«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Березень

Борис Самбор
  1. БЕРЕЗЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)
    1. 2 березня (15 Березня) — Святителя Арсенія, єпископа Тверського
    2. 2 березня (15 Березня) — Святителя Іова (Борецького), митрополита Київського і всієї Руси (див. — стор. 507 далі)
    3. 4 Березня (17 березня) — Преподобного Герасима Вологодського
    4. 7 Березня (20 березня) — Священномучеників, що в Херсонесі єпископствували: Василія, Єфрема, Капитона, Євгенія, Єферія, Єлпидія та Агафодора
    5. 11 березня (24 березня) — Преподобного Софронія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
    6. 11 березня (24 березня) — Святителя Феогноста, митрополита Київського і всієї Руси
    7. 11 березня (24 березня) — Благовірного великого князя Ростислава-Михаїла
  2. БЕРЕЗЕНЬ за старим стилем (КВІТЕНЬ за новим стилем)
    1. 23 Березня (5 квітня) — Преподобного Никона, ігумена Києво-Печерського
    2. 24 березня (6 квітня) — Преподобного Захарії, посника Печерського, у Дальніх печерах
    3. 28 березня (10 квітня) — Преподобномученика Євстратія Печерського, у Ближніх печерах
    4. 30 Березня (12 квітня) — Святителя Софронія, єпископа Іркутського
    5. 31 березня (13 квітня) — Преподобного Іпатія, цілителя Печерського, у Дальніх печерах

БЕРЕЗЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)

2 березня (15 Березня) — Святителя Арсенія, єпископа Тверського

Святитель Арсеній, єпископ Тверський

Святителя Арсенія, єпископа Тверського

Святий Арсеній народився в Твері в сім’ї багатих і вельможних, але шляхетних і благочестивих батьків. Вони дали Арсенію добру, як на ті часи, освіту. У навчанні він мав такий успіх, що був попереду всіх своїх ровесників. Особливо відзначався любов’ю до читання божественних книг. Батьки ще змалку старалися прищепити в його серці страх Божий та істинне благочестя. Вже в юні роки Арсеній проявляв велике смирення і до всього був надто уважним.

Але він добре розумів і те, що всі блага світського життя хиткі і швидкоплинні. Особливо Арсеній задумався над цим, коли померли батьки і він став спадкоємцем чималого багатства, яке вони збирали все своє життя. Свій будинок він перетворив на притулок для прочан і бідних, чим викликав велике незадоволення усіх своїх родичів. Арсеній добре розумів, що й він є прибульцем і прочанином на цій землі, що тут життя тимчасове, а вічне попереду.

Спадок отримав великий, але не мала від того радості його душа, бо знав, що «легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже ввійти» (Мф., 19, 24).

Родичі вважали, що Арсеній веде життя марнотратне і постійно рекомендували йому одружитися. А він тим часом почав роздавати своє добро бідним і нужденним, допомагав вдовам і сиротам, заступався за скривджених. Коли вже нарешті звільнився від тягаря багатства, то став слізно просити Господа вказати йому подальший життєвий шлях. Щирі молитви Арсенія були почуті. Уві сні до нього пролунав голос, який звав його до Києва, до Києво-Печерського монастиря, де майже три сторіччя тому просіяла слава Печерських преподобних Антонія і Феодосія.

Тож, повторюючи подвиг преподобного Миколи Святоші, князя Чернігівського (пам’ять 14(27) жовтня), блаженний Арсеній вирушив на землю українську, до святого града Києва. Прибувши на Києво-Печерські гори, впав на коліна перед настоятелем монастиря і став слізно проситися в обитель. Той же, дивлячись на його молодість, умовляв Арсенія добре подумати і вибрати інший, більш легкий шлях. Проте Арсеній був невблаганний. Він запевнив настоятеля, що твердо пам’ятає слова Святого письма:
«Жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк., 9, 62).

Настоятель був приємно здивований таким високим благочестям юнака і прийняв його в обитель, а невдовзі й постриг чернечий здійснив. Арсеній був відданий під керівництво доброчесному старцю, який мав великий досвід у духовних подвигах. Свій нелегкий послух блаженний проходив з великою любов’ю: носив воду, рубав дрова та готував для братії їжу на монастирській кухні. Як колись преподобний Микола Святоша — замітав у дворах та келіях, вночі молився та співав псалми, жодного дня не пропустив служби у храмі. Задовольнявся мізерною і простою їжею та коротким сном. Всі його високі чесноти і смирення в поєднанні з блискучими розумовими здібностями не могли бути непоміченими настоятелем. Всі ставилися до нього з глибокою повагою, при одній згадці про Арсенія у братії часто зривалось слово: «святий». Він же всього цього не помічав і завжди залишався простим і смиренним ченцем Великої обителі.

На той час у Києві проживав нововисвячений митрополит Київський Кипріан (пам’ять 16(29) вересня). Дізнавшись про чернечі подвиги Києво-Печерського чорноризця Арсенія, митрополит наблизив його до себе і щиро полюбив за істинне благочестя і смирення. Він часто бесідував з молодим ченцем, наставляв його в заповідях Божих, а потім висвятив на ієродиякона. У 1390 році митрополит Кипріан перебрався в Москву і забрав із собою Арсенія та призначив своїм секретарем. А вже літом того ж року митрополит був змушений виїхати до Твері для розгляду справи Тверського єпископа Єфимія, який відзначався великою гордістю та марнолюбством. Своєю несправедливою поведінкою він налаштовував проти себе не лише великого князя Тверського Михаїла Олександровича, але й бояр та духовенство. Поїхав до Твері і секретар митрополита блаженний Арсеній.

Для розгляду справи єпископа Єфимія були запрошені два грецьких митрополити Мисаїл та Никандр, а також єпископи Пермський — Стефан та Смоленський — Мисаїл. За чотири дні роботи, а ще під великим тиском князя Михаїла Тверського, Освячений Собор позбавив єпископа Єфимія сану й ув’язнив його в Московському Чудовому монастирі.

Тим часом князь Михаїл почав настійно пропонувати митрополиту Кипріану висвятити на Тверську кафедру блаженного Арсенія. Митрополит радий був такій пропозиції, та й місцеве духовенство і жителі Твері вже дізналися про доброчесність Арсенія. Лише він сам був категорично проти:

«Я людина грішна, не мав і не маю нічого іншого, крім бажання оплакувати гріхи свої, тому й не прийняв сану священства. Про єпископський мені навіть грішно подумати».

Більше всього Арсеній боявся міжкнязівських чвар та розбрату, бо розумів, що тоді архіпастирю Тверському буде зовсім нестерпно. Та коли князь і митрополит нахвалилися йому забороною взагалі, Арсеній смиренно погодився, бо побачив у всьому Промисел Божий. На єпископа Тверського Арсенія було висвячено 15 серпня 1390 року.

Очоливши кафедру, владика Арсеній став ревно проповідувати Слово Боже на тверській землі, бо завжди пам’ятав сказане пророком Єзикиїлем:

«Тебе, сину людський, Я поставив стражем дому Ізраїлевого, і ти будеш чути із уст Моїх слово і напоумляти їх від Мене» (Єз., 33, 7).

Надто важливим у своїй архіпастирській діяльності єпископ Арсеній вважав підтримання миру і злагоди між тверськими князями. Поки був живий великий князь Михаїл, то і йому і владиці Арсенію це вдавалося добре. Князь постійно підтримував свого архіпастиря. Якось він навіть послав послів до Константинополя, які привезли звідти ікону Страшного суду з часточками мощів святих.

Князь організував урочисту зустріч ікони перед містом і сам прийняв у ній участь. Та, отримавши святиню від Вселенського Патріарха, князь побажав уже не повертатися на свій престол, а прийняти чернецтво. Владика Арсеній підтримав його рішення і здійснив постриг. Благовірний князь Михаїл через вісім днів відійшов до Господа.

Міжкнязівська ворожнеча не забарилася, і владиці Арсенію невдовзі довелося усмиряти рідних братів князів Тверського Івана та Кашинського Василія.

Та головним архіпастирським завданням святий Арсеній вважав перенесення на Тверську землю славних традицій монастирського життя Києво-Печерської лаври. З любов’ю згадуючи святу обитель, владика Арсеній у 1393 році започаткував у чотирьох верстах від Твері створення Жолтикового монастиря. Спочатку була побудована дерев’яна церква і освячена на честь преподобних Києво-Печерських Антонія і Феодосія. У 1406 році було завершено спорудження кам’яного соборного храму на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Великокняжою рукою за проханням святителя Арсенія монастирю були пожертвувані значні земельні угіддя.

Майже 20 років управляв Тверською єпархією владика Арсеній, і це були роки розквіту тверського іконопису і книговидання. За його розпорядженням у 1406 році був створений список Патерика Києво-Печерського, який згодом став називатися Арсеніївським.

Як бачимо, все робилося за прикладом Києво-Печерської лаври для того, щоб ченці нової обителі надихалися подвигами Печерських угодників. Так святитель Арсеній на тверській землі сам створив пам’ять про початок свого чернечого шляху. У Жолтиковій обителі він часто усамітнювався для молитви і богомислія, мав дар чудотворення. Своїми руками з білого каменю витесав собі домовину.

У 1409 році в першу неділю Великого посту зібрав до себе духовенство єпархії, а в четвер, тобто 2 березня, закінчив свій земний шлях. Був похоронений біля Успенського кафедрального собору, а в 1637 році святі мощі перенесено в Жолтиків монастир. Так ще один Печерський чорноризець здійснив великий архіпастирський подвиг далеко від своєї рідної Києво-Печерської обителі.

На завершення оповіді зазначимо, що «Православная энциклопедия» т. III (М. 2001) вважає, що оскільки після смерті батьків Арсеній прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі, то це дає підставу припустити, що він був уродженцем Південної Русі. Мабуть, так воно і було.

2 березня (15 Березня) — Святителя Іова (Борецького), митрополита Київського і всієї Руси (див. — стор. 507 далі)

Дивись за посиланням

4 Березня (17 березня) — Преподобного Герасима Вологодського

Преподобний Герасим Вологодський

У південній частині міста Києва в районі хутора Вільний є урочище Церковщина із залишками давньої чернечої обителі. На межі XI і XII ст. ченці Києво-Печерського монастиря, знайшовши тут декілька печер, заснували нову чернечу обитель. Ще раніше до однієї з тих печер щорічно приходив преподобний Феодосій Печерський і таємно усамітнювався там у перші сорок днів Великого посту. Але ж його земне життя скінчилося в 1074 році. А вже після того почав діяти монастир на честь Успіння Пресвятої Богородиці, названий Гнилецьким. Були й інші його назви. У джерелах вологодських він називався Глушицьким, а в польських — Глинецьким. Очевидно, що останні дві назви належать до одного і того ж монастиря — Гнилецького. Це також підтверджує видатний історик, перший ректор Київського університету М. О. Максимович у своїй праці «О монастыре Гнилецком» (1877).

Багато ченців Києво-Печерського монастиря переселилося в це тихе і благодатне місце, яке було від нього на відстані лише 10 верст.

Якось із Києва прийшов до Гнилецького монастиря преподобний Герасим і став просити братію прийняти його до обителі. Хто були його батьки і яке ім’я він носив до постриження в ченці — невідомо. Там від старців він отримав послух і, дякуючи допомозі братії, все більше став вдосконалюватися в доброчесності, вгамовуючи свою плоть та укріпляючи себе молитвою. Надійшов час — і він став ченцем з іменем Герасим. Постриг відбувся 4 березня в день пам’яті преподобного Герасима Йорданського, який в 450 році біля Йордану заснував монастир і встановив там надто суворий порядок чернечого співжиття. Сам він, будучи зразком у подвижництві, на весь Великий піст усамітнювався в пустині.

Як бачимо, блаженний Герасим мав для себе два яскравих приклади чернечого подвижництва: преподобного Герасима Йорданського і преподобного Феодосія Печерського, одного із засновників чернецтва на землі українській.

Достатньо змужнівши та досягнувши віку, потрібного для отримання священицького сану, Герасим був висвячений на ієромонаха, хоч і за смиренням своїм довго відмовлявся.

Багато послідовників святих Києво-Печерських Антонія і Феодосія, досягнувши духовної зрілості, відправлялися з Києва проповідувати Слово Боже в інших землях.

Блаженному Герасиму також просяяло тихе благодатне світло на далеку північ, яка ще майже не знала християнства. Можна лише уявити собі, якою тяжкою була його дорога з Києва на вологодську землю. Північна окраїна Русі тоді іменувалась Заволоччям і була заселена корінними жителями, яких називали «чуддю белоглазой». На той час про Христову віру вони знали лише в загальних рисах і далеко не всі.

Отож 19 серпня 1147 року київський ієромонах Герасим зупинився коло впадіння Кайсарового струмка в річку Вологду біля невеликого посаду. Міста Вологди тоді ще не було, тому Українська Радянська Енциклопедія стверджує, що перша згадка про це місто датується саме 1147 роком. Далі починався густий ліс, в якому на відстані не більше одного кілометра від річки Вологди і поселився преподобний Герасим, бажаючи залишатися на самоті. У самій хащі побудував невелику келію і благословив це місце, «прорікаючи бути тут граду великому, а в ній святій церкві спорудитися і святителю оселитися» (із тропаря преподобному Герасиму). Дні і ночі він провадив у псалмоспівах і молитвах. Однак не довго довелось йому жити пустельником. До нього почали приходити місцеві жителі, але сприймали його спочатку з деяким непорозумінням, недовірою. Він щиро горював, що знання в цих людей з християнської віри зовсім мізерні.

Незважаючи на це, він приступив до будівництва, сам рубав ліс, розчищаючи місце для храму. У цій роботі йому мало хто допомагав, а були й такі, що навіть протидіяли. Місцевий землевласник Пятишев не захотів надати землю під будівництво монастирських споруд. Лише настирливі умовляння преподобного зрушили справу з місця. Його мужність і стійка віра, а водночас м’якість, доброта і співчуття до простих людей знайшли відгук у їхніх серцях. Люди почали йти до преподобного Герасима як до проповідника Божого Слова й мудрого порадника, наставника. Будуючи храм в ім’я Святої Трійці, Герасим надто турбувався про задоволення духовних потреб місцевих жителів, а засновуючи чернечу обитель, покладав на неї великі надії щодо розповсюдження Євангельського вчення. Поселенці почали серйозно допомагати блаженному Герасиму в будівництві, а згодом з’явилися і ті, що готові були прийняти чернечий постриг. Як аромат квітів притягує до себе бджіл, так аромат святості життя преподобного Герасима, його дивовижна покірливість і терпіння, його бесіди і батьківські настанови — все це просто притягало до нього людей і таки розчулило серця багатьох.

Через деякий час спорудження храму було закінчено і була заснована біля нього перша на півночі чернеча обитель, відома як Кайсаровський чоловічий монастир.

Про тридцятиоднорічний вологодський період земного життя блаженного Герасима відомо мало. Основне джерело його життєпису — це твір, написаний у XVI ст. у Вологді, і називається він «Чудеса преподобного отца нашего Герасима». Всі ці роки Герасим вів активну місіонерську діяльність, просвіщав великий Вологодський край світлом християнської віри. Так свідчить церковне передання та народна пам’ять.

У 1178 році, саме в день прийняття преподобним Герасимом чернечого постригу і тезоіменитства, тобто 4 березня, настала його кончина. Тіло преподобного було поховано в монастирському храмі Святої Трійці. Святі мощі його притягували безліч людей до монастиря, а особливо тих, що шукали зцілення від хвороб.

Кайсаровський монастир став місцем паломництва віруючих зі всіх куточків величезного Вологодського краю та з-за його меж. Понад 400 років процвітала свята обитель преподобного Герасима, доки не була вщент зруйнована у вересні 1612 року після нападу польсько-литовських завойовників. Були втрачені не лише історичні та християнські пам’ятники — навіть самого місця поховання святого було важко знайти. Після вигнання ворогів з вологодської землі жителі міста Вологди відразу взялися за відбудову свого житла, зовсім забувши про храм Святої Тройці. Проте святий Герасим не залишив без свого покровительства ті місця, які були освячені його трудами і подвигами. Він сам потурбувався про те, щоб місце його поховання було знайдено. І сталося це абсолютно чудесним чином.

Одна жителька Вологди була сліпою впродовж 12 років. Якось уві сні їй з’явився преподобний Герасим і повелів піти на те місце, де був монастир, та відслужити панахиду над його мощами, і тоді вона прозріє. Коли жінка прокинулась, то хоч і була сліпою, але виразно побачила його перед собою і з душевним трепетом запитала: «Угоднику Божий! Як же я знайду те місце, де ти спочиваєш, я ж сліпа. А місце те зруйноване і спустошене». Тоді святий Герасим відповів їй: «Якщо сильна твоя віра, то знайдеш те місце». З цими словами він взяв її платок і сказав: «Завтра ти знайдеш його на тому місці, де потрібно служити панахиду».

Наступного дня жінка зробила все так, як велів їй преподобний: вона попросила, щоб її відвели на місце, де був монастир, і з його північного боку платок нещасної було знайдено. А після відслуження на тому місці панахиди преподобному Герасиму — вона тут же прозріла.

Вістка про чудо рознеслася негайно по всьому місту, що лежало в руїнах. Для всіх вологжан після цього стало відомим місце поховання їхнього святого, і туди вже не заростала людська стежка.

На місці знайдення поховання угодника Божого було споруджено каплицю і в ній поставлено раку з мощами та написано ікону преподобного Герасима Вологодського. Про неї Н. Барсуков в «Источниках русской агиографии» написав так: «Подобием сед, брада аки Василия Кесарийского, ризи преподобническия».

Багато вологжан, які з вірою приходили до святих мощів преподобного Герасима, отримували зцілення, але не лише вони. Були випадки, що преподобний сам з’являвся перед хворими, які про нього навіть нічого не знали, і велів їм іти до його раки. Зазвичай, з’явлення преподобного Герасима супроводжувались полегшенням страждань хворого, але якщо він на цьому заспокоювався і не поспішав виконувати те, що йому було сказано, то хвороба поверталася. І це до того часу, поки хворий таки не приходив до гробу святого.

У 1649 році вдячні жителі Вологди недалеко від каплиці спорудили нову дерев’яну церкву на честь Святої Трійці. Зцілення біля гробу святого тривало, але одне з них 6 липня 1649 року відбулося в присутності архієпископа Вологодського і Великопермського Маркела. Владика дав розпорядження священику Свято-Троїцької церкви офіційно реєструвати всі чудеса, які відбувалися біля святих мощів. Це й було початком заснування вже згадуваної рукописної книги чудес. Рік канонізації святого невідомий, але мабуть це відбулося після 1691 року.

У 1771 році замість дерев’яної церкви була споруджена кам’яна Свято-Троїцька церква, куди були перенесені святі мощі преподобного Герасима і знаходилися там під спудом («Путеводитель по русским городам, М. 2005» уточнює, що мощі святого Герасима перебували там лише до революції).

Такий короткий життєпис уродженця міста Києва, преподобного Герасима Вологодського, який світлом християнської віри ще в XII ст. просвітив далекий Вологодський край. У ньому він був єдиним з українських православних святих.

7 Березня (20 березня) — Священномучеників, що в Херсонесі єпископствували: Василія, Єфрема, Капитона, Євгенія, Єферія, Єлпидія та Агафодора

Священномученики, що в Херсонесі єпископствували

Християнство прийшло на нашу українську землю з Криму. Приніс його туди ще в І ст. після Різдва Христового святий апостол Андрій Первозваний — небесний покровитель України.

Наприкінці І сторіччя до Криму було заслано четвертого єпископа Риму Климента, учня апостола Павла. Ревний проповідник християнської віри святитель Климент, примусово працюючи в каменоломнях Херсонеса (пізніше — Корсунь), щоденно охрещував сотні людей.

Наприкінці IIIсторіччя і на початку IV на римському троні понад 20 років (284-305 рр.) царював імператор Діоклетіан і майже всі ці роки він дозволяв християнам відкрито сповідувати свою віру. Проте з 303 року, протягом останніх двох років свого владарювання, він почав жорстоко їх переслідувати. Чи не тому 8 років під кінець свого життя він провів за межами Риму в тяжкій самоті та великих фізичних стражданнях?! Але в роки його прихильного ставлення до християнства єрусалимський патріарх Єрмон посилав багатьох єпископів проповідувати Христове вчення серед різних народів. Тому й отримала Єрусалимська церква назву «Матері церков». А офіційно її так було названо лише в 431 році на третьому Вселенському соборі в Ефесі.

Два єпископи — Василій і Єфрем були направлені до Кримського Херсонесу, де вони з великим успіхом проповідували царство Боже. Впевнившись в успіхові проповідей, святитель Єфрем пішов на береги Дунаю, де жили скіфи, і там багато людей увірували в його святе слово. Озлоблені язичники не могли цього терпіти і відтяли йому голову. Сталося це 7 березня, хоч рік кончини точно невідомий.

Святий Василій продовжував свою місіонерську діяльність у Херсонесі, але його теж зненавиділи окремі язичники. Тривалий час вдавалися до жорстокого побиття його, а потім вигнали з міста. Віддалившись до гори Парфенон, він знайшов печеру, в якій сердечно молився за своїх кривдників. Бог почув його молитву і послав невіруючим диво: в одного досить знатного мешканця Херсонеса помер син, якого було поховано за містом. Батьки його з великої туги і горя не могли відійти від гробу і залишилися там ночувати. Померлий син прийшов до них у сні і повідав їм, що є святий Василій, який молитвами до Бога може його воскресити, а їхні боги — бездушні ідоли цього ніколи не зроблять. Батьки, прокинувшись, були дуже здивовані, що їм обом наснився однаковий сон. Негайно відшукавши святого Василія в печері, вони припали до його ніг і стали просити, щоб він воскресив їхнього сина. У відповідь почули, що він сам грішний і не може виконати їхнє прохання. Лише Всемогутньому Господові це під силу.

— Ви отримаєте те, що просите, якщо увіруєте в Господа, якого я проповідую і який один має силу піднімати мертвих із гробів.

Після згоди батьків святий Василій довго молився, а потім полив на мертвого свячену воду, і той ожив. Багато присутніх увірували в Господа й одразу прийняли святе хрещення. З великою пошаною повернувся святий Василій до міста. З того часу почала рости в Херсонесі віра в Господа, Церкву Христову, і міцніла ця віра та поширювалася за межами Херсонеса.

Та з приходом на римський трон нового імператора Максиміліана знову поновилося гоніння на християн. Дісталося і єпископу Василію, якого було забито язичниками 7 березня 309 року, а тіло викинуто за місто на з’їдення птахам та собакам. Але сталося нове диво. Кілька днів тіло лежало непошкодженим: уночі біля нього чергував кровожерливий вовк, а вдень плотоядний орел і не підпускали до нього нікого. Це тривало до тих пір, доки християни таємно вночі не поховали святе тіло мученика.

Дізнавшись про ці трагічні події, сподвижники святого Василія «славний Євгеній, добрий Агафодор і дивний Єлпидій» вирішили продовжити його святу справу і прибули до Херсонеса. Багато сил доклали вони для спасіння людських душ, і їх проповіді також мали успіх. Кількість віруючих збільшувалася щодня. Проте біснуваті язичники знову ж таки 7 березня, але вже 310 року, умертвили всіх трьох.

Невдовзі настали часи нового правителя Риму — святого рівноапостольного царя Костянтина Великого (306 — 337 рр.). За його владарювання Міланський едикт у 313 році проголосив принципи віротерпимості, в тому числі і свободу християнської віри по всій Римській імперії.

Через кілька років після мученицької кончини своїх попередників за вказівкою єрусалимського патріарха до Херсонесу прибув єпископ Єферій і одразу взявся за будівництво храму. З боку язичників деякий спротив проти розповсюдження християнства все ще був, але до насильницьких дій справа вже не доходила. Єпископ Єферій вірою і правдою служив своїй пастві. На той час вже існував указ царя Костянтина, згідно з яким херсонеським християнам дозволялося безкоштовно здійснювати богослужіння. Щоб подякувати за все царю, святий Єферій вирішив поїхати до нього в Константинополь, та на зворотньому шляху серйозно захворів і помер. Сталося це в Греції на острові Аасі. Християнський народ довго оплакував свого пастиря і просив царя Костянтина прислати нового.

В Херсонес прибуває єпископ Капітон, якого християни зустріли з великою радістю. Навіть язичники були готові увірувати в Бога, якого Капітон проповідує, але вимагали обов’язково сотворення дива. Випробування для єпископа Капітона було придумане непросте: треба було зайти в розжарену піч, в якій обпалювали вапно і пробути там деякий час. Поклавши надію на Господа, Капітон в архієрейському облаченні зайшов у піч, що горіла, і пробув там удвічі довше, ніж мав бути та вийшов неушкодженим. Це було істинне диво, і воно дало невіруючим змогу впевнитися у великій силі Бога Християнського. Під впливом цього дива всі язичники та їх діти одразу хрестилися. Тоді ж увесь Херсонес прийняв християнську віру, і про це було повідомлено царю Костянтину та святим отцям на Першому Вселенському соборі в Нікеї (325 рік). Всі прославляли Великого Бога і дивувалися істинній вірі святого Капітона.

Протягом кількох років єпископ Капітон благополучно служив у Херсонесі, але якось зібрався у справах до Константинополя, і корабель, на якому він подорожував, потрапив у сильний шторм та був прибитий до берега в гирлі Дніпра. Місцеві язичники, захопивши судно, пограбували його та потопили всіх, хто на ньому був, у тому числі й святого Капітона.

Відбулося це 21 грудня, але пам’ять про нього жива, і його зараховано до попередніх херсонеських святителів. Так і став Херсонес Таврійський колискою нашої церкви за великого сприяння священномучеників Василія, Єфрема, Євгенія, Агафодора, Єлпідія, Єферія і Капітона.

Вірогідність описаних подій засвідчили і геологічні розкопки в Херсонесі вже в XX сторіччі.

11 березня (24 березня) — Преподобного Софронія, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Софроній, затворник Печерський, жив у XIII ст. Зачинившись у темній печері, щодня повністю прочитував Псалтир і завжди носив на собі залізний пояс та волосяницю.

Його пам’ять відзначається ще 11(24) травня, в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

11 березня (24 березня) — Святителя Феогноста, митрополита Київського і всієї Руси

Святитель Феогност, митрополит Київський і всієї Руси

Після кончини у 1326 році святителя Петра Київська митрополича кафедра, яка вже повністю переселилася в Москву, два роки була вільною. Лише в 1328 році Вселенський Патріарх Ісайя висвятив на неї блаженного Феогноста, уродженця Константинополя, за походженням грека. Він став першим митрополитом Київським, який всю свою архієрейську діяльність повністю звершував у Москві. Продовжувалася вона рівно чверть сторіччя.

Це був великий знавець церковних канонів і справ церковного управ-ління. Його шлях до Москви, звичайно ж, пролягав через Русь-Україну, не міг він не побувати в Києві. Але заїжджав і на Волинь до міста Володимира. Ще в Константинополі він обговорював з Патріархом питання існування Галицької митрополії, започаткованої в перші роки XIV ст. У подальшому вона таки була в 1347 році ліквідована візантійським імператором Іоаном Кантакузином, але відновлена в 1371 році Вселенським Патріархом Філофеєм та проіснувала до 1415 року.

У Володимирі-Волинському митрополит Феогност звершив хіротонію двох єпископів — Володимир-Волинського і Галицького.

До Москви він прибув у зовсім непевний час, коли над Московщиною нависло володарювання татарського хана Узбека. Починати йому довелося за прикладом своїх попередників митрополитів Кирила, Максима і Петра — їхати до Новгорода і Пскова. У Новгороді треба було усмиряти волелюбних і непокірних новгородців, які й на цього митрополита скаржилися аж у Вселенську Патріархію. Псковичі в черговий раз заявили про своє бажання мати окрему кафедру і свого єпископа. Як побачимо пізніше, що й цей митрополит їх не підтримав. Подальший шлях святителя Феогноста через Смоленськ і Чернігів знову проліг на Волинь. Це був 1331 рік. Він викликав до Володимира-Волинського і висвятив там Василія на єдиного архієпископа Новгородського і Псковського. Під час цієї поїздки митрополит відвідав древні галицько-волинські міста Перемишль, Холм, Галич і Турів. Слід зазначити, що всіх київських митрополитів, які тоді розміщувалися в Москві, столиці сусідньої держави, надто турбував стан церковних справ на землях Волині і Галичини. Тому митрополиту Феогносту іще раз у 1348 році довелося побувати на Волині. Це така коротка розповідь про відомі зв’язки митрополита Феогноста з Волинню. А в Москві його архієрейське служіння було за двох великих князів московських: до 1340 року за Івана Калити, а після — за його сина Симеона Гордого. Уже в 1342 році святителю Феогносту разом із князем Симеоном довелося їхати в Орду на представлення новому хану Джанібеку, який став на престол, умертвивши двох своїх братів. Князь швидко повернувся додому, а митрополита було затримано. На нього був зведений наклеп перед ханом російськими недоброзичливцями, яких в Орді було достатньо. Хан вимагав від Церкви щорічної данини, святитель Феогност категорично відмовлявся, посилаючись на слова християнського апостола Павла: «Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог: Бо храм Божий святий, а цей храм — ви» (І Кор., 3, 17).

Митрополита піддали тортурам, але він не поступився, і хан змушений був підтвердити всі права і пільги Церкви. Не допустив Господь проявитися нахабству невірних, і святитель Феогност благополучно повернувся до Москви. Але був засмучений черговою пожежею в місті, бо при ньому це вже була четверта. За роки святительства Феогноста було закінчено спорудження Успенського собору в Кремлі, розпочате святителем Петром, побудований приділ на честь апостола Петра. Побудовано дві кам’яні церкви на честь Архангела Михаїла та преподобного Івана Ліствичника. Завчасно митрополит потурбувався і про свого наступника. Ним став син чернігівського боярина Федора Єлевферій, на той час вже єпископ Володимирський Олексій.

У 1352 році до святителя приходив юний пустельник Варфоломій і отримав від нього благословення на спорудження храму в радонезьких лісах. Це був майбутній світильник Православної церкви — преподобний Сергій Радонезький, який започаткував тоді Троїце-Сергієву лавру.

Благословення від митрополита на спорудження монастиря на землі володимирській отримував також чернець Києво-Печерського монастиря преподобний Стефан Махрищський (пам’ять 14(27) липня).

Святитель Феогност пережив дві моровиці 1351 і 1352 років, але невдовзі таки захворів і відійшов до Господа 14 березня 1353 року. Через три дні його похоронили в Успенському соборі в приділі святого апостола Петра. У 1472 році мощі святителя було знайдено нетлінними, це тоді, коли розпочалося будівництво сучасного Свято-Успенського собору, що зберігся до наших днів. Зарахування до сонму святих святителя Феогноста здійснено в 50-60 роках XIX ст. У перекладі з грецької ім’я Феогност означає — «той, кого знає Бог».

Його пам’ять відзначається ще 10(23) жовтня, в складі Собору Волинських святих.

11 березня (24 березня) — Благовірного великого князя Ростислава-Михаїла

Благовірний великий князь Ростислав-Михаїл

Благовірний великий князь Київський Ростислав був одним з видатних державних і церковних діячів Руси-України середини XII ст. Він був сином великого князя Київського Мстислава Володимировича і внуком великого князя Київського Володимира Мономаха. Народився на початку XII ст. і в святому хрещенні був названий Михаїлом, Ще в молоді роки часто брав участь у вирішенні спірних справ і навіть у бойових сутичках між князями-родичами Мономаховичами та Ольговичами. Відзначався хоробрістю, але в той же час всіляко старався гасити міжкнязівську ворожнечу любов’ю поступливою.

У житті він виділявся високими християнськими чеснотами: добротою, незлобливістю та миролюбством.

У 1127 році великий князь Київський Мстислав за п’ять років до своєї смерті посадив свого старшого сина Ізяслава на княжіння в Курськ, а іншого сина Ростислава в Смоленськ. Князь Ростислав був найкращим охоронцем народних вічевих прав і традицій, що існували тоді на смоленській землі. При ньому відбулося фактичне злиття князівської дружини із земщиною, яка брала досить дієву участь у всіх суспільних і політичних справах. Самі ж князі смоленські користувалися досить обмеженими правами. Князь Ростислав прав земщини не обмежував, тому й мав в ній надійну опору у всіх своїх справах. У перші роки свого княжіння, зважаючи на свою молодість, він у всьому корився батькові. Та все ж особливості його характеру тягнули молодого князя лише до мирної організаторської діяльності. Прихід князя до Смоленська означав підвищення його статусу як княжого міста, так і всього князівства, а головне, що він дієво сприяв швидкому розповсюдженню християнської віри на смоленській землі. Тоді вона ще була складовою частиною великої Київської держави. За час управління князем Ростиславом Смоленське князівство розширило свої межі. З’явилися нові міста — Рославль, Мстиславль, Васильєв та інші. До Смоленського князівства відійшли деякі сусідні землі. Його географічне положення було надто сприятливим тому, що було оточене лише руськими землями і позбавлене набігів інородців. Князь Ростислав став родоначальником Смоленської княжої династії.

У 1136 році він домігся від митрополита Київського Михаїла заснування окремої Смоленської єпархії. Раніше смоленська земля належала до Переяславської єпархії. Тепер управляти нею було призначено єпископа Мануїла. Смоленська єпископська кафедра була при перебудованому Свято-Успенському храмі на Соборній горі, який започаткував ще в 1101 році дід князя Ростислава — Володимир Мономах. Все це здійснено завдяки великим пожертвам князя Ростислава, і це було виконанням заповіді батька Мстислава, великого князя Київського.

Перебудований Свято-Успенський собор став кафедральним і був освячений єпископом Мануїлом. Подальша його доля трагічна. У 1611 році він був підірваний самими смолянами, які заховалися в ньому від польських завойовників, що взяли місто в облогу. У 1677 році було започатковано будівництво нового Свято-Успенського собору, який існує й нині. У ньому дивовижний різний іконостас, виготовлений українськими майстрами на чолі з Силою Трусицьким. Сьогодні головна святиня храму — ікона Божої Матері «Одигітрія», копія чудотворної ікони Смоленської, виконана в XVI ст.

30 вересня 1150 року князь Ростислав надав Смоленській єпархії статутну грамоту, в основу якої було покладено статут, наданий Церкві ще Святим Рівноапостольним князем Володимиром. Ця грамота була вже зразком деталізації статуту та пристосування його до конкретних місцевих умов. У ній руське церковне законодавство отримало подальший свій розвиток. Крім того, у грамоті князь чітко визначив розміри податків, які будуть збиратись на території всього Смоленського князівства, а також ту частину — десятину, яка використається на утримання єпархії. Цією ж грамотою був передбачений перелік спірних мирських питань, які вирішуватиме лише єпископ. Після цього князь зібрав у Смоленську віче з представників міст і поселень, що входили до князівства, і затвердив названу грамоту офіційно.

Пророк Божий Єремія так нас вчить: «Воздайте славу Господу Богу вашому, доки Він ще не навів темряви» (Єр., 13, 16).

Блаженний князь Смоленський Ростислав так і вчинив у відповідності з цим одкровенням. Багато храмів на смоленській землі було побудовано за час княжіння благовірного Ростислава.

На місці мученицької кончини князя Гліба біля річки Смядині, невеличкої притоки Дніпра біля Смоленська в 1145 році був побудований кам’яний храм на честь київських князів-страстотерпців Бориса і Гліба. У майбутньому він став соборним храмом Смядинського Борисо-Глібського монастиря. Мабуть, виконуючи побажання батька, син князя Ростислава Давид пізніше перенесе в цей монастир із Вишгорода старі дерев’яні раки, в яких до 1115 року спочивали святі мощі Бориса і Гліба. Долучився благовірний князь і до будівництва храмів в самому Смоленську на честь:
— первоверховних апостолів Петра і Павла;
— святого пророка Іллі;
— святих безсрібників і чудотворців Кузьми та Дем’яна.

Всі вони були освячені єпископом Смоленським Мануїлом. Сучасники високо цінували благочестиві наміри князя Ростислава в церковному будівництві. У 1154 році князь Смоленський Ростислав Мстиславович на короткий час став великим князем Київським після смерті свого брата Ізяслава. Володів він київським престолом разом зі своїм дядьком В’ячеславом Володимировичем, але той у кінці року також помер. Князь Ростислав, поховавши з великими почестями В’ячеслава, роздав все його майно й дорогоцінності в монастирі, церкви та убогим людям, не залишивши собі нічого.

Будучи покірним до старших родичів та передбачаючи майбутній кровопролитний міжкнязівський розбрат, благовірний князь Ростислав вирішив залишити Київ іншому своєму дядькові Юрію Долгорукому і повернутися в Смоленськ. Радості смолян не було меж, а князівські міжусобиці дійсно розгорілися знову.

У 1159 році великокняжий київський престол став вільним і кияни стали знову запрошувати до себе Ростислава. Великий князь став повторно княжити в Києві і вже до кінця своїх земних днів. Йому ще не раз довелося захищати отчий спадок з мечем у руках. Це був також не простий період у розвитку Української церкви. Попередник Ростислава, його старший брат Ізяслав, обрав на Київську митрополичу кафедру ченця давньоруського Зарубського монастиря Клима Смолятича. Після митрополита Іларіона це був другий українець на чолі Київської митрополії. Його обрання здійснив у 1147 році собор єпископів без відома Константинопольського патріарха. Слід відзначити, що не всі руські ієрархи визнали автокефального митрополита, серед них були єпископи Новгородський Нифонт та Смоленський Мануїл.

Коли ж благовірний князь Ростислав прибув до Києва — митрополича кафедра знову була вільна. Він негайно відрядив посла до Константинополя за митрополитом.

У серпні 1161 року в Києві вже був новий митрополит Федір, але управляв кафедрою він недовго і помер у 1163 році. Церковна смута продовжувалася, і знову в Києві виявилося два митрополити. Князь Ростислав повернув на кафедру Клима Смолятича, а з Константинополя прибув призначений Патріархом Іоан IV. Разом з ним прибув царський посол з багатими дарами і настійно вмовляв нашого князя прийняти благословення від святої Софії Константинопольської.

Князь Ростислав змушений був відповісти: «Цього разу заради честі і любові царської прийму, проте, якщо знову Патріарх без нашого відома і дозволу поставить на Русь митрополита, то не тільки не приймемо його, а й поставимо за тверде правило: вибирати й ставити митрополитів єпископам Руським за повелінням великого князя». Треба відзначити, що такі слова князя Ростислава наводить лише російський історик XVIII ст. В. М. Татіщев. І все-таки за князя Ростислава церковна смута в державі Київській заспокоїлась.

Перебуваючи в Києві, князь своєю миролюбною і справедливою політикою завоював симпатії багатьох удільних князів. Навіть з половцями — ворогами України — він хотів зав’язати дружні, навіть родинні відносини. Бажаючи вберегти Україну від їх постійних набігів, хотів оженити свого сина Рюрика на дочці половецького хана Белука.

Благовірний князь Ростислав ніколи не шукав влади, але прийняв, коли її йому вручали, як важку відповідальність. Він завжди пам’ятав про свої гріхи, про свої борги перед Господом і завжди турбувався як би догодити Йому.

Князь мав благочестивий звичай кожної суботи і неділі під час Великого посту запрошувати до свого столу ігумена Києво-Печерського Полікарпа та 12 ченців його і сам їм прислуговував, а кожної неділі Великого посту причащався Святих Христових Тайн та таємно мріяв відійти із суєтного мирського життя. Часто говорив ігумену: «Приготуй мені келію, боюся смерті несподіваної». Ігумен Полікарп зазвичай відповідав: «Вам Господь повелів жити в миру, творити суд і правду і дотримуватися даної присяги». На це князь заперечував: «Але, отче, княжіння не може обійтися без гріха. Я вже немало пожив на світі і хотів би сподобитися благовірним царям, які постраждали заради Господа, святим мученикам, які пролили заради Нього кров, і святим отцям, які усмиряли своє тіло постом і вузьким шляхом досягнули Царства Небесного!» — «Якщо бажаєш цього, княже, нехай буде воля Божа», — була відповідь ігумена.

Проте бажання князя стати чорноризцем не здійснилося, бо, мабуть, відмовив князя його духівник Симеон. Аж коли настав час закінчення земного життя, духівник почув від князя такі слова: «Ти даси Господу відповідь за те, що утримав мене від постриження».

Вже будучи в літах, князь Ростислав поїхав до новгородців мирити з ними свого сина — князя Святослава. Щиро умовляв обидві сторони, і мир було встановлено. Зворотний шлях пролягав через Смоленськ, але до Києва князь не дістався — помер у дорозі 14 березня 1167 року. Тіло перевезли до Києва і поховали у Федорівському монастирі, який заснував його батько Мстислав Володимирович, великий князь Київський, у святому хрещенні — Федір (пам’ять 15(28) квітня). Батько й син були поховані рядом. Праведний князь Ростислав всім своїм життям підказує нам: «… благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані, з усякою смиренномудрістю й лагідністю та довготерпінням, терплячи один одного з любов’ю» (Еф., 4, 1-2).

БЕРЕЗЕНЬ за старим стилем (КВІТЕНЬ за новим стилем)

23 Березня (5 квітня) — Преподобного Никона, ігумена Києво-Печерського

Преподобний Никон, ігумен Києво-Печерський

За часів, коли за Господнім повелінням на нашій українській землі почало впроваджуватися чернече життя, до засновника Києво-Печерської обителі преподобного Антонія прибув його перший учень і помічник — преподобний Никон. Уже тоді він був духовною особою, мав сан священика, у печері став жити суворим чернечим життям. Головне доручення, яке преподобний Никон отримав від преподобного Антонія, — це постриг новоприбулих у ченці.

Серед перших ним пострижених були: майбутній начальник Печерського чернецтва Феодосій, а також улюбленці великого князя Ізяслава боярин Варлаам та князівський казначей Єфрем, євнух. За цих двох і накликав преподобний Никон великий гнів Великого князя київського Ізяслава. Негайно прибувши до князя, він почув перше і серйозне запитання:
— «Це ти постриг боярина і євнуха без мого повеління?»

На це преподобний Никон мужньо відповів:
— «Я постриг їх благодаттю Божою за повелінням Царя Небесного Ісуса Христа, що прикликав їх на такий подвиг».

Князівському гніву не було меж:
— «Іди й переконай їх повернутися в дім свій, а то я зашлю тебе і всіх з тобою у в’язницю, а печеру вашу накажу розкопати».

Блаженний Никон відповів:
— «Владико, роби як тобі завгодно, мені ж негоже відвертати воїнів від Царя Небесного».

Отож обставини складалися так, що святий Антоній вже готовий був з братією покинути печери і йти в інші краї. Та втручання дружини Ізяслава охолодило княжий гнів. Вона змусила князя не чіпати ченців, щоб не накликати гніву Божого.

Слід зауважити, що в майбутньому пострижений преподобним Никоном Варлаам став першим ігуменом Києво-Печерського монастиря, а Єфрем — єпископом Переяславським.

Тим часом блаженному Никону все ж довелося покинути Печерську обитель. Разом з іншим чорноризцем, болгарином Святогорським, він подався до Тьмутараканського князівства, яке знаходилось аж за Азовським морем. Там, недалеко від столиці князівства, на вільному місці, він заклав основи нової обителі. Слава про нього, як великого подвижника, почала збирати багато ревнителів благочестя, яких він постригав у ченці і навчав їх суворого чернечого життя. Тут же була споруджена церква в ім’я Пресвятої Богородиці й утворився славний монастир у всьому схожий на Києво-Печерський.

У 1067 році було отруєно тьмутараканського князя Ростислава. Місцеве населення стало слізно просити преподобного Никона поїхати в Чернігів до князя Святослава Ярославовича, щоб відпустив на престол Тьму-тараканський свого сина Гліба. Доручення народу було гідно виконано. І на зворотному шляху він не міг не заїхати до рідної Києво-Печерської обителі. На той час її ігуменом уже був преподобний Феодосій.

Побачившись, вони обидва впали на землю, поклонилися один одному і багато плакали від радості довгоочікуваної зустрічі. Щиро просив Феодосій не покидати його, та Никон лише пообіцяв:

«Я піду і тільки облаштую свій монастир, а потім, якщо буде на те Божа воля, повернуся знову».

Так він і зробив, і невдовзі повернувся в Київ.

Разом з усіма він суворо дотримувався уставного чернечого життя, запровадженого преподобним Феодосієм, а той дуже любив його і під час від’їзду з монастиря доручав блаженному Никону його братію. Никон був великий майстер у справі переплітання книжок, а Феодосій сидів біля нього і сукав шнурки, потрібні для палітурника.

З часом у Києві почався черговий князівський розбрат, і блаженний Никон знову опинився на Тьмутараканському півострові, незважаючи на сердечні прохання преподобного Феодосія. Це сталося в 1073 році.

Та через декілька років, повернувшись у Київ вже назавжди, він не застав у живих преподобного Феодосія і часто проводив вільні години в сльозах біля його гробу.

Ігуменом святої Печерської обителі тоді вже був блаженний Стефан. Але внаслідок незгоди з ченцями він скоро відійшов з монастиря, і в 1078 році братія обрала ігуменом преподобного Никона. Після Варлаама, Феодосія і Стефана це був четвертий ігумен Києво-Печерського монастиря. За його ігуменства була чудово розписана і оздоблена мозаїкою і творами, переважно грецьких майстрів, головна Успенська церква.

Поряд з преподобним Антонієм і Феодосієм преподобний Никон був також визначною особистістю Києво-Печерського монастиря в XI сторіччі.

Після довгих і боговгодних подвигів преподобний упокоївся 23 березня 1088 року, маючи від народження 86 років.

Святі мощі його спочивають у Ближніх (Антонієвих) печерах.

Пам’ять преподобного Никона відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

24 березня (6 квітня) — Преподобного Захарії, посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Захарій, посник Печерський

Під час ігуменства блаженного Никона (1078-1088 рр.) два киянина, Сергій та Іван, побачивши якось на чудотворній іконі Пресвятої Богородиці у Великій Печерській церкві чудесне світло, уклали між собою угоду про духовне братство. Коли ж прийшов час Івану збиратися до життя вічного, він залишив на Сергія свого малолітнього сина Захарія. З ним передав Сергію 1000 гривень срібла і 100 гривень золота, щоб той віддав синові по досягненню повноліття. Отож, як виповнилося Захарію 15 років, то й запитав він у Сергія про батьків спадок. Але на той час вчинками Сергія вже керували біси, і він сказав Захарію, що батько йому не залишив нічого. Ніякі умовляння Сергія Захарієм не допомогли, і він змушений був вдатися до останньої надії: «Якщо ти нічого не взяв у батька мого, то підемо в Церкву Печерську і поклянешся мені про це перед чудотворною іконою Пресвятої Богородиці там, де ти уклав з моїм батьком угоду», — сказав Захарій.

Сергій зважився на крок неправди і таки поклявся, що нічого не брав. Кара за брехливу клятву не забарилася — він не зміг підійти до ікони, щоб поцілувати її. А під час виходу з церкви, біля дверей, Сергій раптом почав кричати: «Преподобні отці Антонію і Феодосію, не дайте погубити мене цьому немилостивому ангелу. Моліться до Пресвятої Богородиці, щоб відігнала від мене бісів, яким я віддався. Срібло й золото заховане в моєму домі».

Коштовності були негайно знайдені, і їх виявилося вдвоє більше: 2000 гривень срібла і 200 гривень золота. Захарій всю скарбницю віддав ігумену, і вона була використана на спорудження Іоано-Предтеченського приділу у Великій Печерській церкві. Після цього Захарій прийняв чернечий постриг. Він утвердив собі за правило нічого печеного або вареного не їсти, а вживати сиру їжу і то лише після заходу сонця. Його неймовірно боялися біси, навіть почувши ім’я. Мав дар виганяти з людей злих духів. Захарії часто з’являлися ангели. Після своєї смерті він і сподобився жити з ними вічно.

Пам’ять преподобного Захарії відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

28 березня (10 квітня) — Преподобномученика Євстратія Печерського, у Ближніх печерах

Преподобномученик Євстратій Печерський

Ім’я Євстратій у перекладі з грецької мови означає «добрий воїн». Преподобний Євстратій Печерський був справді добрим воїном, але перемагав він мечем духовним, тобто молитвою та подвигами суворих чернечих обмежень.

Преподобний Євстратій народився в Києві, походив із знатної родини і був досить багатим. Відчувши велике бажання прийняти чернечий образ, він зрозумів, що треба поривати назавжди з мирськими справами та зі своїм багатством. Отож і роздав він все своє майно убогим, залишивши лише дещицю своїм ближнім, аби вони роздавали ще й після нього. А коли й сам зубожів зовсім, то прийшов до Києво-Печерського монастиря та й став послушливим ченцем-постником. Своїм власним смиренням він підкоряв не тільки свою плоть, а й ворогів безплотних. Він добре пам’ятав, як старанно молився, сорок днів постався і смиряв себе Сам Ісус Христос. Такими ж чеснотами озброїв себе і преподобний Євстратій.

Проте у 1096 році страшне лихо огорнуло Київ. «Літопис Руський» повідомляє: «У двадцятий день того ж місяця, у п’ятницю, о першій годині дня прийшов удруге Боняк безбожний, шолудивий, до Києва, потайки, хижак, зненацька…». Надто потерпів від хана половецького Києво-Печерський монастир, багато з братії було вбито, багато потрапили в полон, у тому числі ченці Никон і Євстратій. Блаженний Євстратій щиро підтримував полонених, наставляючи їх: «Браття! Оскільки вас хрещено і в Бога віруєте — не будемо відступниками своєї обітниці, даної в святому Хрещенні. «Христос відкупив нас від прокляття закону» (Гал., 3, 13), та породивши водою і Духом, зробив нас своїми синами і спадкоємцями. «Чи живемо — для Господа живемо; чи вмираємо — для Господа вмираємо; І тому чи живемо, чи вмираємо — завжди ми Господні» (Рим., 14, 8.).

Незабаром преподобний Євстратій разом з іншими полоненими був проданий у місто Корсунь (Херсонес) якомусь іудею. І було їх разом 50 бранців: 30 — монастирських та 20 — з Києва. Одразу постало питання відречення від віри християнської. Богопротивний хазяїн почав морити їх голодом та всіляко над ними знущатися. Невільники вирішили, що краще померти, аніж відректися від Ісуса Христа.

Невдовзі вони померли від голоду і спраги: одні за три дні, інші за чотири, дехто за сім днів, а хто міцніший — за десять. А як минуло 14 днів, то залишився один Євстратій і зовсім неушкоджений, бо з юних літ звик поститися. Окаянний хазяїн зрозумів, хто є причиною втрати золота, що він заплатив за невільників, і загорівся бажанням негайно помститися Євстратію. Він не міг терпіти опору свого бранця, його непохитності у вірі і проповіді мучеництва серед інших. Для помсти був вибраний Великий День Христового Воскресіння. І познущався іудей над святим Євстратієм досхочу. Йшов 1097 рік…

Як розповідає Святе Євангеліє про наругу, що вчинили над Господом нашим Ісусом Христом і як познущались над Ним, так і злостивий хазяїн прибив блаженного Євстратія цвяхами до хреста, а той дякував Богові за все і прожив так ще й п’ятнадцятий день. Іудеї ж казали йому: «Нині наситись законним харчем і живий будеш. Бо Мойсей, Закон прийнявши від Бога, нам дав. І в книгах сказано було «… повішений, і не оскверняй землі твоєї» (Втор., 21, 23). На це чернець відповів: «Нині сподобив мене Бог великої благодаті прийняти мучеництво і мовив мені, як колись розбійникові: «сьогодні ж будеш зі Мною в раю» (Лк., 23, 43). Адже Він сам знищив прокляття закону і подав благословіння. Це про нього сказав Мойсей: «життя твоє буде висіти перед тобою…» (Втор., 28, 66). І казав Давид: «… пробили руки і ноги мої…» (Пс., 21, 17) та ще «Розділили ризи мої собі і за одежу мою кидали жереб» (Пс., 21, 19). А про цей день говорить: «Цей день, його ж сотворив Господь, радіймо й веселимося в нім!» (Пс., 117, 24) і ти ж та іудеї, які з тобою, сьогодні заплачете і заридаєте, коли доведеться давати відповідь перед Богом за кров мою та за всіх християн. Бо Господь ненавидить суботи ваші і оберне святкування ваші на голосіння, бо переможеним буде начальник вашого беззаконня».

Почувши, що розіп’ятий Євстратій ганьбить його, іудей знову розпалився гнівом, вхопив списа та й пробив його так, що блаженний одразу ж віддав свою душу Господу. І було видно, як на вогненній колісниці, запряженій вогненними кіньми, вознеслась душа преподобного Євстратія на небо. А голос грецькою промовив: «Це добрий житель небесного граду!» Жорстокий хазяїн зняв святе тіло з хреста і кинув у море, де сотворилось безліч чудес. Віруючі довго його шукали, та не знайшли, бо не хотів той святий слави від людей, а від Бога. Та на загальне здивування святі мощі волею Господньою були забрані звідти і виявилися в Ближніх Антонієвих печерах рідної Євстратію Києво-Печерської обителі, де перебувають і донині.

Недовго довелося чекати, доки збудуться пророчі слова преподобного Євстратія про кару за його кров. Того ж дня надійшов указ грецького царя, який зобов’язував вигнати всіх іудеїв, відібрати їхнє майно, а старійшин повбивати. Причиною такого рішення було те, що один з надто маєтних та надто відважних іудеїв охрестився, і цар невдовзі зробив його навіть єпархом. Той же, отримавши посаду, таємно відрікся від Христової віри. Цим вчинком він додав сміливості іудеям у Грецькому царстві, і ті почали купувати християн до себе в рабство. Коли ж нечестивого єпарха було викрито, то майно відібрано, а його з іншими корейськими іудеями вбито. Того ж, що розіп’яв блаженного Євстратія, повісили. Ці слова Святого Письма були про нього: «І повернеться злоба його на голову його, і неправда його на тім’я його впаде» (Пс., 7, 17).

Розповідь про святого Євстратія закінчимо стислим, але значущим твором українського поета кінця XVII — початку XVIII ст. Івана Величковського, прадіда українського святого преподобного Паїсія Величковського (пам’ять — 15(28) листопада).

Преподобному Євстратію Печерському:

Кто может Христу сице быть подобный,
Яко Евстратий преподобный?
Христос бысть за ны на кресте распятый,
За него же взаем распят ся Евстратий.

Пам’ять преподобного Євстратія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

30 Березня (12 квітня) — Святителя Софронія, єпископа Іркутського

Святитель Софроній, єпископ Іркутський

Третій єпископ Іркутський Софроній, у миру Степан Назарович Кристалевський, названий був на честь першомученика архідиякона Стефана, що був вбитий в 34 році. Народився Степан 25 грудня 1703 року в сотенному містечку Березані Переяславського повіту Полтавської губернії в родині дяка. Від батька, який походив від простих селян, Степан отримав першу освіту вдома — звичайно, в церковному дусі. Потім навчався в Переяславській духовній семінарії і Києво-Могилянській академії, яку він закінчив у 1727 році. Отримавши духовну освіту, Степан зразу ж вступив послушником до Красногорського Покровського монастиря, що знаходиться біля міста Золотоноші (тепер — це Черкаська область). Настоятелем монастиря на той час був старший брат Степана, на жаль ім’я його невідоме.

У подвигу послушання минуло 3 роки і в 1730 році Степан приймає чернечий постриг з іменем Софроній, на честь святителя Софронія, патріарха Єрусалимського. Згодом він був рукоположений в ієродиякона, а потім і в ієромонаха. Відбулося це 1732 року в Софійському соборі м. Києва, і висвячував його архієпископ Київський, Галицький і всієї Малої Росії Рафаїл Заборовський. Протягом 13 років ієромонах Софроній виконував обов’язки і скарбника, і архієрейського економа, а потім був поставлений настоятелем Красногорського монастиря. Він пройшов серйозну школу організації уставного монастирського життя і як зразковий керівник став відомий далеко за його межами. Ігумен Софроній часто виконував архієрейські доручення в імперській столиці, тому на нього звернули увагу навіть у Святійшому Синоді.

У січні 1742 року церковна влада переводить його до Санкт-Петербурга в Александро-Невський монастир, де невдовзі він стає настоятелем. За 8-річний термін керівництва столичною Святою обителлю ігумен Софроній запровадив і постійно підтримував суворе чернече життя за церковним уставом і в богослужінні, і в трапезі. За його діяльності було побудовано філію монастиря, так звану «Троїце-Сергієву пустинь», а також споруджено двоповерхову церкву. Для участі в справах будівництва він запросив з України свого земляка ієромонаха Сінесія, з яким аж до кінця своїх днів служили разом Господу.

26 липня 1747 року закінчив свій земний шлях другий Іркутський єпископ Інокентій (Нерунович), який також був родом з України. Тобольський митрополит Антоній тимчасово ліквідував Іркутську кафедру «дабы там по недостатку ученьїх людей не разводились худые попы». Та через 6 років кафедра була поновлена і на неї вступив настоятель Александро-Невської лаври архімандрит Софроній. Таке було рішення Святійшого Синоду в лютому 1753 року, згідно з указом самої імператриці. Хіротонія архімадрита Софронія на єпископа Іркутського і Нерчинського відбулася 18 квітня 1753 року. Знаменно, що всі ієрархи, які здійснювали хіротонію, були українцями: архієпископ Московський і Севський Платон (Малиновський), єпископ Коломенський Гавриїл (Кременецький), єпископ Тверський Веніамін (Пуцек-Григорович), єпископ В’ятський Антоній (Ілляшевич), єпископ Костромський Геннадій (Андріївський).

До Іркутська єпископ Софроній прибув лише за рік — 20 березня 1754 року. Сама дорога зайняла майже три місяці. Звичайно, що на такому довгому шляху не можна було не зустріти земляків-українців. Отож і відпочивав єпископ цілих п’ять днів у свого земляка митрополита Тобольського Сильвестра (Гловацького),

Інший час владика Софроній витратив на підбір надійних помічників, які погодилися б їхати з ним до далекого і холодного Сибіру. Безсумнівно, що це вже згадуваний архімандрит Сінесій, уродженець м. Прилуки. Він став ігуменом Іркутського Вознесенського монастиря і прослужив у ньому 33 роки. Ієромонах Іервасій (Леонтович), викладач Харківського колегіуму став ігуменом Преображенського посольського монастиря. Ієромонах Веніамін (Юзефович) був призначений ігуменом Киренського монастиря. Ієромонах Ілія (Вепритицький) став членом Іркутської духовної консисторії, а киянин Іоїль був возведений в сан архімандрита — керівника Забайкальської місії. Неважко уявити в якому запустінні без архіпастирського керування протягом 6 років чекала владику Софронія далека сибірська єпархія. Велика частина його пастви складалася з людей засуджених на заслання та інших нехристиянських віросповідань.

У своїй святительсько-місійній діяльності єпископ Софроній вибрав шлях, яким ішли його земляки-попередники, єпископи Інокентій Кульчицький та Інокентій Нерунович.

Головною турботою владики був освітній та моральний рівень духовенства єпархії. У першу чергу він розширив програму місцевої пастирської школи до рівня програм духовних семінарій. З метою особистого нагляду за підготовкою і вихованням майбутніх пастирів він переніс школу до архієрейського дому. Із книг, привезених з Київської і Московської Духовних академій та Харківського колегіуму, при школі була створена велика бібліотека. До неї владика передав і свої власні книги. У 1754 році він видав розпорядження, згідно з яким священики і селяни повинні були віддавати дітей до навчання.

Дбаючи про клір своєї єпархії, владика Софроній порушив у Петербурзі клопотання про звільнення духовенства від селянських повинностей та принижувальних тілесних кар. І ці клопотання мали успіх: духовенство було звільнено від вказаних повинностей, а тілесну кару замінили архієрейськими епітиміями або грошовими штрафами на користь добродійних установ. Домігся владика і виділення при церквах земельних наділів для використання духовенством. Місяцями він був у від’їздах по глухих сибірських селах, не маючи ніяких умов для подорожі і часто не жаліючи себе. Та все це мало велике виховне значення для пастви і духовенства. Владика налагодив найтісніше спілкування зі священиками і мирянами, пізнаючи їх нелегке життя і побут. Вмів і наставляти, і співчувати, і карати, і промовляти до самого серця людського. Та уставна відправа для нього була головною вимогою і для себе, і для інших священиків.

Величезне сприяння надавав будівництву нових храмів по всій єпархії. До цього часу в Іркутську діють Знаменський та Хрестовоздвиженський собори, які були освячені владикою.

На його прохання Синод почав направляти до Іркутська випускників Києво-Могилянської академії.

У побуті владика жив бідно, спав на підлозі, збирав свої власні кошти на будівництво рідного Красногорського монастиря. Вже за його життя народ говорив про нього як про святого. Майже два десятиріччя перебування на сибірський землі давалися взнаки, хоч і був він зроду кріпкий тілом.

Святитель постійно тужив за Батьківщиною, за рідною Україною, він щиро мріяв туди повернутися. Тим більше, що звідти він отримував радісні повідомлення про завершення будівництва собору в Красногорському монастирі, на що він передав 3200 рублів. Освячення собору на честь Преображення Господнього відбулося в 1771 році, вже в рік його смерті. А поки що він звертається до Святійшого Синоду з проханням вивести за штат та дозволити провести останні роки в Красногорському монастирі. Та відповіді із Санкт-Петербурга немає ніякої і зрозуміло чому. Непросто було Святійшому Синоду знайти достойну заміну святителю Софронію. Тим часом на другий день Пасхи 30 березня 1771 року святитель Софроній упокоївся в Бозі. Дозвіл на захоронення надійшов лише через півроку. Весь цей час нетлінне тіло знаходилося в Казанському приділі Богоявленського кафедрального собору. 8 жовтня 1771року святителя Софронія було поховано. Незабаром біля гробу почалися зцілення хворих, які приходили з вірою і молитвами про поміч. Ще до канонізації було записано і перевірено 68 випадків чудесного зцілення. Свідчення нетлінних останків відбувалося в 1833, 1854, 1870 та в 1909 роках і готувалося представлення про зарахування єпископа Софронія до сонму святих. Та під час революційних подій у Росії, 18 квітня 1917 року в Іркутському Богоявленському соборі сталася велика пожежа. Гробниця з мощами єпископа Софронія майже згоріла. Це був день хіротонії єпископа Софронія 64 роки тому. Сумна подія лише посилила побожне почитання пам’яті праведного Софронія. Всеросійський Помісний собор 23 квітня 1918 р. постановив прославляти святителя Софронія, зарахувавши його до сонму святих Православної Церкви. Тепер мощі святителя Софронія перебувають під спудом.

Торжество прославлення святителя Софронія відбулося згідно з рішенням Собору 30 червня 1917 року у місті Іркутську. Цей день також відзначений 13 липня (30 червня) в Церковному календарі.

31 березня (13 квітня) — Преподобного Іпатія, цілителя Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Іпатій, цілитель Печерський

Чернець Києво-Печерського монастиря жив у ХІІ-ХІV ст. Удень виконував монастирський послух, а вночі стояв на молитві. Його послух полягав в обслуговуванні хворої братії, а за деякий час він і сам сподобився зцілювати недужих ченців покладанням на них своїх рук. Харчувався хлібом і водою, і то в малій кількості. І тепер, хто з вірою приходить до його святих і нетлінних мощів, то отримує зцілення.

Пам’ять преподобного Іпатія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору