«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаКниги, брошури

На кораблі спасіння

На кораблі спасінняАвтор цієї збірки — православний священик і журналіст — назвав свій твір книгою мандрів. І справді, на нас чекає дивовижна подорож, що незбагненно узгоджує парадокси і поєднує, здавалося б, несумісне: земне й небесне, легке й вагоме, тимчасове й вічне.

Мандруючи з отцем Андрієм по світах, ми водночас завжди опиняємося на Батьківщині; вбираючи яскраві враження, події, неповторні особливості далеких країв, щоразу впізнаємо пагорби, каплички та пустирі власної душі; торкаючись сьогосвітніх реалій, несподівано стаємо перед Богом…

Після кожної прощі читач вертається, як у рідну домівку, в затишний козацький дерев’яний храм, де отець Андрій вже не в запиленому одязі прочанина, а у священицьких ризах, у величі Богом даного святого служіння говорить своїм духовним дітям про головне та найсокровенніше.

Усе в цьому творі, який можна назвати поезією у прозі, — проходячи крізь призму високої душі, набуває небесного виміру, нетлінних цінностей, незмінних орієнтирів, що провадять у Небесний Єрусалим. Калейдоскоп окремих проповідей і нарисів зливається в цілісну проповідь Божої любові, краси та премудрості.

Саме таку щедру й цілющу духовну трапезу запропоновано читачам, які вирушать у мандри на «Кораблі спасіння».

Ганна КУЗЕМСЬКА


© Протоієрей Андрій Власенко
На кораблі спасіння. Книга мандрів. — К.: «КЖД „Софія«», 2010. — 216 с., 195 іл.
067–722–96–34

Сухими дорогами Криму

Пафос

Пам’ятаю, як колись мене, щойно рукоположеного священика і «вродженого» мандрівника, вразила одна думка святого Григорія Ниського, великого отця Церкви IV століття. Він стверджував, що саме по собі фізичне наближення до земного Єрусалима ніяк не впливає на відстань між людиною та Єрусалимом Небесним…

Відтак з давніх-давен справжні християни мандрують не лише по горизонталі, а й від землі до Неба, сполучаючи фізичний рух і духовний поступ. І тоді така подорож називається паломництвом (із Палестини завжди приносили пальмове листя) або, суто по-українськи, — прощею.

На жаль, як колись, так і нині, далеко не кожний може побувати на Святій Землі. Та журитися не варто. Адже наша Вітчизна за кількістю християнських святинь може позмагатися із будь-якою країною. А початок свій ці святині беруть від маленького уламка залізного Риму та золотої Візантії — «благословенної Тавриди», котра з давніх-давен приросла до Великої України.

Так, моя життєва християнська проща розпочалася, за словом поета, на «сухих дорогах Криму» (Вс. Рождественський). Саме на тих моїх давніх дорогах я збагнув, що Крим — не камінь спотикання для недолугих політиків, а наріжний камінь духовності нашого народу. І не зацукрована від нудотно-солоденьких епітетів грушка, а сльоза християнських мучеників на оці Старого Світу.

Саме в Криму я вперше відчув, що проща — це завжди одкровення, маленький апокаліпсис людської душі.

Тож рушаймо в путь.

Історія

Спочатку помандруймо в часі.

Стародавній український літопис ХІ століття «Повість минулих літ» свідчить, що перше благовістя Христової віри приніс на кримську землю святий апостол Андрій Первозванний. Це сталося ще в середині І століття християнської ери. А наприкінці того ж століття до каменоломень Херсонеса було заслано святого Климента, Папу Римського, учня первоверховного апостола Петра. Тут, у нинішньому Інкермані, він зазнав мученицької смерті за навернення язичницького населення півострова у християнство. Чи не той якір, із яким було утоплено святого Климента, так непохитно ствердив кримських християн перед майже двотисячолітнім бурхливим прибоєм південних єресіархів і північних кочовиків?

Цікавий і малознаний факт: саме в Криму, у стародавньому Пантикапеї знайдено найдавніше у світі точно датоване зображення християнського хреста! А на першому Вселенському соборі (325 р.) вже були присутні четверо кримських єпископів. У VІІІ столітті кримські християни самовіддано підтримували візантійських ченців проти останньої загальноцерковної єресі — іконоборства. Саме до цієї доби відносять виникнення майже всіх кримських печерних монастирів, заснованих монахами — шанувальниками ікон, що утікали від гонінь за межі Візантійської імперії. Святий Володимир Великий — хреститель Руси-України — сам охрестився в Корсуні-Херсонесі, а згодом вивозив із нього до далекого Києва священиків і майстрів, святі мощі та ікони. Християнська греко-готська держава з романтичною назвою Феодоро протрималася на півострові аж до 1475 року та упала від османської навали на чверть століття пізніше за Константинополь.

І хоч останні п’ять віків християнський Крим таки справді занепадав, я погоджуюся зі співцем Кіммерії, нащадком запорозького козака Максиміліаном Кірієнком-Волошиним: Крим — чудова книга з малюнками геніального живописця, в якій можна прочитати все минуле краю. Додам і від себе: це богослужбова книга, за якою треба знову почати служити Богові, щоб у християнського Криму було не тільки минуле, а й теперішнє, і прийдешнє.

Проща

Наприкінці ХХ сторіччя я зі своїми парафіянами зістрибнув на перон бахчисарайського вокзалу.

Прямо звідти ми пішки вирушили старим Бахчисараєм до Свято-Успенського монастиря. Дорогою проминули відомий палац із «фонтаном любові й печалі», котрий виявився ідеологічно не витриманим, хоча й вельми мальовничим. Мінарет ханської мечеті, оснащений новим гучномовцем, повчально промовляв про нові часи та нових людей, що повернулися до Криму не так давно.

Ще два кілометри ущелиною Мар’ям-Дере — і ось вона, прямовисна скеля з печерним монастирем. На жаль, чудотворна ікона Божої Матері, явлена на цій скелі років із 600 тому і перевезена у 1770-х до щойно заснованого Маріуполя (після насильницького виселення із Криму православних греків царським урядом), безслідно зникла у вирі громадянської війни. У XV столітті монастир став центром православ’я на півострові; тут була митрополича кафедра. Аж до згаданої депортації греків Кримська (або Готська) митрополія підпорядковувалася Константинопольському Патріархатові, хоча не цуралася й московських дарів. Нині, слава Богу, завдяки старанням братії монастир підвівся з руїн, спричинених за 70 червоно-коричневих років, а чудовий печерний храм уже набув первісного вигляду.

Від обителі зовсім недалеко до підніжжя Чуфут-Кале. Ця пізніша тюркська назва (у перекладі — «Юдейська фортеця») віддзеркалює лише той факт, що за часів турецького панування в місті мешкали караїми, одне з тюркських племен, яке прийняло юдаїзм, хоч і в дещо «усіченому» вигляді. Точної дати виникнення Чуфут-Кале (як і всіх інших кримських печерних міст) не знає ніхто. Але не тільки це є спільним в їхній долі. Усі вони розташовані на рівних плато, що розкинулися на скелястих уступах Внутрішнього пасма Кримських гір. Найвище з них — Мангупське (про нього — далі) — підноситься майже на 600 метрів. Але ні, це не уступи — це якісь кам’яні секвенції, сходи до небесних сфер! Повірте, що нічого прекраснішого в цій галузі мистецтва (мова про земний рельєф та його Творця) я не бачив…

…Та вже надходив вечір, і, оскільки міська брама виявилася зачиненою, ми, уподібнившись до стародавніх завойовників, видряпалися на стіни Чуфут-Кале в єдиному приступному для цього місці. Попри нашу неофіційність місто виявилось демократичним і віротерпимим до прочан. Тут, єднаючи століття й народи, сусідили і православні печерні храми із дивовижною акустикою, і руїни мечеті, і майже нові караїмські кенаси (молитовні будинки). А спати довелося у пересохлому фортечному рову, накритому фіалковою ковдрою ночі із дірочкою для місячного ліхтаря…

На ранок у лісових нетрях ми розшукали так звану Йосафатову долину із древнім караїмським кладовищем. Той же Волошин був переконаний, що слова Крим, Кіммерія, Кермен і навіть Кремль мають однаковий давньоєврейський корінь — КРМ або КМР, який відповідає поняттю несподіваної пітьми, затемнення і дає образ фортеці, відокремленості, причому із серпанком казковості. І тільки в оцій похмурій долині я зрозумів, звідки мій милий, сонячний Крим отримав свою назву. Тисячі сірих, ні — абсолютно безбарвних, однаковісіньких та хаотично нагромаджених надгробків під склепінням найпохмурішого з лісів — грабового (щоб не сказати «гробового») — створюють враження повного випадіння з будь-якого часу. Однакові написи на могильних плитах доповнюють таке відчуття. Неначе вітер вічності висушив ці надгробки, залишивши лише шурхіт старого листя та шепіт приголосних літер… (Насправді все прозаїчніше: просто в івриті голосні літери позначаються украй рідко, та й те лише маленькими рисочками та крапками). Чи ж не про таку ось долину написав у своєму пророцтві пророк Єзекіїль, змальовуючи моторошно-величну картину воскресіння мертвих? Слово честі, я пошкодував, що ми ночували в іншому місці. Не щодня випадає нагода опинитися в ілюстрації Гюстава Доре…

Невдовзі на обрії з’явився наступний печерний монастир — Тепе-Кермен. Краєвиди неймовірної краси із легкістю розвіяли гніт Йосафатової долини. Зрізаний конус монастирської гори в облямуванні кримських сосон приховує чи не найбільше таємниць серед подібних святинь. Принаймні так написано у примітивних путівничках епохи історичного матеріалізму. Ми ж віднайшли на Тепе-Кермені бездоганний релігійний силогізм із єдино правильним висновком: «Дивні діла Твої, Господи! Все премудро сотворив Ти…» (Пс. 103, 24). І як щезає дим, так зникли (принаймні, для нас) недолугі гіпотези археологів-атеїстів. Наприклад, про те, що на Тепе-Кермені розташовувався не монастир, а феодальний замок. Або про неможливість існування цього «поселення» без колодязя, який мав бути в усіх подібних «закладах». Господь іще раз показав нам, грішним, що Він розкриває очі лише тим, хто хоче побачити. Так, феодальний замок не міг існувати без колодязя. А монастир — міг. Справжнім монахам завжди було досить ковтка води та проскурки на день. Про це й свідчать чисельні скельні вирубки та посудини, котрі під час нашої прощі якраз були повнісінькі чистої дощової води (чи ж не спекотного серпня досліджували Тепе-Кермен біда-археологи?). А хіба міг існувати феодальний замок без під’їзних доріг? Єдина крута стежка, що веде до монастиря, ніяк не могла слугувати дорогою хоч би й самим вершникам без повозів. А для чого знадобилися феодальному князеві сотні келій і декілька прекрасних печерних церков? Найбільша з них — одинадцятиметрова, малоазійського типу, навіть зі збереженою вівтарною перегородкою — є цілком унікальною як для Криму. А про що свідчать руїни грандіозного храмового комплексу, що займають майже всю поверхню невеличкого (один гектар) плато? А безліч чернечих поховань у вирубаних у скелі гробах із давно зниклими віками-кришками? Та чи не досить риторичних запитань? Бідолашні борці з опіумом для народу! Але ж бідолашний і сам народ, який міг би мати на Тепе-Кермені свій український Афон, а замість цього має руїну та зарості справжнього опіумного маку, серед яких похило стирчить іржава табличка «Пам’ятка археології»! Важко знайти трагічнішу, але й повчальнішу картину… І як гостро вслухалися мої парафіяни в кожне слово чи не напам’ять знаної Нагірної проповіді Ісуса Христа, прочитаної на богослужінні у згаданій церкві з ім’ям, загубленим людьми, та не Богом…

Побажавши духовності перемогти економіку, ми помандрували далі. На черзі був Качі-Кальйон — знаменитий «Хрестовий корабель». Скельний масив над селом Баштанівка справді нагадує Ноєв ковчег із нерукотворним хрестом у верхній частині його «носа». Та й призначення в цього корабля з печерами-ілюмінаторами було аналогічне Ноєвому судну: рятувати тих, хто потопає у бурхливому житейському морі. Тобто й тут існував великий монастирський комплекс. Цікава особливість святині — кілька скельних церков у окремих, вільно розкиданих по схилах гори велетенських брилах. Монастир славився чудотворним джерелом святої мучениці Анастасії. Ця юна дівчина постраждала за віру Христову в далекому Римі давним-давно, 1700 років тому. Чи повторила її подвиг місцева посестра з тим же найхристияннішим, як на мене, йменням, що перекладається з грецької — Воскресіння? Не сумніваюся в цьому. Їх, мучеників з іменами прекрасними, відомими й невідомими нам, було багато в усіх краях. Кров же мучеників — насіння християнства, за образним висловом Тертуліана. Певно, із цього насіння над Анастасіївським джерелом на карколомній висоті, майже на голій скелі виросла дика черешня та росте, за місцевим переказом, уже сотні років. А над нею розкинув гігантські хижі крила мовби римський орел із гітлерівського штандарту або американської реклами — звісно, теж скельний. Не знаю, чи помічав його хтось раніше. А може, його й не було. І злетів він сюди нині, як уособлення тієї реальної загрози, що нависла над усіма нами: стати подібними до мешканців ситих, але мертвих країв. Бо джерело замулилося й пити з нього не можна! І черешня всохла наполовину… Свята мученице Анастасіє, моли Бога за нас!

За перевалом на нас чекав надхмарний Мангуп — столиця легендарного князівства Феодоро. І місто, і князівство викликають історичні асоціації. Зокрема такі: Феодоро — останній протуберанець сонцеподібної Візантії в Криму, Мангуп — кримські Фермопіли. І якщо не всі поділяють моє захоплення великою православною імперією, то навіть збайдужіле до всього серце буде вражене воістину надхмарним героїзмом феодоритів під час останньої оборони міста від турків 1475 року. Нині, щоб зійти на мангупське плато, вистачить і 45 хвилин. Туркам, які володіли найсучаснішою на той час вогнепальною зброєю, у тому числі й потужними гарматами (і це проти класичних мечів, списів та луків), знадобилося для сходження півроку. Жоден із захисників міста не здався. Їхні останки спочивають тут-таки, на рідній горі, під охороною міфічного триметрового полоза-жовтобрюха. З одним із його двометрових васалів я мав нагоду зустрітися на самісінькому краю стометрової прірви. Не назву цю зустріч радісною, але мушу відзначити ґречність змія, який зрештою поступився мені дорогою. Мабуть, він відчув, що ми не заподіємо нічого лихого його мангупцям. Прощавай же, нескорене місто, де тепер завжди — дзвінка надхмарна тиша, пом’якшена тільки вітром і пташиним співом. І посеред цього безгоміння — руїни міських стін, князівського палацу-цитаделі, найбільшої в гірському Криму базиліки VI століття, церков і монастирів, — як безмовна кам’яна молитва за спочилих героїв.

Нарешті настав час і для найсинішого у світі Чорного моря. Воно вдарило у вічі на Байдарському перевалі й уже не відпускало від себе до кінця прощі. І як прекрасно, що на Байдарах воно є тлом не лише для сумно-білих або навіть романтично-червоних вітрил. Тут над морем підноситься наше головне вітрило — хрест на бані чудового Воскресенського храму, збудованого десь із сотню років тому. Краєвид — просто надзвичайної, надлюдської краси. Ми уявили, яким тут має бути Великодній світанок, і лише тихо зітхнули… Отже, на захід сонця, до загадкової Балаклави1.

Купрін у своїх «Лістрігонах» змалював її як піратське гніздо — і то ще з античних часів. Потім естафету перехопила Велика Генуя, морська республіка, яка визискувала Крим не гірше за найлютіших піратів. Місто генуезців називалося Чембало. Від кримських італійців залишилися величні руїни фортеці та відновлена нині церква Дванадцяти апостолів. Та й взагалі Балаклава — місто особливе. Це ж десь тут був язичницький храм Артеміди, до якого перед походом ахейців на Трою була в чудесний спосіб перенесена красуня Іфігенія. І десь тут затонув англійський фрегат «Чорний принц», завантажений просто-таки незліченними скарбами. І десь тут, у балаклавській бухті, як стверджували «ворожі голоси», донедавна базувалися радянські атомні підводні човни… На щастя, ті часи минулися, сподіваюся, назавжди. Та й ми шукали зовсім не піратських скарбів…

…Тому й вирушили до Свято-Георгіївського монастиря на мисі Фіолент. За переданням, його заснували грецькі моряки у ІХ столітті. Потрапивши у страшенний шторм, мореплавці почали молити святого великомученика Георгія, і той, зглянувшися, стишив бурю. А на скелі, куди висадилися греки, вони знайшли чудесно явлений образ свого небесного покровителя. Ця дерев’яна різьблена ікона нині перебуває в Києві, у Національному художньому музеї. Через тисячу з гаком років після заснування монастир спіткала доля всіх кримських святинь: його було сплюндровано новітніми варварами. Дотепер більша частина монастирської землі належить… Міноборони Російської Федерації. Усюди — суворі заборонні написи. Щоправда, у нас склалося враження, що звитяжне міністерство охороняє переважно чудовий Яшмовий пляж біля скелі Святого Явлення. Та воно й так: кому, окрім нечисленної братії та нечисленних прочан потрібні монастирські руїни? Але печерний храм Різдва Христового вже відновлено, і робота не вщухає. Дай Боже…

І ось наш кінцевий пункт — Херсонес. Святе місце для кожного українського серця! Звідси почалася власне християнська історія всього східного слов’янства. Християнський Корсунь упав до ніг язичницького кагана Володимира, щоб він, охрестившись у херсонеському баптистерії, прозрів тілесно й духовно, а згодом став святим рівноапостольним князем, засновником вічної, так ніким і не переможеної християнської держави — Руси-України.

Білі колони грецьких базилік, відновлюваний Володимирський собор, останній подих моря… І слова святого Володимира, сказані в маленькому Криму на весь неосяжний світ: «Тепер я пізнав істинного Бога!»

Кожна проща — це пізнання істинного Бога.

Амінь.

1998–2010
Бахчисарай — Севастополь — Київ
  1. На момент прощі Балаклаву щойно відкрили для вільного відвідування: у радянські часи це була «закрита зона» — А. В. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору