«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Червень

Борис Самбор
  1. Червень за старим стилем (за новим стилем)
    1. 1 червня (14 червня) — Преподобного Агапита Печерського, лікаря безвідплатного, у Ближніх печерах
    2. 2 червня (15 червня) — Великомученика Іоана Нового, Сочавського
    3. 5 червня (18 червня) — Перенесення мощів блаженного Ігоря, великого князя Чернігівського і Київського
    4. 5 червня (18 червня) — Блаженного Константина, митрополита Київського і всієї Руси
    5. 10 червня (23 червня) — Святителя Іоана, митрополита Тобольського
    6. 10 червня (23 червня) — Собор Сибірських святих (Українські святі)
    7. 10 червня (23 червня) — Святителя Филофея, митрополита Тобольського, у схимі Феодора
    8. 10 червня (23 червня) — Святителя Антонія, митрополита Тобольського
    9. 10 червня (23 червня) — Святителя Філарета (Амфітеатрова), митрополита Київського
    10. 10 червня (23 червня) — Преподобного Данила Ачинського
    11. 10 червня (23 червня) — Сінесія, архімандрита Іркутського
    12. 10 червня (23 червня) — Блаженної Домни Томської
    13. 10 червня (23 червня) — Преподобного Силуана, схимника Печерського, у Дальніх печерах
    14. 14 червня (27 червня) — Благовірного князя Мстислава, у святому хрещенні Георгія, Хороброго, Новгородського
  2. Червень за старим стилем (Липень за новим стилем)
    1. 16 червня (1 липня) — Преподобного Леонтія, канонарха Печерського, у Дальніх печерах
    2. 20 червня (3 липня) — Святителя Мини, єпископа Полоцького
    3. 24 червня (7 липня) — Преподобних Іова і Феодосія Манявських
    4. 26 червня (9 липня) — Преподобного Іоана, єпископа Готфського
    5. 26 червня (9 липня) — Святителя Діонисія, архієпископа Суздальського
    6. 27 червня (10 липня) — Преподобного Мартина Туровського
    7. 30 червня (13 липня) — Прославлення святителя Софронія, єпископа Іркутського

Червень за старим стилем (за новим стилем)

1 червня (14 червня) — Преподобного Агапита Печерського, лікаря безвідплатного, у Ближніх печерах

Преподобний Агапит Печерський, лікарь безвідплатний

У перекладі з грецької мови ім’я Агапит означає «Божественна любов». 1995 року свята Православна Церква відзначала 900 років із дня завершення земного життя першого лікаря Києво-Печерського монастиря — преподобного Агапита. Родом він був зі славного міста Києва — матері міст руських. Дата його народження невідома, але, враховуючи, що помер він у віці близько 60 років, рік народження його має припадати на 30-ті роки XI ст., на час князювання в Києві Ярослава Мудрого.

У монастир він прийшов у числі перших його насельників. Але це був час, коли один із його засновників — преподобний Антоній Пе-черський уже прославився великим даром цілительства. Воно на той час було дорогоцінним прикладом для новонароджуваної медицини на супротив розквітлому тоді знахарству. Агапит шукав зцілення душевного через постриг у святий чернечий сан і знайшов його у Печерській обителі. Сам преподобний Антоній постриг його в ченці.

Будучи очевидцем того, як Антоній служить хворим і немічним, блаженний Агапит і сам відчув, що має внутрішнє покликання допомагати всім стражденним від хвороб тілесних. Він став старанним учнем преподобного Антонія, уважно запам’ятовуючи все, що той робив. А Богоносний Антоній, приховуючи всіляко святість, лише на перший погляд лікував хворих цілющими травами, а фактично — ревною й благотворною молитвою.

Блаженний Агапит досить швидко зрозумів свого вчителя чудотворця й став його у всьому наслідувати. Спочатку він лікував лише ченців Києво-Печерського монастиря. Коли хтось із братії занедужував, Агапит залишав свою печеру, яка була поряд з Антонієвою, та йшов доглядати хворого. Пристрасною молитвою він умовляв Господа уздоровити того, хто занедужав, використовував також і цілющі властивості трав. Коли ж хвороба тривала довше, блаженний Агапит залишався біля хворого, бо знав, що на те є Божа воля, щоб примножити віру й молитву раба свого. Біля хворого він був невідступно й молився безперервно, допоки від Господа не приходило зцілення. За це Агапита прозвали лікарем, і слава про нього вийшла далеко за межі монастиря.

Багато людей із міста, дізнавшись, що у монастирі є чудесний лікар, стали приходити до нього й виліковуватися. А оскільки за лікування той не брав ніякої винагороди, то був прозваний ще й лікарем «безвідплатним». Досить часто він приходив до хворих без виклику, маючи дар внутрішнього передчуття — де й кому потрібна його допомога. Молитовне слово преподобного Агапита давало хворому благодать і вселяло віру, а разом із цілющим зіллям допомагало скоріше одужати. Є відомості, що він читав грецькою мовою твори стародавніх лікарів — грека Гіппократа та римлянина Галена й застосовував їх у своїй практиці.

Монастирські перекази свідчать, що на той час у Києві проживав, і славився мистецтвом лікування якийсь лікар, за походженням і вірою — вірменин. Крім того, він міг визначити день і час смерті безнадійно хворого, і за лікування таких він навіть не брався. Проте слава його серйозно похитнулася, коли до нього було принесено хворого боярина, одного з перших у київського князя Всеволода і якому він призначив життя не довше 8 днів. Це означало, що вірменин не береться його лікувати взагалі. Доведеного до відчаю хворого було доставлено в Києво-Печерський монастир. Блаженний Агапит, створивши над ним молитву й нагодувавши хворого зіллям, яке їв сам, повністю уздоровив боярина. Та не вгамувався вірменин, і страшна заздрість здолала його, змусила зважитися на велику підлість. Напоївши одного хворого смертельною отрутою, він послав його до Агапита на лікування. Блаженний же нагодував умираючого монастирською їжею, напоїв своєю травкою, помолився над ним, і той одразу одужав. Дійшло до того, що зловмисний вірменин за допомогою своїх одновірців задумав отруїти самого Агапита. Та ніякої шкоди блаженному це не заподіяло, бо вміє Господь благочестивих від смерті звільнити: «і якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм; покладуть руки на недужих, — і вони будуть здорові» (Мк. 16,18).

Невдовзі після цього тяжко захворів чернігівський князь Володимир Мономах, син київського князя Всеволода. Він також користувався послугами київського лікаря-вірменина, та безуспішно. Хвороба виявилася досить складною, з кожним днем посилювалася, і князь був уже майже на смертному одрі. Він з останньою надією звертається до ігумена Києво-Печерського Іоана із проханням прислати до Чернігова монастирського цілителя Агапита. Почувши від ігумена прохання князя, блаженний Агапит, який ніколи не виходив із монастиря, із щирим смиренням відповів йому: «Якщо для зцілення я піду до князя, то повинен буду йти, і до інших. Тому молю тебе, отче, дозволити мені не виходити з монастиря заради слави людської». І дійсно, приймаючи чернечий постриг, блаженний Агапит давав обітницю Господу уникати людської слави до останнього свого подиху. Посланець князя, що був присутнім під час розмови, зрозумів, що до Чернігова він повертатиметься сам, і попросив цілющого зілля.

Дізнавшись від посланця про хворобу й про те, що його вже лікував вірменин, блаженний Агапит відразу розгадав її причини й на відстані поставив діагноз. Чудодійні коріння й трави були передані в Чернігів, а в Києві він вдався до справжнього джерела допомоги — ревної молитви до Бога.

Одужав князь Володимир досить швидко, і на знак подяки сам прийшов до свого цілителя в монастир, щоб пошанувати його. Та їхній зустрічі знову на заваді стала слава людська, якої так боявся блаженний Агапит, і тому він заховався у келії. Принесене князем золото було передано ігумену. За деякий час від князя до монастиря був знову посланий боярин із черговою спробою вручити дари блаженному Агапиту, і йому зустріч вдалася. Але той знову відмовився будь-що брати: «Чадо, ніколи, ні від кого і нічого не брав я, зціляв силою не своєю, а Христовою». Боярин відповів блаженному: «Отче, той, хто послав мене, знає, що тобі нічого не треба, але благаю тебе — прийми це, щоб втішити сина твого, котрому через тебе Бог дарував здоров’я, дари ці, якщо бажаєш, віддай убогим». І почув у відповідь: «Якщо так, то з радістю прийму. Але скажи тому, хто послав тебе, що й інше, що в нього є, — чуже, і нічого він не візьме з собою, коли буде розлучатися з життям; через те нехай і решту роздасть убогим. Тому що сам Господь, який знаходиться серед обездолених, позбавив його від смерті, я ж — сам по собі ніякого успіху не мав би; і прошу, щоб він прислухався до цих настанов моїх, щоб не потерпіти ще більше».

З цими словами принесені дари блаженний виніс з келії й кинув біля воріт, а боярину довелося знову все те відносити до ігумена. Повернувшись до Чернігова, боярин розповів князю Володимиру про свою зустріч з блаженним Агапитом, про все, що бачив і чув від нього. Усі, що були присутні, зрозуміли, що він побував у істинного раба Божого, який шукає ласку й нагороди від одного Господа, а не від людей. Князь Володимир Мономах після цього став роздавати щедру милостиню всім убогим і знедоленим.

Надійшов час, коли сам Агапит тяжко захворів. Тут же до нього навідався його ворог-вірменин і почав пророчити йому смерть за три дні. Невігластво вірменина настільки роздратувало хворого Агапита, що той був змушений доповнити своє пророкування такими словами: «Якщо ж зміниться слово моє, то я сам зміню життя моє й буду таким же монахом, як ти».

Преподобному Агапиту вже було звіщено від Господа, що відійде він до Нього за три місяці. Великого сорому зазнав вірменин, коли не справдився його трагічний прогноз.

Прохворівши протягом трьох місяців, преподобний Агапит тихо й спокійно спочив у Бозі 1 червня 1095 року й похований у Ближніх (Антонієвих) печерах. Його святі мощі спочивають там і сьогодні.

Невдовзі після кончини преподобного до ігумена Києво-Печерського монастиря прийшов вірменин і розповів, що бачив того вві сні, і почув такі слова: «Ти дав обітницю бути монахом — якщо її порушиш, то разом з тимчасовим життям і душу загубиш». Від себе він запевнив, що глибоко вірить, що йому було з’явлення дійсно святого Агапита, і тому просить негайно чернечого постригу.

Ставши ченцем, вірменин отримав від ігумена наставлення лікувати не хворих людей, а свою душу. Так закінчилася багаторічна боротьба православного цілителя Агапита з невірним вірменином і його медициною. Досліджуючи нетлінні мощі преподобного Агапита, вчені дійшли висновку, що біля них прискорюється ріст і розвиток рослин та зменшується дія радіації.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та у другу неділю Великого посту.

2 червня (15 червня) — Великомученика Іоана Нового, Сочавського

Великомученик Іоан Новий, Сочавський

Серед великого сонму українських святих, які дають нам приклади для наслідування, знаходиться і справжній угодник Божий Іоан Новий (Сочавський).

Народився Іоан у Трапезунді, великому портовому місті, на півночі Малої Азії поряд з Асирією і Великою Вірменією, зараз це Туреччина. Жителі Трапезунда займалися в основному мореплавством і торгівлею. Цим же займався і блаженний Іоан.

Одного разу, з великим запасом товарів, йому довелося піднятися на корабель, де господарем був іноземець родом із фрягів, так за старих часів називали генуезців.

Господар був віри не православної, з нелюдським норовом, грубий і немилостивий. Ворог людський — диявол, бачачи непорочне життя Іоана, став заздрити йому і робити всілякі перешкоди на шляху до спасіння. Його волею господар корабля став докучати блаженному Іоану сварками про православне благочестя.

Іоан і раніше, подорожуючи світом, завжди виступав оборонцем Православної віри. Мудрий і вправний у книжкових знаннях, він обов’язково перемагав фряга. А той з почуттям ненависті до Іоана задумав зробити йому зле. Коли корабель примчав до Аккермана (тепер — Білгорода-Дністровського), він навів градоначальнику міста, мусульманину за віросповіданням, страшний наклеп на блаженного Іоана. Мова йшла про те, що Іоан начебто хоче відмовитися від своєї віри і прийняти мусульманство. Почувши такі слова, градоначальник з радістю зібрав всенародні збори одновірців, запросив Іоана і запропонував йому оголосити перед зборами своє рішення. Іоан вмить зрозумів страшну підступність фряга і, піднявши подумки очі, покликав на допомогу Всевишнього, який у свій час сказав: «Коли ж поведуть видавати вас, то не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити і не обдумуйте; але що дасться вам, у той час те й говоріть, бо не ви будете говорити, а Дух Святий» (Мк. 13, 11).

Потім, безбоязно протягнувши до градоначальника руку, Іоан промовив: «Мені здається, що ти, очевидно, брешеш, о начальнику! Не говорив я, що хочу відректися від Христа мого, нехай не буде за мною цього, нехай не попустить Господь мій Ісус Христос коли-небудь навіть думки моєї про це, тому що це видумка ворога істини, батька твого сатани… Не приваблюй мене схилятися до неправди а, навпаки, дізнавшись від мене про таїнство істини, відкинь, прошу тебе, імлу, що лежить на душі твоїй і сподобись бути сином світла, засіяй яскравіше від сонця зіркою Божественного Хрещення. І не вважай за Бога сонце, яке видно на небі, але знай, що це — вогненне світило поставлене Творцем для служіння народам і створене в 4-й день. А творіння хіба може бути Богом?».

Сказавши це, Святий Іоан здійняв догори руки, підвів очі до неба та вигукнув так, щоб чули всі:

«Нехай не відречусь від тебе, Христа Спасителя мого, з безначальним твоїм Отцем і з Пресвятим Духом величального Бога!».

Все це мученик говорив твердим голосом і з радісним лицем, а мучитель, ледь стримуючи свій страшний гнів, наказав своїм слугам зірвати з блаженного одяг. Перед голим Іоаном було покладено багато палиць, які тут-же були приведені в дію.

Слуги градоначальника настільки жорстоко били страстотерпця Христового, що місце його мук швидко стало повністю закривавленим. Він же мужньо все переносив і тихо промовляв до неба: «Дякую тобі Владико, Боже, що сподобив мене кровію моєю очиститися від гріхів моїх, в які я впав по немощі людській після Святого Хрещення».

Слухаючи цю молитву, мучителі ще більше били блаженного до тих пір, доки він не замовк, а потім кинули в темницю. Наступного дня Святого мученика Іоана було знову приведено до градоначальника.

Страстотерпець став перед мучителем зі світлим лицем і радісною душею, чим нечестивий суддя був украй здивований і знову почав агітувати на своє. Та блаженний Іоан відповідав словами Святого Євангелія: «хто ж перетерпить до кінця, той спасеться»(Мк. 13,13), і говорив далі: «Якщо ти придумав для мене ще які-небудь муки, то чини їх мені, тому що  перші  нанесені мені тобою рани перетворились на ніщо».

Божевільний мучитель наказав слугам повторити вчорашні знущання, але з подвоєною жорстокістю. Навіть глядачі, люди різного віку, яких безліч зібралося дивитися на ці муки, не витримували дій жорстокого судді і криком вимагали припинити знущання.

Та вже не в змозі був зупинити свою зловісну руку іновірний мучитель і наказав прив’язати ноги блаженного до хвоста самого дикого коня та гнати його вулицями, поки матиме силу бігти. Ці неймовірні знущання бачили багато благочестивих людей, співчуваючи мученику. На завершення Святому Іоанові мечем було відтято голову. Чесне тіло було залишено на ніч на місці кончини. А вночі багато хто бачив дивне чудо, над тілом мученика горіло багато лампад і стояв вогняний стовп, а три світлоносних мужі творили священні піснеспіви.

Боголюбні християни поховали святе тіло спочатку біля своєї церкви, а потім перенесли до вівтаря, де останки перебували протягом 70 років. Чудесні видіння біля гробу, а також зцілення від святих мощей стали приводом для Господаря Молдововалахії перенести їх до столиці — Сочави, а Святий мученик Іоан Новий став іменуватися Сочавським.

Події ці відбулися за одними даними в XIV ст. (1330-1340 роки), а за іншими — в XV ст.

Свята Православна Церква канонізувала мученика Іоана в 1549 році, а день його пам’яті встановлено 2(15) червня.

Святий Іоан Новий (Сочавський) особливо шанується на Буковині, він є небесним покровителем людей, які займаються торгівлею.

5 червня (18 червня) — Перенесення мощів блаженного Ігоря, великого князя Чернігівського і Київського

Дивись за посиланням (19 вересня (2 жовтня))

5 червня (18 червня) — Блаженного Константина, митрополита Київського і всієї Руси

Блаженний Константин, митрополит Київський і всієї Руси

З 1131 року Київською митрополичою кафедрою управляв митрополит Михаїл II, грек за походженням. У 1141 р. він виїхав з Києва до Константинополя та більше не повернувся, бо в тому ж році й помер. Отримавши повідомлення про його кончину, великий князь Київський Ізяслав II Мстиславович зібрав Собор єпископів і поставив на митрополичий престол свого духівника Клима Смолятича, другого після митрополита Іларіона українця на київській кафедрі. Ішов уже 1147 рік. Чорноризець і схимник Клим був таким філософом і книжником, якого на той час на Русі було не знайти.

Більшість єпископів, бажаючи догодити князю, погодилася з його рішенням. Клим Смолятич був посвячений у митрополити головою святого Климента, Папи Римського, яку приніс з Херсонеса до Києва рівноапостольний князь Володимир у 988 р. Та не всі єпископи погодилися обирати Клима Смолятича на високий престол. У першу чергу, це були єпископи-греки: Новгородський — Нифонт, Полоцький — Косма та Смоленський — Мануїл. Вони вважали, що посвячення здійснено всупереч чинним канонам.

Не можна було обирати митрополита без згоди Патріарха Константинопольського, а також тому, що Клим вже прийняв схиму. Особливою ревністю в цьому питанні відзначався Новгородський єпископ Нифонт. Відмовляючись разом служити Божественну літургію, він так відповідав митрополиту Климу: «Не погоджуючись раніше на твоє посвячення, я й тепер відмовляюсь служити з тобою і поминати тебе при Богослужінні, як і ти не поминаєш Патріарха, від якого повинен був прийняти благословення». Такою була ситуація в Київській митрополії в середині XII ст.

А тимчасом у 1155 р. на Київський княжий престол вступає Ростово-Суздальський князь Юрій Долгорукий. Він починає займатися врегулюванням церковних справ, у яких вже десятиріччя триває смута. За його ініціативою проводяться успішні переговори зі Вселенським Патріархом. Той у січні 1156 р. призначає на Київську кафедру митрополита Константина, також грека за походженням. Отримавши посвячення, митрополит у тому ж році прибув до Києва і відсторонив від митрополичого престолу і від архієрейства Клима Смолятича. Від богослужінь були також відсторонені всі, кого він висвячував. Попередника Юрія Долгорукого, князя Ізяслава II Мстиславовича, також піддали анафемі.

Церковний Собор у складі митрополита Константина та єпископів Косми Полоцького та Мануїла Смоленського почав відновлювати норми церковного життя, що існували раніше. Митрополит розширив практику заміщення архієрейських кафедр єпископами-греками. У Суздаль був призначений грек Леон, у Чернігів — грек Антоній, на кафедру в Галичі — Косма, теж, мабуть, грек.

З князем Юрієм Долгоруким у митрополита Константина встановилися добрі стосунки. У державних справах князь слухався думки митрополита. Проте відносний спокій тривав недовго, тому що 15 травня 1157 р. князь Юрій помер, і почалася нова боротьба за княжий престол. Активну роль у цій боротьбі почав грати син попереднього князя Ізяслава II — Мстислав Ізяславич.

Щодо митрополичого престолу, то одні були за Константина, але багато інших бажали повернення Клима Смолятича. Згаданий Мстислав Ізяславич надто прагнув, щоб на Київський престол став його дядько князь Смоленський Ростислав, молодший батьків брат. Мав він надію, що, можливо, і Клима Смолятича буде повернуто на митрополію. Знаючи, як кияни не любили Юрія Долгорукого і як вони хочуть Ростислава, а ще боячись помсти Мстислава Ізяславича, митрополит Константин вирішив залишити Київську кафедру за власним бажанням.

У Константинополь до Вселенського Патріарха відбули княжі посланці з проханням прислати нового митрополита. Прохання князів було задоволено, і до Києва направився митрополит Федір. Але це було вже в серпні 1161 р. А поки що, на початку 1159 р., блаженний Константин відправився до Чернігова, де княжив Святослав Ольго -вич, друг і союзник Юрія Долгорукого. Єпископською кафедрою в Чернігові тоді керував грек Антоній.

У Чернігові митрополит Константин смертельно захворів. Лише тоді він зрозумів, що був занадто суворим, коли притягав до відповідальності учасників висвячення Клима Смолятича на митрополита. Він дуже шкодував за тим, що сталося, і щиро розкаявся.

Відчуваючи швидку кончину, Константан запросив до себе єпископа Антонія і вручив йому Заповіт. Але взяв у єпископа зобов’язання, щоб той після його смерті виконав усе, що там було написано.

Після кончини блаженного Константина, що сталася 5 червня 1159 р., в присутності князя Чернігівського Святослава, єпископ Антоній розпечатав Заповіт. Те, що там було написано, викликало величезний подив і навіть просто страх серед присутніх: «Після моєї смерті не віддавайте моє тіло на поховання, але прив’яжіть мотузками за ноги, витягніть мене за місто на з’їдання собакам. Я нагрішив: через мене виникла смута. Нехай за це буде на мені Рука Господня, нехай я постраждаю, але відведе Господь незгоди та розбрат від Народу Святого».

Усі жахнулися, почувши ці слова. А князь сказав єпископу: «Роби, як вважаєш за потрібне».

Єпископ Антоній не бажав порушувати дану митрополиту клятву і зробив так, як було написано. Тіло покійного витягли за місто і залишили в полі. Три дні воно, самозасуджене, лежало непохованим, і ніхто до нього не доторкнувся — ні тварина, ані птиця. Люди бачили, що вночі над ним сяяли три вогняні стовпи до самого неба.

А тимчасом князем Святославом оволодів величезний страх Суду Божого, і він наказав поховати тіло з великими почестями. І поховали його в Спасо-Преображенському храмі Чернігова. Там же був похований новий страстотерпець блаженний Ігор, князь Київський і Чернігівський, якого вбили самі кияни (пам’ять також 5(18) червня та 19 вересня (2 жовтня).

У ті страшні дні, коли тіло митрополита лежало біля Чернігова на полі, у Києві шаленіла страшна буря. Навіть намет, що стояв біля князівського, у районі Вишгороду, був знищений вщент. «Це кара Господня, яку Він послав на нас за гріхи наші», — сказав князь.

При безперервних громовицях, блискавка одночасно вбила чотирьох священнослужителів і чотирьох мирян. У Чернігові всі ці дні яскраво сяяло сонце, а після похорон митрополита Константина повсюди наступила тиша і повний спокій.

Подібно до того як Господь не залишив розп’ятого поруч з ним на Хресті розбійника, який розкаявся, так і тут Милосердний Всевишній Владика прийняв плоди покаяння, принесені митрополитом Київським Константином. Біля його святих мощів стало творитися багато чудесних зцілень.

10 червня (23 червня) — Святителя Іоана, митрополита Тобольського

Святитель Іоан, митрополит Тобольський

Святитель Іоан (Максимович) народився у місті Ніжині Чернігівської губернії в грудні 1651 року в православній родині Максима і Єфросинії Васильківських. Батько святителя походив з української православної шляхти, був уродженцем м. Умані (тепер Черкаської області) і досить заможною людиною.

У сім’ї Іван був найстаршим серед семи синів і отримав прізвище від імені батька — Максимович. Заможні батьки щедро жертвували кошти на будівництво та оздоблення святих храмів. Родина Васильківських-Максимовичів належала до найближчого оточення гетьмана Івана Мазепи. Основи першого навчання і виховання у православному дусі святитель отримав спочатку вдома, а потім, імовірно, в одній з парафіяльних шкіл міста Ніжина. Згодом було навчання в Києво-Могилянській колегії, яка пізніше була реформована в Києво-Могилянську академію. Іван вступив до колегії, коли йому було трохи більше 10 років. Навчався він в одному класі зі своїм ровесником Данилом Тупталом з м. Макарова. Після закінчення навчання в сімнадцятирічному віці був залишений викладати латинську мову. А в 25 років бажання присвятити себе чернечому життю перемогло, й Іван приймає від архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля постриг з іменем Іоана на честь святителя Іоана Золотоустого. Згодом архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) висвятив Іоана спочатку на ієродиякона, а потім і на ієромонаха. Після цього ієромонах Іоан призначається офіційним проповідником Києво-Печерської лаври. Багато часу він присвячував глибокому вивченню творів Святих отців і вчителів Церкви, а в першу чергу — Святого Письма. Тут і відкрився його винятковий талант до проповідництва, і під дією Благодаті Божої він став готуватися до вищого святительського служіння.

У 1685 році ієромонах Іоан призначається ігуменом Свенського Успенського монастиря, що знаходився в трьох верстах від Брянська. Цей монастир був заснований Чернігівським князем Романом Михайловичем ще у 1288 році. З приходом ігумена Іоана Свенському монастирю було повернуто підпорядкування Києво-Печерській лаврі і з того часу він став називатися Новопечерський. Проте, більша частина монастирської братії була невдоволена діями нового ігумена, який вислав з монастиря всіх до одного священиків і дияконів московських, а набрав своїх, або, як зазначалося в скаргах «чужеземцев зарубежных польської, і черкаської (української) породи». Звинувачували ігумена, що він господарює на власний розсуд, навіть ризи московські перешив на свої короткі київські. Та, зважаючи на те, що ігуменство Іоана Максимовича продовжувалося 10 років, можна зробити висновок, що скаржники не мали ніякого успіху, а монастир, звичайно ж, набрав українського характеру. Заміна чернечого складу пояснювалася ще й низьким освітнім рівнем московського духівництва і чернецтва на той час.

У 1695 році Чернігівський архієпископ Феодосій Углицький з огляду на свій похилий вік та слабке здоров’я викликав до себе з Брянська ігумена Іоана та запропонував йому стати архімандритом Єлець-кого монастиря, а той охоче погодився на цей нелегкий послух.

Проте вже 5 лютого 1696 року закінчилося земне життя архієпископа Чернігівського Феодосія Углицького й останні розпорядження пастиря випало виконати архімандриту Єлецького монастиря Іоану Максимовичу. 24 листопада 1696 року Малоросійська рада, що складалася, як з духовних так і зі світських осіб, одноголосно вибрала з трьох кандидатів на Чернігівську кафедру архімандрита Іоана Максимовича. За поданням гетьмана Мазепи Московський патріарх Андріан 10 січня 1697 року висвятив його на єпископа Чернігівського. У свої 45 років Владика Іоан став двадцять сьомим ієрархом м. Чернігова. Управління Чернігівським Єлецьким монастирем також було передано в надійні руки — майбутньому святителю Димитрію Ростовському.

14 років керував владика Іоан Чернігівською паствою, аж до 1711 року. На Чернігівській кафедрі він став достойним послідовником блаженного Феодосія Углицького. З метою підвищення освітнього рівня духовенства в 1700 році в Чернігові було засновано Колегіум, освітній заклад з організацією навчання за зразком Києво-Могилянської академії. Фактично, це була перша в Російській імперії Духовно-світська семінарія. При Колегіумі була відкрита типографія, а бібліотека нараховувала понад тисячу томів книг і рукописів.

Дякуючи добрим приятельським відносинам владики Іоана з гетьманом Мазепою, останній часто жертвував значні кошти на діяльність Колегіуму.

Архіпастир Іоан відзначався великим тактом і вмінням підбирати гідних людей на єпархіальні посади. Серед інших особливо відзначився ієромонах Антоній (Стаховський), учень святителя в Києво-Могилянській колегії, який у майбутньому також став митрополитом Тобольським.

На початку свого архієрейського служіння владика Іоан мав благодатне зцілення від тяжкої хвороби за молитвами святителя Феодосія.

За натхненні богослужіння та теплі і глибоко повчальні проповіді святитель Іоан був глибокошанований чернігівською паствою. Відомі також його зв’язки з насельниками Святої Гори Афон, яким він надавав суттєву матеріальну допомогу.

Завершуючи опис чернігівського періоду життя владики Іоана, слід зазначити, що 12 листопада 1709 року обставини зробили його учасником проголошення анафеми на гетьмана Мазепу. У цьому дійстві взяли участь також митрополит Київський Іоасаф Кроковський та єпископ Переяславський Захарія Корнилович і відбулося воно у Свято-Троїцькій соборній церкві м. Глухова. Того ж дня вищеназвані українські владики підписали архіпастирське послання до вірних про відступництво Мазепи, але Владика Іоан його автором не був і його участь була не за власним бажанням.

А попереду був найважливіший період у житті владики Іоана, який він повинен був, звичайно, теж не за власною волею, провести в далекому і холодному Сибіру. На самому початку XVIII сторіччя на Сибірську кафедру вже призначався українець Димитрій (Туптало) та не відбув туди через хворобу. Промислом Божим це дало йому закінчити головну працю його життя «Житія святих». За рекомендацією Київського митрополита Варлаама (Ясинського) другий українець Филофей (Ліщинський) очолював кафедру з 1702 до середини 1711 року. А тепер і третій українець, архієпископ Чернігівський Іоан (Максимович) в 60-річному віці був висвячений на митрополита Тобольського і всього Сибіру. Чин висвяти і сама рекомендація владики Іоана була здійснена місцеблюстителем Патріаршого престолу Рязанським митрополитом Стефаном (Яворським), також вихідцем з України.

До Тобольська преосвященний Іоан прибув 14 серпня 1711 року. Разом з ним до Сибіру прибуло 17 українців, більшість з них — обслуга архієрейського дому і півчі, але було й три ієромонахи, 2 ієродиякони та світський писар. Минуло небагато часу перебування на сибірській землі і про владику почали говорити, як про великого посника, що більшу частину ночі проводить у молитвах, постійно допомагає бідним, милостивий до всіх, у тому числі і до ув’язнених. Його всією душею тягнуло туди, де було лихо і злидні, а добро він робив цілком таємно, глибоко сприймав євангельське слово: «Коли справляєш обід або вечерю не клич друзів твоїх, ні братів твоїх, ні родичів твоїх, ні сусідів багатих, щоб і вони тебе колись не запросили, і не одержав ти відплати. Але коли справляєш званий обід, клич убогих, калік, кривих, сліпих і блаженний будеш, бо вони не мають чим віддати тобі» (Лк. 14. 12-14).

Керуючись цим усе життя, він нікуди не ходив у гості — за 4 роки в Тобольську лише раз був у губернатора князя Гагаріна. Зате у святкові дні та після Літургії часто запрошував до себе почесних людей міста, а з ними бідних і знедолених.

Гаряче турбувався за створену святителем Филофеєм слов’яно-латинську школу, запрошуючи достойних викладачів-наставників. У першу чергу дбав за освітній та моральний рівень духівництва, багато служив у храмах і виступав з проповідями до мирян.

Велику увагу приділяв місійній діяльності на безмежних просторах Сибіру в поширенні християнства серед місцевих язичників. Надавав діяльну допомогу своєму попереднику святителю Филофею, який охрестив понад 40 тисяч язичників, а сам прийняв схиму. У 1714 році відправив до столиці Китаю — Пекіна місію на чолі з архімандритом Іларіоном Лежайським — до речі, теж українцем. Використовуючи створену в Чернігові друкарню, владика Іоан розпочав видавничу діяльність і в Тобольську.

Слов’яно-російською мовою там було видано його знаменитий «Іліотропіон», що в перекладі з грецької означає соняшник. Улюблений з юних літ образ соняшника допоміг узгодження волі людської з волею Божою: «Єдиним істинним засобом для досягнення нашого благополуччя в цьому житті і в майбутньому є постійне звернення нашої уваги у середину самих себе, на власну совість, на свої думки, слова і діла, щоб зважити їх неупереджено: це відкриє нам наші помилки в житті й укаже єдиний шлях до спасіння. Шлях цей є всеціле вручення всього єства нашого, всього себе з усіма обставинами нашого життя волі Божій. Емблемою такого звернення нашого до Бога нехай слугує нам рослина соняшник, нехай він буде завжди перед очима нашими.

Християнине! Запам’ятай це раз і назавжди, що соняшник і в похмурі дні рухається по колу за сонцем через незмінну любов і потяг природний до нього. Нашим сонцем, освічуючи наш життєвий шлях, є воля Божа, вона не завжди безхмарно освітлює нам дорогу життя; часто з ясними днями чергуються похмурі для нас дні: дощі, вітри, бурі здіймаються. Але нехай буде така ж сильна любов наша до нашого сонця, волі Божої, щоб ми нерозлучно з нею могли й у дні неспокою та скорбот, як соняшник у дні похмурі продовжувати безпомилково пливти життєвим морем за наказами «барометра» і «компаса» волі Божої, яка провадить нас у безпечну пристань вічності».

Крім того, перу святителя Іоана належать твори: «Царский путь Креста Господня», «Богородице Дево радуйся», «Отче наш», 50 псалом (толкование), «Феатрон» та інші.

Трьома царськими грамотами від 13 лютого 1708 року, 4 травня 1709 року та 9 березня 1710 року за вищеназвані книги нагороджувалася Чернігівська Борисоглібська церква по пуду ладану і по три відра церковного вина.

Кончину святителя Іоана передбачив митрополит Филофей (Ліщинський), який у день преставлення перебував на проповіді серед диких вогулів на річці Конді: «Брат наш Іоан успе, прейдем отсюда». І зібрався назад у Тобольськ.

10 липня 1715 року святитель Іоан після Божественної літургії влаштував у своєму домі трапезу для духівництва. Запросив і бідних та жебраків. За якими й прислуговував, але це вже був останній день у його земному житті. Останні хвилини він зустрів на колінах перед іконою, яку привіз у 1711 році. Це була точна копія з чудотворної ікони Чернігівської-Ільїнської. У подальшому вона прославилася благодатними знаменнями і тепер іменується Тобольською. Прославлення святителя Іоана Тобольського відбулося в 1916 році, за 200 років після його кончини.

10 червня (23 червня) — Собор Сибірських святих (Українські святі)

Собор Сибірських святих

З часу завоювання Сибірського ханства, яке здійснили в 1562 році донські козаки під проводом отамана Єрмака Тимофійовича, на широких сибірських просторах розпочалося масове впровадження Православної віри, будівництво храмів та заснування монастирів.

Лише за півстоліття були відкриті монастирі в Тобольську, Верхотур“ї, Туринську та Тюмені, а 1620 рік вважається роком створення першої в Сибіру-Тобольської єпархії, вона охоплювала величезну територію, що розкинулася від Уралу до річки Лени, та від Північного льодовитого океану до Китаю.

Першим єпископом Тобольським і Сибірським був призначений ігумен Хотинський Кипріан, який керував єпархією 4 роки, а потім 11 років — архієпископ Макарій. На початку XVIII ст. в безкрайній Тобольській єпархії вже налічувалось 160 православних храмів. Проте, християнізація туземного населення йшла досить повільно, відчувався брак освічених та високого морального рівня священиків. Таким станом, в першу чергу, був незадоволений цар Петро І, який постійно отримував із Сибіру скарги на вищих священнослужителів. А тому, коли у 1700 році стала вакантною Тобольська кафедра, 18 червня того ж року цар доручив митрополиту Київському Варлааму Ясинському «пошукати із архімандритів, або ігуменів чи просто ченців, доброго і вченого і благого непорочного життя чоловіка, котрому б у Тобольску бути митрополитом і міг би він з Божою допомогою поступово в Китаї і в Сибіру, в сліпоті ідолослужіння та невігластві перебуваючих людей, приводити їх в пізнання, служіння та поклоніння істинному Живому Богу».

Першим кандидатом було обрано істинного українського достойника архімандрита Новгород-Сіверського Димитрія Туптала і навіть 23 березня 1701 року висвячено на митрополита Тобольського і Сибірського. Проте в архімандрита Димитрія були інші плани і надії — вже ж була закінчена третя його книга Житій Святих — основна життєва мета. І було у нього чітке розуміння, що в Сибіру цій меті ніколи не здійснитися. Тому й захворів він тяжко і була таки Воля Божа, щоб не їхав він до Тобольська.

Наступним кандидатом, якого запропонував митрополит Варлаам, був також українець настоятель Свенського монастиря Филофей (Ліщинський). Митрополит Филофей управляв Тобольською єпархією з 1702 по 1711 роки, а потім ще з 1715 по 1720 рік. Отож, він і був першозасновником української місії в Сибіру. З 1711 по 1715 роки Тобольська кафедра також була в українських руках святителя Іоана (Максимовича), а загалом з 1701 по 1775 роки Тобольською та Іркутською кафедрами керували 13 ієрархів і всі вони були українцями.

Отож, коли 23 червня 1984 року Російська православна церква встановила нове свято — на честь Собору Сибірських святих, а їх в складі Собору всього — 33, то 13 з них виявилися українськими святими:
— митрополит Димитрій (Туптало) (див. 28 жовтня (10 листопада));
— митрополит Іоан (Максимович);
— митрополит Филофей (Ліщинський);
— єпископ Інокентій (Кульчицький) (див. 26 листопада (10 грудня));
— митрополит Антоній (Стаховський);
— єпископ Софроній (Кристалєвський) (див. 30 березня (12 квітня));
— архієпископ Мелетій (Аеонтович) (див. 12 (25) лютого);
— митрополит Павло (Конюшкевич) (див. 4 (17) листопада);
— митрополит Філарет (Амфітеатров);
— преподобний Данило (Деліє);
— преподобний Сінесій (Іванов);
— преподобний Макарій (Ілухарєв) (див. 15 (28) травня);
— блаженна Домна (Сліпченко).

В той же день була освячена ікона Собору Сибірських святих, яка відображає ідею духовної єдності всіх Небесних покровителів землі Сибірської. Вже побудовано і освячено перший храм в ім’я всіх Святих в землі Сибірській просіявших. Це відбулося 21 червня 1987 року в м. Черепанові Новосибірської області, в Росії.

10 червня (23 червня) — Святителя Филофея, митрополита Тобольського, у схимі Феодора

Святитель Филофей, митрополит Тобольський

Серед Сибірських святих, вихідців з України, найбільшим апостольським подвигом у XVIII сторіччі вславився митрополит Тобольський і всього Сибіру Филофей Ліщинський.

Народився він у 1650 році в сім’ї незаможних українських дворян Лі-щинських. Закінчивши Києво-Могилянську академію (тоді ще колегію), він одружився і був рукоположений в ієрея. Та щасливе сімейне життя продовжувалося недовго, і швидка смерть дружини різко змінила його плин. Филофей був пострижений у ченці у Києво-Печерській лаврі.

З самого початку чернечого життя Филофей дивував монастирську братію молитвенними подвигами і своїм смиренням. Цей дар, разом з його природними якостями керівника і розпорядника, він завжди успішно використовував. Усе це на відповідних рівнях було вчасно помічено. Спочатку Филофей призначається на посаду економа Брянського Свенського монастиря, який був на той час філією Києво-Печерської лаври, а незабаром стає його настоятелем.

У 1700 році стала вакантною Тобольська кафедра в Сибіру. Кращої кандидатури ніж Димитрій Туптало архімандрит Новгород-Сіверський, митрополит Варлаам не знайшов. Архімандрит Димитрій хоч і був висвячений на митрополита Тобольського, та через серйозну хворобу виїхати туди не зміг. Він же і порекомендував царю замість себе на Тобольську кафедру архімандрита Филофея (Ліщинського).

Хіротонія митрополита Тобольського Филофея відбулася 1 лютого 1702 року, рукопокладав його місцеблюститель Патріаршого престолу й однокурсник по Києво-Могилянській академії митрополит Стефан Яворський. Тоді ж митрополит Филофей отримав доручення піклуватися про широке поширення християнства на язичницьких землях Сибіру.

Після призначення митрополит у супроводі кількох помічників з благочестивих молодих людей та ченців відбув до Сибіру. Територія, де він мав служити, була величезною, і пролягала від Північного Льодовитого океану до Китаю та від Уралу до Камчатки.

Життя в тім краю далеко ще було не зорганізованим, просто примітивним і навіть жорстоким. Царська влада ще не могла там завести належних порядків і дисципліни, до того ще було далеко і в самій Росії. Сибірське духівництво на той час мало досить низький освітній рівень, було просякнуте різними забобонами. Воно було значною мірою залежне від місцевої адміністрації, яка стояла морально низько і постійно гуляла. Це зовсім короткий перелік тих труднощів, які зустрів митрополит Филофей після приїзду до Тобольська. На той час у Сибіру вже було більше 15 монастирів та багато церков, які повинні були обслуговувати духовні потреби населення.

Ступивши на кафедру митрополит Филофей, негайно зібрав собор сибірського духівництва, на якому була підготовлена особлива грамота про наявність двадцяти п’яти найгостріших проблем Сибірської церкви. А вже 31 грудня 1702 року царю була відправлена перша чолобитна.

Митрополит Филофей неодноразово звертався до царя з чолобитними про допомогу у вирішенні церковних та мирських проблем, про вдосконалення роботи Православної місії в Сибіру, та далеко не завжди цар звертав на них увагу, а на більшість пропозицій просто не давав дозволу. Причина була в серйозному посиленні німецького впливу на Російський престол. У Петербурзі в ті часи вже діяв виписаний царем із Гамбурга суперінтендант лютеранських церков у Росії Бертольд Вагецій, який поклав початок «Петра твореньям» — відкритим гонінням на Православну церкву.

Уже в 1702 році митрополит Филофей звернувся до царя з пропозицією про відкриття в Тобольську всестанової школи з латинською мовою й отримав царську відповідь, що там потрібна тільки духовна школа без латинських наук, а з навчанням того всього «что попу и диакону надобно знать». Благо, що цар був далеко, а київські вчителі зі своїми підручниками рядом, то митрополит Филофей зробив те, що хотів. Утримувалася школа за рахунок архієрейського дому, а вчителі — це високоосвічені київські ченці.

Від місцевої влади митрополит домігся виділення земельних ділянок для духівництва та встановив відповідну хлібну платню від прихожан.

В одній із чолобитних до царя він просив, що як у Сибіру «Знайдуться заслані черкаси, здібні до співу церковного або до служби домової, то тих людей щоб брати йому, митрополитові, у Софійський дім без перешкод». Цар дав на це дозвіл, але під відповідальність самого митрополита. Внаслідок цього в 1704 році був організований перший в Сибіру церковний хор з українських засланців.

Митрополит Филофей приділяв величезну увагу церковному будівництву. За час його святительства, яке продовжувалося з 1702 до 1711 та з 1715 до 1721 року, у Сибіру було побудовано біля півтисячі храмів. У Софійському соборі, будівництво якого почалося ще в 1683 році на території Тобольського кремля, за вказівкою митрополита були замінені російські куполи на більш складні, з перехватами біля основи, за зразком українських. У північній стіні Тобольського кремля були споруджені в стилі українського бароко Святі ворота, які стали явною прикрасою всієї споруди. Їхня схожість з брамою Заборовського в Святій Київській Софії очевидна.

Силами українських будівельників в українському стилі була споруджена і монастирська Петропавловська церква в Тюмені, а київські художники по-справжньому здивували весь Сибір, створивши в Тобольському Успенському соборі прекрасний різний іконостас.

С. Заваріхін у своїй праці «В древнем центре Сибири» про сибірське церковне будівництво в XVIII сторіччі говорить однозначно: «Вообще нужно сказать, что влияние украинского, а через него и западно-европейского зодчества на архитектуру далекой Сибири в XVIII веке проявилось довольно отчетливо, а отчасти объясняется тем, что с 1702 по 1768 год все Тобольские митрополиты были выходцами с Украины. Влияние зто, конечно же, не прошло бесследно для всего Сибирского зодчества, вплоть до конца XIX века…»

Та головною справою сибірського життя митрополита була його місійна діяльність. У 1705 році його стараннями була відправлена перша духовна місія на далеку Камчатку, де заснована Успенська пустинь з першим камчатським храмом на честь Святого Миколая Чудотворця.

Навіть калмицький кутухта (першосвященик), знаючи про діяльність святителя Филофея, називав його «Великим Ламою».

Турбувався святитель і за російських поселенців у Пекіні, які перебували в китайському полоні. Про їхню долю він писав до царя ще в першій чолобитній і дуже був радий, коли китайський імператор дозволив прибути російській місії у Пекін. Спершу цю місію очолював єпископ Інокентій Кульчицький, також родом з України.

Справи з хрещенням місцевого населення йшли добре, тому що митрополит сам їздив до земель вогульських та остяцьких, тунгуських та якутських. Здібних хлопчиків з цих народів він відбирав особисто та направляв в чоловічі монастирі і в архієрейський Тобольський дім для навчання грамоти і Закону Божого. Самі ж народи, які прийняли від митрополита Святу Віру, любили його як батька.

Проте надійшов час тяжкої хвороби митрополита, і він змушений був піти на спокій у заснований ним же Тюменський Свято-Троїцький монастир. Прийняв схиму з іменем Федора, мав намір навіть повернутися в Київ. Але в 1711 році з Волі Божої наступило виздоровлення. Тимчасом у Тобольськ прибув новопризначений губернатор Сибіру князь Гагарін. Він же й запропонував схимонаху Феодору очолити чергову місію вниз по Іртишу. Там він охрестив безліч остяків, які охоче приймали нову віру.

У цей час Тобольську єпархію очолював митрополит Іоан (Максимович), земляк з рідної України. Та недовго, тому що вже в 1715 році його життєвий шлях скінчився, і схимонаху Феодору було знову довірено керівництво єпархією в тому ж званні.

Ще 5 років потрудився святитель на ниві хрещення туземного населення, будівництва храмів та виховання сибірського священства. Але у віці 70 років і він відчув межу своїх сил та вже в останній раз попросився на спокій.

За навернення до Святої Віри понад 40 тисяч сибірських язичників та спорудження біля півтисячі храмів він отримав Почесну грамоту від царя.

Поселившись знову в Тюменському Свято-Троїцькому монастирі, він прожив ще 7 років і 31 травня 1727 року тихо відійшов до Господа.

Згідно з заповітом тіло Святителя Филофея поховано в монастирі напроти входу: «дабы мимоходящие попирали прах ногами».

10 червня (23 червня) — Святителя Антонія, митрополита Тобольського

Святитель Антоній, митрополит Тобольський

Тобольський святитель Антоній (Стаховський) народився в 1671 або в 1672 році в ранговому селі Ріпки Чернігівського полку, тепер районний центр Чернігівської області. Але за даними енциклопедичного видання «Києво-Могилянська академія в іменах» — у сотенному містечку Олишівка Київського полку (тепер смт Чернігівського району, Чернігівської області).

Стаховські були представниками козацької старшини. У 90-х роках XVII ст. один з них, Андрій Стахович був на чолі Городницької сотні в Чернігівському полку. Батько Стаховського був місцевим священиком. У святому хрещенні сина назвали Андрієм.

Як і більшість Сибірських святих з України, Андрій Стаховський отримав ґрунтовну і всебічну освіту в Києво-Могилянській академії (тоді ще колегії). Мабуть, це і дало йому підставу трохи пізніше з гордістю назвати її «Києво-Могилянськими Афінами», укріпленими Мазепою. Про це написала професор Українського вільного університету в Мюнхені На-талія Полонська-Василенко у своїй двохтомній праці «Історія України». Під час навчання він прийняв чернечий постриг з іменем Антоній, а його закінчення припало орієнтовно на 1693-95 роки. Обдарований випускник Антоній Стаховський зразу призначається проповідником Чернігівської єпархії і стає намісником Чернігівського Борисо-Глібського монастиря.

На той час Чернігівською єпархією управляв архієпископ Іоан Максимович, майбутній митрополит Тобольський і всього Сибіру. Це він, у недалекому минулому вчитель Антонія Стаховського в Києво-Могилянській колегії, володів особливим тактом і вмінням підбирати гідних людей на єпархіальні посади. Він же вибрав ієромонаха Антонія своїм головним помічником під час перетворення, перенесеної з Новгород-Сіверского слов’яно-латинської школи в Чернігівський колегіум. Здійснювалося це при Борисоглібському монастирі за безпосередньої участі і підтримки гетьмана Івана Мазепи. На знайденій під час реставрації дзвіниці колегіуму керамічній дошці так і написано: «Цей храм створений Божим благословенням і щедрими дарами та турботами ясновельможного пана Івана Мазепи…» До трьох існуючих в школі відділень тепер були приєднані ще три: риторики, піїтики і діалектики. Це вже дозволяло отримувати як богословську, так і світську освіту майже на рівні Києво-Могилянської колегії. У 1700 році ієромонах Антоній отримав посаду першого префекта Колегіуму. За своїми обов’язками ця посада була всеосяжною: він був і ректором, і інспектором, і економом, керував канцелярією та викладав на всіх но-востворених відділеннях. За час керівництва Чернігівським колегіумом префект Антоній Стаховський написав підручник з риторики «Ключ знання», запровадив диспути серед слухачів та драматичні вистави. Він же був автором надрукованого в Чернігові в 1705 році «Зерца-ла от писання Божественного» з духовними віршами та перекладами, присвяченими Іванові Мазепі, як головному фундаторові Колегіуму.

У 1709 році архієпископ Іоан Максимович висвятив ієромонаха Антонія на архімандрита Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. За словами відомого просвітителя XIX ст. архієпископа Чернігівського Філарета (Гумілєвського): «Якщо і є на землі місце, де душа людська гранично наближається до Творця Небесного, то це місце — Новгород-Сіверський Спасо Преображенський монастир». Чотири роки управління такою Святою обителлю були надто корисними Антонію Стаховському для його подальшої архіпастирської діяльності.

У 1711 році архієпископ Іоан Максимович був висвячений на митрополита Тобольського і всього Сибіру і в серпні того ж року вже прибув до Тобольська. На Чернігівській кафедрі його наступником став Антоній Стаховський. Спочатку він був обраний на Раді з представників духівництва, козацтва і міщан, а потім 20 вересня 1713 року в Москві в Свято-Успенському соборі відбулася його хіротонія на архієпископа Чернігівського і Новгород-Сіверського.

Владика Антоній ревно дотримувався тих правил церковного життя, які були запроваджені ще з часів Лазаря Барановича. Усі вірні «без усякої відмовки зобов язані були відвідувати церкву в недільні і святкові дні, у пости сповідатися і причащатися Святих Тайн. Згідно з розпорядженням архієпископа Антонія парафіяльні священики були зобов’язані після богослужінь навчати парафіян хоч би коротких молитов. Щодо молодих людей, священикам наказувалося «не вінчати й у куми не приймати, доки не навчаться перед усім Богу молитись». До ігуменів і священиків у владики вимоги також були досить суворі. За участь у скандальних справах ним був покараний ігумен Мако-шинського монастиря Ніл Березовський. Церковні документи того часу свідчать, що декого зі священиків за «неуставні здирства» та вимагання надмірної плати за відправи владика змушений був відсторонити від служіння та відправити в монастир. Отож слід відзначити, що Чернігівська єпархія була першою, у якій почав впроваджуватися відповідний диктат у церковному житті і значно суворішим став Синодальний контроль. Вісім років вірно служив чернігівській пастві владика Антоній, проте й на нього чекав той шлях, який уже пройшли українські архієреї Филофей Ліщинський та Іоан Максимович.

1 березня 1721 року архієпископ Антоній отримав сан митрополита і призначення на Тобольську кафедру. За словами професора Івана Огієнка (митрополита Іларіона) «сама ж Тобольська єпархія вже тоді мала гірку славу — каторги…» За власним бажанням ніхто туди не їхав. Ще живий був перший митрополит Тобольський з України Филофей Ліщинський, уже в схимі — Феодор, який залишив кафедру через хворобу. Він ще трудився на місіонерській ниві на півночі Сибіру.

З великою повагою ставився до святителя Филофея та його невтомної праці митрополит Антоній. Про нього він так писав: «Цей архієрей працю євангельської проповіді здійснював до своєї смерті, охрестив у Сибіру до 40 тисяч язичників… закликаючи до Христа не страхом, а тільки євангельською проповіддю та своїми трудами».

Митрополит Антоній почав свою діяльність на Сибірській землі, допомагаючи схимнику Феодорові в його благодійній праці. Усіляко заохочуючи розвиток місіонерства в Сибіру, він вимагав від світської влади особливого піклування про новонавернених християн і цим залишив про себе добру пам’ять. Після того, як в 1727 році наступила блаженна кончина митрополита — схимника Феодора, преосвященний Антоній ревно взявся продовжувати його справу. Упродовж річок Обі та Іртиша він доручив ієромонаху Зіновію, а у північно-західних землях — верхотурському замовнику Сильвестрові утверджувати у вірі новоохрещених і навертати до неї тих, хто ще не пізнав істинного Бога. На Камчатку був відправлений досвідчений місіонер — Якутський священик Єрмолай Іванов, а в Китай — архімандрит Іркутського Вознесенського монастиря українець Антоній Платковськии, пізніше туди ж — ієромонах Іркутського архієрейського дому Іларіон Урусов. Усі місії в Китай мали значні мовні проблеми, тому митрополит Антоній відкрив в Іркутську при Вознесенському монастирі спеціальну російсько-монгольську школу, так її тоді називали. Там почали професійно готувати місіонерів і для Монголії і для Китаю.

Вирішуючи проблеми місіонерської праці, митрополит Антоній дійшов висновку про створення самостійної Іркутської єпархії. Протягом 21 року в Іркутську існувало вікаріатство Тобольської єпархії, і в 1727 році зусилля святителя Антонія увінчались успіхом. А ще призначення на новостворену кафедру єпископа-українця Інокентія (Кульчицького) стало новим благодатним поштовхом для подальшого розвитку місіонерської діяльності і в Китаї та Монголії, і на широких просторах Східного Сибіру.

Багато прикростей і турбот святителю Антонію завдавали розкольники, які своїми масовими самоспаленнями постійно хвилювали і Святу Церкву і простий народ. Тоді ж почалося масове повернення новоохрещених сибіряків до старої язичницької віри. Святитель Антоній змушений був доповідати про це Святійшому Синоду, а зі свого боку посилав для напоумлення заблудлих — досвідчених і спроможних місіонерів. Святійший Синод виділив Тобольській митрополії 1000 рублів для надання пільг новоохрещеним та інших витрат, а в Указі від 1780 року радив утриматися від примусового хрещення і не використовувати для цього жорстких і запопадливих місіонерів, діяти тихо і лагідно.

Турбувався митрополит Антоній і про поліпшення стану духовної освіти в Тобольську. Засновану святителем Филофеєм у 1704 році слов’яно-російську школу митрополит Антоній реорганізував у духовну семінарію. У ній було офіційно запроваджено викладання латинської мови та збільшено число учнів до 200, а термін навчання до 6 років. І це при тому, що Сенат відмовився фінансувати за рахунок імператорської казни цей навчальний заклад. Мав проблеми святитель Антоній і з вчителями. У 1739 році він доповідав Синоду, що вчителі, які з ним прибули, повернулися в Україну. Залишався єдиний український вчитель, засланий до Сибіру священик Стародубського полку Іван Якимович.

Митрополит Антоній достойно продовжував справу своїх попередників щодо будівництва храмів та монастирів, не шкодуючи на це навіть власних коштів. На завершення його управління тільки в Тобольській єпархії вже налічувалося 265 храмів та 20 монастирів. При ньому вперше в Сибіру на Тагільському заводі було виготовлено для Тобольського собору Святої Софії дзвін вагою 1011 пудів.

Під час великого голоду в 1738 році, коли бідний народ змушений був харчуватися лише травами, митрополит Антоній відкрив церковні житниці і спас безліч сибіряків від голодної смерті. Пам’ять про милосердного архієрея з України зберігається досі. Був час, коли владика Антоній залишався єдиним митрополитом на всю Росію, і до його голосу прислуховувалися навіть у Сенаті. Однак не прислухалися, коли розглядалася справа в суді над дев’ятьма березовськими та обнорськими священиками. Вони дозволили собі здійснювати церковні треби в членів опального княжого роду Долгоруких, що перебували на засланні в Сибіру. Владика Антоній сміливо виступив на захист священиків, але справа, на жаль, була вирішена без нього.

Після тяжкої хвороби земне життя святителя Антонія скінчилося 27 березня 1740 року, і його поховано у Софійському соборі в центрі Тобольського кремля. На безмежних сибірських просторах зараз немає споруди давнішої за Тобольський Софійський собор.

Залишилась велика бібліотека спочилого митрополита. За декілька років її придбав для Тобольської семінарії митрополит Тобольський, українець Антоній Народницький.

Ще бувши Чернігівським єпископом, Антоній Стаховський висвятив Арсенія Мацієвича на ієродиякона, монаха Новгород-Сіверського Свято-Преображенського монастиря, уродженця Волинської землі. У 1730-1733 рр. він співпрацював з митрополитом Антонієм проповідником на землі сибірській і нарешті в 1741 році став його наступником на Тобольській кафедрі. Пам’ять святителя Арсенія — 28 лютого (13 березня).

10 червня (23 червня) — Святителя Філарета (Амфітеатрова), митрополита Київського

Святитель Філарет (Амфітеатров), митрополит Київський

Святитель Філарет один із двох Українських Сибірських Святих, що народилися за межами України, але понад 20 років його архіпастирської діяльності пройшли на українській землі, на чолі Київської митрополії. В миру Федір Георгійович Амфітеатров народився на світ Божий 17 квітня 1779 року в селі Високому Кромського повіту Орловської губернії в сім’ї благочестивих батьків Георгія та Анастасії. Батько був сільським священиком і представником Богом благословенного роду Амфітеатрових, який дав Православній церкві визначних архіпастирів та представників духовної науки. Достатньо згадати Антонія Амфітеатрова архієпископа Казанського, а потім ректора Київської духовної академії, Іоана Амфітеатрова — архієпископа Полтавського та Якова Амфітеатрова — професора Київської духовної академії.

У святому хрещенні хлопчика було названо Федором на честь преподобного Феодора Сикеота, єпископа Анастасіупольського. Дитинство Федора минало серед добрих людей, а найперше — поруч з благочестивими, розумними і чесними батьками. У сім’ї було восьмеро дітей, і Федір серед них був четвертий, але лише він один на першому році життя відмовлявся споживати материнське молоко в середу і п’ятницю.

У сім’ї Амфітеатрових найвище шанувалися Господь Вседержитель та Його Пречиста Мати. Батьки Федора під час виховання дітей добре володіли однією з найважливіших біблійних істин: «Учи сина твого; трудися над ним, щоб не мати тобі засмучення від непристойних вчинків його» (Сир. 30, 13). Ігри та забави ровесників малого Федора не цікавили зовсім. Удома він навчився слов’янської азбуки і читав Часослов і Псалтир, опанував ази латинської мови. Цьому надто сприяв дід по батьківській лінії Микита, який також був сільським священиком. Особливо він любив навчати грамоти онука Федора. А для нього вже тоді головним було читання Житій святих та усамітнена молитва. У дитинстві Федір мав слабкий зір, але одного разу він отримав чудесне зцілення завдяки щиросердним молитвам свого благочестивого дідуся. Ще малим, він уже проявляв тихе смирення, мав лагідний характер і терпеливо переносив усі свої дитячі скорботи. Учився він залюбки і наука давалася йому легко. Вражала його дитяча любов до простих і особливо до обездолених людей. Працюючи разом з братами на польових роботах, під час короткого відпочинку, а часто й замість обіду, Федір тихенько відходив на узлісся для своїх дитячих розмов з Господом, Батько, дивлячись на поведінку Федора, розчулено говорив:

«- Добрий він, мій синок — Федєнька. Такий вже добрий. Дай Боже, кожному православному мати таку втіху в житті сімейному. Бувало інші діти бешкетують без перестанку, а він мій дорогоцінний, ходить як овечка тиха і води не скаламутить. Слава Богу буде добро з хлопчика!»

Сільська церква, в якій служив батько Георгій, називалася Покровською. До неї Федір завжди приходив першим, а виходив останнім. А в далекому майбутньому, вже митрополитом Київським, він за свій рахунок побудує у Голосіївській пустині кам’яну церкву й освятить її також на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Це на спомин про своє дитинство, про свої дитячі роки, які він назвав найкращими в житті. Тому й приділяємо так багато уваги дитинству майбутнього святителя.

У 1789 році Федір вступає до Орловського духовного училища відразу в другий клас, тому що мав достатню домашню підготовку, і закінчує там філософський курс. Дякуючи ґрунтовним знанням, отриманим протягом семилітнього навчання в училищі, він був переведений у Севську духовну семінарію в богословський клас. У Севську на той час знаходилася також резиденція Орловського архієрея. За час навчання в семінарії працелюбний син сільського священика показав великі здібності до вивчення богословських наук та значно розширив свій світогляд. Саме тут він впевнився, що кожен християнин має володіти основами богослів’я. Навчання у семінарії було досить нелегким, особливо у матеріальному плані. У майбутньому Святитель не раз буде згадуватиме, як «до самої філософії ходив в лаптях і босий». І незважаючи на все це, крім отриманої духовної освіти, Федір там ще досконало вивчив французьку і німецьку мови. Семінарію він закінчив у 1797 році. На той час уже померла мати, а здоров’я батька значно погіршилось. Тому й вирішив батько, що місце Федора на його парафії і, звичайно ж, захотів його одружити. Та не до одруження линуло серце вісімнадцятирічного Федора, а до суворого чернечого життя, до вічного служіння Всевишньому. Проте і повага до батька була настільки глибокою, що без його благословення він не робив жодного серйозного кроку в житті, доки той жив на цьому світі. Він добре пам’ятав слова апостола Павла і дотримувався їх:
«— Діти, слухайтеся своїх батьків у Господі, бо цього вимагає справедливість!» (Еф. 6, 1).

А тому й насмілився одного разу просити у батька благословення на чернече життя. Батько в єдиному засумнівався, чи витримає Федір важкі чернечі труди. Відповідь сина була простою і зрозумілою: «-А Господь то Спаситель!» Батькові зі сльозами на очах залишилось благословити сина.

У 1798 році Федір призначається у своїй рідній семінарії на посаду вчителя поезії та грецької мови. А вже 7 листопада того ж року на 20 році життя він приймає чернечий постриг з іменем Філарет на честь улюбленого з дитинства святого — Філарета Милостивого. Ім’я цього святого було вибрано тому, що він був прикладом високої християнської чесноти — милостині. Блаженний Філарет Милостивий, один з найбагатших людей в Малій Азії, роздав все своє майно вбогим, навіть останній свій верхній одяг. Такий приклад для молодого ченця став вирішальним, а день постриження — найщасливішим у житті. У молодій боголюбній душі ченця Філарета не було місця ні для сріблолюбства, ні для жадоби влади, ні для немилості до людей Божих.

13 квітня 1799 року він був висвячений у сан ієромонаха і невдовзі став префектом (інспектором) семінарії. У 1802 році ієромонах Філарет у двадцятитрьохрічному віці призначається ректором Орлово-Севської духовної семінарії та настоятелем Севського монастиря спочатку в сані ігумена, а за два роки — архімандрита.

Тепер він отримує досвід не тільки навчально-виховної та управлінської роботи, але розвиває і свій інший талант — проповідництво. Такий широкий спектр його діяльності вимагав величезної і невпинної праці. Архімандрит Філарет навіть захворів і, підлікувавшись, їздив до Києва поклонитися святим мощам Печерських преподобних. Це було перша поїздка у Святе місто, де йому передбачалося досягти найвищого архієрейського сану та закінчити своє тимчасове земне життя.

Орловсько-Севська семінарія знаходилася в екологічно неблагонадійному, оточеному болотами місці, де часто лютувала пропасниця. Це робило нестерпним життя семінаристів.

Наполегливе бажання ректора перенести її до губернського міста Орла завершилось тим, що він у 1804 році був переведений на туж саму посаду, але до Уфи, а ще настоятелем Уфимського Свято-Успенського монастиря. Існувала думка, що гіршого міста, ніж Уфа на той час в Російській імперії не було. З цього часу й почалися не зовсім зрозумілі утиски майбутнього святителя, адже ніяких претензій щодо його адміністративної діяльності, чернечого життя чи смирення не було.

Правда, він був неправий тоді, коли написав без відома єпископа Орловського Досифея лист Санкт-Петербурзькому митрополиту Амв-росію про переведення семінарії в Орел. Тому і в Уфі майже понад 5 років продовжувалися безпідставні гоніння вже з боку єпископа Уфимського Августина. А тут ще молодого ректора почали переслідувати всілякі неприємності: його звинуватили в розкраданні монастирської казни, а в 1806 році пожежа знищила ряд семінарських будівель, архів і діловодство.

Якось після чергової образи від єпископа під час слізної і полум’яної молитви отець Філарет у напівсонному стані побачив руку, що писала на стіні:
«— Не бійся, доля твоя в руках Божих».

З цього часу він дістав внутрішнє заспокоєння і відчув особливу твердість духу та готовність до всякого терпіння. А напружені відносини з преосвященним Августином завершилися тим, що, вже бувши митрополитом, Філарет виклопотав йому підвищення пенсії, коли дізнався, що той живе на спокої в Ростовському Варницькому монастирі. А після його смерті спеціально приїжджав у монастир поклонитися праху владики Августина і під час панахиди, стоячи на колінах, слізно молився за спочилого.

У 1810 році за клопотанням відомого композитора церковного співу протоієрея П. Турчанінова отець Філарет був переведений на посаду ректора Тобольської духовної семінарії. Там він став і настоятелем Тобольського Знаменського монастиря.

Надійде час і протоієрей Петро Іванович Турчанінов прибуде до Києва на поклоніння Київським святиням і тут високопреосвященний Філарет перед зібранням знатних осіб скаже:
«— Господа, вот мой благодетель… он избавил меня от притесне-ний недоброжелателей и, как Иосифа, извел из рва несчастий.»

Преосвященний Амвросій Тобольський так розпочав свою першу доповідну в Петербург митрополиту Амвросію про отця Філарета:
«— Ваше високопреосвященство прислали до мене на випробування не чоловіка, а ангела в плоті». А далі було описано характер, розум і поведінку ректора Філарета якнайкращими словами. Митрополит Амвросій, отримавши доповідну з Тобольська, був безмежно радий. Навіть протоієрею Турчанінову прочитав її, перед цим сказавши: «ну Петро Іванович, твоя рекомендація про Філарета справдилась на ділі. Архієрей доповідає мені про нього з великою похвалою».

І справді, у Тобольську, крім щоденної рутинної праці — управління семінарією з монастирем, ректор Філарет взяв активну участь у навчальному процесі, ведучи курс богослів’я і філософії, за його керівництва було побудовано ряд семінарських споруд. І це за 3 роки, тому що вже в 1813 році він був призначений настоятелем Волоколамського монастиря святого Йосифа. Період гонінь завершився. Отож бо, воістину «…хто принижує себе піднесеться» (Лк. 14, 11).

Про надзвичайно скромне життя Філарета в Тобольську залишив спогади його казначей Костянтин Олексійович Попов — майбутній настоятель Єнісейського монастиря архімандрит Ксенофонт. Виїжджаючи з Тобольська, він не мав навіть власної шуби, а їхав у подарованій місцевим купцем Гневашевим. Але головне, що період гонінь для нього завершився.

На шляху з Тобольська отець Філарет на короткий час заїхав до рідного брата Гавриїла — священика Міасського золотокопального заводу, що в Оренбурзькій губернії, який вже мало й вірив, що брат повернеться з того страшного Сибіру. А Філарет переступивши поріг, перехрестився й сказав:
«— Возвеличте Господа за мене і вознесімо ім’я Його разом!»

Залишив брату майже половину своїх грошей, але повелів частину віддати на церкву, котру той будував та молився Господу, щоб забрати брата Гавриїла в рідні краї.

Та Божим промислом шлях отця Філарета проліг до Санкт-Петербурга і там він був з радістю прийнятий ректором Духовної академії архімандритом Філаретом (Дроздовим) і призначений інспектором. Проте його служіння в академії продовжувалося лише півроку.

У липні 1814 року в Петербурзькій духовній академії відбувся перший випуск. Інспектору Філарету було присвоєно звання доктора Православного Богослов’я, і він був возведений в сан архімандрита. А вже у вересні 1814 року він став інспектором новостворюваної Московської духовної академії. Там йому було доручено ще й читати лекції з Богослов’я. За два роки архімандрит Філарет отримує призначення на посаду ректора цієї академії і настоятеля Ставропігійного Воскресенського монастиря Новий Єрусалим. Багато студентів Московської духовної академії зберегли про ректора Філарета найзворушливішу пам’ять. Три роки архімандрит Філарет служив в академії, а 6 квітня 1819 року, в перший день Святої Пасхи, в Успенському соборі м. Москви був висвячений на єпископа Калузького і Боровського.

Протягом шести років преосвященний Філарет окормляв Калузьку паству, рішуче боровся проти старообрядців, яких було досить багато і в Калузі, і в Боровську. Багато приділяв уваги роботі духовної семінарії, монастирів, і в першу чергу — Оптиній пустині.

Потім ще були переміщення на Рязанську кафедру в 1825 році та на Казанську — в 1828. Але головне, що 18 квітня 1837 року знову в день Святої Пасхи було вирішено перевести владику Філарета до Київської митрополії, замість митрополита Євгенія (Болховітінова) — що відійшов до Господа.

Незадовго до останнього призначення преосвященному Філаре-тові було яскраве видіння: він побачив себе у дзеркалі абсолютно білим і зрозумів, що Господь прикликає його на нове найвище служіння. Сам імператор в рескрипті написав йому: «Я впевнений, що ви, керуючись небесною Благодаттю, …словом і прикладом послужите животворному повчанню нової пастви своєї».

Святий Київ зустрів митрополита величчю стародавніх храмів і яскравим сяйвом хрестів на золотоглавих куполах. Тут йому належало провести останніх 20 років свого земного життя і тут з незвичною силою розквітне його талант архіпастирський. Він щиро й беззавітно полюбив древній Київ. Тому й приведе православний письменник Андрій Муравйов у своєму «Путешествии по святым местам руським» слова митрополита Філарета, звернені до нього на початку 40-х років: «- Якщо ж так тобі подобається Київ з його святинею, то подумай, яким же повинно бути Царство Небесне!»

Архіпастирська діяльність митрополита Філарета на Київській кафедрі із самого початку була спрямована на піднесення релігійно-морального рівня своєї пастви і в першу чергу освітнього і морального рівня духівництва. Як священноархімандрит Лаври, він виявив себе смиренним послушником і виконавцем вимог статутів, правил і звичаїв, запроваджених ще святими отцями Печерськими.

Філарет відразу ж змінив місцеперебування митрополичого дому, з території Софійського собору на Києво-Печерську лавру. Душевне спасіння лаврської братії було в нього на першому плані. За його керівництва навколо Лаври була споруджена кам’яна стіна, побудовані готель та лікарня. Митрополит категорично виступив проти використання ченців на хліборобських роботах, справедливо вважаючи, що це серйозно відволікає їх від Богослужіння.

Турбота про майбутніх служителів олтаря Господнього, змушувала блаженнійшого Філарета приділяти належну увагу духовній освіті. Маючи великий педагогічний досвід, митрополит допомагав вдосконалювати навчальний процес, щиро любив студентів Київської духовної академії та інших закладів, зі своїх особистих коштів надавав їм значну фінансову підтримку.

Високопреосвященний Філарет мав за правило постійно їздити Україною, відвідувати найвіддаленіші парафії, особисто здійснювати Богослужіння та знайомитися з життям священнослужителів і пастви на місцях. Митрополит Філарет був членом святійшого Синоду Російської Православної Церкви. Під час розгляду в Синоді питання перекладу Біблії російською мовою він виявився рішучим супротивником того. Та життя підтвердило протилежне. У наш час Святе Письмо перекладено не лише російською, а й українською та багато іншими мовами.

У кінці 1855 року митрополит тяжко захворів, а 21 грудня 1857 року наступила його блаженна кончина. Схиму з іменем Феодосій він приймав ще в 1841 році в церкві Зачаття праведної Анни. Святі мощі тепер перебувають у Дальніх печерах.

10 червня (23 червня) — Преподобного Данила Ачинського

Преподобний Данила Ачинський

Оскільки Полтавська губернія утворена в 1802 році, теперішній районний центр Нові Санжари в 1783-1796 роках перебував ще в складі Катеринославського намісництва. Саме там 12 грудня 1784 року в сім’ї козака з явно неукраїнським прізвищем Корнилія Деліє народився хлопчик. Під час хрещення його назвали Данилом. Мабуть, на честь преподобного Данила Стовпника, адже його пам’ять відзначається на день раніше. Дитинство Данила минуло на благословенній Полтавщині, ріс він смиренним і незлопам’ятним хлопчиком, проте ніякої грамоти ніде не вчився.

Річ у тому, що його батько Корнилій у досить молодому віці втратив розум і хворів на цю хворобу протягом 20 років. Помер він християнською смертю на Світлій неділі. Про матір відомо лише те, що була вона честолюбною жінкою та доброю господинею.

У 15 років Данило захворів на гарячку, і всі домашні були серйозно стурбовані, чи це не наслідки батькової хвороби. Проте за 2 місяці він став абсолютно здоровим, навчився грати на басі і став заробляти на музиці.

Та був ще живий дід, який примусив Данила облишити все це й узятися за домашнє господарство, замість хворого батька.

У 1807 році Данило був призваний до війська, потрапив в артилерію і, навчаючись у батарейній школі, протягом 2 місяців оволодів грамотою.

Пізніше йому довелося брати участь у війні Росії 1812 року проти Наполеона, у тому числі в битві під Бородіно, де він ледве не загинув, і навіть дійти до Парижа. Звідти він двічі писав своїм рідним листи і надсилав гроші.

Повернувшись додому, його батарея була розквартирована у містечку Бединині на Слобожанщині. У 1820 році, уже в званні унтер-офіцера (й отримавши відпустку) він приходив додому. Його рідні побачили, що це вже був інший Данило: він багато молився сам і радив робити це всім своїм родичам, розповідав їм зміст духовних книг, яких прочитав дуже багато. Перед поверненням на місце служби дав своєму братові 25 рублів, а племіннику відписав свою землю. Сказав, що грошей у нього більше немає тому, що витратив їх на прикрашення ікон, але де і яких про це ніхто нічого не дізнався. Розлучаючись із рідними, він низько поклонився їм і сказав: «Прощавайте. Більше не чекайте мого приходу. Десь залізу, як муха в щілину, та там і вік доживу».

За два роки рідні дізналися, що його батарея буде проходити через Полтаву, і брат поїхав на зустріч, та побачитися не вдалося. Від командира батареї він дізнався, що Данило в Диканьці — щоб поклонитися чудотворному образу святителя Миколая. Безуспішною була поїздка рідної тітки Данила до Диканьки, родичі більше його ніколи не побачили.

А тимчасом Данилове життя змінилося зовсім. Ревне служіння царю і Вітчизні після війни стало поступатися бажанню служити Господу. Цим змінам сприяло серйозне читання Святого Письма та Житій Святих. Цими книгами постачав його один диякон. Особливо глибоке враження справляли на Данила приклади з Житій святих.

Багато чого він усвідомив доки не дійшов наміру власним життям наслідувати праведників: віддалитися від світської суєти та залишити все заради помилування на Страшному суді.

У душі Данила виникло непереборне бажання усамітнитися заради молитов і аскетичного життя.

Але поки що він був військовий. За свою хоробрість на війні із французами, засвідчену раною, за сімнадцятирічну бездоганну службу йому навіть надали офіцерське звання. І раптом — відмова від подальшої служби, прохання відпустити або в монастир, або в яку-небудь пустинь. Неважко зрозуміти, яка була реакція військового начальства на прохання Данила. А якщо згадати, який це був час — переддень повстання декабристів, то стає зрозумілим, хто пройшов попереду них у Сибір, майже до Нерчинська. Аби відбити його бажання, Данила не раз саджали у карцер, але й там він укріплявся у вірі читанням Святого Письма та молитвами. Данило всім своїм єством показав, що йому краще прийняти смерть, аніж відмовитись від своїх намірів. Нарешті справа завершилася військовим судом, який виніс рішення виключити Данила Деліє з військового звання і призначити на заслання у Нерчинськ для роботи на рудниках тамтешніх гірничих заводів.

До Сибіру Данило прийшов етапом, у кайданах разом з кримінальними злочинцями. Там він був призначений на довічну роботу у Боготольський винокурний завод, що в Тобольській губернії. Так і залишився він у кайданах працювати на цьому заводі.

Але ворог спасіння людського не міг терпіти такого смирення преподобного Данила і звалював на нього все нові й нові випробування. Місцевий пристав зненавидів Данила і став призначати йому найтяжчі роботи. А Данило кріпився у Бозі; потрудившись весь день, проводив ніч у молитві, та навіть і вдень при нагоді усамітнювався для молитви. Пристав знущався над ним постійно: «Ану, святоша, спасайся у каторзі!»

Якось узимку, зовсім втративши розум у своїй злості, він наказав роздягнути Данила, посадити на дах і поливати водою. Сам же знизу кричав до нього: «Спасайся, ти ж святий!» Та милосердний Господь уберіг преподобного Данила від хвороби, а нещасного пристава також не залишив без напоумлення. Саме він, а не Данило, швидко захворів, але хвороба якраз виявилася йому для спасіння. Він вчасно зрозумів, для чого і Ким послана йому ця хвороба.

Щиро розкаявшись, пристав став просити прощення в Данила і щоб той помолився за нього Господу. Молитва праведника має велику силу і пристав швидко одужав. Невідомо, чи хвороба, чи швидке одужання, але щось дуже подіяло на пристава. Не гаячи часу, він подав рапорт Томському губернатору, зазначивши у ньому, що Данило вже не спроможний до роботи і що його можна звільнити. Так Данило отримав таку потрібну йому свободу. Він перебрався в Ачинськ і на подвір“ї боголюбного купця Олексія Хворостова обладнав собі невеличку келію.

Проте й тут він сам собі вибрав найсуворіші умови: постійна праця, безперервна молитва й аскетичне життя.

Поголос про преподобного Данила і його праведність швидко розповсюдився далеко за межі Ачинська. До нього почали приходити за благословенням на всяку справу. Приходили за порадами, а деякі просто подивитись на його вид, який неспростовно діяв на душу. Відчуваючи дію Благодаті Божої, закоренілі грішники відразу відкривали йому всі свої гріхи. Його бесіди були наповнені любов’ю та духовною силою, він не міг говорити без сліз.

За винятком останніх трьох місяців, подальше своє земне життя преподобний Данило провів у селі Зерцали, що в 17 верстах від Ачинська. Тут він збудував собі келію розміром з домовину. Одежу тримав у сінях цієї келії, тому що одягнутий він у ній не вміщувався. Перебуваючи в безперервній молитві, він тижнями не покидав келії. Зате вночі виходив, щоб таємно допомогти біднякам на їхніх городах. Іноді займався рукоділлям, але гроші за це не брав, а лише хліб. Їжа його складалася з води, картоплі і хліба, перед прийняттям якої він забивав собі за пояс дерев’яний клин, щоб менше з’їсти. Носив на собі березовий пояс, з яким був і похований — це для смирення плоті. Уже не відчуваючи користі від залізних вериг, перед смертю зняв їх і сказав, що нехай люди говорять: «Данило нині розлінився». Це для нього вважалося краще аніж їхня похвала. Він забороняв називати себе «отцем Данилом» говорячи, що в нас єдиний Отець — Господь Бог, а ми всі — брати.

Якось відвідав його архієпископ Іркутський Михайло і під час співрозмови не міг утриматися від сліз. Пропонував йому гроші, а той категорично відмовився. Прощаючись з Данилом, архієпископ подав йому проскурку, у нижній частині якої були гроші, та не взяв її преподобний, а лише відломив верхню частину, сказавши: «Владико, ми розділимо її. Верхня частина мені, а нижня тобі». Здивувався його прозорливості архієпископ Михайло, поклонився йому в пояс і промовив: «Прости, брат Данило».

Про милостиню преподобний Данило говорив так: «Краще давати, аніж отримувати, а якщо немає що дати — Господь не буде вимагати. Поможи бідному, попрацюй у нього, утіш його словом, помолись за нього Господу — і таким чином можна виявляти любов до ближнього».

Бувало так, що хтось з Ачинська збирався йти до нього у Зерцали, то він завдяки своїй прозорливості дізнавався про його наміри і приходив до нього сам. Любив усамітнення, цінував мовчання і не міг терпіти ніяких інших розмов, крім духовних. Усяку річ вважав за таку, що приносить шкоду для душі.

Від майже постійного посту його тіло зробилося восковим, але незважаючи на великий тягар його подвигів, лице було приємним і навіть з невеличким рум’янцем.

Данило постійно відчував над собою правицю Господа, яка повсюди його оберігала. Якось один чоловік, вийшовши з келії Данила, спробував дізнатися, що той робить, перебуваючи на самоті. Він підповз до вікна і лише підняв голову, як звідти вирвався вогонь і мало не опалив його лице. На переляк зацікавленого послідувала спокійна порада старця: «Тепер Бог тебе простить, але більше не випробовуй»

Велика прозорливість преподобного проявилась і в останні місяці його земного життя. На той час у місті Єнісейську жіночим монастирем управляла ігуменя Євгенія, яка ще в миру пропонувала Данилу, щоб той побудував собі келію в її саду. Але він настійно радив їй залишити світське життя і йти у монастир: «Будеш жити на твердій землі, тоді я й прийду до тебе. Ти мене й поховаєш».

Так воно й сталося. У січні 1843 року преподобний Данило виїхав з Ачинська і направився до Єнісейська, де прожив лише 3 місяці. У ніч на 15 квітня 1843 року він захворів, а вже вдень тихо відійшов до Господа. Це сталося у четвер Світлої седмиці на п’ятдесят дев’ятому році його багатостраждального життя.

Усе місто Єнісейськ було на його відспівуванні, незважаючи на те, що багато міщан не встигли й познайомитися з ним за життя. Поголос про його праведність та особливі Божі дари йшов попереду преподобного. Під час відспівування храм був наповнений особливим світлом, і багато людей відчули неземне благоухання. Похований преподобний Данило біля Хрестовоздвиженської церкви міста Єнісейська, де пізніше була споруджена каплиця. Житіє праведного Данила Ачинського було складено на Афоні ченцем Парфенієм у 1854 році на підставі спогадів ігумені Євгенії, отриманих з Єнісейська.

10 червня (23 червня) — Сінесія, архімандрита Іркутського

Сінесій, архімандрит Іркутський

Преподобний Сінесій мав світське прізвище Іванов і народився у 1698 році в місті Прилуки Полтавської єпархії. На той час Прилуки були адміністративним центром Прилуцького полку. Тепер це районний центр Чернігівської області. Через 7 років на цій благословенній землі народився ще один український православний святий — святитель Іоасаф, єпископ Білгородський (пам’ять 10(23) грудня).

Нам нічого не відомо про дитячі і юнацькі роки преподобного Сінесія. За деякими відомостями він навчався в Переяславській духовній семінарії. Трохи пізніше її закінчував Стефан Кристалевський, майбутній святитель Софроній, єпископ Іркутський (пам’ять 30 березня (12 квітня)). Після закінчення навчання Сінесій прийняв чернечий постриг у Красногорському монастирі (тепер це в Черкаській області). Сюди ж життєві шляхи приведуть і послушника Стефана, який за три роки буде пострижений у ченці з іменем Софроній. Він був молодший за Сінесія на 11 років. З часу знайомства в цьому монастирі їхні життєві шляхи вже більше ніколи не розійдуться. Час висвячення Сінесія у священницький сан невідомий. Але відомо, що 1742 році архімандрита Софронія церковна влада перевела до Санкт-Петербурга настоятелем монастиря Александро-Невського. Невдовзі він запрошує до себе ієромонаха Сінесія для будівництва філії монастиря, так званої «Троїце-Сергієвої пустині». Поручене завдання преподобним Сінесієм було успішно виконано.

У 1753 році архімандрит Софроній був висвячений на єпископа Іркутського і Нерчинського, а вже 23 квітня 1754 року він призначив отця Сінесія ігуменом Іркутського Вознесенського монастиря. Невдовзі ігумен Сінесій став членом Іркутської консисторії і, звичайно ж, був найближчим помічником владики Софронія з управління єпархією. Владика Софроній ставився до нього з великою довірою. Архівні документи свідчать, що архімандрит Сінесій навіть підписував єпархіальні укази під час місіонерських поїздок владики Софронія по єпархії. Наприклад, дозвіл на освячення Манзурської Введенської церкви і видачу нового антимінса 5 листопада 1766 року підписано саме архімандритом Сінесієм.

Преподобний Сінесій управляв Вознесенським монастирем 33 роки, у тому числі 16 років після блаженної кончини святителя Софронія. Земний шлях преподобного Сінесія скінчився у великій схимі 10 травня 1787 року на 89 році життя. Його поховали в спеціально побудованій каплиці напроти вівтаря Головного монастирського храму. Преподобний Сінесій був прославлений Господом нетлінням тіла та чудесами по молитвах біля його гробу.

Іркутський Вознесенський монастир не витримав лихоліть минулого сторіччя і був зруйнований безбожною владою.

10 червня (23 червня) — Блаженної Домни Томської

У християнському світі є люди — подвижники, які взяли на себе особливий вид або певний спосіб життя, що іменується юродством^ Православна традиція юродства базується на словах апостола Павла: «Якщо хто з вас думає бути мудрим у світі цьому, той будь безумним, щоб бути мудрим» (І Кор., 3, 18).

Тут треба відмітити головне, що у юродивих під виглядом безладного і прямо таки божевільного життя свідомо йшла наполеглива, розумна і злагоджена боротьба з гріхом. Юродиві не боялися говорити правду у вічі сильним світу цього, навіть — царям, викривали людей несправедливих і тих, що забували правду Божу, радували і втішали людей богобоязливих і благочестивих. За подвиги самозречення Господь нагороджував юродивих дарами мудрості і прозорливості.

Якраз такою була блаженна Домна Карповна, стариця Томська і звершувала вона свій подвиг юродства у далекому Сибіру. Відомості про її подвижницьке життя збирав томський протоієрей Н. Митропольський і вони були опубліковані у «Томских епархиальних ведомостях» № 6 за 1883 рік.

Про досибірський період її життя відомо зовсім небагато. Сама про себе вона майже нічого не розповідала. Але якось, даючи настанови про скромність в одежі одній сільській матушці, вона розповіла, що в молодості наряджалась гарно, бо жила у панському домі, та невдовзі звідти пішла.

Дійсно, народилась вона на початку XIX ст. у дворянській сім’ї, але батьки її досить рано померли і вона жила у своєї тітки. Отримала добру освіту і навіть знала декілька іноземних мов. Пішла з дому, бо тітка хотіла примусово віддати її заміж. Своєю зовнішністю вона була дуже гарною і надто привабливою, але на все це не звертала ніякої уваги. Возлюбивши Господа і бажаючи заради нього зберегти свою цнотливість, вона прирекла себе на тяжкий і небезпечний шлях прочанства. Безперервні її мандри призвели до арешту у місті Полтаві за бродяжництво. Безперечно вона була українкою — про це свідчив навіть акцент її мови.

Отож, згідно з рішенням суду, під іменем Марії Сліпченко вона була вислана з Полтави до Сибіру. Спочатку це було село Іткуль Каїрського округу Томської губернії. Тепер Каїнськ іменується Куйбишевим і знаходиться у Новосибірській області Російської Федерації.

Якраз тут вона й прийняла подвиг юродства і стала зватися Домною Карповною. Не маючи постійного житла, жила там, де Бог подасть, нерідко просто під відкритим небом. Носила досить химерну одежу і вся вона складалась з різного розміру вузликів, що були навішані майже на голе тіло. У тих вузликах були зав’язані старі тряпки, мотузки, ремені, старе взуття, камінці, бите скло та багато іншого мотлоху. Зверху на тих вузликах висіли мішечки з хлібом, чаєм, цукром, ладаном, свічками, кислою капустою та іншим. Завжди з нею були кислі щі, молоко, квас та інша нехитра їжа. Така ноша була набагато важча за справжні кайдани і не вберігала Домну Карповну ні від вітру, ні від дощу чи морозу.

По тих вузликах, які служили їй і за чотки, вона звершувала молитви до Бога. Босою ніколи не ходила, бо завжди мала якесь зношене взуття. Підчас справжніх сибірських морозів одягала старезну шубу, але із-за тих вузликів, могла носити її лише як накидку.

Був випадок, коли єпископ Томський Порфирій (Соколовський), який дуже поважав Домну Карповну подарував їй зі свого плеча шубу архієрейську. Та недовго вона її носила, бо через пару годин віддала жебракам. На це преосвященний Порфирій сказав так: «Дурненька вчить нас розумників. От якби й ми додумались до такої любові до ближнього і до такого терпіння заради Христа.»

На початку 60 років XIX ст. Домна перебралася жити до Томська. Там вона любила співати духовні пісні на вулицях, усамітнювалася у храмах, коли не було в них прихожан, і слізно молилася. Коли ж у храмі людей було багато, юродствувала по справжньому: голосно розмовляла, переходячи з місця на місце, переставляла свічки, гасила їх, а ще й забирала до своїх вузликів. Любила молитися і в нічній пітьмі, підчас гавкання собак лунав її голос: «Пресвятая Богородице, спаси нас!», або «Всі небесні сили, Херувими й Серафими, моліть Бога за нас!» Знали її і бездомні кішки й собаки, прив’язаних вона часто відпускала на волю.

Не раз попадалася до поліцейських дільниць, а потім і у в’язницю. Томські купці і купчихи дізнавшись про це, надсилали їй гори булок, пирогів, та млинців. Найбільше з цього були задоволені в’язні, бо Домна все віддавала їм.

Крім безлічі доброчесностей на схилі літ Домна надбала від Господа ще й дар прозорливості. Саме вона провістила ім’я нового томського архіпастиря — Олексія.

Її земне життя завершилось 16 грудня 1872 року. Була похована у Томському Івано-Предтечинському жіночому монастирі. За часів безбожної влади її могилка була спустошена. Та в середині 90 років XX ст. на території бувшого монастиря була споруджена каплиця на честь блаженної Домни Томської і освячена 16 травня 1996 року. Жителі Томська ще й тепер називають її «Сибірською Ксенією Петербурзькою».

Загально церковне вшанування її пам’яті у сонмі Сибірських святих встановлене у 1984 році і звершується 10(23) червня. Але на місцевому рівні її пам’ять вшановується ще з 1916 року. Це завдяки тодішньому архієпископу Омському і Павлоградському Сильвестру (Ольшевському). Саме він, українець, уродженець Київської губернії, вніс її ім’я до Сибірського патерика. Сам-же у 1920 році прийняв мученицьку смерть і також канонізований у 2000 році.

10 червня (23 червня) — Преподобного Силуана, схимника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Силуан, схимник Печерський

Преподобний Силуан, чорноризець Києво-Печерського монастиря, жив у кінці XIII ст. на початку XIV ст. Він ревно турбувався про чистоту душевну і тілесну. Щоб надбати її для себе, Силуан дотримувався помірності як в їжі, так і в житті, доповняючи це суворою поведінкою та безустанною молитвою. Тому й сподобився він від Господа дару прозорливості і чудотворення.

Благодать Божа спочатку переповнювала його серце і все єство, а потім як неземний аромат виливалася на всіх, хто був з ним поруч. Його напутнє слово багатьох наставляло на шлях благочестя, а дар прозорливості в духовний світ показував у ньому Угодника Божого.

Ось лише один приклад його прозорливості. Преподобний Силуан мав послух охоронця монастирського саду. Якоїсь ночі до саду пробралися крадії, щоб набрати овочів. Преподобний на той час був на молитві у своїй келії, але зарані передбачив їхні злочинні дії та, щоб довести це до їхньої свідомості, він молитвою пов’язав їх на місці злочину. Три дні стоячи в саду, вони не могли зрушити з того місця. Він же, привівши їх таким чином до повного каяття, відпустив. Їхнє прозріння треба ще більше віднести до світу духовного.

Преподобний Силуан, учить нас: хто очистить свою душу благочестивим життям, тому дано Дар Божий і бачити ворожі підступи, і перемагати їх.

Після довгого і трудолюбного життя Силуан преставився Господу. Його нетлінні мощі спочивають у Дальніх печерах, а пам’ять ще святкується 10 (23) липня, 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

14 червня (27 червня) — Благовірного князя Мстислава, у святому хрещенні Георгія, Хороброго, Новгородського

Благовірний князь Мстислав, у святому хрещенні Георгій, Хоробрий, Новгородський

Благовірний князь Мстислав був нащадком великих князів Київських: прадіда Володимира Мономаха, діда Мстислава Володимировича та батька Ростислава Мстиславича (пам’ять 14(27) березня).

У святому хрещенні був наречений ім’ям Георгій. Уже в 1168 році був співучасником перемоги багатьох руських князів, яких зібрав його батько — князь Ростислав, над половцями. Приймав він участь і в інших князівських походах, де також прославився винятковою мужністю і героїзмом.

Після смерті батька Ростислава Мстиславича почала розгорятися боротьба за столицю Київської держави — Київ, а особливо, коли на нього почав зазіхати Володимирський князь Андрій Боголюбський. З великим обуренням слухав князь Мстислав вимоги Андрія Боголюбського про те, щоб Ростиславичі залишили Київ, які були передані його послом. Проте князь Мстислав був не з лякливих і звелів постригти тому послу голову і бороду та й відправити його назад зі словами для Андрія:

«До цих пір ми поважали тебе, як батька, але коли ти розмовляєш з нами як зі слугами і простими людьми — ідемо на Суд Божий!»

50 тисяч війська послав завойовник на Київ. Першу сутичку разом з військом свого брата Давида Мстислав розпочав такими словами:
«Браття! Вдаримо з поміччю Господа і святих мучеників Бориса і Гліба!»

Ці слова дали зрозуміти Боголюбському, що він має справу із серйозним супротивником, але Київ був знищений до тла.

Мстислав з військом розмістився у Вишгороді, а військо північне протягом десяти тижнів стояло навколо нього і нічого не могло вдіяти. Ішов 1173 рік.

Стіни Вишгородської фортеці були нікчемними, такими, що її можна було розібрати руками. Але ж свою святиню захищав істинний Витязь!

Воїни князя Мстислава здійснювали щоденні успішні вилазки, доки не дочекалися допомоги князя Ярослава з Волині та вдарили по ворогах разом. Весь неприятельський стан став здобиччю дружин Мстислава і Ярослава, полоненим і жертвам не було ліку, інші втікали хто куди міг.

Піднявши руки до неба, мужній князь Мстислав прославив захисників Вишгорода святих страстотерпців Бориса і Гліба. За таку славну перемогу він отримав ім’я Хороброго.

Проте такою славною перемогою князь Мстислав ніколи не гордився, не вступав в міжкнязівські усобиці, щедро роздавав милостиню нужденним та допомагав православним обителям.

Тимчасом народне віче, що зібралося у волелюбному Новгороді, почало кликати князя Хороброго до себе. Він же відповідав:

«Не залишу братів своїх та отчини».

«А ми хіба не твоя отчина?», — умовляли його новгородські посли.

То ж радості у жителів вільного міста Новгорода не було меж, коли в 1179 році благовірний князь Мстислав Хоробрий до них таки прибув. Відомого своїми військовими доблестями князя новгородці обрали одностайно. На підтвердження цього князь Мстислав негайно звільнив новгородські і псковські землі від естонських завойовників, спровадивши їх на свої землі, аж до моря.

Та небагато днів залишалося хороброму і благородному князеві Мстиславу в його земному житті. Він повелів нести себе в церкву і, причастившись Святих Божественних Тайн, тихо спочив.

Сталося це 14 червня 1180 року. Вдячні новгородці поховали його в приділі Різдва Пресвятої Богородиці в Соборі Святої Софії.

Червень за старим стилем (Липень за новим стилем)

16 червня (1 липня) — Преподобного Леонтія, канонарха Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Леонтій, канонарх Печерський

Преподобний Леонтій жив у ХІІІ-XIV ст., ще підлітком він прийшов до Києво-Печерського монастиря. Через деякий час там прийняв чернечий постриг. Разом із преподобним Геронтієм (пам’ять 1(14) квітня) були канонархами у Свято-Успенській Великій Церкві Печерській.

Преподобний Леонтій догодив Господу постійними молитвами, своєю стриманістю, послухом та наслідуванням чернечого життя за прикладом святих отців стародавньої Церкви. Інших відомостей про нього немає.

Пам’ять преподобного Леонтія відзначається ще 28 серпня (10 вересня) в складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту.

20 червня (3 липня) — Святителя Мини, єпископа Полоцького

Святитель Мина, єпископ Полоцький

Як від Самого Христа Бога нашого в усі кінці землі були послані апостоли для проповіді Слова Божого, так і від Матері Божої з її Києво-Печерської Свято-Успенської обителі були послані святі отці-чорноризці для розповсюдження Віри Христової в найбільш віддалених закутках Київської держави, що перебували в пітьмі язичництва.

Серед них був і Києво-Печерський чорноризець Мина, який досить довго ніс чернечий подвиг на горах київських. Але настав час, коли і він був висвячений на єпископа. Разом з іншими і про нього згадується в Києво-Печерському патерику. Святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський, у своєму посланні до чорноризця печерського Полікарпа також говорить і про Мину. На єпископа він був висвячений 13 грудня 1105 р. Одні дослідники вважають, що він був першим єпископом Полоцьким, інші — що Полоцька єпархія існувала ще в X ст.

Полоцьке князівство дійсно існувало ще з X ст., і тоді в нього входили міста Мінськ, Вітебськ, Ізяслав та інші. Найвищої могутності воно досягло за князювання там Всеслава Брячиславовича (1044-1101). А вже після його смерті землі Мінські, Вітебські та Ізяславські відділилися в окремі удільні князівства. Не простий час був, коли владика Мина повернувся на свою батьківщину до Полоцька. Тут він народився ще в 50-60 рр. XI ст., але не пізніше 1065 р. Крім того йому, вихованцю Києво-Печерської обителі, не просто було стримувати наміри полоцьких князів отримати політичну самостійність від Києва. І це незважаючи на те, що полоцькі князі були з роду рівноапостольного князя Володимира. Прибув Мина до Полоцька тоді, коли там князював Гліб Всеславич великий прихильник Києво-Печерського монастиря. Він побудував у Полоцьку трапезну і після смерті залишив для монастиря великі маєтки.

Святитель Мина очолював Полоцьку єпархію протягом 11 років. Під доброю пастирською опікою його і його наступника єпископа Ілії там виростала преподобна Євфросинія Полоцька, також у майбутньому православна свята української і білоруської церкви (пам’ять 23 травня (5 червня)).

Святитель Мина Полоцький відійшов до Господа 20 червня 1116 р.

24 червня (7 липня) — Преподобних Іова і Феодосія Манявських


Преподобний Феодосій Манявський

У 1596 році в українському місті Бересті (тепер — місто Брест у Республіці Білорусь) частина єпископів Київської митрополії об’єдналася з католицькою церквою, і цим була створена фактично нова, уніатська церква з безпосереднім підпорядкуванням Папі Римському. Це був жорстокий і підступний удар Київській Православній Митрополії. Початок XVII ст. ознаменувався значним розширенням впливу цієї церкви на українських землях та безпрестанними утисками Православ’я. Лише на православні монастирі унія не мала особливого впливу. А ще дієвим бастіоном захисту Православ’я залишався світський елемент: значна частина української шляхти та братські організації.

Але Господь Всемилостивий, ще майже за півсотріччя до цих тяжких для України подій посилає на її багатостраждальну землю нового свого світильника, вірного захисника Православ’я — Івана Княги-нецького, майбутнього преподобного Іова Манявського.

У 50-х роках XVI ст. у поселені Тисмениця (тепер районний центр у Івано-Франківській області) у «маломіщанській», але шляхетній сім’ї Княгинецьких народився хлопчик, названий при святому хрещенні Іваном. Родина Княгинецьких ревно берегла батьківську Святу Православну Віру і у великій пошані до неї виховувала свого сина Івана. Читати й писати він навчився в місцевій школі. Особливе душевне задоволення Іван знаходив у читанні Святого письма та Закону Божого, тому подальшу освіту отримував в Унівському монастирі, неподалік від Перемишля. Вже тоді юний Іван мав тверді наміри служити Господу і мріяв прийняти чернечий постриг.

А поки-що з Унева його житттевий шлях проліг до Острога, у дім князів Острозьких. Спочатку він продовжив навчання в Острозькій греко-слов’яно-латинській колегії, заснованій князем Костянтином, а потім на деякий час став її викладачем. Якось, Івану довелося зустрітися в самому Острозі з афонськими ченцями. Їхні розповіді про чернече життя на Святій горі заполонили мрії Івана на все життя.

А тут-ще, як пише російський історик Н. Батюшков в своїй праці «Волинь» (СПб, 1888), князь Острозький посилає Івана, як людину достойну і благонадійну на Святу гору Афон для роздачі милостині по монастирях. Звичайно, що таке доручення Іваном було сприйняте з величезною радістю і чітко виконане.

Іван Княгинецький отримував справжню насолоду, деякий час споглядаючи і детально вивчаючи побожне життя афонських ченців. Та невдовзі він повернувся додому, в рідний край. Батьків своїх там він вже не застав, бо вони померли.

Наступив час, коли Іван прийняв важливе рішення, кардинальне і однозначне — роздати успадковане майно бідним і повністю звільнити себе від мирських турбот. Що він негайно й зробив.

Іван знову повернувся на Святу гору, але на цей раз вже майже на тринадцять років і прийняв чернечий постриг з іменем Єзекиїл. На честь Святого пророка Єзекиїла, адже в церковному календарі таке ім’я єдине. Постриг здійснював ієромонах Ісидор, який і став духівником ченця Єзекиїла. Він же направив початкуючого ченця у Ватопедський монастир. Мощі того Ісидора після його смерті і дотепер залишаються нетлінними. Єзекиїл з вірою і терпінням у всьому корився своєму духівнику та зберігав у серці всі його настанови і повчання.

У Ватопедській обителі Єзекиїл спочатку ніс послух просфорника, а потім займався переплетенням богослужбових книг. Але в першу чергу він досконало вивчив студійський устав Афонських монастирів і добре оволодів грецькою мовою.

На Афоні Господь звів його ще з одним подвижником, земляком з України — Іваном Вишенським. Обидва вони були високоосвіченими ченцями, відзначалися суворим аскетизмом та великою ревністю до Православної Віри. А ще одна дивна схожість у їхніх роках життя: обидва народилися біля 1550 року і обидва померли в 1621.

Відоме послання Івана Вишенського своєму однодумцеві, коли той вже повернувся в Україну, де надто цікаво говориться про Афон:

«Знай, що Свята Гора до раю подібна, аероповітряним, чистим і втішливим зефіром дихає, перебуваючи у відлученні від світу, і ця благодать і нині не зменшилася, бо вона з повітря.»

А ще Єзекиїл мав послух ходити на Русь-Україну збирати милостиню, вправно його виконував та завжди вчасно повертався. Після чергового повернення він захотів жити у скиту. Там, як працьовита бджола, він почав збирати повчання від багатьох подвижників, знав, що вони йому знадобляться у майбутньому. Перебуваючи в усамітнені й безмовності, всім своїм єством Єзекиїл показував Давидову лагідність, Мойсееву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Іллєву ревність до віри, нестяжання та зразок життя в пості Іоана Предтечі. Отці Афонські благословляють його життя в печері, щоб гамувати своє тіло голодом і спрагою, всенічним стоянням, щоб насправді він міг сказати апостольське слово: «вже не я живу, а живе в мені Христос.» (Гал. 2, 20)

Зі страхом виконуючи церковне правило, афонський чернець Єзекиїл дійсно віддавав себе повністю на служіння Всевишньому. Може й залишався б він на Афоні, та дійшли до Святої Гори сумні вісті з України, з його рідної батьківщини. Вісті про зраду п’ятьох єпископів православних на чолі з митрополитом Київським Рогозою та про створення Берестейської унії. Єзекиїл приймає рішення про негайне повернення додому.

Православний львівський єпископ Гедеон Балабан, який витримав натиск Унії, запрошує його на відбудову монастиря, що знаходився у тодішньому селі Уневі на Львівщині. Єзекиїл не лише відновлює стародавній монастир, але. й навчає ченців афонському чину. Відмовляється від запропонованого владикою Гедеоном висвячення в чин ієрея, а приймає схиму з іменем Іов. Висвячення відбулося в день пам’яті святого Іоана Предтечі, якого він старався наслідувати все своє життя. Тоді при монастирі вже діяла відома Унівська друкарня, в якій ігумен Кирило Транквіліон-Ставровецький в 1616 році надрукував своє «Зерцало богословія», але про це розповімо трохи пізніше. Тепер, на місці монастиря, що в безбожні часи був перепрофільований і на в’язницю і на психоневрологічний диспансер, з 1993 року діє Унівська Свята Успенська Лавра греко-католицького обряду.

Во-істину скажемо: «Господь у нас один!»

В 1602-03 роках Іов, на запрошення місцевого діяча Адама Балабана засновує монастир святого Михайла Архистратига в Угорниках. Тут відбулася зустріч двох великих прикарпатських подвижників Віри Православної — двох Іовів, Заліза і Княгинецького. Сюди приходив і Афонський сподвижник Іван Вишенський, щиро переживаючи за наслідки Берестейської унії. В новостворений монастир непрестанно йшли і світські люди, хто за благословенням, а хто просто за порадами.

Трохи пізніше, на запрошення ігумена Дерманського монастиря, Іов із справжнім задоволенням навчає місцевих ченців Афонському аскетизму. А ігуменом того монастиря був тоді Ісаакій Святогорець, майбутній Єрусалимський Патріарх. Але надто тужить він за усамітненим скитським життям, тому й відходить у далеку лісову хащу, вверх по течії річки Манявки, аж, де до неї впадає річка Батерс. Була та місцина, немовби острів, неприступна, ні людям, ні тваринам. Там і задумав преподобний Іов створити новий, Український Афон.

На цьому складному життєвому шляху зустрівся йому христолюбивий пан — Петро Ляхович, якого Іов взяв з собою. А той зі своїми людьми безоплатно спорудили спочатку невеличку колибу, а пізніше і церкву Іоана Предтечі, яка й дотепер, вже оновлена, стоїть в центрі села Маняви.

Приходила сюди провідати преподобного Іова і братія з Уторників, та він мало кого залишав біля себе. Для них він склав за афонським зразком устав та багато молитов. Деякий час тут перебував і афонський побратим Іван Вишенський, поки не повернувся на Святу гору, тепер вже назавжди.

Було, якось, преподобному Іову видіння від Бога і в його промові були такі слова:

«… Повинна бути воздвигнута на цьому місці обитель во славу Христа Бога і Воздвиження Чесного Хреста Господнього. Як ти відійдеш, не буде тут місце пусте, будуть тут ченці жити…»

Преподобний впав на коліна і в страху Божому промовив: «Воля Господня нехай буде!»

А вже у 1611 році на вибраному для Українського Афону місці почалося спорудження чернечих келій. Весною наступного року, як тільки зійшов сніг, теслярі ктитора Петра Аяховича взялися за зведення церкви, яка вже восени на свято Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього була освячена. Так була заснована нова обитель на землі Прикарпатській — Скит Манявський. Тут-же слід зауважити, що історія його започаткування відноситься аж до 1240 року.

Та продовжимо повіствувати про преподобного Іова. Не маючи священицького сану, тепер він почав управляти двома монастирями — Угорницьким і Манявським. Тому у 1613 році на його прохання в ієромонахи був висвячений ієродиякон Феодосій, що трудився поряд вже сім років. Йому й було запропоновано управляти Скитом. Довго не погоджувався на ігуменство Феодосій, та преподобний Іов впав перед ним долі і не піднімався до тих пір, поки не почув його згоди:

«Будь пастирем і вчителем стада цього, зібраного Богом. Ти є ієромонах, духівник наш, так тобі належить бути і ігуменом, а я буду тобі по моїх силах допомагати поки буду жити», — сказав Іов та вручив Феодосію жезл і книгу Святого Василія.

Тепер Іов знову усамітнився, але, отримавши запрошення києво-печерських ченців, вирушив до Святого міста. Там він приклав чимало зусиль на відновлення монастирського життя за Афонським статутом та й повернувся до рідної обителі.

Весною 1619 року було розпочато спорудження нової церкви, яка також була освячена на Воздвиження Чесного Хреста того ж року. А вже в наступному — Патріархи: Константинопольський Тимофій та Олександрійський Кирило надали монастирю право Ставропігії.

Тепер коротко скажемо про полеміку преподобного Іова з ігуменом Кирилом Транквіліоном-Ставровецьким з приводу його догматичної праці «Зерцало богословія». В ній було допущено цілий ряд неправославних поглядів. Іов, розглядаючи її разом з братією Скита, порадив Кирилу такий твір не друкувати і цим визвав його великий гнів. Адже праця вже була надрукована. Все стало зрозумілим лише тоді, коли її автор в 1625 році опинився в Унії.

Преподобний Іов знову усамітнився в своїй келії бо відчував, що його земне життя наближається до завершення. У 1621 році він тяжко захворів і відійшов до Господа 29 грудня. Братія поховала свого вчителя у притворі нової церкви.

Святою обителлю продовжував управляти ігумен Феодосій. На його долю випав тяжкий час гонінь на православних з боку єзуїтів. Адже тоді померло багато православних єпископів, а оскільки польська влада нових обирати забороняла, православні обителі залишалися без захисту.

Та преподобний Феодосій, будучи надто суворим подвижником, перетерпів всі труднощі і мудро керував своїм монастирем. Справжню підтримку він мав від світської людини, уродженця міста Самбора, Гетьмана Війська Запорізьського — Петра Сагайдачного.

У 1628 році Феодосій був учасником Собору Київської Митрополії, скликаного митрополитом Іовом Борецьким у Києві у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Собор одностайно осудив унію і постановив твердо стояти в Православній вірі.

За ігуменства преподобного Феодосія багато монастирів було підпорядковано Скиту Манявському, як істиному центру Православного чернецтва за Афонським статутом в Україні.

Вісті про доброчесне і суворе життя ще одного Манявського подвижника — ігумена Феодосія також ширилися по всій Галичині та далеко за її межами.

Продовжувач святої справи преподобного Іова Княгинецького упокоївся 24 вересня 1629 року і був похований поряд зі своїм учителем.

Про визначний вклад цих двох подвижників у налагодження чернечого життя за Афонським статутом на західних українських землях на початку XVII ст. достойно сказав Київський Митрополит Петро Могила:

«Якщо хочете побачить слуг Божих у людській подобі, то підіть у Карпати, де своїм служінням двісті ангелів у людській подобі присвятили своє життя Богу.»

Освячений Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату в липні 2004 року приєднав преподобних Іова і Феодосія Манявських до сонму святих і встановив дні їхнього вшанування:
— преподобного Іова Манявського — 29 грудня (11 січня)
— преподобного Феодосія Манявського — 24 вересня (7 жовтня)
— спільну пам’ять — 24 червня (7 липня)

26 червня (9 липня) — Преподобного Іоана, єпископа Готфського

Дивись за посиланням (19 травня (1 червня))

26 червня (9 липня) — Святителя Діонисія, архієпископа Суздальського

Святитель Діонисій, архієпископ Суздальський

Українські історичні джерела подають, що святитель Діонісій, архієпископ Суздальський народився близько 1300 року в Києві (можливо на його околицях) і у святому хрещенні отримав ім’я Давид. За молодих років був пострижений у ченці Києво-Печерського монастиря з іменем Діонісій. Пізніше він покинув Київ і подався на північ для проповіді християнської віри в нижньогородських землях.

У п’яти верстах від Нижнього Новгорода, викопавши власноруч на високому березі Волги печеру, він деякий час у ній усамітнився. Проте, велике бажання до розповсюдження християнської віри серед місцевого населення змусило його приступити до створення монастиря. Дізнавшись про наміри смиренного ченця, який прибув зі Святої Київської землі, місцевий трудовий люд потягнувся до Діонісія на послух і допомогу.

А Діонісій уже тоді відзначався суворим аскетичним життям та глибокими знаннями правил віри.

Невдовзі монастир було споруджено й освячено на честь Вознесіння Господнього. У подальшому він відомий як Нижньогородський Печерський монастир, першим архімандритом якого і став Діонісій. У майбутньому з цього монастиря вийшли двоє святих Православної Церкви: преподобний Євфимій архімандрит Суздальський, чудотворець (пам’ять 1(14) квітня) та преподобний Макарій Жовтоводський і Унженський (пам’ять 25 липня (7 серпня)).

Знаючи добродійні справи Діонісія, митрополит Київський Олексій (Київська митрополія тоді перебувала в Москві) призначив його на єпископа Суздальського і Нижньогородського. За одними даними це відбулося 1364, за іншими — 1371 року. Єпископ Діонісій відзначився великою мудрістю під час врегулювання серйозного конфлікту між жителями Нижнього Новгорода та ординським посольством. Цей конфлікт міг призвести до значних людських втрат з обох сторін. У 1378 році помер митрополит Київський і всієї Руси Олексій. Ігумен Свято-Троїцького монастиря Сергій (Радонєжський), виконуючи волю всього московського духівництва, пропонував великому князю Димитрію Донському вибрати у митрополити єпископа Діонісія, але той не зважив на цю пропозицію. Тимчасом, бажаючи поставити митрополитом свого любимчика — архімандрита Новоспаського монастиря Мітяя, князь зібрав у Москві архієреїв з метою поставити його спочатку єпископом. Ніхто з присутніх не смів заперечувати великому князю. Лише Діонісій сміливо заявив, що за церковним законом тільки митрополит має право призначати єпископів. Князь Димитрій змушений був погодитися з Діонісієм. Проте, конфлікт між Діонісієм і Мітяєм почав розвиватися з новою силою, але Мітяй невдовзі помер.

У 1380 році великий князь Димитрій Донськой проголошує митрополита Київського Кіпріана митрополитом всієї Руси, але за два роки, будучи ним не задоволеним, виганяє його з кафедри і з Москви.

Тимчасом, єпископ Діонісій побував у Константинополі і повернувся звідти в 1382 році в сані архієпископа Суздальського, Нижньогородського і Городецького. Це було рішення Патріарха Константинопольського.

Історія Суздальських земель донесла до нас відомості про те, що в кінці XI сторіччя вони потрапили під володіння Київського князя Володимира Мономаха. Його син Юрій Долгорукий став першим самостійним князем Ростово-Суздальських земель і зробив Суздаль своєю столицею.

А вже після звільнення цих земель від Батиєвого нашестя, суздальські князі, бажаючи зберегти свою самостійність, у середині XIV ст. об’єдналися з нижньогородськими і створили Суздальсько-Нижньогородське князівство зі столицею в Нижньому Новгороді. Та проіснувало воно недовго і в 1392 році розпалося, а Суздаль повністю втратив своє політичне значення.

А поки що, відносини Діонісія з князем Димитріем Донським залишалися досить напруженими.

У Новгороді і Пскові, ще за часів митрополита Олексія, почала діяти секта стригольників.

Архієпископ Новгородський Олексій написав про це Константинопольському патріарху Нілу, а той доручив Діонісію викоренити це зло, але тільки засобами розсудливого переконання.

Архієпископ Діонісій відбув до Новгорода, побував і в Пскові й блискуче справився з поставленим завданням, примиривши стригольників з церквою.

Лише після цього в князя Дмитрія Донського з’явилося бажання бачити Діонісія на чолі митрополії. Він посилає Діонісія в Константинополь, будучи впевненим, що Патріарх дасть на це згоду. Княжа воля здійснилася, і в 1384 році архієпископ Діонісій був висвячений на митрополита.

Але його шлях із Греції до Москви пролягав через Київ, де княжив Володимир Ольгердович, князь Литовський. Він і зупинив нового митрополита у Києві та взяв його під варту, оголосивши, що главою всієї Руської Церкви є митрополит Кіпріан. Це була явна спроба повернути до життя стару київську традицію і знову зробити Київ центром церковного життя, а справи митрополії підпорядкувати волі київського князя.

Таким сумним було повернення святителя Діонісія на рідну землю. Перебуваючи протягом року в київській тюрмі, він постійно молився до Господа.

Час упокоєння наступив 26 червня 1385 року.

Поховано його було у Києво-Печерській лаврі. У ближніх (Антонієвих) печерах довгий час залишалися нетлінними його мощі, але були знищені під час пожежі у XVI ст.

27 червня (10 липня) — Преподобного Мартина Туровського

Преподобний Мартин Туровський

У XIIст. місто Туров входило до складу Київського князівства. Але ще на початку XI ст. в Турові вже була єпископська кафедра, і знаходилася вона в Борисо-Глібському монастирі, недалеко від Турова. У цьому монастирі проживав і служив кухарем при Туровських єпископах Симоні, Ігнатії, Іоакимі (відомий з літопису в 1144-1146 рр.) та Георгії блаженний Мартин Туровський. Останній єпископ Георгій звільнив Мартина від обов’язків через похилий вік. Але преподобний Мартин не хотів покидати обитель святих страстотерпців Бориса і Гліба. Він прийняв там чернечий постриг та й залишився на монастирських землях. Преподобний Мартин відзначався надзвичайною скромністю, завжди був надто працьовитим та мав побожне й чеснотне життя. Попередній послух його був досить тяжким, і на схилі літ він став часто хворіти. Під час загострення хвороби — неймовірного болю — він навіть самого себе не міг обслужити.

Якось, перебуваючи у досить тяжкому стані і знемагаючи від спраги, він почав кликати святих страстотерпців Бориса і Гліба. І диво сталося: до нього прийшли святі князі та й запитали: «На що хворієш, старче?» Преподобний Мартин розповів про свою хворобу. На запитання чи хоче він води, відповів, що вже давно спраглий. Один з князів узяв відро і приніс хворому Мартину води, другий узяв келиха і напоїв старця. Щиро дякував блаженний Мартин святим князям і почув їхні слова: «Побережи себе. Ми підемо, а ти не хворій та засни», і зникли з виду. Старець швидко одужав, дякуючи Господу і святим мученикам. Після цих подій він прожив ще один рік і розповів про своє життя своєму духівникові.

Упокоївся преподобний Мартин у 1150 році. Він також є святим Білоруської Православної церкви.

30 червня (13 липня) — Прославлення святителя Софронія, єпископа Іркутського

Дивись за посиланням (30 березня (12 квітня))


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору