«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Листопад

Борис Самбор
  1. ЛИСТОПАД за старим стилем (за новим стилем)
    1. 3 листопада (16 листопада) — Преподобної Анни, княжни Київської
    2. 4 листопада (17 листопада) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах
    3. 4 листопада (17 листопада) — Святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського
    4. 6 листопада (19 листопада) — Преподобного Луки, економа Печерського, у Ближніх печерах
    5. 9 листопада (22 листопада) — Преподобного Онисифора, сповідника Печерського, у Ближніх печерах
    6. 15 листопада (28 листопада) — Преподобного Паїсія Величковського
  2. Листопад за старим стилем (грудень за новим стилем)
    1. 19 листопада (2 грудня) — Преподобного Варлаама, ігумена Печерського, у Ближніх печерах
    2. 22 листопада (5 грудня) — Благовірного Ярополка, у святому хрещенні Петра, князя Володимиро-Волинського
    3. 24 листопада (7 грудня) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах
    4. 25 листопада (8 грудня) — Священномученика Климента, папи Римського
    5. 26 листопада (9 грудня) — Святителя Інокентія, єпископа Іркутського
    6. 27 листопада (10 грудня) — Знайдення мощів благовірного князя Всеволода (у святому хрещенні — Гавриїла), Псковського чудотворця
    7. 29 листопада (12 грудня) — Преподобного Нектарія Печерського, у Ближніх печерах
    8. 30 листопада (13 грудня) — Апостола Андрія Первозваного

ЛИСТОПАД за старим стилем (за новим стилем)

3 листопада (16 листопада) — Преподобної Анни, княжни Київської

Преподобна Анна, княжна Київська

Онука Ярослава Мудрого, дочка великого князя Київського Всеволода Ярославича і Анни Мономах, Анна Всеволодівна народилася в 1055 році. Батько скріпив свої сімейні узи з візантійською царівною Анною із роду Мономахів ще тоді, коли йому було лише 17 років. Він був четвертим сином велико-побожного і дійсно мудрого батька Ярослава. Іпатіївський літопис під 1093 роком дає Всеволоду таку характеристику:

«Благовірний князь Всеволод ще змалку любив правду, доглядав убогих, віддавав честь єпископам і пресвітерам. Особливо сильно любив він ченців і задовольняв їх прохання. Знав п’ять іноземних мов. Князь Всеволод під Києвом залишив по собі вічного пам’ятника — у 1070 році заклав Михайлівський собор і цим започаткував Видубицький монастир».

Мати Анна була дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха. Відомостей про неї досить мало, і можна лише здогадуватися, що це була дуже побожна й високоосвічена жінка. Тому й немає сумніву, що під впливом запроваджених нею високих православних чеснот і звичаїв виховувалися діти в їхній сім’ї.

Старший брат княжни великий князь Київський Володимир Мономах (1053 — 1125) був славний військовими перемогами, великою побожністю та милосердям. Він першим в історії Руси-України був коронований на царство Ефесським митрополитом Неофітом.

Княжна Анна, або як її з дитинства називали пестливим ім’ям Янка, також наповнила свою боголюбну душу християнськими чеснотами, що оточували її у батьківському домі. Ще з молодих років для неї надзвичайне значення мали висока побожність, молитва й лише правда. Вона досить рано була заохочена до книжок, батько навіть дозволяв їй їх переписувати. Мати померла в 1067 році, проживши в шлюбі 21 рік. Двох своїх інших дочок Євпраксію та Катерину батько мав від другої дружини Анни, княжни Полоцької. Старша сестра мала великий вплив на своїх менших, а особливо на Євпраскію, майбутню дружину германського імператора Генріха IV. Вони разом виховувалися у православному дусі й разом самостійно вчилися. Адже на той час у Києві не було жодного жіночого монастиря, де можна було отримати добрі знання.

На родину князя Всеволода мав великий вплив митрополит Київський Іоан II. Грек за походженням, високоосвічений ієрарх, він дев’ять років (1080-1089) служив на Божій ниві в Україні і за цей час багато зробив для неї. Безумовно, що під його впливом княжна Анна прийняла чернечий постриг. Але треба зауважити, що деякі західні історики пов’язували такий її крок з тим, що начебто вже у 8 років вона була заручена з візантійським цесаревичем Константаном, сином імператора Константина X Дуки. Та коли того цесаревича силоміць постригли у ченці, то й княжна прийняла відповідне рішення. Однак це виглядає маловірогідним, перш за все тому, що той Дука був дуже близьким родичем її матері. Отож і правильно пише Олександр Луговий у своїй книзі «Визначне жіноцтво України», називаючи найбільш певною причиною постригу Анни — її замилування до знань.

Чернецтво на нашій землі було тоді у великій пошані, завдяки йому у Київській державі укріплювалася і поширювалася віра християнська.

Отак з великою радістю і без жодного примусу княжна Анна вступила в невісти Христові, і сталося це в 1086 році.

А тимчасом батько — князь Всеволод уже будував у Києві, в «місті Володимира» монастир на честь святого Андрія Первозваного. Цим ще раз підтверджувалося, що апостол Андрій Первозваний був засновником Христової Церкви в Україні.

Перший жіночий монастир знаходився десь недалеко від Десятинної церкви, і Анна стала його першою ігуменею. Іпатіївський літопис під 1086 роком про її перші кроки в монастирі подає так:

«Вона зібрала багато черниць і жила з ними за монастирським чином».

Про подальшу її діяльність у святій обителі читаємо в «Історії Російській» російського історика Василя Татіщева:

«Анна зібрала у свій монастир багато черниць і навчала їх писанню, а також ремеслам, співу та шиттю».

Після Хрещення Руси-України в 988 році шкільна освіта почала помалу розвиватися, але жіночих шкіл на було. Тому школа, яку ігуменя Анна започаткувала у своєму монастирі, була першою жіночою школою в Україні, а мабуть, і в Європі. Для Києва це також була велика культурна подія. Школа була початковою, дівчата вчилися читати, писати, співати у церкві, освоювали жіночі ремесла: прядіння, ткацтво, пошиття одягу та вишивання. Вірогідно, що ігуменя навчала їх також і переписувати книги. До школи набиралися різні дівчата. Були там і княжні, і боярські дочки, а навіть і селянки. Вчилися там і племінниці ігумені, дочки князя Володимира Мономаха. Та головною проблемою була відсутність високоосвічених вчительок, яких у Києві знайти було складно.

Отож, коли в 1089 році Анна поїхала до Візантії, офіційно ніби на побачення з ріднею по матері, та насправді вона дуже хотіла знайти для своєї школи вчительок, жінок-слов’янок, проте підтверджень про виконання цього завдання немає.

А ще в тому році помер митрополит Київський Іоан III. Нестор Літописець під роком 1090 так описав цю подію:

«Привела Янка митрополита Іоана скопця і побачивши його люди всі сказали «Се мертвець прийшов». І пробувши від року до року він помер».

У 1105 році в монастирі, який тепер у народі став називатися Янчиним, був побудований новий храм, який через прорахунки будівельників завалився. Та невдовзі він був відновлений. У 1106 році після довгих блукань по Європі до Києва повернулася молодша сестра Євпраксія і постриглася в Янчиному монастирі. Там побажала знайти свій останній спокій і її мати, друга дружина князя Всеволода. Янчин монастир став усипальницею також для батькового онука — князя Ярополка Володимировича, правнука Володимира Андрійовича та інших родичів.

26 років віддала Анна, княжна Київська служінню на ниві чернечій і просвітницькій. Це була жінка великого духу, яка мала сильний вплив на тодішню молодь, досягла значних успіхів у її навчанні й вихованні, її послідовницею на чернечо-просвітницькій ниві у XII ст. стала преподобна Єфросинія, ігуменя Полоцька. Благочестива княжна-ігуменя Анна жила на рівні зі всіма черницями за суворими монастирськими правилами в молитвах, пості та глибокому смиренні. Про її відхід до Господа преподобний Нестор у 1112 році написав так:

«У тім же році преставилась Янка, дочка Всеволодова, сестра Володимира місяця листопада в третій день. Вона покладена була в церкві святого Андрія, що її спорудив був отець її. Тут бо вона й постриглася була, в церкві тій, дівою будучи».

Проіснував Янчин монастир лише до 1240 року, до монголо-татарської навали.

4 листопада (17 листопада) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Меркурій, посник Печерський

Преподобний Меркурій, чернець Києво-Печерський, жив у XIV ст. Він перебував у єдиномислії і великій та нерозлучній братерській любові з преподобним Паїсієм Печерським (пам’ять — 19 липня (1 серпня)). І що б вони не просили разом у Господа, те Він їм завжди давав, по молитві їхній. Особливо щиро вони просили Його ніколи їх не розлучати. Чернечий подвиг вони звершували разом в одній келії, а коли померли, то їх навіть поклали в одну домовину. І на небі разом з Ісусом Христом вони насолоджуються життям вічним.

Їхні святі мощі спочивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах в окремих раках напроти один одного.

Пам’ять преподобного Меркурія вшановується ще й 28 серпня (10 вересня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту і 24 листопада (7 грудня).

4 листопада (17 листопада) — Святителя Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського

Святитель Павел Конюшкевич, митрополит Тобольський

Витоки роду Конюшкевичів походять дуже ймовірно із села Конюшки (тепер село Луки), що на Прикарпатській Самбірщині. Батьки майбутнього святителя за своїм соціальним походженням належали до багатого шляхетного роду і згодом переїхали до міста Самбора. Саме там у 1705 році в них народився син Петро. Початкову освіту він здобув дома та в Самбірському училищі, яке належало Православному братству Святого Апостола Пилипа.

Павлові дуже хотілося вчитися далі і шлях його проліг до Києва. Батьки бачили в ньому безсумнівні здібності й не заперечували проти його рішення. На той час єдиним православним вищим навчальним закладом на українських землях була Києво-Могилянська академія, найвищий розквіт якої був саме в цей проміжок часу. Вона була улюбленою школою всього українського народу. Православна освіта в Академії глибоко поєднувалася з прадавніми звичаями українського народу, її вихованцям вміло прищеплювалася велика й гаряча любов до своєї Батьківщини і Православної церкви. Навчання Петра в Академії припадає десь на 1715–1730 роки, за іншими даними — на 1717–1733 р. Приблизно в ті ж роки там навчався і його ровесник — Яким Горленко, майбутній український святий — святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Високий рівень навчання в той час забезпечували прекрасні наставники, такі як Феофан Прокопович (1704–1716), Сильвест Пановський (1716–1721), Йосиф Волчанський (1721–1727). Безсумнівно, Петро навчався в Академії «на відмінно», чим привернув до себе увагу керівництва і був залишений після її закінчення на викладацькій роботі в одному з нижчих класів. Великим благом на той час було те, що Києво-Могилянська академія працювала на користь народної освіти в повній згоді з Головною Українською Святинею — Києво-Печерською Лаврою. Своїх найкраще підготовлених вихованців Академія передавала своїй добрій і старішій союзниці — Лаврі, а та приймала їх до чернечої братії та при допомозі своїх старців-подвижників утверджувала в чернечому подвигу, а далі розходилися вони в різні кінці імперії на велику справу — підвищення рівня православної освіти і свого народу й інших народів та навернення до християнства — зовсім далеких у тому числі й сибірських. Але про це — далі. А тимчасом у 1733 році в Києво-Печерській Лаврі Петро прийняв чернечий постриг з іменем Павло від архімандирта Романа Копи, відомого своїм аскетичним настроєм та прийняттям схими в ранньому віці. З юних років Павло був схильним до усамітнення і Богомислія та мав постійний потяг до чернецтва. Тому прийняття ним чернечого постригу було природним явищем. Він пориває будь-які зв’язки з мирським життям, поринає у світ духовного подвигу і молитви і стає на шлях до вищого духовного вдосконалення. Уже за рік, 5 грудня 1734 року архієпископ Київський і Галицький Рафаїл (Заборовський) висвятив його до першого священно-чернечого ступеня — на ієродиякона. За іншими даними це відбулося 30 грудня 1739 року. Без жодних зауважень Павло ніс скромний послух продавця книг при Лаврській друкарні, незважаючи на те, що там вимагалася велика сумлінність і чесність. Подальші два роки він був вчителем піїтики у рідній Академії та Києво-Печерська Лавра знову покликала свого духовного сина до себе.

8 січня 1740 року спочив архімандрит Києво-Печерський Іла-ріон Негребецький, а на його місце було обрано настоятеля Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря Тимофія Щербацького. Треба було їхати на посвячення до Петербурга з відповідною свитою та дарунками. Від’їжджаючи, він узяв з собою ієромонаха Павла як подорожнього скарбника, якому було доручено 5000 рублів. Це також був доволі складний послух, та з ним він справився достойно. Подорож майже через усю Росію протягом 2-х місяців подарувала молодому ченцю велику пізнавальну користь. Лише перелік міст, де побував Павло, говорить сам за себе: Батурин, Глухів, Брянськ, Серпухов, Москва, Троїце-Сергієва Лавра, Твер. Іверський монастир, Великий Новгород і Петербург.

Повернулися всі до Києва 9 березня 1741 року, але ієромонах Павло невдовзі наказом Святійшого Синоду призначається на посаду проповідника Московської Слов’яно-Греколатинської академії і негайно від’їжджає до Москви. Це було досить поважне призначення. Проповідники прирівнювалися до вчителів Академії і щодо пошани стояли рядом з керівними особами. Щонеділі, а також у святкові дні вони проголошували проповіді в академічному храмі, а інколи і в інших храмах Москви. Ієромонах Павло володів особливим даром проповідництва і це була його перехідна сходинка для вищого призначення. Уже за два роки його переводять у Великий Новгород, де архієпископом тоді був українець Амвросій Юшкевич, у минулому вчитель Києво-Могилянської академії. Новгородською єпархією тоді управляв також українець-архієпископ Стефан Калиновський. 18 лютого 1744 року ієромонаха Павла було призначено архімандритом Новгородського Свято-Юріївського монастиря, а це була нагорода за його великі попередні труди. Свято-Юріївський монастир був давнім монастирем, його заснування приписується київському князю Ярославу Мудрому, що в хрещенні був названий Георгієм (Юрієм). Монастир у своєму підпорядкуванні мав близько 15 приписних монастирів і володів величезними землями. Богослужіння в монастирі здійснювалося за особливим церковним чином з відзнаками, які надавалися лише архієрейській службі.

Свято-Юріївський монастир був одним із заможніших, інколи його називали навіть Лаврою. Головними турботами настоятеля монастиря було спорудження нових будівель та підтримання зовнішньої і внутрішньої неземної краси чернечої обителі. Архімандрит Павло постійно підтримував тісні зв’язки зі своєю духовною матір“ю — Києво-Печерською Лаврою. 1752 року приймав у Юр“ївському монастирі Києво-Печерського архімандрита Луку Білоусовича, з яким разом ступали на тяжкий шлях чернечого життя. В останні чотири роки його керівництва монастирем у Новгороді не було архієпископа і тому він фактично керував і Новгородською єпархією.

5 травня 1758 року в Петербурзі архімандрит Павло був висвячений на єпископа і возведений у сан митрополита Тобольського і всього Сибіру. До уваги, звичайно, були взяті його виняткові адміністративні здібності, неабиякий розум та всебічна розвиненість.

Півроку добирався до далекого Тобольська митрополит Петро і нарешті прибув туди 20 листопада 1758 року. Провівши ніч у Знаменському монастирі й незважаючи на сильний мороз, владика Павло здійснив молебень у міських воротах, а в літньому Успенському соборі — Літургію.

Тяжкою нивою для архіпастирської праці була Тобольська єпархія, яка розкинулася на безмежних просторах Тобольської, Томської і Єкатеринбургської губерній. Паства — це в основному люди різної етнічної належності, вислані до Сибіру для виправлення після кримінальних злочинів, озлоблені на всіх і на все, тисячі втікачів, велика кількість старообрядців. Багато було й іновірців, а також і новоохрещені із татар і калмиків. Владика Павло був сьомим митрополитом Тобольським родом з України. Багато праці доклали його попередники в розвиток Тобольської єпархії з самого початку XVIII сторіччя.

Будівництво дерев’яних храмів, яке вони свого часу забезпечували, було, звичайно, справою тимчасовою, бо роки й часті пожежі робили своє. Тому за час архієрейства святителя Павла збудовано більше 20-ти кам’яних храмів та відкрито декілька нових парафій. Чимало уваги він приділяв роботі семінарії, що була при архієрейському домі. Заснована вона була ще митрополитом Филофеєм Лещинським для підготовки священиків. Нестача кваліфікованих вчителів у далекому Сибірському краю була постійною проблемою семінарії. Тому, в першу чергу святитель Павло забезпечив відкриття при ній вищого богословського класу та призначив ректором семінарії архімандрита Михайла Міцкевича — вірогідно, випускника Києво-Могилянської академії. З 1765 року Тобольська семінарія була переведена на постійне державне утримання, а ще раніше вчителям була підвищена заробітна плата. Згодом до Тобольська прибули ще 2 випускники Києво-Могилянської академії: Саватій Ісаєвич та Веніамін Бялковський. Проте вибір надісланих вчених монахів не завжди був вдалим. Вчинивши наклеп на святителя Павла, Саватій Ісаєвич гірко образив його. Велику виховну роботу доводилося проводити і з діючими священиками, викликати до себе, а винних карати, застосовуючи в дусі того часу і тілесні покарання. Святитель Павло й тут підтримував зв’язки з Києво-Печерською Лаврою, яка надсилала йому свої «презенти» — книжкові.

А 23 березня 1766 року з Лаврської друкарні святителю Павлу було відправлено напрестольне Євангеліє — дарунок від архімандрита Зосими.

У 1764 році на території Тобольської єпархії в м. Іркутську були відкриті (нетлінними) мощі святителя Інокентія (Кульчицького), українського проповідника Православ’я в далекій сибірській землі. Це, мабуть, була остання радість у житті святителя Павла за свою єпархію. Митрополит Павло був ревним оборонцем верховних прав, супротивником відбирання монастирських земель та архієрейських будинків до державної казни. Усе це прагнув узаконити обер-прокурор Синоду 1.1. Меліссіно, та ще й за підтримки цариці Катерини II. Отож митрополит Павло категорично виступив проти втручання світської влади у церковне життя. За це вже гірко поплатився український святий-митрополит Тобольський Арсеній Мацієвич.

Митрополит Іларіон (Огієнко), називаючи святителя Павла «… однодумцем святителя Арсенія щодо оборони святої Православної Церкви…», вважав, що «це був високоосвічений ієрарх, українець… першорядний проповідник і богослов. Вперто говорив до всіх українською мовою».

Святитель Павло суворо дотримувався канонічних правил у церковному керівництві, а це також не подобалося «реформатору» церковного життя 1.1. Меліссіно.

Отож 22 червня 1767 року на засіданні Синоду Новгородський митрополит Димитрій Сєченов оголосив височайше повеління цариці викликати митрополита Павла до Москви. Та лише після розпоряджень Сибірському губернатору про висилку митрополита, він прибув до Москви 2 квітня 1768 року. Мав при собі письмове прохання про «звільнення від єпархії у Києво-Печерську лавру на спокій». Не дочекався засідання «грізного» Синоду щодо справи святителя Павла митрополит Димитрій Сєченов і помер 14 грудня 1767 року, а обер-прокурор 1.1. Меліссіно — 24 жовтня 1768 року. 25 квітня 1768 року Синод позбавив святителя Павла сану митрополита, та цариця Катерина цього рішення не затвердила. Як пише у своїй праці „Українська патрологія» митрополит Іларіон (Огієнко) — «бо мала досить клопоту і з митрополитом Арсенієм Мацієвичем».

Святителю Павлові було навіть запропоновано повернутися в Тобольськ на управління єпархією, але він відповів чітко й зрозуміло: „Я позбавлений єпархії за вироком Синоду, тому не можу повернутися до неї. Нехай відішлють мене до Києво-Печерської Лаври, у якій я дав обітницю послуху настоятелю».

29 червня 1768 року духовний син прибув до своєї Матері — Святої Києво-Печерської Лаври і пробув там на спокої понад два роки. При від’їзді до Києва від цариці була спроба передати митрополиту 10 тис рублів, та він від них категорично відмовився. Як служитель церкви, яка недавно світською владою позбавлена свого майна, він вирішив, що немає права приймати ці гроші, але промислом Божим ці гроші були використані на позолоту глав Великої Успенської церкви.

Останні місяці свого земного життя Божий обранець проводив у суворих чернечих подвигах і, незважаючи на стан здоров’я, служив або в Лаврі, або в інших храмах Києва. Проживав він в заново відремонтованих намісницьких келіях.

Десятирічне перебування в умовах суворого сибірського клімату та переслідування в останні роки від вищої церковної влади далися взнаки. Восени 1770 року святитель Павло склав заповіт, за яким усе його майно було роздано бідним ще до його смерті. А 4 листопада того ж року, як доповідав Синоду архімандрит Лаври Зосима Валкевич, святитель Павло преставився «з усяким християнським порядком».

З 13-ти українських сибірських святих лише в святителя Павла здійснилася заповітна мрія — повернутися з далекого краю на свою рідну землю.

Труна з мощами святителя Павла була поставлена в склепі, що знаходився в приділі в ім’я святого первомученика Стефана Великої Лаврської церкви. У 1912 році у зв’язку з підготовкою до канонізації мощі з дерев’яного труною були покладені до нової бронзової гробниці. Біля святих мощей за молитвами святителя Павла відбулося безліч зцілень.

Всеросійський Собор 1917–1918 років прославив митрополита Павла, але остаточно канонізувати не встиг. Лише Архієрейський собор Української православної церкви Київського патріархату 14 травня 1999 року приєднав святителя Павла митрополита Тобольського до сонму святих для церковного шанування.

На честь святителя Павла в м. Самборі Львівської області споруджено один із найкращих православних храмів в Україні.

6 листопада (19 листопада) — Преподобного Луки, економа Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Лука, економ Печерський

Преподобний Лука, економ Печерський, жив у XIII ст. Свої чернечі подвиги звершував суворим виконанням Євангельських заповідей. Святі мощі спочивають у Ближніх печерах. Інших відомостей про нього не збереглося.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

9 листопада (22 листопада) — Преподобного Онисифора, сповідника Печерського, у Ближніх печерах

Про життя Онисифора пресвітера, мужа у всякому добродійстві досконалого, написав у Києво-Печерському патерику єпископ Володимирський і Суздальський Симон (пам’ять — 10(23) травня). Мав Онисифор духовного сина ченця, який таємно порушував піст, жив не чисто і все це приховував на сповіді. Та якось, будучи начебто й здоровим, раптово помер. Тіло його так смерділо, що до нього ніхто не міг наблизитися, тому й відспівування відбули стоячи віддалік. Поклали його в печері, але навіть тварини її оминали. Часто й крик було чути звідти, неначе хто мучив того.

Вночі пресвітеру Онисифору з’явився преподобний Антоній та й став дорікати за те, що нерозкаяного грішника поклали у святому місці. Отямившись від видіння, Онисифор упав на коліна та й став просити:
«Господи, навіщо Ти приховав від мене справи цієї людини?». Тут же з’явився ангел і промовив: «В настанову всім, хто грішить і не кається, аби ті, хто це бачили — покаялися». Онисифор посилив свої молитви за духовного сина і знову почув:
«Якщо хочеш — допоможеш йому.»

Він негайно розповів про все ігумену Пимену і дуже просив залишити тіло нещасного в печері, адже було йому явлення святого Антонія зі словами: «Умилосерджуся я над душею брата цього, бо ж не можу зламати вам даної своєї обітниці, що кожен, кого покладуть тут, помилуваний буде, навіть якщо й був грішним». Та й самому ігумену було певне явлення від Бога і було сказано:

«Оскільки покладено тут чимало грішників і всі прощені заради святих печерників, котрі вгодили Мені, то й цього окаянного душу помилую, — заради рабів Моїх Антонія і Феодосія. І буде на це знамення: сморід зміниться на пахощі.» Так воно й сталося. Братія, що прийшла до печери, насолодилася пахощами, прославивши Господа та святих Його угодників. Преподобний Онисифор помер у 1148 році, його святі мощі спочивають у Ближніх печерах.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

15 листопада (28 листопада) — Преподобного Паїсія Величковського

Преподобний Паїсій Величковський

Як свідчать давні літописи, організоване монастирське життя на українських землях розпочалося в XI ст., хоч ченці як такі з’явилися набагато раніше. Запроваджене на Київських горах преподобним Антонієм і Феодосієм Печерськими, воно дало цілий сонм українських православних святих. Татаро-монгольська навала в XIII ст. та інші потрясіння в житті народному призупинили його розвиток на декілька сторіч. До XVIII ст. це були роки відносно невеликого й короткого розквіту і чергового, ще більшого запустіння українського чернецтва. Та у XVIII ст. чернецтво, а особливо старчество, відновлюється за стародавніми традиціями з новою силою. І головним його відновлю-вачем став старець Паїсій Величковський. Йому було дано відновити забуті корені духовності, які колись виходили з Візантії.

Петро Іванович Величковський народився в Полтаві 21 грудня 1722 року в родині українського священика Івана Величковського та його паніматки Ярини. У цей день Церква відзначала пам’ять святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, тому й назвали хлопчика Петром. У сім’ї він був одинадцятою і передостанньою дитиною. Прадід, дід, батько і брат Петра були священнослужителями Полтавського Свято-Успенського собору. Бабуся його — настоятельницею Покровського жіночого монастиря, а мати на схилі років прийняла в ньому постриг з іменем Юліанії. Отож, зрозуміло, що хлопчик виховувався в сім’ї з особливою релігійністю, у променях якої грілася й розквітала його юна душа.

У чотирирічному віці Петро втрачає батька і весь тягар виховання лягає на матір. Ще з дитинства Петро відрізнявся від однолітків лагідним і в той же час твердим і незалежним характером. Людські кривди хлопчик сприймав як свої власні і вже тоді прагнув до особистої свободи. У сім років мати віддає його до соборної школи, але провчився він там лише два роки. Незадоволений навчанням, Петро вирішує зайнятися самоосвітою, а було ж йому лише 9 років. Хлопчик росте мовчазним, покірливим і сором’язливим. Він багато читає, окрім Святого Письма — твори Іоана Золотоустого та Єфрема Сиріна, книги про аскетичні подвиги пустельників. Особливо останні найбільше відповідали внутрішнім пориванням його юної душі. Під впливом прочитаного вже тоді у Петра почав з’являтися потяг до чернечого життя.

Коли йому виповнилося 13 років, помер брат Іван — настоятель Успенського собору міста Полтави, мати вирішила йти з ним до Києва і просити митрополита Рафаїла (Заборовського) залишити місце брата за Петром. На руках у неї був лист-прохання до владики, підписаний його хрещеним батьком — полтавським полковником Василем Васильовичем Кочубеєм та іншими шанованими громадянами міста. Митрополит прийняв їх лагідно, відразу ж проекзаменував Петра, залишився ним задоволений і видав йому грамоту на Полтавську протопопію, але за умови закінчення Києво-Могилянської академії. Невдовзі мати повернулася додому, а син став слухачем молодшого відділення академії. Це були якраз ті роки, коли там навчався і майбутній видатний український філософ Григорій Сковорода. Одноліток Петра, він був старший від нього на 18 днів. Свій життєвий шлях вони закінчили також одного року — 1794, Григорій на шість днів раніше.

В академії Петро потрапив до гурту мрійливих юнаків-однокласників, які вже з молодих літ любили високочеснотне життя, аскетизм і чернецтво. Основними рисами їхнього світогляду були:
1. Не суди свого ближнього, хоч би ти на власні очі бачив гріхи його!
2. Ні до кого не виявляй ненависті!
3. Всім серцем прощай кривди всім, хто тебе скривдив!

Юнаки поклялися один одному, що підуть у ченці, але обов’язково в бідний монастир. Під час навчання Петро зустрівся з глибоким аскетом ієромонахом Братського Богоявленського монастиря Пахомієм, який багато бачив і пережив за своє життя, і тут же спудей відчув прохолоду до академічної науки. Саме Пахомій відкрив у душі юного вихованця почуття благоговіння перед Словом Божим. Мабуть, також він розказав Петрові про зарубіжну країну Молдавію, де Право-славіє не знає утисків від унії, і посіяв зерно світлої мрії в юну душу. Бо ж і сам Пахомій невдовзі переїхав до Чернігова і став служити при митрополитові Антонії, який ще зовсім недавно був митрополитом Молдавським. На жаль, о. Пахомій не переконав студентів, що вони обов’язково повинні закінчити навчання в академії.

А тому, ще навчаючись у третьому класі академії, Петро ходив у Китаївську пустинь і просився в ченці. Запросивши до келії, настоятель скиту тричі просив Петра сісти на стілець, однак той залишався стояти біля дверей. З погляду настоятеля це було недосконале смирення. Він пояснив молодому спудею, що в його душі не видно й сліду чернечого улаштування, ані послуху, ані покірності і що справжній чернець на всі докори має відповідати: «Пробач, отче святий, согрішив». Довелося повертатися в академію, але в майбутньому преподобний не раз розповідатиме про це, як про належний урок для послуху.

Проте вже восени 1739 року Петро залишає академію і відбуває на батьківщину преподобного Антонія Печерського до Любечського Антоніївського монастиря. Петро прагне відшукати живі джерела Святоотцівського Богословія. Але поки що він виконує послух завідувача монастирськими запасами. Отець ігумен Никифор і монастирська братія прийняли його з великою любов’ю. Тут він почав переписувати для себе «Ліствицю» аскета Іоана Схоластика, але з приходом нового ігумена через три місяці монастир довелося залишити, тому що той не лише обізвав Петра ледарем, а ще й побив. Якоїсь ночі він потайки вийшов з монастиря, помолився Богу і благополучно перейшов по кризі на правий берег Дніпра.

Невдовзі у Медведівському Свято-Миколаївському монастирі (тепер Черкаська область), де він зупинився, здійснилася його давня мрія — 6 серпня 1741 року він прийняв постриг з іменем Парфеній. Проте братія, ніби помилково, почала називати його Платоном. Спроби змінити це за допомогою ігумена ні до чого не призвели, так і залишився він Платоном. А ще його старець-духівник покинув монастир і не дав йому жодного правила, сказавши, що той сам вчений. Отак ченцю Платону вже ніколи не судилося побачити свого духівника.

Недовго тривав спокій у Медведівському монастирі, бо й сюди добрався польський урядник і почав агітувати за унію. Проте, нічого не досягнувши, закрив церкву, забрав ключі і виїхав. За місяць уже й братія почала розходитися, чернець Платон прийшов до Києва в Печерську обитель і мав послух працювати при друкарні. Тут він почав описувати життя печерських подвижників — істинних аскетів. Надійшла сумна вістка з Полтави — померла мати вже будучи черницею. Задумався Платон, для чого приходить людина в цей світ і як вона повинна жити, щоб бути щасливою. Чому таке непоборне зло в Україні і чому наш народ такий нещасний? Не було відповіді і не було в кого запитати. Духівника й тут він не знайшов і зрозумів, що в Україні він його й не знайде.

І знову в дорогу, але вже за межі рідного краю — у Валахію і Молдавію. Чи думав він тоді, що додому вже не повернеться? А було ж йому лише 20 років.

З цим краєм Україна мала жваві відносини ще з часів Петра Могили та Богдана Хмельницького, у тамтешніх монастирях було багато вихідців з України. Пройшовши через декілька скитів, Платон зупинився у Свято-Миколаївському, що в Тройстенах. Тут він вперше познайомився з Афонським чернечим статутом, побувавши на святковій літургії за афонською традицією. Ченці цього монастиря були високочеснотними подвижниками і тут справді було чого навчитися. Платон зустрівся з найсильнішим ієромонахом Мерлополянського скиту, вихідцем з України, отцем Василем. Близько з ним зійшовся і вів довгі розмови. Отець Василь запропонував Платонові прийняти ієрейство, але той рішуче відмовився. Деякий час він пробув ще в гірському скиту Киркул, але потім відчув величезний потяг до Святої гори Афон. Він розумів, що тільки там зможе своїм аскетичним життям повністю віддатися службі Господу, що тільки на основі православної аскетичної філософії, що називалася старчеством, можна отримати найглибші знання.

У 1746 році в пошуках досконалого чернечого життя він вирушає на Афон і потрапляє до великої української колонії під Пантократовим монастирем, який перебував під заступництвом Запорізької Січі. У 1750 році Платона відвідав старець Василь із Молдавії і постриг його в мантію. Отож у віці 28 років рясофорний чернець Платон став старцем Паїсієм. Він поселився у старій келії святого пророка Іллі й почав приймати ченців, які потребували поради й керівництва, тобто перших своїх учнів. Як не відмовлявся від них Паїсій, посилаючись на свою не достойність, але в 1758 році він таки прийняв священство. З дозволу ігумена монастиря Пантократія Паїсій засновує Свято-Іллінський скит, до якого йдуть ченці в основному з України, і чернече братство стало повним, бо тепер мало свого духівника-проповідника. Молдавський князь Дабіж так оцінив Іллінський скит: «Це живий куточок далекої України з усіма її характерними особливостями, традиційною гостинністю, пересадженими на легендарний ґрунт Афону».

Старець Паїсій вивчає святоотцівські аскетичні твори Антонія Великого, Григорія Синаїта, Ісихія Єрусалимського та інших, разом з ченцями перекладає їхні твори. На Афоні він задумав одне з великих своїх діянь: вивчаючи вищеназвані твори, вирішує переглянути та виправити давні слов’янські переклади. Цей титанічний труд завершився виданням у Москві в 1793 році слов’янського «Добротолюбія». Сталося це за рік до смерті великого старця Паїсія Величковського. Титулом «великий старець» до нього володів лише преподобний Ніл Сорський з Вологодського краю.

Напружена літературна діяльність старця Паїсія тривала до останніх днів його життя. Писав він переконливо й лаконічно, просто й щиро. Сімнадцять років життя старця Паїсія минуло на Афоні. Але настав час, коли і на Святій горі почалися утиски християн, і з цієї причини він повертається у Молдавію. Разом з братією (64 особи) поселяється на Буковині в монастирі Святого Духа — Драгомирна. Протягом 3-х років число братії потроїлось.

Отець Паїсій написав і ввів новий статут по чину Афонської гори. Тут він прийняв схиму без зміни імені. Понад двадцять років перебував отець Паїсій у Драгомирні, але, коли закінчилася російсько-турецька війна, то цей край перейшов до Австрії, і він прийняв запрошення Сеульського монастиря. Там і розмістився разом з братією, яка вже налічувала 350 осіб.

А ще за чотири роки воєвода Костянтин Мурузі передав настоятелю Паїсію найстаріший монастир Молдавії — Нямецький (тепер — Румунія). Це вже був останній прихисток на життєвому шляху преподобного Паїсія. У Нямецькому монастирі в 1790 році він отримав сан архімандрита, тут він занедужав і помер 15 листопада 1794 року. Похований у головній церкві Вознесіння Христового цього ж монастиря. Вдячна братія вустами свого ченця, українського поета Омеляна Дияковського, у «надгробному риданні» так відгукнулася на цю сумну подію: Лиця твойого образ, Паїсію Славний, з’явити б міг художник мистецтвом управний. Та знаю: розум добрий і дивний у світі ніхто не може словом гаразд зобразити. До сонячного світла буває ум рівний, Ти був самому сонцю, наш отче, подібний. Він  був  одним  з  найвизначніших  вчителів  і  наставників східнослов’янського чернецтва і в першу чергу — українського та молдавського. Не створив нового вчення, але відновив стародавні традиції, запроваджені ще святими отцями Церкви, сприяв духовному оновленню вітчизняного старчества — унікального феномена православної традиції.

Починаючи з Афону, преподобний Паїсій наполегливо впроваджував Ісусову молитву у своєму чернечому братстві, вимагав виконувати її і в келіях, і скрізь, і завжди. Це була основа його всежиттєвої чернечої науки. Вона дуже давня і ще Іван Ліствичник називав її поєднанням людини з Богом.

І звучала вона й зараз звучить у Православному світі так: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

І буде звучати навіки — віків.

Листопад за старим стилем (грудень за новим стилем)

19 листопада (2 грудня) — Преподобного Варлаама, ігумена Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Варлаам, ігумен Печерський

Преподобний Варлаам жив у Києві XI ст. і походив зі знаменитого боярського роду. Його батько Іван (Ян) Вишатич і мати Марія були з благородної і христолюбної родини. Батько преподобного — київський тисяцький (воєначальник міста), знаменитий воєвода при князеві Ізяславу Ярославовичу. Такими ж були його дід Вишата і прадід Остромир. Від батьків Варлаам отримав добре християнське виховання, ріс міцною тілом дитиною і відзначався душевною чистотою. Із таким славним родоводом перед Варлаамом відкривалися широкі перспективи військової кар“єри. Але вже тоді у Києві та далеко поза ним сяяла слава подвижницького життя великих печерських отців Антонія і Феодосія. За переданням Нестора-літописця Феодосій дуже любив батьків Варлаама за їх праведне життя, а син часто приходив до преподобних слухати настанови. Згодом надійшов час, коли Варлаам навіть захотів пожити зі святими отцями в печері, чим серйозно розгнівив батька. Але думка про монастирське життя вже не залишала юнака. Божі слова: «Верблюдові легше крізь вушко голки пройти, ніж багатому в Боже Царство ввійти» мали для Варлаама вирішальне значення.

Одного разу, прийшовши до преподобного Антонія, Варлаам відкрив йому свої наміри:
— Хотів би я, отче, якщо Богу буде вгодно, бути ченцем і жити разом із вами.
— Добре бажання твоє, чадо, і наміри твої наповнені благодаттю, та дивися, щоб не повернули тебе назад багатство і слава світу цього.

Тому що по слову Господньому «жоден, хто поклав руку свою на рало і озирається назад, не придатний для Царства Божого» (Лк., 9, 62).

Уже наступного дня після цієї розмови Варлаам, залишивши батьків і свою наречену, одягнув світлий і дорогий одяг та в супроводі багатьох своїх слуг прибув до печери. До землі поклонившись братії, він зняв із себе боярські шати, поклав до ніг преподобного Антонія та сказав, що додому не повернеться. Чернець тут же нагадав юнакові, чиїм воїном він збирається стати і кому сьогодні дає обітницю.
— Вірую Богу моєму, отче! Якщо навіть батько забажає мучити мене, я не повернуся до мирського життя. Про одне благаю тебе: зверши скоріше наді мною постриг, — такою була відповідь молодого Варлаама.

Преподобний Никон, майбутній четвертий ігумен Києво-Печерського монастиря, негайно постриг його в ченці, за що й отримав догану від київського князя Ізяслава. Тим часом, дізнавшись про те, що сталося, батько Варлаама прибув до печер, зірвав із нього чернечий одяг, убрав у боярський і насильно забрав додому. Та коли син протягом трьох днів нічого не їв, ні з ким не заговорив, а лише молився до Господа, батько зрозумів, що тут уже нічого не вдієш. Він прикликав до себе сина, поцілував та під загальний плач родини відпустив до печер. Чернеча братія з любов ю прийняла Варлаама до своїх лав, і він повністю віддався подвигам послуху й покори.

Коли ж число братії досягло дванадцяти, преподобний Антоній усамітнився в окремій печері. Ченці тим часом обрали своїм начальником Варлаама, незважаючи на його молодий вік. Із цим рішенням і преподобний Антоній повністю погодився, оскільки бачив у молодому подвижникові небувале благочестя. Коли ж ченців стало двадцять, юнак із благословіння Антонія збудував над печерами невелику дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці. Цим було започатковано Києво-Печерський монастир, найславнішу обитель української землі.

Уже за кілька років великий князь Київський Ізяслав Ярославович, наречений у святому хрещенні Дмитром, звів новий кам’яний храм на честь свого небесного покровителя й заснував при ньому монастир. Це відбулося на місці теперішнього Михайлівського Золотоверхого. Ігуменство в ньому князь запропонував Варлаамові як людині зі значним досвідом організації чернечого життя. Божий угодник справді завів розпорядок за зразком Києво-Печерського, братію вчив постійно дбати про спасіння душі, завжди мати чисте сумління перед Богом і ближніми. Налагодивши діяльність Дмитрівського монастиря, Варлаам двічі відправлявся у подорожі на схід і відвідав святі місця в Єрусалимі та Константинополі. Він розумів, що християнство на Русі ще тільки започатковується і багато що з древніх правил східної церкви треба було ще впроваджувати. Перебуваючи далеко від Києва, він дбав про свій монастир, закуповував церковне майно — ікони, ризи тощо.

Повертаючись 1065 року з другої подорожі додому й досягнувши міста Володимира на Волині, преподобний Варлаам тяжко захворів і помер у Зимненському Святогірському монастирі. Там його й поховали, але згідно з його заповітом перенесли у Ближні (Антонієві) печери Києво-Печерської Лаври. У Зимненських печерах згодом було викопано місце під каплицю на честь преподобного, яка існує там і сьогодні. Серед шести підземних церков Києво-Печерської Лаври є у Ближніх печерах і Церква на честь святого Варлаама.

Пам’ять преподобного Варлаама Свята Православна церква відзначає тричі на рік: 19 листопада (2 грудня) — вірогідно, це день упокоєння; 28 вересня (11 жовтня) — серед преподобних Києво-Печерських, що в Ближніх печерах; 10(23) жовтня — у складі Собору Волинських святих.

22 листопада (5 грудня) — Благовірного Ярополка, у святому хрещенні Петра, князя Володимиро-Волинського

Благовірний Ярополк, князь Володимиро-Волинський

Князь Володимиро-Волинський Ярополк був сином великого князя київського Ізяслава і внуком Ярослава Мудрого. У святому хрещенні названий Петром, але мав ще й інше ім’я — Гаврило. Рік його народження невідомий, та можна сказати, що це була приблизно середина XI ст., тому що батько його народився в 1024 році. Його мати, польська княжна Гертруда-Олісава була сестрою короля Польщі Казиміра І. Про її благочестивість є свідчення навіть у Києво-Печерському патерику. Це вона зупинила свого чоловіка князя Ізяслава, коли той, будучи князем київським, зібрався розігнати печерську братію. Померла вона рівно за 20 років після смерті свого сина Ярополка, окрім якого в сім’ї було ще два сини — Святополк і Мстислав та дочка Євдоксія.

Це були тяжкі роки для української держави — Київської Руси, роки князівських міжусобиць між синами Ярослава Мудрого та їх молодшими родичами. Синів у великого князя було п’ять: Ізяслав, Святослав, Всеволод, В’ячеслав та Ігор. Протягом життя святого Ярополка князі на київському престолі мінялися сім разів. Його батько княжив тричі: з 1054 до 1068 р., з 1069 до 1073 р. та з 1077 до 1078 р.

15 вересня 1068 року половці вигнали батька Ярополка з Києва з метою звільнити з київської в’язниці свого князя Всеслава. Разом із сім’єю батько втік до Польщі, до жінчиного брата короля Казиміра І, який був одружений з наймолодшою дочкою рівноапостольного князя Володимира Добронізі — Марією. Лише навесні 1069 року, тобто за сім місяців, князь Ізяслав повернувся до Києва й відразу ж вигнав Всеслава з Полоцька. Поставив туди спочатку свого сина Мстислава, а коли той невдовзі помер — іншого сина, Святополка. Проте заповзятливий і хоробрий Всеслав швидко зібрав чисельне військо та, пограбувавши Новгород, вигнав Святополка з Полоцька.

Отут і наступив час молодого князя Ярополка. За наказом батька він пішов проти Всеслава. Їх вояки зустрілися біля стародавнього литовського міста Голотичська, і Ярополк розбив Всеслава вщент. Це був 1071 рік. Проте переможений Всеслав примирився з великим князем Ізяславом і утримався в Полоцьку. Тим часом ворожнеча між Ярославичами поновилася. Війна з полоцьким князям почалася знову, але вів її лише Ізяслав. Брати йому не допомагали, і навіть було укладено мир. Та цей мир видався підозрілим, і брати Ярославичі — Святослав Чернігівський і Всеволод Переяславський пішли війною на брата Ізяслава. І той вдруге в березні 1073 року змушений був залишити престол Святославу.

На цілих три роки Ізяслав разом із сім’єю знову опинився в Польщі, якою на той час уже управляв син Казиміра Болеслав II. Він, мало того, що вів війну з Чехією і був не в змозі допомогти, ще й захопив усі скарби Ізяслава. Подальший шлях Ізяслава і Ярополка проліг до Німеччини, до імператора Генріха IV. Вислухавши їх, той негайно направив до Києва Бурхарда, Трірського духовного чиновника і повелів оголосити князям Руським, щоб повернули Ізяславу законну владу. Князь Ярослав легко обеззброїв Бурхарда своїми щедротами і той нічим Ізяславу не допоміг. Зневірившись у сусідах, Ізяслав посилає сина Ярополка до папи Римського Григорія VII.

Князь Ярополк відвідав святі місця Вічного міста, поклонився нетлінним мощам й оковам свого небесного покровителя апостола Петра і апостола Павла. Для нього це була подія глибокого духовного значення.

Князь Ярополк просив у папи захисту від польського короля, вимагав повернення пограбованого. Але втручання папи ніякої користі не принесло, хоч польський король начебто й погодився допомагати.

Повернувшись до Києва, князь Ярополк у Верхньому місті закладає церкву на честь першоверховного апостола Петра на території тодішнього Свято-Дмитрівського монастиря (тепер — Свято-Михайлівський Золотоверхий). Проіснувала ця церква лише до татаро-монгольської навали.

Наприкінці 1075 року помирає брат Ізяслава Святослав, і Київський престол дістається іншому братові, Всеволоду. Та договір з ним приводить Ізяслава втретє на київське князювання. Сталося це 15 липня 1076 року. Невдовзі благовірний князь Ярополк отримує від батька місто Вишгород, але управляв він ним недовго.

У 1078 році Ярополк знову стає учасником сумних подій міжкня-зівського розбрату. Разом з батьком він допомагає дядькові Всеволоду воювати з його племінниками Олегом Святославовичем та Борисом В’ячеславовичем. Перед боєм батько сказав Всеволоду такі слова: «Я покладу за тебе голову». І ці слова виявилися пророчими. Князь Ізяслав був убитий. Ярополк супроводжував тіло батька до самого Києва й гірко оплакував його смерть:
«— Батьку, батьку мій! Не без печалі ти пожив на цьому світі і багато напастей прийняв ти від людей та від братів своїх. І ось загинув ти не від брата, а за брата поклав голову».

Поховали князя Ізяслава у церкві Пресвятої Богородиці (Десятинній). Князь Всеволод приходить на Київський престол вдруге, і надає своєму племіннику Ярополку батьківські землі Турова, приєднуючи до них Володимир-Волинський. Ярополк благодушно й зі смиренням прийняв те, що йому надали, бо добре знав старе батьківське правило: «Молодші повинні найстаршого мати за батька».

Тим часом уже племінники Ярополка — Рюрик, Володар і Василько, сини двоюрідного брата Ростислава, були вигнані із землі Тьмутараканської і не знали, де прихилити свої голови. Пристанище вони знайшли в доброго дядька-князя Ярополка у Володимирі-Волинському. Понад п’ять років Ярополк мирно управляв своїм князівством, аж поки не отримав несподіванок від цих племінників. Володар втік шукати щастя в чужих краях. Рюрик і Василько заплатили за доброту своєму дядькові як язичники — чорною невдячністю. На святу Пасху в 1084 році князь Ярополк вирушив до князя Всеволода у Київ. Цим скористалися названі племінники. Вони зібрали військо, і коли благовірний князь повернувся, нагло вигнали його з Володимира.

Допомога з Києва прийшла негайно: великий князь Всеволод прислав свого сина Володимира Мономаха, і той прогнав Ростиславичів та повернув Ярополка на свою вотчину. Володимир Мономах доводився Ярополку двоюрідним братом і він ще не раз приходив з допомогою на Волинь. На жаль, їхня дружба часто порушувалася діями тих-таки безземельних Ростиславичів та ще іншого двоюрідного брата, Давида Ігоревича. Великий князь Всеволод, бажаючи їх заспокоїти, віддав їм міста на Волинській та Галицькій землі: Давиду — Дорогобуж, а Ростиславичам — Перемишль і Теребовлю. Але, оскільки ці міста належали Володимиро-Волинському князівству, то образа Ярополка одразу ж почала точити його душу, та й злі його порадники зробили свою чорну справу. Ярополк почав готуватися в похід проти князя київського Всеволода. Проте великий князь випередив Ярополка, знову пославши на Волинь свого сина Володимира Мономаха.

Ярополк і цього разу вибирає шлях до Польщі, залишивши в Луцьку свою матір, дружину та військо, яких Мономах забрав у полон і відправив до Києва.

Володимиро-Волинське князівство дісталося Давиду Ігоревичу. Це вже був 1085 рік. Наступного року Ярополк повернувся з Польщі, помирився з Володимиром Мономахом і знову став княжити на Волині. Але це князювання було досить коротким. Уже за декілька днів він вирушив до Звенигорода Галицького. У дорозі один з його дружинників, якийсь Нерядець — мабуть, за намовленням когось із Ростиславичів, проткнув Ярополка шаблею. Благовірний князь вирвав із себе шаблю й голосно заволав: «Ох, це ти мене, вороже, погубив!». Мав він на увазі Рюрика Ростиславича, бо той Нерядець втік до нього у Перемишль. Сталося це 22 листопада 1086 року за одними відомостями, за іншими — 1087 р. (наприклад, у «Повісті минулих літ»).

Тіло благовірного князя-мученика було відвезено спочатку в Володимир, а потім у Київ, де його зустрічали великий князь Всеволод із синами, митрополит Іоан з духівництвом та весь народ київський. Похований він у церкві святого апостола Петра, яку він сам почав будувати.

Благовірний князь Ярополк у своєму житті був зразком істинного християнського благочестя, смиренним і братолюбивим, не терпів насмішок та пияцтва. Щорічно, десятину від своїх прибутків він віддавав на церкву. Як ревний жертводатель, він віддавав Києво-Печерській обителі всі маєтки свої, цілі волості — Небольську, Деревську, Луцьку та землі біля Києва.

Був дуже освіченою людиною, за життя багато терпів без вини, але зовсім не мав почуття помсти. Дуже любив сльози розчулення і завжди молитовно просив Господа: «Господи, Боже мій, Ісусе Христе! Прийми молитву мою і дай мені смерть таку, яку Ти дав єси братам моїм Борису і Глібові від чужих рук, нехай омию я гріхи всі своєю кров’ю і збудуся світу суєтного і сіті вражої».

Господь почув його молитву і дарував йому благодатну кончину мученика. За всі свої чесноти, за всі свої страждання він був визнаний святим благовірним князем. Після себе залишив сім’ю: дружину Ірину (перше ім’я — Кунігунда), яка була дочкою німецького графа Орламюнде, двох синів Ярослава і В’ячеслава та дочок Анастасію й Мехтільду.

Пам’ять святого благовірного князя Ярополка відзначається ще 10(23) жовтня в складі Собору Волинських святих.

24 листопада (7 грудня) — Преподобного Меркурія, посника Печерського, у Дальніх печерах

Дивись за посиланням (4 листопада (17 листопада)

25 листопада (8 грудня) — Священномученика Климента, папи Римського

Священномученик Климент, папа Римський

Святитель Климент, третій єпископ Римський народився близько 30 року І ст. у славному стародавньому місті Рим, у багатій і знатній сім’ї. Його батько Фавст був сенатором і походив з роду давніх римських царів. Мати Матфідія була родичкою римських імператорів Августа і Тіберія. Батьки були язичниками. Вони мали ще двох старших синів — близнят Фавстина і Фавстиніана і всіх трьох ревно вчили своєї віри.

Якогось ранку мати розповіла батькові дивний сон: старий і поважний чоловік сказав їй, щоб вона забирала своїх близнят і їхала з Рима на 10 років тому що тут їх чекає несподівана й мученицька смерть. Добре подумавши після розповіді матері, батько спорудив корабель і зі всім, що потрібно, відправив сім’ю в Грецію до Афін, повелівши віддати там синів на навчання, а сам з Климентом залишився в Римі.

Та не судилося кораблю і його пасажирам дістатися до Афін. Під час бурі він збився з курсу, і мати була викинута хвилями на острів, де її підібрали й дали притулок місцеві жителі. Одна жінка, яка ще в молоді роки овдовіла, взяла її до себе, і вдвох вони добували їжу своєю працею та так і прожили разом понад двадцять років.

Фавстина і Фавстиніана захопили пірати й продали у рабство в Ке-сарію Палестинську якійсь Іусті. Вона виявилася доброю жінкою, ставилася до них як до рідних, і вони отримали добру освіту, хоч і в язичницькій школі. Та надійшов час, коли брати вперше почули Євангельську проповідь про Христа. А невдовзі зустріли на своєму життєвому шляху апостола Петра, прийняли від нього святе хрещення та й пішли за ним.

Батько, не маючи ніяких відомостей від матері й синів, відправився до Афін, але там дізнався, що корабель з Рима туди не прибував. Подальші пошуки сім’ї не мали ніякого успіху. З великого відчаю він вирішив не повертатися до Рима, поневірявся в різних краях і перетворився на справжнього бродягу.

Юний Климент, що залишився сам у Римі, не по роках швидко став дорослим і серйозним, почав роздумувати про смерть та її наслідки, про життя вічне. Став цікавитися різними філософськими вченнями. Настав і для нього час, коли він почув про Христа і його проповіді. Бажаючи дізнатися про Нього більше, Климент залишає свій дім і відбуває в Іудею. На той час йому пішов уже двадцять четвертий рік. За своїми рідними він дуже тужив, але вже як за померлими. Та і йому буря на морі завадила потрапити в країну Іудейську. Корабель було занесено до Олександрії, і там Климент зустрів апостола Варнаву та прослухав від нього з великою насолодою багато проповідей про Христа. Але подальший його шлях також проліг до Кесарії Палестинської, де він і знайшов святого апостола Петра. Прийнявши від нього святе хрещення, Климент, як і багато учнів апостола, послідував за ним. Серед тих учнів були і його брати Фавстин та Фавстиніан, але ж розлучилися вони, коли ще були малими, тому, хоч і бачилися, та не впізнали один одного. Тим часом, збираючись у Сирію, Петро послав братів туди поперед себе, а з Климентом обійшов багато малоазійських островів, проповідуючи Святе Євангеліє.

Там, за абсолютно виняткових обставин і відбулася зустріч Климента зі своїми батьками. Там же він дізнався, що два учні апостола Петра і є його брати Фавстин і Фавстиніан.

Так, по волі Божій, сім’я знову зібралася разом, і радості рідних не було меж.

Після повернення до Рима, святий Климент прийняв від апостола Петра благодать єпископства.

Він також був співробітником апостола Павла. Зважаючи на те, що Коринфська церква була заснована апостолом Павлом, тому вона у тяжкий час і звернулася до його учня єпископа Климента. І найвідомішою його працею, в якій розповідається про ієрархічний устрій церковного життя, стало «Перше послання до коринф“ян». Вважається, що апостол Павло саме про нього говорить у своєму посланні до филип’ян: «Так, благаю і тебе, щирий співробітнику, допомагай їм, тим, що в благовісті працювали разом зі мною із Климентом та іншими співробітниками моїми, чиї імена в книзі життя» (Фил., 4, 3).

«Перше послання до коринфян» єпископа Климента було досить популярним у перші сторіччя християнства і навіть читалося на рівні з Новим Заповітом на недільних богослужіннях.

Після мученицької кончини апостола Петра в 67 році та після смерті двох попередніх єпископів римських Ліна (67-76 рр.) і Анаклета (76-88 рр.) єпископ Климент був одноголосно обраний римськими пресвітерами третім єпископом Рима. Святитель Климент управляв Римською церквою в надто важкі для неї часи (88-97 рр.). Третім єпископом Рима він вважається, не враховуючи святого апостола Павла, називається папою, незважаючи на те, що папство було введено лише в V ст., але ж на базі римського єпископату.

Тим часом язичницька влада імператора Доміціана всіма засобами намагалася зупинити розповсюдження християнства по Римській імперії. Та дякуючи особливому дару слова, який мав святитель Климент, Римська церква росла й укріплялася. Святитель навертав до християнської віри багато язичників не лише з простого народу, а навіть з родичів імператора Нерви (96-98 рр.). Якось в день святкування Святої Пасхи ним було охрещено 424 чоловіки, серед яких були і плебеї, і патриції, і раби, і вільні. На той час імператором Рима вже був Траян (98-117 рр.), і він негайно відреагував на донос про цю подію. Слухняний імператорський суд виніс єпископу Клименту суворий вирок: заслати його на вічну каторгу в каменоломні Херсонеські в далеку Тавриду (теперішній Крим). Разом з єпископом до Тавриди відправилося багато християн, які вважали, що краще бути разом із своїм пастирем на каторзі, аніж залишатися на волі та без нього. Відбули з ним також два його учні Корнилій та Фів.

Прибувши до Херсонеса, святитель Климент з радістю дізнався, що на каторжних роботах уже знаходиться понад дві тисячі християн. Частина з них була навернута до християнства ще апостолом Андрієм Первозваним, коли він був на цих землях раніше. Усі засуджені тесали каміння в гірських каменоломнях, така ж каторжна праця чекала й на святителя Климента. Але й вона не могла ослабити йото душевних сил. Під час добування каменю утворювалися печери, одну з них святитель розширив і облаштував у ній церкву.

Постійно турбуючись про ближніх, він дізнався, що каторжники після виснажливої праці змушені ходити досить далеко по воду. Святитель Климент закликав усіх до спільної молитви Богу. Господь через свого Ангела відкрив йому місце, де треба копати. З-під землі швидко забило джерело чистої смачної води і з нього потекла справжня річка. Всі були безмірно раді, почули і благоговійно сприйняли слова святого Климента: «Потоки рік веселять місто Боже, святу оселю Всевишнього» (Пс., 45, 5).

Звістка про чудо швидко розповсюдилась і до святителя знову потягнулися нехрещені. Щоденно він охрещував до 500 чоловік. Менше, ніж за рік апостольською працею святителя Климента язичество на Таврійських землях практично щезло. На півострові було відкрито близько 75 християнських храмів, здебільшого це були невеликі домові храми.

Про всі ці події стало відомо правителю Рима Траяну. До Херсонеса прибув імператорський сановник Авфидіан з найжорстокішим завданням. За його вказівкою 25 листопада 101 року святого Климента відвезли на човні в море і втопили, прив’язавши до шиї якоря. Сталося це в Козачій бухті на території теперішнього Севастополя. Віруючі християни, які стояли на березі, все бачили й гірко плакали. Його ж вірні учні Корнилій і Фів так звернулися до присутніх: «Помолимося всі, щоб Господь відкрив нам тіло мученика». Тоді море відступилося від берега, і всі побачили мармурову печеру й нерукотворну Ангельську церкву, в якій і упокоїлося тіло мученика. Та коли його захотіли забрати, Корнилію і Фіву було об’явлення, що не треба цього робити тому, що море щорічно на пам’ять священномученика Климента буде відступати на сім метрів. Так було щороку, і безліч чудес являлося, аж доки на трон Візантійський прийшов Імператор Никифор (802-811 рр.). Отоді якогось року в день пам’яті священномученика море не відступило, і так продовжувалося понад 50 років, аж доки в 860-861 роках до Херсонеса не прийшли слов’янські вчителі Кирило і Мефодій, прямуючи в Хазарію. Вони разом з єпископом Херсонеським Георгієм блаженним та прибулим з Константинополя кліром храму Святої Софії відправилися на берег з надією, що вода відступиться, але так не сталося. Та коли смеркло, християни сіли на корабель і попливли до того місця, де лежали святі мощі. Господь почув щирі й сердечні молитви. Море освітилося величним сяйвом, і на його поверхні з’явилися мощі, які з великим благоговінням були перенесені у церкву Святого Созонта. Потім вони перебували в храмі Святого Леонтія і в головному міському храмі. Частину мощів рівноапостольні Кирило і Мефодій у 867 році забрали, і тепер вони перебувають у базиліці Святого Климента в Римі. Іншу частину (голову) та мощі учня Фіва рівноапостольний князь Володимир забрав до Києва, і до татаро-монгольської навали вони перебували в Десятинній церкві. Київська Русь на той час ще не мала своїх святих, і це були перші християнські святині на нашій землі. Про велике пошанування цієї святині говорить факт хіротонії в 1147 році Київського митрополита Клима (Смолятича), українця за походженням, хоч і без згоди Константинопольського патріарха, але «головою святого Климента». Вважається, що серед багатьох мироточивих глав, що знаходяться в Дальніх печерах Києво-Печерської лаври в наш час, одна з них належить священномученику Клименту. А ще частина мощів його спочиває в Інкерманському Свято-Климентіївському монастирі в Криму.

Святитель Климент залишив після себе багато богословських праць. Крім згаданого раніше «Першого послання до коринф“ян», було ще й друге, а також «Правило святих апостолів», «Постанови апостольські» та інші.

Пам’ять святого Климента, папи Римського відзначається ще 15(28) грудня в складі Собору Кримських святих.

26 листопада (9 грудня) — Святителя Інокентія, єпископа Іркутського

Святитель Інокентій, єпископ Іркутський

За припущеннями православних істориків святитель Інокентій походив із старої шляхетної української родини Кульчицьких з Волині, яка пізніше переселилася на Чернігівщину. Там же й народився він, десь у 1680 або в 1682 році, під час хрещення отримавши світське ім’я Іван. Імена його батьків, на жаль, невідомі, та добре відомо, що то була благочестива сім’я українського православного священика. Отримавши початкову освіту вдома, Іван продовжив її у Києво-Братській колегії, яка в 1701 році, тобто під час його навчання, була перетворена у Києво-Могилянську академію. Тоді в академії викладали видатні в майбутньому церковні діячі: Іоасаф Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Вчився Іван добре, не було такої дисципліни, яку б він з успіхом не опанував. Та особливу увагу він приділяв гуманітарним наукам, мабуть передбачаючи, що саме вони допоможуть йому у майбутній архіпастирській діяльності. Ще під час навчання в академії Іван осиротів. Десь приблизно у 25 літньому віці він приєднався до братії Києво-Печерського монастиря. На честь преподобного Інокентія Комельського, Вологодського чудотворця його було пострижено в монахи з іменем Інокентій. Божий обранець прийняв постриг у печері преподобного Антонія, а невдовзі був висвячений на ієродиякона та ієромонаха.

На початку 1710 року молодий вчений чернець, ієромонах Інокентій назавжди залишає Київ та Києво-Печерський монастир, щоб уже ніколи сюди не повернутися й не послужити своєму рідному українському народові.

За розпорядженням вищої церковної влади він прибуває в Москву, у Заіконоспаський монастир, в якому розміщувалася Московська слов’яно-греколатинська академія. Її ректором був один з кращих випускників Києво-Могилянської академії високоосвічений Феофілакт Лопатинський, який пізніше став навіть членом Святійшого Синоду Російської православної церкви. Ієромонах Інокентій був призначений викладачем граматики, філософії, метафізики та морального богослов’я, а за 4 роки, крім того, став ще й академічним інспектором (префектом). Саме тоді своїми високими знаннями й побожністю він привернув увагу Патріаршого місцеблюстителя митрополита Стефана Яворського.

У зв’язку з організацією в 1718 році Олександро-Невського монастиря в Петербурзі, цар Петро І доручив митрополиту Стефану скласти списки кандидатів в архієреї на вакантні кафедри. В їх число потрапив і префект Московської академії ієромонах Інокентій (Кульчицький). Більшість кандидатів недовго залишалася в монастирі, а розходилася по всій Росії. Таким чином й Інокентій дістав становище оберієромонаха Російського флоту. Та перебуваючи ще в Петербурзі, молодий чернець досить швидко привернув до себе увагу царя, з ним же він не раз зустрічався й на флоті. Спираючись на неодноразові пропозиції митрополита Тобольського Филофея, цар Петро І все частіше повертався до думки організувати в Петербурзі російську православну місію в Пекін і обов’язково на чолі з єпископом.

Перша короткочасна місія до Пекіна вже відбулася, але організовувалася вона з Якутська й очолював її настоятель монастиря архімандрит Іларіон Лежайський, родом з України.

Щодо керівника місії, то пропозиція митрополита Филофея була також досить чіткою: ієромонах Інокентій.

Отож на третій седмиці Великого посту, 5 березня 1721 року у Свято-Троїцькому соборі Олександро-Невського монастиря була здійснена хіротонія ієромонаха Інокентія на єпископа Переславльського (титулярне єпископство на кафедру Переславля-Залєського Володимирської губернії) з безпосередньою підпорядкованістю Святійшому Синоду.

Таїнство хіротонії в присутності царя здійснили Патріарший міс-цеблюститель митрополит Рязанський Стефан (Яворський), архієпископ Новгородський Феодосій (Яновський), єпископ Псковський Феофан (Прокопович), усі земляки-українці. Відразу після цього було підписано царський наказ про призначення єпископа Інокентія керівником Духовної місії до Пекіна для обслуговування духовних потреб російських купців, що там перебували в значній кількості.

За півтора місяці в супроводі двох ієромонахів, двох ієродияконів, п’ятьох співців та послушників єпископ Інокентій вирушив до китайського кордону. Там, у місті Селенгинську, три роки він терпляче чекав, доки йшли дипломатичні переговори між російським і китайським урядами про пропуск їх через кордон. Не маючи жодних засобів до проживання, місія знаходилася в тяжкому матеріальному становищі. Наймалися на роботу до місцевих господарів та харчувалися за рахунок рибної ловлі. Святитель Інокентій разом зі своїм дияконом намалював декілька ікон для місцевого храму, а сам він навіть лагодив старий одяг. Лише в кінці свого перебування в Селенгинську місіонери стали проживати на дачі Селенгинського монастиря.

Духовну втіху святитель Інокентій знаходив у молитві та в богослужінні, яке проводив у старому Селенгинському соборі. За час перебування в Забайкаллі він вивчив бурятську й монгольську мови та постійно проповідував Христове вчення серед місцевого населення.

У 1725 році Духовна місія отримала наказ повернутися до Іркутська та поселитися у Вознесенському монастирі. На той час настоятелем монастиря був українець архімандрит Антоній (Платковський), та доки єпископ Інокентій прибув до Іркутська, той поїхав спочатку в Тобольськ, а потім у Москву. Ігумен Пахомій надав єпископу Інокентію і його братії добрі приміщення в монастирі, на монастирських землях їм були виділені ділянки під городи, і життя місіонерів набуло деякої стабільності.

Як і раніше в Селенгинську, так і в Іркутську на прохання митрополита Тобольського Антонія (Стаховського) єпископ Інокентій здійснював рукоположення у священики і диякони тих, хто був готовий і мав їхати аж до Тобольська.

18 січня 1727 року Святійшим Синодом була створена Іркутська єпархія й керувати нею призначено єпископа Іркутського і Нерчинського Інокентія (Кульчицького). А в Пекін на чолі Духовної місії відбув архімандрит Антоній (Платковський).

Очоливши Іркутську кафедру, владика Інокентій зіткнувся з тими ж проблемами, що і в Селенгинську: не було коштів на проживання і навіть даху над головою. Консисторія відмовилася виділяти кошти на його утримання на тій підставі, що вони були призначені для проживання в Китаї, а не в Іркутську. За час десятирічного перебування владики Інокентія в Сибіру царська влада не заплатила йому жодної копійки. Перший Іркутський єпископ таки виклопотав з царської казни кошти на утримання єпархії та будівництво архієрейського дому, але рішення сенату надійшло тоді, коли він вже нічого земного не потребував.

Вознесенський монастир на той час знаходився на відстані 10 верст від Іркутська, і владика, будучи не зовсім здоровою людиною, змушений був часто подорожувати вкрай поганою дорогою до міста й назад. Не знайшлося серед іркутян того, хто б прийняв у свій дім майбутнього молитвеника й заступника перед Божим престолом за всю іркутську паству. Аж у 1728 році йому було відведено будинок боярського сина Єлезова.

Коли прийшов на кафедру, єпископ Інокентій найперше звернув увагу на освітній стан парафіяльного духівництва й чернецтва, а був він невисокого рівня. Місцеві парафіяни здебільшого були дуже грубі, серед них панувало пияцтво та розпуста.

Отож при Вознесенському монастирі владика, крім монгольської школи, відкрив і російську, до якої зобов’язав священнослужителів відправляти своїх дітей на навчання, а також інших кандидатів на священство. Продовжуючи місіонерську діяльність вже на чолі Іркутської кафедри, владика приділяв велику увагу і монгольській школі. Мав надію, підготує достойних проповідників християнства серед монголів, бурятів і тунгусів. З цих двох шкіл у майбутньому виросла Іркутська духовна семінарія. Владиці Інокентію довелося докласти багато зусиль, щоб паства почала долати грубі пороки у своєму житті, особливо пияцтво. Він постановив: усіх, хто помер від перепою, хоронити як самогубців. Його духовні поради говорять самі за себе:
— Празники святкуйте духовно, а не тілесно, убогим подайте, слугам своїм на свято від роботи перепочинок дайте, празники справляйте не обжорством та пияцтвом, а молитвою і чистотою».

Будучи аскетом і дійсним подвижником, він і своїм повсякденним життєвим прикладом навчав паству. На тілі носив волосяницю, поверх якої був підрясник зі шкіри лося й пояс із залізною пряжкою. У вільний час займався фізичною працею, читав Біблію і твори Святих отців та писав проповіді. Молитися любив у печері, яку за свого часу викопав засновник Вознесенської обителі старець Герасим. Був у святителя звичай обходити вночі Вознесенський храм і молитися на нього з чотирьох сторін. Від трудів праведних владика любив відпочити в поселенні Мала Єланка, що знаходилася в 15 верстах від монастиря. Там жили послушники, монахи й селяни, які були послані на польові роботи на монастирських землях. Часто, в будні допомагав їм і владика, але ревно стежив, щоб у неділю і святкові дні ніякі турботи не відволікали їх від Служби Божої.

Від молитовних подвигів, розуміння думок і порухів сердечних він підвищився до чистого споглядання Духовних предметів і дій Святого Духа і через це сподобився дару прозорливості. У тій же Малій Сланці була невеличка каплиця, та владика провістив, що там збудується храм. Його пророцтво здійснилося в кінці XIX сторіччя.

Якось, у День святителя Кирила, архієпископа Олександрійського, що святкується 22 червня, жителі поселення Феського попросили владику відслужити в них Божественну літургію. Погодився владика, але сказав, що «вперед приїдемо літом, а назад зимою». Ніхто не звернув увагу на ці слова і не зрозумів їх, але після літургії випав такий сніг, що назад довелося повертатися на санях.

Був іще один дивний випадок під час Хресного ходу навколо Іркутська, коли почалася величезна злива. Усі учасники ходу промокли до нитки, лише святительського одягу не торкнулася жодна крапля.

За час єпископства владики Інокентія кількість парафіяльних храмів в Іркутській єпархії зросла з 33 до 50, закінчилося будівництво Богоявленського кафедрального собору та розпочалося будівництво кам’яного храму у Вознесенському монастирі.

Понад чотири роки керував Іркутською єпархією святитель Інокентій, та суворий сибірський клімат, аскетичне життя й нестатки підірвали його здоров’я. Восени 1731 року він застудився, а вже 27 листопада мирно відійшов до Господа. Поховано було святителя у Вознесенському монастирі, біля Тихвінської церкви. Під час ремонтних робіт, що проводилися в ній у 1764 році, мощі святителя Інокентія було знайдено нетлінними. Невдовзі від них відбулося багато чудесних зцілень. У літопису Іркутська значиться трагічна подія, яка відбулася 11 червня 1783 року у Неділю всіх Святих. З невідомих причин загорівся Вознесенський монастир, згоріло все: келії, три церкви, з них дві кам’яних, книги, ризи, святі ікони й огорожа. Залишилася одна Тихвінська дерев’яна церква, біля якої був похоронений святитель.

1 грудня 1804 року Святійший Синод, після відповідних перевірок даних про чудесні зцілення та ретельного огляду мощів визнав святителя Інокентія Угодником Божим. Мощі святителя були перенесені в головний монастирський собор Вознесіння Господа нашого Ісуса Христа. Відбулося це 9 лютого 1805 року.

День пам’яті святителя Інокентія, єпископа Іркутського відзначається ще 9(22) лютого в день знайдення його мощів.

Проте історія зі святими мощами на цьому не скінчилася. У 1921 році безбожна влада відкрила святі мощі начебто «для медицинского освидетельствования», а невдовзі під посиленою охороною вони були вивезені у невідомому напрямку і майже 70 років вважалися назавжди втраченими. Лише в 1990 році мощі були знайдені в допоміжному приміщенні Ярославського філіалу Державного історико-архітектурного музею, що знаходився у церкві Ніколи Надєїна у Ярославлі. Ідентичність мощів підтверджена дослідженнями кафедри судової медицини Ярославського медичного інституту.

2 вересня 1990 року вони благополучно прибули з Ярославля на Іркутську землю і тепер спочивають у кафедральному соборі Знаменського монастиря.

26 листопада 1905 року у м. Кременець Тернопільської області єпископом Кременецьким Амвросієм була освячена новозбудована, вірогідно єдина в Україні у XX ст., церква в ім’я святителя Інокентія єпископа Іркутського. У цей день минало 100 років з дня його канонізації.

А будувалася церква протягом 3 років за ініціативи Свято-Інокентіївського церковного братства, яке існувало при 42 Якутському піхотному полку. У народі тому вона й отримала назву «полкової». Якутський полк був переведений у м. Кременець ще в 1830 році. На будівництві церкви постійно трудилося понад 4 тисячі солдат і велося воно без участі російської казни. Проте, у зв’язку з викраденням антимінсу, 25 березня 1919 року Свято-Інокентіївська церква була переосвячена на Покровську. Такою вона діє й сьогодні.

В Іркутському художньому музеї зберігалися ікони святителя Інокентія та його портрет роботи невідомого художника. Про це свідчить автор, котрий бував там у середині 70 років минулого сторіччя.

27 листопада (10 грудня) — Знайдення мощів благовірного князя Всеволода (у святому хрещенні — Гавриїла), Псковського чудотворця

Дивись за посиланням (11 (24) лютого)

29 листопада (12 грудня) — Преподобного Нектарія Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Нектарій Печерський

Преподобний Нектарій Печерський жив у XII ст. Ні в Патерику, ні в інших джерелах відомостей про життя преподобного Нектарія не знайдено.

Його пам’ять відзначається також 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

30 листопада (13 грудня) — Апостола Андрія Первозваного

Апостол Андрій Первозваний

У Віфсаїді Галілейській, що знаходилася на території стародавньої Палестини, в одного єврея, званого Йоною, народилося два сини — Андрій і Симон. Брати з дитинства ловили рибу в Галілейському морі і з цього жила вся сім’я. Галілея — північна частина Святої землі — відрізнялася від інших родючими землями, а її люди завжди були гостинними й доброзичливими. У Галілеї проживало багато греків, і Андрій мав грецьке ім’я, воно означає «мужній», «хоробрий».

З юних літ Андрій задумувався над тим, для чого людина живе на цьому світі, про її спасіння та життя вічне.

Надійшов час і він почув про пророка Іоана Предтечу, про його розповіді, знайшов його на Йордані та й став його учнем. Багато корисного як для молодої людини дізнався Андрій від святого пророка. Там він уперше побачив Ісуса Христа. Про цю подію у Святому Євангелії написано так:
«Наступного дня знову стояв Іоан з двома з його учнів. І, побачивши Ісуса, який ішов, сказав: «Ось Агнець Божий!» (Ін., 1, 35-36).

Двоє учнів його — то й були Андрій та майбутній Євангеліст Іоан. А потім Андрій «.. .розшукав брата свого Симона і каже йому: ми знайшли Месію, що означає: Христос. І привів його до Ісуса. Ісус же, поглянувши на нього, сказав: ти — Симон, син Йони, ти наречешся Кифа, що означає камінь» (Ін., 1, 41-42).

Арамейське Кифа — камінь, скеля, грецьке Петро так само — скеля, звідси Петро.

Перші послідовники Христа не відразу присвятили себе повністю апостольському служінню. Так і Андрій з Петром ще продовжували ловити рибу в Галілейському морі. Лише за кілька місяців Ісус, проходячи якось поблизу моря, побачив їх.

«Тай каже їм: ідіть за Мною, — і зроблю вас ловцями людей!» (Мт., 4, 19).

Більше вже Андрій за сітки й за рибу не брався. Оскільки він першим серед апостолів став учнем і послідовником Ісуса Христа, то був названий Первозваним. Після Хрещення Ісуса Христа на Йордані, яке здійснив святий Іоан Предтеча, Андрій мав зустріч з Ісусом і провів у розмові цілий день. Це була незвичайна зустріч людини із Сином Божим, і після неї Андрій зовсім впевнився, що знайшов обіцяного Месію.

Серед чотирьох учнів він першим був удостоєний слухати пророцтво Ісуса Христа про майбутню долю його Церкви і всього світу. Так Андрій став апостолом і учнем Сина Божого і вже до кінця його земного служіння не покинув Ісуса Христа.

По страстях Господніх, після Його смерті, воскресіння та вознесіння на небо, де зі всіма Андрій був присутній на Елеонській горі, відбулося зішестя Святого Духа на апостолів: «Вони ж пішли і всюди проповідували, а Господь допомагав їм і стверджував Слово наступними, знаменнями» (Мр., 16, 20).

Апостолу Андрію дісталися землі Малої Азії, Фракії, Македонії, Криму та землі придунайські, а також — Причорномор“я, Придніпров’я. На цих землях він проповідував вчення Христове понад 35 років. Здійснив три великих подорожі і всі вони починалися з Єрусалима. Для нас найважливішою є третя, остання подорож. Під час неї святий апостол Андрій побував у Малій Азії, в Едесі, Сванетії, дійшов до Осетії, відвідав Абхазію і зупинився в її столиці — Сухумі. Як бачимо, відвідав у тому числі країни, які знаходилися між Чорним і Каспійським морями. Іверію (Грузію) та Вірменію він відвідав ще під час першої подорожі.

Мандруючи цими землями, вірний учень Ісуса Христа апостол Андрій бузустанно проповідував Його вчення, хоч і зазнав багато гонінь і утисків від язичників. Ще у Малій Азії йому довелося перенести багато страждань і мук, з міста Синопа його, закривавленого і знівеченого, просто викинули, повибивавши пальці й зуби. Та благодаттю Господньою Андрій залишився здоровий і продовжував свій шлях.

Він першим проповідував Христа на європейському березі Константинопольської протоки і багатьох навчав і поставив священиками. Там же він висвятив Стахія на єпископа Візантійського. Про нього згадує апостол Павло у Посланні до римлян: «Вітайте… і Стахія улюбленого мого» (Рим., 16, 9). З тих пір кафедра Вселенських патріархів справедливо стала називатися Престолом Святого апостола Андрія. Подальші його подорожі преподобний Нестор у «Повісті минулих літ» описує так:

«Коли Андрій прийшов у Корсунь, він довідався, що од Корсуня близько устя Дніпрове. І захотів він піти у Рим, і прибув в устя Дніпрове, і звідти рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі. А на другий день, уставши сказав він ученикам своїм, які були з ним: «Бачите ви гори сі? Так от на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». І зійшов він на гори сі, і благословив їх і поставив хреста. І поклонившись Богу, він спустився з гори сеї, де опісля постав Київ, і рушив по Дніпру вгору». Коли Нестор Літописець говорить про Корсунь, то він має на увазі Херсонес Таврійський, що був на території теперішнього Севастополя.

У позаминулому сторіччі деякі історики, навіть церковні, почали піддавати сумніву цю оповідь київського літописця Нестора, бо вважали, що апостол Андрій не міг проповідувати у незаселеній місцевості. Але ж в кінці того ж таки XIX ст. видатний український археолог Вікентій Хвойка знайшов у Києві на Кирилівських пагорбах стоянку первісних мисливців, які жили там ще 20 тисяч років тому. А пізніше на горах Замковій і Старокиївській були знайдені сліди поселень, що датуються III — II ст. до Різдва Христового.

Отож є всі підстави стверджувати, що апостолу Андрію було кому проповідувати Христову віру на горах Київських — отже його можна вважати першим апостолом українським. Маємо документальні відомості, що це було підтверджено в XVII ст. вищою церковною владою. У 1621 році Всеукраїнський церковний Собор при митрополиті Київському Іову Борецькому ухвалив таку постанову:
«Святий апостол Андрій — це перший архієпископ Константинопольський, патріарх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив!»

А це означає, що Українська церква — Апостольська і має беззаперечне право бути незалежною.

Апостол Андрій продовжував свої подорожі світом, і своїми молитвами зцілював стражденних, після чого вони увірували в Христа та приймали святе хрещення.

На завершення своїх земних подвигів святий Андрій повернувся в Грецію й зупинився у м. Патри при вході в Коринфську затоку. Тут також було багато зцілено недужих та просвітлено їх Христовою вірою. Навіть дружина місцевого правителя Егеата на ім’я Максиміла звільнилася від тяжкої недуги й стала християнкою, а за нею і брат її. Цього вже не зміг стерпіти Егеат. Страшенно розгніваний душогуб наказав розіп’яти святого Андрія на хресті, що був схожий на літеру «X». А він, уже будучи розіп’ятим, ще два дні навчав нової віри місцевих жителів. Вони ж під впливом його слів зажадали негайно зняти нещасного з хреста. Злякавшись народного гніву, Егеат наказав виконати їхню волю, та іншої думки був святий Андрій. Він почав благати в Господа хресної смерті й відразу ж сподобився її. Сталося це 30 листопада 62 року від Різдва Христового.

Святі мощі Андрія Первозваного перебували у Патрах, але в IV ст. були перенесені до Константинополя до храму Дванадцяти апостолів. У 1208 році під час навали хрестоносців були забрані до Італії в Амальфі. Чесна глава апостола Андрія перебуває у новозбудованому у XX ст. величному Свято-Андріївському храмі у м. Патри. Там же знаходяться частинки хреста, на якому був розіп’ятий святий апостол.

Вдячні жителі теперішнього Києва не лише відновили знищений на початку XX ст. величний монумент святій Ользі, апостолу Андрію та святим Кирилу і Мефодію, а спорудили апостолу Андрію Первозваному ще два нових.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору