«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Грудень

Борис Самбор
  1. ГРУДЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)
    1. 2 грудня (15 грудня) — Преподобних Афанасія затворника, у Ближніх печерах та Афанасія затворника, у Дальніх печерах
    2. 6 грудня (19 грудня) — Святителя Максима, митрополита Київського та Володимирського
    3. 7 грудня (20 грудня) — Преподобного Іоана, посника Печерського, у Ближніх печерах
    4. 10 грудня (23 грудня) — Святителя Іоасафа, єпископа Білгородського
    5. 11 грудня (24 грудня) — Преподобного Никона Сухого, Печерського, у Ближніх печерах
    6. 13 грудня (26 грудня) — Преподобного Мардарія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
    7. 15 грудня (28 грудня) — Собор Кримських святих
    8. 15 грудня (28 грудня) — Святителя Стефана сповідника, архієпископа Сурожського
    9. 15 грудня (28 грудня) — Святителя Сави, архієпископа Сурозького
  2. Грудень старим стилем (січень за новим стилем)
    1. 19 грудня (1 січня) — Преподобного Іллі Муромця, Печерського, у Ближніх печерах
    2. 20 грудня (2 січня) — Преподобного Ігнатія, архімандрита Печерського, у Дальніх печерах
    3. 21 грудня (3 січня) — Святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця
    4. 29 грудня (11 січня) — Преподобного Іова Манявського
    5. 29 грудня (11 січня) — Преподобних Марка, гробокопателя, Феофила та Іоана Печерських, у Ближніх печерах

ГРУДЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)

2 грудня (15 грудня) — Преподобних Афанасія затворника, у Ближніх печерах та Афанасія затворника, у Дальніх печерах

Преподобний Афанасій Затворник, у Ближніх печерах
Преподобний Афанасій затворник, у Дальніх печерах

Чернець Києво-Печерської обителі, жив у XII ст. Сучасник архімандрита Полікарпа, одного з авторів Києво-Печерського патерика. Життя проводив святе і богоугодне. Помер після тривалої тяжкої хвороби. Через якусь перешкоду братія прийшла хоронити його лише на третій день і знайшла його живим.

На всі запитання в Афанасія була однакова відповідь: «Спасайтеся, у всьому слухайтеся ігумена, кайтеся повсякчасно, молітеся Господу нашому Ісусу Христу, Пречистій Його Матері і преподобним Антонію і Феодосію, щоб добре закінчити тут своє життя. Більше не запитуйте». Після цього він прожив ще 12 років у затворі і за цей час не сказав нікому жодного слова. Плакав удень і вночі, споживав лише хліб і воду. У печері йому не потрібна була свічка, йому світили Небеса. Господь прославив його даром зцілення і біля його нетлінних мо-щів багато людей видужувало. Перед кончиною Афанасій зібрав усю монастирську братію і сказав їм ті ж самі слова, що говорив раніше, та мирно відійшов до Господа. Сталося це близько 1176 року.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

Жив у XIII ст. у Києво-Печерській обителі, побажав жити в безмовності і в суцільній темряві, не бачачи мирської суєти, і так служити Богові. А тому зачинився в печері і безперервно молився. Там йому без свічки небесна світлість світила. Зцілював усіх, хто приходив до його печери з вірою. Після багатотрудних духовних подвигів преподобний Афанасій закінчив своє земне життя. Ці короткі відомості про нього були переписані в XVII ст. з надгробної дошки. Його пам’ять звершується ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

6 грудня (19 грудня) — Святителя Максима, митрополита Київського та Володимирського

Святитель Максим, митрополит Київський та Володимирський

У 1283 році на Київську митрополію Константинопольський Патріарх Григорій II Кіпрський призначив блаженного Максима, за національністю грека. Його попередник, третій серед Київських митрополитів, виходець із землі української, Кирило управляв Київською кафедрою досить довго, з 1242 до 1281 року. Після нього Київська кафедра була незайнята понад два роки.

Кінець XIII ст. — час досить тяжкий і непевний. Мати міст руських — Київ лежав у руїнах. Саме князівство Київське та й сусідні були розбиті и пограбовані, нещасні люди розбігалися і ховалися де могли. Набіги ворожих орд тривали й далі. Зупинившись у Києві на короткий час, митрополит Максим негайно відбув в Орду до тодішнього хана Тода-Мангу. У таку далеку подорож київського першоієрарха покликали, вірогідно, нагальні потреби церкви, адже окупанти до неї ставилися поблажливо. А може, він мав важливе доручення від візантійського імператора Андроніка Старшого.

До Києва митрополит повернувся вже наступного року й зразу ж зібрав собор підлеглих йому єпископів, та про що там говорилося, літописи не повідомляють.

Оскільки Київська держава перебувала під страшним гнітом ординських завойовників, то без сумніву, що і в князів, і в єпископів, і в митрополита турбот було пре достатньо. Окремі історики говорять про тодішню масову втечу населення з центральних і південних регіонів у двох напрямках: один — у Галичину та Польщу, другий — у межиріччя Оки та Волги. Якщо перший потік спавді мав місце, і навіть відомі факти чималих повернень додому вже нащадків тих біженців у третьому-четвертому поколіннях, то другий видається досить сумнівним. Безумовно, що північно-східна частина Київської держави, особливо земля Суздальська, зовсім по — іншому переживала лихоліття ХIII-ХІV ст. Так, вищі церковні ієрархи справді тікали туди, і це ми побачимо пізніше, а от український народ…

Тим часом митрополит Максим, як і його попередник Кирил (який навіть і помер у Переславлі Залєському), постійно знаходився в подорожах по митрополії.

У 1285 році він відбуває на землю Суздальську, а потім до Новгорода й сусіднього Пскова. Перебуваючи в 1288-89 роках у Києві, митрополит Максим висвятив нових єпископів: Володимирського і Суздальського — Якова (через 7 років його довелося зняти), Ростовського — Тарасія та Тверського — Андрія. Відвідував і Галицько-Волинські землі, а там зустрівся з ігуменом Петром Ратенським, який подарував йому ікону Пресвятої Богородиці власного письма. Чи міг тоді думати митрополит Максим, що за 5 років після його упокоєння цей ігумен стане його наступником на Київській кафедрі? А так воно й сталося…Пам’ять святителя Петра митрополита Київського наша Церква відзначає 21грудня (3 січня).

А поки-що у самому кінці XIII ст. Київ укотре був підданий страшному розбою та пограбуванню і святитель Максим його спішно покинув. Митрополит Іларіон (Огієнко) так описує ці події: «… митрополитові Київському тяжко і небезпечно було мешкати і працювати в занепалому місті. Ось тому митрополит Максим … десь 1299 чи 1300 р. не терпя татарского насилля, оставя митрополію і сбежа из Києва.»

Таким вчинком київського першоієрарха не могли бути задоволені ні князі, ні священнослужителі півдня Київської держави. Але що вони могли тоді вдіяти? У всіх залишалася надія, що це тимчасово. Тим паче, що митрополит Максим нового ієрарха на Київську єпархію не призначав, а залишив її за собою. А ще треба зазначити, що мине багато років перебування митрополитів у Володимирі на Клязьмі, а потім і в Москві, а титули за ним залишаються: київські. Перебуваючи вже у Володимирі, митрополит Максим висвятив Новгородського архієпископа Феоктиста. У 1301 році разом з єпископом Сарським Феогностом митрополит їздив до Вселенського Патріарха Іоана XII у Константинополь і вирішував питання церковного правила для Руської Церкви: про пости в середу і п’ятницю та законності шлюбу. Ці правила знаходяться в Кормчих книгах, що збереглися до нашого часу.

Мав засмучення від князівської ворожнечі і серйозні турботи щодо примирення князів: Московського — Георгія та Тверського Михаїла.

Упокоївся святитель Максим 6 грудня 1305 року і був похований у Во-лодимирському Свято-Успенському соборі. Над домовиною була встановлена Максимівська ікона Божої Матері. Про неї наша коротка оповідь.

Після прибуття митрополита у Володимир йому уві сні було з’явлення Божої Матері, яка вручила йому омофор зі словами «прийми цей омофор і паси в граді моєму словесні вівці.» Пробудившись, митрополит побачив той омофор у своїх руках. Видіння справило на нього величезне враження, негайно був запрошений іконописець, який з розповіді святителя відобразив цю подію на іконі. Омофор зберігався в золотому ковчезі в Успенському соборі 112 років і зник після нашестя на Володимир безбожного татарського царевича Талича.

7 грудня (20 грудня) — Преподобного Іоана, посника Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Іоан, посник Печерський

Преподобний Іоан, посник Печерський, жив у XII ст. Біографічні дані преподобного Іоана невідомі.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

10 грудня (23 грудня) — Святителя Іоасафа, єпископа Білгородського

Святитель Іоасаф, єпископ Білгородський

На шляху з Чернігівщини на Полтавщину, над річкою Удаєм, стоїть старовинне українське місто-фортеця Прилуки, родове місце давнього козацького роду Горленків. Тут і народився 8 вересня 1705 року Яким Андрійович Горленко, майбутній святитель Іоасаф, єпископ Білгородський. Його дід і прадід були Прилуцькими полковниками війська Запорізького, хоробрими й загартованими воїнами. Батько Якима, Андрій Дмитрович, був повністю відданий господарським справам свого маєтку й жив на селі поблизу Прилук. Батькових брата й сестру привабило до себе чернече життя, і вони пішли в монастирі. Андрій Дмитрович одружився на дочці гетьмана Данила Апостола — Марії Данилівні, і вони мали восьмеро дітей: п’ять синів і три дочки. Та первістком був Яким, він і став главою роду Горленків на всі віки. Перші основи благочестя та щирої любові до Бога в юну душу Якима заклала мати. І, незважаючи на багатство і розкіш, які панували в батьківському маєтку, молодий Яким правильно сприймав материнську науку, а потім повністю посвятив себе служінню Господу. Свої перші кроки на релігійній ниві Яким Горленко зробив у Густинському монастирі, який знаходився недалеко і де він бував ще дитиною. А вже на восьмому році життя його віддали на навчання до найкращого вищого навчального закладу — Києво-Могилянської академії, ректором якої на той час був Феофан Прокопович. Протягом подальших років навчання Якима в академії її ректором були архімандрити Іосиф (Волчанський) та Іларіон (Левицький). За нових умов самостійного життя Яким навчився шукати допомогу і втіху в молитві — вона стала основною потребою для його чистої душі, в якій уже зародилася ідея самопосвяти Господу. Батько Андрій, що також був вихованцем академії, звичайно переживав за подальшу долю свого сина, і йому було якось досить повчальне видіння: була вечірня пора, сонце котилася до горизонту, коли на краю неба батько побачив Божу Матір, а перед нею на колінах молиться його син Яким. А Божа Матір, милостиво дивлячись на нього, промовляє: «Задовольняє мене молитва твоя.» Тут же з неба злітає ангел і покриває Якима архієрейською мантією. Батько, звичайно ж, хотів бачити сина своїм спадкоємцем, і від побаченого був і вражений і засмучений, лише вигукнув: «А нам, батькам, що залишаєш, Пречистая?» Тут видіння й зникло, та означало воно, що любов до Бога й до молитви вже глибоко залягла в серце молодого Якима. Він вирішує головне для себе завдання, керуючись Святим Євангелієм: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф., 10, 37). На 18 році життя роздуми Якима виливаються в рішучу дію: він вступає на послух у монашество, незважаючи на те, що два роки тому благословення батьків з цього приводу не отримав. Уповноваживши свого слугу вести його особисті справи й листування з батьками, він іде до Києво-Межигірського монастиря. Два роки суворого аскетичного життя, і Яким приймає остаточне рішення — залишити мирське життя. У 20-ти літньому віці, 27 жовтня 1725 року, ієромонах Федір постриг його в ченці з іменем Іларіон. Цьому дуже сприяло благодатне спілкування зі своїм дядьком Пахомієм, ченцем Києво-Печерської лаври. Дізнавшись про рішення сина, батьки примирились і благословили його на нове життя. Чернець Іларіон повернувся за два роки до Києва і продовжив навчання на богословському курсі. 21 листопада 1727 року в Києво-Братському монастирі він був пострижений у мантію з іменем Іоасаф. А вже за два місяці його посвячено в диякони і він стає викладачем словесності в молодших класах академії. У день Архістратига Михаїла 1734 року Іоасафа висвячено на ієромонаха й призначено екзаменатором Київської митрополії при соборі Святої Софії, а за рік він стає членом Київської духовної консисторії.

Перебуваючи на цих посадах протягом двох років, отець Іоасаф багато подорожував Україною, побачив зблизька життя українського народу з його прикрощами й радощами і це мало для нього величезне значення. Іоасаф за жодних обставин не забував, що він чернець і що перед ним є одне завдання: піднесення себе все ближче до Господа. 24 червня 1737 року митрополит Київський Рафаїл посвячує його в сан ігумена Мгарського Спасо-Преображенського монастиря (біля Лубен на Полтавщині). Саме тут в ігумена Іоасафа став виявлятися образ церковного й суспільно-політичного діяча.

Він був наділений безмірною любов’ю до простого народу. Його кредо було: «Любіть людей, але не любіть їх неправди, не виправдовуйте їхніх гріхів. Старайтеся осудити чужий гріх чи переступ своєю праведністю та безгрішністю, та ходити за вами». І як це актуально сьогодні, у наші дні…

Монастир перебував тоді в бідності, і великий тагяр ліг на плечі ігумена, який і сам не відзначався особливим здоров’ям. Та завдяки нетлінним мощам святого Афанасія, патріарха Царгородського, монастир був у великій пошані українських і російських прочан. Ігумен Іоасаф перебував у безпосередньому молитовному контакті зі святим Афанасієм. До обителі почали надходити значні пожертви. Ігумен їздив за коштами й до Петербурга і до Синоду. Перебуваючи в Москві, він відправив службу при царському дворі. У присутності цариці Єлизавети проголосив свою знамениту проповідь про любов до Бога і до ближнього. Зміст проповіді вразив царицю, і ім’я Іоасафа стало відомим на всю імперію. Невдовзі на нього чекав переїзд через Київ до Москви, посвячення у сан архімандрита та призначення настоятелем Свято-Троїцької лаври. Це був січень 1745 року. Лавра на той час мала 15 монастирів і 80 сіл. При Лаврі була Духовна семінарія, ректором якої був українець Арсеній Могилянський. Будучи придворним проповідником, він часто виїздив до Петербурга й його обов’язки також виконував настоятель Лаври. Тяжке лихо чекало отця Іоасафа, коли у Лаврі сталася страшна пожежа, яка знищила багато будівель. Та з Божою поміччю йому вдалося швидко ліквідувати наслідки стихії. Навіть розписи лаврських храмів були поновлені. Святитель для цього викликає з Києва межигірського ієромонаха Павла (Казановича). Посада настоятеля Лаври вимагала й твердості в духовному житті, і вміння керувати іншими, і вміння за всім доглянути та всьому дати зважену оцінку. Щодо отця Іоасафа, то для нього це була ще й чергова сходинка до архієрейського сану. Указом Святійшого Синоду від 15 березня 1748 року, затвердженим царицею Єлизаветою, архімандриту Іоасафу визначено бути єпископом Білгородським. Хіротонія відбулася в Петербурзькому Петропавлівському соборі сонмом архіпастирів на чолі з єпископом Псковським Симоном Тодорським, українцем, сином козака із Золотоноші.

В’їжджаючи в Білгород 6 серпня 1748 року, єпископ Іоасаф побачив досить непоказну картину. Соборна дзвіниця Живоносної Тройці від давності в занепаді, дах прогнив. Архієрейський дім також у запустінні.

Але це був день Преображення Господнього, і владика відслужив святкову літургію.

У словах юродивого Якова, який зустрів владику ще за містом, було сказано все: «Церкви бідні, пани вредні, а губернатор — казюля (отруйна змія)». На такій ниві святителю Іоасафу належало застосувати всі таланти своєї обдарованої особистості, знання і великий духовний досвід.

З перших днів перебування на Білгородській землі головна увага владики була спрямована на вчасне й повне відправлення богослужінь, моральний стан духівництва та його пастирську працю. Ніхто з його попередників не практикував поїздок по єпархії. Владика Іоасаф постійно був у поїздках, які відкривали йому багато таємниць та недоліків у парафіях, і він їм часто допомагав. Під час поїздок ночі він проводив у молитвах, ранком звершував Божественну літургію, наставляв прихожан в істинах християнської віри. Не було лиха, на яке він не звернув би уваги, не було горя, страждання чи нестатку, яким би він не зарадив.

Велику допомогу надавав Харківському колегіуму, єдиному навчальному закладу на всю єпархію, і його робота значно покращала. Він був суворим, але справедливим пастирем. За допущені провини й недоліки священики каралися владикою негайно, навіть тяжко. За злочинне поводження зі Святими Дарами одного священика він навіть позбавив духовного сану. Священикам, які сварилися між собою, не дозволяв служити доти, доки не помиряться.

Святителю Іоасафу було видіння у сні, що він приїхав у церкву і в притворі у купі сміття бачить образ Матері Божої з надзвичайним сяйвом і чує голос: «Подивись, що зробили з іконою Моєю служителі цієї церкви. Цей образ є джерелом благодаті та ласки Божої для села цього і всієї країни, вони його кинули у сміття». Невдовзі у м. Ізюм, відвідуючи одну із церков, він справді побачив у кутку, де зсипали вугілля, саме ту ікону. Довго стояв і вдивлявся у Святий Образ повними сліз очима та гаряче молився. Нарешті святитель впав на коліна і промовив: «Владичице Небесна, прости гріх та неохайність Твоїх служителів, бо не відають вони, що творять». Ікона була поставлена на відповідне місце, і тепер вона шанується в Україні як чудотворна ікона Божої Матері «Пщанська». Перебуває вона а Свято-Вознесенському соборі м. Ізюм Харківської області, і день її святкування — 22 жовтня (4 листопада).

Не давала владиці спокою застаріла хвороба, і він, відчуваючи кінець земного життя, вирішив востаннє відвідати батьків і свій рідний край. Це був 1754 рік. Батько, зустрічаючи сина, знав, що за старовинним звичаєм перед єпископом треба вклонитися до землі, та гордість запорізького козака не дозволяла вклонятися ні перед ким. Ніби ненавмисне батько схилився перед святителем-сином, але той все ж таки випередив його і впав на коліна перед батьком. Проживши в батьків до осені, він поїхав у Мгарський монастир прикластися до мощів святого Афанасія й попрощатися.

Упокоївся святитель 10 грудня 1754 року. Два місяці його тіло пролежало в архієрейському домі в селі Грайворон без ознак тління.

Поховання відбулося 28 лютого 1755 року у Свято-Троїцькому монастирі міста Білгорода.

Православний письменник Є. Поселянин, безумовно, був правий, написавши про святителя Іоасафа, єпископа Білгородського: «Перед нами стає постать в особі святителя, яка нажила не груди золота, яке гине, а багатств добродійства, яких він шукав і знайшов, і через них став другом Самого Христа Спасителя та стоїть і нині перед його престолом».

Святитель Іоасаф, будучи достойним представником славного козацького роду Горленків, ревно дбав про чистоту православної віри і долю рідної української землі.

У 1911 році мощі святителя Іоасафа було відкрито для поклоніння і відбулося його прославлення в лику святих.

Друге знайдення мощів, — «дякуючи» втручанню безбожної влади в церковні справи, відбулося в Петербурзі в 1991 році в Казанському соборі, який тривалий час був музеєм атеїзму.

Нині вони спочивають у Преображенському соборі м. Білгорода в Росії.

Пам’ять святителя Іоасафа відзначається ще 4(17) вересня — у день знайдення його мощів.

11 грудня (24 грудня) — Преподобного Никона Сухого, Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Никон Сухий, Печерський

«Пам’ятайте в’язнів, ніби і ви з ними були в кайданах…» (Євр., 13, 3). Так заповідав Святий Апостол Павло в Посланні до євреїв, а ми доречно згадаймо про чудеса блаженного в’язня Никона, преподобного Києво-Печерського, у долі якого проявилася сила Господня, що звільняє від пут в’язнів своїх.

Никон був сином багатих і знатних батьків, що проживали у Києві. Проте вже в молоді роки, заради Ісуса Христа, він залишив усе багатство і став ревним ченцем Києво-Печерського монастиря.

У 1096 році, коли на Київ напав половецький хан Боняк, ченці Печерські Никон, Євстратій та інші потрапили в полон, і Никона було забрано до Половецької Землі. Варвари немилосердно поводилися з в’язнями — ті були закуті в залізні кайдани. Якийсь христолюбець прибув з Києва і хотів викупити Никона з полону, але той відмовився, викуплено було багато інших невільників. Повернувшись назад, він розповів про блаженного Никона його родичам і ті негайно прибули до Землі Половецької, маючи великі статки для його викупу. Проте блаженний дав їм таку відповідь:

«Не витрачайте даремно своє майно. Адже, якби хотів Господь мати мене вільним, то не віддав би до рук оцим беззаконникам тому, що Сам віддає в тяжкий полон тих, кого хоче». «… невже добре ми будемо приймати від Бога, а лихого не будемо приймати?» (Іов., 2, 10). Розчаровані родичі забрали свої численні багатства й повернулися до Києва. Половці, яким нічого не дісталося, почали безжально мордувати Никона. Протягом трьох років він був ув’язнений, його мучили вогнем, ножами різали тіло, тримали на палючому сонці, а взимку — на снігу й морозі, по два-три дні не давали їжі. І все це безбожні половці робили для того, щоб він викупив себе. За час перебування в неволі було багато чудес від блаженного Никона. Він благодатно зцілив невільників, які занедужали з голоду, тяжких робіт і нестатків та ще й учинив так, що вони таємно втекли додому.

А ще було, що його хазяїн — половець теж тяжко захворів і вже збирався помирати та наказав своїм жінкам і дітям розіп’яти блаженного Никона на своїй могилі. Проте блаженний, прозрівши, що той половець врешті покається, своїми молитвами до Господа зцілив його і себе вберіг від тілесної смерті.

Преподобний Никон увесь час молився Господу і дякував йому за все, а своїм мученикам відповідав: «Христос звільнить мене з рук ваших задарма. Явився мені брат мій Євстратій і сказав: «На третій день будеш ти в монастирі ради молитов святих Антонія і Феодосія та тих чорноризців, що з ними»»… «Отут і перелякався хозяїн-половець, що преподобний Никон втече та й перерізав йому сухожилля на ногах і приставив до нього посилену варту. Проте вже третього дня о шостій годині він став невидимим для тієї варти, яка лише почула голос:. «Хваліть Господа з небес!» (Пс, 148, 1).

Також незримо його було перенесено до Печерської Церкви Пресвятої Богородиці в той час, коли там на Божественній Літургії почали співати причасний стих. Тут же біля преподобного зібралася вся братія й почала розпитувати, де він узявся. Спочатку Никон хотів утаїти те велике чудо, що з ним сталося, та коли всі побачили, скільки на ньому тяжкого (і заліза, і скільки ран на тілі), довелося йому відкрити істину. А коли він не дозволив знімати з ніг і рук кайдани, то ігумен мовив: «Брате, якби бажав Господь тримати тебе в недолі, то не визволив би звідтіля. Нині ж скорися волі нашій!» Кайдани було знято й перековано на потреби вівтаря. Минуло чимало часу і з половцями було укладено мир.

Той половець, що тримав преподобного Никона у неволі, приїхав у Київ, та з цікавості зайшов до Києво-Печерського монастиря. Яке ж було його здивування, коли він побачив свого колишнього бранця. Про всі події він розповів ігумену і братії. Сам же він прийняв рішення не повертатися на батьківщину і разом з усіма своїми родичами прийняв Святе Хрещення. Потім прийняв чернечий постриг і був прислужником у свого колишнього бранця Никона до кінця його днів. Закінчив він своє життя в каятті в Печерському монастирі.

Названо Никона в нашому пом’яннику «Сухим», тому що, ще перебуваючи в полоні, від тих тортур зійшов кров’ю, згнив від ран та всохся, але в сухості своїй він палав любов’ю до Бога і по смерті прийняв нетління тіла свого.

Свята Православна Церква прикликає віруючих звертатися до Печерського чудотворця під час важких випробувань та скорбот тому, що преподобний Никон помагає своїми молитвами всім нещасним, а особливо тим, хто знаходиться у неволі. Преставився преподобний Никон 11 грудня 1101 року (за даними Енциклопедичного довідника Бронгауза і Єфрона). Мощі його спочивають у Ближніх (Антонієвих) печерах, а пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) разом зі всіма Києво-Печерським угодниками, що в Ближніх печерах спочили, та в другу неділю Великого посту.

13 грудня (26 грудня) — Преподобного Мардарія, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Мардарій, затворник Печерський

Постриженик Києво-Печерського монастиря на прізвисько «без-келійний» жив у XIII ст. Ставши ченцем, намагався бути найдосконалішим не лише в послуху, постах, молитвах та інших чеснотах, але відзначався повною відсутністю потягу до будь-якої наживи. Уславився своєю убогістю, бо навіть не мав своєї келії, а з одежі лише те, що було на ньому. На завершення своїх подвигів пішов у затвор ітам догоджав Господу до самої кончини.

День його пам’яті відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

15 грудня (28 грудня) — Собор Кримських святих

Святкування Собору Кримських святих встановлено 10 березня 1988 року, у рік тисячорічного ювілею Хрещення Руси-України. До складу Собору Кримських святих входять:

  • Апостол Андрій Первозваний; — (30 листопада (13 грудня));
  • Священномученик Климент Папа Римський — (25 листопада (8 грудня));
  • Священномученики, єпископи Херсонеські Агафодор, Василій, Євгеній, Єлпідій, Єферій, Єфрем і Капітон — (7 (20) березня);
  • Святитель Мартин, сповідник, Папа Римський — (14 (27) квітня);
  • Святитель Стефан, сповідник, архієпископ Сурожський.
  • Святитель Сава, архієпископ Сурожський.

Про двох останніх наша розповідь.

15 грудня (28 грудня) — Святителя Стефана сповідника, архієпископа Сурожського

Святитель Стефан сповідник, архієпископ Сурожський

Грек за національністю, Стефан був родом з малоазійської Каппадокії. З юних літ відрізнявся благочестивим життям, старанністю до наук та смиренням. Уже в 15-літньому віці за царювання імператора Феодосія III(715-716) він відправився до Константинополя для отримання вищої освіти. Навчання Стефан закінчив настільки успішно, що перевершив знаннями своїх вчителів. Його видатні здібності помітив Патріарх Константинопольський Герман І (713-730) та запросив до себе на церковну службу.

Проте Стефана приваблювало чернече життя, і він таємно йде в один з монастирів та приймає там чернечий постриг. Пізніше поселяється в пустельному місці та віддається безмовності, перебуваючи у суворому посту і молитві.

У 730 році в Сурожі (теперішній Судак) овдовіла єпископська кафедра. Сурож тоді був великим торговим центром, у ньому жили люди різних віросповідань, багато було і язичників. Незважаючи на рішення IV Вселенського Собору, процвітало і монофелітство. Тому кримчани, які прибули

до Патріарха Германа, дуже просили призначити їм такого єпископа, який зміг би успішно справитися з усіма тими єресями й укріпити віру християнську.

Якось під час молитви перед Патріархом явився ангел, який повідомив, що єпископом у Сурожі має стати пустельник Стефан, йому також була відкрита Воля Господня. Тож невдовзі Патріарх висвятив Стефана на єпископа й направив у Сурож. Святий Стефан виправдав надії Патріарха і за 5 років його архіпастирської праці ні в Сурожі, ні в його околицях не залишилося ні єретиків, ні нехрещених язичників.

Але прийшла нова біда від чергового візантійського імператора. Лев III Ісавр (717-741) зайнявся новою єрессю — іконоборством. Він наказав викидати ікони з храмів і безчестити їх. За непослух було знято з посади Патріарха Германа і на його місце призначено Анастасія, який пробув на кафедрі з 730 до 753 року. По всіх єпархіях були розіслані укази про заборону вшанування святих ікон. Посли з таким указом прибули й до Сурожа, але тут вони почули чітку і ясну відповідь владики Стефана:

«Я не допущу, щоб люди мої відступили від Закону Христового; не виконаю повеління царевого та нечестивого патріарха!»

Наступного дня разом з послами святитель Стефан відправився до Константинополя, але ні переконання, ні навіть погрози імператора, не примусили Патріарха підкоритися.

«Якщо ти будеш мучити мене, я все охоче перетерплю заради святих ікон і Христового хреста», — така була відповідь архієпископа Стефана.

Розгніваний імператор повелів придворним жорстоко бити святого, потім його було кинуто до в’язниці. Але в 741 році імператор помер, і на престол став його син Константин V Копронім (741-775), іконоборець не менший. Його дружина Ірина, дочка хазарського кагана, проживала в Боспорі (Керчі) і добре знала та глибоко поважала архіпастиря Стефана. Вона й умовила відпустити його на свою кафедру, де він прослужив ще досить довгий час. Стефан сподобився знати час своєї кончини, а тому призначив свого наступника — клірика Філарета.

Рака з його мощами прославилася багатьма чудесами. Згадаємо про одне з них, яке описано П. Голохвастовим («Церковные ведомости» № 39 за 1888 рік):

Через багато літ після смерті святого Стефана в Крим прийшов з військом російський князь Бравлін. Після пограбування Корсуня й Керчі та десятиденної облоги Сурожа взяв і його. Вломився в собор Святої Софії та забрав усе дорогоцінне церковне майно. Проте коли наблизився до раки святого Стефана, щоб зняти розшите перлами покривало, то отримав від невидимої руки такий удар в обличчя, що звалився на землю без ознак життя. Лише коли з’явився архієпископ Філарет з архієреями, князь опритомнів і просив вибачити та охрестити як його, так і воїнів. Був охрещений і повернув усе награбоване.

Урок гідний для всіх завойовників і грабіжників.

На завершення оповіді скажемо, що страшна єресь іконоборства була засуджена на VII Вселенському Соборі у 787 році в Нікеї.

15 грудня (28 грудня) — Святителя Сави, архієпископа Сурозького

Жив у Криму до XIIст. Відомості про нього збереглися лише в запису на сторінках грецької Мінеї XIIст. За 5 верст від Сурожа знаходиться гора Ай-Сава (Святий Сава). Там збереглися залишки храму, у якому, вірогідно, він служив, та печера, у якій був похований.

У 1872 році була знайдена ікона святителя Сави.

Давній титул сурозьких архієреїв тепер носять управителі російських православних приходів у Великобританії.

Грудень старим стилем (січень за новим стилем)

19 грудня (1 січня) — Преподобного Іллі Муромця, Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Ілля Муромець, Печерський

Ілля Муромець жив у другій половині XII ст. і своє земне життя завершив ченцем Києво-Печерського монастиря. Короткі відомості про нього є в праці українського релігійного історика XVII ст., також ченця цієї святої обителі, Афанасія Кальнофойського. Вона була видрукувана польською мовою в 1638 році у Лаврській друкарні і мала назву «Тератургіма».

Книга складалася з опису самого монастиря та чудес, що в ньому відбувалися. Там А. Кальнофойський і повідомив, що чернець Ілля Муромець жив у монастирі 450 років тому, а це означало, що в 1188 році. Новітні дослідження дають підстави точніше назвати роки його життя: між 1148 і 1203 роками, тобто всього 55років. У своїй книзі автор згадує про Іллю Муромця в каталозі святих Антонієвої печери. Нічого не говорить про його канонізацію і відомий автор церковної історії Є. Голубинський: він також повідомляє Іллю Муромця лише в Алфавітному списку святих, мощі яких спочивають у Ближній Антонієвій печері. А у Києво-Печерському патерику про житіє преподобного Іллі Муромця взагалі не згадується. Зате є гравюра святого, виконана українським гравером XVII ст., також на ім’я Ілля. Вірогідно, як і багато інших, вона готувалася до видання Патерика 1661 року, але чомусь туди не потрапила. Бо ж достеменно відомо, що ім’я преподобного Іллі Муромця було внесено до списку Києво-Печерських святих, канонізованих Київським митрополитом Петром Могилою в 1643 році, а вже потім, аж у 1762 році з’явилося в Російських синодальних святцях.

Опис життя Києво-Печерського ченця Іллі Муромця свідомо чи несвідомо, але в багатьох випадках переплітається з відомостями про життя героя народних билин з таким же іменем. Тому, окрім усталеної версії про його народження в Муромі (Володимирської єпархії в Росії), з’явилася й інша: містечко Морівськ (тепер село в Козелецькому районі Чернігівської області в Україні). Про героя народних билин написано, що він з дитинства до 33 років був паралізованим і лише потім чудом отримав зцілення й виняткову фізичну силу. Був він людиною релігійною і вславився багатьма ратними подвигами під час військової служби.

Вважається, що загинув Ілля Муромець під час взяття Києва військами князя Вручийського Рюрика Ростиславовича разом з половцями в 1203 році. Спочатку він був похований у Києві біля собору Святої Софії. Про це згадує у своєму щоденнику Еріх Лясота, австрійський дипломат, який у 1594 році подорожував через Київ на Запорізьку Січ. Згодом захоронення було зруйновано, а мощі святого Іллі перенесено у Києво-Печерський монастир).

Чернець Києво-Печерський Ілля, маючи невиліковну рану після своїх бойових походів, упокоївся в монастирі в 1188 році.

День його пом’яті відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

20 грудня (2 січня) — Преподобного Ігнатія, архімандрита Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Ігнатій, архімандрит Печерський

З юних літ дотримувався чистоти й непорочності. Прийнявши чернецтво, своїм святим життям, покірністю і любов’ю до всіх він звернув на себе увагу печерської братії. Його так усі любили й поважали, що в 1435 році обрали настоятелем Києво-Печерського монастиря. Будучи вищим за всіх своїм саном, він не забував про подвиги звичайного ченця й перевищував братію головними чернечими чеснотами — постом, молитвами і смиренням. Його старанні богослужіння й молитви в храмі мали чудотворну дію на інших. Недужі зцілялися, коли він давав їм проскурку після звершення над нею Літургії. Досягнувши глибокої старості, преподобний Ігнатій відійшов у небесні оселі до Господа. Сталося це 1438 року.

Пам’ять його відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

21 грудня (3 січня) — Святителя Петра, митрополита Київського і всієї Руси, чудотворця

Святитель Петро, митрополит Київський і всієї Руси, чудотворець

Святитель Петро народився у волинському містечку Ратні в сім’ї благочестивих і богобоязливих батьків. До нашого часу дійшло два видання про житія святого митрополита Петра. Перше — коротке, написане його сучасником єпископом Ростовським Прохором. Друге, більш докладне, яке написав його наступник на київській кафедрі — митрополит Кипріан (пам’ять — 16(29) вересня).

Батька звали Федір і він був дияконом у місцевому храмі, ім’я матері невідоме. Та про неї є згадка, пов’язана з дивним видінням уві сні, яке було їй незадовго до народження сина: начебто тримає вона на руках агнця, у якого між ріжками росте дерево все у квітах, із плодами й палаючими свічками та незрівняними пахощами. На ранок мати з великим здивуванням розповідала родичам та близьким про бачене, ще не знаючи, що в майбутньому це дивне видіння здійсниться.

Семирічний хлопчик Петро був відданий на навчання, але особливих успіхів він не мав. Грамота давалася йому дуже тяжко й це засмучувало батьків. Але Всевишній турбувався про свого обранця. Якось уві сні Він явив йому чоловіка у святительському облаченні, котрий промовив до Петра: «Відкрий, чадо, уста твої». Коли ж той розтулив вуста, святитель правою рукою доторкнувся до його язика, й Петро відчув, що гортань його переповнена дивними солодощами.

З того часу Петро почав показувати такі здібності, яких не було в жодного учня й досить швидко вивчив Святе Письмо.

Уже в 12 років Петро залишив батьківську оселю й направився в недалеку обитель, де невдовзі прийняв постриг. Треба зауважити, що чернечий шлях Петра розпочався досить складно. Він виконував надто тяжкі роботи на монастирській кухні, носив воду й дрова, мив для братії волосяниці. Та цей послух не заважав йому приходити до храму на денні й нічні служби першим і залишати його останнім. Чимало років провів Петро в таких подвигах за правилом святого Івана Ліствич-ника, покірливо слухаючись свого духовного наставника. З ініціативи настоятеля монастиря він був висвячений на диякона, а потім на ієромонаха. Тут і виникли в Петра благі наміри опанувати іконопис. Знаючи, що святий апостол Павло займався ткацтвом, а євангеліст Лука першим увічнив образ Пресвятої Богородиці, святий Петро також загорівся бажанням мати кінцевий результат своєї праці в матеріальному вигляді. І мав у цьому неабиякі успіхи. Одна з написаних ним ікон Богородиці, а після цього безліч її списків, отримали назву Богоматір Петровська». Найбільш давній із тих, що збереглися, датується XIV ст. Для молодого ієромонаха це було досить приємне заняття, завершення якого завжди викликало в нього сльози радості й розчулення.

Та після багаторічного життя серед братії в Петра з’явилося бажання до життя усамітненого. Знайшовши безмовне місце на річці Раті, що впадає в Прип’ять, він спочатку спорудив собі невеличку келію, а потім узявся за будівництво церкви на честь Спаса нашого Ісуса Христа. Це був початок заснування Ратенського Свято-Преображенського монастиря. До нього досить швидко почала збиратися й братія. Хто буде нею управляти, не було ніяких сумнівів. Так святий Петро став ігуменом монастиря. Був він для братії істинно чадолюбивим батьком, постійно турбувався про їхнє спасіння, наставляючи всіх не лише словом, а й власним прикладом. Він був настільки милостивим, що ніколи не міг відпустити з порожніми руками того, хто просив в ім’я Господнє. Роздавав усе, що було в нього, бо добре пам’ятав слова євангеліста Луки «… будьте милосердні, як і Отець ваш милосердний» (Лк., 6, 36). А ще дарував ікони власного письма. Слава про праведне життя ігумена Петра дійшла до галицько-волинських князів, і вони щиро дивувалися святості чоловіка Божого Петра та з любов’ю слухали його настанови. У монастир заїхав митрополит Київський Максим на шляху з Константинополя до Володимира, і святий Петро звернувся із братією до нього за благословенням. Притому вручив митрополиту свою ікону Богоматері, яку той потім з великою пошаною зберігав.

Сталося так, що в грудні 1305 року митрополит Максим помер і ігумен Володимирський Геронтій самоправно, але за підтримки князя Тверського Михаїла Ярославича, узяв святительські ризи й вирушив до Константинополя з метою висвячення на митрополита всія Руси. А тимчасом Галицько-Волинський князь Юрій Львович також посилає до святого міста ігумена Петра з посланням Патріарху на висвячення його на Київський престол. Є й інша думка, що в тому посланні писалося лише про Галицьку митрополію. Так практично одночасно вони добиралися до Константинополя. Але, якщо в Геронтія на своєму шляху трапилося безліч перепон, і буря на морі, і сильний зустрічний вітер, що надовго його затримало в путі, то Петро першим прибув до Патріарха. А ще засмученому Геронтію було видіння уві сні ікони Петровської, від якої було сказано: «Даремно ти стараєшся, не дістанеться тобі святительський сан. Той хто написав мене… і буде возведений на престол святительський…»

Коли ж Петро зайшов до Вселенського Патріарха Афанасія, храм наповнився дивними пахощами, то зрозумів, що це пов’язано з приходом ігумена Ратенського з Волині. Петра було визнано достойним єпископського сану і Патріарх висвятив його на святительське служіння. Під час рукоположення лице Божого угодника Петра так засяяло, що всі присутні дивувалися й говорили: «Чоловік цей воістину прийшов по Волі Божій».

Відбувалося це 1308 року. За декілька днів прибув Геронтій та розповів про свої пригоди. Патріарх забрав у нього ризи, жезл, ікону і все це передав митрополиту Петрові. А той протягом багатьох днів слухав настанови Патріарха, а потім, отримавши благословення, повернувся в митрополію. Та Київ після татаро-монгольської навали лежав у руїнах, і митрополиту, як і його попереднику, довелося переносити кафедру у Володимир на Клязьмі. Уперше це зробив митрополит Київський Максим у 1300 році. Ревний святитель Петро часто подорожував по території митрополії і відвідував землі київські, волинські та суздальські, перебував і навіть проповідував у сільських храмах. Проте були й противники його праці на кафедрі. Наприклад, єпископ Тверський Андрій та й сам князь Тверський Михаїл Ярославович. Доходило навіть до доносів на нього Вселенському Патріарху. Що залишалося святителю Петрові? Відповісти словами апостола Павла: «Якщо Бог за нас, то хто проти нас?» (Рим., 8, 31).

На соборі в Переславлі-Залєському, де розбирався один із доносів у присутності патріаршого посланця, святий Петро із притаманною йому покірністю сказав: «Через мене нині відбуваються тривоги… Виберіть зі свого середовища пастиря вигідного для всіх.» Та собор виправдав його і він у присутності учасників собору звернувся до справжнього донощика єпископа Андрія зі словами всепрощення: «Мир тобі, чадо в Христі. Нехай Бог простить за все, що сталося.» На пам’ять про цю подію в 1585 році в Переславлі-Залєському була збудована церква на честь святого Петра-митрополита, яка зберігається й нині.

У тяжкий час для Руської землі довелося святителю Петрові управляти митрополією. Доводилося їздити навіть в Орду гасити чвари між руськими князями, а ще умилостивлювати грізного хана Узбека. Наростала ворожнеча між сильним князівством Тверським і маленьким на той час містечком Москвою, і тут митрополит із Волині став на бік останньої, від чого мав величезне невдоволення князя Тверського. Але з московським князем Іваном Калитою стосунки в митрополита складалися добрі. Адже князь був надто боголюбним, старанним читачем священних книг та милосердним до вбогих. Любив його святитель Петро, тому й перевів кафедру з Володимира до Москви. Тут, хоч і без будь-яких на те законних підстав, князь і митрополит разом закладали основи політичної й економічної могутності майбутньої столиці, тут за порадою митрополита князь спорудив перший кам’яний храм на честь Успіння Божої Матері, бо треба ж було мати кафедральний собор. Проіснував він півтора сторіччя й розвалився. Теперішній Успенський Собор у Кремлі, у якому відбувалася коронація царів та інші найважливіші державні події, побудований у 1475-1479 роках. А про себе митрополит сказав: «і кості мої тут покладені будуть». А князю напророкував, що, як той побудує храм, і сам прославиться, і місто Москва буде найбільш прославленим.

Тож і називають митрополита Петра навіть російські історики по-різному: і фундатором Московської митрополії, і поборником церковної державної єдності Русі, і навіть «засновником московської держави». Але є й інші думки: «… в його (митрополита Петра) діях ми не знаходимо глибокого розуміння інтересів держави, готовності допомагати великокняжій владі… Не слід переоцінювати й московські симпатії Петра. У сучасній церковній і буржуазній історіографії його називають «другом Москви», «основоположником Московської держави». Насправді ж Петро не був переконаним прихильником якого-небудь княжого дому (Н. С. Борисов «Церковные деятели средневековой Руси ХІІІ-ХVІІ в.в.» М.1988).

І тут же наводиться, як доказ сказаному, що навіть земельних пожертвувань митрополиту від князів не було.

Але факт залишається: за митрополита Петра Москва стала церковною столицею Русі. Митрополит Петро, за прикладом старозавітних пророків, був надто суворим до московського духівництва, вимагав від нього самозречення, чернечого аскетизму. До кінця XVII ст. на Русі збереглося заведене ним правило, якого не знала навіть Візантійська церква: овдовілий священик мав іти в монастир, в іншому випадку він позбавлявся сану.

До нашого часу дійшло два послання митрополита Петра: «Повчання ігуменам, попам і дияконам» і «Повчання духовенству і мирянам».

Священників він називає стражами церкви й просить бути істинними пастирями, а не найманцями, які «… Їли жир і вовною одягалися, відгодованих овець заколювали, а стада не пасли» (Єз., 34, 3). Закликає їх бути зразком для свого стада, як Спаситель говорив апостолам: «Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного» (Мф., 5, 16).

Простих віруючих святитель просив мати страх Божий, пам’ятати про суд, смерть і воскресіння, поспішати до церкви, любити священиків, милувати вбогих, вдів і сиріт. Усе це для того, щоб почути блаженний голос: «…прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте царство, уготоване Вам від створення світу» (Мф., 25, 34).

Блаженна кончина святителя Петра наступила в ніч на 21 грудня 1326 року. Чин похорону митрополита звершував єпископ Луцький Феодосій. Поховання згідно із заповітом було здійснене на території собору Успіння Пресвятої Богородиці, який тоді ще будувався. Тепер мощі святителя Петра спочивають в Успенському соборі московського Кремля. Українська Православна Церква тричі на рік відзначає дні пам’яті святителя Петра митрополита Київського і всієї Руси:
21 грудня (3 січня) — у день кончини;
24 серпня (6 вересня) — у день перенесення його мощів у ново-збудований Успенський собор у 1479 році (цього ж дня — святкування Петровської ікони Божої Матері);
5(18) жовтня — спільне святкування з іншими святителями Московськими.

29 грудня (11 січня) — Преподобного Іова Манявського

Дивись за посиланням (24 червня (7 липня))

29 грудня (11 січня) — Преподобних Марка, гробокопателя, Феофила та Іоана Печерських, у Ближніх печерах

Марко, гробокопатель

Феофил та Іоан Печерські

Пам’ять трьох Києво-Печерських угодників Марка, Феофила та Іоана відзначається водночас, незважаючи на те, що померли вони в різний час. Свої чернечі подвиги вони відбували у святій Печерській обителі разом, у кінці XI — на початку XII стт.

Марко жив у печері вже в 1091 році, коли переносилися мощі преподобного Феодосія у Велику Печерську церкву, і брав у цьому участь. Він мав чернечий послух копати у печері місця для захоронення спочилої братії. Проте, виконуючи начебто прості обов’язки, Марко досягнув надзвичайної духовної досконалості. Трудився він і вдень, і вночі, копаючи землю й виносячи її на своїх плечах, і ніякої плати за це не брав. А якщо хтось і давав йому з власної волі, то він все віддавав убогим. Якогось дня він трудився, як завжди, але трохи занеміг і залишив свою працю незакінченою. А тут один з братів якраз відійшов до Господа. Коли ж його принесли до місця поховання, то воно виявилося занадто вузьким і незакінченим. Не було як возлити на мертвого олії та спорядкувати його. Винуватий Марко смиренно просив братію: «Пробачте мені, отці, бо через неміч не закінчив.» А вони ще більше докоряли йому. Тоді Марко звернувся вже до небіжчика: «Оскільки тісним є це місце, то ти, брате, сам окропися, та, взявши олію, вилий на себе.» Мертвий так і зробив: простяг руку, взяв олію та й полив на себе хрестоподібно. Віддавши посуд, сам приготувався та й завмер. Від такого чуда всіх присутніх охопив страх. Стало зрозуміло, що Марко мав від Господа таку силу, що й мертві йому підкорялися. Та не задовольнявся Марко лише своїми трудами, а ще й вгамовував свою плоть суворим постом і молитвою, носив важкі вериги й навіть обмежував споживання води: випивав її лише стільки, скільки входило в його мідний хрест, який завжди був при ньому. І лише тоді, коли вже не міг терпіти спрагу.

Якось сталося, що після тривалої хвороби помер один із ченців, а місця готового в печері не було. Хтось із друзів прийшов сповістити про це Марка, а той йому каже: «Ти ж бачиш, що місце не готове. Велю тобі, аби ти пішов і сказав померлому: «Брате, говорить тобі грішний Марко, аби ти перебув ще цей день, а завтра відійдеш до нашого Господа». Той і пішов до небіжчика, а його вже й братія відспівувала. Став над ним та й каже: «Брате, говорить тобі грішний Марко, що ще немає готового місця для тебе, тож зачекай до ранку».

Ці дивні слова почули всі присутні і враз побачили, як небіжчик розплющив очі, бо ж душа повернулася до нього. Так і пролежав він і той день і ніч, нікому нічого не сказавши. На ранок, коли все було готово, небіжчику були передані нові слова: «Каже тобі Марко, покинь життя це тимчасове та переходь до вічного, бо вже готове місце для прийняття тіла твого».

І як почув той ці слова, то заплющив очі навічно. Знову всі були здивовані новим чудом Марковим.

Мешкали в монастирі ще два рідних брати Феофил та Іоан. Ублагали вони Марка влаштувати їм спільне місце, коли покличе їх Господь до себе. Якось старший брат Феофил відбув з обителі, а менший Іоан помер. Повернувся старший та й зажурився від такої новини. Та коли побачив, що його брат похований на його, вищому місці, став нарікати на Марка. А той, як муж смиренний, поклонився Феофилу й каже: «Пробач мені, брате, согрішив перед тобою». А потім до померлого брата Іоана: «Брате, встань, дай місце непомерлому брату, а сам ляж на нижчому місці».

І всі знову побачили чудо страшне й жахливе. Феофил упав до ніг Маркових зі сльозами: «Отче Марку, згрішив я, зрушивши брата з місця. Молю тебе, повели йому, аби знову ліг на своє місце».

Блаженний Марко відповів йому: «Господь усунув ворожнечу з поміж нас. А вчинив це через твоє ремствування, щоб не ворогував ти повік, тримаючи на мене злість. Але й бездушне тіло явило любов до тебе і по смерті віддаючи тобі старшинство. Хотілося, щоб не вийшов ти звідсіля, не успадкувавши свого старшинства, а був покладений отут зараз же. Але оскільки ти ще не готовий до відходу, то йди подбай про свою душу, бо невдовзі принесуть і тебе сюди. Підводити ж мертвих — то є справа Божа, а я лише грішна людина».

Почувши ці страшні слова, дуже засмутився Феофил. Він повернувся до своєї келії й гірко заплакав, а в подальшому плакав безперестанно. Від того щоденного плачу він зовсім виснажився й занапастив собі очі — нічого вже не бачив. Він роздав усе, що мав, аж до самої сорочки, жив у великому воздержанні й почав шукати смерті.

Тим часом Марку стало відомо про час свого відходу. Він сказав Феофилові: «Прости мене, брате, бо на довгі літа ввів я тебе в скорботу! Оце відхожу я з цього світу, то ж молись за мене. Я ж про тебе не забуду і осмілюсь прохати Господа, щоб невдовзі сподобив нас зустрітися і опинитися там, де отці Антоній і Феодосій перебувають».

Феофил зі сльозами відповів Марку: «Отче, навіщо ти мене покидаєш? Або забери мене з собою, або даруй прозріння».

І дізнався він від Марка, що прозріє за три дні до відходу свого. Марко тут же упокоївся і був покладений на місце, котре сам собі приготував. Феофил продовжував тяжко ридати, маючи посудину для збирання своїх сліз.

Але відчувши час відходу до Господа, прозрів і побачив перед собою ангела з посудиною, наповненою його сльозами, з якої йшли пахощі, як від мира благовонного. Феофил почув слова ангела: «Оце твої сльози, які ти у молитві Богу вилив від чистого серця» і додав: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться“ „ (Мт., 5, 4).

Розповівши про все ігумену, Феофил на третій день покинув своє земне життя. Братія його достойно поховала, помазавши з посудини, що приніс ангел, і вся печера переповнилася пахощами. Бо ж сказано: «Ті, що сіють зі сльозами, пожнуть з радістю» (Пс, 125, 5).

Так і спочивають усі троє блаженних рядом у Ближніх печерах, а їх пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору