«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Квітень

Борис Самбор
  1. Квітень за старим стилем (за новим стилем)
    1. 1 квітня (14 квітня) — Преподобного Геронтія, канонарха Печерського, у Дальніх печерах
    2. 3 квітня (16 квітня) — Мученика Павла Руського, невільника
    3. 4 квітня (17 квітня) — Преподобного Йосифа Багатохворобливого, Печерського, у Дальніх печерах
    4. 6 квітня (19 квітня) — Святителя Мефодія, архієпископа Моравського
    5. 8 квітня (21 квітня) — Святителя Нифонта, єпископа Новгородського
    6. 8 квітня (21 квітня) — Преподобного Руфа, затворника Печерського, у Дальніх печерах
    7. 14 квітня (27 квітня) — Святителя Мартина, сповідника, Папи Римського
    8. 14 квітня (27 квітня) — Мучеників Антонія, Іоана і Євстафія Литовських
    9. 15 квітня (28 квітня) — Благовірного князя Київського Мстислава, у святому хрещенні
  2. Квітень за старим стилем (травень за новим стилем)
    1. 22 квітня (5 травня) — Перенесення мощів благовірного князя Всеволода, у святому хрещенні Гавриїла, Псковського
    2. 24 квітня (7 травня) — Преподобного Сави Печерського, У Ближніх печерах
    3. 24 квітня (7 травня) — Преподобного Олексія, затворника Печерського, у Ближніх печерах
    4. 27 квітня (10 травня) — Преподобного Стефана, ігумена Печерського, єпископа Володимиро-Волинського
    5. 28 квітня (11 травня) — Святителя Кирила, єпископа Туровського
    6. 30 квітня (13 травня) — Знайдення мощів святителя Микити, єпископа Новгородського

Квітень за старим стилем (за новим стилем)

1 квітня (14 квітня) — Преподобного Геронтія, канонарха Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Геронтій, канонарх Печерський

Преподобний Геронтій, канонарх Печерський, жив у XIV сторіччі. У ченці постригся, ще будучи отроком. У молитві і пості наслідував досвідчених Печерських чорноризців. Разом із преподобним Леонтієм (пам’ять — 18 червня (1 липня)) був канонархом у Великій Печерській церкві. Інших відомостей про його життя немає.

Пам’ять преподобного Геронтія ще відзначається в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

3 квітня (16 квітня) — Мученика Павла Руського, невільника

Мученик Павел Руський, невільник

У багатостраждальній історії України період з XV по XVIII ст. — це постійні розбійницькі набіги татар і турок на наші землі. Вони руйнували міста і села, захоплювали худобу, майно, а головне — молодий і працездатний люд. Із хлопців формували яничарське військо, інших бранців продавали в рабство на невільницькому базарі, що існував у Криму в м. Кафі (тепер Феодосія). За даними Малої енциклопедії Українського козацтва (Київ — Запоріжжя, 2002), протягом цього часу було вбито чи полонено щонайменше 2-2,5 млн. мешканців України.

Одним із таких бранців був українець Павло — невільник. Рік і місце народження його невідомі. Але відомо, що він потрапив у татарський полон ще в юному віці і у Кафі був проданий у столицю турецьку Константинополь. Правда, тоді вже місто називалося Стамбулом, оскільки було завойоване турками в 1453 році.

Господар, що купив Павла, був християнином. Попри те, Павлові довелося тяжко працювати на нього багато років. Лише згодом він відпустив Павла на волю і той одружився з українською дівчиною, також колишньою невільницею. Сім’я жила мирно і побожно. Але Павла підстерігало нове лихо. Чи внаслідок великих переживань та тяжкої праці, чи за особливим диявольським насланням у нього почали з’являтися ознаки падучої хвороби. Добра й смиренна дружина була в розпачі. Сусіди порадили їй вести чоловіка до церкви Пресвятої Богородиці Мунгужійської, бо багато християн, що страждали від такої хвороби, у цьому храмі отримували зцілення. Та знетям-лений Павло ніяк не хотів іти до храму і довелося вести його туди силоміць. По дорозі зустрілися мусульмани і, побачивши їх, нещасний Павло знаками почав просити допомоги, а потім став кричати: «Я мусульманин».

Однак зустрічні були не надто уважні — і Павла успішно вдалося завести в храм. Заступництво Пресвятої Богородиці з’явило над хворим свою чудодійну силу і він повернувся до свідомості й був зцілений.

Однак мусульмани вже за два дні почали розмірковувати, як це вони залишили в біді свого брата по вірі, що просив допомоги, як дозволили християнам його принижувати. Серед них особливо виділявся один фанатик, який і настояв на тому, що треба про все доповісти візирові.

Донос візиру було подано негайно. Довго не розбираючись, візир наказав доставити до нього Павла, у якому б стані той не був. А ще було наказано пов’язати священиків тієї церкви і всіх християн, що в ній на той час будуть. Та, дякуючи Божому заступництву, усі парафіяни були завчасно попереджені. Блаженного Павла та священиків доставили до візира. Священиків кинули в підземелля.

До блаженного Павла візир почав звертатися лагідно, запитав, чи ж справді той став мусульманином, але отримав рішучу відповідь, що той ніколи не допустив би такого безумства. Блаженний Павло твердо заявив, що він був, є і завжди залишиться християнином.

Та жорстокий візир наполіг: або Павло прийме мусульманську віру й отримає нагороди, або його чекає мученицька смерть. Добра і вірна дружина Павла стояла позаду і підтримувала його своїми словами… Слова ці чув блаженний Павло, і почув візир, який наказав прив’язати ту жінку до стовпа у дворі та нещадно бити палицями. По якомусь часі її і священиків за великий викуп було звільнено. Павла ж візир тримав у темниці. За три дні він знову представ перед візиром — так само непохитний і відповідь його була єдиною: «Я — християнин!»

Події ці відбувалися в 1683 році на страсній седмиці 6 квітня, у Велику П’ятницю, тобто в день розп’яття Ісуса Христа — турки стяли голову нещасному святому мученикові.

Святий мученик Павло з України канонізований Грецькою Право-славною Церквою. Його житіє описане митрополитом Іларіоном (Огі-єнком), архієпископом Філаретом (Гумілевським), протоієреєм Анатолієм Дублянським та монахинею Таїсією.

4 квітня (17 квітня) — Преподобного Йосифа Багатохворобливого, Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Йосиф Багатохворобливий, Печерський

Преподобний Йосиф Багатохворобливий жив у XIV ст. Довгі роки тяжко хворів і звернувся з молитвою до Бога та дав обітницю: якщо Господь дарує йому здоров’я, то він до кінця своїх днів буде служити братії Києво-Печерської обителі. Молитва багатохворобливого страдника була почута Господом. Після одужання Йосиф прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі і з великою любов’ю трудився на користь братії. Дотримавшись своєї обітниці, він старанно відбував чернечий подвиг до кінця земного життя.

Пам’ять його ще відзначається в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

6 квітня (19 квітня) — Святителя Мефодія, архієпископа Моравського

Дивись за посиланням (11 (24) травня).

8 квітня (21 квітня) — Святителя Нифонта, єпископа Новгородського

Святитель Нифонт, єпископ Новгородський

Блаженний Нифонт народився на околиці міста Києва в сім’ї благочестивих, добропорядних і заможних батьків. Рік його народження невідомий. У святому хрещенні був названий Микитою. Ще з дитинства відрізнявся від ровесників лагідністю, послухом та смиренням.

Після смерті батьків Микита роздав усе їхнє майно та вступив до Києво-Печерського монастиря, ігуменом якого на той час був Тимофій.

Прийнявши чернечий постриг з іменем Нифонт, своїм подвижницьким життям, що проходило в суворому пості і молитві, він здобув славу мудрого і відданого служителя Божого.

За прикладом преподобного Варлаама, першого ігумена Києво-Печерського, блаженний Нифонт направляється на поклоніння Святим місцям Сходу. Там він знайомиться зі статутами чернечих обителей та звичаями їхнього життя. Шлях на Схід тоді пролягав через Волинські землі, і на зворотному шляху Нифонт зупиняється у Святогірському монастирі, що біля Володимира Волинського. Побачивши високу освіченість Нифонта, монастирська братія обирає його своїм ігуменом.

Вірогідно, що до волинського періоду життя блаженного Нифонта належать свідчення російського історика Татищева про те, що Нифонт був продовжувачем літопису преподобного Нестора після Сильвестра. З 1116 до 1157 року саме він описав події, що сталися на Волинській землі. Тим більше, що його попередники по Святогірському монастирю на той час уже почали писати Літопис Волинський. Після кількарічного управління монастирем Нифонт повернувся до Києва.

Тимчасом Новгородський єпископ Іоан залишає кафедру і відходить на спокій у монастир. Тодішній Київський митрополит Мисаїл II, знаючи великі чесноти блаженного Нифонта, висвячує його на єпископа і призначає на Новгородську єпископію. Владика Нифонт прибуває в Новгород 1 січня 1131 року, але за старим (березневим) календарем це ще був 1130 рік. Цим і пояснюються різні роки його прибуття в Новгород, що згадуються в різних історичних джерелах.

Однією з перших турбот єпископа Нифонта у Новгороді була потреба у негайному призупиненні міжусобної ворожнечі київських, чернігівських та новгородських князів, яка на той час уже набувала загрозливих розмірів. У 1135 році своїм смиренним архіпастирським умовлянням, у супроводі окремих новгородських вельмож, він практично зупинив війну між київсько-чернігівськими князями, з одного боку, та новгородськими — з іншого, яка ось-ось мала початися. Владика Нифонт брав активну участь у ліквідації конфлікту між Новгородським і Суздальським князівствами, а ще на самій Русі-Україні — між чернігівцями і киянами. Особливо показове ставлення до нього було у суздальського князя Юрія Долгорукого, який досить довго воював із новгородцями, але до владики Нифонта ставився з надзвичайною повагою.

Керуючи Новгородською єпархією, він зарекомендував себе стійким охоронцем церковних канонів. Це добре видно з відповідей єпископа Нифонта на запитання новгородського вченого і письменника Кирика. Тут він показав себе сміливим поборником благочестя, різко виступив проти багатих учт у монастирях, що тоді вважалися богоугодною справою, а також проти фальшивого благочестя окремих паломників. Відповіді святителя Нифонта та інших церковних діячів тому Кирику були, мабуть, в останній раз надруковані в Москві в 1821 році під назвою «Памятники российской словесности XII века» і в такому вигляді дійшли до наших днів.

Новгородський літопис називає 10 кам’яних церков, які були побудовані в самому Новгороді за часів архіпастирської діяльності там єпископа Нифонта. У першу чергу, в центрі Новгорода був споруджений білокам’яний храм на честь Пресвятої Богородиці. Знаменитий новгородський храм Софії Премудрості Божої було прикрашено новими іконами, а дах покрито оловом. По єпархії також будувалося багато церков: на честь святого Климента в Ладозі, Спаса Нерукотворного в Пскові та інші. Навіть у Суздальській єпархії за запрошенням князя Юрія Долгорукого єпископ Нифонт освячував новозбудовану церкву Богоматері.

У 1138 році новгородці вигнали свого князя Всеволода Мстиславича, а на його місце прийшов Святослав Ольгович та забажав вступити в заборонений церковними канонами шлюб. Владика Нифонт не побоявся княжого гніву і не тільки сам відмовився від вінчання князя, а й заборонив своєму кліру не тільки вінчати, а навіть дивитися на те беззаконня. Та коли непідвладні йому священики повінчали князя, Нифонт не побоявся публічно його за це осудити.

Був випадок, коли єпископ Нифонт ще раз проявив твердість і вірність канонам Православної церкви. У 1145 році митрополит Київський Мисаїл II виїхав із Києва до Константинополя і назад уже не повернувся. Отримавши повідомлення про його кончину, київський князь Ізяслав Мстиславич зібрав Собор єпископів і поставив на митрополичий престол свого духівника Клима Смолятича. Надійшов уже 1147 рік. Чорноризець і схимник Клим був таким філософом і книжником, якого на Русі тоді було годі шукати. Замість благословення Константинопольського Патріарха Клим Смолятич був посвячений у митрополити главою Святого Климента Папи Римського, яка до татарської навали перебувала в Києві в Десятинній церкві. Ревнитель Православ’я єпископ Нифонт не міг із цим погодитися і на пропозицію митрополита служити разом Літургію відповідав йому: «Не погоджуючись раніше на твоє посвячення, я й тепер відмовляюсь служити з тобою і поминати тебе при Богослужінні, як і ти не поминаєш Патріарха, від якого повинен був прийняти благословення».

Нифонта гаряче підтримували єпископи — греки Косма Полоцький та Мануїл Смоленський. Після цього князь Ізяслав не дозволив єпископу Нифонту їхати до Новгорода й утримував його в Києво-Печерській обителі. Той же був дуже радий і дякував Господу, що знову повернувся до безмовного життя, серед рідних йому Печерських угодників. Він навіть отримав листа від Константинопольського Патріарха Миколая IV Музалона, який хвалив його за мужність і великий розум та прирівняв його до стародавніх святих отців, що твердо стояли за Православну віру. Усі ці події давали підставу говорити про грецьке походження святителя Нифонта.

У 1150 році князь Юрій Долгорукий вигнав Ізяслава з Києва і той разом із Климом Смолятичем опинився аж у Володимирі — Волинському. Тимчасом князь повертає єпископа Нифонта на престол Новгородської єпархії і новгородці з великою радістю зустрічають свого архіпастиря. Дізнавшись, що Київська митрополія вільна, Вселенський Патріарх призначає митрополитом Константина, грека і відправляє його в Київ. Єпископ Нифонт хоче зустріти нового митрополита і прибуває до Києва та чекає його в Києво-Печерському монастирі. Але не судилось їм зустрітися, тому що святитель серйозно захворів. Перед цим йому було чудесне видіння вві сні: начебто він знаходиться в Головній Печерській церкві і стоїть на тому місці, де завжди стояв Микола Святоша, і молиться, щоб побачити преподобного Феодосія Печерського. Аж підходить до нього один із ченців і запитує: «Ти хочеш побачити преподобного отця нашого Феодосія?» Почувши ствердну відповідь, чернець бере за руку Нифонта і веде до вівтаря, до святого Феодосія, який йому каже: «Добре ти зробив, брате і сину Нифонте, що прийшов сюди, віднині будеш перебувати з нами нерозлучно».

А коли Нифонт попросив сувій, що був у руці преподобного Феодосія, то там прочитав: «Ось я і діти, які дав мені Господь…» (Ісаї., 8, 18).

Хворів святитель Нифонт 13 днів і відійшов до Господа 8 дня квітня місяця 1156 року в суботу Великого Пасхального тижня. Спочатку був похований у Дальніх (Феодосієвих) печерах, а потім його святі мощі були перенесені до Ближніх (Антонієвих) печер.

Пам’ять святителя Нифонта відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) — у день Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих, 10(23) жовтня — у день Собору Волинських святих та в другу неділю Великого посту.

8 квітня (21 квітня) — Преподобного Руфа, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Руф, затворник Печерський, жив у XIV ст. Відомості про його життя і чернечі подвиги також надто короткі. Служив взірцем для працелюбних ченців і посників. Намагався всією душею догодити Господу своїм послухом, молитвою, постом та подвигом затворництва. Інші відомості про преподобного Руфа відсутні.

День його пам’яті ще відзначається в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

14 квітня (27 квітня) — Святителя Мартина, сповідника, Папи Римського

Святитель Мартин, сповідник, Папа Римський

Батько Мартина — Фабрикій проживав в італійському місті Тоді в області Тоскана. Там і народився майбутній Папа Римський. З юних літ він відрізнявся від ровесників побожним життям і великою любов’ю до науки. Тому він рано покинув своє рідне місто та заради посвяти на службу Божу пішов до Рима і там був висвячений на диякона. Його здібності помітив тодішній Папа Римський Теодор І (642-649), він послав Мартина в Константинополь контролювати усунення із престолу Патріарха Пирра (639-642). Для молодого священнослужителя це було не просте завдання.

Річ у тому, що на той час Рим перебував під владою Візантійської імперії, а Константинополь був охоплений єрессю монофелітів, які визнавали, що Ісус Христос мав Божественну і людську природи, та заперечували, що Він мав і дві волі. Монофеліти вважали, що в Ньому є лише одна воля — Божественна, і їх підтримували візантійські імператори. Та сталося так, що невдовзі Папа Теодор помер і на його місце було обрано Мартина. Це був 649 рік. Мартин у присутності 105 єпископів був спочатку висвячений на єпископа, а потім введений на папський престол.

Але це було зроблено без згоди імператора і без підписання Папою імператорського декрету «Типосу», у якому містилося схвалення монофелітської єресі. Візантійський імператор Констант II негайно відправив до Рима свого урядовця Олімпа, аби спонукати Мартина таки підписати «Типос» і тим самим погодитися з монофелітами. Коли ж цього зробити не вдалося, один зі слуг отримав завдання вбити Папу, але в останню хвилину осліп.

У Візантії на престолі тоді був Патріарх Павло II (642-653), прихильник єресі. Святий Мартин і його почав переконувати відмовитися від монофелітства, та на своєму стояли імператори. Той же Констант II знову підсилає в Рим на цей раз воїнів, щоб викрасти Папу Мартина, і це їм вдалося. Хворого Мартина було спроваджено на безлюдний острів Наксос, що в Егейському морі, і там він пробув цілий рік. У 654 році святого було переведено до константинопольської в’язниці, де його тримали ще три місяці. В одному з листів він так написав про свій стан:

«Сьогодні минуло 57 днів із того часу, як мені дозволили вмитися. Я ослаблений і простуджений. Моє тіло зламане… Я надіюсь, що Бог, який знає все, коли забере мене із цього світу, приведе моїх переслідувачів до каяття».

Невдовзі Папа Римський Мартин І був підданий жорстокому суду, але не релігійному, а політичному. Його було засуджено до страти. Проте судовий вирок було замінено на довічне заслання в Херсонес, до Криму. Про це в імператора випросив тяжкохворий Патріарх Павло II, гірко промовивши: «Усе те збільшить мою кару».

У Криму на той час був справжній голод, про що Папа писав у Рим: «Тут мені говорять про хліб, але його не бачать. Якщо не пришлють нам якоїсь допомоги з Італії, то неможливо буде вижити».

З тих листів бачимо, що його особливо вражала байдужість тих, хто його раніше знав, а тепер забув. Стан мученика погіршувався ще й незнанням грецької мови. Змучений хворобами, нестатками й злиднями, святий Мартин помер 16 вересня 655 року і похований у церкві Пресвятої Богородиці. Пізніше святі мощі перевезено в Рим, у церкву Сан Мартіно.

Так, через п’ять із половиною сторіч Херсонес Таврійський удруге освячений смертю святого Римського Папи. У 680 році монофелітство засудили на VI Вселенському Соборі в Константинополі.

Пам’ять святителя Мартина відзначається ще 15(28) грудня в складі Собору Кримських святих.

14 квітня (27 квітня) — Мучеників Антонія, Іоана і Євстафія Литовських

Мученики Антоній, Іоан і Євстафій Литовські

У середині XIV ст. Литовським язичницьким князівством управляв князь литовський Ольгерд Гедимінович. Він завжди прагнув розширювати свої володіння за рахунок білоруських, українських і навіть російських земель.

Ще коли княжив його батько, Ольгерд прийняв святе хрещення, але не по вірі і по любові до Господа, а чисто з житейських меркантильних міркувань. Княжити він почав у 1341 році, і з метою прибрати до своїх рук вітебські землі, мав бажання оженитися на вітебській княжні Марії Ярославівні. Ольгерд добре розумів, що благочестива православна княжна не вийде заміж за язичника, а тому формально став християнином.

Марія ж, навпаки, ставши великою княгинею Литовською, багато зробила для поширення Християнської віри на цих землях. У литовській столиці Вільні на місці старого язичницького капища побудувала чудесний храм на честь преподобної Параскеви, у Вітебську спорудила аж два храми. Проте коротким було її земне життя. У 1342 році княгиня Марія відійшла до Господа і була з великими почестями похоронена в побудованому нею храмі Преподобної Параскеви..

Після кончини княгині, Ольгерд зразу ж показав литовському народові, серед якого було ще дуже багато язичників, що ніякий він не християнин. Він відкрито став язичником і язичником лютим.

При дворі в князя служили два рідних брати Нежило і Кумець, яких Ольгерд дуже любив і високо цінував за їхню сумлінну працю. Але вони щиро і всіма своїми серцями полюбили Християнську віру. Коли ж до Вільни прибув православний священик Нестор, духівник княгині Марії, то від нього брати й прийняли святе хрещення з іменами Антоній та Іван. Вони почали життя істинно християнське і відмовилися наслідувати язичницькі звичаї. Спочатку пробували приховувати свою приналежність до Християнської віри, але це їм практично не вдавалось. Брати помітно відрізнялися від язичників своїми вчинками. Вони не стриглися й не голилися бороди, як це робили язичники, а в пісні дні не їли скоромного. Антоній та Іван перестали ходити в храм литовського язичницького бога Перуна, а це вже ніяк не можна було приховати.

До князя Ольгерда надійшов на братів донос, і той став примушувати їх відмовитися від Християнської віри. Якось у п’ятницю, напередодні Різдва Христового, князь почав примушувати їх їсти м’ясні страви. Та брати-християни стояли на своєму і відповідали, що їхній обов’язок щодо Господа набагато вищий за послух князю. Недавня княжа любов змінилася на шалену лють. За наказом Ольгерда братів було кинуто в сиру темницю на цілий рік.

Та брати пішли туди з великою радістю, дякуючи Господу за те, що сподобив їх постраждати за Його Святе Ім’я. Але сталося так, що старший брат Іван першим не витримав жорстоких умов ув’язнення і попросився в князя на свободу, обіцяючи достойно виконувати всі його вказівки. У надії на те, що й Антоній учинить так само, випустили обох братів, і їх знову було поставлено в число перших при дворі князя.

Зовнішньо Іван став подібним до язичників і сумлінно виконував їхні звичаї, але глибоко в серці своєму беріг Християнську віру. Боячись мук, які вже довелося перенести, він усе ж таки таємно молився Ісусу Христу. Навпаки, брат Антоній зовсім не змінив своїх християнських звичаїв і відкрито сповідував Христа. Брату Івану докоряв за легкодухість та вмовляв його покаятися. Язичники бачили, що Іван у всьому підкоряється князю, тож на Антонія не звертали ніякої уваги. Той же, отримавши свободу, жив відкритим християнським життям і завжди був готовий постраждати за Христа.

Якось брати обідали разом із великим князем, а день був пісний. Дивлячись на князя, Іван також їв м’ясо, блаженний Антоній до нього і не доторкався, а на вмовляння князя не звертав ніякої уваги. У пориві люті жорстокий Ольгерд знову кинув Антонія в сире і темне підземелля.

Тепер же до Івана всі стали ставитися із презирством: християни незлюбили його як віровідступника, язичники почали докоряти йому за непостійність ні до старої, ні до нової віри.

До Антонія в підземелля ходили язичницькі жерці і жорстоко мучили його, але він у стражданнях за Христа був радісним і спокійним. Багато литовців стали приходити до нього з жалю і дивувалися його мужності. Він же користувався цим і проповідував їм про Христа та потроху навертав їх до нашої віри.

Тимчасом Іван був приголублений князем, та мучила його совість, гірко й соромно було перед рідним братом. З людських розповідей він чув, який його брат Антоній веселий і спокійний, незважаючи на муки. Інші князівські слуги також із презирством дивилися на Івана. Не міг він більше цього терпіти і пішов до священика Нестора. Відкривши тому душу свою, Іван просив помирити його зі своїм братом. Звичайно ж, Нестор усе розповів Антонію, а від того почув таке: «У мене може бути спілкування із братом, але лише тоді, коли він відкрито буде сповідувати Христа і Християнську віру. Коли він це зробить, тоді й буде в нас усе спільне».

З великою любов’ю прийняв Іван ці слова свого брата. Він щиро розкаявся і став шукати слушного моменту, щоб відкрито про це оголосити. Якось Іван прислуговував князю в лазні і несподівано сказав йому, що повертається до Христа. Зізнався у своїй легкодухості, бо не стерпів голоду і холоду темничного. Оскільки в лазні вони були лише вдвох, Ольгерд просто промовчав. А вже в присутності придворних суворо запитав Івана: «Чи дійсно ти відрікся від віри батьків?» На що Іван спокійно, але твердо відповів: «Так, князю, говорю відкрито: я знову християнин. Роби зо мною, що завгодно, але я вже не зраджу Святої віри».

Гнів Ольгерда неможливо було описати. Своїми руками він став нестямно бити святого Івана, а потім повелів слугам бити його залізними палицями. Закованого в кайдани Івана кинули в темницю, де перебував його брат. Якою ж була радість святого мученика Антонія, коли він побачив біля себе брата Івана, як той стояв поруч і з великою любов’ю дивився на нього. Брати тепер разом хвалили і прославляли Господа. До них таємно став приходити священик Нестор та причащати їх. До темниці приходили і язичники, а святі брати проповідували їм. Знову пішов донос Ольгерду про те, що темниця перетворилася на училище віри Христової: «Кумець і Нежило чарами спокушають народ. Треба передати їх до суду».

Жорстокий князь дозволив робити з ними, що завгодно, і братів знову було безжалісно побито. Потім Антонія неначе якогось злочинця засудили до повішання на дереві. Усю ніч напередодні страти він провів без сну, прославляючи в молитві Господа й укріпляючи брата свого Івана до безбоязного перенесення страждань за Христа. Він і Івану пророкував таку ж саму смерть у недалекому часі. Опівдні святого мученика Антонія вивели з темниці і повісили на дубі. Сталося це 14 січня 1347 року. Жерці сподівалися, що Іван і на цей раз відмовиться від Христа. А він лише радів, що з Божою допомогою буде страждати більше за свого брата, щоб краще спокутувати свій великий гріх. Та через три місяці, 23 квітня, ті ж самі жерці задушили й Івана, а тіло повісили на тому самому дубі.

Через деякий час після кончини святих мучеників Антонія та Івана постраждав і їхній родич Круглець, який також служив у князя Ольгерда. Ще юний за віком, він пізнав Істинного Бога також через священика Нестора, який охрестив його з іменем Євстафій. Якось князь звернув увагу, що Круглець носить довге волосся та й запитав його, чи не християнин він. Євстафій із радістю підтвердив це. Злий князь став примушувати Євстафія їсти м’ясо під час Різдвяного посту. Коли ж той відмовився, його вивели на лютий мороз і стали заливати в рот крижану воду — так повелів князь. Тіло святого мученика Євстафія посиніло, а дихання зупинилося. Його завели в дім і знову примушували їсти м’ясо. Та він відмовлявся від скоромного. Озвірілий князь наказав бити його металевими палицями по ногах, а потім зідрати з голови шкіру разом із волоссям.

Святий Євстафій гідно терпів знущання і навіть мав сили заспокоювати християн, які зі сльозами дивилися на його муки. Нарешті його повісили на тому самому дубі, і сталося це 13 грудня того ж року. Сам дуб і місце біля нього було й призначене для страти злочинців. Але після святих мучеників Антонія, Івана та Євстафія там уже нікого не страчували. Цим Господь і підтвердив їхню святість. Мощі всіх трьох мучеників було перенесено в церкву Святого Миколая. Згодом друга дружина князя Ольгерда, також християнка, на місці мученицького подвигу трьох литовських святих побудувала церкву на честь Пресвятої Тройці, пізніше там було засновано монастир.

Жорстокий Ольгерд прожив ще 30 років, але в кінці життя розкаявся у своїх гріхах і повернувся до Христа, навіть став ченцем-схимником. Усі 12 його синів були православними християнами. Святі мученики литовські були прославлені за митрополита Київського і всієї Руси Олексія. На той час Вільна належала до Київської митрополії. Мощі святих мучеників з 1915 до 1946 року перебували в Москві. У 1920 році вони навіть перетерпіли атеїстичний показовий суд, організований безбожною владою. Тепер вони спочивають у Свято Духівському соборі міста Вільнюса — столиці Литви.

15 квітня (28 квітня) — Благовірного князя Київського Мстислава, у святому хрещенні

Благовірний князь Київський Мстислав

Старший син великого князя Київського Володимира Мономаха Мстислав народився в 1076 році й у святому хрещенні був названий Федором.

Його батько, внук Ярослава Мудрого, один із найвидатніших державних діячів українського середньовіччя, князював у Києві в 1113-1125 роках. Боровся за зміцнення центральної княжої влади та єдності Київської Руси, проти занепаду родової солідарності Київської династії. Мати — донька англійського короля Гарольда — Гіта. Після загибелі батька в 1066 році в битві при Гастінгсі змушена була втікати до Фландрії, а потім до Данії. Там і вирішив данський король Свен видати юну королівну за руського князя Володимира Мономаха, який майже за 40 років стане великим князем Київським. Довгим був шлях королівни до Новгорода, де її зустрів Володимир зі своїм двоюрідним братом Глібом, князем Новгородським. Після короткого перепочинку князь і королівна вирушили до Турова, удільного володіння князя. Там і відбулося їхнє весілля. Від цього щасливого шлюбу народилося дев’ять синів і три дочки, Але старший серед них був Мстислав — Федір, який у пам’ять про знаменитого діда мав ще й третє ім’я Гарольд. Це про нього в Літописі Руському 1 червня 1076 року є запис: «У сей же рік родився у Володимира син Мстислав, онук Всеволодів».

Дитячі та юнацькі роки Мстислава пройшли в Смоленську, Чернігові і Переяславі, містах, куди закидала його батька неспокійна князівська доля. У ті часи князі досить рано починали управляти своїми уділами. От і Мстислав у свої неповні 20 років уже князює в землі Ростовській.

У 1096 році бунтівні новгородці, скориставшись відсутністю свого князя Давида Святославовича, який відбув до Смоленська, запрошують молодого Мстислава з Ростова до себе на Новгородський княжий престол. Мстислав був не з тих, кого треба довго просити і негайно прибув до Новгорода. Він був не єдиним, хто завдячував престолом неспокійному новгородському боярству, якому був потрібний саме молодий, хоч і без досвіду князь. Це був час, коли наступили чергові князівські суперечки.

З Тьмутараканського князівства разом із загоном невірних половців прибув князь Олег Святославович, щоб заволодіти Черніговом. Святий князь Мстислав не пішов проти нього, а його батько Володимир Мономах, не бажаючи проливати кров руського народу, просто віддав місто. Але жорстокі половці багато мирних поселень спустошили та забрали безліч місцевих жителів у полон. За це й прозвав простий народ князя Олега «Гориславичем».

Назрівав великий конфлікт між Київським князем Святополком, князем Володимиром Мономахом, згодом до них приєднався і Мстислав — з одної сторони та князем Олегом — з другої. До речі, князь Олег доводився Мстиславу не тільки дядьком, а й хрещеним батьком. Чернігова йому виявилось мало, він заволодів ще й Ростовом та Суздалем, землями Мстиславовими та ще й убив його рідного брата Ізяслава. Проте святий князь Мстислав не пішов війною на свого підступного дядька, він великодушно простив убивцю брата. А той уже мріяв про взяття Новгорода. Отут і виявилися і військові знання, і політична зрілість Мстислава. Він запропонував Гориславичу залишити Ростовську і Суздальську землю в обмін на Муром та пообіцяв помирити його зі своїм батьком. Блаженний Мстислав не хотів даремно проливати людської крові. Олег не зважив на ці пропозиції і почав таємно готувати військо на Новгород. Та не було це таємницею для Мстислава і він змушений був виступити проти Олега, внаслідок чого той залишив і Ростов і Суздаль та й зупинився в Муромі. Знову блаженний Мстислав запропонував Олегу мир, попросивши лише повернути полонених. Олег начебто прийняв пропозицію, і Мстислав повірив у щирість його слів. Він навіть просив батька простити Олега і той послухався сина, відзначивши, що благородство Мстислава дало йому приклад істинного християнського всепрощення! Проте, підступний Олег зовсім не щиро погодився на мир. Він знову поставив свою дружину на р. Клязьмі, розраховуючи, що невелике військо Мстислава злякається і втече.

А тимчасом блаженний князь Мстислав, дізнавшись про цю новину і перебуваючи в Суздалі, причастився Святих Христових Тайн. Це було в суботу Першого тижня Великого Посту, у день пам’яті святого великомученика воїна-християнина Федора Тирона (хресне ім я Мстислава — Федір).

З Божою допомогою за одну добу князь зібрав дружини Новгородську, Ростовську і Білозерську і чотири дні бойові загони протистояли один одному. Аж на п’ятий день Гориславич наважився штурмувати позиції військ Мстислава, але перемога була на боці молодого князя. Олег залишив Муром і втік до Рязані. Нічого не заважало Мстиславу повністю розгромити військо Олега, а його забрати в полон. Далекоглядність і благородство не дозволили Мстиславу цього зробити.

Він знову направив послів до Олега, але вже з вимогою покаятися і просити миру. Олег змушений був погодитися на ультиматум хрещеника. Лише після цього посли передали Гориславичу вирішальні слова Мстислава: «Святополк і Володимир не заберуть у тебе землі руської, бо я буду клопотатися за тебе. Залишайся у своєму князівстві, але змирись».

Мова йшла про великого князя Київського Святополка та князя Во-лодимира Мономаха. Примиривши з ними Олега, Мстислав повернувся до Новгорода і з великими почестями був зустрінутий новгородцями. Це була перша військова перемога благовірного Мстислава, вона показала неабиякі його здібності, як воєначальника. Він мудро дивився у майбутнє.

Назрівав час князівського з’їзду для встановлення внутрішнього спокою в Київській державі. Князь Олег був головним порушником цього спокою, він же й відмовився брати участь у цьому з їзді. Розправитись з ним фізично було простою справою, а от примусити приїхати на з’їзд і взяти участь у його роботі зміг лише Мстислав.

Незважаючи на різні трактування рішень Любечського з’їзду князів 1097 року, це була вже політична перемога князя Мстислава. Отже, у двадцятирічному віці він упевнено виходив на одне з перших місць серед князів давньої Руси-України. Новгородці надто любили свого блаженного князя, дякуючи Господу, що послав їм такого мудрого, великодушного і милостивого правителя. Його авторитет став розповсюджуватися тепер з Новгородської землі на всю велику Київську державу.

Як подяку за Божу милість розпочав у 1099 році спорудження храму Благовіщення Пресвятої Богородиці в Новгороді на Городищі. Для цього храму було спеціально переписане Євангеліє, яке відоме під назвою «Мстиславове».

На пам’ять про з’явлення чудотворної ікони святого Миколая від якої зцілився тяжкохворий князь Мстислав у 1113 році було споруджено собор Миколая Чудотворця.

Взагалі-то будівництво храмів було улюбленою справою благовірного князя Мстислава. У 1113 році після перемоги над естами була споруджена нова фортеця в Ладозі, а в ній кам’яний храм на честь великомученика Георгія.

З 1113 року, після смерті Святополка, у Києві на княжому престолі його батько — Володимир Мономах.

Окремо треба сказати про ставлення благовірного князя Мстислава до Волині. Адже про нього написано у Волино-Почаївському Патерику, хоч і коротко, він є у складі Собору Волинських святих. Після Любецьких рішень Волинське удільне князівство перейшло в руки сина великого князя Святополка — Ярослава, який тоді перебував у Володимирі-Волинському. Між батьками — князями Святополком і Мономахом існувала домовленість поміняти синів місцями: Ярослава у Новгород, а Мстислава у Володимир-Волинський. Та цьому задуму на заваді стали самі новгородці. Вони заявили чітко: «…не хочемо Святополка, і сина його». Зрозуміло, ким для них був Мстислав. Святополк удався до іншого шляху: він оженив свого сина Ярослава на дочці Мстислава. Цей шлюб став, якщо не єдиною, то головною причиною ворожнечі між Ярославом і Мономахом і привів урешті-решт Мстислава на Волинь.

Великий князь київський Володимир Мономах таки забирає сина Мстислава з Новгорода до Білгорода, що під Києвом. Це сталося 1117 року.

У цьому ж році, дізнавшись про знущання Ярослава над своєю дружиною, а його внучкою, великий князь іде на Волинь, виганяє Ярослава з Володимира і ставить там свого сина Романа, а коли той помирає, то — найменшого сина Андрія. Неспокійний Ярослав не втихомирюється і навіть починає збирати військо із чужинців для походу на Київ. Тоді й посилає Мономах Мстислава на Волинь проти його зятя Ярослава. Та до бойових дій справа не дійшла через несподівану смерть Ярослава, якого вбили поляки.

Деякий час Мстислав залишається на Волині, щоб допомогти брату Андрієві. Він і тут намагався ознаменувати мирні свої перемоги зведенням нових храмів. Так з’являється церква у Володимирі-Волинському та Свято-Дмитрівська церква у Луцьку, знищена пожежею в 1845 році. Правда, інші історичні джерела її заснування приписують Мстиславу Даниловичу.

Майже 8 років княжив Мстислав у Білгороді, а коли в 1125 році помер батько, він стає великим князем київським. Твердою рукою він охороняв свою Батьківщину від ворожих сусідів. Здійснивши блискучий похід проти заклятих половців, він виганяє їх не тільки за Дон, а й за Волгу. За роки його перебування на київському престолі повністю призупинилися князівські міжусобиці. У Древньому Пролозі про князя Мстислава говориться, що він до кожного був нестримно милостивий, багатства не збирав, не любив ні золота, ні срібла. Сучасники вже тоді називали його блаженним і христолюбивим та щиро сподівалися на його молитви як Угодника Божого.

Князівські дочки за прикладом Анни Ярославни були заміжні — одна за норвежським королем, друга за батьком данського короля, третя за грецьким царевичем і всі вони гідно несли по Європі славу своєї Батьківщини — Руси-України.

На честь своєї перемоги над Литвою великий князь Мстислав закладає в Києві на Подолі новий храм Успіння Пресвятої Богородиці, більш відомий під назвою Пирогощі. Але це вже був 1132 рік, останній рік земного життя благовірного князя, рік його переходу у вічні оселі. Блаженна кончина збіглася з Пасхальним тижнем — 15 квітня. Похоронили князя в ним же заснованому в 1128 році монастирі Святого Федора, який до нашого часу не дійшов. Діти Мстислава називали цю обитель Вотчою.

День пам’яті благовірного князя Мстислава відзначається також 10 (23) жовтня у складі Собору Волинських святих.

Квітень за старим стилем (травень за новим стилем)

22 квітня (5 травня) — Перенесення мощів благовірного князя Всеволода, у святому хрещенні Гавриїла, Псковського

Дивись за посиланням (11 (24) лютого)

24 квітня (7 травня) — Преподобного Сави Печерського, У Ближніх печерах

Преподобний Сава Печерський

Преподобний Сава Печерський жив у ХІІІ ст. і ніяких відомостей про нього немає.

Пам’ять преподобного Сави ще відзначається в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

24 квітня (7 травня) — Преподобного Олексія, затворника Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Олексій, затворник Печерський, відбував свої чернечі подвиги в Печерській обителі в XIII ст. Інші відомості про його життя до нас не дійшли.

Пам’ять Олексія затворника ще відзначається в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

27 квітня (10 травня) — Преподобного Стефана, ігумена Печерського, єпископа Володимиро-Волинського

Преподобний Стефан, ігумен Печерський, єпископ Володимиро-Волинський

У числі святих у землі Волинській просіявших є і третій ігумен Києво-Печерського монастиря Стефан, який закінчував своє земне життя наприкінці XI ст. єпископом Володимиро-Волинським. Жодних достовірних відомостей про його походження не збереглося. Імовірно, що народився він десь приблизно 1040 року і походив з боярського роду. З самого дитинства Стефан потрапив у Києво-Печерський монастир, де перебував під опікою та керівництвом самого ігумена — преподобного Феодосія. Він був його улюбленим учнем і мав особливу повагу монастирської братії.

Після прийняття постригу чернець Стефан був призначений керівником монастирського хору. Особливо ревно опікувався преподобний Феодосій безумовним виконанням статуту, завезеного до Києва зі святої гори Афон. А тому наглядати і за цією справою він доручив також Стефану, який ще й з успіхом виконував обов’язки монастирського проповідника.

Отож, коли в 1074 році преподобний Феодосій уже мав зустрічати кончину свого життя, монастирська братія почала одноголосно вмовляти його: «Стефан достойний прийняти після тебе ігуменство. Стефан нехай буде після тебе нам ігуменом».

Преподобний Феодосій, звертаючись до князя Святослава Ярославича, який був присутній на зібранні печерської братії, та оголошуючи свою останню волю, сказав: «Ось я відходжу з цього світу і передаю тобі монастир на оберігання, якщо трапиться якийсь нелад у ньому. Доручаю ігуменство Стефанові, не дай скривдити його».

Преподобний заповів і в подальшому забезпечувати суворе дотримання монастирського статуту та добудувати новозакладену Головну церкву. Ігумен Стефан достойно виконав заповіт преподобного Феодосія. За його нетривалого ігуменства величезний кам’яний монастирський храм в основному було побудовано. Поряд з ним було споруджено дерев’яні келії, куди були переведені ченці зі старого печерного монастиря.

Новим ігуменом було встановлено правило, за яким щоденно здійснювалася Божественна Літургія в пам’ять померлої братії та блаженних засновників обителі. За ігуменства преподобного Стефана до Києво-Печерського монастиря був прийнятий і пострижений у ченці, а потім ру-коположений у диякона Нестор — майбутній літописець і преподобний.

Та вже в 1078 році сталося непередбачене. Монастирська братія з незрозумілих причин відступилася від ігумена, і він змушений був не тільки відмовитися від ігуменства, а й залишити монастир. Отак диявол розпалив монастирську братію на страшний гнів проти Стефана і добився свого. А він, достойний учень преподобного Феодосія, мужньо переніс лихо. На його адресу можна впевнено зарахувати слова одного з великих учителів християнської Церкви Єфрема Сіріна: «Той, хто звик до терпіння, прагне до чеснот, радіє в скорботах, не падає духом від нещастя, веселиться під час напасті». Йому можуть належати і слова-благання першомученика християнського Стефана: «Господи, не постав їм цього у провину!». Таким був блаженний Стефан.

Та якщо на його долю випали великі скорботи, то від Бога на нього чекала велика радість. До нього досить добре поставилися київські бояри, коли він вийшов за ворота своєї обителі. Бажаючи далеко не віддалятися від неї, Стефан на протилежному відрозі Печерської гори, у Кловському урочищі, вирішив заснувати новий монастир. Київські бояри суттєво допомогли йому в цьому. Головний храм монастиря було освячено на честь Положення ризи Пресвятої Богородиці у Влахерні. Щорічно, 2 липня, у монастирі було храмове свято, яке збирало безліч паломників.

На жаль, монастирю, відомому більше як Кловський, судилося нелегке майбутнє. Як зазначає митрополит Київський Євгеній Болховітінов в «Опису Києво-Софіївського Собору і Києвської єпархії»: «… у 1096 р., в якому половці, випадково набігши на Київ, спалили княжий дім на Берестові і весь Печерський монастир з церквою і Кловський». Та це в майбутньому. А поки що за розбудову монастиря та запровадження в ньому суворого Києво-Печерського статуту ігумен Стефан здобув велику пошану. Його ім’я стало відоме і в найвіддаленіших місцевостях. Отож, коли близько 1090 року помер єпископ Володимирський на Волині, на цей архієрейський престол було обрано ігумена Стефана.

Хіротонію на єпископа здійснив преосвященний митрополит Київський Іоан. Ігуменом Кловського монастиря, як свідчить Слов’янський патерик, владика Стефан залишив свого учня Климента. Своїм пастирським служінням на Волинській землі єпископ Стефан знову добре відзначився, подаючи приклади милосердя, людяності, доброти і чистоти життя.

Тим часом, у Києво-Печерському монастирі було прийнято рішення про перенесення святих мощів преподобного Феодосія з Дальніх печер до нової Соборної Успенської церкви. Ішов 1091 рік, і монастир очолював ігумен Іоан. Єпископ Стефан тоді був у Києві, відвідував Кловський монастир, де тривало будівництво ще ним закладеного кам’яного храму. Якоїсь ночі він побачив сяючу зорю над місцем, де була печера преподобного Феодосія, і подумав, що перенесення мощів відбувається без нього. Разом зі своїм учнем Климентом єпископ Стефан негайно відбув до Печерського монастиря. Дорогою їм бачилося ще багато свічок, що начебто горять біля могили. Та коли вони прибули на місце, скрізь була нічна тиша й темрява. Тоді й зрозумів святий Стефан, що сподобився бачити Божественну славу, яка йшла від мощів преподобного. Це було напередодні 14 серпня, коли святі мощі вже були винесені до виходу з печери. Перенесення їх до храму відбулося за участі цілого сонму єпископів: разом зі Стефаном, єпископом Володимиро-Волинським, були Єфрем Переяславський, Іоан Чернігівський та Антоній Пороський.

Невдовзі преподобний Стефан повернувся на свою кафедру до Володимира на Волині та прослужив там до 1094 року. Своїм благочестивим служінням він здобув нев’янучий вінець Слави (грецькою мовою «Стефан» означає «вінець»). Та прийняв він його тоді, коли тихо відійшов до Господа 27 квітня 1094 року і був похований у вівтарній частині кафедрального Свято-Успенського собору м. Володимира-Волинського, що знаходиться нині у Волинській області.

Свята Українська Православна Церква святкує ще день пам’яті преподобного Стефана, ігумена Печерського, єпископа Володимиро-Волинського 10 (23) жовтня в складі Собору Волинських святих.

28 квітня (11 травня) — Святителя Кирила, єпископа Туровського

Святителя Кирила, єпископа Туровського

Духовно обдарованою особистістю був святитель Кирило, єпископ Туровський — видатний проповідник і богослов Київської Русі. Відомостей про його життя до нашого часу збереглося надзвичайно мало. Чи не єдиним біографічним джерелом є невелике сказання, імовірно написане в XIII ст. і видане в 1858 році Сухомлиновим.

З нього й відомо, що блаженний Кирило народився в 30-х роках XII ст. у місті Турові, що входило тоді до складу Київського князівства. Розташоване на правому березі річки Прип’ять і відоме з 980 року як один із центрів українського племені деревлян. У XIII ст. згадується вже як центр удільного Турово-Пінського князівства в складі Київської Русі. Місто відоме також «Туровським євангелієм» — пам’яткою українського письменства, чи не єдиною рукописною книгою Полісся з XI ст. А ще Турів був єпархіальним містом Туровсько-Пінської єпархії. Тепер це місто в складі Гомельської області у Республіці Білорусь.

Батьки святого Кирила були багатими людьми, але він не любив ні багатства, ані тлінної слави світу цього. З молодих літ Кирило з великою старанністю і завзяттям вивчав Божественні книги й особливих успіхів досяг у вивченні Святого Письма. Батьки мали можливість знайти для свого сина когось із грецьких вчителів, багато з яких тоді розповсюджували освіту в Київській Русі. Маючи великі природні обдарування, Кирило багато прочитав і вивчив творів давньохристиянських отців і вчителів Церкви.

Настав час, коли Кирило, відсторонивши від себе великий батьківський спадок, прийшов до Борисо-Глібського монастиря, що знаходився недалеко від Турова. Тоді у цій обителі проживав чернець Мартин, який у майбутньому також був зарахований до сонму святих. У монастирі знаходилася Туровська кафедра і там проживали єпископи.

Невдовзі Кирило приступив до чернечого подвигу і зразу став за приклад для інших ченців. Там, у монастирі, він трудився більше за всіх, суворо дотримуючись посту та інших чернечих правил. Особливо турбувався, щоб інші ченці були в послуху в ігумена, поважали його і виконували його повеління, як Божі. Хотів, щоб всі розуміли: хто не виконує даної ігумену обітниці — не спасеться.

Прагнучи ще більшої духовної довершеності, блаженний Кирило згодом приступив до аскетичного подвигу стовпництва. Для давньоруського монашества цей вчинок був досить незвичним, у першу чергу залежно від кліматичних умов. Проте бажання наслідувати приклад подвижника з Кападокії Симона Стовпника, що жив у V ст. (пам’ять — 1(14) вересня), привело ченця Кирила в стовпоподібну сторожову вежу.

Там він замкнувся, надійно усамітнившись, але ненадовго. І все ж таки, там він написав багато благочестивих творів та став відомим навіть за межами князівства. Тимчасом Туровська кафедра стала вільною. Князь Георгій Ярославич та жителі міста Турова направили до Києва прохання митрополиту поставити єпископом у Турові Кирила. Уже під 1169 роком Іпатіївський літопис іменує його єпископом Туровським, і він понад 14 років сумлінно доглядав свою паству.

У 1182 році блаженний архіпастир Кирило, бажаючи усамітнення, залишив кафедру. Останній рік свого земного життя він провів у постійних молитвах та продовжував працювати над своїми творами в Туровському Свято-Миколаївському монастирі.

За змістом його твори можна поділити на три групи:
1) церковні слова, або проповіді;
2) повчальні статті;
3) молитви і молебний канон.

Архієпископ Чернігівський Філарет (Гумілевський) у своїй праці «Жития святых, чтимых православной церковью» стверджує, що відомо до 12 слів, 2 повчання та 24 молитви і покаянний канон, які створені святителем Кирилом. На його словах і проповідях помітний значний вплив красномовства візантійських отців Церкви, але в них також присутній поетичний і ораторський талант та проповідницьке натхнення самого автора.

Слово на Пасху у святителя Кирила починається досить природно: «Нині сугуба радість усім християнам і веселість світові невимовна від празника, що настав замість скорботи попереднього таїнства». А закінчується воно короткою молитвою: «І ми, браття, побачивши Воскресіння Христа, поклонімося Йому і щиро закличемо: «Ти — Бог наш, і крім Тебе, іншого не знаємо, Чоловіче видимий і Боже пізнаний! Уся земля нехай поклониться і нехай співає Тобі, помилуй Господи, нас, що віруємо в Тебе, Тобі молимося, очисти гріхи наші і відпусти провини душ наших…»

У Слові на Фомину неділю святитель показує великі плоди Воскресіння Христового і зауважує, що «тепер цариця днів уже не субота, а неділя, коли воскрес Господь і що, як іудеям Бог заповідав поновлювати день визволення з неволі єгипетської, так і ми нині поновляємо день визволення від влади темної, тобто день Воскресіння Христового». У цьому Слові святитель мальовничо описує картину весняного оновлення природи, символізуючи початок Преображення всього всесвіту «в нове небо і нову землю». На закінчення він закликає: «Отже, браття, будемо вірувати в Христа Бога нашого, поклонімось Йому, що розп’явся, прославимо воскреслого, повірмо, бо з’явився Він апостолам, оспівуймо Того, що показав ребра Свої Фомі, похвалімо Його, бо Він оживить нас».

У словах святителя на неділю третю і четверту, шосту і сьому дано відображення драматичної євангельської історії. З’ясовуючи завдання церковного проповідника, він звертається до аналогії з істориками та літописцями, які, описуючи військові баталії, вінчають похвалами тих, хто мужньо боровся за свого царя. Святитель Кирило наголошує, що й нам треба «докладати хвалу до хвали хоробрим воєводам Божим, які могутньо подвизалися за Сина Божого, свого Царя, Господа нашого Ісуса Христа». Це в Слові на Собор 318 святих отців І Вселенського Собору. Для святителя Кирила навіть його кількість мала символічне значення — це ж кількість війська, яке послав Аврам, щоб врятувати з полону свого родича Лота. Адже саме так сказано у Святому Письмі: «Аврам почувши, що (Лот) родич його взятий у полон, озброїв рабів своїх, і народжених у домі його, триста вісімнадцять, і переслідував ворогів до Дана.» (Бут. 14, 15).

Настанови на чернече життя знаходимо в «Сказанії о черноризистем чині Ветхого Закону і Нового», яке є одним з двох повчань святителя Кирила. Друге — «Повість про білоризця» має східне походження і написане Печерському ігумену Василію, але призначене для всіх ченців, бо в ньому під різними алегоріями показано, яким має бути життя чорноризців.

Молитви святителя Кирила вміщені в багатьох рукописних збірниках XVI ст. і розташовані за порядком днів седмиці та відповідають їх церковному значенню. Головним предметом його молитов є обтяжена ношею гріхів людина.

Молебний канон святителя, сповнений глибоких релігійних почуттів, має покаянний характер.

Такий найкоротший огляд духовної творчості святителя Кирила, єпископа Туровського, талановитого «руського Златоуста XII ст.

Він тихо відійшов до Господа 28 квітня 1183 року.

30 квітня (13 травня) — Знайдення мощів святителя Микити, єпископа Новгородського

Дивись за посиланням (31 січня (13 лютого))


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору