«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Вересень

Борис Самбор
  1. Вересень за старим стилем (за новим стилем)
    1. 2 вересня (15 вересня) — Преподобних Антонія і Феодосія Печерських
    2. 4 вересня (17 вересня) — Знайдення мощів святителя Іосафа, єпископа Білгородського
    3. 5 вересня (18 вересня) — Преподобномученика Афанасія Берестейського
    4. 5 вересня (18 вересня) — Кончина благовірного князя Гліба, у хрещенні Давида
    5. 7 вересня (20 вересня) — Преподобномученика Макарія Канівського, архімандрита Овруцького, Переяславського
    6. 9 вересня (22 вересня) — Знайдення і перенесення мощів святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського
    7. 10 вересня (23 вересня) — Преподобного Павла Послушного, Печерського, у Дальніх печерах
    8. 16 вересня (29 вересня) — Святителя Київського Кипріана, всієї Руси чудотворця
  2. Вересень за старим стилем (жовтень за новим стилем)
    1. 19 вересня (2 жовтня) — Благовірного великого князя Ігоря Чернігівського та Київського
    2. 20 вересня (3 жовтня) — Мучеників та сповідників Михаїла, князя Чернігівського, і боярина його Федора, чудотворців
    3. 20 вересня (3 жовтня) — Преподобного і благовірного князя Олега Брянського
    4. 21 вересня (4 жовтня) — Знайдення мощів святителя Димитрія, митрополита Ростовського
    5. 24 вересня (7 жовтня) — Преподобного Феодосія Манявського
    6. 29 вересня (8 жовтня) — Преподобної Єфросинії Суздальської, у миру — Феодулії
    7. 28 вересня (11 жовтня) — Собор преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих
    8. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Аврамія, затворника, Печерського
    9. 28 вересня (11 жовтня) — Священномученика Симеона Печерського, єпископа Переяславського
    10. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Євстафія, Печерського
    11. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Ієроніма, затворника, Печерського
    12. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Меладія, чудотворця, Печерського
    13. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобних Пергія та Єфрема, Печерських
    14. 28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Павла послушного, Печерського
    15. 28 вересня (11 жовтня) — Мученика немовляти Іоана, Печерського
    16. 28 вересня (11 жовтня) — Іларіона, митрополита Київського
    17. 30 вересня (13 жовтня) — Святителя Михаїла, першого митрополита Київського і всієї Руси

Вересень за старим стилем (за новим стилем)

2 вересня (15 вересня) — Преподобних Антонія і Феодосія Печерських

Дивись за посиланням (10 (23) липня) та 3 (16) травня)

4 вересня (17 вересня) — Знайдення мощів святителя Іосафа, єпископа Білгородського

Дивись за посиланням (10 (23) грудня)

5 вересня (18 вересня) — Преподобномученика Афанасія Берестейського

Преподобномученик Афанасій Берестейський

Після Берестейської церковної унії 1596 року православна віра, особливо на теренах західноукраїнських та західнобілоруських, зазнавала величезних утисків. Оборонцем православ’я був ігумен Берестейського монастиря св. Симеона Стовпника Афанасій Филипович. Народився він наприкінці XVI ст. у благочестивій і шляхетній родині, що проживала в м.Бересті (сучасний Брест, Республіка Білорусь) або недалеко від нього.

Докладніші відомості про Филиповичів і навіть про мирське ім’я Афанасія, на жаль, відсутні. Знаємо лише, що потім він закінчив Берестейську братську школу, як і відомий український церковний діяч митрополит Сильвестр Косів. Филипович був високоосвіченою людиною свого часу, вільно володів латиною, а також польською, грецькою та церковнослов’янською мовами. Тому ще замолоду займався викладацькою діяльністю при дворах шляхти, у тому числі і в литовського канцлера.

Але 1627 року Филипович тікає від мирської суєти в стіни келії Віленського Святодухівського монастиря, прийнявши чернечий постриг з іменем Афанасій. Згодом його посилають на послух у Кутеїнський монастир, що під Оршею, а потім у Межигірський під Києвом, де «немалий час вчився волі Божій та життю по Закону». Поїздки Филиповича по визначних монастирях православної церкви мали й суспільно-політичну мету, пов’язаною з боротьбою проти унії.

Повернувшись 1632 року у Вільно, Афанасій був висвячений на ієромонаха, а згодом стає ігуменом Дубайського монастиря, що знаходився за 25 кілометрів від Пінська. Тут і довелося йому безпосередньо вступити у нерівну боротьбу з єзуїтами за недоторканість монастирських володінь. У 1636 році монастир потрапив до рук єзуїтів, незважаючи на те, що він знаходився під протекторатом Віленського Святодухівського православного братства.

Преподобного Афанасія перевели в Куп’ятицький монастир у 12 кілометрах від Пінська. Він існував уже з десяток років і був заснований вдовою Берестейського каштеляна Полонією Войною. Славу монастирю складала перш за все Куп’ятицька чудотворна ікона Божої Матері. Коли монастир у другій половині XVII ст. захопили єзуїти, її перенесли до собору Святої Софії у Києві. Збираючи пожертви на Куп’ятицький монастир та шукаючи захисту від утисків унії, преподобний Афанасій здійснив складну й небезпечну подорож до Москви.

1640 року на запрошення братства він повернувся з Куп’ятичів, щоб стати ігуменом Берестейського монастиря Св. Симеона Стовпника. У першу чергу Афанасій віднайшов старі єпископські й королівські грамоти, які затверджували права і привілеї довіреного йому монастиря. Три з них свідчили про те, що правами православного люду явно знехтувано. Це й стало першопричиною поїздки ігумена Афанасія до польського сейму 1641 року. Король підтвердив усі права Берестейського братства. Та не вдалося Афанасієві юридично закріпити привілей. На сеймі він з великим жалем дізнався, що «Закон на захист православ’я», підписаний королем Владиславом IV іще в 1632 році, ніде не виконується. 1643 року обурений Афанасій особисто звернувся до короля. Православні владики були шоковані його виступом, без будь-якої згоди церковної влади, а тому самі й заарештували його й позбавили звання священника та сану ігумена.

Після всіляких знущань преподобного відправили під конвоєм до Києва на суд духовної консисторії. Після довгих зволікань суд повернув йому свободу та звання священика. Повернувшись до Свято-Симеонівського монастиря, Афанасій повністю віддався чернечим подвигам. Але в листопаді 1644 року його знову заарештували й відправили до Варшави.

Там у крижаному казематі та в кайданах він пробув понад рік. За ґратами преподобний написав молитвослів’я, яке постійно співав, щоб утамувати душевний біль: Пошли спокій Церкві Своїй Христе Боже! Не знаю, чи може хто із нас терпіти далі! Дай нам помічь у печалі, щоб ми повністю віддалися Вірі Святій, непорочній!»

Там же було написано цілий ряд публіцистичних творів. Найцікавішими були «Новини» — детальна розповідь про Афанасієве життя та громадську діяльність до арешту. Там же він написав три послання до короля про захист православної церкви. Внаслідок цього Київському митрополиту запропонували відправити в’язня туди, де він не зміг би «чинити ніяких тривог». Петро Могила забрав його до Києво-Печерського монастиря. Перебуваючи понад рік у Києві, святий Афанасій написав свій знаменитий «Щоденник» («Діаріуш»), який викривав суть унії.

1 січня 1647 року помер Київський митрополит Петро Могила. Преподобний Афанасій повернувся у Берестя. Невдовзі почалася визвольна війна українського народу проти польського поневолення, і священика звинуватили у зв’язках із повсталими козаками. Звинувачення не підтвердилося, але наступні, стосовно прокляття унії, вже не мали ніякої логіки до заперечення. Доля його була вирішена.

Уночі 5 вересня 1648 року преподобного Афанасія розстріляли гайдуки в лісі біля села Гершановичі. Протягом восьми місяців тіло мученика лежало засипане землею без церковного чину поховання. Лише 1 травня 1649 року знайшли його й з честю поховали в головному храмі Берестейського монастиря на честь Св. Симеона Стовпника. 1666 року преподобномученика Афанасія було канонізовано. Тепер святі його мощі знаходяться у новозбудованому 1865 року Симеонівському соборі м. Бреста.

Пам’ять преподобномученика Афанасія православна церква вшановує ще в день перенесення його мощів — 20 липня (2 серпня).

5 вересня (18 вересня) — Кончина благовірного князя Гліба, у хрещенні Давида

Дивись за посиланням (24 липня (6 серпня)

7 вересня (20 вересня) — Преподобномученика Макарія Канівського, архімандрита Овруцького, Переяславського

Преподобномученик Макарій Канівський, архімандрит Овруцький, Переяславський

Преподобний Макарій народився в Овручі, що на Волині, у благочестивій православній сім’ї Токаревських (за даними одного з волинських передань — Токарських). Але дата його народження не відома. Скоріше за все це було в першому десятиріччі XVII ст. Проте слід зазначити, що Мінея за травень називає конкретну дату — 1605 рік.

У ранньому віці батьки виховали його в страху Божому та любові до храму і молитви. Він часто полишав батьківську оселю та йшов на послух до людей духовних, щоб навчатися в них життю благочестивому. А невдовзі настав той час, коли юний подвижник, назавжди покинувши батьківський дім, прийшов до Овруцького монастиря Успіння Пресвятої Богородиці. Ця обитель належала до найдавніших на Православній Волині. Послушник монастиря за деякий час прийняв чернечий постриг з іменем Макарія, що на грецькій мові означає «блаженний».

Старанно вивчаючи догмати православної віри та історію вітчизняного Православ’я, Макарій досить швидко пройшов усі стадії чернечого послуху. Улюбленим заняттям для нього було читання творів святих отців, а особливо святителя Іоана Золотоустого. Про це свідчила книга преподобного Макарія з власноручним підписом, що зберігалася в переяславському соборі ще у XIX ст.

У вищеназваній Мінеї є відомості про те, що в 1625 році чернець Макарій був переведений до Куп’ятицького Пінського монастиря і там же єпископом Лазарем (Барановичем) був рукоположений спочатку в ієродиякона, а потім в ієромонаха. У подальшому виконував обов’язки настоятеля Кам’янецького Воскресенського монастиря, а потім управляв уже згаданим Куп’ятицьким монастирем. Десь після 1657 року архієпископ Лазар, на той час місцеблюститель Київської митрополії, висвятив Макарія в сан архімандрита і призначив настоятелем рідного Овруцького монастиря.

Це були тяжкі часи для Святої Української Православної Церкви, а особливо на Волині. Для держави України це були страшні часи руїни. Православний люд зазнавав величезних утисків, його постійно ображали й навіть били іновірці, святі храми осквернялись та піддавалися пограбуванню.

Преподобний Макарій виявився істинним захисником Православ’я і всіляко підтримував свою чернечу паству, яка вже готова була шукати спокійного пристановища. У найтяжчі часи він падав на коліна, молився, читав Псалми Давидові:
«Господь — Просвічення моє і Спаситель мій, кого убоюся? Господь — Захисник життя мого, кого устрашуся?

…Коли й військо проти мене стане, не злякається серце моє; коли й ціла війна стане проти мене, і тоді я буду надіятися на Нього» (Пс., 26, 1, 3).

Якось монастир оточили татари і на деякий час ченці не могли вийти ні за водою, ні за хлібом. Опинившись у безвихідному становищі, преподобний Макарій вирішив боротися проти ворога духовною зброєю. У храмі було відправлено молебень до Матері Божої, і вся братія з хоругвами та іконами вийшла за монастирські ворота. Татари негайно втекли від монастиря, бо здалося їм, що на них іде величезне військо. Були блаженному Макарію і пропозиції про перехід до унії, та він рішуче відкинув їх: «Покажіть віру в справах своїх. Чи ж християнські це справи, коли ви вбиваєте людей і знищуєте заклади, що виховують християнське благочестя?» Такими були його слова.

Але монастир таки було розгромлено, ченці, що залишилися в живих, розбіглися хто куди.

Преподобний Макарій, сповістивши про своє лихо високопреосвященного Лазаря, пішов шукати притулку в Києво-Печерській лаврі, де залишався майже два роки. Владика Лазар по батьківськи турбувався за свого постриженця, навіть гетьману України Дорошенку надіслав своє клопотання: «…його милість отець архімандрит Овруцький не в змозі спокійно жити в своїй архімандрії, розорений ордами і ляхами, позбавлений пастви, яка повбивана, відправився на поклоніння до святих місць київських… Благоволіть Ваше вельможносте, милостиво прийняти його…»

Проте такий ревний захисник Православ’я потрібний був не лише в Києві. А тому в 1672 році митрополит Київський Йосиф (Нелюбович-Тукальський) призначив його архімандритом Свято-Успенського монастиря в м. Каневі (тепер Черкаська область). Монастир, що існував з XIII ст., мав тісні зв’язки із запорізьким козацтвом, тут був похований козацький отаман Іван Підкова. Сам Свято-Успенський собор побудований князем Всеволодом Ольговичем ще в 1144 році.

У монастирській обителі в преподобного Макарія отримав притулок і гетьман Юрій Хмельницький, на той час уже чернець Гедеон. Господь ще за життя преподобного Макарія благословив відкриття його чудесам і пророцтвам, і відбулося це саме в Каневі.

Якось прийшов до нього сліпий місцевий житель. Преподобний сказав йому: «Вір і молись до Того, хто дав зір сліпому, іди на Навечір“я Богоявлення Господнього і молись». Навечір“я служив сам настоятель, молячись і за сліпого. Та коли він сказав слова «дивні діла Твої, Господи», сліпий відчув, як по очах його пройшов різкий промінь світла, і він прозрів. На подяку за таку велику благодать Господа прозрілий побудував в Каневі храм на честь Богоявлення Господнього.

Інше чудо звершив преподобний Макарій, коли до нього прийшла жінка просити за свого сина, який вів життя розвіяне. Він взявся лікувати молитвою хворого душею юнака, то приходив до нього, то запрошував до себе, Хворий не міг зрозуміти, чому його примушують до такої довгої молитви, і був дуже незадоволений. Преподобний йому відповідав: «Довгі молитви здійснюють ченці за обітницею, і це тебе не стосується. А ось що стосується тебе: залишатися тобі без молитви це те саме, що осудити душу на голодну смерть. Читай одну молитву «Отче наш» і в ній знайдеш все — і світ богопізнання, і уроки для життя, і втіху, і силу Духа. Говорити уважно цю молитву, думаю, не тяжко».

Сказавши цю молитву, юнак захотів повторити її і вдруге, і втретє. Вона йому так полюбилася, що став повторювати її постійно, добре трудитися, бути уважним до себе і виявився істинною втіхою для матері.

А ще був випадок із лиховісним суддею, який постійно брав грошові побори з бідних і скривджених. Преподобний сам почав надсилати йому гроші й прикладав до них записки зі словами: «Віддаю останнє, більше не маю, пожалій себе і мене». Прозрівши, той суддя зрозумів, яке він лихо творить, і все неправдою нажите віддав церквам.

За порадою і допомогою до преподобного Макарія йшли всі жителі Канева: старі й малі, здорові й хворі, убогі й багаті, бо для всіх він був і батьком, і порадником, і благодійником.

Маючи дар пророцтва, за декілька років перед смертю він побачив видіння: густі хмари оповили його обитель і мряка нависла над всією Україною. «Недобре знамення, — говорив Макарій, -видно, буде велика скорбота для нас».

Невдовзі жителі Канева зазнали страшного голоду і впали у відчай. Преподобний роздавав все своє майно, щоб врятувати їх від смерті, годував і надавав притулок в обителі.

Канівський Свято-Успенський монастир і його настоятеля часто відвідував гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Не без поради преподобного гетьман зрікся підданства Туреччині.

Преподобний Макарій передбачав велике розорення Каневу, запустіння своїй обителі, а самому собі — мученицьку кончину, і вже в 1675 році на канівські землі вдерлися поляки, місто було спалено, багато жителів було вбито, інші заховалися в монастирі. Але це був лише початок великого лиха.

У 1678 році султан послав численне військо турків і татар в Україну, на допомогу Юрію Хмельницькому. До славного козацького міста Канева вони підійшли 4 вересня і взяли його, знищивши населення, яке не встигло сховатися в монастирі. Та коли під натиском ворога впали монастирські ворота, народ кинувся до Свято-Успенського собору. Лише архімандрит Макарій із закам’янілим лицем стояв з хрестом і благав не вбивати людей та не оскверняти храм Божий. Татари схопили його, відібрали хрест і топтали його. Самого ж Макарія піддали лютим тортурам, а він терпів і молився, просив Господа «укріпити» його. Вимагали від нього монастирське золото та інші дорогоцінності, але почули у відповідь: «Моє золото на небесах, а не на землі». Врешті відрубали йому голову й залишили на площі. Відбулося це 7 вересня 1678 року. Вночі жителі забрали тіло преподобномученика до храму, а наступного дня вороги підпалили храм. Жорстока пожежа спалила все і всіх, залишилося нетлінним лише тіло архімандрита: в одязі з хрестом на грудях. Тіло було як живе й поховали його в храмі під жертовником: за 10 років під час перебудови храму воно було викопане. Відбулося багато зцілень від нетлінних мощів. Та з метою убезпечення їх перенесли в Переяслав, у полкову церкву Воскресіння Христового. У 1713 році вони вже були в Переяславському Свято-Михайлівському монастирі, а після його ліквідації в 1786 році зупинилися у церкві Переяславського Вознесенського монастиря.

Сьогодні святі мощі преподобномученика Макарія спочивають у Свято-Михайлівському соборі міста Черкас.

Пам’ять перенесення мощів святого відзначається 13(26) травня.

9 вересня (22 вересня) — Знайдення і перенесення мощів святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського

Дивись за посиланням (5 (18) лютого)

10 вересня (23 вересня) — Преподобного Павла Послушного, Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Павел Послушний, Печерський

Жив у ХІІІ-ХІVст. У світському житті був досить неслухняною людиною, але коли вступив до Києво-Печерського монастиря, то став бездоганно виконувати всякий послух, який доручав йому ігумен. Преподобний Павло ніколи не був без роботи. Навіть тоді, коли всі доручення були виконані, він або молився, або молов у жорнах зерно, виснажуючи таким чином своє тіло. Інші відомості про нього до нашого часу не дійшли.

Пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

16 вересня (29 вересня) — Святителя Київського Кипріана, всієї Руси чудотворця

Святитель Київський Кипріан, всієї Руси чудотворець

Архієрейська діяльність блаженного Кипріана, митрополита Київського і всієї Руси на теренах колишньої Київської держави припадає на кінець XIV — початок XV сторіччя.

Родом він з Болгарії і належав до шляхетного роду Цамблаків, народився в місті Тирнові. Здобувши добру освіту й досконально вивчивши грецьку мову, ще в молоді роки відправився Кипріан на Святу гору Афон і там прийняв чернечий постриг. Суворими чернечими подвигами у Хілендарському монастирі він зразу здобув собі широку популярність. Про це дізнаємося із Послання Болгарського патріарха Євфимія, до якого з багатьма запитаннями часто звертався молодий чернець.

Невдовзі чорноризець Кипріан звернув на себе особливу увагу своєю освіченістю й начитаністю святих книг навіть Константинопольського патріарха Філофея. Патріарх наблизив до себе Кипріана й швидко призначив його своєю довіреною особою. Кипріан і на Русь вперше приїхав у 1373 році як посол Вселенського патріарха. Причиною цієї поїздки були скарги західноруських князів, у першу чергу литовського Ольгерда, на митрополита Олексія, який керував тоді митрополією з Москви.

Річ у тому, що хоч митрополича кафедра вже півсторіччя перебувала в Москві, але за рішенням Вселенського патріарха вона все ж таки залишалася першопрестольною й називалася Київською. Галичина та Литва вже на той час наполегливо прямували до звільнення від Москви.

Патріарший посол, поживши в Україні, зумів на деякий час примирити князів з митрополитом. Але головним наслідком цієї поїздки для Кипріана було те, що патріарх Філофей в 1376 році висвятив його на митрополита Київського і Литовського. Одночасно Константинополь, бажаючи зберегти цілісність Київської митрополичої кафедри, вирішив, що після смерті Олексія і Москва буде підпорядкована єдиному митрополиту Кипріану. Та в Москві не бажали мати того митрополита, якого запропонував литовський князь.

Тим часом на землях українських, а ще більше на литовських, для нововисвяченого православного митрополита святительської праці було непочатий край. Досить давно престарілий митрополит Олексій не відвідував ці землі. Та невдовзі й кончина його наступила — 12 лютого 1378 року. От і належало митрополиту Кипріану їхати в Москву і брати під своє керування всю Київську митрополію.

Але блаженному Кипріану з перших днів його святительства й до останнього подиху судилося терпіти великі скорботи. Ще за життя, маючи на те великі підстави, святитель Олексій хотів передати митрополію преподобному ігумену Сергію Радонезькому, та не зумів. Великий князь Московський Димитрій Іоанович готував на кафедру священика із підмосковного села Коломенське — Мітяя. Князь зробив його своїм духівником, переконав прийняти чернечий сан і допоміг стати архімандритом Спаського монастиря. Та ні єпископи, ні інше духівництво не поділяли поглядів князя Димитрія, бо ж не було в того Мітяя ні чернечого смирення, ні істинної любові до пастви. Ще будучи архімандритом, він дозволяв собі недозволене: одягати святительську мантію і білий клобук, брав у руки архієрейський посох, а потім зовсім залишив монастир та переселився в митрополичий дім. Добре зрозумівши наміри князя, він спочатку збирався, згідно із встановленими правилами, їхати у Константинополь за посвяченням. Пізніше зрозумів, що така його поведінка у Москві успіху в Константинополі не дасть. І тоді Мітяй почав схиляти князя до організації його висвячення своїми єпископами у Москві. Вийшло так, що серед тих єпископів знайшовся єдиний, хто різко виступив проти такого висвячення. Це був Діонисій, єпископ Суздальський, родом з України (пам’ять — 26 червня (9 липня)). Вихованець Києво-Печерської обителі, він завжди був суворим ревнителем церковних законів. Тоді ж єпископ Діонисій визнав за потрібне оприлюднити свої наміри поїхати в Константинополь і про все розповісти Патріарху. Але ж і Мітяй зрозумів, що і йому самому треба поспішити до Константинополя. У липні 1379 року він з великим почтом у складі делегації з трьох архімандритів виїхав з Москви. Проводжав його сам великий князь Московський Димитрій Донськой. Навіть дав із собою декілька чистих князівських бланків з печаткою.

Суд Божий відкрився Мітяю аж у пристані самого Царгорода, там і настала його раптова кончина. Його супутники не бажали повертатися у Москву. Вони вирішили представити Вселенському Патріарху на затвердження на митрополичу кафедру одного із присутніх архімандрита — Переяславльського Пимена. Отут і знадобився чистий бланк князівський. З листом від Великого князя Московського перед Патріархом представ Пимен. Тим часом митрополит Кипріан після дворічного перебування у Києві вже деякий час перебував у Константинополі, шукаючи своїх прав. Та Патріархом Вселенським на той час уже був не покровитель Кипріана Філофей, а Ніл, який раніше мав стосунки з Руською митрополією. Єпископ Суздальський Діонисій також встиг здійснити свої наміри й побував у Константинополі. І все ж таки, хоч і обманом, але Пимен досягнув своєї мети.

Князь Димитрій сприйняв цю звістку як велику для себе прикрість і негайно повелів заслати Пимена до в’язниці, спочатку в Чухлому, а потім у Твер.

Прибувши до Києва, митрополит Кипріан отримав там великокняже запрошення від Димитрія Донського прибути до Москви. 23 травня 1381 року святителя зустрів за містом сам великий князь Московський з народом. Це був час, коли Москва урочисто святкувала перемогу на Куликовому полі, яка значно піднесла її над іншими містами. Так блаженний Кипріан приступив до виконання архієрейського служіння на Київській кафедрі у Москві. Тоді ж він уточнив і переробив раніше складене житіє митрополита Петра, уродженця Волині, який першим залишив Київ і остаточно переїхав з митрополичою кафедрою спочатку до Володимира-на-Клязьмі, а потім до Москви. Там на святителя Кипріана чекали нові випробовування, на саму Москву — також. Туди в 1382 році наступав татарський хан Тохтамиш. Князь Димитрій не зумів зібрати сили для опору Тохтамишу і залишив Москву. Митрополит Кипріан, що прибув туди з Новгорода, даремно старався заспокоїти москвичів — ніхто його не слухав. Зрозумівши, що ніякої користі для оборони Москви не принесе, Кипріан разом з великою княгинею Євдокією, дружиною князя Димитрія, прибув до Твері. Туди ж прибув і преподобний Сергій Радонезький. Сталося так, що князь Тверський Михайло Олександрович зовсім не захотів брати участі в обороні Москви. Це й було причиною великого незадоволення Димитрія Донського митрополитом Кипріаном.

Москва була страшенно спустошена Тохтамишем. А тут ще й Вселенський Патріарх дізнався про ув’язнення Пимена. Він надіслав послання великому князю, умовляючи прийняти Пимена як архієрея його землі. Князь не забарився знову висловити Кипріану своє незадоволення, і тому нічого не залишалося, як повернутися до Києва. Ще з дороги смиренний Кипріан так писав своєму другу ігуменові Серпуховського монастиря Афанасію про князя:

«Нехай Господь Бог подасть йому знову пізнати істину… Бог знайде підлесника і брехливого чоловіка».

З великою радістю прийняв Київ свого святителя. Там, на українських і білоруських землях, його розпорядження сприймалися зі справжньою любов’ю, навіть король ставився до нього дуже доброзичливо.

А в Москві в митрополії неспокій тривав. Усі неправди Пимена рано чи пізно повинні були розкритися. У 1387 році Вселенський Патріарх сам запросив Кипріана до Константинополя. На тому шляху святитель заїхав на свою батьківщину — Болгарію, у місто Тирнов, де був з великими почестями зустрінутий рідним народом на чолі з Патріархом Болгарським Євфимієм. Як великий шанувальник духовної літератури, він встиг багато вивезти книг, тим самим зберегти їх від знищення, що мало статися. Перебуваючи деякий час у Константинополі, він разом зі своїм духовним другом ігуменом Афанасієм також смиренно займався переписуванням духовних книг. А ще й Візантійський імператор не раз посилав його зі своїми дорученнями на слов’янській землі і з ними Кипріан успішно справлявся.

Тим часом Вселенський Патріархат завершив розслідування справи Пимена. Внаслідок цього Собор 1389 року позбавив його влади й оголосив Кипріана митрополитом всієї Руси. Тяжким було повернення до своєї митрополії. Довге перебування в Константинополі вичерпало всі небагаті запаси на його утримання й змусило вдатися до позичань. А ще буря розкидала подорожніх супутників по Чорному морю так, що вони вже вважали один одного загиблими. Але благополучно зібралися в Білгороді-на-Дністрі неушкодженими і благоговійно дякували Господу за спасіння.

У лютому 1390 року митрополит Київський і всієї Руси Кипріан був уже у Києві, а в березні у Москві. Там, далеко за містом, з великою пошаною його зустрічав великий князь Московський Василій, син Димитрія Донського, який преставився роком раніше. Святитель Кипріан урочисто прийшов на свій престол після 14 років складної і примхливої митрополичої долі на Русі. Тепер до кінця своїх днів він буде митрополитом Київським і всієї Руси у старих кордонах Київської держави.

Багато складних справ чекало на митрополита, особливо у північних землях. Надто турбував Новгород зі стригольниками. Великий князь Василій усмиряв свавілля Новгорода мечем, митрополит діяв заходами архіпастирськими, надіслав до них декілька послань. Але вони скаржилися на митрополита навіть Патріарху Вселенському, та отримали звідти слушну пораду у всьому підкорятися Кипріану. У 1395 році митрополит знову побував у Новгороді, був прийнятий з великими почестями. Прожив там понад три місяці й відвідав Псков, бо стригольники мали на нього найбільший вплив. Турбувала митрополита й Тверська єпископія. Там ворожнеча між князем і єпископом призвела до того, що владика Євфимій вже три роки як залишив єпископію і перебував у монастирі. Тож на Тверську кафедру Кипріан поставив свого архідиякона Арсенія, вихованця Києво-Печерської обителі, якого привіз із собою з Києва. Отже, митрополит виконав прохання і князя Михайла Олександровича, і жителів Твері, родом із якої і був майбутній святитель Арсеній, єпископ Тверський (пам’ять — 2(15) березня).

Літом 1395 року над Москвою нависла нова загроза. На початку серпня величезні полчища Тамерлана вже спустошили землі рязанські і зупинились на Дону. Великий князь Московський Василій вирішив зустріти Тамерлана зі зброєю в руках і виступив йому назустріч аж до Коломни. Москва тим часом укріплювала свою оборону.

Князь попросив митрополита Кипріана перенести з Володимира в Москву Володимирську ікону, нашу українську святиню — ікону Божої Матері Вишгородську. Ця ікона була написана євангелістом Лукою на дошці від стола, за яким приймав трапезу юний Спаситель з Пресвятою Богородицею і праведним Йосипом. З Константинополя до Києва вона була прислана Вселенським Патріархом Лукою Хризоверхом великому князю Юрію Долгорукому і була поставлена в жіночому монастирі м. Вишгорода. Це відбулося в 1131 році, а за 24 роки його син, князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський таємно вивіз ікону до Володимира-на-Клязьмі.

Отож святитель Кипріан направив до Володимира духівництво, щоб принести чудотворну ікону у Москву. За декілька днів він із жителями Москви вийшов назустріч урочистій процесії. Не було жодної людини під час цієї зустрічі, котра б не плакала й не молилася. І всенародна молитва була почута. Того ж дня хану-завойовнику Тамерлану було чудесне видіння Матері Християнського Бога, яка повеліла йому залишити землі Русі. Грізний завойовник негайно повернув свої полчища назад.

На честь цієї знаменної події на місці зустрічі чудотворної ікони був споруджений Стрітенський монастир, один із храмів якого зберігся до наших днів. Православна Церква святкує День Стрітення Вишгородської (Володимирської) ікони Пресвятої Богородиці — 26 серпня (8 вересня).

Наступного року митрополит Кипріан відвідав Смоленськ, що був під владою Литви. Єпископська кафедра там була вільною, і він висвятив на єпископа Смоленського Кассіана. Там же на князівському з’їзді отримав запевнення Великого князя Литовського Вітовта не притісняти Православну віру і визнавати Кипріана главою православного духівництва. Це було надто важливо тому, що в 1387 році в Литві офіційно введено Римське віросповідання.

Відтак протягом дев’яти місяців митрополит Кипріан перебував у Києві, терпляче налагоджуючи справи українського православ’я, що перебувало під величезним впливом католицької Польщі.

Повернувшись до Москви, святитель Кипріан багато уваги приділяв письмовим посланням до духівництва й пастви. Вони були наповнені духом істинного християнського любомудрія й архіпастирської турботи щодо потреб народу. Наставляв свою паству, щоб постійно перебувала в страху Божім, істинному каятті та молитві.

Часто усамітнювався в митрополичому селі Голєніщево, недалеко від Москви. Там побудував храм на честь трьох святителів — Василія Великого, Григорія Богослова та Івана Золотоустого. Багато переклав з грецької мови на слов’янську книг святих отців, відредагував слов’янський переклад Псалтиря. Особливу увагу приділяв редагуванню богослужбових книг та дотриманню статутності в богослужіннях. Розсилав по митрополії списки Літургії та інших священнодійств з вичерпним поясненнями до них. Збирав канонічні статті руських святителів та князів.

Талант і енергія святителя Кипріана на перший погляд зробили неможливе: в останній раз, хоч і ненадовго, об’єднали Київську державу. Але ж так справді було. Коли ж перестала існувати сама Київська держава, то й до сьогоднішнього дня ми не маємо єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Упокоївся митрополит Кипріан 16 серпня 1406 року в селі Голєніщево, у глибокій старості. За чотири дні до кончини він написав прощальну грамоту, в якій прощав всіх і благословляв та просив прощення для себе. Цим святитель показав своє істинне християнське смирення. Заповів прочитати грамоту на похоронній процесії, що й було виконано. Нетлінні мощі святителя перебувають у Свято-Успенському соборі Московського Кремля. Перенесення їх, яке відбулося в 1472 році, Православна Церква відзначає — 27 травня (9 червня).

Вересень за старим стилем (жовтень за новим стилем)

19 вересня (2 жовтня) — Благовірного великого князя Ігоря Чернігівського та Київського

Благовірний великий князь Ігорь Чернігівський та Київський

Давньоскандинавське ім’я Ігор означає «войовничий». Благовірний князь Ігор, у святому хрещенні Георгій, був сином Олега Святославовича, князя Чернігівського на призвісько «Гориславич». Батько князя Ігоря, котрого так прозвали за його гірку долю, був онуком великого Київського князя Ярослава Мудрого.

Середина XII ст. ознаменувалась для України-Руси розквітом князівських міжусобиць. Якраз тоді й загострилася боротьба за княжіння у Києві між двома князівськими угрупованнями: Мстиславичами й Ольговичами. Всі вони були між собою близькими родичами: правнуками Ярослава Мудрого. Мстиславичі називалися на ім’я свого батька — великого князя Мстислава (☦1132), сина Володимира Мономаха (звідси й інша назва — Мономаховичі). Ольговичами називалися на ім’я вже згаданого князя Олега Святославовича (☦1115). Після князювання в Києві Мономаховичів у 1138 році великокняжий престол посіли Ольговичі — його зайняв старший брат князя Ігоря — Всеволод Ольгович. князь Чернігівський. Замість себе у Чернігові він поставив двоюрідного брата свого Володимира Давидовича і цим викликав невдоволення Ігоря. Та княжіння Всеволода у Києві тривало лише 6 років і було переповнене безперервними війнами. Мабуть, відчував Всеволод свій короткий великокняжий шлях, тому досить зарані почав говорити, що передасть його в руки свого брата Ігоря. При цьому ще й посилався на приклад Мономаховичів:

«— Володимир посадив Мстислава, свого сина після себе в Києві, а Мстислав свого брата Ярополка. А ось я кажу: якщо Бог мене візьме, то я даю після себе Київ брату моєму Ігорю».

Цікаво, що ніхто з присутніх при цьому князів своєї незгоди не виказав. Але Господь гордим противиться. Тут саме треба звернути увагу, як два двоюрідних брати (обидва Чернігівські князі: преподобний Микола Святоша (пам’ять 14(27) жовтня) і страстотерпець Ігор), кожний у свій час продемонстрували два різних шляхи християнської святості. Перший повністю відрікся від привабливого князівського життя, роздав усе своє майно і став ченцем Києво-Печерської обителі. Другий, навпаки, став на жорстоку боротьбу за великокняжий київський престол, але і йому був уготований інший мученицький подвиг.

Князь Ігор належав до покоління освічених християн, тих, що збирали плоди книжного християнського вчення, посіяного Ярославом Мудрим на підготовленому святим Володимиром ґрунті. Свідчення про зовнішній вигляд Ігоря зберіг для нас сучасний йому літописець, ім’я якого до нас не дійшло: «Цей князь Ігор Ольгович був муж хоробрий і великий любитель до полювання на звірів та птицю, читав книги та розумівся на церковних співах… Ростом був середній, худорлявий, лицем смуглий, волосся носив довге як у священика, бороду мав вузьку і невелику». Не минув літописець і негативних сторін його характеру: не надто шанував священиків, не завжди дотримувався посту, за що й народ не дуже любив його.

1 серпня 1146 року помер великий князь Київський Всеволод Ольгович. Зовні все було так, як він заповідав. На великокняжий престол ступив Ігор Ольгович, його молодший брат. Кияни цілували хрест на вірність новому князю, Ігор цілував хрест на вірність Києву. Проте кияни досить швидко забули про свою обітницю, а ось про гординю Всеволода пам’ятали добре. Далося все ж таки взнаки те, що кияни не любили Ольговичів і були завжди на боці Мономаховичів.

Княжіння благовірного князя Ігоря на Київському престолі тривало лише 12 днів. Народ київський таємно призвав до себе із Переяслава удільного князя Ізяслава Мстиславовича, внука Володимира Мономаха. Ігор, звичайно, відчув загрозу з Переяслава і тому попросив допомоги у князів Чернігівських, але ті спочатку взялися торгуватися з ним за землі. Отож їхнє зволікання, а ще зрада тисяцького Гліба та першого боярина Войтишича, занапастили Ігоря. Бій відбувся недалеко від Києва, і князь Ігор потрапив у полон, мало не лишившись життя. Декілька днів його тримали у Видубицькому монастирі, а потім перевезли в темницю обителі Святого Іоана в Переяславі. Замучений хворобою та тяжким смутком Ігор відмовився від усіх своїх прав і став просити чернечого постригу. Лише тепер він зрозумів марнотність мирського життя та бажання великокняжого престолу. Те ж саме зробив його двоюрідний брат Микола Святоша, але 40 роками раніше. Ігор звернувся до Ізяслава зі словами: «Давно і в самому щасті хотів я посвятити душу свою Богу. Нині, у в’язниці і при дверях домовини, чи можу бажати іншого!» Ізяслав відповів йому: «Ти вільний, але відпускаю тебе лише через хворобу». Ігоря віднесли до келії, і лежав там він 8 днів майже мертвий. Великий князь Ізяслав повелів переяславському єпископу Єфимію постригти Ігоря в ченці, і сталося це напередодні свята Богоявлення Господнього. На дивовижу усім чернець Гавриїл, таке було його чернече ім’я, видужав повністю. Останні дні свого життя князь-чернець провів у Федорівському монастирі у Києві, там прийняв і схиму з іменем Ігнатій. Вірний брат Ігоря, чернігівський князь Святослав, бажав помсти за брата, а тому великий князь Ізяслав почав збиратися проти нього в похід. Кияни, дізнавшись про його наміри, зібралися на віче й вигукували до князя: «Ми йдемо за тебе і з дітьми!» Та знайшовся один, що вигукнув: «Ми й раді йти, але згадайте, що ворог князя і народу Ігор не у в’язниці сидить, а живе спокійно в монастирі Святого Федора. Уб’ємо його й тоді підемо на Чернігів». Збожеволілого натовпу вже не міг зупинити ніхто. Відчуваючи свою кончину, князь-чернець молився в той час перед своєю келійною іконою Божої Матері, яка потім буде названа Ігорівською. Пізніше її перенесуть в Іоано-Богословський приділ Свято-Успенської церкви Києво-Печерського монастиря. Найбільше намагався захистити нещасного схимника брат великого князя Ізяслава — Володимир. Але з Ігоря вже були зірвані чернечий одяг і його виволікли з храму на вулицю. Князь Володимир таки відбив його від натовпу і заховав у будинку своєї матері. Озвірілі люди виламали ворота і вдерлися до будинку. Закінчилося тим, що князь був безжалісно вбитий, його роздягнуте тіло поволокли вулицями до торгової площі на Подолі й там нарешті залишили. Князь Володимир повелів ігумену Свято-Федорівського монастиря Ананії поховали Ігоря. Ігумен з риданнями вдягнув тіло нещасного в одяг схимника і занесли в церкву. Вночі у церкві дивно засвітилися самі свічки й лампади. Звершуючи похорон, ігумен Ананія вигукнув такі слова: «Горе тим, що живуть сьогодні, горе віку суєтному і серцям жорстоким!» Слова ці супроводжувалися грізним знаменням — громом і страшними блискавками. Народ вжахнувся і вигукнув «Господи помилуй!» та став плакати запізнілими сльозами.

Усі зрозуміли, що було вбито невинну людину через ненависть до його роду. А тому досить швидко почалося шанування князя Ігоря як святого й мученика. За часів княжіння у Києві Юрія Долгорукого 5 червня 1150 року святі мощі князя-страстотерпця Ігоря Чернігівського та Київського зусиллями його брата Святослава з великими почестями були перенесені до Чернігова й покладені у Спасо-Преображенському соборі. Перенесення мощів святого князя, а також святкування Ігорівської ікони — 5(18) червня. За допомогою до неї звертаються люди, яких переслідують скорботи й гоніння і ті, що зазнали лиха.

20 вересня (3 жовтня) — Мучеників та сповідників Михаїла, князя Чернігівського, і боярина його Федора, чудотворців

Мученики та сповідники Михаїл, князь Чернігівський, і боярин його Федор, чудотворці

Багато князів Київської Русі поклали свої голови, боронячи Батьківщину під час монголо-татарської навали.

У 1239 році, коли під натиском озвірілих полчищ хана Батия впав Чернігів, на великокняжому престолі у Києві був князь Михайло Всеволодович, син чернігівського князя Всеволода Святославича Чермного, прозваного Рудим, та доньки польського князя Казимира II Справедливого Марії-Анастасії.

Про його юнацькі роки нам майже нічого не відомо. Знаємо, що змалечку він мав любов до Бога, з великим милосердям ставився до бідного люду і зовсім не прагнув мирської слави. Добрим здоров’ям княжич не відзначався, а тому мав надію лише на милість Божу. Отже й зібрався у 1186 році до Божого угодника Микити Переславльського (пам’ять — 24 травня (6 червня)) у Переславль-Залеський. То вже був час завершення життя преподобного Микити. Але перед виходом з дому до Михайла з’явився біс в образі незнайомого ченця з порадами відмовитися від подорожі, та не послухав його молодий князь. Пізніше преподобний Микита, почувши про це, прокляв того біса іменем Ісуса Христа і прибив його до стовпа, на якому відбував свої подвиги. Тому й молиться народ преподобному Микиті Стовпнику про вигнання лукавих духів. А князю Михайлу святий Микита вручив дерев’яний посох і тим зцілив його від розслаблення.

1206 року літописець повідомляє, що батько Михайла Всеволод Чермний захоплює Київ і стає великим князем Київським, а сину віддає на князювання Переяслав, але ненадовго. У1212 році батько помер, а князь Михайло жив у Чернігові під захистом свого дядька Мстислава, князя Чернігівського.

У 1223 році Михайло бере участь у з’їзді руських князів у Києві. Якраз на той час монгольське військо підступило до половецького степу, і половецькі посли прибули до Києва просити допомоги. Та незабаром, з вимогою не втручатися, сюди прибули й монгольські посли. От і постало питання перед Києвом, на чиєму боці бути. Його вибір був на користь сусідів-половців, а монгольських послів було вбито. Так Київський з’їзд вирішив долю своєї держави на ціле сторіччя. Таке рішення означало початок війни. Невдовзі татаро-монголи на річці Калці розгромили русько-половецьке військо. Там же загинув батьків брат Мстислав Святославович, князь Чернігівський. Управління князівством перейшло до рук племінника Михайла. Але й тут воно виявилося не тривалим, бо князя запросили до себе новгородці.

Річ у тому, що Новгород недавно залишив його попередник, князь Ярослав Всеволодович, батько Олександра Невського. У Новгороді він княжив чотири рази, цього разу він навіть міську казну з собою прихопив.

За досить короткий час князь Михайло багато чого встиг зробити для Новгорода. За нього новгородцям і казна була повернута, і старовинні права та привілеї. Проте, ностальгія за рідним краєм зробила своє і ніякі умовляння новгородців не допомогли. Навпаки, князь Михайло їх запевнив, що Новгород і Чернігів мають стати побратимами і він все буде робити для цього. Тепер він ревно зайнявся благоустроєм Чернігівського князівства. На початку 1238 року в його руках опинився навіть великокняжий київський престол. Восени наступного року у Київ до Михайла знову прибуло татаро-монгольське посольство і знову воно було знищено. На той час Батиєм уже були спустошені рязанські, володимирські та суздальські землі і татаро-монголи повернули на південь. Невдовзі та ж сама доля чекала Чернігів та Переяслав. Відчувалося, що і над Києвом збиралися ворожі грозові хмари.

А коли 600-тисячна орда підступила до Києва, зрозумів великий князь, що не встояти йому. Не став він вести з нею переговори, а терміново, разом зі своїм боярином Федором, відправився до Угорщини. Чимало дослідників звинувачували його в пасивності та відсутності мужності під час воєнної небезпеки. Але це безпідставні звинувачення. Це не була втеча, бо на Київщині залишалася його сім’я. В Угорщині він мав надію умовити короля та разом з Польщею та Німеччиною організувати опір азіатському розбійнику. Навіть посилав на Ліонський Собор у Франції в 1245 році митрополита Петра Акеро-вича із закликом організувати хрестовий похід проти Орди, та нічого з того не вийшло. Католицька Європа була зайнята своїми справами. Тож довелося князю жити прибульцем на чужій землі, поневіряючись і переховуючись. Але в серці його завжди жила рідна Батьківщина і повернувся князь з боярином Федором додому.

Гірко плакав, побачивши спустошеною Києво-Печерську церкву і пішов далі до Чернігова. Зрозумів, що збулися слова царя Давида; «Боже, прийшли язичники в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій, … Кинули трупи рабів Твоїх на поживу птахам небесним, тіла святих Твоїх — звірам земним. Розлили кров їх, як воду… і не було кому поховати їх» (Пс., 78, 1-3).

Багато князів повернулося на рідну землю, поклонившись нечистивому завойовнику, щоб отримати ярлики. А далі — займали свої князівства й сплачували данину Батию. Князеві Михайлу також невдовзі порадили, що треба збиратися в Орду, бо без ярлика нічого не буде.

У 1246 році і князь Михайло разом з вірним боярином Федором прибув у Сарай, столицю Орди. На той час татари ще сповідували поганську віру й вимагали від прибулих руських князів вклонятися їхнім бовванам та виконувати поганські обряди.

А там був заведений звичай, що всі, хто приходив до хана, для знищення злих намірів, мали пройти між рядами вогнищ. Татарські жерці були впевнені, що після цього навіть отрута, занесена у ставку хана, втрачає свою силу. За інтенсивністю кольору полум’я колегія жерців визначала справжні наміри прибульця. Потім належало вклонитися монгольським богам. З руських князів, що до цього побували в Сараї, ніхто не відмовився від такої процедури: князь Михайло та боярин Федір були першими. Князь добре пам’ятав слова свого духівника єпископа Іоана, сказані йому ще в Чернігові: «Ти, Михайле, якщо хочеш, то йди з миром, але благаю тебе не наслідуй їх (князів — автор), не роби того, що вони зробили для земної влади: не ходи крізь вогонь нечистивих і їхнім богам не кланяйся, бо єдиний Бог наш, Ісус Христос; не споживай ніякої їхньої їжі, щоб не занапастити душі своєї». Тож жерцям князь Михайло пояснив: «Я — християнин, а християнин поклоняється тільки Богові — Творцеві світу!». Ці слова були негайно донесені ханові Батию.

Тим часом інші присутні руські князі почали вмовляти Михайла «покоритися», виконати вимоги хана. Звертались до князя з гіркими сльозами, бо знали, який буде в іншому випадку наслідок. Боярин Федір зі свого боку навпаки — радив князю згадати євангельські слова, що говорив йому духівник, владика Іоан: «…хто хоче душу свою спасти, той погубить її; а хто погубить душу свою заради Мене і Євангелія, той спасе її. Бо яка користь людині, коли вона придбає ввесь світ, а душу свою занапастить?» (Мк., 8, 35-36).

Саме ці слова для князя були солодкими й радісними. У своєму житті він надто багато настраждався, щоб зараз , у цей відповідальний момент, зректися останнього — батьківської віри.

Тортури поганців були страшними: і князя, і боярина Федора по-звірячому били, топтали — мучили, доки не стяли голови. Князівські уста ще й після того повторювали: «Я — християнин».

Так 20 вересня 1246 року святі мученики — князь Михайло і його боярин Федір — передали свої душі в руки Господові. Їх тіла були викинуті на поживу голодним псам, але протягом багатьох днів залишалися недоторканими, бо беріг їх Господь.

Християни зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова. Там вони були захоронені у напівзруйнованому Спаському соборі.

Через деякий час хан Батий був убитий угорським королем Владиславом. Злому життю наступив злий кінець.

У 1578 році за вказівкою царя Івана Грозного мощі святих мучеників були перенесені до Москви, у новозбудований храм їхнього імені, а через два сторіччя — у Стрітенський собор міста. Упокоїлись вони в 1774 році у вівтарі Архангельського собору Московського кремля. Знаходяться там вони й сьогодні. У рідному Чернігові, на території колишньої садиби гетьмана Полуботка, у 1805 році також було закладено церкву в їх ім’я. Тепер ця церква реставрована і її діяльність відновлена.

Воістину сказав святий псалмоспівець Давид: «Рід праведних буде благословенний» (Пс, 111, 2). Приклад цьому — рід святого Михайла, князя Чернігівського. Святе християнське служіння продовжили його діти і внуки. Зараховані до сонму православних святих його дочка — черниця Суздальського монастиря преподобна Єфросинія Суздальська (пам’ять — 25 вересня (8 жовтня)) та внук — благовірний князь Олег Брянський (пам’ять — 20 вересня (3 жовтня)).

Внучка князя Михайла — княгиня Чехії Кунгута була першою українською поетесою. Творила поезію релігійного спрямування, а також молитви.

Пам’ять про перенесення мощів святих мучеників Михайла й Федора відзначається 14(27) лютого.

20 вересня (3 жовтня) — Преподобного і благовірного князя Олега Брянського

Преподобний і благовірний князь Олег Брянський

Святий благовірний князь Олег був сином Брянського князя Романа Михайловича і внуком святого Михайла Всеволодовича, князя Чернігівського. Дід його трагічно загинув у 1246 році в Орді разом зі своїм боярином Федором.

Рік народження Олега невідомий. Вірогідно, це був початок XIII ст. У святому хрещенні він був названий Леонтієм, а Олег — це було його княже ім’я.

Батько Олега — Роман Михайлович у 1288 році заснував у Брянську Свенський монастир на подяку за своє зцілення від хвороби очей завдяки Чудотворній Свенській іконі Пресвятої Богородиці (її святкування 3(16) травня і 17(30) серпня). Свенський монастир упродовж багатьох десятиріч підпорядковувався Києво-Печерській лаврі.

Незважаючи на своє князівське походження, Олег був абсолютно байдужим до багатства і мирської слави. Ще з юних літ його надто приваблювало чернече життя.

А поки що, будучи князем, він повинен був коритися волі татарській, під гнітом якої була Руська Земля, починаючи з XIII ст. Разом зі своїм батьком — благочестивим князем Романом за наказом татарського хана Менгу-Теміра він брав участь у війні проти Литви.

У Галицько-Волинському літописі під роком 1275 є перша згадка про благовірного князя Олега Брянського: «…ні Роман, ні Гліб, оті князі Задніпровські, а тільки один Олег, син Романів приєднався, бо прийшов був раніш із татарами. Татари ж вельми жадали Романа, аби він приєднався».

А потім уже після закінчення військових подій під Новгородком Літопис вже під роком 1276 продовжує: «Також од Новгородка поїхав у (місто) Володимир до своєї сестри Олег (Романович), бо Володимир сильно тоді звав до себе тестя свого (Романа)». Справді князь Олег із Новгородка Литовського приїхав у Володимир-Волинський де своєї сестри Ольги-Олени, яка була одружена з князем Волинським Володимиром Васильковичем. Власне кажучи, князь Володимир звав до себе в гості свого тестя князя Романа Михайловича, але той відмовлявся: «Сину мій, Володимире, не можу я відлучитися від дружини моєї ратної; я живу в краю, що загрожує війною, хто без мене управить моєю дружиною? Тому приїде замість мене мій син Олег».

Отож з Новгородка кожний з них поїхав своєю дорогою: батько в Брянськ, а син — у Володимир-Волинський. Мабуть, там, на Волині, князь Олег прийняв для себе доленосне рішення — залишити мирське життя. Разом із сестрою вони домовилися не відставати одне від одного у здійсненні добрих Божих справ. Це буде видно пізніше, коли Олег за власні кошти побудує в Брянську монастир, а Ольга-Олена заповість тому ж монастирю після своєї смерті прибутки від своїх володінь на Волині.

А поки що Олег прийняв чернечий постриг, проте, де і коли це відбулося — невідомо. Під час постригу він отримав чернече ім’я Ва-силій і був відомий суворістю свого чернечого життя.

Петропавлівський Богоявленський чоловічий монастир він заснував у Брянську на високій горі над річкою Десною. Російський патріарх Никон із благоговіння до пам’яті святого Олега надав йому статус Ставропігійного. У 1833 році монастир був перетворений на жіночий.

Благовірний князь Олег скінчив своє земне життя в суворому подвижництві, та коли це сталося також достеменно не відомо.

Його святі мощі спочивають у зведеній ним Петропавлівській обителі під спудом.

Пам’ять преподобного і благовірного князя Олега ще відзначаєься в складі Собору Волинських святих — 10(23) жовтня.

21 вересня (4 жовтня) — Знайдення мощів святителя Димитрія, митрополита Ростовського

Дивись за посиланням (28 жовтня (10 листопада))

24 вересня (7 жовтня) — Преподобного Феодосія Манявського

Дивись за посиланням (24 червня (7 липня))

29 вересня (8 жовтня) — Преподобної Єфросинії Суздальської, у миру — Феодулії

Преподобна Єфросинія Суздальська

Преподобна Єфросинія Суздальська, у миру Феодулія, була дочкою мученика — сповідника князя Михаїла Чернігівського.

Дружина князя Олена, вона ж сестра князя Данила Галицького, довгий час була бездітною. З великою вірою та безустанною молитвою зверталося подружжя до Пресвятої Богородиці й до Святих отців Антонія та Феодосія Печерських про дарування їм довгожданої дитини.

І ось однієї ночі з’явилася до них Божа Матір і промовила: «Відважуйтеся і молітеся: Ваше прохання буде почуте і здійсниться. На знак того ви отримаєте пахощі».

Прокинувшись уранці, вони дійсно знайшли вузлик з ароматами, вклали їх у кадильницю, і весь дім наповнився чудесними пахощами. Усі в домі були приємно вражені, а князь з княгинею ще з більшим завзяттям стали молитися Господу. І їм знову з’явилася Пресвята Богородиця та дала в руки голубку, а дім вдруге наповнився чудесними пахощами.

З’явившись утретє разом із преподобними Антонієм і Феодосієм, Пресвята Богородиця сказала: «Молитви ваші почуті; у вас народиться дочка, яку ви назвете Феодулією; вона буде служителькою Влахернської церкви».

Майбутня Свята народилася в 1212 році і була названа Феодулією. Хрестили її в Церкві Пресвятої Богородиці Києво-Печерської обителі, а хрещеним батьком був сам ігумен.

Матері Олені було ще четверте видіння: разом з дочкою вона відлітає на небо і віддає свою дитину Господові. Аж тепер мати зрозуміла, чому крихітна донька відмовляється від її молока тоді, коли вона харчується м’ясом. Ще змалечку було видно, що життя дівчинки буде повністю віддане Богові.

Благовірний князь Михайло сам навчав її грамоти і Святого Письма, а всіх інших наук — мудрий і улюблений боярин Федір. У навчанні благочестива отроковиця стояла набагато вище своїх ровесниць.

Ще в дитинстві Феодулія бачила уві сні страшний суд: море вогню і рай, і Пресвята Богородиця запропонувала їй розділити блаженство праведних, а Господь Вседержитель тримав у своїй правиці Книгу Життя. Були й інші видіння, які заставили отроковицю серйозно задуматися про вічне блаженство та райське життя.

З іншого боку, багато молодих людей, які чули про чарівність і мудрість дівчини, наполегливо домагалися її руки і, звичайно ж, отримували відмову.

Проте вже в 15-річному віці, за згодою батьків Феодулія була заручена із сином благочестивого князя Мини, який жив на той час у Суздалі.

З печаллю на серці та з молитвами до Пресвятої Богородиці зберегти її у непорочності зібралася Феодулія до Суздаля. Але перед самим від’їздом Пресвята Богородиця знову з’явилася у видінні й сказала: «Погане не доторкнеться тіла твого».

І дійсно, задуманий батьками шлюб не був укладений. Ще коли Феодулія була у дорозі до Суздаля наречений несподівано помер. Прибувши до міста й дізнавшись, що трапилося, Феодулія негайно попросилася до монастиря. У Суздалі був монастир на честь Покладення Ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні. 25 вересня 1227 року вона прийняла постриг з ім’ям Єфросинія на честь Святої Єфросинії Александрійської. У монастирі черниця Єфросинія виділялася стриманістю, покірним послухом та неустанним піклуванням про свою душу, її неодноразово удостоювали своїм з’явленням Сам Господь та Його Пречиста Мати. За своє Святе життя Єфросинія мала дар пророцтва та зцілення недужих. Особливо це проявилося під час великого мору в Суздалі. По її молитвах Свята Ризоположенська обитель збереглася від навали нечестивого Батия, тоді як сам Суздаль було вкрай спустошено.

У 1246 році (за іншими даними в 1244), коли батько Єфросинії благочестивий князь Чернігівський Михаїл разом із боярином Федором виїхав до Орди, вона написала йому листа з переконанням твердо стояти за рідну віру. Вона добре відчувала, що чекає їх у лігві Батия.

Після трагічної смерті батька Єфросинія відмовилася носити подаровану одним багатим жителем Суздаля нарядний одяг і одягнулася в справжнє лахміття. З цього приводу вона сказала, що риба на морозі не псується, а навіть стає смачнішою. Так і ченці, переносячи холод, стають міцнішими і будуть приємні Христу в їхньому нетлінному житті. Слава про преподобну Єфросинію швидко розповсюдилась і за межами Суздаля. До неї стали приходити жінки зі своїми дочками, щоб помолитися разом і послухати її душекорисні бесіди та настанови. Навіть сама ігуменя слухалася її порад. За життя преподобної Єфросинії не було жіночої обителі, яка могла б зрівнятися із Суздальським Ризоположенським монастирем щодо богослужіння та благочестя його черниць. Господь прославив преподобну Єфросинію даром прозорливості та чудотворінь. Його іменем вона зцілювала хворих з різними недугами. Приходили й ті, що потребували духовних ліків.

Незадовго до своєї смерті, подвижниця бачила видіння, що Суздаль спіткає землетрус. І справді, того ж дня під час літургії великий землетрус таки стався; — перелякані суздальці прибігли рятуватися в обитель. Преподобна Єфросинія була спокійна, підтримувала їх та радила каятися й просити милості в Бога.

Свята Єфросинія відійшла у вічне життя 25 вересня 1250 року. Це був день, коли вона прийняла постриг. Мощі святої знайдено 18 вересня 1699 року й покладено в Соборній Церкві рідного монастиря. Там вони знаходяться й тепер.

28 вересня (11 жовтня) — Собор преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих

Окремо встановлено і святкування Собору преподобних отців Києво-Печерських, спочилих у ближніх печерах 28 вересня (11 жовтня), усього їх 83:

28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Аврамія, затворника, Печерського

Преподобний Аврамій, затворник, Печерський

Жив у XII-XIII сторіччях. Відомостей про його життя не збереглося ніяких. День його пам’яті відзначається ще 29 жовтня (11 листопада).

28 вересня (11 жовтня) — Священномученика Симеона Печерського, єпископа Переяславського

Був ченцем Києво-Печерського монастиря — вірогідно, з кінця XI ст. Опісля був висвячений на єпископа Переяславського в Полтавську єпархію. Під час татаро-монгольської навали був убитий.

У Галицько-Волинському літописі ця подія описана під 1239 роком: «Батий же, взявши Козельськ, пішов у землю Половецьку, а звідти став посилати (військо) на городи руські. І взяв він город Переяславль списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив, і начиння церковне незчисленне срібне й золоте, і дороге каміння узяв. І єпископа, преподобного Симона, вони убили».

Про святителя Симона говорили, що «приніс себе самого, як агнця, в жертву».

28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Євстафія, Печерського

Чернець Києво-Печерського монастиря, жив у XIII ст. До чернечого постригу був художником — золотарем. Серед монастирської братії відрізнявся суворим дотриманням чернечих обітниць та доброчесними справами, якими прикрасив свою душу як золотом.

28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Ієроніма, затворника, Печерського

Роки його життя, ченця Києво-Печерського, невідомі — напевно, це було в XIII ст.; був відлюдником і чудотворцем.

28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Меладія, чудотворця, Печерського

Старець тієї ж обителі отримав від Господа дар чудотворення, жив у XIII ст.

28 вересня (11 жовтня) — Преподобних Пергія та Єфрема, Печерських

Про ченців Києво-Печерських, які жили в XIII ст., ніяких відомостей немає.

28 вересня (11 жовтня) — Преподобного Павла послушного, Печерського

Жив у XIIIст., про нього згадується в загальній службі святим Ближніх печер разом з канонархами Геронтієм і Леонтієм.

28 вересня (11 жовтня) — Мученика немовляти Іоана, Печерського

Жив у XIII або XIV ст., інших відомостей не збереглося. Пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту, як і всіх вищеназваних преподобних.

Пам’ять вище вказаних преподобних відзначається ще в другу неділю Великого посту.

28 вересня (11 жовтня) — Іларіона, митрополита Київського

Іларіон, митрополит Київський

Після Святого Хрещення Руси-України протягом шести десятиріч Київську кафедру очолювали митрополити-греки, вихідці з Візантії. У Київ вони призначалися Константинопольським Патріархом. Та, хоч і висвячувалися вони у Царгороді, в управлінні Київською Митрополією вважалися абсолютно незалежними. Їхні рішення були остаточними і не підлягали затвердженню Патріархом. І це тоді, коли Київська Митрополія перебувала у прямому підпорядкуванні Константинопольському Патріархату.

На той час Київською державою уже вдруге (з 1019 року) управляв син Рівноапостольного князя Володимира — великий князь Київський Ярослав Мудрий. Про розквіт Християнської віри за роки його князювання преподобний Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» під роком 1037 описує так: «І при нім стала віра Християнська плодитися в Русі, і розширятися, і чорноризці стали множитися, і монастирі почали з’являтися. І любив Ярослав церковні установи, і попів любив він велико, а понад усе любив чорноризців. І до книг він мав нахил, читаючи (їх) часто вдень і вночі.»

Але в середині XI ст. князь Ярослав на цілих три роки опинився в стані безуспішної війни з Візантією. Саме тоді, у 1048 році, помер митрополит-грек Феопемт, і Київська кафедра стала вільною. Ці сумні події й дали можливість реалізувати давно назрілу потребу призначення на митрополита місцевого священнослужителя — українця.

Отож про це й пише преподобний Нестор у вказаній праці вже під роком 1051:

«Поставив Ярослав русина Ларіона Митрополитом Русі у святій Софії, зібравши єпископів… Коли боголюбивий князь великий Ярослав уподобав (село) Берестове і церкву Святих апостолів, сущу тут і попів многих надбав, то між них же був пресвітер, на ім’я Ларіон, муж благий, і книжний, і посник. І ходив він і з Берестового на Дніпро, на пагорб, де нині старий монастир Печерський, і тут молитви діяв. А був ліс тут великий, і викопав він тут печерку малу, двосаженну, і, приходячи з Берестового, одспівував (церковні) часи і молився тут Богу потай. Потім же вложив Бог князю в серце (добрий намір): поставив він його митрополитом у святій Софії, а ся печерка так осталася.»

Та не просто та печерка там залишилася, а стала першим прихистком преподобному Антонію, засновнику нової Печерської обителі, коли він якраз тоді повернувся зі Святої Гори Афон. Отож невдовзі на цьому місці постав знаменитий на весь світ Києво-Печерський монастир.

Але повернімося до житія митрополита Іларіона, відомостей про яке до нашого часу надійшло дуже мало. Вірогідно, що народився він у кінці X ст. і навчався в школі, заснованій у Києві рівноапостольним князем Володимиром. А ще навчався в Константинополі, в школі при храмі 40-мучеників Севастійських. У другій чверті XI ст. він уже був пресвітером Церкви Святих Апостолів при літній великокняжій резиденції в с. Берестові, недалеко від Києва.

У довір“я князя Ярослава Мудрого Іларіон увійшов досить швидко, став йому найближчим порадником, тому вибір його на митрополита був зовсім не випадковим. Після завершення військових дій з Візантією, які для князя Ярослава були фактично поразкою, Іларіон саме й став відповідним виразником нового ставлення Київської церкви до Константинопольського Патріархату. Крім усього, він був визначним проповідником і першим помічником князю в церковно-будівничій справі.

Митрополит Іларіон освячував побудований Ярославом Мудрим поряд із Софійським собором у Києві Свято-Георгіївський храм. Цей день святкується Українською Православною Церквою 26 листопада (9 грудня).

Проте, після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році літописи більше не згадують про митрополита Іларіона — можливо, його було усунуто від управління Київською митрополією. У них вже у 1055 році натрапляємо на ім’я нового митрополита Київського Єфрема, знову грека.

Слід зауважити, що існувала думка — наприклад, архієпископа Волинського і Житомирського Модеста, що митрополит Іларіон і схимник Іларіон (пам’ять 21 жовтня (3 листопада)), що спочиває в Дальніх печерах, одна й та ж особа. А ще було ототожнення Іларіона з ігуменом Києво-Печерським Никоном (пам’ять 23 березня (5 квітня)).

Тепер зупинимося на літературній діяльності митрополита Київського Іларіона, на тому, чим найбільш відомий він у наш час. Коротка назва головного його твору така: «Слово про закон і благодать».

Написаний він був ще в 1049 році, тобто до його вступу в митро-поличний сан. Автор цієї статті користувався перекладами «Слова» сучасною українською мовою, здійсненими митрополитом Канадської церкви Іларіоном (Огієнком), а також Володимиром Крекотнем та Василем Яременком.

Своїм мистецьким рівнем «Слово про закон і благодать» уже тоді стало поряд з кращими візантійськими церковними творами. Але в першу чергу, це була своєрідна програма для тодішніх священнослужителів Київської церкви, поборників церковної автокефалії. Висловлені в ній ідеї мали велике значення й для самої держави — Київської Руси-України.

Отже, «Слово про закон і благодать» складається з трьох основних частин:
— Зіставлення Старого і Нового Заповіту, тобто закону і благодаті;
— Похвала поширенню християнства, особливо на Русі;
— Похвала Володимиру Святославовичу, його сину Ярославу та народу руському.

У першій частині автор розглядає переваги Нового Завіту над Старим, показує, що закон даний через Мойсея лише на відповідний час, щоб підготувати людей до прийняття благодаті. Царство благодаті засяяло для нас з народженням Ісуса Христа і тоді закон мав відійти. Адже він був призначений для біологічної суті людини, а благодать для духовної. Іларіон стверджує, що суть розвитку людської історії в тому, що закон і благодать протилежні одне одному. Закон був лише для іудейського народу і змінився благодаттю, яка вже призначена для всього людства, а не для богообраних. Тому й не прийняли іудеї Ісуса Христа, бо не була їм відкрита благодать через дотримання закону: «Відійшло-бо світло місяця, коли засяяло сонце, так і закон, коли благодать з’явилася. Іудеї-бо при свічі закону шукають собі оправдання, християни ж при благодатнім сонці спасіння собі знаходять… Християнське спасіння благодатне і щедре і шириться на всі краї земнії.»

Про поширення християнства, про місце окремих народів у загальній історії людства, на прикладі народу Руси-України і йдеться в другій частині. «Слово» Іларіона стверджує рівність між всіма народами, що населяють Землю, і почесне місце серед них відводить народу нашому. Вважає, що він достойно є рівним серед інших. А те, що благодать дійшла й до нашої землі — то закономірний акт Промислу Божого. Даючи оцінку «Слову про закон і благодать» Іларіона, визначний історик XX ст. Михайло Брайчевський саме й наголошує на тому, що твір цей присвячений темі самоствердження Руси-України як великої нації і великої держави.

Третя частина присвячена возвеличенню київського князя Володимира. В ній сказано, що князь достойний похвали на рівні з апостолами. Автор також порівнює його з імператором Риму Константином, підкреслює вселенський характер його просвітницької місії серед свого народу. Похвала князю Ярославу стосується його в першу чергу як достойного послідовника свого батька в поширенні християнства, просвітницькій діяльності та як великого будівничого Києва.

Завершується «Слово про закон і благодать» великою «Молитвою до Бога усієї землі нашої», в якій Іларіон просить Його непрестанно охороняти отару Свою від напастей і спокус, від голоду та всякої скорботи, від нападу чужинців і дарувати нашому народу радість душевну і тілесну, мир та благоденство.

Як же актуально виглядають окремі фрагменти цієї молитви для нашого сьогодення:

«… продовж милість Твою на людей Твоїх… мир утверди, ворожі країни усмири… князями нашими постраши сусідні країни, боярам пошли мудрості… церкву Твою плекай — багатство своє бережи.»

Ще в XV ст. ця молитва в повному обсязі вживалася у церковних відправах.

«Слово про закон і благодать» є зразком церковної літературної майстерності високого рівня. Його перу приписується також Печерський ізвод 1037 року та твір «Оповідання віри».

Пам’ять преподобного Іларіона митрополита Київського відзначається ще в другу неділю Великого посту.

30 вересня (13 жовтня) — Святителя Михаїла, першого митрополита Київського і всієї Руси

Святитель Михаїл, перший митрополит Київський і всієї Руси

Пророцтво апостола Андрія Первозваного сповіщене ще в І ст. про те, що на горах Київських засяє благодать Божа, почало здійснюватися за князювання Володимира Великого, який разом з митрополитом із Візантії Михаїлом у 988р. охрестив Русь.

Однак, преподобний Нестор-літописець (пам’ять — 27 жовтня (9 листопада)) у «Повісті минулих літ», на жаль, нічого не говорить про першого митрополита нашої Святої Української Православної Церкви.

Та й взагалі, у давніх літописах до 996 року ні про митрополитів, ні про єпископів на землі Київської держави не згадується. Мова йде лише про священиків, які прибували до Києва з Візантії.

А вже під роком 996 преподобний Нестор у вищезгаданій праці говорить про єпископів: «І жив Володимир у страху Божому. І умножилися розбої і казали єпископи Володимирові: «Оце умножилися розбійники. Чому ти не караєш?» І він мовив: «Боюся гріха».

Митрополит Іларіон у «Слові про закон і благодать» також говорить, що князь Володимир часто радився з єпископами, як навести лад серед народу.

Але, чернець Яків у «Пам’яті і похвалі князю руському Володимиру» вже пише, що той у великі свята ставив три трапези і першу — митрополитові та єпископам. «Степенна книга» митрополита Київського Кипріана (але це вже XIV ст.), а за нею й Никонівський літопис говорять конкретно про першого Київського митрополита на ім’я Михаїл. Це ж підтверджує і російський історик В.М. Татіщев. Про приїзд із Візантії на землю Руси-України митрополитів і єпископів можна також дізнатися із чужих літописних джерел, зокрема арабських. А ще давніші джерела дають відомості, що задовго до хрещення Руси-України в 988 році на нашій землі вже були православні храми і правили в них священики, і обов’язково були ієрархи.

Є свідчення грецьких істориків, зокрема Костянтина Багрянородного, Кедрина та Зонара, що вже в 867 році, тобто понад сторіччя раніше, під час правління у Києві князя Аскольда, до нього присилали з Візантії єпископа чи навіть архієпископа, але ім’я його невідоме. Митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов), також посилаючись на грецького історика Кодина, стверджує, що вже близько 891 року існувала Київська митрополія.

Та все ж таки, повернімося до офіційного Хрещення Руси-України. Отже, як тільки київський князь Володимир прийняв рішення про просвітлення нашої рідної землі Святим Хрещенням, він послав до Константинополя прохання на ім’я Патріарха прислати у Київ християнських пастирів. Константинопольською Патріархією на той час керував Миколай II Хрисоверг. Для виконання святої місії першосвятителя нової Церкви він обрав митрополита Михаїла, як найздібнішого ієрарха.

Святитель Михаїл був родом із Сирії, а за іншими джерелами — болгарин або навіть грек. У 988 році на час хрещення самого князя Володимира він на чолі 6 єпископів, багатьох священиків та людей церковного причту прибув до міста Корсуня. Це староруська назва грецького міста Херсонеса, залишки якого знаходяться біля теперішнього Севастополя в Криму. Далі разом з князем Володимиром (за іншими даними — трохи пізніше) їхній шлях проліг до Києва. З собою митрополит привіз ікони, богослужбові книги слов’янською мовою, часточки мощів Божих угодників, церковний посуд та інше майно.

Волею Божою на митрополита Михаїла була покладена важка й складна місія. Та він був вправним учителем у проповідуванні Божого слова, глибоко освіченим ієрархом та зразковим за своїм святим життям.

Прибувши до Києва, він спочатку охрестив 12 синів князя Володимира та навернув до християнства всю його сім’ю та бояр. За цим відбулася спільна рада з духівництвом про впровадження християнської віри у Києві. Міські священики закликали народ наслідувати князя Володимира і прийняти нову віру. Кияни зібралися в призначеному місці, де річка Почайна впадала в Дніпро. Сюди ж прибули митрополит Михаїл з духівництвом і князь з боярами. Люди зайшли в дніпровську воду, а митрополит зі священиками стояли на березі, читали молитви, готували киян до Святого Хрещення та давали поради на життя християнське. Митрополит Михаїл урочисто відправив Святе Хрещення над усіма киянами і Божественна благодать Христова осіяла давньопрестольний град Київ.

Особливу апостольську ревність святитель Михаїл виявив у боротьбі з язичницьким нечестям. Він одразу ж звернувся до князя, щоб той негайно звелів скидати ідолів і руйнувати їхні жертовники.

Тут доречно сказати про походження назви місцевості, де розташований вже майже тисячоріччя славнозвісний Видубицький монастир. Скинутий зі Старокиївської гори в Дніпро язичницький бог Перун у вигляді дерев’яного боввана якраз і причалив до берега в місцевості, яка потім була названа Видубичами. Бо ж молили й плакали до того боввана залишки невірних після Хрещення киян: «Видибай, наш господарю, боже, видибай». А ще слід навести слова князя Володимира після Хрещення Святого: «Боже Великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на нові люди Твої! Дай же їм, Господи, пізнати Тебе, Істинного Бога, як ото пізнали землі християнські, і утверди в них віру правдиву і незмінну!» Рівноапостольний князь Володимир дуже приязно ставився до митрополита Михаїла, вважав його своїм радником і духовним наставником.

На долю першого митрополита випало благодатне служіння. Ієрархом він був мудрим і тихим, хоч і суворим щодо питань віри. У державі Київській вів рівноапостольну діяльність, будував храми й засновував монастирі: перша кам’яна церква у Києві — Успіння Пресвятої Богородиці (Десятинна), а потім церква Архістратига Михаїла там, де тепер стоїть Михайлівський Золотоверхий монастир. А тоді це був храм для грецьких ченців, що прибули до Києва разом з митрополитом, як знамення перемоги християнства над язичництвом. До започаткованих при першому митрополитові, належить також і Межигірський монастир, що під Києвом. Літопис стверджує, що за митрополита Михаїла «Віра Православна розцвіла і засяяла як сонце».

Згодом митрополит із проповіддю Святого Євангелія відвідав Новгород, Суздаль і Ростов Великий. В останньому заснував першу дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Там він поставив єпископом Федора Грека, який прибув з ним із Константинополя. За час архієрейської діяльності митрополита Михаїла були споруджені храми в Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському, Новгороді та Переяславі.

Знаючи ціну освіти у поширенні християнства, святитель постійно турбувався про організацію духовних училищ у Києві і за навчанням у них стежив особисто.

За нього прийняли святе хрещення чотири болгарські князі, а печенізький князь Кучуга навіть прийшов у Київ, щоб прийняти його. А ще вчений проповідник Марко був відправлений до волзьких болгар-мусульман для проповіді християнської віри.

Незважаючи на те, що служіння митрополита Михаїла у Київській державі було короткочасним, усього чотири роки, його подвиг просвітництва язичницьких народів неможливо переоцінити. До речі, енциклопедичний словник Брокгауза називає рік його упокоєння — 998. Але, мабуть, треба вірити надгробному напису, який свідчив, що митрополит Михаїл упокоївся в 992 р. Був похований у Десятинній церкві. Біля 1103 року його нетлінні мощі було перенесено в Ближні (Антонієві) печери і спочивали там до 1730 року. Очевидно, це був час канонізації святого. З 1 жовтня 1730 року вони на спокої у Великій Свято-Успенській церкві. Але чи ж на спокої? Наступило XX сторіччя — час світових воєн. Під час Другої світової, у листопаді 1941 року наша головна святиня була підірвана…

Пам’ять святителя Михаїла встановлена 30 вересня (13 жовтня), у день останнього перенесення його мощів у приділ архідиякона Стефана Великої Лаврської церкви. До 1730 р. його пам’ять відзначалася в день упокоєння — 15 червня за старим стилем.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору