«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Травень

Борис Самбор
  1. ТРАВЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)
    1. 1 травня(14 травня) — Священномученика Макарія, митрополита Київського
    2. 2 травня (15 травня) — Перенесення мощів благовірних князів страстотерпців Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида
    3. 2 травня (15 травня) — Святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця
    4. З травня (16 травня) — Преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського
    5. 6 травня(19 травня) — Преподобного Іова Почаївського
    6. 8 травня(21 травня) — Преподобного Арсенія Працелюбного, Печерського, у Дальніх печерах
    7. 8 травня(21 травня) — Преподобного Пимена посника Печерського, у Дальніх печерах
    8. 9 травня (22 травня) — Преподобного Йосифа Оптинського
    9. 10 травня (23 травня) — Святителя Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, у Києві, у Ближніх печерах
    10. 11 травня (24 травня) — Преподобного Софронія, затворника Печерського, у Дальніх печерах
    11. 11 травня (24 травня) — Рівноапостольних Кирила та Мефодія, вчителів Слов’янських
    12. 13 травня (26 травня) — Перенесення мощів преподобномученика Макарія, архімандрита Канівського ігумена Пінського, Переяславського чудотворця
    13. 14 травня(27 травня) — Святителя Микити, затворника Печерського, єпископа Новгородського
    14. 15 травня (20 травня) — Святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця
    15. 15 травня (20 травня) — Преподобного Ісаї Печерського, чудотворця
    16. 15 травня (20 травня) — Преподобного Макарія, просвітителя Алтаю
  2. Травень за старим стилем (червень за новим стилем)
    1. 19 травня(1 червня) — Преподобного Іоана, єпископа Готфського
    2. 21 травня (3 червня) — Благовірного князя Константина та чад його Михаїла і Феодора, Муромських чудотворців
    3. 23 травня (5 червня) — Знайдення мощів святителя Леонтія, єпископа Ростовського
    4. 23 травня (5 червня) — Преподобної Єфросинії, ігумені Полоцької
    5. 27 травня (9 червня) — Перенесення мощів святителів Київських Кипріана та Фотія
    6. 27 травня (9 червня) — Праведного Іоана Руського, сповідника

ТРАВЕНЬ за старим стилем (за новим стилем)

1 травня(14 травня) — Священномученика Макарія, митрополита Київського

Священномученик Макарій, митрополит Київський

Серед українських святих є такі, життя котрих надто недостатньо висвітлено церковною історією і які не залишили після себе написаних праць.

Проте церковна пам’ять зберігає і прославляє, як приклад для наслідування нами, крупинки і фрагменти їх життєписів.

Таким був священномученик Макарій, митрополит Київський. Дані про місце і час його народження, дитячі і юнацькі роки практично відсутні. Відомо лише, що батьки його були заможними і богобоязливими жителями західних земель, які на той час були підвладні Литовській державі. Вони відрізнялися від інших щирою вірою і суворим дотриманням Заповідей Божих, а також і сина виховали за правилами істинної віри та православного благочестя.

Ще в молоді роки, за згодою батьків, Макарій прийняв чернечий постриг. Уже тоді він також відрізнявся від інших ченців зразковим виконанням своїх обов’язків та непохитною вірністю Православ’ю.

Проте слід ще раз наголосити, що до призначення його архімандритом Віденського Свято-Троїцького монастиря точних історичних відомостей щодо його життєпису немає. А призначення відбулося приблизно у1480-1481 роках. За час його управління монастирем свята обитель була приведена у квітучий стан, при ній було споруджено будинок для прочан. Архімандрит Макарій всіляко сприяв розвитку подвижництва серед чернечої братії і проявив високі здібності в управлінні. Про це писав прот. І. Орловський в «Сказаний о священномученике Макарии, митрополите Киевском» (Киев, 1887). У той же час, у праці Щербицького «Виленский Свято-Троицкий монастырь» (Вильно, 1886) автор говорить про те, що він не знайшов у монастирському архіві жодного документа, який би відносився до часу управління монастирем святителем Макарієм.

Навіть якщо таких документів автором не знайдено, то в документах, що стосуються стану православ’я в Литві на той час є достатньо даних, щоб мати загальне уявлення про характер діяльності архімандрита Макарія.

Він був одним із самих видатних захисників Православ’я в Литовській державі і суспільство бачило його палку віру і щиру любов до Православної Церкви.

Час, коли жив і діяв святитель Макарій, був відомий боротьбою Православ’я проти спроб введення унії на наших землях.

У 1458 році відбулося відділення Київської митрополії від Московської. При цьому в склад Литовської держави ввійшла не тільки Київська губернія, а й Волинська, Подільська, Чернігівська, Мінська, Вітебська, Гродненська, Могильовська та Смоленська.

В усьому цьому регіоні з древніх часів існувала Православна віра і тут вона встигла добре вкорінитися. Та і в самій Литві Православна віра також мала своїх послідовників, у тому числі і серед знатних княжих родів Сангушків, Сапєг, Заславських та інших. А в столиці Литви Вільно на кінець XV сторіччя половина жителів були православними. І все-таки Православна віра терпіла значні утиски перш за все тому, що Литвою керували князі, які сповідували римську віру. В угоду їм діяли і деякі попередники святителя Макарія.

За таких умов церковного життя в Литві в 1494 році після митрополита Іони Глєзни (1488-1494) було обрано архімандрита Віденського Свято-Троїцького монастиря Макарія, а в 1495 році собор єпископів висвятив його в сан єпископа і поставив митрополитом Київським. Супрасльський літопис про цю подію повідомляє так: «Зібралися тоді єпископи — володимирський Вассіан, полоцький Лука, туровський Вассіан, Луцький Іона і поставили архімандрита Макарія… митрополитом Києва і всієї Руси. А до Вселенського патріарха за благословенням послали старця Діонісія і диякона-ченця Германа».

Посланці до Константинополя принесли від патріарха Никифора благословенні листи. Проте патріарший посол старець Іоасаф попередив: «Наперед не ставте митрополита раніше ніж будете мати від нас благословення, хіба що трапиться велика потреба». «Ось така потреба і була», — відповідали єпископи.

Під час свого недовгого служіння святитель Макарій багато віддав сил на зміцнення Православ’я на землях Литовської держави. Це було дуже не просто, тому що тоді в Литві духівництво повністю залежало від світських властей. Тому Святитель Макарій вимагав від православного духівництва постійно бути на високому рівні свого покликання, навчати мирян не тільки своїм проповідуванням Слова Божого, але й власним життєвим прикладом. Дії святителя Макарія також призвели до відповідного обмеження прав мирян у церковних справах. У той же час святитель Макарій всією душею рвався в Київ, його турбувало те, що в центрі митрополії його попередники не були вже більше ста років. Систематично піддавалися пограбуванню і цілком запустіли головні православні святині — Києво-Печерська лавра і Софія Київська.

Незважаючи на серйозні попередження друзів і прихильників та зібравши кошти на відновлення діяльності київських святинь, святитель Макарій у 1497 році під час Великого посту вирушив до Києва.

Я хочу виконати мій святий обов’язок, як архіпастир. Нехай буде на мені воля Божа», — сказав він.

Подорожуючи річкою Прип’ять, біля села Скриголов, що на білоруській землі, була зроблена зупинка для відправлення Божественної літургії в місцевому храмі. Отримавши звістку, що на село напали перекопські татари, святитель звернувся до мирян: «Рятуйтесь дітки, а мені не можна, я віддаю себе волі Божій» і продовжив відправлення літургії.

Проте тут же був убитий прямо біля престолу. Сталося це 1 травня 1497 року. Тогочасний літописець так описав цю жахливу подію: «… того ж 1497 травня 1 дня на шостій седмиці після Великодня в понеділок, безбожні перекопські татари вбили преосвященного Київського Макарія, Митрополита й архієпископа всієї Русі. У селі Скриголові, Мінської губернії, за 5 миль від Мозиря на річці Бчичі, наздогнали його несподівано. Вони забрали у свою землю тих, хто був із ним, і одних убили, інших погнали в полон… Так Бог попустив, по наших гріхах. Така смерть з архієреєм Божим сталася для того, щоб більшу нагороду він дістав. Він вирушив до Києва, бажаючи допомогти Софії, церкві Божій, розореній раніше тими ж нечестивцями… Перед кончиною, за 8 днів, дехто відкрив йому близьке розлучення душі його з тілом; але він, як людина, дещо сумнівався… Жахливо, браття, коли таке трапилося з архієреєм Божим, за попущенням Божим: як же ми уникнемо гніву Божого за наші діла?» Священномученик Макарій, наш невсипущий молитвеник, закликає нас до терпіння й у молитві, і в повсякденному нашому житті з його радостями й стражданнями. У Києві над давнім Подолом на горі Юрковиці височіє єдиний із XIX ст. дерев’яний храм в ім’я священномученика Макарія. А в ньому дві чудесні ікони святителів Миколи Мирлікійського та Макарія Київського роботи видатного художника із Черкащини Івана Їжакевича.

Мощі священномученика Макарія були перевезені до Києва в Софіївський собор, і перебували там 450 років.

З 1947 року вони спочивають у Свято-Володимирському Кафедральному соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату.

2 травня (15 травня) — Перенесення мощів благовірних князів страстотерпців Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида

Дивись за посиланням (24 липня (6 серпня))

2 травня (15 травня) — Святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця

Святитель Афанасій, патріарх Царгородський, Лубенський чудотворець

У бурхливому XVII ст., в 1654 р., коли доля України вирішувалася на цілі сторіччя наперед, на стародавній землі Лубенщини закінчився життєвий шлях Патріарха Константинопольського Афанасія III.

А починався він у 1597 р. в місті Ретимноні на острові Крит. Олексій Пателарій — таке мирське ім’я святителя — походив зі знатної і благочестивої грецької родини, яка мала зв’язки з візантійською династією Палеологів. Його батько, Григорій, був ученим філософом і публіцистом, старший брат Євстафій — лікарем. З юних літ хлопчик відрізнявся від своїх ровесників незвичайними розумовими здібностями.

Блискучу на той час освіту Олексій отримав у школі знаменитого на острові Крит Аркадієвського монастиря, яка надавала своїм учням ґрунтовні знання з філософії та філології. Крім того, Олексій вивчав математику й астрономію, риторику і піїтику, музику, літературу та богословські науки. Він добре володів давньогрецькою, латинською, єврейською, італійською та арабською мовами. Але найбільш важливим було те, що в цій школі учні отримували тверде православне виховання — особливо якщо врахувати, що Критом на той час володіли венеціанці — католики.

Та, незважаючи на освіченість і неабияку популярність Олексія серед оточення, світське життя його не спокушало, а надто вабило життя християнських подвижників. Тому після смерті батьків, у віці 26 років, він покидає о. Крит. Спочатку в одному із Солунських монастирів Олексій приймає першу ступінь постригу — в рясофор з іменем Ананія, а потім відправляється на Афон в монастир Есфігмен, де несе послух у трапезній. На Афоні він заснував келію, на місці якої згодом виник скит апостола Андрія. Так повідомляє «Православная энциклопедия» (Т4. — М., 2002. — С.20). Монахиня Таїсія у своїх «Житиях русских святых», опублікованих у Джорданвіллі (США), стверджує, що в цій келії потім жив старець Паїсій Величковський, і вона стала першоосновою Свято-Іллінського скита. Преподобний Паїсій Величковський (пам’ять 15 (28) листопада) є українським православним святим, а насельниками цього скита були вихідці з України.

Пізніше Олексій-Ананій подорожує у Святі місця до Єрусалима. Повернувшись ненадовго на острів Крит, приймає постриг з іменем Афанасія у Критському обійсті Синайського монастиря. Афана-сій прославився як видатний проповідник і тлумач Святого Письма. У Солуні він був висвячений на священика і призначений вчителем у Валахію. Константинопольський Патріарх Кирило І Лукаріс доручає Афанасію перекласти з єврейської на новогрецьку Псалтир. І той добросовісно і якісно виконує це доручення. Псалтир у його перекладі зберігався в обителі святого апостола Іоана Богослова на острові Пат-мос. Завдяки перебуванню Афанасія при дворі молдавського господаря Василя Аупула і подвижницькій діяльності ченця, Христове вчення дістало широке розповсюдження серед валахів і молдаван.

Потім Афанасія відкликали до Константинополя і призначили проповідником при Патріархаті. Його стійкість у Православ’ї, а також турботи про свою паству привернули до нього доброзичливу увагу Константинопольського Патріарха Кирила І Лукаріса. У 1631 р. Афанасія висвятили на митрополита Солунського.

Через деякий час на Патріарха Кирила звели наклеп і ув’язнили його на острові Тєнедос. А святитель Афанасій став Константинопольським Патріархом Афанасієм III. Сталося це в день Благовіщення Пресвятої Богородиці, 25 березня 1634 року. Проте вже за 40 днів, у квітні, він поступився попередньому Патріархові, який повернувся з ув’язнення. Ще тричі Афанасій обиратиметься на Патріарший престол, і все короткостроково: на рік, знову на 40 днів, і востаннє — в 1652 р. — на 15 днів.

Його першосвятительське служіння на Вселенській кафедрі проходило в досить складний час, в умовах мусульманського державного володарювання та католицьких претензій на Вселенську Церкву з боку Риму. Константинопольська Церква, переслідувана іновірцями, перебувала у великій убогості і злиднях. Їй була потрібна матеріальна допомога. На прохання про милостиню відгукнулася Руська Православна Церква. Двічі вирушав до Москви святитель Афанасій. У 1643 році, діставшись Молдавії, він захворів і зупинився при дворі молдавського господаря аж на 8 років. У місті Галаці (тепер Румунія) заснував обитель святого Миколая — як обійстя Синайського монастиря великомучениці Катерини. Тоді ж він написав «Гімн Пресвятій Богородиці». Але й у Молдавії він постійно звертав свій погляд на Святу Гору Афон, навідувався до неї і мріяв скінчити там своє земне життя. Та Промисел Божий був іншим. Відрікшись у 1652 р. від Патріаршого Престолу на користь митрополита Лаврійського Паїсія, святитель відбуває у Молдавію й отримує від молдавського господаря Василя Лупула в управління монастир святого Миколая в Галаці, ним же заснований. Проте не залишає своїх намірів відвідати Москву. По дорозі до неї Афанасій бачив розбурхану визвольною війною Україну. Заїжджав до гетьманської столиці Чигирина і з великими почестями був прийнятий Богданом Хмельницьким.

Після короткочасної зупинки в Путивлі у квітні 1653 р. святитель прибув до Москви. Московський Патріарх Никон та цар Олексій Михайлович також зустріли його з великими почестями.

Святитель Афанасій звершував богослужіння в різних монастирях і храмах Москви, відвідав Троїце-Сергієву лавру. З метою виправлення московських богослужбових книг під грецький зразок написав особливий твір — «Чин архієрейського служіння Літургії на Сході». Уразив Москву скромністю свого життя і своїм смиренням, отримав щедрі милостині для Константинопольського Патріархату і в грудні 1653 р. відбув із Москви. У Брянських лісах був пограбований розбійниками і серйозно захворів. Знову заїжджав у Чигирин і зустрічався з Богданом Хмельницьким, і все ж таки мав намір дістатися до Молдавії, до Галаца, потрапити у свою чернечу обитель. Та на заваді знову стала хвороба, тому вирішив пожити до весни і до одужання в Мгарському Спасо-Преображенському монастирі, що біля м. Лубни на Полтавщині.

Цей монастир був заснований у 1619 році на кошти Раїни Моги-лянки, княгині Вишневецької, двоюрідної сестри Київського митрополита Петра Могили. Крім того, вона передала монастирю великі угіддя між річками Сулою та Удаєм. Існувало повір“я, що місце, де заснувати монастир, Раїні Вишневецькій вказали ангели. Тарас Шевченко так пише про цю подію в повісті «Близнецы»: «…Слушал всенощные бдения в Лубенском монастыре, перед ракою святого Афанасия, Патриарха… Слушал от какого-то переходящего богомольца легенду об успении святого Афанасия в сидячем положении. И о том, что дочери лютого Иеремии Вишневецкого-Корибута снился сон, что она в раю и ее оттуда вывели ангелы, говоря, что если она своим коштом выстроит храм Божий в добрах своих близ города Лубен, то поселится уже навеки вечные в раю. Она и соорудила храм себе…».

Патріарха гостинно зустріла монастирська братія на чолі з ігуменом Петроніком Левковичем. Коли ігумен підійшов для Патріаршого благословення, то почув такі слова вже тяжкохворого святителя: «Бажає душа моя в цьому монастирі грішне тіло моє схоронити». Монастирська братія разом з ігуменом оточили святителя Афанасія в його останні дні великою турботою і піклуванням.

Патріарше бажання сповнилося 5 квітня 1654 р. на Фоминому тижні. Його тіло було поховано в Спасо-Преображенському храмі під амвоном біля церковних врат. За уставом Східної Церкви, Патріарх в повному облаченні сидить у кріслі, тримаючи в руках посох, в кам’яній гробниці. Гробниця була покрита чистим сріблом вагою 68 кг.

Через 8 років після кончини святителя Лубни відвідав Газський митрополит Паїсій Лігарід і попросив показати гробницю Афанасія. Коли вона була відкрита, усі побачили, що одежа і крісло згнили, але тіло залишилося нетлінним. Митрополит Паїсій розповів, що йому уві сні було видіння, в якому святитель Афанасій сам попросив відкрити гробницю. Знайдення чесних мощів святителя відбулося 1 лютого 1662 р. Нетлінне тіло було одягнуте в нові ризи, гробниця піднята в храм. До цього часу вже були відомі декілька випадків благодатного зцілення біля гробниці святителя. Після цієї події він став з’являтися уві сні багатьом, благословляючи і зціляючи хворих. Числені зцілення почали відбуватися і біля святих мощів. Відомо також, що видіння святителя Афанасія було і єпископу Білгородському Іоасафу (Горленку). Розповіді про чудодійні мощі святителя не минула своєю увагою історична література, та навіть і художня — і ще ж в часи безбожної влади. Великий дослідник української старовини Дмитро Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків» пише, що в кошового отамана Запорізької Січі Івана Сірка була дружина Софія, «мучимая вельмьі от беса», яку батьки возили на зцілення в Києво-Печерський монастир, але вилікував її Патріарх Афанасій у Лубенському Мгарському монастирі. «І досі (до 1671 р.) вона перебуває у здравії».

Письменник з Полтавщини Олесь Донченко в повісті «Лукія» пише, як Києво-Печерський чернець згадує про Мгарську обитель: «В монастирі були мощі святого Афанасія Сидячого, і на уклін до цих мощей ішли юрби людей. Афанасій сидів у соборі в позолоченій гробниці… Десятки років сидить Афанасій, і досить одного дотику до його нетлінного тіла, щоб зцілитися від лютих хвороб. Хіба не говорять про це десятки людей, хіба не приходять за сотні верст до монастиря юрби богомольців?».

У 1682р . нетлінні мощі були перенесені в новий, побудований за кошти гетьмана Івана Самойловича, кам’яний Спасо-Преображенський собор. У 30-х роках XX ст. безбожна влада ліквідувала Мгарський монастир, і мощі були перевезені до Харкова. Нині вони спочивають у Харківському Благовіщенському соборі у такому ж сидячому стані. Тому й іменується в народі святитель — Афанасій Сидячий. Тепер до Харкова, знаючи про цілющі властивості мощів Афанасія Сидячого, ідуть тисячі людей з вірою і надією. Остаточне рішення про канонізацію святителя Афанасія було прийнято РПЦ в кінці XIX ст. Після того як російський церковний історик Є. Голубинський довів, що перша його канонізація здійснена між 1672 і 1676 роками Київським митрополитом Йосипом Нелюбовичем-Тукальським, відомим поборником самостійності України.

Вшанування пам’яті святителя Афанасія, Патріарха Константинопольського, установлено в день пам’яті однойменного йому святителя Афанасія Великого, архієпископа Олександрійського.

З травня (16 травня) — Преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського

Преподобний Феодосій, ігумен Києво-Печерський

3 травня (16 травня) Преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського

Після преподобного Антонія, засновника Печерського монастиря, преподобний Феодосій Печерський став другим світильником нашої святої Української Православної Церкви.

Саме його названо засновником українського чернецтва й основоположником чернечого життя. Адже преподобний Антоній, хоч і приніс зі святої гори Афон чернечий спосіб життя, сам спільним життям не жив. Він дійсно звик жити на відлюдді. Тому, коли зібралося біля нього близько 12 ченців, він призначив їм настоятелем преподобного Варлаама (пам’ять 19 листопада — 2 грудня), а сам усамітнився в одинокій печері.

Та наша мова піде про преподобного Феодосія Печерського, перше житіє якого належить перу преподобного Нестора Літописця (пам’ять 27 жовтня — 9 листопада). А починаючи свою оповідь про Феодосія, преподобний Нестор звернувся до Господа з такою молитвою: «Владико мій, Господи Вседержителю, убогим Подателю, Отче Господа нашого Ісуса Христа, прийди на допомогу мені й просвіти серце моє для розуміння заповідей Твоїх, і відкрий уста мої на визнання чудес Твоїх та на хвалу угодника Твого. Нехай прославиться ім’я Твоє Святе, бо Ти — помічник усім, хто надіється на Тебе в усі віки. Амінь».

Далі літописець повідомляє нам, що в місті Василеві (тепер Васильків — районний центр Київської області), у просвіченій християнською вірою благочестивій родині княжого службовця народився хлопчик. На восьмий день батьки віднесли немовля до храму для Святого хрещення. Священик, відчуваючи, що хлопчик з юних літ хоче присвятити себе Господу, назвав його Феодосієм, що грецькою мовою означає «Богом даний». Дитина росла, вихована батьками, і благодать Божа була на ній, і Дух Святий вселився в неї ще з дитинства.

Невдовзі, за повелінням князя, батьки переселилися в м. Курськ (тепер — у Російській Федерації). Юнак ріс у премудрості та любові Божій, просив батьків віддати його на навчання. Вони не заперечували, і хлопець щодня ходив до храму і з величезною увагою слухав там Божественну літургію. Залюбки читав духовні книжки, у першу чергу, Святе Євангеліє. Там він і вичитав слова Господні: «Хто любить батька чи матір більше, ніж Мене, недостойний Мене» (Мф. 10, 37). «Прийдіть до Мене, всі струджені і обтяжені і Я заспокою вас; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим» (Мф. 11, 28-29).

Усі дивувалися із премудрості й розуму юнака, а він уже тоді почав думати, як постригтися в ченці. Коли Феодосію виповнилося 13 років, він почав більше працювати на батьківському полі разом зі слугами та ще й в убогому одязі. Мати вважала його поведінку такою, що ганьбить і його самого, і весь «їхній рід, адже після смерті батька залишилася величезна спадщина. Та блаженний отрок від неї відмовлявся, за що його нерідко навіть били. Однак юний розум уже був спрямований на пошуки власного спасіння. Феодосій чув про святі місця, пов’язані зі страдницьким життям Ісуса Христа, мріяв їх відвідати та смиренно молився: «Господи, Ісусе Христе, почуй мою молитву й сподоби мене відвідати Святі місця Твої, щоб їм поклонитися».

Якось до Курська завітали прочани, що йшли до Єрусалиму, і Фео-досій умовив їх взяти його із собою. Пізньої ночі розпочався його перший шлях до Святих місць, який, на жаль, був недовгим. За кілька днів мати з меншим сином наздогнала втікача, жорстоко його побила й повернула додому. Дісталося і єрусалимським прочанам за необачний учинок.

Деякий час удома він був зачинений у кімнаті, навіть у кайданах, але все переносив покірно, з радістю та щиро дякував Богу. Нарешті, мати змилостивилася над сином, бо любила його дужче за всіх інших дітей і лагідно попросила не залишати її. Феодосій знову почав відвідувати церкву, але дізнався, що іноді літургія не служиться через відсутність проскур. І вирішив блаженний Феодосій купувати борошно та самотужки випікати проскури. Невеликий заробіток він віддавав убогим, чим викликав глузування однолітків. Так звершувалася Господня воля: непорочний і чистий юнак приносив проскури в храм Божий.

Мати вимагала покинути цю роботу, аби не накликати гніву на їхній рід. А він відповідав: «Мамо! Сам Господь Бог наш Ісус Христос смиряв Себе заради нас, і тим самим подав приклад нам, щоб, і ми смирялися заради нього. За що можна дорікати мені, коли Сам Господь на Тайній вечері перетворив хліб на тіло своє? Я ж лише печу хліб, на якому має звершуватися це велике таїнство — перетворення хліба на Тіло Христове».

Що могла сказати мати після такої мудрої відповіді? На деякий час вона залишила сина в спокої. А він знову задумав покинути рідну домівку. Якось уночі він вийшов із дому й пішов у сусіднє місто, де жив у священика, і займався своєю звичайною справою. Та мати знову знайшла його й привела додому. Блаженний отрок мовчав та лише молився, щоденно відвідуючи храм. Найбільшим щастям для себе він вважав страждання разом із Христом.

Ніякі мирські блага не могли спокусити Феодосія, і він таємно продовжував мріяти про чернецтво. У місцевій кузні попросив коваля викувати йому залізний ланцюг, обв’язав ним свій стан і постійно з ним ходив. Залізо вгризалося в тіло, а він усе терпів. Мати, дізнавшись про це, з великою люттю зірвала залізо з пояса. При цьому на обличчі сина було лише смирення.

Щоденно він читав Божественні слова зі Святого Євангелія. І як тільки мати відлучилась на довгий час у село, зібрався і пішов за подорожніми купцями до святого міста Києва. За три тижні він уже обходив київські монастирі та ніхто не хотів приймати бідного та вбого одягненого юнака.

Але згодом він почув про блаженного Антонія, який жив на схилі гори в печері. Юнак прийшов до нього, упав перед ним на коліна й слізно благав прийняти його до себе. Антоній відмовляв, посилаючись на його юність та передбачаючи, що не витримає він тутешніх скорбот. Та коли преподобний почув такі слова прибулого: «Бог привів мене до твого осідку, і повелів мені спасатися через тебе, а тому все, що накажеш творити — сотворю»; відразу ж відповів йому: «Благословенний Бог, сину, що укріпив тебе в такому прагненні. Ось місце твоє — живи в ньому». Благословив старець блаженного Феодосія та доручив священику Никону постригти його в ченці. Подія ця сталася в 1032 році, коли Феодосію йшов двадцять четвертий рік, а на великокняжому київському престолі був благочестивий Ярослав Мудрий, син рівноапостольного князя Володимира.

Києво-Печерський Патерик говорить, що «Феодосій цілковито присвятив себе Богові й преподобному Антонію, цілі ночі прославляв Творця, долаючи дрімоту, удосконалюючись у стриманості тілесній, працюючи та повсякчас пам’ятаючи слова псалма: «Поглянь на скорботи мої і знесилення моє і прости всі гріхи мої» (Пс. 24, 18).

Усіма способами отець Феодосій смиряв свою душу стриманістю, тіло ж приборкував працею й подвигами. Преподобні Антоній і Никон дивувалася з його юного благочестя, смирення й покори та славили за це всемилостивого Бога.

Тимчасом, сувора мати шукала сина в Курську та навколишніх містах, навіть оголосила про його розшук, але безрезультатно. Час минав, і якось прибульці з Києва повідомили їй, що бачили Феодосія там ще чотири роки тому. Негайно відправились вона до Києва, обійшла майже всі монастирі та й дізналася, що її син знаходиться в печері преподобного Антонія. Слізні прохання до старця допомогли їй побачити сина, але тому довелося вмовляти Феодосія, щоб вийшов до матері. З великим сумом побачила мати свого сина, який дуже змінився від суворого посту та важкої праці. Тільки й спромоглася сказати йому: «Ходи, дитино, до свого дому, а що тобі буде потрібно для спасіння душі, будеш робити у своєму домі на свій розсуд, лиш не покидай мене. А коли я помру ти поховаєш моє тіло, повернешся до цієї печери, якщо захочеш. Не можу жити, коли не бачу тебе». І ось що почула мати від свого сина: «О, мамо! Якщо мене любиш і хочеш бачити, хоч деколи, то переселися в це місто, вступи в один із жіночих монастирів, пострижися в черниці й, приходячи сюди, будеш мене бачити, а разом із тим спасеш і свою душу. Якщо ж так не вчиниш, то кажу тобі правду, що вже більше не побачиш мого обличчя».

І не розуміла, і не хотіла слухати мати таких слів свого сина. Тому він, повернувшись до печери, ревно молився Господу про спасіння душі своєї матері. І Бог почув молитву свого угодника. Адже ще пророк Давид так про це казав: «Господь близько до всіх, хто призиває Його, хто призиває Його праведно. Він сповняє бажання тих, що бояться Його, чує молитву їхню і спасає їх» (Пс. 144, 18-19).

Пообіцяла мати синові зробити все так, як він їй велить, бо з його науки зрозуміла, що ніщо є цей скороминучий світ. Радий був такому материнському рішенню блаженний Феодосій, та й преподобний Антоній надав їй багато корисних порад для душі. Її прийняли в жіночий монастир святого Миколая і прожила вона в доброму покаянні ще багато літ. Про юні роки свого сина до вступу в Києво-Печерську обитель мати розповіла одному із братів, зі слів якого й записав усе це преподобний Нестор.

Невдовзі після того, як Феодосій став ченцем, його висвятили на ієродиякона, а незабаром і — на ієромонаха.

Після смерті Ярослава Мудрого в 1054 році на великокняжий київський престол сів його син Ізяслав. У 1062 році він і призначив згаданого вище першого ігумена Києво-Печерського монастиря Варлаама в новозаснований монастир Святого Димитрія (пізніше — Михайлівського Золотоверхого). Тут і постало питання про його наступника. Ні у братії, ні у преподобного Антонія сумнівів не було — ним повинен стати блаженний Феодосій. Тож з 1062 до 1074 року, часу завершення свого земного життя, преподобний Феодосій буде ігуменом Києво-Печерської обителі. При ньому кількість насельників монастиря зростала, і печера виявилася затісною. Неподалік від печери ігумен вибрав місце для спорудження келій монастиря, а коли вони були готові, то й переселився туди зі всією братією. Невдовзі спорудив і простору дерев’яну церкву на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

На той час чернець Києво-Печерський Єфрем, майбутній єпископ Переяславський (пам’ять 28 січня — 10 лютого) за дорученням преподобного Антонія протягом 18 років жив в одному з найбільших монастирів Візантії — Студійському, вивчаючи і суворо дотримуючись правил монастирського життя, тобто Студійського статуту. Ігумен Феодосій послав одного із братів у Константинополь до Єфрема, щоб переписати й принести до Києва той Студійський статут. Разом із преподобним Єфремом ігумен Феодосій запровадив його в Києво-Печерському монастирі, і вони обидва показали зразкове дотримання нових студійських правил, які згодом прийняли й інші наші монастирі. Треба зауважити, що нові, значно суворіші правила монастирського життя не відлякували, а, навпаки, приваблювали молодих ченців; кількість насельників сягнула вже цілої сотні. Нікому, хто хотів стати ченцем, Феодосій не відмовляв, зі всією щирістю приймаючи всіх — і бідних і багатих. Адже добре пам’ятав, як сам колись, бажаючи чернечого постригу, обходив усі монастирі Києва, а ніхто не хотів його прийняти. Але постригав не кожного, добре придивляючись і випробовуючи у всіх служіннях. Мав звичку, як добрий батько, обходити вночі келії своїх духовних синів, знайомився зі способом їхнього життя, вивчав рівень їхньої стриманості. Коли ж чув молитви ченця, радів за нього і прославляв Господа. Коли ж після молитви сходилися до одної келії двоє чи троє для розмови про пусте, стукав рукою у двері, даючи знати про свій прихід та йшов далі. Наступного дня запрошував до себе та притчами схиляв їх до каяття. Ігумен був ніби запашне кадило для Бога; запах його чеснот розповсюджувався на всю околицю: він завжди проявляв спокій, сумління і душевну радість за істинних чорноризців — угодників Божих. За них він молився Господу, а їх самих учив: «Молю вас, браття, потрудіться постом і молитвою, дбайте про спасіння наших душ, відверніться від наших злобних і лукавих шляхів… йдіть шляхом Господнім, який веде до життя; шукаймо Бога плачем і сльозами, постом і почуттями, смиренням і послухом — щоб знати лише Його милість».

Під час Великого посту ігумен усамітнювався у таємній печері аж до Вербної неділі у надзвичайних покутах, суворому пості й довгих молитвах із незліченними доземними поклонами. «І ніхто про це не знав», — сказано в Патерику.

Одного разу скривджена несправедливим суддею вдова зустріла преподобного за межами монастиря, подумала, що то звичайний чернець і запитала його: «Скажи мені, чи в монастирі ваш ігумен?». А він запитав: «Що тобі треба? Він людина грішна». Жінка сказала: «Про те я нічого не знаю, але знаю, що багатьох він визволив від напастей і печалі. Тому прийшла, щоб і мені він допоміг». «Йди додому, — сказав їй преподобний, — а коли прийде наш ігумен, я скажу йому про тебе і він тебе визволить із твоєї печалі». Сам же відвідав суддю і переконав його повернути вдові все те, що в неї несправедливо забрали.

Господній заповіт апостолам — «більший між вами хай буде, як менший, а старший — як слуга» (Лк. 22, 26) — пронизував усе життя преподобного Феодосія.

Навіть будучи ігуменом, Феодосій не гребував чорною роботою: рубав дрова, місив тісто в пекарні та носив воду із криниці. Коли в обитель із подвижницької подорожі повернувся блаженний Никон, який постригав його в ченці, Феодосій робив йому нитки для зшивання книг, бо шанував його як батька. Такими були його простота в трудах і чернече смирення.

Звичайно, багато прикрощів і печалі завдавали йому злі сили, та він ніколи не падав духом і не жахався серцем: захищав себе і свою братію хресним знаменням, співом псалмів та безперестанною молитвою. Сатана всілякими способами намагався викорінити святе стадо Божих угодників із Печерських гір та цього йому зробити не вдалося: з Божою допомогою, преподобний отець Феодосій переміг його своїми молитвами.

Заслуговує на окрему увагу його ставлення до іновірців. З одного боку він був упевнений, що хвалити чужу віру означає принижувати і втрачати свою. З іншого — він закликав милувати й допомагати будь-кому, хто потрапив у біду, хто нагий і голодний, незалежно від віри чи безвір“я.

Слід сказати і про чудесне видіння наступному ігумену монастиря Стефану, яке було ще за життя преподобного Феодосія. Якось той, повертаючись до свого монастиря, побачив яскраве світло над Печерською обителлю і прославив Господа, промовляючи: «О, яка велика милість Твоя, Господи, що явив Ти такий світильник на цьому святому місці того преподобного мужа, котрий, сяючи так, просвітлює монастир свій!». Бачили це диво і багато інших людей.

Досить шанобливо ставився до ігумена Феодосія великий князь Київський Ізяслав Ярославич. Він часто приїздив у монастир і отримував істинну насолоду від богонатхненних розмов із преподобним, разом молився в монастирській церкві. Ігумен також гостював у князя.

Міжкнязівські чвари знову змінили владу в Києві. Під 1073 роком Літописець розповідає про це так: «Підняв диявол розлад серед братів Ярославичів… Ізяслав пішов у ляхи… а Святослав сів у Києві… Того ж року заснована була церква Печерська Святославом князем, сином Ярославовим, ігуменом Феодосієм і єпископом Михаїлом». Про заснування церкви трохи докладніше. Справді, дерев’яна церква, побудована Феодосієм, стала вже малою і потрібно було будувати нову — простору і кам’яну. Великий Київський князь Святослав, дід преподобного Миколи Святоші (пам’ять 14(27) жовтня), виділив частину своєї землі і навіть сам копав котлован. Святе місце під величний храм було визначене росою з небес, а потім посухою. Блаженний Феодосій щодня трудився над будівництвом храму, але освячувалася Велика Лаврська церква вже без нього.

Дні земного життя преподобного Феодосія закінчилися в 1074 році. Відсвяткувавши разом із братією Христове Воскресіння, він занедужав і хворів п’ять днів. За цей час, також разом із братією, розв’язав питання про свого наступника Стефана (пам’ять — 27 квітня — 10 травня). Літописець під 2 травня 1074 року пише так: «Коли прийшов сьомий день, Феодосій уже знемагав. І покликав він Стефана із братією, і став їм говорити так: «Якщо після мого зішестя зі світу цього буду я угодний Богові… то монастир стане підноситися і перебуватимуть у ньому (чорноризці). І ви знаєте, що прийняв мене Бог».

Коли ж настав день восьмий, тобто 3 травня 1074 року, після сходу сонця преподобний Феодосій віддав свою душу в руки Господні. Під час кончини князь Святослав знаходився недалеко від монастиря і знову бачив вогняний стовп від неба до землі. Як і заповідав преподобний, ховали його без мирського ока, хоча за закритими монастирськими воротами зібралося безліч народу. Тут же, з волі Божої, чорна хмара закрила небо і страшна злива змусила розійтися тих, хто зібрався біля воріт, а невдовзі знову засяяло сонце. Преподобного Феодосія поховали в печері, під старим монастирем. Ця печера, разом із суміжними печерами, згодом отримали назву Феодосієвих або Дальніх печер. У 1091 році мощі були перенесено з печери в притвор Великої Печерської церкви. Канонізований у 1108 році.

Пам’ять преподобного Феодосія, ігумена Києво-Печерського Свята Українська Православна Церква ще відзначає:
— 14 (27) серпня — у день перенесення святих його мощів у 1091 році;
— 28 серпня (10 вересня) — у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Дальніх печерах спочилих;
— 2 (15) вересня — разом із преподобним Антонієм Печерським та в другу неділю Великого посту.

6 травня(19 травня) — Преподобного Іова Почаївського

Дивись за посиланням (28 жовтня (10 листопада))

8 травня(21 травня) — Преподобного Арсенія Працелюбного, Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Арсеній Працелюбний, Печерський

Чернець Києво-Печерського монастиря, жив у ХІІІ-ХІV ст. Був названий працелюбним тому, що ніхто і ніколи не бачив його без роботи. Або виконував свій послух, або був на молитві. Їжу вживав лише після заходу сонця. За свою працю ще за земного життя отримав від Господа дар чудотворіння.

Пам’ять його відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та у другу неділю Великого посту.

8 травня(21 травня) — Преподобного Пимена посника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Пимен, посник Печерський

Відомості про його життя в одних джерелах подаються XII ст., і вказується рік упокоєння — 1141, в інших — XIII-XIV ст. Києво-Печерський патерик говорить, що преподобний Пимен проживав при ігуменах Никоні та Іоані, а це означає, що в кінці XI — на початку XII ст. Але ж у Дальніх печерах спочивають угодники, що жили за монгольського та післямонгольського періодів. У 1132-1141 роках Пимен був ігуменом Києво-Печерського монастиря і був суворим посником, їжу вживав лише один раз на тиждень і то в малій кількості. Але, сумлінно виконуючи монастирський послух, він ніколи не слабнув від праці й посту.

Удень у жорнах молов борошно, носив дрова для кухні, а ночі проводив у молитвах. За свої подвиги преподобний Пимен отримав від Господа вічне блаженство.

Пам’ять преподобного Пимена посника відзначається ще в другу неділю Великого посту, 7(20) серпня й 28 серпня (10 вересня).

9 травня (22 травня) — Преподобного Йосифа Оптинського

Преподобний Йосиф Оптинський

Старцями називають православних християн, найчастіше в чернечому або ієрейському сані, наділених від Бога талантом вести людей до спасіння. Зазвичай вони мають: дар молитви, дар розрізняти помисли (чи від Бога вони та його ангелів, чи від духів зла), дар прозорливості чи пророцтва, дар учительства, дар зцілення духовних і тілесних хвороб. Усі ці якості були притаманні старцю Йосифу, ієромонаху Оптиної пустині — чоловічого монастиря поблизу м. Козельська (тепер — Калузька обл. в Росії). Свято-Введенська Оптина пустинь була найбільшим центром старецтва на той час.

У миру — Іван Юхимович Литовкін. Народився 2 листопада 1837 року в селі Городище Старобільського повіту Харківської губернії (тепер — Луганська область). Його батьки були добрі, розумні і благочестиві люди, народили трьох синів і трьох дочок, та мали велику повагу від односельців. Батько Юхим Омелянович був сільським головою, мати Марія Василівна — зі священицького роду. Вони постійно ходили до церкви, вдома завжди читалися духовні книги, особливо — житія святих. У своїй оселі батьки любили приймати ченців, що збирали подаяння на монастирі, і обов’язково кожному подавали чималі кошти. Другого сина при хрещенні назвали Іваном на честь святого Іоана Милостивого, патріарха Олександрійського, про якого знали як про великого творця милосердя. Своїм дітям батьки намагалися дати не стільки земного багатства, як скарбу Небесного, тому й виховували їх у страху Божому, покірними та благочестивими. З матір“ю діти ходили в церкву, молилися, а Ваня навіть співав на кліросі.

Лише чотири роки виповнилося йому, як помер батько, а мати прожила ще сім років і померла під час епідемії холери. Найбільше любила Ваню старша сестра Олександра, майбутня черниця і вона зберегла спогади про його дитинство: хлопчик був хворобливим, але лагідним і надто чуттєвим до чужого лиха. У 8-річному віці йому було чудесне видіння Матері Божої «в короні і з хрестиком». Воно залишило глибокий слід у душі хлопчика, і з тих пір він дуже змінився. Став тихим і задумливим та полишив всякі дитячі забави. У його серці загорілася жива віра і любов до Цариці Небесної.

Якось у селі сталася велика пожежа. Переляканий Ваня простягнув руки до церкви зі слова ми: «Цариця Небесна! Залиши нам наш будинок, він же зовсім новий!» Дитяча молитва була почута: все кругом згоріло, а будинок Литовкіних залишився. За рік до своєї смерті мати відвезла сестру Олександру в Борисівську Тихвинську пустинь, яка була тоді під духовним управлінням оптинських старців. Ставши круглим сиротою, Ваня поселився у старшого брата Семена, але той досить швидко й легковажно розтратив усе батьківське майно, у тому числі й дім.

Тяжкі часи настали в житті юного Івана, довелося переносити й голод і холод, працювати у різних хазяїв. Єдиним спадком, що залишився від батьків, була молитва, єдиним місцем утіхи для молодої душі був храм Божий. Іван відправляється з прочанами до Києва, щоб вклонитися святиням стародавнього міста. Душа його тягнеться до монастирського життя. Попутно він відвідує у Борисівській пустині свою сестру-черницю, яка вже звалася Леонідою. Раніше вона ділилася зі старцем Макарієм своїми турботами про меншого брата Івана, хотіла, щоб він пішов у монастир, і добре пам’ятала відповідь старця: «Не сумуй, буде він ченцем!» Та вже й сам Іван був готовий до цього. Після щасливої зустрічі з сестрою він отримує пораду її наставниці — стариці Аліпії — йти в Оптину пустинь. Не в Київ, куди тягнуло його серце, а туди, куди показала йому рука послуху.

Це був Божий Промисел для 24-річного Івана Аитовкіна: його життєвий причал — Оптина Свято-Введенська пустинь. Прийшов він туди 1 березня 1861 року. Трохи побув у послуху помічником кухаря. Його беззаперечна слухняність і мовчазність були помічені відразу. Невдовзі йому було запропоновано перейти в «хатинку» преподобного Амвросія, великого Оптинського старця і прозорливця. У цій «хатинці» він прожив рівно 50 років. Бути поряд зі старцем Амвросієм для Івана була і велика честь, і велика втіха. У той же час постійна суєта і прийом численних відвідувачів надто засоромлювали і обтяжували його. Він знову почав мріяти про Київ, а ще й про Афон. Якось преподобний Амвросій застав його саме за такими роздумами і, читаючи його думки, промовив: «Брате Іване! У нас краще, ніж на Афоні». Вражений послушник зрозумів, що його помисли були лише спокусою. Він повірив, що в словах старця Амвросія звучить для нього вказівка Господня. З того часу Іван став відданим і улюбленим учнем преподобного Амвросія. Кожне слово старця і його воля стали для Івана законом. У 1864 році він отримав рясофор, а 16 червня 1872 року був пострижений у ченці з іменем Йосиф, на честь преподобного Йосифа Піснеписця Солунського, ченця й автора багатьох канонів (пам’ять 26 січня (8 лютого)). За 5 років його було висвячено на ієродиякона. Та невдовзі отець Иосиф тяжко захворів і мало не помер, але на його молитви Господь дарував зцілення.

1 жовтня 1884 року в 12 верстах від Оптиної була відкрита Шамордінська Казанська жіноча обитель. Тоді ж отець Йосиф був висвячений на ієромонаха і став старшим келійником преподобного Амвросія. Головним своїм обов’язком отець Йосиф вважав берегти старця і турбуватися про його спокій. Зі всіма він поводився мирно, умів усіх заспокоювати власним смиренням і поступливістю. Незважаючи на велику зайнятість, отець Йосиф знаходив час читати твори Святих Отців, а особливо «Добротолюбіє». Старець Амвросій став поступово готувати його також до старецького служіння, уже тоді вбачаючи в ньому свого наступника.

У лютому 1888 року отець Йосиф знову серйозно захворів, був переведений у монастирську лікарню і невдовзі був пострижений у велику схиму.

Влітку 1890 року розпочалися чергові збори на щорічний виїзд у Шамордіно, де отець Йосиф завжди був незмінним супутником старця Амвросія. Але зараз почув від нього такі слова: «Тепер тебе не візьму, тобі треба залишатися — ти тут потрібний». Вперше преподобний Амвросій їхав туди без отця Йосифа. А ще ж наказав отцю Йосифу перейти в його келію, у головах поставити ікону, а перед нею — невгасиму лампаду. Лише пізніше стало зрозумілим, що так він доручав Цариці Небесній свого наступника і всю Оптину обитель. Настоятель обителі архімандрит Ісаакій обрав отця Йосифа своїм духівником. Старець Амвросій виїхав, щоб більше вже в обитель не повернутися. Восени наступного року він захворів, а 10 жовтня настала блаженна кончина. Тіло преподобного Амвросія було поховано на кладовищі його рідної Оптиної обителі.

Поступово вся братія Оптиної і Шамордінської обителі зі всіма потребами почали звертатися до отця Йосифа. Всі духовні чада преподобного Амвросія побачили в ньому послідовника свого духівника. Тепер в отця Йосифа був заведений суворий розпорядок дня. Він ніколи не був надто ласкавим, а особливо з близькими людьми, та коли треба — був поблажливим і м’яким. На обитель надходили різні пожертви, але подяка в нього була всім однакова: «Спаси, Господи!» На різні запитання прихожан відповіді в отця Йосифа були короткими, чіткими й зрозумілими. Докази самолюбства й самовиправдання руйнувалися відповіддю єдиною: «Ну що ж, треба потерпіти».

Отець Йосиф був наділений даром зцілення і від пристрастей, і від хвороб тілесних, а ще був істинним прозорливцем. Будучи сам безперестанним молільником, він всім своїм прихожанам радив читати Ісусову молитву, наголошуючи на тому, що під час цієї молитви треба смиренно поводити себе абсолютно у всьому. Молитви старця Йосифа мали велику силу, і всі, хто довірявся його порадам, благополучно проходили свій земний шлях.

У січні 1894 року помер ієромонах Анатолій, начальник скиту і загальнобратський духівник. Братія була одностайною — його наступником став отець Йосиф, і пробув на цьому посту 12 років. У 1896 році старець був нагороджений наперсним хрестом. У 1905 році, багатому на трагічні події, він багато хворів і змушений був відмовитися від всіх своїх посад. Залишився лише зі своїми подвигами старецтва. Весною 1911 року стан його здоров’я значно погіршився і земне життя підійшло до завершення. Сталося це 9(22) травня.

Преподобний Йосиф похоронений на монастирському цвинтарі в Оптиній пустині в ногах у преподобного Амвросія. Серед святих оптинських старців це був єдиний уродженець України.

10 травня (23 травня) — Святителя Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, у Києві, у Ближніх печерах

Святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський

10 травня (23 травня) Святителя Симона, єпископа Володимирського і Суздальського, у Києві, у Ближніх печерах

У III ст. до Різдва Христового жив і здійснював своє першосвященницьке служіння Симон, син іудейського первосвященика Онії. За його благочестя сучасники прозвали Симона праведним. Скориставшись мирним часом, Симон поновив Єрусалимські укріплення, прикрасив храм і захистив його високими стінами. Та головне, що своїми благочестивими подвигами він на високий рівень підняв релігійно-моральний стан життя свого народу.

Ісус, син Сирахів в Книзі Премудрості в Старому Завіті ці події описує так:
«Симон, син Онії, великий священик, за життя свого виправив дім і у дні свої укріпив храм: ним покладена основа подвійного узвишшя — зведення високої огорожі храму… щоб охоронити народ свій від біди, він укріпив місто проти облоги. Яким величним був він серед народу, при виході із завіси храму! Як ранкова зірка серед хмар, як ранковий місяць, повний днями, як сонце, що сяє над храмом Всевишнього, і як веселка, що сяє у величних хмарах» (Сир. 50,1-2, 4-7).

Те ж саме маємо сказати і про преподобного отця нашого Симона, єпископа Володимирського і Суздальського. Воістину, всі якості, що належали Симону старозавітному, доброму пастирю і хранителю Закону іудейського, можуть бути повністю зараховані й до преподобного Симона, першого архіпастиря Володимирської землі. Один з трьох авторів Києво-Печерського Патерика, але другий після блаженного Нестора-літописця, він також зводив Дім Божий і укріпляв Церкву прикладом життя свого та своїми життєписами перших святих землі Української.

Це таких, як святитель Симон, Господь обіцяв пророку Єремії:

«І дам вам пастирів за серцем Моїм, які будуть пасти вас зі знанням і розсудливістю» (Єр. 3, 15).

Рік народження блаженного Симона невідомий — мабуть, це була друга половина XII ст. Прийшовши ще в молоді роки до Києво-Печерського монастиря, він зробив свої перші кроки до чернечого подвигу. У цій святій обителі Симон з великим старанням став вивчати житія своїх попередників, які вже стали святими угодниками Божими. Він і сам почав загорятися любов’ю до подвигів цих святих та у всьому став їх наслідувати. Вивчаючи справи й подвиги засновників святої Пе-черської обителі преподобних Антонія і Феодосія, він ретельно поповнював свій власний досвід, який пізніше так слушно знадобиться йому в далеких північних землях. А поки що, перебуваючи на горах Києво-Печерських у святому монастирі, так схожому на саме небо, блаженний Симон і сам сподоблявся зорі вранішній, постійно знаходячись у великому смиренні та молитві. Він старанно служив Матері Божій і досить швидко став відомим і в сусідніх землях, і навіть у віддалених.

Отож, як пише професор Дмитро Абрамович у вступі до «Києво-Печерського Патерика» (1931) — мабуть, уже в 1197 році блаженний Симон прибув до Володимира-на-Клязьмі. Надійде час татаро-монгольської навали, і це місто стане тимчасовою столицею Руської держави.

Спочатку постриженець Києво-Печерського монастиря Симон стає ігуменом Володимирського монастиря Різдва Пресвятої Богородиці. За іншими джерелами — це призначення відбулося 1206 року. Володимирським князівством на той час управляв великий князь Володимирський Юрій-Георгій Всеволодович. Бажаючи мати свого єпископа, незалежного від архіпастиря Ростова Великого, він заснував окрему єпархію, назвавши її Суздальською, Володимирською, Юр“ївською і Тарусською. На новостворену єпархію було призначено в 1215 році єпископа Симона, до якого князь ставився з великою повагою.

Та це був час неспокійний на теренах північно-східних земель. Ними управляли сини померлого в 1212 році великого князя Всеволода Юрійовича, в історії названого Великим Гніздом.

Міжкнязівський розбрат серед його нащадків привів до кровопролитної Аипецької битви в 1216 році. Єпископ Симон у цій боротьбі стояв на стороні спадкоємного (за заповітом батька, а не за старшинством) князя Володимирського Юрія-Георгія. А князь, зазнавши поразки, змушений був податися аж на Волгу, до городця Радилова. З ним у добровільне заслання вирушив також і владика Симон. Проте через рік настало князівське примирення, і єпископ разом з князівською родиною приїжджає в Суздаль, який у церковному відношенні був підпорядкований Володимирській єпархії. А ще через рік помер князь Костянтин, брат Юрія-Георгія, і володимирський великокняжий стол повернувся істинному володарю. Владика Симон знову на чолі Володимирської кафедри і енергійно займається будівничого діяльністю. У 1219 році він перебудовує головний храм у Володимирському Різдво-Богородчному монастирі. Протягом 1222-1225 років у Суздалі споруджує новий собор Різдва Пресвятої Богородиці.

Великий князь Юрій-Георгій Всеволодович настільки любив єпископа Симона, що готовий був відкрити для його друга-ченця Києво-Печерського монастиря Полікарпа єпископську кафедру в Суздалі. Князь добре знав, що владика Симон сумував за Святою обителлю Києво-Печерською, за рідною українською землею. Він знав, що владика веде листування з ченцем Києво-Печерським Полікарпом, своїм духовним сином, який мріє про єпископську хіротонію. Але і святитель добре знав духовний стан Полікарпа, його амбітність і честолюбство, тому й відмовив князя від його намірів. А самому Полікарпові написав глибоко повчальне послання, в якому виклав істинні настанови щодо лікування його душевних недуг. Згадуючи про бажання духовного сина стати єпископом, духовний отець відповідає йому чітко:

«…послухай, що Павло говорить Тимофієві і розміркуєш, чи зробив ти щось з того, що належить робити єпископові. Якби ж ти був достойним такого сану, то не відпустив би я тебе від себе, а власноруч поставив би тебе своїм сопрестольником у обидвох єпархіях — у Володимирській і Суздальській, як бажав того князь Юрій-Георгій. Та я йому це заборонив, бо ж бачив твою малодушність. І якщо ти мене не послухаєшся, себто забажаєш влади і прибереш єпископство чи ігуменство, то буде тобі прокляття, а не благословення».

Думається, що така відповідь духовному синові повинна бути абсолютно зрозумілою і однозначною. Щодо настанов тим, хто хоче стати єпископом, то їх можна прочитати в «Першому посланні до Тимофія святого апостола Павла (І Тим. 3, 1-7)».

Про себе єпископ Симон Полікарпові говорить так: «Я з радістю облишив би свою єпархію та й служив би ігуменові в тому святому Печерському монастирі. І кажу про це, брате, не для того, щоб себе звеличити, але щоб тобі про це звістити… По правді кажу тобі: всю оту славу і честь враз мав би я за болото, аби мені лишень кілком стирчати за ворітьми, бути лише сміттям, що ним помітають в Печерському монастирі, і люди його топчуть, або ж одним з отих убогих перед ворітьми чесної тієї Лаври та й стати жебраком — і це було б для мене кращим, ніж ся минуща честь. Один день в оселі Божої Матері вартіс-ніший тисячі літ. І волів би я більше перебувати в ній, аніж жити мені в домівках грішників. По правді говорю тобі, брате Полікарпе, чи ж чув ти про чудеса дивовижніші, ніж ті, що відбувалися в тому святому монастирі Печерському?» Цей твір ввійшов до Києво-Печерського Патерика під назвою «Послання смиренного єпископа Володимирського й Суздальського Симона до Полікарпа, ченця Печерського».

Оскільки святитель Симон, ще перебуваючи в Києво-Печерському монастирі, ревно цікавився життям печерських чорноризців, то вже тоді він вирішив складати письмові описи їхнього подвижництва. Ці описи були додані до послання Полікарпу і також ввійшли до складу Патерика. Симон сам був свідком чудес, що сталися в житії преподобних Печерських — Арефи затворника та Тита пресвітера і власноручно записав їх. Як джерело інформації про житія преподобних Євстратія посника та Никона багатотерпеливого найвірогідніше для Симона служила авторська редакція «Повісті минулих літ» преподобного Нестора-літописця. Житія преподобних Онисифора пресвітера, Кукші священномученика, Пимена постника, Афанасія затворника, Миколи Святоші та Еразма він записав з усних переказів, які існували на той час у монастирі.

Крім того в Києво-Печерському Патерику є «Сказання про святу чудотворну Церкву Печерську, як була вона створена, прикрашена та освячена», також написане блаженним Симоном, єпископом Володимирським і Суздальським. Можна не сумніватися, що це далеко не всі печерські перекази, якими володів блаженний Симон, але, вірогідно, вони загинули під час сплюндрування татарами міста Володимира в 1237 році. Енциклопедія Українознавства подає відомості ще про один твір святителя Симона — повчальний лист до княжни Верхуслави. Достатньо уваги релігійній творчості єпископа Симона приділив Михайло Грушевський у своїй багатотомній «Історії української літератури» (К. 1993).

Земне життя святителя Симона скінчилося 22 травня 1226 року, про це свідчить напис на домовині, і похований він був у Володимирському Свято-Успенському соборі. Перед блаженною кончиною єпископ прийняв схиму, пробувши на архіпастирському престолі 12 років. Існувала думка, що мощі святителя за його заповітом були перенесені в Києво-Печерський монастир у Ближні Антонієві печери. Але є й інша думка, що в Києві спочивають мощі Симона іншого, що був єпископом Суздальським у першій половині XII ст.

Пам’ять святителя Симона святкується також 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

11 травня (24 травня) — Преподобного Софронія, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Дивись за посиланням (11 (24) березня)

11 травня (24 травня) — Рівноапостольних Кирила та Мефодія, вчителів Слов’янських

Рівноапостольні Кирил та Мефодій

Просвітителями слов’янських народів, які проживали в IX ст. у Східній Європі, стали брати-греки Кирило, в миру Костянтин (827- 869) та Мефодій (815-885).

Родом вони були з міста Солуні, адміністративного центру грецької області Македонії (тепер це місто Салоніки в Греції). Македонія тоді була заселена в основному слов’янами і перш за все — болгарами.

Благочестиві батьки: управитель Македонії Лев, грек за національністю, та його дружина — очевидно, слов’янського походження, Мар“яна мали семеро синів, з яких Мефодій був найстаршим, а Костянтин — наймолодшим.

Старший, після завершення навчання, за прикладом батька, протягом майже десяти років перебував на військовій службі в області Славонії. І в цьому потрібно бачити Промисел Божий, бо ж там Мефодій добре оволодів слов’янською мовою. Там же він прийняв тверде рішення залишити мирську суєту і піти в ченці в один із монастирів на горі Олімп. Цьому рішенню сприяло і серйозне поранення ноги під час невдалої військової сутички з болгарами, і смерть дітей, і розрив сімейних стосунків із дружиною. Тоді йшов 857 рік.

Молодий Костянтин, ще в дитинстві виявив великі здібності до науки. У Константинополі він навчався разом із сином імператора Візантії Михаїлом. Їхніми вчителями були Лев Філософ та майбутній Вселенський Патріарх Фотій. Якраз під його проводом Костянтин вивчав твори отців церкви, філософію, літературу та математику. У Костянтина були великі перспективи на блискучу світську кар“єру. Проте він обрав інший шлях — його висвятили на священика і він став бібліотекарем при соборі Святої Софії. Одного разу, нікому нічого не сказавши, він відправився до Золотого Рогу і усамітнився в монастирі, однак невдовзі він знову повернувся до столиці, де викладав філософію в університеті.

Сила віри і мудрість Костянтина були вже тоді настільки високими, що він переміг у диспутах вождя іконоборців Ананія, а також сарацинських мудреців. Останні зробили спробу отруїти блаженного Костянтина, але Господь вберіг своє чадо. Бо ж сказано про тих, хто трудився в ім’я Господнє: «… якщо смертоносне щось вип’ють, не пошкодить їм…» (Мк. 16, 18).

Тимчасом, згадуваний нами Фотій, у 860 році став Вселенським патріархом і запросив братів Костянтина і Мефодія до себе. Річ у тому, що до нього звернувся Хазарський Каган — правитель держави, яка знаходилася між Доном, Північним Кавказом і Каспієм зі столицею Ітіль (теперішня Астрахань) з питань вибору нової віри. Тому й направив туди патріарх Костянтина і Мефодія.

На своєму шляху вони зупинилися в Корсуні (біля теперішнього Севастополя) і чудом знайшли мощі священномученика Климента, папи Римського (пам’ять — 25 листопада — 8 грудня), а ще Євангеліє і Псалтир написані руськими буквами і людину, яка говорила на тій мові. Довго бесідував Костянтин із тією людиною і зрозумів зміст її мови, яка потім і стала для нього основною при складанні азбуки і слов’янської граматики.

На початку лютого 816 року мандрівники продовжили свій шлях до Хазарії. Там державною мовою була давньоєврейська, а офіційною релігією — іудаїзм. Немало часу провели там Костянтин і Мефодій, перший у дискусіях із хазарами, другий — у молитвах.

Але сам Господь благословив їхню працю на тій землі і наслідок її був добрий: понад 200 хазар на чолі з Каганом прийняли християнство. Відмовились брати від дорогих подарунків, але взяли із собою те, що просили: біля 200 полонених греків. Для продовження місіонерської роботи серед хазарів залишили там християнських священиків.

На зворотному шляху знову побували у Корсуні, щоб забрати із собою частину мощів святого Климента. А ще везли лист від кагана до імператора, в якому було сказано: «Владико! Ти прислав нам такого мужа (Костянтина — авт.), котрий провістив нам християнську віру і проповідував Святу Трійцю. Через нього ми дізналися, що ця віра є істинною і звеліли всім бажаючим приймати Святе Хрещення, надіючись і самим його отримати. Усі ми — друзі і приятелі твоєму царству і, якщо хочеш, готові тобі служити».

У Константинополі братів зустріли як апостолів, їм пропонувався єпископський сан. Але Божий промисел приготував їм інше завдання.

Болгарський цар Борис після війни із греками також побажав прийняти християнство. Його сестра повернулася із грецького полону християнкою і мала великий вплив на брата.

Коли Болгарія переживала страшний голод, сестра порадила царю звернутися з молитвою до Християнського Бога. Цар послухав її і після його молитов лихоліття зупинилося. Він негайно послав місію до Константинополя просити наставників. У Болгарію відбув Мефодій. І цар Борис (пам’ять 2 (15) травня), підготовлений сестрою і трагічними подіями, прийняв християнство.

Тим часом Костянтин створив слов’янську азбуку з 38 букв, яка була потім названа кирилицею і переклав Святе Євангеліє із грецької на старослов’янську мову, допомагали йому в цьому і Мефодій, і їхні учні.

Для братів відкривалося нове поле апостольської діяльності. До Константинополя прибули посли від моравського князя Ростислава з такими словами: «Наш народ відкинув язичество і визнає християнський закон. Та немає в нас такого вчителя, котрий Віру Христову роз’яснив би нам нашою мовою».

Відправились Костянтин і Мефодій у моравські землі, прожили там сорок місяців. Навчали народ слов’янською мовою, переходячи з місця на місце. А головне, підготували багато учнів — священнослужителів, достойних продовжувати їхню справу.

Про труди братів у Моравії дізнався Папа Римський Миколай І Великий і запросив їх до Риму, та доки вони їхали, Папа помер. На престолі вже був Адріан II. Але й він вийшов назустріч святим проповідникам, бо несли вони мощі святого Климента. На той час слов’янські землі були підпорядковані Папі Римському, і він прийняв слов’янські книги від прийдешніх та освятив їх.

Костянтин ще до подорожі був хворий, а в Римі занеміг зовсім, і Господь сповістив йому про смерть. Хвороба продовжувалася 50 днів, і Костянтин прийняв схиму з іменем Кирило. Помер він на 42 році життя 14 лютого 869 року. Поховали його в Римі, у церкві святого Климента, мощі якого принесли сюди брати. На жаль, церква святого Климента була спалена норманами в 1084 році. Так пише професор Іван Огієнко в «Історії церковнослов’янської мови» (Вінніпег, 1970 р.). Доки Мефодій залишався в Римі, князь Коцел звернувся до папи Адріана II із проханням висвятити Мефодія на архієпископа всіх слов’ян, що й було виконано. У 869 році архієпископ Мефодій повернувся на слов’янські землі, маючи із собою канонізовані переклади Біблії та церковно-службових книг, а також дозвіл звершувати Літургію слов’янською мовою. Проте не всі мали від цього радість і задоволення.

Німецькі єпископи вважали, що це твориться на їхній канонічній території незаконно, тому владику Мефодія у 870 році кинули до в’язниці. Лише в 873 році, завдяки зусиллям нового папи Римського Іоана VIII, його звільнили. А стараннями князя Ростислава була створена окрема слов’янська архієпископія, яку очолив Мефодій.

Архієпископ Мефодій удруге приїздив до Риму, де висвятив декілька своїх учнів і вдруге був кинутий до в’язниці.

Однак, згодом його визволили, і він керував архієпіскопією, частина території якої простягалася тоді на теперішню Волинську область. Тому і вшановують рівноапостольних Кирила і Мефодія серед українських святих, зокрема в Соборі Волинських святих.

В останні роки свого життя святий Мефодій разом зі своїми учнями завершив переклад Старого Завіту, Номоканону та Патерика. Передчуваючи кончину, він визначив свого спадкоємця — Горазда, майбутнього святого Болгарської Церкви (пам’ять — 27 липня — 9 серпня).

Помер святий Мефодій 6 квітня 885 року і поховали його в соборній церкві м. Велеграда, але, як пише професор Огієнко, де був той Велеград — невідомо.

Їхня пам’ять Українська Православна Церква звершує ще в дні кончини: Кирила — 14 (27) лютого і Мефодія — 6 (19) квітня, а також у складі Собору Волинських святих — 10 (23) жовтня.

Рівноапостольна праця святих Кирила і Мефодія завершилася. Тоді, в IX ст., завдяки їм, слов’янські народи вже слухали богослужіння не чужою мовою, бо їхня мова стала поряд із трьома священними мовами: грецькою, єврейською і латинською. Першими в Європі слов’яни здобули право молитися до Господа своєю рідною мовою. Бо ж сказано у Святому Писанні: «Коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним» (1 Кор. 14, 14).

Але й тепер, як і в часи Кирила і Мефодія, кожен народ хоче користуватися у Святому Храмі найціннішим Божим даром — рідною мовою, прагнучи досконало розуміти Божественну літургію.

Серед продовжувачів справи рівноапостольних просвітителів Кирила і Мефодія в Україні треба назвати:
— митрополита Іларіона (Івана Огієнка), священиків Івана Хоменка та Рафаїла Турконяка, мирян Пантелеймона Куліша, Івана Пулюя та Івана Нечуя-Левицького за їхні переклади Біблії українською мовою;
— ректора Ніжинського ліцею Пилипа Морачевського за переклад 4-х Євангелій українською мовою, що були видані в Москві у 1906-1911 роках;
— священиків Василя Гречулевича, Івана Бабченка та Степана Опатовича, які ще в XIX ст. вели службу та видавали проповіді й іншу духовну літературу українською мовою.

13 травня (26 травня) — Перенесення мощів преподобномученика Макарія, архімандрита Канівського ігумена Пінського, Переяславського чудотворця

Дивись за посиланням (7 (20) вересня)

14 травня(27 травня) — Святителя Микити, затворника Печерського, єпископа Новгородського

Дивись за посиланням (31 січня (13 лютого))

15 травня (20 травня) — Святителя Ісаї, єпископа Ростовського, чудотворця

Святитель Ісая, єпископ Ростовський, чудотворець

Блаженний Ісая народився в сім’ї христолюбивих і благородних мирян, які проживали на Київщині, і був вихований у православній вірі. Уже в юнацькому віці, возлюбивши Христа і залишивши мирське життя, він приймає чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Ігуменом монастиря на той час був преподобний Феодосій (друга половина XI ст.).

Ісая мав лагідний характер — був покірним і смиренним, братолюбним і терплячим. Отож усе, що тлінне в мирському житті, він полишив назавжди. Оскільки багатьох насельників монастиря він досить швидко став переважати і своїм житієм, і постом та молитвою, а ще й мав талант до згуртування та об’єднання людей, то вже невдовзі став істинним послідовником преподобного Феодосія. Розповіді про чесноти та подвиги молодого аскета мали швидке розповсюдження за межі Печерської обителі, бо «не може сховатися місто, яке стоїть на верху гори» (Мф. 5, 14). Всі приємно дивувалися його суворому подвижницькому життю й горіли до нього істинною любов’ю.

У 1065 році помер преподобний Варлаам, у минулому перший ігумен Києво-Печерський, а пізніше перший ігумен Свято-Дмитрівського монастиря. Ця обитель не так давно була заснована київським князем Ізяславом, сином Ярослава Мудрого, на місці нинішнього Київського Золотоверхого. Тому й прибув князь Ізяслав до Києво-Печерського монастиря і став просити преподобного Феодосія, щоб той відпустив Ісаю для призначення його на місце померлого Варлаама. Преподобний Феодосій благословив Ісаю на ігуменство, і княжий задум здійснився — Ісая став добрим пастирем для свято-дмитрівської братії.

Отримавши у відносно молодому віці такий високий сан, він не змінив своєї уваги до Бога і продовжував перебувати у смиренні та фізичному труді. У монастирі святого великомученика Димитрія ігумен Ісая вів ще праведніше життя, ставши істинним взірцем для своєї пастви у творінні добрих справ, ревно наслідуючи свого наставника — преподобного Феодосія. Блаженний Ісая брав участь у Соборній молитві печерських старців за спокушеного бісами молодого ченця Микиту, майбутнього святителя єпископа Новгородського (пам’ять — 31 січня (13 лютого)).

Князь Ізяслав Ярославич безмежно дякував Богові та преподобному Феодосію і щиро радів, що його монастир очолює така свята людина, як Ісая.

Проте вже в 1077 році, після мученицької смерті третього єпископа Ростовського Леонтія (пам’ять — 23 травня (5 червня)), Київський митрополит Іоан призначає преподобного Ісаю на Ростовську кафедру. Це призначення теж відбулося згідно з бажанням князя Ізяслава. На той час Ростовська земля була північною частиною Київської держави. Ростовська ж єпархія охоплювала ще і Ярославську, Володимирську, Тверську та Олонецьку землі. І в цій землі блаженний знайшов багато новоохрещених, але ще не утверджених у вірі людей, а більшість, звичайно ж, була невірними. До християн єпископ звертався словами апостола Павла: » Бо всі ви — сини Божі через віру в Христа Ісуса; усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися.» (Гал. 3, 26-27) і укріплював їх бути непохитними у вірі. Часто їздив містами й селами єпархії і де натрапляв на ідолів і капища поганські — розоряв їх і спалював, а невірних умовляв вірувати у Святу Трійцю: Отця і Сина і Святого Духа і просвітлював Святим Хрещенням навіть найзакостеніліших поган. Багатьох невірних він переконував чудесами і знаменнями, які Господь через нього звершував. За скривджених завжди заступався, а до вбогих, вдів і сиріт був дуже милосердним, як каже пророк Іов: «Я був очима сліпому і ногами кульгавому» (Іов. 29, 15).

Для преподобного Ісаї великим втішенням була участь в його служінні великого князя Володимира Мономаха. Коштом набожного князя в Ростові був побудований великий собор Успіння Пресвятої Богородиці, в якому була поставлена чудотворна ікона, написана українським святим — преподобним Аліпієм, іконописцем Печерським (пам’ять — 17(30) серпня). У нинішньому Свято-Успенському соборі в м. Ростові (Росія), збудованому в XVI ст. на місці попереднього, є ікона «Богоматір Володимирська». Тривалий час вона вважалася саме тією іконою, про яку йшлося вище. Але дослідження російських мистецтвознавців під керівництвом І. Грабаря в XX ст. стверджують, що вона написана пізніше, у XVIII ст. Натомість вчені дійшли висновку, що ікона, написана Аліпієм, тепер знаходиться в Третьяковській галереї і має назву «Велика Панагія».

У серпні 1089 року за князювання Всеволода Ярославича в Києво-Печерській обителі відбулося освячення соборної церкви Успіння Пресвятої Богородиці. Як повідомляє Літопис Руський, в освяченні, здійсненому митрополитом Іоаном, взяли участь єпископи: Білогородський — Лука, Ростовський — Ісая, Чернігівський — Іоан та Юрієвський — Антоній. Але перед цим у великій скорботі й печалі був митрополит Іоан, тому що будівництво церкви вже завершено, а всі єпископи у своїх єпископіях на далекій відстані. Та Всемогутній Господь звершив велике чудо. Всі єпископи дивовижним чином були перенесені до Києва, як колись апостоли — після Успіння Пречистої Богородиці. І преподобний Ісая у їх числі. Після освячення соборної церкви митрополит і єпископи відслужили Літургію Господу та Пречистій Його Матері за преславне чудо. Таким же чином преподобного Ісаю перенесено назад до Ростова і він з великою любов’ю зустрінутий своєю паствою.

Після тринадцятирічного святительського служіння на Ростовській кафедрі Божий угодник Ісая закінчив своє тимчасове земне життя і мирно відійшов до Господа. Сталося це 15 травня 1090 року. Блаженне тіло святого поховано в Ростові, у церкві Пресвятої Богородиці. Та коли в 1164році ця церква згоріла, під час копання рову під нову церкву, був знайдений гроб преподобного Ісаї. Коли його відкрили — побачили тіло і ризи святого, що були нетлінними. Спочатку святі мощі поставили в церкві Святого Іоана, що була на єпископському дворі, а в 1231 році їх перенесено в новозбудований Успенський собор.

15 травня (20 травня) — Преподобного Ісаї Печерського, чудотворця

Преподобний Ісая Печерський, чудотворець

Відбував свій чернечий подвиг у Києво-Печерському монастирі, був аскетом. Угодив Господу своїм невтомним трудом, який продовжувався до самої старості. Блаженна кончина настала 15 травня 1115 року. Його нетлінні мощі спочивають у Ближніх печерах. Інших відомостей про преподобного Ісаю Печерського немає.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та у другу неділю Великого посту.

15 травня (20 травня) — Преподобного Макарія, просвітителя Алтаю

Преподобний Макарій, просвітитель Алтаю

Преподобний Макарій Алтайський (у миру Михайло Якович Глухарєв) народився 30 жовтня 1792 року в м. Вязьмі Смоленської губернії. При Святому Хрещенні був названий на честь Архістратига Божого Михаїла.

Батько, Яків Михайлович, закінчив духовну семінарію, був священиком В’яземської Введенської церкви і на все місто славився своїми проповідями. Мати, Агафія Федорівна, благочестива і на свій час освічена жінка, відрізнялась суворістю християнського життя, добротою і смиренням, але досить рано померла. Основні риси її характеру, а особливо його м’якість, передалися синові.

Михайло також закінчив Смоленську семінарію і, як кращий учень, був залишений в ній викладачем, однак пропрацював там лише один рік.

На той час єпископом смоленським був Іриней (Фальковський), колишній ректор Київської академії, визначний догматист з широкими знаннями в області богослов’я, історії та філософії. При зовнішньому суворому ставленні до молодого викладача, він щиро радів успіхам Михайла.

У 1814 році на II курсі Санкт-Петербурзької духовної академії з’явилися вакансії і кращим вихованцям різних семінарій було запропоновано зайняти вільні місця. Смоленська семінарія направила викладача Михайла Глухарєва. Тут у повній мірі проявилися його здібності до академічного навчання. Михайло звертав на себе увагу як благочестивий, скромний і глибоко релігійний студент, вишуканий у манерах та приємний у спілкуванні.

Ректором академії на той час був майбутній московський митрополит Філарет (Дроздов). Він також радів за відмінні успіхи Михайла у навчанні, але, відчуваючи у ньому великого проповідника, ставився до нього навмисно суворо, виховуючи у хлопцеві істинне смирення. Навіть, коли після закінчення академії, Михайло був направлений на посаду інспектора духовної семінарії у Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ), то й там ставлення до нього не змінилося. Архієпископ Катеринославський Іов (Потьомкін) до молодих викладачів семінарії ставився суворо. Та надто прискіпливим він був до Михайла Глухарєва — інспектора і професора церковної історії і німецької мови. Тим самим владика Іов ще більше розвинув у ньому почуття смирення, аж до чернечого рівня і серйозно допоміг у виборі подальшого життєвого шляху. Бо ж по приїзді в Катеринослав у Михайла були серйозні наміри одружитися, йому вже сватали гідну дівчину, та він ще вагався. Проте два віщих сни, які він сприйняв як вказівки з неба, так вплинули на нього, що він негайно подав прохання на чернечий постриг. Глибока релігійність допомогла йому побачити у цих сновидіннях вказівку Промислу Божого.

Тимчасом владика Іов призначив його ще й ректором повітового та приходського духовних училищ. Він досить холодно поставився до прохання Михайла про чернецтво, але, відсилаючи документ до Синоду, написав, що М. Глухарєв «поведінки чесної, правил твердих і постійних, до чернецтва схильний і надійний».

Майбутній просвітитель Алтаю отримав постриг 24 червня 1818 року з чернечим ім’ям на честь преподобного Макарія Великого. Вже наступного дня владика Іов висвятив його на ієродиякона, а за три дні на ієромонаха. Та не відчував він прихильності владики Іова і до постригу, а після постригу відчуття невдоволення у Макарія ще більше посилилось. Лише за кілька років Макарій зрозуміє, що дії преосвященного були особливими виховними заходами для його ж користі.

Владика Іов, двоюрідний брат князя Григорія Потьомкіна, був єдиним російським єпископом, що був сформований під духовним керівництвом старця Паїсія Величковського. Спочатку він був військовим, а потім, залишивши службу, пішов у один з молдавських монастирів і у 1779 році прийняв там постриг. Тоді на землях Молдавії і Валахії вже твердо діяв чернечий устав Святої Афонської Гори, запроваджений там великим Старцем.

І все ж таки до інспектора Макарія владика Іов ставився надто суворо і таки упереджено. Особливо багато прикрощів Макарію завдавала спільна праця з ректором семінарії архімандритом Никифором. Стало зрозумілим, що служба тут ієромонаху Макарію не по характеру, а ще виявилося, що й не під силу. Весною 1820 року він написав прохання про своє звільнення через слабке здоров’я. Та лише у березні 1821 року, дякуючи архієпископу Філарету (Дроздову), його було переведено у Костромську духовну семінарію на посаду ректора.

У Катеринославі Макарій залишив, хоч і не багатьох, але вірних друзів. Там же залишився й ієромонах Ліверій, учень і племінник Паїсія Величковського, духівник Макарія та всіх його друзів. Він мав великий вплив на становлення особистості майбутнього просвітителя Алтаю. А ще був єдиним у єпархії, хто не боявся владики Іова. На завершення розповіді про катеринославський період життя, який приніс так багато прикрощів отцеві Макарію, треба згадати його слова, які колись просто вирвалися з його уст: «Ох, який це черствий хліб — любити ворогів своїх!» Були в нього підстави для таких слів…

Ректор Костромської семінарії отець Макарій так поринув у нову службу, що лише за рік написав у Катеринослав листа своїм друзям. Єпископ Костромський Самуїл прийняв його доброзичливо, підвів у сан ігумена, а Святійший Синод у 1821 році поставив архімандритом Костромського Богоявленського монастиря.

Будучи у житті м’яким і доброзичливим, новий ректор не залишав ез уваги жодної провини ані викладачів, ані студентів. Тяжко переживав відсутність підтримки, або хоч співчуття у своїх рішеннях. Деякі викладачі зразу стали в опозицію і приносили йому чимало неприємностей. Відчутно дошкуляло слабке здоров’я, хвороба очей і приступи лихоманки. Дикий північний край почав провокувати немощі не лише фізичні, а й душевні. Наступило розчарування в самому собі. Отець Макарій серйозно почав думати про залишення навчально-адміністративної служби. Мріяв піти на спокій у Самарський монастир, що біля Катеринослава, де перебував тоді його духівник старець Ліверій, але благословення від нього не отримав. Тож у квітні 1824 року подав прохання про звільнення на спокій в Києво-Печерську Лавру. Повідомив про своє рішення владику Філарета (Дроздова), але й той висловив йому своє незадоволення. Тоді він звільнився з посади ректора і за три дні до нового 1825 року виїхав з Костроми. Відчуття провини перед архієпископом Філаретом заставило отця Макарія їхати до Києва в об’їзд Москви, через Саровську пустинь, Тамбов, Вороніж, Харків і таки Самарський монастир. Там востаннє побачився зі старцем Ліверієм, а у Катеринославі зі своїми друзями. Взагалі-то це був уже другий, але й останній приїзд преподобного Макарія в Україну. Привітно і дружелюбно зустріла його Києво-Печерська Лавра та виявилася для хворого отця Макарія досить гамірною, і він зупинився в Китаєвій пустині. Але й тут він не знайшов спокою, а ще отримав звістку про смерть свого духівника Ліверія. Отож уже у вересні 1825 року він клопочеться перед Синодом про переведення його у Ілинську пустинь, що біля Путивля. Відсутність духівника веде його туди до старця Філарета (Данилевського). З бажанням потрапити під його духовне керівництво. Ієромонах Глинської пустині Філарет був тоді живою ланкою, що поєднувала її з Києво-Печерською Лаврою, а через неї з Афоном і школою старця Паїсія Величковського. Завдяки старцю Філаретові тут вміло підтримувався суворий Студитський статут Афонської гори.

Після прибуття у пустинь, архімандрит Макарій написав ієромонаху Філаретові детальну сповідь свого життя, починаючи з 10-річного віку і всіляко передав себе богомудрому старцю. Отець Макарій був у захопленні від обителі, називав її «школою Христовою, однією із самих світлих точок на Землі». Тут роки його життя відзначалися настільки напруженою роботою над собою, що весною 1826 року отець Макарій серйозно захворів, але на щастя хвороба відступила. Він почав працювати над перекладом творів святих отців на російську мову, бо ж добре володів грецькою, латинською та давньоєврейською. У 1829 році склав опис Глинської пустині, в основу якого поклав життєпис старця Філарета.

У листі до свого рідного брата писав: «Надію покладаю на єдине милосердя Боже…»; і невдовзі наступив час для його звершення.

Активізувалася місіонерська діяльність Російської церкви, особливо у Сибіру. У своїй душі отець Макарій відчув, що проповідь Святого Євангелія іновірцям — це справа його особистого спасіння. Він пішов за порадою до старця Філарета, а той з радістю підтримав його і обіцяв допомогу.

А вже у червні 1829 року насельники Глинської обителі на чолі зі старцем Філаретом тепло провели отця Макарія до далекого Сибіру. Він назавжди розпрощався з Україною. Тепер йому предстояло втілити духовні традиції Глинської пустині серед іновірців на Алтайській землі. Попереду була величезна місіонерська діяльність на Алтаї, яка призвела до навернення у християнську віру багатьох місцевих жителів. Але особливо відзначимо заслуги преподобного Макарія перед російським народом за те, що він, не зважаючи на величезний спротив вищої церковної влади, за тисячі кілометрів від столиці, переклав для нього Святе Письмо рідною російською мовою.

Бо ж у нашій незалежній Україні, ще й зараз багато хто має сумнів — на якій мові нам звертатися до Бога. Звичайно ж, рідною українською.

Така була наша коротка оповідь про діяльність на українській землі сибірського святого — преподобного Макарія Алтайського.

Завершив він своє земне життя настоятелем Волховського Троїцького монастиря Орловської єпархії 18 травня 1847 року. Пам’ять преподобного Макарія вшановується ще 10 (23) червня в складі Собору Сибірських святих.

Травень за старим стилем (червень за новим стилем)

19 травня(1 червня) — Преподобного Іоана, єпископа Готфського

Преподобний Іоан, єпископ Готфський

Святитель Димитрій Ростовський в «Житіях святих» називає батьківщиною преподобного Іоана країну Готфську. Це була місцевість на півдні Кримського півострова, відома як Тавроскіфія. Населяли її готфи (за сучасною транскрипцією — готи) — племена східних германців, які з II ст. пересувалися в бік Північного Причорномор“я, а у III ст. досягли Босфорської держави й оселилися на південному узбережжі Криму. Тут вони змішалися з місцевими племенами скіфо-аланського, сарматського і таврського походження і у IV ст. прийняли християнство.

Тоді в Криму існували 4 християнські єпархії: Херсонеська, Босфорська, Сугдейсько-Фульська та Готфська, а кримські єпископи навіть брали участь у Вселенських Соборах. Отож у списках Константинопольської Патріархії довгий час була і Готфська єпархія, а у її створенні брав участь великий Константинопольський святитель Іоанн Золотоустий.

Та ще тоді, коли Крим був провінцією Візантійської імперії, туди вже переселялися греки. З них же і висвячувалося для Готфської єпархії і священство і архієреї, а самі готи практично ставали греками. Ця асиміляція була набагато сильнішою, аніж скіфо-аланська, тому й зазначає Є.Марков в «Очерках Крыма» (Спб., 1902), що турки, завоювавши Південний берег Криму, не знайшли жодного князівства, яке б іменувалося Готфським, всі вони вже були грецькими.

А тепер про преподобного Іоана Готфського. Серед кримських святих він, власне, перший кримський, тому що жив у VIII ст. і народився в Криму. Місце його народження — торговий порт Партеніт біля гори Аю Даг, що знаходиться недалеко від Гурзуфа. У XX ст. це було селище міського типу — Фрунзенське, але тепер йому повернута історична назва.

Рік народження преподобного Іоана невідомий, та добре відомо, що народився він за молитвами благочестивих батьків своїх Лева і Фотинії. Так само, як у давні часи народився пророк Самуїл, мати його — Анна «… була… в скорботі душі і молилася Господу, і гірко плакала, і дала обітницю, говорячи: «Господи (Всемогутній Боже) Саваофе! Якщо Ти зглянешся на скорботу раби Твоєї і згадаєш про мене і не забудеш раби Твоєї і даси рабі Твоїй дитя чоловічої статі, то я віддам його Господу (у дар) на всі дні життя його (і вина і сикера не буде він пити), і бритва не торкнеться голови його)» (І Цар. 1, 10-11).

І почув Господь молитву Анни: «Через деякий час зачала Анна, і народила сина, і дала йому ім’я: Самуїл, бо (говорила вона) від Господа (Бога Саваофа) я виблагала його» (І Цар. 1, 20).

Так і батьки преподобного Іоана вимолили для себе сина і посвятили його на служіння Господу. А він ще з юних літ віддався Богу через чернечі подвиги. Надійшов час, Іоан вирушив у подорож до Єрусалиму, і протягом трьох років, перебуваючи у постійній молитві, відвідував святі місця Сходу. Та й повернувся додому. За іншими джерелами, цю подорож він здійснив після обрання його єпископом.

На той час Візантією управляв імператор Костянтин Копронім, відомий своїм жорстоким іконоборством.  У 754 р. єпископ Готфський (ім’я його невідоме) підписав постанову іконоборчого собору в Константинополі, за що був призначений митрополитом на кафедру Іраклійську. Таку він отримав нагороду від візантійського імператора. Коли той єпископ покинув Крим, християни Готфської єпархії більше не захотіли єпископа з Константинополя і вибрали свого, Іоана Готфського.

Та преподобний Іоан не відразу прийняв єпископський сан. Він відправився для рукоположення в Іверію (так тоді називалася теперішня Грузія), в країну, де з великим благоговінням шанували ікони. Там він був висвячений на єпископа Готфського католикосом Іверії і повернувся додому.

У 780 р. при візантійській імператриці Ірині єпископ Іоан надіслав патріарху Павлу сувій з викладанням віри (про шанування ікон), а після відходу Павла з престолу знову відвідав Константинополь. У Нікеї він узяв участь у роботі сьомого Вселенського собору, який відновив шанування ікон.

Повернувшись додому, єпископ Іоан дізнався, що його єпархіальне місто Дорі знаходиться в полоні у хазарського кагана, який знищив багато невинного люду в його єпархії. Єпископ Іоан очолив повстання проти хазарських завойовників, і вони були вигнані з Готфської землі. Та каган невдовзі повернувся і знову заволодів містом Дорі. Багато жителів було страчено, а єпископа Іоана віддано під варту. Однак вірні допомогли Іоану втекти аж за море. Він зупинився в Амастиді, що в малоазійській провінції Пафлагонії. Там він прожив чотири роки, дізнався про смерть хазарського кагана і сказав: «Через сорок днів я піду судитися з ним перед Христом».

Єпископ Іоан завжди відзначався своїми полум’яними проповідями і пророцтвами. Так воно й сталося. За 40 днів, 26 червня 790 р., коли він звертався до народу з повчаннями і настановами про душевне спасіння, наступив кінець його земного життя.

Згідно з заповітом святого Іоана, його тіло на кораблі було доставлено на батьківщину, в Партеніт, і поховано у храмі святих апостолів Петра і Павла, ним же побудованому, а в 1425 р. відновленому після розрухи митрополитом Готфським Даміаном. Про це свідчить напис на камені, знайденому на Південному березі Криму: «Этот всечестный и Божественний храм св., сл., всехвальных и первоверховных апостолов Петра и Павла был построен с основания в давние времена иже во святых отцем нашим архиепископом города и всей Готфии Иоанном Исповедником». На місці захоронення святого звершувалося безліч чудес. Пам’ять преподобного Іоана, єпископа Готфського, святкується ще 26 червня (9 липня) в день його кончини.

21 травня (3 червня) — Благовірного князя Константина та чад його Михаїла і Феодора, Муромських чудотворців

Благовірні князь Константин та чада його Михаїл і Феодор, Муромськи чудотворці

На початку XII ст. майже вся Київська держава вже була християнською. Лише окремі її глухі куточки на північному сході залишалися в руках язичників. Так і земля Муромська, яка входила до складу Чернігівського князівства, ще перебувала у пітьмі язичницьких вірувань. У давні часи там були поселення фінських племен, таких, як мурома, меря і мордва.

Із дванадцяти синів рівноапостольного князя Володимира два наймолодших, Борис і Гліб, найпізніше отримали князівські наділи й аж у північно-східних землях. Борису був призначений Ростов, а Глібу — Муром. Оскільки на цих землях християнство розповсюджено було мало, молодим князям довелося досить нелегко. Особливо Глібу, тому що муромці демонстрували затяту язичницьку впертість. Зважаючи на це, князь Гліб навіть не побажав жити у Муромі і поселився у 12 верстах від міста, на річці Ушні. Зовсім недовго управляв муромською землею святий князь Гліб, і за такий короткий час зробити щось серйозне щодо християнізації краю було просто неможливо.

Довгий час ніхто з чернігівських князів не хотів брати Муром до себе у наділ. Але княжий з’їзд у Любечі в 1097 році затвердив Муром за сином Чернігівського, а потім великого Київського князя Святослава Ярославовича — Ярославом, у святому хрещенні Константином. Це був внук Ярослава Мудрого і правнук Володимира — хрестителя Руси-України. Після святого Гліба він став першим муромським князем-родоначальником князів муромських і рязанських.

Отож у 1097 році князь Константин з княгинею Іриною, синами Феодором (15 років) і Михаїлом (12-13 років), з вірними боярами, священиками, слугами та нечисленною військовою дружиною відправився на пошуки далекого Мурома. Про відсутність доріг і переправ через ріки, про пересування лише на конях годі говорити. Подорож продовжувалася декілька місяців, княжі діти нарівні з дорослими терпіли всі труднощі. Нарешті ліс розступився, і перед княжим загоном відкрився величезний луг, за яким виднілося місто Муром. Яке то було місто? Велике село з дерев’яними хатами, вкритими соломою, але від неприятелів обнесено високим валом.

Князь Константин розташував свій загін на узліссі на відпочинок та для початку переговорів. Муромці також зрозуміли, що знову прибув новий удільний князь управляти ними, і почали агресивно готуватися до переговорів.

«Забирайся, князю, звідси, поки живий, ні тебе, ні твоєї віри ми не бажаємо! Не дозволимо тобі володіти нами», — такі зухвалі слова почув князь від старійшин, що прийшли з міста, і відповів: «Прийшов я до вас з любов’ю і відкритим серцем. Я ваш князь і хочу вам добра. Як доказ моїх добрих намірів завтра у ваше місто я пришлю свого меншого сина без зброї, як підтвердження того, що нападати на вас я не хочу, а хочу бути вашим добрим господарем. Наша віра християнська вчить нас бути зі всіма у мирі. І я готовий любити вас як своїх дітей».

Пошепотілися старійшини між собою та й повернулися до міста на раду. Чули цю розмову сини князя Константина. Задумався молодий княжич Михаїл про завтрашній день, про те, що йому треба буде йти до цих злих людей. Відраджували князя від цих планів бояри, бо розуміли, що тут вірогідна смерть його сина.

Але князь дав слово і всю ніч лише молився за своє чадо, серце батькове страждало невимовно. Бачив він, як вночі біля палатки молився на колінах його юний Михаїл. Укріпляв його Господь і дав сили виконати батьківську волю, бо ж навіть смерті він не боявся. Покликав батько сина до себе, обняв його, перехрестив його та й відпустив спати.

На ранок і князь, і діти, і військова дружина — усі були на ногах. Княжич Михаїл, отримавши від батька благословення і попрощавшись з усіма, пішов до міста. А там уже всі жителі Мурома були на валу і слідкували, як до них іде фактично дитина, під променями вранішнього сонця, що тільки сходило. Не просто дитина, а сяючий небожитель у всій своїй дитячій чистоті. І близько не схожий на тих ідолів, яким вони до цього часу поклонялися. Заціпеніли муромці на валу, дивлячись на це чудодійство. Вони вже були готові відкрити не лише міські ворота, але й свої серця та прийняти його з істиною любов’ю. Але знайшовся серед них один жорстокий чоловік з кам’яним серцем, який зумів випустити стрілу у святого отрока. Жахливий крик пролунав одночасно й у княжому стані і серед муромців. Усі разом, з двох протилежних сторін, залишивши зброю, кинулися до святої дитини, що лежала на землі вже без ознак життя. Почуття великого жалю за тим, що сталося, об’єднало дві ще декілька хвилин назад ворожі сторони. Тіло святого княжича Михаїла понесли в місто і там земля муромська зі словами каяття прийняла його. Князь Константин з дружиною були прийняті до міста, але йому зразу ж нагадали про неприйнятність його віри.

Та він і сам не мав особливого бажання впроваджувати віру силою. З одного боку, йому з цим питанням стало наче б то простіше. З другого — серед язичників найбільш агресивні ще не втратили надію вбити самого князя або хоча б вигнати його з Мурома. Якось перед його двором зібрався великий натовп зі зброєю, а хто з дрючками у руках. Та князь Константин взявся за іншу «зброю». Разом з духівництвом, слугами та сином Феодором він став на молитву, потім взяв ікону Богоматері, яку привіз із Києва, і вийшов з нею на вулицю. Натовп надто захвилювався, і сталося справжнє диво: головні заколотники, а за ними і всі інші попадали на землю і почали просити охрестити їх.

Радості князя Константина не було меж, і він призначив час і місце на річці (то була Ока) для урочистого хрещення муромців. Події, які відбулися майже сторіччя назад у Києві, хоч у значно менших обсягах, були повторені в Муромі. Старі, дорослі і малі прийшли до Оки і вступили у воду. Князь Константин з дружиною стояли на березі, а священнослужителі почали хрестить народ. Потім на новоохрещених було одягнуто білі одежі та хрести, і з хрестами в руках вони вирушили до церкви. За навернення муромців до християнської віри князь у великій радості надсилав Господу свої подячні молитви. Так, завдячуючи його зусиллям, Муром став християнським містом. Доречно згадати, що Лаврентіївський літопис під 1096 роком повідомляв, що вже тоді в Муромі існу-вав Спаський монастир. Його спорудження приписується благовірному князю Константину. Після охрещення муромців він дійсно з величезною енергією взявся за будівництво в селах і містах муромської землі храмів і монастирів. Вірогідно, найпершим у Муромі був побудований Благовіщенський храм, де й було перезахоронено святого Михаїла.

У своєму князівстві Константин був справді добрим господарем, усмиряв ворогуючих, навчав заблудлих, захищав удів, сиріт та убогих, втішав скорботних. Він став істинним праведником Господнім.

Віра Христова повністю розповсюджувалась і в сусідній Рязанській землі, яка також перейшла під владу князя Константина.

У 1129 році скінчилося земне життя благовірного князя Константина. Його також поховали в Благовіщенському храмі, там уже спочивав і його старший син Феодор. У XVI ст. замість старого дерев яного був побудований новий кам’яний собор, а біля нього засновано Благовіщенський монастир. Там і до сьогоднішнього дня спочивають святі нетлінні мощі трьох просвітителів землі муромської, що прийшли з Києва. Згадана ікона Богоматері була визнана чудотворною і поіменована Муромською. Зберігалася також у Благовіщенському соборі, але в 1291 році була перенесена в кафедральний собор м. Рязані. Її святкування встановлено 12(25) квітня.

23 травня (5 червня) — Знайдення мощів святителя Леонтія, єпископа Ростовського

Святитель Леонтій, єпископ Ростовський

У Посланні до Полікарпа, чорноризця Печерського єпископ Во-лодимирський і Суздальський Симон пише: «…як Христос, Бог наш, послав апостолів в усі кінці землі, так і з Печерського монастиря Пречистої Богородиці багатьох було поставлено єпископами і, наче світлії світила, освітили вони Святим Хрещенням усю Руську землю. Перший із них — Леонтій, єпископ Ростовський, великий святитель, якого Бог прославив нетлінням. А був він першим престольником. Його ж невірні, багато помучивши, убили».

Справді, багато чорноризців — вихідців з Києво-Печерської обителі проводили місійну працю на північних і північно-східних язичницьких землях, на околиці Київської держави. Але першим серед них за часом, а, головне, першим висвяченим на єпископа був чернець з Києва Леонтій.

Він і народився в Києві, і отримав достойне виховання та освіту в заснованій великим князем Ярославом Мудрим Володимирській школі. Там же він добре вивчив грецьку мову. Чернечий постриг прийняв у Константинополі, а чернечий подвиг відбував у Києво-Печерському монастирі. Це були ще ті часи, коли обителлю управляли її засновники — преподобні печерські отці Антоній і Феодосій. Божа благодать була над ним та велика честь випала на долю ченця Леонтія — нести послух під духовним керівництвом таких великих отців Церкви Української. Проте Божий промисел готував його для ще більших подвигів і досить далеко від батьківської землі. У північно-східній частині Київської Русі, в краю ростовськім на нього чекали зовсім не просвічені вірою Христовою фіно-угорські племена: меря, мурома і весь, звичайно, із розпорошеними слов’янами. Так сталося, що цей край, який мав ще назву «Залісся», не був охрещений ні святим рівноапостольним Володимиром, ні його наступниками. Слід відзначити, що вже йшло XI сторіччя, а вищеназване населення далеко й не готове було прийняти нову віру і виявляло жорстокий спротив всіляким нововведенням.

Отож, у 40 роках XI сторіччя в Києво-Печерському монастирі, ще за життя великого князя Ярослава Мудрого, сталася надзвичайна подія: чернець Леонтій був висвячений на єпископа Ростовського для звершення рівноапостольного подвигу на цих землях. Неабияке значення мала для цього, якщо так можна назвати «підготовча робота», що проводилася київськими князями по перенесенню старих міських населених пунктів на нові місця. Так були збудовані нові міста Ярославль, Ростов та Переяславль-Заліський. Такі заходи, звичайно ж, сприяли християнізації краю, а особливо те, що нові міста здебільшого заселялися християнами-переселенцями з України.

Прибувши десь близько 1058 року на Ростовську землю, єпископ Леонтій у першу чергу зайнявся укріпленням у вірі тих християн, які вже прийняли Святе Хрещення ще до його прибуття. Також зайнявся просвітою кліриків соборного храму, при якому він став мешкати. Та все ж таки на Ростовській кафедрі він дійсно був першим ієрархом, хоч деякі церковні історики вважають його третім, після Феодора та Іларіона, які начебто були вигнані язичниками через величезну неприязнь до них. Правда, що при Аеонтії ті язичники і слухати не хотіли про християнство. А він, як добрий пастир, душу свою вирішив покласти на спасіння врученої йому самим Господом пастви. Незважаючи на те, що на нього постійно чатувала небезпека, святитель Леонтій твердо наслідував апостольські заповіді і послідовно робив свою справу. Він проповідував язичникам про Бога істинного, про Христа Спасителя, ревно пояснюючи брехливість їхніх забобонів. Щоб мати можливість більше проповідувати у сільській місцевості, а там жили переважно мері, він навіть вивчив їхню мову. Проте язичники, що звикли до своїх грубих звичаїв, не хотіли слухати святителя. Якось вони навіть побили його і вигнали з Ростова. Тоді він змушений був поселитися недалеко від міста і там побудував невеличкий храм на честь Архістратига Михаїла.

Святитель все перетерпів і ревно продовжував свою проповідницьку діяльність. Бачачи впертість дорослих, він на якийсь час переключився на дітей. Мав надію, що дитяча душа більш відкрита для доброго слова і настанов. Він добре пам’ятав слова Ісуса Христа, що «вливають вино молоде в нові міхи і зберігається те і друге» (Мф. 9, 17).

Добротою і ласкою він притягував до себе дітей, часто пригощав їх кутею і як добрий батько вчив їх першоосновам Христової віри та потроху хрестив. Невдовзі і доросле населення краю почало йти до благодатного архіпастиря. Вже й дорослі почали приймати Святе Хрещення. Нарешті він повернувся до міста. Не на жарт злякалися закоренілі язичники, зростала їхня ворожість до святителя. Покірно і терпеливо зносив все це святитель Леонтій, покладаючи всю надію на Господа.

Одного разу, коли святитель разом зі всіма священиками повчав у храмі новоохрещених, величезний натовп язичників з кілками та сокирами оточив його. Їхні наміри не приховувалися: або вигнати святителя з міста, або повбивати всіх разом зі священиками. Всі були перелякані, але владика був надто спокійний і своїм святительським словом заспокоював всіх присутніх; а особливо дітей:
«— Не бійтеся, діти, без Божої волі вони нам нічого не зроблять».

Єпископ Леонтій одягнув святкову святительську одежу та повелів священикам зробити те ж саме, а потім вийшов з хрестом у руках до народу. Апостольська твердість і спокій були відображені на його обличчі, незважаючи на явну загрозу смерті. Побачивши лице святителя схоже на ангела, яке сяяло небесним світлом, язичники попадали додолу: одні напівмертві, а інші зовсім сліпі. Та святитель своєю молитвою всіх їх зцілив і почав навчати Христової віри. Вражені від того, що відбулося, язичники почали каятися за свої злі наміри. А святитель Леонтій, побачивши дію Благодаті Божої, почав їх хрестити, і багато з них в той день стали християнами. Тоді ж було покладено початок повній християнізації всього Ростовського краю.

На пам’ять про святого Леонтія древнє Ростовське слово говорить так:
«Тоді почав відходити від нас морок диявольський та засяяло світло Благої Віри Христової».

Рівноапостольний подвиг Києво-Печерського святителя Леонтія увінчався мученицькою кончиною у 1073 році. Закоренілі залишки язичників таки захопили святителя, довго його мучили і нарешті вбили. Тіло священномученика було похоронене у дерев’яній церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Ростові Великому.

Православні Ростовського краю і нині зберігають вдячну пам’ять про просвітителя з Києва єпископа Леонтія. В 1160 році, коли горів увесь Ростов, згадана церква також згоріла. Через рік останки його були знайдені, коли копали рови при відбудові нової кам’яної церкви, і виявилися вони зовсім нетлінними. Аице його світилося славою, а ризи були зовсім як нові. В руці святителя був сувій зі списком ієреїв і дияконів, які були ним рукоположені.

Неможливо було такому великому світильникові, як єпископ Леонтій, так багато років бути захованим під землею, тож «… не запалюють світильник, щоб поставити його під посудину, але на свічник, — і світить всім у домі» (Мф. 5, 15).

Святі мощі було перекладено в нову гробницю з білого каменю, і вона була поставлена в ніші південної сторони нового Свято-Успенського храму. Перебувала там до 1609 року, поки не була вкрадена в смутний час. Біля святих мощів відбувалося багато зцілень. Тепер нетлінні мощі святителя Леонтія перебувають під спудом в Свято-Успенському соборі м. Ростова біля південної стіни правого Леонтіївського приділу. На зовнішній стороні приділу облаштована ніша із вирізаним з каменю старовинним зображенням святителя.

Канонізація святителя Леонтія відбулася ще в 1194 році. День пам’яті встановлено 23 травня (5 червня). Про чудо, яке сталося в день знайдення мощів святителя, оповідається у Третій редакції «Житія святителя Леонтія єпископа Ростовського», що опубліковано в «Православном собеседнике» за лютий 1858 року:

«… Увечері, в першу стражу ночі почали ангели співати в церкві Святої Богородиці, і повстав святий Леонтій із гроба, і запалили ангели свічі біля гроба його. А святий Леонтій, узявши кадило, почав кадити по всій церкві і пройняв запах пахощів усю церкву і весь град Ростов. Пономар же рано встав, прийшов до дверей церковних і захотів відчинити. І бачить світло пречудесне й святого, який стоїть перед святою Трапезою, руки свої догори звівши. Він же від страху впав на землю, не мігши стояти. Довго лежав він, потому звів очі горі (і) нікого не побачив, а тільки свіча горіла.

І пішовши, сказав про все єпископу, і почали утреню, і від того вогню запалили всі інші свічі. По закінченні утрені один з кліриків захотів загасити свічу, за що був спаралізований, але, лишившись при пам’яті, завдяки своїм гарячим молитвам до Богородиці та святого Леонтія невдовзі зцілився.»

Слідом за святими рівноапостольними княгинею Ольгою та князем Володимиром святитель Леонтій є першим серед їх наступників щодо апостольського служіння в Українській Церкві.

23 травня (5 червня) — Преподобної Єфросинії, ігумені Полоцької

Преподобна Єфросинія, ігуменя Полоцька

Преподобна Єфросинія, ігуменя Полоцька у святому хрещенні була названа Предславою. Батько її — вітебський князь Святослав — Георгій Всеславич був з роду святого рівноапостольного князя Володимира. Предслава була праонукою святого Володимира у п’ятому поколінні. З дитячих років вона виховувалась у християнському дусі, відвідувала церкву і відзначалася великою любов’ю до молитви. Досить рано Предслава була навчена грамоти. Вона віддавала перевагу читанню Святого Письма, Псалтиря та інших священних книг.

Так вона навчилася страху Божого і щирої любові до Нього. Від інших уже тоді відрізнялася мудрістю і неземною красою. А коли їй виповнилося 12 років, дізналася про те, що молоді князі вже просять її руки. Одному з них батьки навіть дали згоду.

Проте серце чистої діви було зайняте любов’ю до Небесного Нареченого. Всі її помисли були спрямовані до Господа, і вона вирішила присвятити своє життя лише Йому.

Таємно покинувши батьківську оселю, вона опинилася в Борисо-Глібському жіночому монастирі, яким управляла ігуменя Романа, вдова батькового брата князя Романа Всеславича. У Предслави до своєї тітки було лише одне прохання — постригти її в чернечий образ. Та ігуменю Роману зупиняв не тільки страх перед гнівом батька Предслави, але і її юний вік. Лише впевнившись у твердих намірах племінниці, ігуменя змушена була наказати священику, що був в обителі, здійснити постриг. Нова черниця стала зватися Єфросинією.

Дізнавшись про місцезнаходження дочки, батьки прибули в монастир і, побачивши її, залилися сльозами. Та спокійною була блаженна Єфросинія. Вона порадила батькам не плакати, а радіти, що їхня дочка заручена з Царем Небесним.

Через деякий час з дозволу єпископа Полоцького Ілії Єфросинія стала жити в наметі при соборі святої Софії. Тут вона багато молилася Богу, а у вільний від молитов час переписувала святі книги, продавала їх, а гроші віддавала жебракам і бідним.

Поводячись так, блаженна Єфросинія наслідувала древніх дів єрусалимських, насамперед Пресвяту Богородицю, коли та проживала у Єрусалимському храмі.

Якось їй наснився ангел Божий і повів її у місцевість біля Полоцька, яка називалася Сільце. Тут був Софійський палац і невеличка дерев’яна церква на честь святого Спаса. Ця місцевість належала Полоцькій єпархії і тут ховали полоцьких архіпастирів. Ангел сказав Єфросинії: «Належить тобі тут перебувати тому, що Господь через тебе на цьому місці багатьох приведе до спасіння».

Цей сон преподобній повторився ще двічі. У цей час єпископу Ілії було видіння про саму Єфросинію та про пророчі слова ангела Господнього. Після цього єпископ запросив батька її та дядька Бориса, який на той час управляв полоцькими землями, розповів про бачене й оголосив їм волю Божу: «У вашій присутності віддаю Єфросинії місце біля церкви Спаса на Сільці. Там вона створить жіночий монастир». З належними урочистостями монастир було відкрито в 1128 році й названо Полоцьким Спасо-Преображенським монастирем. Першою його ігуменею стала блаженна Єфросинія. За деякий час вона попросила батька, щоб відпустив сестру Градиславу в монастир для вивчення святих книг. Батько виконав прохання старшої дочки, але Градислава

додому вже більше не повернулася. Її нестримне бажання стати черницею невдовзі здійснилося — вона прийняла постриг з іменем Євдокія. Ці події принесли нову печаль їхнім батькам, та Єфросинія і цього разу знайшла для них слова втіхи.

Подвиг постригу досить швидко повторила їхня двоюрідна сестра, дочка дядька Бориса, який на той час уже помер, — княжна Звенисла-ва. Чернече ім’я вона отримала Євпраксія. Трохи згодом ще дві дочки брата В’ячеслава, їхні племінниці Киринія й Ольга також прийняли постриг і стали черницями Агафією та Євфимією.

Тимчасом монастир розширявся з року в рік, і число черниць постійно збільшувалося. Преподобна Єфросинія вчила молодих послушниць грамоти, переписуванню святих книг, співам та чернечого життя, піклувалася про те, щоб з юних літ вони знали Закон Божий та були працьовитими. А сестри, перебуваючи разом в одній обителі, в суворому посту і постійних молитвах єдиною душею служили Господу. Єфросинія ж вирішила побудувати у монастирі новий кам’яний храм, і її задум швидко здійснився.

Будівництво собору на честь Спасителя було завершено в 1161 році. Він зберігся до наших днів. Для цього храму преподобна Єфросинія пожертвувала напрестольний хрест, прикрашений золотом та часточками мощів св. Стефана і св. Пантелеймона, а також частинкою Животворящого Хреста Господнього.

Майбутня небесна покровителька жіночого чернецтва преподобна Єфросинія так вчила сестер обителі своєї: «Старайтеся вберегти себе від гріхів, щоб ви могли спастися від вогню геєнського. Готуйте з себе чисту пшеницю Христову, вдосконалюйтеся трудами своїми, смиренням, чистотою, любов’ю та молитвами, і тоді будете приємні Господу, як хліб солодкий».

Турботами преподобної Єфросинії була побудована ще одна кам’яна церква на честь Пресвятої Богородиці, а при ній ще й монастирські будівлі. Так вона заснувала Богородицький чоловічий монастир. Але який же це був би монастир без чудотворної ікони, і преподобна Єфросинія, палаючи любов’ю до Спасителя і Богоматері, використовує родинні зв’язки з імператорським домом у Константинополі. Річ у тому, що сестра князів Всеславичів була заміжня за сином константинопольського імператора Олексія Комніна.

Отож посилає ігуменя одного зі слуг своєї обителі на ім’я Михайло у Константинополь до тодішніх імператора Мануїла Комніна та патріарха Луки з багатьма дарами і проханням прислати ікону на Руську землю. Вона знала, що існує три ікони, написані євангелістом Лукою і що знаходяться вони в Єрусалимі, Константинополі та Ефесі. Так і отримала преподобна Єфросинія список з Ефесської чудотворної ікони та грамоту, в якій була висловлена похвала рабі Христовій і патріарше благословення.

Ікону вона передала у Богородицький чоловічий монастир, прикрасивши її золотом та дорогоцінним камінням. У 1239 році ікона, відома також під назвою Корсунська, була передана в собор міста Торопця під час вінчання там благовірного князя Олександра Невського і дочки князя Полоцького Брячислава. Тепер вона знаходиться в Державному Російському музеї у Санкт-Петербурзі.

Преподобна Єфросинія вела велику просвітницьку діяльність у Полоцькому краї, вчасно відводила князівські і боярські суперечки, а всім, хто бажав благочестивого життя, давала поради згідно з приписами святої Церкви. Досягнувши похилого віку, вона вирішила здійснити свою давню мрію: відвідати святі місця Палестини, поклонитися Гробу Господньому та там і скінчити своє земне життя.

Спасо-Преображенську обитель залишила на свою сестру Євдо-кію. На той час уже померли їхні батьки. Дізнавшись про її наміри, до неї прийшов її брат В’ячеслав з дружиною і дочками, повний смутку і печалі та стурбований тим, що вона їх залишає. Свята відповіла йому: «Я хочу не залишити вас, а хочу помолитися за себе і за вас в тих святих місцях». У супроводі свого брата — князя Давида та сестри Євпраксії вирушила спочатку до Константинополя, а потім до святого града Єрусалима. У першу чергу поклонилася Живоносному Гробу Христовому, поставила на ньому золоте кадило, принесла багато дарів Єрусалимській Православній Церкві та Патріарху. Поселившись у монастирі Пресвятої Богородиці, поклонялася всім православним святиням, але невдовзі захворіла. Преподобна вже не змогла побувати на Йордані, як мріяла раніше. Та брат і її двоюрідна сестра принесли їй води йорданської. Преподобна Єфросинія прийняла її з великою радістю, а через 24 дні спочила навіки. Це сталося 23 травня 1173 року. Виконати її прохання — прийняти прах у Лаврі святого Сави не дозволили правила цієї обителі. Вона була похована в монастирі св. Феодосія, де спочивають матері і святого Сави, і святого Феодосія. У 1187 році Єрусалим завоював султан Саладін, який поставив вимогу до християн — у 50-денний термін покинути місто. Ченці, що поверталися на Русь, взяли святі мощі преподобної Єфросинії з собою і доставили їх в Києво-Печерську лавру, де вони перебували у Дальніх печерах. У 1910 році мощі було перенесено в Полоцьк, де й донині спочивають у Спасо-Преображенському монастирі.

27 травня (9 червня) — Перенесення мощів святителів Київських Кипріана та Фотія

Дивись за посиланнями 16 (29) вересня та (2 (15) липня)

27 травня (9 червня) — Праведного Іоана Руського, сповідника

Праведний Іоан Руський, сповідник

Батьківщина Святого праведного Іоана Руського — Україна, а точніше Херсонська губернія що знаходилася на її крайньому півдні.

Народився він приблизно в 1690 році у благочестивій православній сім’ї. За російсько-турецької війни 1711-1718 років він був воїном царської армії і захищав свою рідну землю. Ця війна для російської армії була зовсім невдалою, сам цар Петро І мало не загинув від рук турецьких воїнів.

Під час одного з боїв за визволення Азова солдат Іоан разом з тисячами своїх співвітчизників потрапив в татарський полон і був проданий в турецьке рабство до господаря Аги в поселення Прокопіон. Там проживало багато яничар, що були запеклими ворогами православних християн. Те, що бачив Іоан на театрі воєнних дій, його страхіття і жорстокість, загибель тисяч молодих воїнів, жінок, дітей і стариків, глибоко запали в душу майбутнього Святого. Перебуваючи в полоні, він постійно відчував на собі страшенний психологічний тиск, жорстокість і ненависть з боку турок, для яких він був «кіафом невірним».

Разом з ним в полоні перебувала величезна кількість російських солдат, багато з яких не витримували тяжкої неволі й відрікалися від віри Христової та приймали мусульманство.

Але зовсім іншим виявився наш земляк Іоан, він терпляче зносив знущання і тортури над собою. Через категоричну відмову прийняти мусульманську віру його жорстоко били палицями, палили чуб і шкіру на голові, кидали в гній, і в кінці кінців визначили жити йому серед тварин на конюшні. На всі ці муки в Іоана була одна відповідь: «В християнстві я народився християнином і вмру», і він достойно і смиренно витримував їх. Проживаючи на конюшні, він ніжно турбувався за тварин, а вони все це добре відчували і відповідно реагували. Господь, який бачив істинну віру Іоана і чув його душевну сповідь, заставив пом’якшити серце його господаря.

Ага почав відчувати прихильність до свого раба, а пізніше навіть полюбив його. Іоану було запропоновано нове і краще житло, однак зі своєї улюбленої конюшні він нікуди не пішов. Тут він проводив істинне християнське подвижницьке життя: ночі у молитвах, незважаючи на неспокійних сусідів та сморід від них. Коли конюшня наповнювалася його молитвами, сморід зникав, перетворюючись на духовні пахощі.

Таким чином, блаженний Іоан сам створив собі у стайні жорсткі умови мученицького життя згідно із канонами Святих Отців. Він дуже скромно харчувався, часом лише хлібом і водою, та й тим щедро ділився з греками, багато постився. Спав блаженний досить мало, сам здійснював Служби Божі і часто наспівував псалми Давидові. Вночі ходив до церкви Святого Георгія, яка знаходилась неподалік від дому господаря на вершині гори, і там щосуботи причащався Святих Христових Тайн.

Тимчасом, за благодаттю Духа Святого, яка, безумовно, перебувала у домі господаря Аги, той став багатіти і підніматися до рівня найвпливовіших людей у Прокопіоні. Він розумів, звідки йде благословіння на його дім, і всім про це розповідав. А коли, перебуваючи у головному духовному центрі мусульман Мецці, він отримав гарячий плов на своєму фамільному блюді, то був просто приголомшений дивом. Звістка про це чудо швидко розповсюдилася Прокопіоном та його околицях, і всі жителі стали шанувати Іоана, як улюбленого Господом праведника.

Ще декілька років прожив святий Іоан у тій же конюшні своїм праведним життям і захворів. В останній свій день 27 травня 1730 року він послав за православним священиком і той, боячись фанатичних турків, приніс у конюшню Святі Дари заховані в яблуці, їх і причастився святий Іоан. Похоронили його в Прокопіоні. За три з половиною роки після кончини було Божественне видіння священику, який сповідував і причащав святого Іоана, і могила його була відкрита. Тіло його знайшли нетлінним і благоуханним. Тоді ж його мощі було перенесено до церкви святого Георгія, в якій він молився. За деякий час за вказівкою султана була спроба спалити святі мощі та вони залишилися цілими і благоуханними, лише почорніли від диму.

У 1880 році на прохання отців Свято-Пантелеймонівського монастиря на Афоні туди була перенесена права рука святого праведника Іоана, яка там шанується нарівні з чесними мощами інших Святих.

Це було наслідком великої кількості чудес, які відбувалися біля святих мощів. Для прикладу, не так давно 11 серпня 1978 року жителька Кіпру Марія Спаке, яка вже 18 років була зігнута майже до землі і з великою вірою приїхала до святого Іоана, отримала благодатне зцілення. Тут же біля раки з мощами святого невидима рука притулилася до її спини і випрямила її. Палиця хворої, яка стала її не потрібною, залишилася біля раки.

Після турецько-грецьких військових сутичок у 1924 році православні жителі Прокопіона залишили місто і переселилися на грецький острів Евбею та забрали святі мощі з собою. Прокопіон тепер у Туреччині й носить назву Уркюб. А в Греції засновано поселення Новий Прокопіон. Протягом довгих років з 1930 до 1951 завершено спорудження нового храму на честь Святого Праведного Іоана, де й знаходяться його мощі. Сотні тисяч паломників відвідують цю святиню в Греції і поклоняються чесним мощам українського святого.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору