«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Лютий

Борис Самбор
  1. Лютий за старим стилем (за новим стилем)
    1. 5 лютого (18 лютого) — Святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського
    2. 9 лютого (22 лютого) — Знайдення мощів святителя Інокентія, єпископа Іркутського
    3. 9 лютого (22 лютого) — Преподобного Панкратія, ієромонаха, затворника Печерського, у Дальніх печерах
    4. 10 лютого (23 лютого) — Благовірної княгині Анни Новгородської
    5. 10 лютого (23 лютого) — Преподобного Прохора (Лободника), чудотворця Печерського, у Ближніх печерах
    6. 10 лютого (23 лютого) — Новгородських святителів: єпископа Іоакима Корсунянина, єпископа Луки Жидяти, єпископа Германа, єпископа Аркадія, архієпископа Григорія, архієпископа Мартирія, архієпископа Антонія, архієпископа Василія, архієпископа Симеона
    7. 11 лютого (24 лютого) — Благовірного князя Всеволода, у святому хрещенні Гавриїла
    8. 12 лютого (25 лютого) — Святителя Мелетія, архієпископа Харківського та Охтирського
    9. 13 лютого (26 лютого) — Благовірного князя Констянтина Острозького
    10. 14 лютого (27 лютого) — Рівноапостольного Кирила, учителя слов’янського
    11. 14 лютого (27 лютого) — Преподобного Ісакія, затворника Печерського, у Ближніх печерах
    12. 14 лютого (27 лютого) — 12 греків, будівників соборної Успенської церкви Києво-Печерської лаври
    13. 14 лютого (27 лютого) — Перенесення мощів благовірного князя Михаїла Чернігівського і боярина його Федора
    14. 15 лютого (28 лютого) — Преподобного Пафнутія, затворника Печерського, (у Дальніх печерах)
  2. Лютий за старим стилем (березень за новим стилем)
    1. 17 лютого (2 Березня) — Преподобного Федора, мовчальника, Печерського, у Дальніх печерах
    2. 18 лютого (3 Березня) — Преподобного Косми Яхромського
    3. 20 лютого (5 Березня) — Преподобного Агафона, чудотворця Печерського, у Дальніх печерах
    4. 20 лютого (5 Березня) — Благовірного князя Київського Ярослава Мудрого
    5. 24 лютого (9 Березня) — Преподобного Еразма, Печерського, у Ближніх печерах
    6. 27 лютого (12 Березня) — Преподобного Тита, пресвітера Печерського, у Ближніх печерах
    7. 27 лютого (12 Березня) — Преподобного Тита Печерського, колишнього воїна, у Дальніх печерах
    8. 28 лютого (13 Березня) — Святителя Арсенія (Мацієвича), митрополита Тобольского і Ростовського
    9. 29 лютого (13 Березня) — Преподобного Касіяна, затворника Печерського, у Дальніх печерах (у високосний рік)

Лютий за старим стилем (за новим стилем)

5 лютого (18 лютого) — Святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського

Святитель Феодосій, архієпископ Чернігівський

До нашого часу дійшло відносно мало відомостей про життя і діяльність святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського. Першопричиною цього могла бути його незвичайна скромність та християнське смирення. Про його походження та юні роки можна говорити лише на підставі відповідних припущень. Рік його народження невідомий — вірогідно, це був початок 30-х років XVII ст. Також невідоме ім’я, яке було дано йому під час святого хрещення. А місць народження святителя Феодосія в різних історичних джерелах наводиться не менше семи. Серед них і місто Чернігів, і село Сємешково Стародубського повіту Чернігівської губернії, і місто Уланів Літинського повіту Подільської губернії, і навіть Київ. І все ж таки найбільш справедливою слід вважати думку архієпископа Філарета Гумілевського про походження святителя Феодосія із задніпровської, тобто Правобережної України, яка на той час була під Польщею.

Святитель Феодосій належав до дворянського роду Полоницьких-Углицьких, його батько Микита був священиком, мати звалася Марією. В їхнім роду було багато священиків і навіть ченців. Сина батьки виховали в страху Божому та християнському благочесті, яким прикрашалося все його життя.

Змалечку він був вразливим, але смирним і слухняним хлопчиком, а вже з юних літ горів палкою любов’ю до Бога та ревністю до храму Божого. Початкову освіту здобув вдома, а десь в кінці 40-х років вступив до Києво-Братської колегії, що знаходилась при Богоявленському монастирі на Подолі. За час його навчання ректорами колегії були Інокентій Гізель, Феодосій Софонович та Лазар Баранович. Феодосій на все життя зберіг до них почуття поваги та любові. Києво-Братська колегія на той час була одним із найвизначніших науково-освітніх закладів на українській землі і знаходилась під покровом києво-печерських угодників. Разом з Феодосієм навчалися Іоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський та Варлаам Ясинський. У майбутньому всі вони стали видатними діячами Української Православної Церкви. За час навчання Феодосій зростав і укріплявся духом у пізнанні істини православної віри і здобував глибокі знання.

Існує думка, що Феодосій навчання не закінчив, а разом з Євстратієм Полоницьким пішов до війська Богдана Хмельницького. Лише в кінці 50-х років повернувся до Києва і прийняв чернечий постриг у Києво-Печерській лаврі. Чернече ім’я Феодосій узяв собі на честь першозасновника чернечого життя на українській землі — преподобного Феодосія Печерського.

Велику роль у подальшому житті молодого ченця відіграє згаданий ректор Лазар Баранович, який ще під час навчання Феодосія запримітив його старанність і здібність, благочестя і смиренну побожність. Тому і назвав Феодосія в одному із своїх листів «овечкою Христової отари, що навчилася покірності у покірного барана».

На той час Україна вже була приєднана до Московської держави. Київською митрополією управляв митрополит Діонісій Балабан, який, як й інше українське духовенство, вважав себе вищим за московське. Він також звернув увагу на смирення і зразкове чернече життя молодого ченця Феодосія Углицького і призначив його архідияконом Києво-Софійського собору. Але невдовзі митрополит Діонісій змушений був виїхати з Києва спочатку в Чигирин, а потім у Корсунь, а Феодосій став намісником митрополичого дому. Проте й тут він відчував великий потяг до мовчання та нестримне бажання перебувати в постійному молитовному спілкуванні з Богом. Тому й опинився Феодосій у старовинному Крупицькому Свято-Миколаївському монастирі, який знаходився на березі річки Сейм, недалеко від Батурина (тепер — Чернігівська область), і який здавна славився суворістю чернечого життя. Тут він був висвячений у сан ієромонаха і різко відрізнявся від іншої братії доброчесним життям і духовною мудрістю. У 1662 році він був призначений ігуменом Свято-Онуфріївського монастиря, що недалеко від Корсуня (тепер — Черкаська область). Показавши протягом двох років неабияку здібність у монастирському управлінні, у 1664 році Феодосій був призначений настоятелем відомого Києво-Видубицького монастиря. Тоді ця обитель була у великому запустінні після перебування під владою Польщі. Знадобилось багато сил і вміння, щоб поновити його діяльність. І настоятель Феодосій з Божою допомогою, організувавши братію, досить швидко привів монастир до колишньої краси і благоустрою, навіть заснував при ньому музичну школу. Монастирський хор славився не тільки в Києві, а й по всій українській землі та навіть і в Москві. Там і виклопотав Феодосій царську грамоту про дозвіл Видубицькому монастирю присилати своїх представників до Москви для збору милостині.

З тих пір ігумену Феодосію не раз випадала можливість достойно зайняти вище місце. У 1679 році чернігівський архієпископ Лазар Баранович вдруге був призначений місцеблюстителем Київської митрополії, але знову залишився в Чернігові. На цей раз він призначив своїм намісником (помічником) з управління митрополією ігумена Видубицького Феодосія. Це було свідченням глибокої поваги і довіри до нього серед настоятелів інших київських монастирів. У 1685 році ігумен Феодосій брав участь у виборах Київського митрополита Гедеона Четвертинського і їздив на його затвердження до Москви. А на затвердження в Москву на той час із подібними справами їздили такі духовні особи, яких виставляли перед царем і патріархом як достойних для призначення на вищі посади.

До речі, ще в 1666 році Феодосій в шістьома київськими ігуменами підписав листа на ім’я царя з проханням надати грамоту-дозвіл українському духовенству самому, як і раніше, обирати митрополита.

У 1688 році помер архімандрит чернігівського Єлецького монастиря Іоаникій Галятовський — однокласник Феодосія по Києво-Братській колегії. На його місце було переведено ігумена Видубицького Феодосія, звичайно ж за ініціативою архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського Лазаря. З цього часу діяльність святителя Феодосія до кінця його земного життя буде проходити лише на Чернігівщині. 24-річне ігуменство Феодосія Углицького в Києво-Видубицькому монастирі скінчилося.

Чернігівський Єлецький монастир був заснований в XI ст. на місці знайдення чудотворної ікони Божої Матері Єлецько-Чернігівської за правління князя Чернігівського Святослава Ярославовича. Досвідчений у монастирському управлінні Феодосій головну увагу приділяв внутрішньому і зовнішньому упорядкуванню святої обителі. Єлецький монастир особливих земельних наділів не мав і був бідним, тому його економічний стан також був предметом першочергових турбот новопризначеного архімандрита. Чималу допомогу для монастиря він випросив у гетьмана Івана Мазепи, скориставшись його перебуванням у Чернігові. Отож, вже через два-три роки монастир мав пристойний вигляд і стійкий економічний стан. Подвижницьке життя Єлецького архімандрита стало відомим далеко за межами Чернігівської єпархії. За роки управління Єлецьким монастирем він декілька разів представлявся кандидатом на вищі посади. У 1690 році він був третім кандидатом на посаду митрополита Київського після архієпископа Лазаря Барановича та Києво-Печерського архімандрита Варлаама Ясинського. Коли ж управління митрополією доручили Варлааму Ясинському, то його місце призначалось святителю Феодосію. Але промисел Божий вів його іншим шляхом. 90 -річний Чернігівський архіпастир Лазар став активно залучати його до управління єпархією; він же зробив все, щоб побачити Феодосія у святительському сані. 11 вересня 1692 року архімандрит Феодосій у Москві був наречений на єпископа, а врочиста хіротонія була здійснена через два дні в Московському Свято-Успенському соборі, і тоді ж був він піднесений до сану архієпископа. Додому святитель Феодосій повернувся з царською грамотою, що підтверджувала його святительські права. Але святий Феодосій продовжував зберігати всю «простоту чернечого життя, в доброму послуху святителю Лазарю перебуваючи і всім являючи зразок смирення». Кончина архієпископа Лазаря настала З вересня 1693 року, а вже в січні наступного року Феодосій Углицький став архієпископом Чернігівським і Новгород-Сіверським. Управління єпархією він здійснював недовго, біля двох з половиною років. За цей короткий час було відкрито Печеницький жіночий монастир і Любецький чоловічий монастир, а також освячено побудовані храми в Чернігівському Свято-Троїцькому та Домницькому монастирях. Незадовго до своєї кончини архієпископ Феодосій запросив до себе намісника Брянського Свенського монастиря ієромонаха Івана Максимовича і висвятив його на архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря, яким до того часу управляв сам. Таким чином, святитель Феодосій потурбувався про гідного собі спадкоємця на Чернігівській кафедрі. Невдовзі наступив час відходу до Господа, упокоївся святитель Феодосій 5 лютого 1696 року, саме в день святкування чудотворної ікони Єлецької Чернігівської, вона й зображена на його іконі. Похований він у кафедральному Борисоглібському соборі в склепі, який не замуровувався протягом 40 днів. Вже тоді виявилось нетління його мощів, а потім і численні випадки благодатної допомоги при його гробі. До сторіччя з дня кончини святителя за дорученням Синоду було перевірено 50 випадків його чудотворної допомоги. Знову була підтверджена повна нетлінність його мощів, які 9 вересня 1896 з хресним ходом були перенесені до Спасо-Преображенського собору і вкладені в нову срібну раку. Зарахування святителя Феодосія до сонму святих було здійснено Синодом ще в червні цього ж року.

У 20-х роках XX ст. святі мощі були зневажені безбожною владою і забрані із собору для «анатомірування». Тепер же вони мирно спочивають у Свято-Троїцькому соборі м. Чернігова, а святитель Феодосій вже протягом двох десятиріч є ще й покровителем тих народів, які потерпіли від страшної Чорнобильської катастрофи.

Свята Православна Церква відзначає його день пам’яті ще 9(22) вересня в день знайдення і перенесення його мощів у 1896 році. Впродовж трьох сторіч всі, хто з вірою і любов’ю звертаються до великого світильника землі Української — Чернігівського чудотворця Феодосія, отримують благодатне зцілення душі і тіла.

9 лютого (22 лютого) — Знайдення мощів святителя Інокентія, єпископа Іркутського

Дивись за посиланням (26 листопада (9 грудня)).

9 лютого (22 лютого) — Преподобного Панкратія, ієромонаха, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Панкратій, ієромонах, затворник Печерський

Пострижений Києво-Печерської обителі, жив у XIII ст. Був висвячений у сан ієромонаха, вдостоївся від Господа чудесного дару зцілювати хворих молитвою, постом і помазанням оливою.

Пам’ять преподобного Панкратія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

10 лютого (23 лютого) — Благовірної княгині Анни Новгородської

Благовірна княгиня Анна Новгородська

Княгиня Анна була старшою дочкою короля Швеції Олафа Скетконунга, при народженні була названа язичницьким іменем Індигерда (Інгигерда). Вона належала до найбільш благочестивого і достойного на той час шведського роду.

Її батько був першим християнським королем Швеції і відрізнявся глибокою побожністю, величністю духу, благородством та хоробрістю на війнах. Мати — королева Астрід славилася мудрістю та великодушністю, і всі пречудові риси її характеру у наслідувала й дочка.

Святе хрещення король і королева прийняли у 1000 році. Всупереч тодішнім шведським звичаям виховувати дітей у родичів і знайомих, Індигерда з дитинства виховувалася вдома під безпосереднім наглядом і впливом батьків. Там вона навчилася читати й писати, а також отримала найпотрібніші релігійні знання. У зрілому віці достатньо оволоділа літературою, історією, філософією і народною творчістю північних племен.

З ранніх літ вона користувалася великою свободою, багато подорожувала і брала участь у громадському житті своєї Батьківщини. У народних переказах Скандинавії про неї збереглася пам’ять, як про жінку з добрим серцем, розумну, сміливу й заповзятливу. З них можна дізнатися про участь Індигерди і її роль у встановленні миру між сусідами — Швецією і Норвегією.

Тим часом на теренах Київської держави в 1014 році за несплату данини почав наступати конфлікт між Києвом і Новгородом, який ледь не привів до збройної сутички між батьком і сином, між рівноапостольним князем Володимиром і князем Ярославом. Тоді ж почав новгородський князь Ярослав налагоджувати військовий союз зі Швецією. Але суперничати з батьком не довелося, бо той помер. Та шлях до Швеції привів до зовсім іншого союзу.

Уже в 1015 році до короля Олафа прибули посли від князя Ярослава з проханням руки його дочки Індигерди і зразу отримали згоду. А вже наступного року вона прибула на новгородську землю й отримала християнське ім’я Ірина. На придане їй було визначено місто Лагода та земля Інгерманландія, названа так по її імені (приблизна територія колишньої Петербургської губернії).

Тепер руська княгиня Ірина всією душею віддалася інтересам своєї нової Батьківщини і стала вірною помічницею свого чоловіка — князя Ярослава Володимировича, справедливо названого Мудрим.

Відомості про життя княгині Ірини на нашій Землі мізерні і уривчасті.

Після смерті батька — Великого князя Київського Володимира та підступного вбивства братів Бориса і Гліба, новгородський князь Ярослав залишився в Київській державі єдиним, хто міг зупинити свавілля старшого брата Святополка, справедливо названого Окаянним. Він і виступив у 1016 році на Київ із сорокатисячним військом новгородців та однією тисячею варягів. Бій біля Любеча завершився перемогою Ярослава, який примусив Святополка покинути Київ та втекти в Польщу до свого тестя короля Болеслава. Тоді і вступив Ярослав на Київський великокняжий престол, який у 1018 році знову довелося покинути на цілий рік.

Та завжди з ним була його вірна помічниця й порадниця — княгиня Ірина, тож разом ділила і долю і недолю. Вона залагодила напружені відносини князя з варязькими військами. Надто турбувалася про сиріт, дала притулок вигнаним синам англійського короля Едмунда, а також норвезькому принцу Магнусу. Зупинила один з багатьох конфліктів князя з його братом Мстиславом, князем Тьмутараканським та помирила їх. Був час, що Ярослав за змову із Святополком ув’язнив і свого іншого брата — князя Псковського Судислава, навіть хотів скарати його на смерть. Проте княгиня Ірина вмовила князя не робити цього, не наслідувати окаянного Святополка. Навпаки, примусила тримати Судислава в Острозі в умовах, гідних князівського звання. Він же пізніше прийняв чернечий постриг.

Протягом 20-40 років XI ст. великокняжий двір Ярослава декілька раз міняв своє місцезнаходження між Києвом і Новгородом. Великою заслугою княгині Ірини було те, що на цьому дворі побувало багато королів зі всієї Європи.

Під час подружнього життя з князем Ярославом Ірина народила десятеро дітей, з них три дочки, отож і стали вони: Єлизавета — королевою Норвегії, Анна — королевою Франції, а Анастасія — королевою Угорщини. Із синів найбільш відомі четверо старших. Благовірний князь Новгородський Володимир зарахований до сонму святих Православної Церкви (пам’ять 4(17) жовтня). Князі Ізяслав і Святослав по черзі княжили в Києві, а Святослав — і в Чернігові. Князь Переяславський Всеволод, батько Володимира Мономаха — родоначальник князів московських.

Митрополит Київський Іларіон у своїй знаменитій проповіді так охарактеризував рід Рівноапостольного князя Володимира і в тому числі благочестя княгині Ірини:

«Подивись … на невістку твою Ірину, поглянь на внуків і правнуків твоїх, як вони живуть, як Бог їх береже, як вони дотримуються віри, яку ти їм заповів, як вони прославляють Ім’я Христове.»

Велика княгиня Ірина заснувала в Києві перший жіночий монастир на честь святої великомучениці Ірини та, за тодішніми звичаями, не тільки турбувалася про нього, але й управляла ним. За її наказом старший син Володимир заклав у Новгороді одну з найвеличніших святинь Київської держави — собор Святої Софії. Там же, за прикладом Києва, було відкрито духовне училище на 300 чоловік за сприяння княгині Ірини і почало готувати молодих священнослужителів для північного краю.

Незадовго до своєї кончини велика княгиня Ірина, глибоко побожна жінка, прийняла чернечий постриг з іменем Анна. Це був перший постриг у великокняжому домі в історії України.

Рік упокоєння святої Анни подається в історичних джерелах по-різному: від 1037 до 1051 років, але день переходу в Божі оселі відомий точно — 10 лютого. Пам’ять на місцевому рівні відзначається з 1439 року. Святі мощі княгині спочивають у Соборі Святої Софії в Новгороді. Достеменно відомо, що мощі святої Анни та її сина Володимира в XVII ст. були знайдені нетлінними і багато людей отримали від них зцілення.

Свята Анна перша з князівського роду показала майбутнім поколінням, як приємно для душі залишити пишне князівське вбрання та змінити його на простий чернечий одяг.

Цю благородну справу святої Анни Київської продовжили її внучка Анна княжна Київська (пам’ять 3 (16) листопада) та правнук Микола Святоша, князь Чернігівський (пам’ять 14(27) жовтня).

10 лютого (23 лютого) — Преподобного Прохора (Лободника), чудотворця Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Прохор (Лободник), чудотворець Печерський

За часів князювання на київській землі Святополка Ізяславича, онука Ярослава Мудрого (XI ст.) багатьох лих і страждань зазнавали жителі Києва. Велика наруга чинилася над ними. Тому й допустив Господь, що посилилися половецькі напади на Київську Русь, а в 1096 році було навіть знищено київське передмістя.

Незадовго до цього і прийшов до ігумена Києво-Печерського монастиря Іоана один чоловік із Смоленська та побажав стати ченцем. При постригу йому було дано ім’я Прохор. Уже з перших днів чернечого життя Прохор узяв на себе особливе зобов’язання — він зовсім відмовився вживати хліб. Прохор став збирати траву-лободу, сушити й перетирати її та робити з неї хліб. Звичайно, такий «коровай» був дуже гірким і несмачним. Проте Прохор щорічно заготовляв багато лободи і вже міг прожити без хліба. За ці свої страви і був прозваний Лободником.

Побачивши такий великий подвиг Прохора, Господь перетворив для нього гіркоту лободи на солодкість. І не куштував він більше ані хліба, крім проскури, ані овоча, аніякого питва, а лише лободу і воду. Отже, дякуючи Богові, на неораній землі блаженний Прохор мав несіяний харч. Тепер він уже ніколи не був сумним і служив Господові завжди в радості. Не страшні йому були половецькі напади, адже нічого, що можна втратити, він не мав. Жив за Божою заповіддю, мов пташка небесна, з тих, що «не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх» (Мф., 6, 26). Навіть за ту лободу, що заготовляв собі на зиму, сам собі докоряв: «Цієї ночі душу твою заберуть у тебе, а те, що ти зібрав, кому дістанеться?».

За велике подвижницьке життя та винайдену Прохором нову форму посту Господь нагородив його даром чудотворення.

І ось на київській землі настав великий голод. Багатьом людям загрожувала страшна смерть. Вкрай знадобився винахід Прохора. Лобода ж того року вродила як ніколи. Блаженний Прохор пече хліб з лободи і роздає його всім, хто до нього приходить, — вбогим і знеможеним голодом. Інколи люди просто хотіли отримати з рук блаженного сотворене ним з дивного зілля. Адже хліб, отриманий від Прохора з його благословенням, був світлим і солодким. Та були й такі, що воліли хлібинку-другу просто вкрасти — і той хліб ставав чорним, як земля, і гірким, як полин. Один з братів, скоївши такий гріх та відчувши, що смерть йому вже в очі зазирає, прийшов до ігумена Іоана і щиро просив прощення. Але й сам ігумен не відразу повірив у таке диво, тому й змусив іншого брата потайки вкрасти у Прохора хлібину. Та ніхто її не зміг покуштувати — такою гіркою вона виявилась. Тоді вже двох братів послав ігумен до Прохора і звелів одному попросити хлібину, а іншому таки вкрасти. Аж коли вкрадена хлібина почорніла, як земля, і стала гіркою, як полин, слава про чудеса преподобного Прохора Лободника розійшлася по всіх усюдах і зберіг він життя багатьом голодним землякам.

Та все-таки жорстока вдача князя Святополка призводила до того, що нещастя постійно гуляли на київській землі.

Якось під час міжусобної боротьби Святополка з князями Володимирським і Перемишльським у його князівстві не стало солі. Вона й без того була на той час великим дефіцитом. Почалося страшне безладдя і беззаконня у Святополкових володіннях, як казав пророк: «…за жмені ячменю і за шматки хліба, умертвлюючи душі, які не повинні померти, і залишаючи життя душам, які не повинні жити…» (Єз., 13, 19). Блаженний Прохор дивлячись, в якій журбі і знемозі перебуває народ, зібрав зі всіх келій попіл і переніс його в свою. Своїми молитвами до Господа він перетворював попіл на чисту сіль і роздавав безплатно всім прибулим. І чим більше він її роздавав, тим більше вона примножувалася. Вистачало її не лише для ченців, але й для мирян. Народ пішов за сіллю не на торговище, а в монастир. Продавці солі, бачачи, що втрачають надію отримати бажаний зиск, пішли до Святополка та звели наклеп на Прохора.

Князь і їм хотів допомогти, і свого шансу не втратити, тож пообіцяв: «Задля вас заберу в ченця сіль». І забрав, та коли привезли від Прохора сіль, то всі побачили, що це звичайний попіл. Здивувався дуже й князь, але наказав зберігати все до трьох днів. Навіть змусив декого те скуштувати, але то дійсно був попіл. Тим часом люди йшли до Прохора, та в нього нічого було брати. Повертаючись додому з порожніми руками, вони проклинали того, хто все забрав. Прохор же втішав народ і давав пораду: «Коли сіль буде висипано від князя, тоді йдіть збирайте її собі». Так і вийшло. Як тільки попіл викинули за браму княжого двору, він тут же перетворився на сіль. Народ з радістю забрав усе. Дізнавшись про те, що сталося, Святополк з жахом почав розпитувати про блаженного Прохора. А невдовзі він прибув до монастиря, помирився спочатку з ігуменем Іоаном, а Прохорові дав обітницю нікому не чинити насильства і зла.

Так у князя прокинулася велика любов до Пресвятої Богородиці, до преподобних отців печерських Антонія і Феодосія, до чорноризця Прохора. Тоді ж він дав Прохорові слово: «Якщо ти упокоїшся раніше від мене і відійдеш до непідкупного Судді, то я внесу тебе до печери своїми руками, щоб ради того подав мені Господь прощення за незліченні гріхи, що їх учинив я супроти тебе». Так воно і вийшло. Перебуваючи на війні з половцями, Святополк отримав звістку від преподобного Прохора про те, що добігає кінця його земне життя. Негайно розпустивши військо, він прибув до Печерського монастиря і застав Прохора ще живим.

У своїй передсмертній бесіді преподобний Прохор багато навчав князя про милість до ближніх, про майбутній Суд та про вічні муки грішників. Дав йому прощення і благословення, поцілував усіх, хто був із князем та, піднявши руки до неба, віддав свій дух Господові.

Князь відніс преподобного до печери і поклав у домовину. Відбувши поховання блаженного, знову зібрав своє військо і здобув велику перемогу над половцями.

То була дарована Богом перемога землі Руської за пророцтвом преподобного Прохора. Йшов 1107 рік. Мощі його перебувають у Ближніх печерах.

Пам’ять преподобного Прохора відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

10 лютого (23 лютого) — Новгородських святителів: єпископа Іоакима Корсунянина, єпископа Луки Жидяти, єпископа Германа, єпископа Аркадія, архієпископа Григорія, архієпископа Мартирія, архієпископа Антонія, архієпископа Василія, архієпископа Симеона

Новгородськи святителі

Хрещення киян 1 серпня 988 року у водах давнього Дніпра, яке здійснив святий рівноапостольний князь Володимир, стало початком утвердження Святої Християнської Віри на землях тодішньої могутньої Української держави — Київської Русі.

Князь Володимир, вручаючи своїм синам в управління удільні князівства, давав їм наказ просвіщати язичницькі народи та запроваджувати на тих землях християнське благочестя.

У кінці X та на початку XI сторіч за межами нинішньої території України були засновані архієрейські кафедри в Новгороді, Білгороді та Ростові Великому. Найбільшим з цих міст був Новгород, заснований ще в середині IX ст. посеред великого водного шляху із варяг у греки . Протягом п’яти сторіч він був центром величезної території, що простягалася від Фінської затоки до Білого моря та уральських гір, другим за значенням у Київській Русі. У той же час, уже в XI ст. Новгород мав і відповідну незалежність від Києва, підтверджену особливими грамотами, наданими йому сином святого князя Володимира, великим князем Ярославом Мудрим.

Хрещення новгородців, також у 988 році, здійснив перший новгородський єпископ Іоаким Корсунянин. Він був серед тих священнослужителів візантійських, яких привіз до Києва з Корсуня Таврійського святий князь Володимир. За час до завоювання новгородської землі Москвою в другій половині XV ст. кафедрою в Новгороді керували ще 8 архієреїв:
— єпископи Лука Жидята, Герман і Аркадій, а з 1187 року — архієпископи Григорій (в миру Гавриїл), Мартирій, Антоній (в миру Добриня Андрейкович), Василій (Калійка) та Симеон.

У складі Собору Новгородських святих, який Російська Православна Церква святкує в третю неділю після П’ятидесятниці, налічується 190 святих, з них, крім названих вище новгородських святителів, є ще 7 українських святих:
— благовірний князь Володимир Ярославович, чудотворець (див. 4/17 жовтня);
— благовірний князь Мстислав (в хрещенні Георгій) Хоробрий (див. 14/27 червня);
— благовірний великий князь Київський Мстислав (в хрещенні Федір) Володимирович (див. 15/28 квітня);
— святитель Микита Затворник Печерський (див. 31 січня/13 лютого);
— святитель Нифонт Печерський (див. 8/21 квітня);
— благовірна княгиня Анна (в миру Ірина);
— преподобний Феофіл Печерський (див. 26 жовтня/8 листопада).

Архієпископ Чернігівський Філарет Гумілевський у своїй 12 томній праці «Жития святых, чтимых Православной Церковью» зазначає, що день пам’яті Новгородських святителів встановлено 10 лютого за старим стилем ще в 1439 році.

Уже згадуваний перший єпископ Новгородський Іоаким Корсунянин прибув на київську землю під керівництвом митрополита Михаїла в 988 році ще в сані священика. Проповідуючи Святу Християнську віру в Новгороді, він в 989 р. побудував там перший християнський храм на честь Преображення Господнього. Це був дубовий рублений храм, в ньому й хрестив Іоаким новгородських язичників. У перший рік його перебування в Новгороді був побудований і кам’яний храм в ім’я його ангела — Богоотців Іоакима й Анни. У 992 році Іоаким був висвячений на єпископа.

Язичники на той час були у великій силі, тому для приборкання їхніх бунтівників довелося вводити в Новгород війська під керівництвом воєвод Добрині і Путяти. У місті війська зустріли величезний супротив, а на умовляння Добрині ніхто не звертав уваги. Тим часом, єпископ Іоаким зі священиками ходив площами й вулицями Торгової сторони та вчив людей. За два дні було охрещено декілька сот новгородців.

В іншій частині міста тисяцький Угоняй підбурював жителів і кричав: «Краще нам померти аніж віддати наших богів на наругу» Розлючений народ спустошив будинок Добрині, пограбував його майно та вбив дружину і деяких родичів. Інші рознесли вщент церкву Преображення Господнього та пограбували будинки новохрещених.

Лише допомога воєводи Путяти з 500 ростовськими вояками зупинила новгородців, і їхні вельможі з покорою прийшли до Добрині. На мир Добриня погодився, але звелів негайно знищити ідолів: дерев’яних спалити, а кам’яних поламати і скинути в річку. Новгородці з криками і сльозами на очах просили про ідолів, як про дійсних богів, а Добриня глузуючи з них, відповідав: «Нічого вам жалкувати за ними, якщо вони самі себе оборонити не можуть». Багато язичників зрозуміли свою безвихідь і почали оголошувати, що вони вже охрещені. Тоді владика Іоаким повелів всім хрещеним почепити на шиї хрести, а хто хреста немає, того наказав хрестити негайно. Так, з великими потугами, запроваджувалась християнська віра на землі новгородській.

Рознесена церква Преображення була відбудована по-новому. Літописи розповідають, як владика Іоаким взявся за знищення жертовників і наказав скинути Перуна у річку Волхов та вимагав, щоб ніхто і ніде не зупиняв його. Житель містечка Підбла, що було недалеко від Новгорода, вийшов на річку і, побачивши, що Перун причалив до берега, відпихнув його жердиною та й сказав: «Ти, Перуне, пив і їв достатньо, а тепер пливи геть». Ці події свідчать, що блаженний Іоаким своїми діями і настановами привів новгородців до переконання про безпідставність віри в ідолів.

Блаженний Іоаким був великим ревнителем християнської освіти. Дякуючи його наполегливості, князь Ярослав Мудрий відкрив у Новгороді училище, в яке блаженний єпископ віддав у наставники свого учня Єфрема. Він навчав дітей, яких було понад 300, основам істинної віри і в першу чергу — християнському благочестю. Через дітей всі християнські чесноти передавались і їх батькам. За святителя Іоакима був також побудований дерев’яний храм Святої Софії, вічної мудрості. Цей храм був з 13 главами — символами Христа Сина Божого, оточеного 12 Апостолами. Пізніше, при ньому владика заснував однойменний монастир.

У 995 році на місці поваленого Перуна була збудована церква Різдва Богородиці. Спорудження храмів для владики Іоакима було також одним із способів навчання народу християнського благочестя.

Після 38-річного управління Новгородською кафедрою, святитель Іоаким у 1030 році відійшов до Господа. Спочатку його поховали в церкві святих Іоакима і Анни, а у 1698 році його святі нетлінні мощі перенесено в кам’яний Софіївський собор. Він був побудований сином Ярослава Мудрого, великим князем Володимиром у 1045-1052 роках, замість згорілого дерев’яного, того, що побудував сам святитель.

На вівтарній стіні собору Святої Софії першим серед новгородських святителів і зображено єпископа Іоакима. Дякуючи Господу, собор зберігся до сьогоднішнього дня і є справжньою окрасою обласного центру в Росії — Новгороду.

Другим єпископом Новгородським став Лука, званий Жидятою, або Жирятою. Він був першим єпископом русичем-українцем. Незважаючи на те, що тоді в нашій Церкві духовенство ще було виключно грецьким, а іноді — болгарським, князь Ярослав Мудрий обрав наступником святителя Іоакима саме Луку. Блаженний Лука заступив на Новгородську кафедру в 1034 році. Це під його наглядом будувався собор Святої Софії, і він запрошував іконописців із Константинополя. За його розпорядженням у куполі храму зображався Спаситель з благословляючою рукою, проте таємничий голос повелів написати руку стиснутою і сказав: «… в цій руці тримаю Великий Новгород, а коли розкриється моя рука і місту кінець».

Невдовзі на єпископа Луку був зведений наклеп перед митрополитом Київським Єфремом і той відізвав його з Новгорода. Три роки єпископа Луку утримували в Києві. До чого зводився наклеп невідомо, але наклепника — слугу Дудинка було суворо покарано. Блаженний Лука знову прибув у Новгород і вступив в управління єпархією. Потім у службових справах відбув до Києва, а на зворотному шляху, у 1058 році помер. Його святі мощі рівно через 500 років були відкриті, знайдені нетлінними і тепер спочивають у соборі Святої Софії. За своє життя владика Лука переклав слов’янською мовою багато церковних книг, надрукованих у Греції. А його пастирські «Повчання до братії» до сьогоднішнього дня є дорогоцінним богослужбовим твором через свою простоту і силу духу. А ще тому, що їхній автор є нашим співвітчизником, який першим удостоївся архіпастирського сану. Святитель Лука писав: «Перш за все ми повинні вірувати в Єдиного Бога в Трійці славимого, в Отця, Сина і Святого Духа, як навчили нас Апостоли і Святі Отці. Віруйте Воскресінню, Життю вічному, вічним мукам грішників. Не лінуйтеся ходити в Церкву, на утреню, обідню і вечірню. Вдома перед сном поклоніться Богу, а вже потім лягайте. В Церкві стійте зі страхом Божим, не розмовляйте і не думайте ні про що інше, моліть Бога всією душею, нехай простить вам Бог гріхи ваші…»

Повчання воістину на всі віки. Воно надруковане в І томі «Руських достопам’ятностей» у 1815 році та в «Истории Русской Церкви» преосвященного Макарія.

З літописів відомо, що новгородський єпископ Герман був висвячений у 1078 році. Спочатку він був ченцем-аскетом Києво-Печерського монастиря, з часом у сусідньому Берестові заснував Спаський монастир, який у літописах відомий ще й під назвою Германич . У Руському літописі блаженний Герман згадується під роком 1072 як ігумен монастиря Святого Спаса на Берестові, що брав участь у перенесенні мощів свв. Бориса і Гліба у нову Борисоглібську церкву у Вишгороді. Монастир був спустошений половцями в 1096 році. У тому ж році святитель Герман здійснив свою останню подорож до Києва. Видно, що ці дві події були пов’язані між собою нещастям Спаської обителі. У Києві і наступила кончина єпископа Германа, але поховано його в Софіївському соборі в Новгороді.

У 1153 році в трьох верстах від Новгорода ігумен Аркадій побудував дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці, а біля неї згодом заснував монастир. Ці святі обителі стали притулком для християн, радістю ангелів та згубою для диявола. Новгородці надто високо цінували християнські достоїнства ігумена Аркадія, його молитвами оживлялися душі як ченців, так і простих мирян. А тому, коли в 1156 році в Києві помер єпископ Новгородський Нифонт, «зібралося все місто, і всі захотіли, щоб єпископом Новгороду став обраний Богом муж Аркадій; народ, князь Мстислав Юрійович, весь клір Святої Софії, всі міські священики пішли і взяли його із монастиря, ввели у двір Святої Софії та й доручили йому єпископію». Таким було спільне рішення: Аркадій може бути достойним архіпастирем новгородської пастви. Хіротонію єпископа Аркадія здійснив у 1157 році київський митрополит Константин. Владика Аркадій повернувся до Новгороду 13 вересня і управляв єпископією рівно 6 років. Боголюбивий святитель багато потрудився для примирення князівського розбрату, продовжуючи добру справу святителя Нифонта, а також для заспокоєння народних заворушень. Спочив єпископ Аркадій 19 вересня 1163 року, залишивши по собі пам’ять лагідного архіпастиря. Його святі мощі були покладені в притворі кафедрального храму Святої Софії.

Священик приходської церкви блаженний Гавриїл був рідним братом Новгородського архієпископа Іоана і в 1179 році брав участь у побудові Благовіщенського монастиря на озері Мячині. Навіть надавав для цього свої власні кошти. Пізніше на території монастиря була споруджена кам’яна Благовіщенська церква, а в 1180 році — кам’яна на воротах — Богоявленська. Але прийшов час і святитель Іоан вирішив відмовитися від кафедри і призначив замість себе Гавриїла. Той був пострижений в ченці з іменем Григорій і в 1187 році висвячений на архієпископа Новгородського. Новгородський літописець повідомляє, що в 1192 році владика Григорій здійснив освячення храму на честь Преображення Господнього. У тому ж році при ньому були відкриті святі мощі псковського князя Всеволода-Гавриїла та перенесені в Псковський кафедральний собор. Той же літописець розповідає, як під час хресного ходу від собору Святої Софії до собору Архангела Михаїла сталася велика злива, ударив страшний грім та від блискавки запалала дерев’яна церква. Але милосердний Господь вберіг її неушкодженою, як і всю паству на чолі із єпископом. Святитель Григорій управляв новгородською паствою 6 років і преставився Господу 24 травня 1193 року. Похований поряд з братом Іоаном у Софіївському соборі.

Наступником на Новогородську кафедру за жеребом було обрано ігумена Преображенського монастиря із м. Старої Руси Мартирія. 10 грудня 1193 року його було висвячено в Києві на архієпископа Новгородського. Перший рік його управління кафедрою минув у великих тривогах. Спочатку горіли Ладога і Руса, потім сталися великі пожежі в самому Новгороді. Паства заспокоїлася лише в 1195 році, коли було закладено храм на міських воротах на честь Положення Ризи Пресвятої Богородиці, а через рік освячено храм у новій жіночій обителі біля озера Мячина. Ще через рік архієпископ Мартирій звершив спорудження Свято-Миколаївського монастиря в 7 верстах від Новгорода на острові між ріками Вишерою і Велією. У Старій Русі в рідному монастирі він спорудив у 1198 році кам’яну Спасо-Преображенську церкву. Літопис говорить, як блаженний Мартирій веселився душею, освячуючи на новгородській землі все нові й нові храми. Та чомусь не задоволений Новгородом був великий князь Володимирський Всеволод, і владика Мартирій змушений був вирушити в далеку дорогу до Володимира. Будучи вже в літах і проходячи біля озера Селігер, він захворів та й зустрів там свою кончину. Це сталося 24 серпня 1199 року. Святе тіло архієпископа Мартирія повернулося до Новгорода і знайшло свій спокій у храмі Святої Софії.

Заможний новгородець Добриня Андрейкович подорожував у 1201 році в Константинополь, а повернувшись звідти, прийняв чернечий постриг у Хотинському монастирі з іменем Антоній.

Після страшної пожежі у Новгороді 1211 року, коли було спустошено майже 1300 дворів, жителі міста без пояснень і виправдань обрали собі архієпископом Антонія, на той час вже настоятеля Хотинського монастиря. Тут же він був відправлений до митрополита Матфея в Київ на висвячення. Антоній відрізнявся великим благочестям та освіченістю, вміло управляв Хотинською обителлю після ігумена Варлаама. Хіротонія відбулася у 1212 році, а у 1218 році архієпископ Антоній збудував у жіночому монастирі храм на честь Святої мучениці Варвари. Але, коли у наступному році святитель Антоній поїхав у службових справах у Торжок, неврівноважені новгородці знову прийняли його попередника Митрофана. Коли ж він повернувся в Новгород, то ті змушені були обох відправити до Києва на рішення митрополита. Владика Матфей відправив Митрофана в Новгород, а Антонія — на Перемишльську кафедру в Галичині.

Лише 1225 року новгородці знову з радістю зустрічали свого архіпастиря Антонія. Але недовго, бо лише 3 роки владиці Антонію довелося управляти новгородською паствою. У 1228 році він тяжко захворів, перестав розмовляти і добровільно залишив кафедру, усамітнившись у Хотинському монастирі. Але несамовита новгородська «вольниця» втретє посадила на архієрейську кафедру вже проти його волі тяжкохворого і позбавленого мови Антонія. Та він швидко повернувся в монастир, де пролежав понад два роки і, очистившись своїми стражданнями, упокоївся 8 жовтня 1231 року.

Залишилися його спогади про поїздку в Константинополь, про відвідання собору Святої Софії, де він бачив блюдо Великої княгині київської Ольги, вівтарну ікону святих страстотерпців Бориса і Гліба. У Новгородському кафедральному соборі спочивають його мощі, там же зберігається привезений ним Хрест з часточкою Животворящого древа.

У 1329 році на Новгородську кафедру був обраний священик Космодем’янської церкви Григорій Калійка, який з прийняттям чернецтва отримав ім’я Василій. Він також багато подорожував по Візантії, про що і розповів у своєму «Посланні до Федора, єпископа Тверського». Побудувавши навколо Новгорода кам’яну стіну, він доклав багато зусиль для оновлення Святої Софії, покрив храм свинцем і поставив новий хрест, замінив двері на мідні з позолотою. Побудував новий храм на честь входу Господнього в Єрусалим. Йому також довелося втихомирювати народні заворушення і в Новгороді, і в Пскові. Повертаючись із Пскова, захворів на чуму і упокоївся 3 липня 1352 року, тіло поховано у Святій Софії.

1425 року чернець Хотинського монастиря Самсон був обраний на управління Новгородською паствою, а наступного року митрополит Фотій висвятив його на архієпископа з іменем Симеон. Він одразу взявся за спорудження храму, невдовзі освятив його на честь святителя Петра, українського святого XIV ст. На новгородську землю знову прийшла «чорна смерть» — чума. Моровиця послабилася, коли владика Симеон звершив Божественну Літургію в побудованій за один день дерев’яній церкві Святої Анастасії. Йому також довелося докладати багато зусиль для втихомирення заворушень серед новгородців. Незадовго до смерті архіпастиря, в Новгороді впродовж декількох днів пройшли надзвичайні природні явища: страшні бурі з градом посеред літа і великі повені. Святитель з духовенством і паствою співали молебні у Святій Софії, прохаючи Господа припинити свій гнів. У природі справді все затихло і було це 19 травня 1421 року, а 15 червня Господь прийняв святителя Симеона до себе на вічний спокій. Святі мощі залишилися в Софіївському храмі.

Отже, перші новгородські святителі ревно розповсюджували Святу Християнську Віру на півночі Української держави — Київської Руси. Навернути язичників до нової віри можна було лише в Божих храмах, тому всі вони так багато доклали сил і вміння для їхнього будівництва. А ще багато часу вони витрачали на примирення і заспокоєння міжкнязівського розбрату. Потрудились вони і на ниві збору живих письмових свідчень християнізації краю, що стало потрібним матеріалом для місцевих літописів.

11 лютого (24 лютого) — Благовірного князя Всеволода, у святому хрещенні Гавриїла

Святий благовірний князь Всеволод, Псковський чудотворець народився в Новгороді в 1091 році. Він був старшим сином великого князя київського Мстислава і внуком Володимира Мономаха. У святому хрещенні був названий Гавриїлом. За тодішнім звичаєм він отримав чисто церковну освіту. Юний князь дуже добре знав Святе Євангеліє, гарно вивчив Псалтир і Часослов. Дитинство його минуло у славному, багатому, волелюбному Новгороді Великому.

Преподобний Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» вперше згадує про Всеволода Мстиславича під 1117 роком: «Привів Володимир Мстислава з Новгорода. І дав йому отець Білгород, а в Новгороді посів Мстиславич (Всеволод), син його, внук Володимирів».

Досить тяжко довелося управляти Новгородським князівством юному і недосвідченому Всеволоду, бо лютував жорстокий голод. Князь Всеволод показав тоді своє велике милосердя та високу людяність, проявив істинно християнську турботу про голодних і хворих.

На допомогу стражденному народу він витратив усі свої грошові запаси і, як тільки міг, підтримував знедолених новгородців.

За час свого княжіння в Новгороді благочестивий князь відзначився спорудженням на славу Господню християнських храмів. Так, у 1119 році він розпочав будівництво кам’яного храму на честь святого великомученика Георгія в 3-х верстах від Новгорода на лівому високому березі ріки Волхов. Пізніше біля нього було засновано Свято-Юріївський чоловічий монастир.

У 1127 році на Торговій площі міста завдяки зусиллям князя Всеволода виріс храм на честь Святого Іоана Предтечі. Для цього храму князь придбав дорогоцінні ікони, Святе Євангеліє та Богослужбові книги. При Всеволоді в Новгороді на утримання храмів існувало мито зі всіх видів торгівлі.

З 1122 року князь Всеволод був одружений з дочкою Чернігівського князя Святослава-Панкратія, майбутнього Києво-Печерського преподобного Миколи Святоші (пам’ять 14(27) жовтня).

За вказівкою свого батька Мстислава, князь Всеволод разом зі своїми братами Ізяславом та Ростиславом у 1131 році здійснив успішний військовий похід на чудь і наклав на неї велику данину.

Та наступив 1132 рік, і його події преподобний Нестор описав так: «Преставився благовірний князь Мстислав Володимирів син, зоставивши княжіння брату своєму Ярополкові»; і далі: «У тім же році Ярополк привів Всеволода Мстиславича з Новгорода і дав йому Переяславль. Та зранку він осів у ньому, а до обіду його вигнав Юрій, стрий його».

Річ у тім, що Переяславське князівство вважалось першим після Київського і батькові брати, тобто Всеволодові дядьки, в першу чергу Юрій (прозваний Довгоруким), захвилювалися, як би Ярополк не готував Всеволода замість себе. Владолюбний Юрій сам мріяв про київський престол, і треба сказати, що хоч і через 17 років, але це йому вдалося. Коли ж Юрій терміново прибув до Переяслава, смиренний князь Всеволод чітко зрозумів, що рішення Ярополка приведе до братовбивчої війни. Не бажаючи проливати братської крові, він залишив Переяслав і повернувся до Новгорода. Та, незважаючи на те, що раніше новгородці не хотіли відпускати Всеволода, тепер зовсім змінилися і вже не хотіли його приймати. Невдовзі вони таки схаменулися і князь зі смиренням прийняв їхнє запрошення. Проте і новгородці вже були іншими, і його княжіння стало іншим. Всеволоду вже не дозволили управляти князівством самостійно, тепер він повинен був радитися з посадниками, яких вибирав народ. Вони й змусили Всеволода йти походом на Ростов і Суздаль і похід цей виявився вкрай невдалим.

Повернувшись додому з поразкою, блаженний князь разом з єпископом Новгородським, колишнім Києво-Печерським чорноризцем Нифонтом (пам’ять 8 (21) квітня) почали спорудження чудового кам’яного храму Святого Климента. Та завершити це будівництво князю не вдалося. У 1136 році в Новгороді спалахнули чергові заворушення, і смиренний князь разом з дружиною та дітьми опинився в ув’язненні в єпископському домі на цілих сім тижнів.

Після звільнення з-під варти новим князем Новгородським Святославом Ольговичем, Всеволод прибув до Києва і отримав від Яро-полка на княжіння — Вишгород. Та й тут він пробув недовго, бо ж вічні опоненти новгородців — псковичі запросили його до себе.

Великою справою благовірного князя Всеволода у Пскові була побудова там першого кам’яного храму в ім’я Живоначальної Трійці, замість дерев’яного, що існував там ще з часів давніх. Княжив він у Пскові трохи більше року. Серйозно захворів і відійшов від земного життя (безумовно, до райських поселень) у четвер сирної седмиці — 11 лютого 1138 року. Князь Всеволод, якого так гірко оплакували псковичі, прожив 46 років. З великими почестями його тіло було поховано в церкві святого великомученика Димитрія Солунського. Князівський меч і щит були поставлені на його домовину заради укріплення похвали місту Пскову.

Святі мощі благовірного князя були знайдені нетлінними через 54 роки і сталося це 27 листопада 1192 року. Тоді ж князь Всеволод з’явився у видінні одному богобоязливому чоловікові з наказом: «Оголоси владі, щоб перенесла мощі мої в храм Святої Трійці; там хочу лежати. Господь Ісус Христос передав мені місто Псков, щоб я беріг його».

Тому святі мощі було перенесено в ним же збудований Свято-Троїцький храм, в якому був освячений на честь нього приділ. Тепер — це кафедральний собор і перебудувався він у XVII ст.

У 1284 році біля раки з мощами святого князя звершилося чудо уздоровлення розслабленого псковського посадника Єлисея. Після молебна над ним та окроплення святою водою, він сам піднявся і самостійно повернувся додому. У 1363 році паламарю, який спав у притворі храму, приснився князь Всеволод і повелів вдень винести ікони з храму та сказав, що наступної ночі Господь покаже чудо над його мощами. І дійсно, вночі стеля храму впала, майже не заподіявши ніякої біди святим мощам, святі ж ікони були збережені.

22 квітня 1834 року святі мощі благовірного князя Всеволода було покладено в нову срібну раку і перенесено з приділу в головний собор. Біля них було звершено багато зцілень тих, хто приходив до них з вірою в Господа Ісуса Христа і в допомогу святого князя.

На іконах псковський чудотворець зображується в повний зріст з храмом Святої Трійці на руці або з мечем, на якому є напис латиною: «Честі моєї нікому не віддам».

Пам’ять благовірного князя Всеволода святкується ще:
22 квітня (5 травня) — в день перенесення мощів;
27 листопада (10 грудня) — в день їх знайдення.

12 лютого (25 лютого) — Святителя Мелетія, архієпископа Харківського та Охтирського

Святитель Мелетій, архієпископ Харківський та Охтирський

Серед сибірських святих родом з України був і святитель Мелетій — в миру Михайло Іванович Леонтович. Народився він у селі Старі Сан-жари на Полтавщині (тепер — Новосанжарський район Полтавської області). Під час хрещення йому дали ім’я Михайло, на честь Архістратига Божого. Дід Михайла і його дядько були священиками, а батько — купець другої гільдії, належав до дворянського стану. Мати Анастасія Іванівна також була дочкою протоієрея. Уже в чотирирічному віці Михайло втратив батька, котрий трагічно загинув на полюванні. Всі труднощі виховання його та на рік молодшої сестри Анни лягли на плечі матері. Крім того, неврегульовані стосунки з сусідом-поміщиком і внаслідок цього багаторічна судова тяганина призвели осиротіле сімейство майже до зубожіння. Та незважаючи на всі ці обставини, вже в цьому віці Михайло добре вмів читати, в тому числі й на церковно-слов’янській мові, досить рано опанував основи чистописання та граматики. Отож ази світської науки він отримав у батьківському домі. А в 1794 році він вступив до Полтавського парафіяльного училища, яке успішно закінчив за два роки. Подальше його навчання продовжувалося в Катеринославському повітовому училищі (тепер м. Дніпропетровськ), де він також показав відмінні знання і був переведений до Катеринославської духовної семінарії. На той час Катеринославською єпархією управляв архієпископ Катеринославський, Херсонський і Таврійський Платон (Любарський), який мав понад десятирічний досвід ректорства в Казанській семінарії. У своїй архіпастирській діяльності він багато сил і енергії віддавав на організацію навчання в Духовній семінарії, ревно стежив за долею талановитих і працелюбних учнів. Тому, закінчивши семінарію в 1808 році, один з кращих її вихованців — Михайло Леонтович отримав від Преосвященного Платона направлення до Петербургу в Олександро-Невську Духовну Академію. Було Михайлові 24 роки. Петербурзька академія була тоді напередодні свого реформування. Навчальний рік починався в ній у січні, туди й прибув Михайло Леонтович 14 січня 1809 року. Відразу ж він заявив про себе, як про відмінника в навчанні і поведінці, і ним завжди були задоволені викладачі. Під кінець навчання він постійно був у списках студентів першого розряду, мав особливі успіхи з богословських наук. Академічний курс Михайло Леонтович закінчив 13 серпня 1814 року зі ступенем магістра богословських наук і був залишений в академії помічником професора кафедри грецької мови. Михайлові вже йшов 30-й рік і після закінчення навчання він поїхав у рідне село на Полтавщину провідати неньку. Мати, звичайно ж, хотіла, щоб він одружився, і не раз їздила з ним у гості до сусідів-поміщиків, у котрих були дочки. Та завжди когось не було вдома, і матері так і не вдався її задум. З тим і повернувся син до Петербурга. А невдовзі мати отримала від сина листа, в якому він повідомляв: «Я знайшов собі наречену — Христову Церкву Святую!» Перспектива побачити свого сина ченцем краяла серце матері, а рясні сльози вже не могли її втішити.

7 січня 1816 року Михайло Леонтович написав на ім’я ректора Академії прохання дозволити прийняти чернечий постриг. Та пройшло ще понад чотири роки, поки його мрія здійснилася. Тим часом 11 березня 1817 року Михайла призначають секретарем заснованого при Академії будівельного комітету. Проте вже 30 липня того ж року його переводять до Києва і призначають на посаду інспектора та професора церковної історії і грецької мови Київської духовної семінарії.

Для подальшої діяльності перед Михайлом Леонтовичем відчинилися двері старовинного навчального закладу, який за словами митрополита Євгенія (Болховітінова) «… виховав для всієї Росії не тільки знаменитих освітою і доброчестям пастирів, але й державних чиновників та у всіх станах відмінних громадян». Але це був саме той час, коли в Києві створювався принципово новий вищий духовний навчальний заклад. Спочатку 27 жовтня 1817 року відкрилася семінарія. У 1818 році інспектор Леонтович, крім своїх основних обов’язків, обіймав ще й посаду ректора Київських духовних училищ — повітового і парафіяльного. А вже 28 вересня 1819 року Київський митрополит Серапіон відкрив оновлену Київську духовну академію. Тепер інспектор Академії Михайло Леонтович ретельно готувався до нового свята, свята особистого — прийняття чернечого сану. Київський митрополит Євгеній (Болховітінов) 11 лютого 1820 року в соборному храмі Києво-Братського монастиря звершив постриг Михайла Леонтовича в ченці. Чернече ім’я Мелетій було дано йому на честь святителя Мелетія — патріарха Антіохійського, що помер у 381 році, головуючи на II Вселенському соборі. 22 лютого відбулося рукоположення Мелетія в ієродиякона, 25 лютого — в ієромонаха. За старим київським звичаєм ієромонах Мелетій відвідав Києво-Печерський монастир, поклонився Святим Божим угодникам та отримав духовні настанови від досвідчених лаврських старців. У рік свого постригу ієромонах Мелетій за завданням начальства познайомився з діяльністю ряду духовних навчальних закладів у Чернігові, Білгороді. Переяславі та Харкові. Це мало важливе значення для нього, зважаючи на те, що його чекало серйозне підвищення по службі.

У 36 років, ще не маючи сану архімандрита, він призначається на посаду ректора Могильовської духовної семінарії і настоятеля Кутеїнського Богоявленського монастиря, що біля Орші, у Білорусії. Це був початок самостійної педагогічної й адміністративної діяльності. Викладаючи догматичне та пастирське богослов’я, а також археологію, отець ректор заслужив собі велику пошану і славу «доброї, святої і чудової людини». І дійсно, уже тоді його вважали за святого, так писав у своїх спогадах протоієрей Потапій Твердий. Могильовський владика Іоасаф, який з особливою повагою відносився до нього, призначив його присутнім у консисторії та возвів його в сан архімандрита. Керованим ним Кутеїнський монастир, що знаходився в 60 верстах від Могильова, о. Мелетій мав можливість відвідати лише тричі. У серпні 1823 року надійшло розпорядження про переведення архімандрита Мелетія на ту ж посаду в Псковську духовну семінарію, яка була запущена ще більше, ніж Могильовська два роки тому.

Вище духовно-навчальне начальство направляло його як мудрого вихователя й адміністратора в найбільш запущені семінарії. За звичаями того часу архімандрит Мелетій, крім семінарії, отримав під своє керівництво Спасо-Єлеазарів-Великопустинський-Трьохсвятительський монастир у 25 верстах від Пскова і був призначений присутнім у місцевій Духовній консисторії. Лише декілька місяців пробув він у Пскові і в січні 1824 року був повернутий до Києва, але вже на посаду ректора Духовної академії. На шляху із Пскова до Києва архімандрит Мелетій побував у Могильові, відвідав Духовну семінарію в якості і ревізора, і дорогого гостя.

Майже 3 роки пробув святитель Мелетій на посаді ректора Київської духовної академії, у ці роки її матеріальне забезпечення було найкращим. Завершено будівництво і 14 грудня 1824 року освячено Благовіщенський соборний храм, в жовтні 1825 року зведено новий триповерховий академічний корпус, здійснено уточнення навчальних планів. Це були саме ті роки в історії академії, коли для бажаючого і вміючого працювати ректора було багато роботи.

Отож, при особистих якостях і заслугах архімандрита Мелетія зовсім не дивно, що його так часто переводили з місця на місце — він всюди був потрібний.

У жовтні 1826 року надійшла постанова Святійшого Синоду, в якій було зазначено: «Ректорові Київської духовної академії архімандритові Мелетію бути єпископом Чигиринським, вікарієм Київської єпархії та настоятелем Златоверхо-Михайлівського першокласного монастиря в м. Києві». На свято Введення в Храм Пресвятої Богородиці 21 листопада 1826 року відбулася хіротонія архімандрита Мелетія на єпископа. Відправили її в Софіївському соборі архієпископ Чернігівський Лаврентій, єпископ Нижньогородський та Арзамаський Афанасій, колишній вікарій Київської єпархії. Владика Мелетій переселився в Михайлівський Золотоверхий монастир. Він визвав на проживання в Києві свою стареньку матір. Невтішні материнські сльози змінилися на істинну радість, коли вона побачила свого сина в єпископському вбранні на урочистій архієрейській службі. Для неї це була вища нагорода за всі страждання, що так переповнювали її нещасливе життя.

З великою відповідальністю ставився владика Мелетій до архіпастирського служіння і з батьківською любов’ю турбувався про вихованців академії, а також і про бідних, і про вдів, і сиріт. Часто відвідував засуджених, щоб провести для їх підтримки богослужіння в тюремних церквах.

Серед ченців Михайлівського монастиря він намагався підтримувати дух істинного, а не лицемірного чернецтва. Одному з ченців, засмученому деякими обставинами, він писав: «Чернець-мрець. Мертвого чи хвалять, чи гудять — він мовчить. І ти мовчи, терпи до кінця, коли зустрічаєш які-небудь прикрощі. Частіше згадуй чернечі обітниці і скоряйся під сильну руку Божу!» Зберігся ще й такий вислів Святителя: «Покора — охоронний меч, з ним безпечно перейдеш землю, проминеш пекло і досягнеш Неба».

Багато зробив владика Мелетій для внутрішнього оновлення Золотоверхого храму. Були реставровані всі ікони на стінах і в іконостасі, який був споруджений ще в 1718 році стараннями гетьмана України Івана Скоропадського. З метою відновлення іконостасу весною 1828 року навіть приступили до його розібрання. Та промисел Божий на виконання цієї благородної справи був іншим.

21 квітня 1828 року, отримавши призначення на Пермську кафедру, владика Мелетій почав збиратися в дорогу. Мабуть, серце архіпастиря відчувало, що у Київ він уже більше не повернеться, тому й відмовився від пропозиції, щоб під час від’їзду з міста дзвонили дзвони. Вже в липні він прибув до уральського міста Пермі, де його чекало досить багато турбот.

Всю осінь і зиму він був зайнятий єпархіальними справами і готувався до весняної поїздки по єпархії, яка займала досить велику територію. Під час поїздок владику турбувало основне питання — наявність великої кількості розкольників, і їх повернення в лоно церкви. За його клопотанням Святійший Синод визначив трьох місіонерів для Пермської єпархії, які провели величезну роботу серед розкольників і в досить короткий час повернули до 2,5 тисяч заблудлих. І силами єпархії владика проводив належну місіонерську діяльність. Лише три роки добрий пастир і мудрий наставник керував Пермською єпархією, але встиг багато. За цей час було зведено величезний корпус для Духовної семінарії та завершено будівництво соборної дзвіниці. Віруючі і тут вважали його за святого, виходили назустріч і падали на коліна перед благословляючим святителем.

У 1831 році він отримав сан архієпископа і був переведений на Іркутську кафедру в далекому Сибіру. Іркутська єпархія, яка була заснована ще в 1727 році і коли нею керували українські єпископи Інокентій (Кульчицький), Інокентій (Нерунович) та Софроній (Кристалевський), славилася своєю місіонерською діяльністю та наверненням до християнства значної кількості місцевого населення. Проте в 30-х роках XIX ст. на величезній території Іркутської єпархії знову посилився вплив ламаїзму. Тому з самого початку архієрейської діяльності на сибірській землі владиці Мелетію довелося зайнятися відродженням місіонерської діяльності. Є відомості, що він і сам побував в Якутську, на побережжях Охотського моря та Льодовитого океану, навіть на Алясці. У той же час племінник владики Іван Лісневський, який прибув разом з ним до Іркутська, писав, що по єпархії владика не їздив у зв’язку зі слабким здоров’ям. І все ж таки, за чотирирічний період керівництва Іркутською єпархією святителем Мелетієм була заснована Алтайська духовна місія і місіонерська робота отримала нову силу і напрям. При ньому вперше був перебудований головний Богоявленський храм Іркутського кафедрального собору. Запроваджено загальноруський звичай: під час читання Євангелія на Страсній седмиці всі стоять із запаленимии свічками. Завдяки святителю Святійший Синод відкрив на території єпархії три місіонерських стани: у Селенгинську, Кулях та Укирі.

Але суворий сибірський клімат підірвав і без того слабке здоров’я архіпастиря і він змушений був звернутися до Святійшого Синоду з проханням перевести в Україну. Звідти він отримав найсумнішу звістку, про смерть рідної неньки. Він сам склав для неї надгробний напис у прозі і в віршах. «Здесь погребено тело вдовы дворянина Настасии Ивановны Леонтовичевой; родилась 1757 года ноября 4 дня, преставилась 1833 года февраля 11 дня; пожила 75 лет 3 месяца и 7 дней.

Здесь тленные останки
Благочестивой христианки;
Земля скрывает прах;
Душа ж на небесах.
Ей суждено иметь
Отцом протоиерея
А сына в сане зреть Архиерея.

Смерть матері — в день постриження сина в ченці рівно через 13 років.

Прохання владики було задоволено 22 червня 1835 року. Святійший Синод перевів його на Слобідсько-Українську кафедру в м. Харків. Це був новий період його духовного зростання. Приїхавши у листопаді 1835 року на нове місце служби, святитель Мелетій відвідав церкви міста і почав знайомитися з діяльністю Духовної колегії, яка доживала останні роки перед реорганізацією в Духовну семінарію. Він, взагалі, мав особливу любов до духовних навчальних закладів і до юної пастви. Якось він сказав молодим учням: «Учітеся, діти, в молоді роки, прийде старість — буде вам радість». Владика приклав багато зусиль для відновлення тих монастирів і духовних училищ, які були ліквідовані ще за цариці Катерини II.

У 1836 році межі Слобідсько-Української єпархії були дещо змінені, і вона стала називатися Харківською, а архієрей іменувався Харківським і Охтирським. Чому Охтирським? Мабуть тому, що саме в той час відзначалось 100-річчя з дня явлення Охтирської чудотворної ікони Божої Матері, однієї із найбільш шанованих на українській землі.

Жителі Харкова мали постійну втіху від богослужінь святителя Мелетія і не тільки в неділі і свята, а і в будні. Це був істинний подвижник і аскет, всі його шанували, хоча цього він не шукав, всі його боялись, бо бачили його праведність, всі його любили, бо бачили його благочестя і покору, милосердя і любов до ближнього…

У 1840 році в ніч з 28 на 29 лютого наступила блаженна кончина святителя Мелетія. Його тіло було перенесено в Свято-Успенський собор і 5 березня після відправлення чину похорону було віддано землі в усипальниці під Хрестовою церквою в Покровському монастирі.

В 1948 році мощі святителя Мелетія перенесені у Благовіщенський кафедральний собор — Свято-Варваринський приділ.

Щосереди ввечері (крім передоднів великих свят) тут відправляється читання акафіста святителю Мелетію, архієпископу Харківському і Охтирському.

13 лютого (26 лютого) — Благовірного князя Констянтина Острозького

Дивись за посиланням.

14 лютого (27 лютого) — Рівноапостольного Кирила, учителя слов’янського

Дивись за посиланням (11(24) травня).

14 лютого (27 лютого) — Преподобного Ісакія, затворника Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Ісакій, затворник Печерський

Людині важко уникнути численних спокус, які виникають упродовж її життя. Навіть до Господа в пустелі спокусник приступити не посоромився, а вже рабів Господніх він спокушає постійно.

Життя преподобного Ісакія Печерського служить нам яскравим підтвердженням того, що людина не може пройти шляхом життя духовного і не зазнати спокус. А ще доречними тут будуть слова святого апостола Павла: «Вас спіткала спокуса ніяка інша, тільки людська; і вірний Бог, Який не попустить вам, щоб ви були спокушені більше, ніж можете, але разом із спокусою дасть і полегшення, щоб ви могли перенести» (І Кор., 10, 13).

Все це збулося на преподобному отці нашому Ісакїї, затворникові Печерському. У мирському житті Ісакій був багатим купцем, жив в XI ст. і носив ім’я Чернь. Родом він із Псковських земель, з повітового міста Торопця.

Преподобний Нестор Літописець розповідає нам, як наступив такий час, коли Ісакій, відчувши, що багатство стало обтяжливим для нього, задумав стати ченцем. Він добре розумів, що це означає зректися світу цього зі всіма його марнотами, що заради вічного спасіння треба добровільно вмерти для світу. І він усі свої статки роздав убогим і на монастирі, а сам пішов до Києва, в Печерську обитель, до преподобного Антонія.

Прохання до першозасновника чернечого життя в Україні було єдине: прийняти до братії чорноризців. Преподобний Антоній визначив одразу, що цей муж істинно прагне доброчесного ангельського життя. Тому й виконав його бажання постригтися в ченці і дав йому ім’я Ісакій, а той ревно полюбив суворе подвижницьке життя.

Спочатку Ісакій носив на собі волосяницю, але цього виявилося йому замало. Пізніше він повелів купити козла і здерти з нього шкіру. Сиру і мокру він одягнув її поверх волосяниці. На ньому вона й висохла, міцно обліпивши Його тіло. Ісакій постійно зі сльозами молився, доводячи свою вірність Господу. Харчем йому була одна проскурка на два дні і небагато води. Став проживати в Антонієвій печері, в келії розміром чотири лікті. Їжу йому приносив преподобний Антоній і подавав через віконце — настільки мале, що через нього могла просунутися лише одна рука. Під час короткого сну Ісакій ніколи не лежав, а завжди спав сидячи. Так, не виходячи на світло, він прожив 7 літ у молитвах, співав псалми, клав поклони.

Вихід із затвору відбувся не пізніше 1068 р. Та все це не врятувало преподобного Ісакія від спокус ворога людського.

Якось, відпочиваючи в темній келії після довгої молитви, Ісакій побачив яскраве світло, подібне до сонячного. Це прийшли до нього два прекрасні юнаки і сказали: «Ісакію! Ми ангели, а оце йде до тебе й Христос — поклонися йому!».

Чернець не збагнув, що то бісівське дійство, і, забувши перехреститися, вийшов з келії. Тут він побачив великий натовп і вклонився бісовщині, думаючи, що Христові. Ті ж здійняли шалений крик, галасуючи: «Ісакію, тепер ти наш». Вони схопили чорноризця і, досить назнущавшись над його тілом, залишили в келії майже мертвого.

Наступного дня преподобний Антоній за звичаєм зайшов до його келії, приніс на сніданок проскурку і сказав: «Благослови, отче Ісакію! . Та, не почувши відповіді, послав у монастир за братією. Ті, на чолі з преподобним Феодосієм, прибули негайно, розкопали вхід у келію і винесли Ісакія надвір. Коли відчули майже непритомне дихання, впевнилися, що він живий. Преподобний Феодосій визначив одразу: «Від бісівського дійства це сталося йому». Нерухомого Ісакія було покладено на ліжко, і святий Антоній почав прислуговувати йому.

Тим часом з Польщі в Київ повернувся князь Ізяслав Ярославич і став гніватися на Антонія, що той за його відсутності підтримав його супротивника князя Всеслава. Дізнавшись про утиски Антонія, чернігівський князь Святослав прислав до Києва своїх людей, і ті таємно, вночі, забрали преподобного до Чернігова. Там він оселився в печері на Болдіних горах, і було це у 1068 році.

За паралізованим Ісакієм, який був тяжко хворий і тілом і душею, став доглядати преподобний Феодосій, який власноручно омивав його і прибирав, навіть забрав його в свою печеру. Так минуло два роки, і вся братія стала свідками великого чуда. Преподобний Ісакій за цей час не скуштував ні хліба, ні води, ніякої страви ані овочу, був глухий і німий, але вижив. Це ж тому, що святий Феодосій творив над ним щоденну молитву, молив Бога за нього і вдень і вночі.

Аж коли пішов уже третій рік його хвороби, Ісакій заговорив і попросив підняти його. Другий раз у житті Ісакій почав вчитися ходити, як мала дитина. Спочатку він ніяк не міг зайти до церкви, і братія силою заводила його туди. І тільки за деякий час він сам зайшов до храму. Але в трапезній ніяк не міг примусити себе з’їсти хліба і лише за тиждень навчився це робити.

Отак, зусиллями великого Феодосія, преподобний Ісакій був позбавлений бісівської облуди та спокус. Проте боголюбна його душа знову потягнулася до суворого життя. Саме тоді закінчив своє земне життя преподобний Феодосій, і монастирем став управляти ігумен Стефан. Це вже наступив 1074 рік.

Ісакій вже не став затворятися в печері, а вирішив перемогти диявола Божою Благодаттю, працюючи в монастирі. Він знову одягнув на себе волосяницю, а на неї — тісну свиту, і почав юродствувати. Подібний подвиг у чернечому житті на Печерських горах був розпочатий вперше. Ісакій став допомагати кухарям варити їжу для братії. У храм на Утреню він приходив першим. Узимку під час лютих морозів, через старезне взуття його ноги просто примерзали до камінної підлоги, та не рухав він ногами, доки йшла Служба Божа. По закінченні Утрені він знову був першим на кухні, готував і воду, і дрова, і вогонь. Лише потім приходили кухарі. Один же кухар, що звався також Ісакієм, вирішив посміятися з преподобного та й сказав: «Ісакію! Он сидить чорний ворон. Піди візьми його!». Доземно вклонившись, пішов той і узяв ворона та й приніс його на кухню. Вжахнулися кухарі від побаченого, розповіли про все ігумену, братії, і відтоді ще більше почали шанувати Ісакія. А він, не бажаючи слави людської, почав знову творити юродство, навмисно чинити капості ігумену, братії і мирянам. Бувало, що Ісакій і побиття зазнавав.

Не було вже тоді й преподобного Антонія ( ? 1073). Ісакій поселився в його печері й почав збирати до себе хлопчиків із мирян і одягав їх у чернече вбрання. За це також інколи мав побої і від нового ігумена Никона, і від батьків тих дітей. Блаженний Ісакій все це з радістю зносив і терпів і від ран, і від наготи, і від холоду. Якоїсь ночі, розпаливши на кухні піч, а вона була досить стара, він змушений був гасити полум’я босими ногами і не знав ні опіків, ні інших ушкоджень.

Ще багато раз біси учиняли блаженному Ісакієві всілякі капості і говорили при цьому: «Ти наш, Ісакію, бо ти ж поклонився нашому старійшині і нам!». На що той відповідав: «Ваш старійшина — антихрист, а ви — біси». А ще клав на себе хресне знамення, і біси вмить зникали. А ще вночі приходили до нього у вигляді натовпу людей із мотиками і заступами, кажучи: «Розкопаємо цю печеру і зариємо його тут». Інші казали: «Вийди, Ісакію, тебе хочуть зарити». Та Ісакій уже не боявся їх: «Якби ви були людьми, то вдень ходили б, а ви є пітьма, тому в пітьмі й ходите і пітьма вас забере».

Тепер уже Ісакій зрозумів, що здобув перемогу над силами ворога людського, та й до них дійшло, що нічого йому вже не вчинять, а тому й зізналися: «О, Ісакію, ти переміг нас!». І почули від нього відповідь: «Були ви мене ввели в оману, прибравши образ Ісуса Христа та ангелів, недостойними будучи того образу. Тепер уже ви з’являєтеся в образі звірів та худоби, зміями і всяким гаддям, якими ви ото самі і є». І після того йому вже не було жодних прикрощів від бісів, з якими він упродовж багатьох років вів справжню і непримириму війну.

На схилі років преподобний Ісакій став жити ще в більшій суворості, стриманості, в пості тілесному і духовному. У такому житті і настав кінець днів його земних. З печери перенесли його до монастиря вже хворим. Нездужав він вісім днів і пішов до Господа тим шляхом, якого нікому не оминути. Сталося це близько 1090 року, коли ігуменом Києво-Печерської обителі вже був Іоан. Святі мощі преподобного Ісакія  затворника Печерського спочивають у Ближніх печерах.

У 1711 році їх часточка перенесена на батьківщину святого, в місто Торопець (тепер це Тверська область Росії). Його пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня) в Складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих.

Багато людей самолюбивих і самовпевнених, які послужили Господу — або якимись особливими подвигами, або лише молитвами і суворим постом — уявляють себе цілковито вільними від капостей бісівських. Думають, що своїм святим життям відігнали від себе диявола, і він ніколи їм не завадить. Але чи ж так це?

Житіє преподобного Ісакія, затворника Печерського підтверджує нам, що ні, не так. Настільки ж він був святою людиною і життя проводив богоугодне, а чого тільки не робили з ним біси! І якщо так вони чинили з істинно святим Ісакієм, то що вже говорити нам. З нашою гординею вони можуть нас просто обернути на порох. А тому ми повинні частіше бити себе у свої грішні груди і благати: «Боже, будь милостивий до мене грішного!». Це ж до нас: «одягніть в повну зброю Божу, щоб вам можна було стати проти хитрощів диявольських». (Еф. 6, 11).

Доречно згадати слова з повчання преподобного Максима Сповідника Константинопольського: «Якщо прийде до тебе несподівана спокуса, не вини того, через кого вона прийшла, а шукай, для чого вона прийшла, і знайдеш виправлення». А ще пам’ятаймо слова святого апостола Петра, вони стосуються і нас: «Будьте тверезі, пильнуйте, бо супротивник ваш — диявол, ходить, рикаючи, наче лев, і шукає, кого б пожерти». (І Пет., 5, 8).

14 лютого (27 лютого) — 12 греків, будівників соборної Успенської церкви Києво-Печерської лаври

12 греків, будівників соборної Успенської церкви Києво-Печерської лаври

Предивним способом був побудований храм Києво-Печерського монастиря — собор на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Будувався він по волі і промислу Самого Господа Бога і за молитвами першозасновників святої Печерської обителі — преподобних Антонія і Феодосія.

Та спочатку перенесемося в землю варязьку, де в XI ст. жив князь Африкан і було в нього два сини Фріанд і Шимон. Саме Шимон і буде причетним до цього величного будівництва. Після смерті батька він змушений був покинути варязьку землю і по волі Божій опинився в Києві у благовірного князя Ярослава Мудрого. Шимон був прийнятий з великими почестями і любов’ю й переданий до князівського сина Всеволода. Жив він у пошані й достатку і був у Всеволода за старшого.

Та сталася біда — на Київську землю напали половці. Сини Ярослава Мудрого — Ізяслав, Святослав та Всеволод стали на захист своєї Батьківщини. З останнім на ратний бій виступив і його вірний княжич Шимон. Але перед походом молоді князі звернулися в Києво-Печерський монастир до преподобного Антонія за благословенням. Та невтішні вісті повідав їм печерський старець: військовий похід буде невдалим, багато буде вбитих, багато потонуть у річці, князі втечуть з поля бою. Шимону він передрік спасіння і те, що після смерті він буде похований у церкві, яка буде збудована тут, в обителі. Так воно й сталося.

Битва завершилась гіркою поразкою київських князів. Шимон був тяжко поранений, але лежачи на полі бою, щиро молився до Господа і преподобних Антонія і Феодосія про своє спасіння. Божественною силою він був перенесений до Києва і оздоровлений. Пішов у Печерську обитель і про всі події розповів святому Антонію.

А ще повідав йому, що в свій час його батько Африкан вдома зробив хрест висотою з 10 ліктів із зображенням розіп’ятого на ньому Спасителя, на якого надів дорогоцінний золотий пояс, а на голову — золотий вінець. За існуючим переданням довжина пояса була 108 або 118 см. Шимон, залишаючи батьківщину, забрав і пояс і вінець. Але тоді ж почув голос, що лунав від розіп’ятого Христа:

«Не смій, чадо, покладати цей вінець на свою голову. Візьми й занеси його на місце, де буде споруджуватися церква на честь Моєї Матері. Віддай його преподобному, нехай почепить над Моїм Престолом».

На путі до Києва Шимону було видіння на небі, і він почув голос: «Таку церкву преподобний побудує в ім’я Божої Матері таких розмірів, як ти бачиш: 20 оцих поясів в ширину, 30 в довжину і 50 — у висоту, і в тій церкві ти упокоїшся». Розповівши все це преподобному Антонію, Шимон передав йому і пояс і вінець.

Святий старець возніс хвалу всемогутньому Богу і сказав Шимону: «Чадо! Тепер ти більше не звешся Шимон. Симон буде ім’я твоє!». І тут же покликав до себе преподобного Феодосія і, показуючи на нього, промовив:

«Ось хто збудує церкву, яку показав тобі Господь».

Пізніше на велике прохання Симона, знаючи також, що він в цій церкві буде похований, Феодосій дав йому молитву, яку й тепер вкладають у руки померлим.

Тим часом у Печерську обитель до Києва прийшло з Царгорода четверо майстрів церковних і стали запитувати преподобних: «Де ж хочете закласти церкву?». А ті відповідають: «Там, де Господь вкаже місце». Здивувалися майстри, що преподобні знають час своєї смерті, а не знають, де церкву будувати, а вже ж і золото на неї дали. Зібрали преподобні всю братію та й просять греків розповісти, як воно все було. А ті й кажуть:

«Якось вранці, коли ми ще спали, прийшли до нас вродливі скопці та й повідали, що зве нас Цариця Небесна до храму у Влахернах. Прибули ми, поклонились Їй, а Вона й каже: «Хочу збудувати собі церкву на Русі в Києві і велю вам (це зробити). Тож беріть собі золота на три роки… Посилаю вас до Антонія і Феодосія… Цей Антоній тільки поблагословить вас та й відійде навіки, а Феодосій піде на другий рік після нього… Прийду ж бо сама подивитися церкву і в ній хочу жити». І передала з нами мощі святих мучеників Артемія і Полієвкта, Леонтія, Ананія, Арефи, Якова, Теодора, кажучи: «Це покладіть в основу». Ми ж запитали Її: «А яке ж ім’я церкві?» Вона сказала, що своїм іменем хоче назвати: «Богородична церква буде» і дала нам ікону з собою. На завершення розмови Вона сказала: «За міру поклала я пояс Сина Мого за Його повелінням».

Отож постало питання визначення місця для побудови храму. Святий Антоній вирішив три дні молитися і мати надію на Господа. Вночі йому з’явився Господь, промовляючи: «Отримав ти благодать переді Мною».

І тоді Антоній почав просити: «Нехай ранком по всій землі буде роса, а на місці, що зволиш освятити, нехай буде сухо».

І зранку таки ж знайшли те сухе місце, де й тепер стоїть Свято-Успенський собор. На другу ніч Антоній просив навпаки, щоб лише на тому місці була роса. Так воно й сталося. Третього дня Антоній щиро дякував Господу за все та виміряв золотим поясом і довжину і ширину. И одразу на те місце впав вогонь з небес і спалив там всі дерева та утворив видолинок.

Ішов 1073 рік. Місце для будівництва було готове. На той час у Києві вже княжив Святослав Ярославич. Він землю віддав під церкву і сам копав канави під фундамент, і сто гривень золота пожертвував на будівництво.

Преставився Господу преподобний Антоній, і все управління будівництвом перейшло до Феодосія. Під стіни храму були покладені мощі святих мучеників. Коли ж стіни були зведені, то й преподобний Феодосій перейшов на небо до райських осель. Відійшли від землі великі святі Києво-Печерські, але душею вони все одно перебували разом з братією і весь час підносили до Всемогутнього Бога свої молитви за завершення будівництва цього величного храму. Завершальні роботи вже відбулися за ігуменства преподобного Стефана.

Минуло немало часу, і з Царгороду знову прибули греки, на цей раз іконописці.

Ігуменом Печерської обителі тоді вже був преподобний Никон. Дивною була їхня промова до ігумена:

«… Хочемо судитися: нам показали малу церкву і ми домовились… а ця церква дуже велика, візьміть ось ваше золото, а ми повертаємося до Царгорода».

Ігумен запитав: «Хто ж ті люди, що домовлялися з вами?»

Іконописці описали їх зовнішній вигляд і назвали імена: Антоній і Феодосій. Тоді ігумен Никон відповів: «Не можу вам їх показати, бо ще десять років тому вони відійшли з цього світу». А як показали їм ікону преподобних засновників Печерської обителі, то ті поклонилися до святого образа і промовили: «Воістину — це вони».

Іконописці почали каятися у своєму гріху та розповіли про свої пригоди на шляху до Києва. Виявилось, як прибули вони на човнах до Канева, то побачили цю церкву на висоті і запитали супровідників, що то за церква. А ті відповіли, що то Печерська, яку вони мали розписувати. Розгнівалися греки, що вона надто велика, і мали намір повертатися назад. Та велика буря вночі піднялася, а на ранок, коли вони прокинулися, то вже були біля Трипілля, і човни самі йшли проти течії. Тож цілий день вони їх утримували біля берега і гнів їхній не гамувався. Вночі їм знову було видіння тієї церкви і чудесної ікони з грізним попередженням. Коли ж човни знову самі пішли проти течії — виходу вже не було. Греки просто підкорилися силі і волі Божій.

Так вони опинились на Святій Печерській горі і здійснили чудесні розписи величного Свято-Успенського Печерського собору. Прикрашаючи його, талановиті іконописці прикрашали свої душі високим подвижницьким життям. Адже робили вони ці розписи з постом і молитвою неперестанною, і Божа благодать була завжди з ними.

По завершенні робіт всі славили Господа і Його Пречисту Матір та преподобних Антонія і Феодосія. А всі будівничі майстри та іконописці залишилися в монастирі та й скінчили тут своє земне життя в глибокій старості. Їх святі мощі спочивають разом у Ближніх печерах, а пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

14 лютого (27 лютого) — Перенесення мощів благовірного князя Михаїла Чернігівського і боярина його Федора

Дивись за посиланням (20 вересня (3 жовтня)).

15 лютого (28 лютого) — Преподобного Пафнутія, затворника Печерського, (у Дальніх печерах)

Преподобний Пафнутій, затворник Печерський

Чернець Києво-Печерського монастиря жив у XIII ст. Прийнявши чернецтво, він постійно плакав. А це від того, що уявляв, що коли душа покине тіло, то зберуться біля померлого ангели (і духи зла) та й будуть показувати всі справи його життя: добрі й недобрі. Покажуть всякі наміри й бажання, про які людина давно забула і не вважала їх за гріх. Тому й сльози в преподобного Пафнутія лилися безперервно. Але «блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мф., 5, 4). То ж при своїй кончині Пафнутій побачив лише Ангелів Божих, які взяли його душу і тихо вознесли на небо.

Пам’ять преподобного Пафнутія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

Лютий за старим стилем (березень за новим стилем)

17 лютого (2 Березня) — Преподобного Федора, мовчальника, Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Федор, мовчальник, Печерський

Чорноризець Києво-Печерського монастиря, преподобний Федір мовчальник, жив у XIII ст. На грецькій мові ім’я Федір означає «дар Божий». Крім багатьох подвигів, які він звершив у своєму чернечому житті, слід відзначити суворе дотримання даних обітниць, особливо мовчання, але таке, щоб на марні балачки не спрямовувати жодного свого слова. Неначе керувався притчами Соломоновими, в яких сказано: «При багатослів’ї не минути гріха, а той, хто стримує вуста свої, — розумний» (Притч., 10, 19). Тому мовчання в нього було засобом до постійного скерування своїх думок до Бога, щоб його розум не розважався нічим земним, а язик не грішив жодним словом.

Преподобний Федір досяг високої духовної досконалості, цим догодив Господу і удостоївся від нього дару чудотворення. І в наш час є багато фактів зцілення хворих — тих, що з глибокою вірою приходять до його святих мощів, які спочивають у Дальніх печерах.

Згадуючи пам’ять мовчальника Печерського Федора, нам треба пам’ятати слова преподобного Антонія Великого Єгипетського, пер-шозасновника чернечого життя і також великого мовчальника: «Всі рани залікуються, а рана від слів лікуванню не підлягає… Ті, що говорять все, що приходить їм в голову, схожі на двір без воріт, куди заходить всякий бажаючий… Пам’ятай, що від слів і слава, і приниження… Той, хто любить мовчання, перебуває біля Бога і Ангелів Його і в вишніх місце його».

Пам’ять преподобного Федора відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

18 лютого (3 Березня) — Преподобного Косми Яхромського

Преподобний Косма Яхромський

Преподобний Косма жив у XV ст. і був вихідцем із землі Во-лодимирської, що на схід від Москви. До нашого часу не дійшли відомості про те, як його звали в миру і як звали його батьків. Відомо лише, що вони були благочестивими і богобоязливими збіднілими боярами. Жили недалеко від міст Володимира і Юр“єва-Польського.

Матеріальні статки не дозволяли батькам Косми завершити його виховання та надати йому належну освіту. Тому юний отрок змушений був залишити їх і перейти на службу до сусіда-поміщика Северина, що жив у 40 верстах від Володимира. Але той виявився також людиною благочестивою і богобоязливою. Поміщик щиро полюбив покірного і трудолюбивого отрока. Він наполегливо почав вчити Косму грамоти, особливо турбувався за його духовне виховання. Косма був успішним учнем і хоч і молодим, але вже також благочестивим християнином.

Сталося так, що Северин серйозно занедужав (хвороба шлунка) і тяжко мучився неначе від якогось отруєння. Він надіявся на допомогу Божу, але не нехтував і людською поміччю. Отож з цією метою він і відправився з блаженним отроком у подорож по населених пунктах Володимирщини. Ходили вони від міста до міста, і Косма був постійно з Северином та доглядав за ним, як син за батьком.

Якось зупинились вони біля джерела, з якого витікала річка Яхрома. Хворий, що був змучений довгою дорогою, зразу ж заснув. А отрок в цей час сподобився дивного видіння: враз все те місце, де вони знаходились, осяяло яскраве світло, і Косма почув таємничий голос:

«Слухай, Косма, і розумій слова життя, покажи його богоугодним, побажай радості праведних, щоб знати насолоди вічних благ!»

Уважно обдивившись навколо, блаженний отрок запримітив, що промені чудесного світла йдуть від ікони Успіння Пресвятої Богородиці. Ікона знаходилась на дереві, і Косма насмілився підійти і взяти її в руки. Потім він приклав ікону до хворого місця своєму стражденному хазяїну і той негайно прокинувся абсолютно здоровим, неначе й не було в нього тієї тяжкої недуги.

Та незабаром надійшов час завершувати Космі служіння своєму господареві. А тоді той же таємничий голос прикликав Косму залишити мир, щоб жити й працювати біля Господа. Він зрозумів, що треба йти в монастир. Тоді й постало питання: яку ж обитель вибрати?

Безумовно, у XV ст. на Володимирській землі була добре відома слава Києво-Печерських подвижників. Бо ж як і тепер, так і тоді Києво-Печерський монастир стояв на першому місці за числом православних святих.

Немає сумнівів, що блаженному Космі вже були відомі подвиги першого єпископа Володимирського святителя Симона, який прийшов туди ще на початку XIII ст. з Києво-Печерської обителі і там же завершив своє земне життя у 1226 році. На цій же землі завершував уже свої подвиги у XIV ст. інший постриженик Києво-Печерський — преподобний Стефан Махрищський.

Тому, приймаючи рішення, блаженний Косма довго не задумувався, взявши знайдену ікону, він рушив до Києва. Але коли він зайшов до головної Печерської церкви, то зрозумів, що в нього список, копія ікони, а сама вона знаходиться тут. Свою ікону він віддав у Лавру преподобних Антонія і Феодосія і став наполегливо просити ігумена постригти його в ченці. Засумнівався ігумен, що такий юний отрок буде здатний перенести всі труднощі чернечого життя. Проте Косма був наполегливим у своєму бажанні, і ігумен виконав його прохання.

Прийнявши чернечий постриг, Косма відразу ж став дивувати досвідчену печерську братію своїм рівноангельським життям: непрестанною молитвою до Господа, самовідданою працею та суворим постом.

Багато років провів у чернечих подвигах блаженний Косма в Києво-Печерському монастирі. Та коли він виріс до самостійних духовних подвигів, то Господь благословив обрати праведного Свого на особливе служіння Своїй Пречистій Матері.

На Печерських горах Космі було нове видіння: світлоносний юнак від Імені Божого повелів йому повертатися на землю Володимирську на річку Яхрому, туди, де колись йому являлася свята ікона. При цьому було вказано будувати на тому місці церкву на честь Успіння Божої Матері.

Віддали Космі Києво-Печерські ченці його ікону, і він вирушив у рідний край. Там Господь уже вдруге показав вірному рабу Своєму знамення Своєї милості й благовоління до нього.

Прийшовши на Яхрому, десь приблизно на половині шляху між Володимиром і Юр“євим-Польським, Косма розпочав будівництво храму. Невелика дерев’яна церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці була споруджена Космою досить швидко. Богослужіння в ній почалося десь у 1482 чи 1483 році.

Блага вість про подвиги преподобного Косьми, що прибув із святого міста Києва, почала розповсюджуватися по навколишніх землях і стала збирати біля нього благочестивих Божих людей. За прикладом Києво-Печерського чорноризця Стефана Махрищського, який діяв тут недалеко понад сторіччя тому, Косьма почав створювати чернечу обитель — Свято-Успенський чоловічий монастир. З великою радістю він приймав до себе нових чорноризців і пам’ятав, що приймаючи їх, він приймає самого Ісуса Христа. На власному прикладі Косма навчав своїх учнів і послідовників правил чернечого життя києво-печерського, оберігав святу обитель від ворогів видимих і невидимих. Своїми гарячими молитвами до Господа і Його Пречистої Матері преподобний Косма зцілював хворих і немічних та допомагав бідним і знедоленим. Господь наділив його благодатними дарами: покаянням, сльозами і вмінням навертати до спасіння закоренілих грішників. Ними преподобний вміло користувався.

Серед безмежних Володимирських лісів Свято-Успенська Космина обитель перетворилася на благодатний острів, звідки назавжди засяяло Божественне світло християнської віри.

Та надійшов час завершення земних подвигів преподобного Косми Яхромського, який був уже в досить поважному віці. Перед своєю кончиною, яка сталася 18 лютого 1492 року, Божий угодник Косма прийняв Святі Христові Тайни і тихо відійшов до Господа.

Святі мощі преподобного спочивають під спудом у Свято-Успенському Косминому монастирі, який знаходиться за адресою: Росія, Володимирська область, Юр“єво-Польський район, село Нєбилоє. Там же, в соборному храмі, знаходиться і чудотворна ікона Яхромська, свято якої відзначається 14(27) жовтня.

На завершення нашої оповіді скажемо, що в XVII ст. протягом майже 10 років цим монастирем управляв ігумен Митрофан, майбутній святитель, єпископ Вороніжський. При ньому був побудований новий кам’яний соборний храм і придбано коштовно прикрашене Євангеліє, на якому є власноручний надпис ігумена Митрофана, і збереглося воно до наших днів.

20 лютого (5 Березня) — Преподобного Агафона, чудотворця Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Агафон, чудотворець Печерський

Преподобний чудотворець Печерський Агафон був ченцем Києво-Печерського монастиря — на думку одних, у XII ст., а інших — в XIII-XIV ст. і мав доброчинне життя. З грецької мови його ім’я перекладається як «добрий». Він добре усвідомлював, що рід людський опинився за межами раю через нестриманість. Тому й залишив Агафон світське марнотне життя та прийшов до печерських чорноризців. Нелегко було це зробити, нелегко побороти спокуси і капості ворогів невидимих.

Гріховні потяги плоті, нечисті бажання власного серця, похмурі, бентежні думки — все це він відкинув назавжди. Таким чином, Агафон для своєї душі здобув спокій, а для розуму й серця — духовний освітній рівень. До нього прийшов дар духовного споглядання Бога, ангелів, майбутнього блаженства праведних, дар спокійної молитви, цілющої благодатної сили та дар пророкування.

Преподобний Агафон заздалегідь передбачив час своєї кончини і тихо переселився до Господа. Його нетлінні мощі знаходяться у Дальніх печерах.

Древній напис над його гробом говорив, що преподобний Агафон був довершений угодник Божий. Як пророк передбачав майбутнє, як лікар рукопокладанням зцілював немічних, як святий був вже на небі зі святими уві славі, а тілом в нетлінні з преподобними в печері перебував.

Пам’ять преподобного Агафона відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

20 лютого (5 Березня) — Благовірного князя Київського Ярослава Мудрого

Дивись за посиланням.

24 лютого (9 Березня) — Преподобного Еразма, Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Еразм, Печерський

У сьомому посланні до Полікарпа, ченця печерського, смиренний єпископ Володимирський і Суздальський Симон, який у минулому також був печерським ченцем, вчить того нестяжливості і відреченню від багатства на прикладі чорноризця Еразма, який жив у Печерській обителі у другій половині XII ст. Святитель Симон так розпочинає своє послання: «Велика справа — вміти розпоряджатися своїм багатством. Далеко не кожний знає, що і як з ним зробити». Бо, дійсно, дехто готовить собі багатство, а з ним і погибель.

Найкращим прикладом того, як треба розпоряджатися багатством, служать святі угодники. Багато хто з них у світському житті мав багатство, і всі вони вміли поступитися ним на користь не собі, а іншим. Таким був Еразм, чорноризець Печерський. Вже перебуваючи в Києво-Печерській обителі, він від руки Того, що вінчає милістю і щедротами, отримав велике багатство.

Поміркувавши над своїм становищем, Еразм дійшов висновку, що ченцю непристойно мати таке багатство — тим більше, що, вступаючи на стезю чорноризця, він давав Господу обітницю не мати його зовсім.

На той час уже існував звичай прикрашати святі ікони золотими та срібними ризами. Тому й прийняв чернець Еразм рішення все своє багатство віддати на прикрашання ікон у Печерській церкві. Своїм вчинком він прикрасив і свою душу, очищаючи її постом і молитвою, і отримав істинне людське задоволення, збираючи собі скарби не на землі, а на небі.

Молячись перед оновленими іконами і з вірою дивлячись на них, блаженний Еразм прикрашав свою душу — цей Храм Бога Живого — але не сріблом і золотом, а чистотою, любов’ю та іншими чеснотами, що властиві ченцю. Разом з Пророком він міг звернутися до Всевишнього: «Благий для мене закон уст Твоїх, більше за тисячі золота і срібла» (Пс, 118, 72).

Та не дрімав ворог людський і споглядав на дії угодника Божого Еразма. Він зробив так, що вся братія стала відвертатися від Еразма, коли той став зовсім бідним. Лукавий став вселяти в серце ченця злу думку, що той вчинив неправильно, витративши багатство на церкву, і не буде йому за це на небі ніякої нагороди. Почала його мучити інша думка: що краще було б ці гроші віддати убогим, як милостиню. Блаженний не зрозумів, хто його в цей час спокушає, і ним заволодів страшний неспокій. Він упав у відчай, став безчинно і неналежно жити, недбало проводячи дні і не турбуючись за спасіння душі своєї.

Але щедрий і справедливий Господь пам’ятав про попередні чесноти Еразма і врятував його, наславши на нього страшну хворобу. Хворий сім днів був прикутий до ліжка, мовчки лежав із заплющеними очима і ледве дихав. За цим і визначили, що він іще живий. На восьмий день до нього прийшла братія і, дивлячись на його кончину, дивувалася і говорила: «Горе душі цього брата, оскільки в лінощах жив він і в гріхах, а нині бачить дещо душа його і кидається, не в змозі вийти з тіла». І тут блаженний Еразм різко підвівся, начебто він ніколи й не хворів, сів та й розповів братії: «Отці і брати! Істинно ви кажете — грішний я і не покаявся, але нині з’явилися мені преподобні отці наші Антоній і Феодосій та й сказали: «Ми молимося за тебе Господу Богу і він дарував тобі час на каяття». І ще побачив я Пречисту Богородицю, що, як на іконі, мала на руках Сина Свого Ісуса Христа, Бога нашого, і багато святих із нею, і сказала Вона мені: «Еразме! Оскільки ти прикрасив Церкву Мою і звеличив її іконами, то і Я прославлю тебе в Царстві Сина Мого, бо «вбогих завжди маєте з собою…» (Мр., 14, 7), а Церкву Мою не завжди маєте. Встань тепер, покайся і прийми великий ангельський образ. На третій день Я візьму тебе до себе, як того, що полюбив красу дому Мого».

Аж тут блаженний Еразм зрозумів, що даремною була його печаль, що нібито не туди він спрямував своє багатство. Він почав готуватися до переходу в інший світ. Посповідався перед усією братією за гріхи свої — без усякого сорому, нічого не приховуючи. Потім піднявся та й пішов до церкви. Там його постригли у великий ангельський чин — велику схиму. На третій день так, як було йому сказано, преподобний Еразм з радістю передав свою душу Господу і Пресвятій Його Матері.

Така розповідь про преподобного Еразма була написана святителем Симоном зі слів очевидців, які були свідками його кончини, що наступила біля 1160 р. До нашого часу святі мощі преподобного Еразма спочивають у Ближніх (Антонієвих) печерах.

Потрібно, щоб кожний знав, що прикрашання Церкви Божої іконами угодно Господу і поставиться кожній людині в заслугу перед Богом, як і поставлено в заслугу святому Еразму.

Доречно згадати молитву Мелетія Сірига, яку наводить архієпископ чернігівський Філарет (Гумілевський), оповідаючи про житіє преподобного Еразма: «Еразм мудрий, що витратив багатство своє на прикрашання Храму Божого! Твоїми молитвами нехай стану я духовним Еразмом».

На завершення цієї розповіді скажемо так: молитвами святого Еразма нехай помагає Господь всім, хто прикрашає святі храми, і нехай вони отримають вічне блаженство в майбутньому житті з Ісусом Христом, Господом нашим.

Пам’ять преподобного Еразма відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

27 лютого (12 Березня) — Преподобного Тита, пресвітера Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Тит, пресвітер Печерський

Житіє преподобного Тита Печерського пресвітера свідчить про те. як «… відкривається гнів Божий з неба на всяке нечестя і неправду людей …» (Рим., 1, 18), як сходить на людину «… мир Божий, який перевищує всякий розум» (Флп., 4, 7) і оберігає тіло й душу людини, якатягнеться до Нього.

Блаженний Тит відбував чернечі подвиги в Києво-Печерському монастирі в XII ст. Мав духовного брата диякона Євагрія, сам же мав сан пресвітера. Велика і нелицемірна любов об’єднувала цих двох ченців. Всі приємно дивувалися їхній любові та однодушності.

Але недалеко від них був той, що ненавидить всяке добро. Він і приступив до своєї чорної справи, «прийшов ворог … і насіяв кукіль між пшеницею» (Мф., 13, 25). І вийшла з того між Титом і Євагрієм велика ворожнеча, а серця їхні стали затьмареними гнівом і ненавистю. Дійшло до того, що навіть бачити один одного вони вже не могли і намагались уникати зустрічей. Бувало, Євагрій стоїть у церкві, а Тит іде з кадилом, то Євагрій тікає від нього, а якщо не відбіжить, то вже Тит обійде його, не покадивши. Братія не раз просила їх помиритися, але вони й слухати про це не хотіли. Бувало ще й так, що навіть під час служби Тит не брав прощення, а Євагрій приймав причастя в гніві. Досить довго вони перебували в цій гріховній темряві. Згодом сталося так, що Тит серйозно занедужав і лежав у повній безнадії. Тоді й дійшло йому, що перебуває він уже на смертнім одрі, маючи страшний гріх перед Євагрієм. Смиренно пославши до нього іншого ченця, Тит слізно просив: «Прости мені, брате, Бога ради, що образив я тебе гнівом своїм». Євагрій не простив Тита, а став ще більше проклинати його найжорстокішими словами. Як побачила братія, що Тит уже зовсім помирає, то силою потягнула до нього Євагрія, щоб той усе-таки помирився з братом.

Зібравши останні сили, Тит упав до його ніг зі словами: «Прости мене, отче, і благослови!», — та немилосердний Євагрій відвернувся від брата і прорік сповнені ненависті слова: «Я ніколи не хочу примиритися з ним ні в цьому житті, ні в прийдешньому!».

Сказавши це, Євагрій вирвався з рук братії і тут же впав. Вони ж хотіли підняти його, та знайшли вже мертвим. Йому вже не можна було ні скласти рук, ні закрити очі, ні зімкнути вуста. Враження було таке, що помер він давно.

А недужий Тит підвівся абсолютно здоровим, начебто ніколи й не хворів. Всі присутні були дуже вражені наглою смертю одного і благодатним зціленням іншого. Вони почали розпитувати блаженного Тита, як це сталося, і той відповів: «Коли я хворів і ще гнівався на Євагрія, то бачив, як відступали від мене ангели, оплакуючи мою душу, а біси раділи з мого гніву. Заради цього я й благав вас відправитись до брата та попросити для мене прощення. Коли ж ви привели його до мене і я поклонився йому, а він відвернувся від мене, то я помітив недалеко одного ангела немилостивого, який тримав полум’яний спис, і коли брат не простив мені, вдарив його списом і той впав мертвим. Мені ж той ангел простягнув руку, підвів мене і от я цілком здоровий». Налякана братія з великим плачем похоронила Євагрія і добре запам’ятала слова Господні: «Прощайте, то й вас прощатимуть (Лк., 6, 37), а також і вислів святого Єфрема Сіріна: Якщо кому і трапиться вмерти у ворожнечі, чекає того суд невблаганний».

Побачив блаженний пресвітер Тит, що шукаючи миру з братом, він знайшов мир із Самим Господом і був позбавлений смерті не тільки тілесної, а й душевної. Відтоді він навіть у думках не мав гніву і теж запам’ятав слова Господні: «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду» (Мф., 5, 22). І в подальшому житті він наслідував слова Святого Письма: «Будьте розсудливі і пильнуйте в молитвах. Передусім же майте щиру любов один до одного, бо любов покриває безліч гріхів» (І Пет., 4, 7-8).

Отак здійснив преподобний Тит, пресвітер Печерський, свою євангельську обітницю любити Бога і ближнього і удостоївся тихого відходу на небеса. Нетлінні мощі його залишилися у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Тож про колишнього грішника Тита, який достойно покаявся, можна сказати словами апостола Павла про апостола Тита: «Але Бог, Який утішає смиренних, утішив нас прибуттям Тита» (2 Кор., 7, 6).

Нехай і ми святими молитвами преподобного Тита сподобимося уникати гніву і завжди прощатитемо ближньому.

Пам’ять преподобного Тита відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

27 лютого (12 Березня) — Преподобного Тита Печерського, колишнього воїна, у Дальніх печерах

Змолоду Тит був воїном і відзначався великою мужністю в боях з ворогом. Після поранення в голову він серйозно захворів і змушений був відмовитись від військової служби. Одужавши, прийшов до Києво-Печерського монастиря і прийняв тут чернечий постриг. Протягом всього чернечого життя він оплакував свої гріхи, а перед смертю

навіть отримав звістку від Господа, що всі вони йому прощені. Припускають, що жив він у XIV ст.

Мощі Тита-воїна знаходяться у Дальніх печерах. Пам’ять преподобного Тита відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

28 лютого (13 Березня) — Святителя Арсенія (Мацієвича), митрополита Тобольского і Ростовського

Святитель Арсеній (Мацієвич), митрополит Тобольский і Ростовський

За всю свою багатостраждальну історію Україна мала безліч синів-мучеників серед гетьманів та козацьких отаманів, серед священнослужителів і професорів, письменників, поетів і простого люду. Багато з них знайшли свій останній спочинок у далеких сибірах, соловках і тундрах та й на своїй рідній українській землі.

Щодо мучеників-священнослужителів вищої ієрархії, то можна сміливо сказати, що серед них не було такого, котрий перетерпів би за своє життя більше, ніж митрополит Тобольський і Ростовський Арсеній Мацієвич. Останні чотири роки свого страдницького життя він прожив замурованим у казематі розміром 3×2 метри. Останніми його словами надряпаними на малесенькому віконці в тому казематі були: «Благо мені, яко смирил мя єси».

Олександр Іванович Мацієвич народився в 1697 році у м. Володимирі на Волині у збіднілій, але шляхетній сім’ї священика старенької Спаської церкви Івана Мацієвича. Як за старих часів, так і тоді священицькі родини жили високочеснотним життям і були особливо міцні у вірі. На той час Володимир-Волинський знаходився на території Польщі. Молодий Олександр Мацієвич свою першу освіту здобув у духовних навчальних закладах у рідному Володимирі, а також у Варенжі і Львові. Всі вони були середнього рівня і там він досконало вивчив латинську мову.

У 1715 році він втікає з Польщі, прибуває до Києва та вступає до Києво-Могилянської академії на курс риторики. Але не надто притягувало Олександра навчання риторики і вже через рік бажання стати ченцем перемагає. У віці 19 років у Богоявленському братському монастирі він приймає чернечий постриг з іменем Арсеній та отримує посаду проповідника і вчителя латинської мови в Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському монастирі. За даними митрополита Іларіона (І. Огієнка) постриг здійснив ієромонах Геннадій Стефанович уже в самому монастирі. Про цей монастир архієпископ Чернігівський Філарет (Гумілевський) так згадував: «Якщо і є на землі місце, де душа людська гранично наближається до Творця Небесного, то це місце — Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир». Для молодого ченця Арсенія два роки, що минули тут, були найкращими в його житті. А ще надійде час, коли у важкі для себе роки — 1745 і 1763-й — вже митрополит Арсеній буде проситися на спокій саме сюди, хоч і безрезультатно.

А поки що чернець Арсеній поїхав у Чернігів до єпископа Антонія (Стаховського), колишнього архімандрита Новгород-Сіверського монастиря і був висвячений на ієродиякона. Єпископ Антоній мав добру освіту і щиро полюбив молодого ченця та завжди пам’ятав про нього. У майбутньому їм ще доведеться зустрітися в далекому Сибіру. Тим часом Арсеній не забував, що його навчання в Києво-Могилянській академії не закінчене, і став проситися туди, щоб завершити вивчення філософії та богослов’я. У 1718 році він знову в Києві, продовжує навчання, а в 1723 році в Соборі Святої Софії приймає сан ієромонаха. Вісім років він навчався тепер в Академії і, здобувши повну богословську освіту, закінчує її в 1726 році.

Перебування Арсенія у Києві дало позитивні наслідки для утвердження національної української свідомості в його душі. Під час навчання він здружився зі студентом Амвросієм Юшкевичем, який на початку 40-х років вже став архієпископом Новгородським і головою Святійшого Синоду Російської Православної Церкви та багато допомагав Арсенію. Після завершення навчання Арсеній був проповідником при архієпископі Київському Варлаамі Донатовичу, а потім у 1728-1729 роках у Києво-Печерській лаврі також проповідником при архімандриті Іоаникію Сенютовичу. В 1729 році ієромонаха Арсенія відпускають у Чернігівський Троїцько-Ільїнський монастир. Тоді єпископом у Чернігові був Іродіон Жураківський, від якого Арсеній і пізнав ідеологію несприйняття втручання світських властей у справи Церкви. Зовсім недовго пробув у Чернігові ієромонах Арсеній, цим і закінчилась українська доба в його житті. Новгород-Сіверський монастир, Київська духовна академія, Києво-Печерська Лавра та православний Чернігів — це ті святі місця України, де молодий чернець навчився високої української церковної ідеології, яку він буде тепер сповідувати на чужій землі до кінця своїх земних днів.

На той час, згадуваний нами, Антоній Стаховський вже був з 1721 року митрополитом Тобольським і він добре пам’ятав рівень освіченості молодого ієромонаха. Він і запросив Арсенія до себе в Тобольськ, хоч майже ніхто туди добровільно не їздив. У Москві його представили членам Святійшого Синоду.

2 грудня 1730 року отець Арсеній виїхав з Москви до Тобольська «на проповідь слова Божого», як було написано в офіційному документі Св. Синоду. У Тобольську отець Арсеній був призначений проповідником, а також екзаменатором ставлеників, тобто тих, хто готував у приватному порядку кандидатів на священиків поза духовною школою. Йому доводилося займатися там і розкольниками. Тобольські єпархіальні відомості повідомляли, що він також був духівником і навіть казначеєм кафедрального дому. Отож у Тобольську ієромонахові Арсенію було роботи вдосталь і досить важкої. Вперше в житті він побачив, як багато справ світських та навіть і духовних вирішувалось за допомогою «кулачної науки», тобто через бійку. Довелося йому виконувати велику місіонерську роботу. Тут він вперше побачив, як світська влада грубо втручалась у всі церковні справи. Багато чого зі сказаного він не бачив і не міг бачити в Україні, це мало великий вплив на його характер. Він витримав там понад два роки і попросився на деякий час до Чернігова, сам собі постановивши, що більше сюди не повернеться. Він не знав, що через вісім років його знову буде зустрічати Тобольськ, але вже як митрополита, і цей досвід сибірського життя стане в пригоді. А поки що, повертаючись назад старим сибірським шляхом через Великий Устюг під час весняної навігації, він разом з богомольцями направляється до Соловецького монастиря, а звідти в Холмогорську єпархію. На той час її очолював однокласник отця Арсенія по академії архієпископ Герман Копцевич, майбутній ректор Московської духовної академії. Пробувши там літо 1733 року, він на зиму повертається до Соловецького монастиря. Там перебував в ув’язненні ігумен Мошногірського монастиря (тоді це Черкаський повіт Київської губернії) Іоасаф Ракович, звинувачений за проповідування розколу, або так званого старовірства. Отець Арсеній зробив серйозну спробу повернути його до православ’я, для переконання приносив багато книг, навіть написав свою працю «Увещание», котра стала істинним путівником у боротьбі з розкольниками. Та все було даремно, Іоасаф залишився зі своїми переконаннями — повернути його до православ’я не вдалося. Проте, перебування в Соловецькому монастирі та вся ця робота багато додала до його духовного досвіду.

Навесні 1734 року отець Арсеній знову повернувся в Холмогори, де йому владика Герман запропонував посаду священика в морській експедиції на Камчатку. За чотири роки він побував у чотирьох експедиціях, але дуже підірвав своє здоров’я захворюванням на цингу. А ще безпідставно був заарештований і довгий час перебував у в’язницях — отож знову чимало додав і до свого життєвого досвіду. Визволив отця Арсенія від всіх цих його бід уже згадуваний раніше тоді ще єпископ Вологодський Амвросій Юшкевич.

Деякий час отець Арсеній пробув біля нього як екзаменатор ставлеників, а потім протягом двох років був ще законовчителем спочатку в Санкт-Петербурзькому сухопутному кадетському корпусі, а потім у гімназії Академії наук. При вступі на першу посаду про нього повідомлялося: «в підозрі ніякій ніколи не був і нині за собою ніякої підозри не має», але відзначався його жорстокий характер. В указі Св. Синоду про призначення в гімназію рекомендували його, як спроможного до навчання «благочестю і добрим справам». Отець Арсеній дуже сумлінно відносився до виконання своїх обов’язків вчителя Закону Божого і його духовна праця в столиці імперії мала непересічне значення.

У1740 році помер митрополит Тобольський і всього Сибіру Антоній (Стаховський). Амвросій Юшкевич, який на той час вже був архієпископом Новгородським і «первоприсутствуючим» у Св. Синоді та багато допомагав українському духовенству в Росії, представив імператриці Анні дві кандидатури на осиротілу Тобольську кафедру, обох українців:
— настоятеля Чернігівського Єлецького монастиря, архімандрита Тимофія Максимовича та — ієромонаха Арсенія Мацієвича.

15 березня 1741 року в Петербурзькому храмі на честь Казанської Божої Матері відбулася хіротонія ієромонаха Арсенія на єпископа. Хіротонію здійснили українські ієрархи:
— Амвросій Юшкевич, архієпископ Новгородський та
— Стефан Калиновський, архієпископ Псковський.

Єпископа Арсенія Мацієвича було призначено митрополитом Тобольським і всього Сибіру. Підписуючи присягу, він зробив своє доповнення. Після слів «обіцяю… у всьому йти і завжди коритися Синодові, його правильній владі» дописав: «яка від Христа і Апостолів походить через Хіротонію».

Це була принципово важлива приписка: слухатися не світську владу, а хіротонізованих архієреїв. Тоді вона пройшла, але буде згадана через 20 років, коли треба буде бити владику Арсенія.

Сорокові роки XVIII ст. — то був тяжкий і жорстокий час для Росії, якою тоді фактично керував невінчаний чоловік імператриці Анни — Бірон, а цесарівна Єлизавета Петрівна, яка мала всі права на російський престол чекала з дня на день арешту. Владика Арсеній дуже шанував її і, від’їжджаючи до Сибіру, написав їй прощального листа, якого передав особисто і сказав:

«Пом’яни мене, владичице, коли прийдеш у царство своє». Тоді ніхто не міг думати, що Єлизавета скоро стане імператрицею.

Дорога владики Арсенія до Сибіру була дуже важкою, перш за все зважаючи на стан його здоров’я. Прибув він до столиці своєї митрополії 18 грудня 1741 року. У цей же день із Петербурга надійшло повідомлення, що 24 листопада на Російський трон зійшла імператриця Єлизавета, дочка Петра І. Вона була найприхильніша до духовенства й особливо до українського. Митрополит Арсеній надіслав імператриці щирого вітального листа.

Тобольська єпархія займала величезну територію розміром 300.000 квадратних миль. Духовенство в Сибіру нічим не відрізнялось від мирян — ні способом життя, ні освітою. Один з іноземців, що побував в Тобольську в 60-х роках XVIII ст. писав:

«Російські священнослужителі абсолютно неосвічені, постійно пиячать і зовсім не мають почуття честі».

У сибірських чиновників вважалося нормою заарештовувати священиків і навіть віддавати їх під цивільний суд. Митрополит Арсеній рішуче виступив проти таких дій світської влади й особливо захищав новохрещених.

Вже через тижні три-чотири після свого приїзду на сибірську землю він пише листа до імператриці і повідомляє про свої перші дії в Тобольську та про першочергові потреби єпархії. До Синоду направляє скаргу на неправомірні дії місцевої світської влади і отримує там підтримку.

Митрополит Арсеній самовіддано взявся до праці, йому дуже знадобився досвід минулого перебування в цій єпархії. Напіврозвалену греко-латинську школу при архієрейському домі він перетворив на російську, ревно зайнявся місіонерською діяльністю. Сибірська адміністрація була налякана від того, що митрополит хоче керувати церквою сам! А він, крім архієрейської праці, ні про що інше не думав.

Та 28 січня 1742 року його було визвано до Москви для участі в коронації імператриці. До Сибіру він більше не повернувся. Невдовзі був призначений на Ростовську кафедру і став членом Святійшого Синоду. Сталося так, що митрополит Арсеній, зважаючи на свій гарячий темперамент і безкомпромісну вдачу, не підписав присягу члена Синоду. Він не міг погодитися, що «крайнім суддею» в Церкві є російський монарх, бо знав, що ним є лише Ісус Христос. Тоді це минуло і навіть забулося, але знову ж таки надійде час і все Арсенію згадається.

На той час він відчував велику допомогу земляків архієпископа Амвросія Юшкевича та графа Олексія Розумовського. Амвросій Юшкевич високо цінував митрополита Арсенія, був впевнений, що той є глибоким богословом і зможе належно вирішувати будь-які церковні справи. За підписами Амвросія Юшкевича та Арсенія Мацієвича до цариці надійшла доповідна записка про відновлення патріаршества, при якому мав бути Синод, але без обер-прокурора, а також пропозиції щодо заміщення Московської та Петербурзької кафедр. Їхніми зусиллями цариця Єлизавета призначила на ці кафедра двох українців:
— на Московську Йосифа Вовчанського, ректора Київської духовної академії;
— на Петербурзьку — Чернігівського єпископа Никодима Сребницького. Такими були його першочергові дії з проведення реформи церковного управління, але перша його пропозиція так і не була виконана.

Митрополит Арсеній прийшов на Ростовську кафедру за 33 роки після смерті митрополита Димитрія (Туптала), який її очолював протягом — 7. За 20 років своєї праці на ростовській землі владика Арсеній зробив дуже багато. Фактично він організував Ростовсько-Ярославську митрополію. Там він написав 12 томів своїх проповідей та багато праць проти розкольників та протестантів. На ростовських землях проживало багато неслов’янських племен, які міцно стояли на своїй поганській вірі, і християнізувати їх було надзвичайно складно. Та й саме російське духовенство було малопридатне для складної місіонерської праці. І в той же час митрополит Арсеній став наполягати, щоб Церква була визнана офіційною вихователькою народу. У 1747 році в Ярославлі він відкрив школу, яка згодом перетворилась на Духовну семінарію. Знаючи любов простого народу до духовних процесій, він встановив хресний хід з іконою Володимирської Богоматері з Ростова в Ярославль.

За його ініціативою в Синоді була порушена справа про канонізацію митрополита Ростовського Димитрія. У 1757 році владика Арсеній сам очолив відкриття його мощів та підготовку до канонізації і написав житіє. Це була перша канонізація за часів Синоду.

Тим часом непорозуміння із Синодом почали розширюватися і процес переслідування митрополита розпочався повним ходом. Ще в 1745 році він вперше попросився на спокій. Синод готовий був відпустити неспокійного митрополита, але цариця Єлизавета не затвердила його постанови.

У 1762 році на російський трон зійшла цариця Катерина II. Знаючи, яким способом це було зроблено, митрополит Арсеній ще з початку не підтримав її, а вона просто зненавиділа його. Вже наступного року він рішуче виступив проти залучення до державної казни монастирських маєтків і земель. У Неділю Торжества Православ’я владика виголосив анафему всім, хто ґвалтує і ображає Святі Божі Церкви і монастирі. Всі, хто був у Ростовському кафедральному соборі зрозуміли, що мова в першу чергу йде про царицю.

Ослушника царської волі було позбавлено сану і вислано як простого ченця в Карельський Свято-Миколаївський монастир, що недалеко від Архангельська. Про його чернече життя митрополит Іларіон написав так:

«Колишній митрополит мав рубати дрова, носити їх, палити печі, мити підлоги і т.ін. Щоб пам’ятав, що проти цариці не вільно виступати… Бо в Росії вона керувала Церквою…».

А тим часом цариця Катерина жорстоко переслідувала прихильників митрополита Арсенія. Всією Росією та й Україною ходили різні чутки про суд над ним і про страшні катування, вже тоді його вважали святим.

Але й на далекій Півночі чернець Арсеній не скорився, тому в 1766 році був підданий повторному суду. На цей раз вже як політичний злочинець він був засуджений до смертної кари. Та по «милосердію» цариці розстриженого ченця з новим іменем Андрея Враля (Брехунця) заслано «на вічне і безвихідне» перебування в Ревельській фортеці. А йому тоді вже було 70 років. Останні чотири роки земного життя минули в холодному кам’яному мішку в тяжких муках. Митрополит Київський Євгеній Болховітінов за свідченням очевидців про ці роки розповідає так:

«Двері в каземат замурували. В’язниця аж до смерті митрополита вже не відчинялась. Заборонені будь-які спілкування зі сторонніми. А наприкінці відмовились давати в’язневі не тільки одяг, але й їжу…»

Тяжкі муки скінчилися 28 лютого 1772 року, митрополит-мученик тихо упокоївся в Бозі.

Помісний собор Української Православної Церкви Київського Патріархату приєднав у 2004 році митрополита Ростовського Арсенія до сонму святих для загального церковного шанування.

29 лютого (13 Березня) — Преподобного Касіяна, затворника Печерського, у Дальніх печерах (у високосний рік)

Києво-Печерський чернець жив у ст., посник і чудотворець. Був смиренним перед усією братією, трудолюбивим і послушним. Гонитель бісів. Примусив їх визнати, що в Печерській обителі є багато ченців, які з успіхом можуть їх виганяти. На завершення своїх чернечих подвигів відійшов у затвор.

Пам’ять преподобного Касіяна відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

Березень За старим стилем (за новим стилем) 2 березня (15 Березня)

Києво-Печерський чернець жив у ст., посник і чудотворець. Був смиренним перед усією братією, трудолюбивим і послушним. Гонитель бісів. Примусив їх визнати, що в Печерській обителі є багато ченців, які з успіхом можуть їх виганяти. На завершення своїх чернечих подвигів відійшов у затвор.

Пам’ять преподобного Касіяна відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

Березень За старим стилем (за новим стилем) 2 березня (15 Березня)


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору