«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвяті землі української

Серпень

Борис Самбор
  1. Серпень за старим стилем (серпень за новим стилем)
    1. 5 серпня (18 серпня) — Святителя Феоктиста, єпископа Чернігівського
    2. 7 серпня (20 серпня) — Преподобного Пимена, Багатохворобливого, Печерського, у Ближніх печерах
    3. 7 серпня (20 серпня) — Преподобного Пимена, посника Печерського, у Дальніх печерах
    4. 7 серпня (20 серпня) — Преподобного Меркурія Печерського, єпископа Смоленського, у Ближніх печерах
    5. 8 серпня (21 серпня) — Преподобного Григорія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах
    6. 11 серпня (24 серпня) — Преподобномучеників Федора і Василія Печерських, у Ближніх печерах
    7. 11 серпня (24 серпня) — Преподобного Федора, князя Острозького, Печерського, у Дальніх печерах
    8. 14 серпня (27 серпня) — Перенесення мощів преподобного Феодосія Печерського
    9. 17 серпня (30 серпня) — Преподобного Аліпія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах
  2. Серпень за старим стилем (вересень за новим стилем)
    1. 21 серпня (3 вересня) — Преподобного Аврамія, працелюбного Печерського, у Ближніх печерах
    2. 24 серпня (6 вересня) — Перенесення мощів святителя Петра митрополита Київського і всієї Руси чудотворця
    3. 28 серпня (9 вересня) — Преподобних священномучеників Кукші і Пимена посника, Печерських, у Ближніх печерах
    4. 28 серпня (10 вересня) — Знайдення мощів преподобного Іова Почаївського
    5. 28 серпня (10 вересня) — Собор преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих
    6. 28 серпня (10 вересня) — Преподобного Акиндина, архімандрита
    7. 28 серпня (10 вересня) — Преподобного Пиора, затворника Печерського
    8. 28 серпня (10 вересня) — Преподобного Тимофія, ігумена Печерського
    9. 28 серпня (10 вересня) — Преподобного Досифея, архімандрита
    10. 28 серпня (10 вересня) — Преподобних старців XIV ст. Даниїла та Євлогія
    11. 28 серпня (10 вересня) — Преподобного Ісидора, затворника
    12. 31 серпня (13 вересня) — Святителя Іоана митрополита Київського

Серпень за старим стилем (серпень за новим стилем)

5 серпня (18 серпня) — Святителя Феоктиста, єпископа Чернігівського

Святитель Феоктист, єпископ Чернігівський

Наша розповідь про Києво-Печерського угодника Феоктиста, який народився в середині XI ст. Лінія його земного життя досить проста: чернець, а потім ігумен Києво-Печерського монастиря і єпископ Чернігівський. Вперше про Феоктиста дізнаємося від преподобного Нестора Літописця з його «Повісті минулих літ», але вже як про ігумена Святої Печерської обителі. Там, під роком 1107 згадується, що Великий князь Київський Святополк Ізяславич, внук Ярослава Мудрого мав звичай, йдучи на війну, обов’язково вклонятися гробу преподобного Феодосія Печерського і брати благословення у монастирського ігумена. А ігумен на той час якраз і був Феоктист, шостий ігумен за час існування монастиря.

У чернецтво він був пострижений ще за життя преподобного Феодосія і свій подвиг відбував там досить довго. З розповіді про Микиту Затворника, що є в Києво-Печерському патерику, знаємо лише один епізод з чернечого життя чорноризця Феоктиста. Він брав участь у спільній молитві печерських ченців з метою відігнання від преподобного Микити біса та виведення його із затвору. Потім Микита став святителем Новгородським (пам’ять — 31 січня (13 лютого)). Інші відомості про Феоктиста подаються вже як про ігумена.

Обраний він був братією і призначений митрополитом Київським Никифором у 1103 році після смерті ігумена Іоана. 1108 р. преподобний Нестор згадує його як будівничого кам’яної трапезної в Печерському монастирі та про факт завершення її будівництва. Зауважимо, що залишки цієї споруди були знайдені при археологічних розкопках у кінці XX ст. Того ж 1108 року літописець сповіщає, що стараннями і турботами ігумена Феоктиста перед князем Святополком та митрополитом Никифором у синодики всіх єпископій Київської митрополії для загальноцерковного пошанування було внесено ім’я преподобного Феодосія Печерського. Це третє ім’я після святих страстотерпців Київських Бориса і Гліба. За ігуменства Феоктиста, 11 лютого 1111 року в Києво-Печерському монастирі сталося дивне знамення: від землі до неба з’явився стовп вогняний, блискавки освітили землю, а на небі о першій годині ночі прогримів страшний грім. Вогняний стовп якраз стояв над новозбудованою трапезною, потім перейшов на церкву і став над гробом Святого Феодосія, а далі, повернувшись на схід, став невидимим. Преподобний Нестор говорить, що це був не вогонь і не стовп, а образ ангельський. Бо ангел так являється: то стовпом вогняним, а то полум’ям. Як ото сказав пророк Давид до Господа: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я» (Пс, 103, 4).

12 січня 1113 року ігумен Феоктист був висвячений на єпископа Чернігівського і вже за тиждень заступив на Чернігівську кафедру. Далі Нестор літописець повіствує так: «І радий був князь Давид Святославич і княгиня Феодосія, бо він був її отцем духовним. І бояри і всі люди радувалися, бо перед ним був єпископ Іоан недужий і не міг він служити, а лежав у болісті двадцять і п’ять літ. Тому то князь і люди жадали єпископської служби, і радувалися вони, славлячи Бога».

Принагідно сказати, що син згаданих тут князя Давида й княгині Феодосії, князь Святослав-Панкратій був першим руським князем, що прийняв чернечий постриг. Мова йде про преподобного Миколу Святошу (пам’ять — 14(27) жовтня).

Тим часом Києво-Печерська братія обрала собі ігумена Прохора (1113-1124) і з ним єпископ Феоктист брав участь у перенесенні мощів святих страстотерпців Бориса й Гліба у Вишгороді в 1115 році. Сучасником святителя Феоктиста був священномученик Кукша (пам’ять — 27 серпня (9 вересня)), чернець Києво-Печерський, який уславився проповіддю Християнської віри на землі в’ятичів, що входила тоді до чернігівської єпархії. Святитель Феоктист виправдав надії і сподівання чернігівської пастви. У нього було добре порозуміння з князем Давидом, активна з ним співпраця на благо землі Чернігівської. Коли добрий і благочестивий князь втратив у 1120 році свого улюбленого сина Ростислава, святитель Феоктист намовив його збудувати в Чернігові Борисо-Глібський собор. Храм було споруджено досить швидко і його освячував владика Феоктист.

За час його десятирічного служіння у Чернігові сталося багато див, багатьох князів він там похоронив. У новому Борисо-Глібському храмі князь Давид готував і собі усипальницю.

Чергове диво сталося 1 серпня 1123 року, коли князь у своєму теремі лежав уже на смертному ложі. Присутній там єпископ Феоктист, побачивши, що князь помирає, наказав всім молитися. Якраз тоді у відчинене вікно в кімнату влетів білий голуб і сів на груди князя. А як тільки князь помер, голуб тут же вилетів. Спочилого князя відспівували в кафедральному Спасо-Преображенському соборі, а похоронити мали в новозбудованому Борисо-Глібському й за тодішньою традицією в той самий день. Оскільки домовина ще не була готова, єпископ Феоктист мав порушити традицію і сумний обряд перенести на завтра. Та сталося нове диво: сонце зупинилося на небі і не заходило, доки князь не був похований.

Великі приятелі князь Давид та єпископ Феоктист недовго були в земній розлуці. Єпископ помер через 5 днів після князя, тобто 6 серпня, але пам’ять його відзначається 5 серпня, або 18 серпня за новим стилем.

В одному із давніх списків святих сказано, що його похоронили в Печерському монастирі. Вірогідно, на підставі цього він і заноситься до списку спочилих Собору Києво-Печерських преподобних у Ближніх печерах спочилих. Тому й святкується його пам’ять іще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

7 серпня (20 серпня) — Преподобного Пимена, Багатохворобливого, Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Пимен, Багатохворобливий, Печерський

Преподобний Пимен Багатохворобливий народився нездоровим і все життя хворів. Ще з юних років він просив батьків відпустити його в монастир, але ті не погоджувались. А коли занедужав зовсім, то таки був принесений ними в Печерську обитель, і батьки дуже просили братію молитися за сина. Та як не трудилися святі отці-чорноризці, а йому нічого не допомагало. Бо ж сам він молився за посилення хвороби — боявся, що як видужає, то батьки заберуть його додому. Його молитва пересилювала всіх, та так, що якоїсь ночі він і був пострижений таємно від батьків світлими Ангелами. Назвавши його Пименом, Ангели сказали, що його одужання буде ознакою близької смерті. Так воно й сталося. Понад 20 років монастирського життя преподобний Пимен хворів, але одного ранку прокинувся зовсім здоровим. За свою велику терпеливість він мав дар зцілення. Отож, обійшовши всі келії, Пимен прощався з братією і зцілював недужих. Потім поклонився мощам святого Антонія і показав місце свого поховання. Навіть сам відніс туди заздалегідь приготовану домовину. Так приклад життя блаженного Пимена говорить до нас Господніми словами: «Терпінням вашим спасайте душі ваші» (Лк., 21, 19). Упокоївся Пимен у 1110 році, а день його пам’яті відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та у другу неділю Великого посту.

7 серпня (20 серпня) — Преподобного Пимена, посника Печерського, у Дальніх печерах

Дивись за посиланням (8 (21) травня)

7 серпня (20 серпня) — Преподобного Меркурія Печерського, єпископа Смоленського, у Ближніх печерах

Преподобний Меркурій Печерський, єпископ Смоленський

Преподобний Меркурій Печерський, єпископ Смоленський, жив у XII ст. Спочатку був ченцем Києво-Печерського монастиря. Згідно з переданням пізніше управляв Смоленською кафедрою. Разом зі своєю паствою зазнав страхіть татаро-монгольської навали і мученицьки загинув 24 листопада 1239 року. Його святі мощі чудесно припливли по Дніпру до Києва і були покладені у Ближніх печерах. Пам’ять преподобного Меркурія відзначається ще 24 листопада (7 грудня) та у другу неділю Великого посту.

8 серпня (21 серпня) — Преподобного Григорія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Григорій, іконописець Печерський

Преподобний Григорій, іконописець, жив у XII ст. Свій чернечий подвиг відбував у Києво-Печерській обителі й проводив аскетичне життя. Був сподвижником преподобного Аліпія-іконописця (пам’ять — 17 (30) серпня). У каноні Києво-Печерським преподобним святий Григорій називається візантійським іконописцем. Можливо, він був у числі церковних малярів, що прибули з Царгорода для розпису Великої Печерської Церкви. Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та у другу неділю Великого посту.

11 серпня (24 серпня) — Преподобномучеників Федора і Василія Печерських, у Ближніх печерах

Преподобномученики Федор і Василій Печерські

Жив в XI сторіччі в Києві заможний міщанин Федір, власник маєтку та великого багатства. Надійшов час і зі Святого Євангелія він дізнався про слова Господні, що стосувалися безпосередньо його: «Так і кожний з вас, хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 33). З Першого послання Святого апостола Павла до Тимофія Федору стало відомо, що «корінь усього лихого є сріблолюбство, віддавшись якому, деякі ухилились від віри і самі себе віддали багатьом скорботам» (1 Тим., 6, 10).

І усвідомивши пораду цих слів, Федір дійшов до єдино правильного рішення: роздав своє багатство все до крихти бідним і убогим та й став ченцем Києво-Печерської обителі. Отак на ниві доброчесності він став справжнім подвижником. За велінням ігумена чернець Федір оселився в печері, котра називалася Варязькою і прожив там багато років. Печеру ту колись викопали варяги чи то купці, а чи розбійники й за одним з давніх передань там були закопані великі скарби.

Ворог людський і в цей час не дрімав — він навів на ченця Федора чималий смуток і тугу за розданим багатством. Раптом на здивування братії, він почав висловлювати незадоволення монастирською їжею. Через диявольську спокусу він зовсім забув слова Господні: «… не піклуйтеся для душі вашої, що вам їсти чи пити, ні для тіла вашого, у що вдягнутися. Чи душа не більша за їжу, а тіло — за одяг? Погляньте на птахів небесних: вони не сіють, не жнуть, не збирають у житниці; і Отець ваш Небесний годує їх…» (Мф. 6, 25-26).

Тим часом підступний ворог доводив Федора вже до справжнього відчаю за втраченим багатством. Вже і братія почала помічати його скорботу. Тоді й прийшов до нього один з найдосконаліших ченців на ім’я Василій, та й сказав йому: «Брате Федоре, молю тебе, не погуби своєї винагороди. Якщо ти розкаявся, що все своє майно роздав бідним і хочеш статків, я все, що маю віддам тобі, лише скажи про це перед Богом і попроси, щоб милостиня твоя мені була зарахована. Ти від цього втішення будеш мати, але дивись, чи потерпить тобі це Господь?» Почувши це, Федір по-справжньому злякався гніву Божого, бо згадав, як колись у Константинополі один теж розкаявся, що віддав своє золото на милостиню, та й впав посеред храму мертвим. Зрозумів Федір, що брат Василій визволив його від великої недуги духовної. Про таких Господь сказав, словами пророка Єремії: «… якщо здобудеш дорогоцінне із нікчемного, то будеш, як Мої вуста: вони самі будуть навертатися до тебе, а не ти будеш навертатися до них.» (Єр., 15,19).

З того часу постала велика любов між братами Федором і Василієм та гірко від цього прийшлося дияволові. Не міг він заспокоїтися, що не звабив Федора багатством. То ж почав супостат ще більше «озброюватися» проти Федора та чинити йому нові підступи.

Якось відправив ігумен Василія з монастиря на інший послух на три місяці. Тим часом до Федора в подобі Василія з’явився диявол, говорячи спочатку корисне: «Федоре, як ти тепер поживаєш? Чи відчепилася від тебе бісівська рать, чи ще робить тобі підступи любов’ю до майна, нагадуючи тобі про роздане?».

Не зрозумів Федір, що говорить з бісом та й відповідає: «Тепер не дослухаюся я до бісівських думок і що б ти не звелів — з радістю виконаю, бо ж велику користь для душі я здобув, дякуючи твоїм настановам». Оскільки Федір не згадав ім’я Господнє, осмілів біс та й знову каже голосом брата Василія: «Даю тобі іншу пораду, з якої і спокій отримаєш, і винагороду за роздане тобою багатство. Проси в Бога, щоб дав він тобі безліч золота й срібла та нікого не пускай до себе і сам не йди нікуди». Відійшов біс від Федора, але думки про скарб продовжував йому підсилати, аби таки підбити його на молитву до Господа. А невдовзі уві сні біс в образі світлого ангела почав показувати йому місце в печері, де той скарб закопаний, і так декілька разів. Зібрався до того місця Федір, почав копати і скарб швидко знайшов — багато золота, срібла і дорогоцінного посуду. І знову явився до Федора біс в подобі брата Василія та й запитує: «То де ж той скарб, що ти отримав за твоєю молитвою?». Не хотів Федір показувати йому свій скарб, але почув від біса таке: «Чи ж не говорив я тобі, Федоре, що швидко нагороду отримаєш? Тепер багатство у твоїх руках — роби з ним, що хочеш». Та Федір відповів йому достойно: «Я в Бога просив задля того, щоб все роздати на милостиню». А біс продовжував: «Пильнуй, Федоре, щоб ворог знову не навів на тебе тугу за розданим. Краще забирай все та йди до інших країв». Та Федір підтвердив, що буде робити все, що йому накажуть, аби ж тільки залишитися в монастирі. Біс же по-своєму став запевняти, що скарб утаїти не вдасться — усе одно дізнаються й відберуть. Вийшло так, що Федір таки повірив умовлянням «брата», та й почав готувати вози й скрині в дорогу. Він вже був готовий залишити монастир, купити маєток та жити в миру.

Але ж Господь не бажає, щоб хтось загинув із того святого місця і врятував брата Федора молитвами святих Своїх. Тим часом у монастир повернувся Василій і все бісівське дійство розкрилося. Василій чітко пояснив Федору: «Хто б до тебе не прийшов в моєму образі, не починай розмови, поки той не сотворить молитву!». І ще раз утвердив печерника у Святій Вірі. Отак Господь уберіг Федора від погибелі бісівської. А той скарб так глибоко закопали, що й досі не знайшли і зараз ніхто не знає, де він є.

Тепер брати-чорноризці Федір і Василій боговгодно домовилися ніколи думок один від одного не таїти, а все вирішувати за Божою радою. Якось у Печерській обителі сталася велика пожежа. До причалу на Дніпрі прибуло багато плотів з матеріалом для будівництва нової церкви і келій. Федір, не бажаючи бути комусь тягарем, почав носити на гору матеріал для своєї келії. Але, що не винесе, біси все скидають донизу — так вони не проминули помститися йому. Молитва його була почута: «В ім’я Господа Бога нашого, який колись звелів вам увійти в свині, велить тепер через мене, раба Свого, все дерево з берега винести на гору». Усі, хто це бачив, прославили Господа.

За декілька років про історію зі скарбом дізнався син київського князя Святополка II, молодий і легковажний князь Мстислав. Якраз йому і явився біс у подобі ченця Василія, який давно вже був у затворі. Він і повідомив Мстиславу, що чернець Федір приховує великий скарб. Преподобного негайно схопили і привели до князя. Він усе підтвердив, але щиро зізнався, що не пам’ятає, де заховав той скарб. Федора було піддано страшним тортурам. Князь послав гінця за ченцем Василієм. Та коли той прийшов, істинний Василій, який уже 15 років був у затворі, навіть зрозуміти не міг, чого від нього хочуть. Князь же, оскаженілий від гніву і вина, піддав катуванням і цього ченця. З’їхавши зовсім з глузду, він смертельно поранив стрілою нещасного Василія, а той, вирвавши її з тіла свого, мовив до князя: «Цією ж стрілою сам вражений будеш!». Це було істинне пророцтво, бо так воно й сталося. А поки що князь повелів ув’язнити преподобних Федора і Василія нарізно, щоб зранку відновити катування. Однак тієї ночі вони обидва померли. Сталося це в 1098 році. Монастирська братія випросила їх тіла і обох поховали у Варязькій печері, а пізніше перенесли до Ближніх (Антонієвих) печер, де вони спочивають і нині.

Невдовзі в бою з князем Давидом Ігоревичем князь Мстислав був убитий власною стрілою. Усе зрозумів він, бо останні слова його були: «Оце помираю нині через преподобних Василія і Федора!». Збулося пророцтво печерського чорноризця Василія.

День пам’яті преподобномучеників Федора і Василія відзначається 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

11 серпня (24 серпня) — Преподобного Федора, князя Острозького, Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Федор, князь Острозький, Печерський

Преподобний Федір, князь Острозький, походив із знаменитого Волинського княжого роду, корені якого — від роду Рівноапостольного князя Володимира, через його правнука Святополка, князя Туровського. Рідний онук цього Святополка мав, у свою чергу, онука Володимира, князя Пінського, від якого народився князь Юрій (Георгій) Туровський і Пінський (це вже прадід преподобного Федора).

Батько Федора — відомий князь Данило Васильович Острозький жив у XIV ст. і відзначився боротьбою з польським королем Казиміром IIIза самостійність західноукраїнських земель. Взагалі-то батьки Федора відрізнялися зразковим благочестям та християнською любов’ю до Божих храмів. На той час в Острозі була церква Святого Миколая Чудотворця і на неї князь Данило та княгиня Василіса передали великі земельні угіддя. Батько також брав участь у спорудженні кам’яних укріплень Острозького замку.

Рік народження князя Федора залишається невідомим. Він був старшим із трьох синів. Уже з молодих років дуже цікавився, що і як робиться в чужих землях, однак ревно захищав і все те краще, що робилося на його рідній Волині. Вперше в історичних документах його ім’я трапляється в 1385 році, коли польський король Ягайло і литовський князь Вітовт підтвердили його право на володіння батьківськими землями і маєтками в Острозькому окрузі та доповнили їх Заславським і Корецьким округами. Певно, що це вже було після смерті батька. Історичні документи стверджують, що в 1387 році молодий князь Федір мав становище луцького старости, а в наступному 1388-му згадується як воєвода луцький. У подальшому, до 1408 року, ніяких відомостей про його життя до нас не дійшло. У цьому році князь Федір особисто керував визволенням із Кременецького замку (тепер це Тернопільська область) литовського князя Свидригайла, прихильника і захисника православної віри. Навіть сьогоднішні руїни цього замку можуть підтвердити, яка це була складна у військовому плані операція. В XIII ст. Кременецький замок не змогли взяти татари, а сам хан Батий із соромом та прокляттями змушений був відступити від нього.

На той час більша частина українських земель була під владою Литви, меншою — володіла Польща. А після підписання двох уній між Польщею і Литвою у Креві 1385 року та в Городлі в 1413 року права православних українців виявилися ще більш обмеженими. Князь Федір Острозький виступив у дієвій обороні цих прав. Як свідчить Києво-Печерський патерик, «для православ’я було кориснішим не мати ніякої залежності від Польщі, а тому Федір, князь Острозький, і допомагав Свидригайлу в боротьбі проти Польщі і надто прославився в цій боротьбі». Та так, що в літописця були підстави писати про нього «як про мужа великої діяльності та величності». Але це трохи пізніше. А поки що, у 1410 році, він взяв участь у поході короля Ягайла проти німецьких рицарів-хрестоносців під Грюнвальдом і, без сумніву, зробив вагомий внесок у перемогу. Блаженний князь Федір також надавав підтримку гуситському руху в Чехії.

Тим часом помер великий князь Литовський Вітовт, і на його місце було обрано Свидригайла, а розпорядчим сподвижником новообраного став князь Федір Острозький, «муж виняткової хоробрості і величезного авторитету у військах».

У 1432 році він провів цілий ряд успішних військових операцій проти Польщі на подільських і волинських землях, ревно захищаючи й український народ, і православну віру.

На цих територіях блаженний князь Федір примусив польського короля Ягайла захистити законом свободу православ’я та зрівняти у правах місцеве дворянство з польським. Тепер ці землі були в руках Федора, а точніше — у руках Свидригайла, в ім’я якого той діяв.

Та яких би ратних успіхів блаженний не досягав, настав той час, коли суворий Свидригайло зрозумів, що всі симпатії місцевого населення на боці Федора Острозького. Особливо після того, як поляки змушені були дарувати важливі права Православній Церкві та українському дворянству. А може до цього приєдналося ще й те, що сам князь Федір вирішив уже більше так не покладатися на Свидригайла, а лише на свої власні сили.

А тут ще помер король Польщі Ягайло, і на його місце став малолітній син Владислав. Уже від цього Свидригайло відчув нову силу і вирішив позбутися Федора.

У 1435 році він вторгнувся на Поділля, завоював, узяв Федора в полон і посадив у в’язницю. Та православні волиняни й подоляни заступилися за свого улюбленого князя. Піднявши з допомогою польських полководців на тих землях Вікентія Самотульського і Михайла Бучацького, з якими й звільнили князя Федора. Блаженний і сам змушений був шукати допомоги в поляків.

Але минуло небагато часу, як преподобний Федір помирився зі своїм кривдником. Він знову допоміг Свидригайлу в боротьбі з литовсько-польською партією. Останній раз побачимо князя Федора у битві з татарами в 1438 році. Ця битва була для нього невдалою, але він залишився живим і неушкодженим. І все ж саме ця битва мала доленосне значення для його подальшого життя.

Свидригайло змушений був втекти аж на сім років у Волощину, а до влади в Литві прийшов молодший син Ягайла Казимір. Він прогнав від себе поляків, за деякий час примирився зі своїм дядьком Свидригайлом і надав йому володіння на Волині з містом Луцьком. Не був забутий і мужній Острозький князь Федір. Йому було надано в управління на правах намісництва другу частину Волині з містами Володимиром, Дубно і Острогом, які вже приєднувалися до князівства Литовського. Отож у середині XV ст. Князь Федір Острозький стає справжнім земельним магнатом, що володів величезними наділами і маєтками в найкращих областях Поділля й Волині. За ним залишилося право першого, хто вдосконалив військове мистецтво гусистського порядку у війську, що називався «табором». Преподобним Федором в Острозі була заснована кам’яна Пречистенська церква. На цьому й закінчується його світська діяльність. Усе це разом з князівською силою і славою він залишає в 1441 році своєму сину Василеві. Десь між 1441-1446 роками його шлях пролягає до Києва в Печерський монастир. Історія зберегла багато відомостей про світське життя Острозького князя, та майже нічого про його чернецтво. Відомо, що він був пострижений в ченці з іменем Феодосій, вірогідно, на честь преподобного Феодосія Печерського. Дружина його Агафія також прийняла чернецтво з іменем Агрипина.

Преподобний Федір відбував у монастирі подвиг мовчання та послуху, але за деякий час він був висвячений на ієромонаха, хоч ця версія і піддається сумнівам.

Протоієрей Андрій Хойнацький у Патерику Волино-Почаївському говорить, що на звичних Лаврських іконах і на тій, що знаходиться в Дальніх печерах, над його мощами преподобний Федір зображений в одязі простого ченця. Але продовжує далі, що в П’ятницькій церкві м. Острога є ікона преподобного Федора, орієнтовно XVII ст., а також у церкві Острозького Кирило-Мефодіївського братства, де його зображено в мантії з книгою в руці і в єпітрахілі. Тобто, на Волині все-таки існувало передання, що преподобний Федір був висвячений на ієромонаха.

Про рік кончини преподобного Федора нічого не відомо, вірогідно, сталося це в другій половині XV ст. Його канонізація, мабуть, відбулася наприкінці XVI ст. Оскільки вже в 1638 році ієромонах Афанасій Кальнофойський свідчив, що преподобний Федір «відкрито спочиває в Феодосієвій печері в цілому тілі».

У 1994 році, нині світлої пам’яті головний редактор «Голосу Православ’я» Юрій Цюпа, подаючи короткий життєпис князя-ченця Миколи Святоші, писав: «Були серед князів люди, які насправді щиро і беззастережно зрікалися світу, а з ним — влади і грошей, йдучи до монастиря простими ченцями, накладаючи на себе важкі обітниці». Таким був і князь із Волині Федір Данилович Острозький. Безумовно, прикладом для нього був чернігівський князь Святослав, який у 1097 році навіть княжив у Луцьку, а потім став києво-печерським ченцем, преподобним Миколою Святошею. Тому й став преподобний Федір його послідовником.

Пам’ять преподобного Федора князя Острозького, Печерського відзначається загально ще 28 серпня (10 вересня) та в складі Собору Волинських святих — 10(23) жовтня і в другу неділю Великого посту.

14 серпня (27 серпня) — Перенесення мощів преподобного Феодосія Печерського

Дивись за посиланням (3 (16) травня)

17 серпня (30 серпня) — Преподобного Аліпія, іконописця Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Аліпій, іконописець Печерський

Один із засновників Києво-Печерського монастиря преподобний Антоній закінчив своє земне життя і відійшов до Господа в 1073 році. Це був рік початку спорудження Великої Печерської церкви — Свято-Успенського собору. В наступному році, коли вже над фундаментами храму були підняті стіни, преставився інший засновник цієї обителі — преподобний Феодосій.

Чудова церква, що була споруджена за волі Самого Господа Бога і через молитви першоначальників монастиря святих Антонія і Феодосія, будувалася майстрами з Константинополя впродовж 16 років. Звідти ж, за волі Пречистої Матері Божої в 1083 році були направлені іконописці для оздоблення новозбудованого храму.

У цій святій справі брав участь Київський художник Аліпій (Алімпій), який ще з молодих літ ріс і духовно зростав в Києво-Печерському монастирі. Управляв на той час обителлю четвертий

Києво-Печерський ігумен Никон (пам’ять — 23 березня (5 квітня)), а княжив на Київському престолі — великий князь Всеволод Ярославович. Безумовно, спільна робота молодого Аліпія з грецькими майстрами була для нього великою школою, але в майбутньому побачимо, що з часом він значно перевершить своїх грецьких наставників і сформує свою власну школу київського іконопису. А поки що звернемо увагу на велике й предивне чудо, яке сталося під час розпису вівтаря Свято-Успенської церкви. Молодий Аліпій був його безпосереднім свідком.

Сама собою, не людськими, а ангельськими руками у вівтарі написалася ікона Пресвятої Богородиці. Від її Святого Образу деякий час випромінювалося чудесне небесне світло, що було яскравіше за сонячне. Потім з уст Пречистої вилетів білий голуб і попрямував до ікони Спасителя та й влетів у його Божественні уста. Присутні греки-іконописці, що займалися своєю справою, були зачаровані побаченим. Блаженний Аліпій зрозумів зразу, що у вигляді білого голуба цей дивний храм осінив Святий Дух і що тепер у ньому перебуває особлива Благодать Божа та Цариці Небесної.

Після завершення розпису Великої Церкви пречудовими іконами, Києво-Печерський ігумен Никон постриг Аліпія в чернецтво. Святий іконописець був надзвичайно працелюбним, його ніколи не бачили без роботи. Лише Божа служба у церкві відволікала його від іконопису.

Та, набравшись належного досвіду від греків, він почав приймати від жителів Києва замовлення на створення ікон. І плати за свою роботу він не брав. Але, коли вдячні замовники за власним бажанням все ж таки платили йому, то третину цих коштів він віддавав ігумену на обитель, ще третину — немічним і убогим, а інше залишав собі на придбання фарб та інших матеріалів. Багато ікон блаженний Аліпій малював для ігумена, для Святої обителі та для братії. Дізнавшись, що в якійсь церкві є старі ікони, брав їх до себе на реставрацію та безоплатно оновлював. Так безупинно трудився він і вдень і вночі, творив поклони, псалмоспіви та молитви. Коли ж наступного дня знову з великим смиренням і терпінням, постом і любов’ю починав свою нелегку працю. Преподобний Аліпій добре знав, що марнотний духом і леда-чий тілом не може творити Образи Спасителя та Його Пречистої Матері.

А ще в преподобного відкрився дар цілительства. Якось до нього звернувся один багатий киянин, хворий на проказу. Не могли йому допомогти ні лікарі, ні знахарі, а тимчасом хвороба посилювалася. Хтось порадив тому багатію йти у Києво-Печерську обитель до отців-чорноризців. З великою неохотою пішов до монастиря, а там ігумен звелів напоїти його водою з криниці святого Феодосія та намастити голову і обличчя. Оскільки у багатія ніякої віри не було, то на тілі його з’явилося страшне запалення і від нього пішов неймовірний сморід. Хворий не зміг терпіти такого сорому та й утік додому. Але за декілька днів самотнього очікування смерті, він опам’ятався і вирішив сповідувати свої гріхи. Тож повернувся в монастир і пішов на сповідь до преподобного Аліпія. Той з радістю зустрів його і промовив: «Добре ти зробив, що прийшов сповідувати Господу гріхи свої перед моєю недостойністю, тому що так і пророк свідчить про себе, звертаючись до Бога: «Визнаю я перед Господом беззаконня мої і Ти простив провини серця мого» (Пс., 31, 5).

Преподобний Аліпій довго повчав хворого про спасіння душі, а потім фарбами, котрими малював ікони змастив усі рани його і обличчя. Завів його до храму та дав причаститися Святих Божественних Тайн і повелів умитися водою, якою вмиваються священики після причастя. Минуло небагато часу і хворий повністю видужав.

Свята Євангелія розповідає нам, як Ісус Христос зцілив прокаженого: «І він звелів йому нікому не говорити, а піти показатися священикові і принести жертву за очищення своє» (Лк., 5, 14).

Так преподобний Аліпій своїм чудотворенням уподобився Самому Ісусу Христу. Він також запропонував зціленому показатися перед священиками і принести дар, про який пророк говорить: «Що віддам Господу за все, що Він воздав мені? Чашу спасіння прийму й ім’я Господнє призву» (Пс., 115, 3, 4).

Згадується в Патерику про цей дар тому, що аж правнук прокаженого за його очищення преподобним Аліпієм, прикрасив золотом ківот над Святим Престолом у Головній Церкві Печерській.

Так святий Аліпій зцілив хворого і від прокази тілесної і від сліпоти духовної. А тим, хто прийшов з цим хворим з міста і були вкрай здивовані чудесним лікуванням, преподобний сказав: «Браття! Будьте уважні до сказаного: «Ніхто не може двом господарам служити: бо або одного полюбить, а другого буде ненавидіти; або одного триматиметься, а другого знехтує. Не можете служити Богові й мамоні!» (Мф., 6, 24).

Тому що цей чоловік спочатку віддав себе в рабство ворогу людському, а потім приходив за його ж порадою до Господа, але без віри у своє спасіння. Не вірив Йому, Єдиному Спасителю нашому, тому й хвороба лише підсилилася. Але ж Господь для всіх нас сказав: «Просіть — і дасться Вам; шукайте і знайдете; стукайте і відчинять вам» (Мф., 7, 7).

За своє життя Аліпій написав безліч ікон, які прославили його своїми чудесами.

Треба ще розповісти, як один боголюбний киянин за свої гроші побудував церкву та вирішив замовити ікони для неї у преподобного Аліпія. Гроші та дошки для ікон він передав через двох печерських ченців, як потім виявилося — далеко не благочестивих. А коли за деякий час замовник почав вимагати в Аліпія ікони, то з’ясувалося, що ті ченці присвоїли й гроші й срібло. Аліпію зовсім нічого про це не було відомо. Але коли ігумен наказав принести до Аліпія хоча б дошки, то всі присутні (в тому числі й ченці-зловмисники) були вражені побаченим: на них сяяли дивні зображення Спасителя, Божої Матері та святих.

Лжесвідків від цього дива обійняв справжній жах і вони у всьому зізналися. Ігумен одразуж вигнав їх із Святої обителі.

Якось у Києві під час страшної пожежі, коли згорів майже весь Поділ, згоріла й церква, в якій було 7 ікон написаних Аліпієм. Та після пожежі всі ікони були знайдені неушкодженими. Великий князь київський Володимир Мономах особисто переглядав ці ікони. Одну з них він повелів відправити в Ростов Великий, у кам’яну церкву, яку сам побудував. Через деякий час і ця церква була зруйнована, але ікона залишилася цілою. У подальшому вона була поставлена в третю церкву — дерев’яну, а коли й та згоріла, а ікона залишилась неушкодженою — чудо було наяву. Усе це, безумовно, підтверджувало доброчинність і богоутодність земного життя преподобного Аліпія.

Був випадок, коли до преподобного звернувся один зі священиків з проханням написати до свята Успіння ікону Пресвятої Богородиці. Час минав, а замовлення не виконувалося через серйозну хворобу Аліпія. Замовник постійно відвідував іконописця, а той навіть з постелі не міг піднятися, але був спокійним і заспокоював того: «Чадо! Не турбуй мене, а поклади свої турботи на Господа і Він допоможе тобі, зробить ікону і на свято вона буде не своєму місці». Та коли священик прийшов майже перед самим святом і побачив, що ікона не готова, то почав докоряти старцю, що той не сказав про свою хворобу та зразу не відомовився від роботи: «Я б знайшов другого іконописця і він написав би до свята ікону, тоді б і свято було світлим та урочистим, а тепер мене чекає сором».

Проте Аліпій відповів йому так: «Але ж це сталося не від моїх лінощів. Пам’ятай, що Бог може написати ікону Своєї Матері словом єдиним. Ось і мені Господь відкрив, що йду я від вас, але не залишу тебе у твоїй печалі».

Коли ж замовник пішов, у келію до преподобного зайшов світло-русий юнак і став малювати ікону. Робота була такою гарною і йшла так швидко, що преподобний Аліпій зрозумів: до нього на допомогу прийшов Божий ангел. І він йому сказав: «Добре ти зробив, видно сам Бог допоміг тобі написати цю дивну ікону».

Тим часом священик, замовник ікони, всю ніч провів у великій печалі. Проте ранком, коли він пішов до храму й відчинив його, то побачив прекрасну ікону на своєму місці у чудесному сяйві. Щасливу новину він негайно поспішив повідомити ігумену, і вони разом з’явилися у келію до святого Аліпія.

На жаль, той уже був при смерті, але встиг докладно розповісти їм історію з ангелом. На завершення своєї розповіді преподобний Аліпій сказав їм, що Божий ангел і зараз стоїть рядом з ним та готовий забрати його душу. Так воно й сталося. Преподобний Аліпій тихо спочив того ж дня, і було це 17 серпня 1114 року на другий день після свята Успіння Пресвятої Богородиці. На правій руці спочилого три перші пальці складені прямо, а два інші притиснуті до долоні, в такому хресному знаменні він осінив самого себе. Монастирська братія поховала преподобного Аліпія в Ближніх печерах. Земне його життя свідчить про те, що саме він був засновником Київської школи іконопису.

Таємниця Божественного промислу святого Аліпія лежить у його великому подвижництві, смиренні та аскетизмі. Святитель Димитрій Ростовський сказав про Аліпія, що він прикрасив небо й землю, поживши на землі тілом, він зійшов на небо з добродійною душею на прославлення Начальника іконописців, Бога Отця, Бога Сина і Бога Святого Духа.

Щодо ікон преподобного Аліпія, які збереглися до нашого часу, скажемо словами російської Православної енциклопедії: «Спроби приписати пензлю Аліпія ті чи інші ікони, що збереглися, мають мало підстав, або помилкові».

Пам’ять преподобного Аліпія відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) в складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

Серпень за старим стилем (вересень за новим стилем)

21 серпня (3 вересня) — Преподобного Аврамія, працелюбного Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Аврамій, працелюбний Печерський

Преподобний Аврамій, працелюбний, жив у ХІІ-ХІІІ ст. Архієпископ Чернігівський Філарет (Гумілевський) у своїй багатотомній праці „Житія святих» писав, що останній період свого життя Аврамій проводив у печері. Після молитви старанно працював над приготуванням усього потрібного для печерної братії. Цим він і заслужив називатися працелюбним. Інших відомостей про нього нема.

Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

24 серпня (6 вересня) — Перенесення мощів святителя Петра митрополита Київського і всієї Руси чудотворця

Дивись за посиланням (21 грудня (3 січня))

28 серпня (9 вересня) — Преподобних священномучеників Кукші і Пимена посника, Печерських, у Ближніх печерах

Преподобний священномученик Кукша, Печерський
Преподобний священномученик Пимен посник, Печерський

Преподобні священномученики Кукша й Пимен посник жили у XII ст. Блаженний священномученик Кукша тривалий час був ченцем Києво-Печерського монастиря. Але бажання місіонерської праці по розповсюдженню християнства привело його у північні землі на річку Оку, де жило язичницьке плем’я в’ятичів. Добре потрудився Кукша на ниві просвіти язичників. Багатьох з них охрестив, бо був ієромонахом. Крім цього, здійснив перед ними багато чудес: виганяв бісів, під час засухи викликав дощ, висушив озеро… Але місцеві язичницькі жерці підбурили людей і Кукша разом зі своїм учнем Никоном був підданий страшним мукам, а потім їм обом відтяли голови. Сталося це після 1114 року, а за іншими даними — у першій половині XII сторіччя. На той час у Києво-Печерській обителі залишався духовний брат Кукші — Пимен посник. За свої суворі пости та велике стримування в споживанні їжі взагалі він мав від Господа дар зцілення і передбачення майбутнього. Навіть заздалегідь за 2 роки Пимен знав час своєї кончини. І якраз у цей день серед Церкви Печерської він голосно закричав: «Брат наш Кукша вбитий удосвіта», та й сам тихо відійшов до Господа. Святі мощі преподобних Кукші й Пимена спочивають у Ближніх печерах поруч, а день їх пам’яті спільно святкується 28 вересня (11 жовтня), а також у другу неділю Великого посту.

28 серпня (10 вересня) — Знайдення мощів преподобного Іова Почаївського

Дивись за посиланням (28 жовтня (10 листопада))

28 серпня (10 вересня) — Собор преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих

Свята Українська Православна Церква встановила декілька спільних святкувань українських святих — наших небесних покровителів і молитовників за український народ і нашу багатостраждальну Батьківщину.

Серед цих свят особливо відрізняється Собор усіх 134 преподобних отців Києво-Печерських. Це свято встановлено Київським митрополитом Петром Могилою після канонізації в 1643 році, яка була визнана Російським Синодом лише в 1762 році, тобто через 119 років. Свято перехідне й відзначається в 2-гу неділю Великого посту. Канон до свята був написаний Константинопольським ієромонахом Мелетієм Сирігом.

Окремо встановлено святкування Собору преподобних отців Києво -Печерських спочилих у Дальніх печерах — 28 серпня (10 вересня).

Їх — 52 і третина з них це — затворники. До нашого часу відомостей про них збереглося мало, тому їхні життєписи описані досить коротко.

28 серпня (10 вересня) — Преподобного Акиндина, архімандрита

У 1219 році став архімандритом Києво-Печерського монастиря. Слід зауважити, що це вже був архімандрит Акиндин II. А Акиндин І управляв монастирем у другій половині XII сторіччя.

На пропозицію Акиндина II чернець цього монастиря Полікарп (день пам’яті — 24 липня (6 серпня)) у 1225-1226 роках описав у формі листа до ігумена оповідання про життя цілого ряду Печерських преподобних отців. Усі вони ввійшли до другої частини Києво-Печерського патерика. Лист був лише літературною формою тих життєписів, адже обидва преподобні жили поруч, в одній обителі. Упокоївся архімандрит Акиндин у 1235 році.

28 серпня (10 вересня) — Преподобного Пиора, затворника Печерського

Чернець Києво-Печерського монастиря, жив у XIII ст. Для братії служив взірцем посника і працелюбного чорноризця. Не бажаючи бачити суєту земного життя, пішов у затвор із безперервною молитвою. Інших відомостей про його життя немає.

28 серпня (10 вересня) — Преподобного Тимофія, ігумена Печерського

В одному зі списків Києво-Печерського патерика, що зберігався в Церковно-археологічному музеї Київської духовної академії, наводився список ігуменів Києво-Печерського монастиря, де було вказано початок ігуменства Тимофія в 1130 році. Там говориться про те, що Ростовський тисяцький Георгій Шимонович, син одного з фундаторів Великої Печерської церкви варяга Шимона, окував гробницю преподобного Феодосія Печерського. Наголошено, що все це відбувалося при ігумені Тимофієві. Слід зауважити, що в Патерику про Тимофія нічого не згадується.

28 серпня (10 вересня) — Преподобного Досифея, архімандрита

Відомостей про їхні житія не знайдено.

28 серпня (10 вересня) — Преподобних старців XIV ст. Даниїла та Євлогія

Відомостей про їхні житія не знайдено.

28 серпня (10 вересня) — Преподобного Ісидора, затворника

Відомостей про їхні житія не знайдено.

31 серпня (13 вересня) — Святителя Іоана митрополита Київського

Святитель Іоан, митрополит Київський

Київська митрополія, у яку в X ст. входило вісім єпархій, а на початку XIV ст. — уже п’ятнадцять, була найбільшою в Константинопольському патріархаті. Та її залежність від Вселенського Патріарха зводилась в основному до того, що саме він призначав на Київську кафедру митрополитів. За своєю національністю це були переважно греки. Загальна кількість київських митрополитів до згаданого нами початку ХІV ст. складала вже 24 і лише три з них були вихідцями з землі української:

Іларіон (1015р.), Клим Смолятич (1147-1155рр. з перервою) і Кирил III (1250-1280рр.).

Звичайно, це завдяки зусиллям великих князів, що керували державою: Ярослава Мудрого, Ізяслава Мстиславовича та Данила Галицького.

Митрополит Іоан II, прозваний Добрим, прибув із Константинополя до Києва в 1077, за іншими даними — 1080 році. На чолі Київської Митрополії досить швидко заслужив глибоку повагу й прихильність, адже виявився добрим ієрархом і вмілим проповідником, великим ученим та письменником.

Преподобний Нестор Літописець, а він був сучасником митрополита Іоана, у «Повісті минулих літ» так описував діяння найвищого ієрарха Київської держави:
— під роком 1087: «освячена була церква святого Михайла Всеволодового монастиря митрополитом Іоаном і єпископами Лукою Білгородським та Ісаєю Ростовським» (тут мова йшла про освячення Свято-Михайлівської церкви Видубицького монастиря);
— під роком 1089: «освячена була церква Печерська Святої Богородиці Феодосієвого монастиря Іоаном, митрополитом, і Лукою Білгородським, єпископом, і єпископом Ростовським Ісаєю та Іоаном, Чернігівським єпископом і Антонієм, Юр“євським єпископом» (а це вже про головну церкву Києво-Печерського монастиря), і далі: «у сей же рік преставився Іоан митрополит. Був же Іоан цей муж знаючий у Письмі Святому і поученні, милостивий до убогих і вдовиць, і ласкавий до всякого, до багатого і до вбогого, і смиренний душею, і кроткий, і мовчазний, але проречистий, коли Письмом Святим утішав він печальних. І не було такого раніше в Русі, ні по ньому не буде такого».

Крім цього, ще в 1086 році митрополит Іоан заснував храм на честь Апостола Андрія у Свято-Андріївському монастирі. Першою ігуменею цієї жіночої обителі була дочка князя Всеволода Ярославовича — преподобна Анна (Янка), княжна Київська (пам’ять 3(16) листопада). Серед простого люду ця обитель так і називалася — Янчин монастир, На жаль, його місцезнаходження невідоме, бо відомості про те загубилися за часів лихоліття (Батиєвого нашестя).

У 1087 році митрополит Іоан брав участь у похороні підступно убієнного благовірного Ярополка, князя Володимира-Волинського (пам’ять 22 листопада (5 грудня)).

Із творів першоієрарха відоме «Послання митрополита Іоана до Климента, Папи старого Риму». Воно надто цінне і за змістом своїм, і за духом смирення його автора. Адже тоді ще так мало минуло часу від розколу Вселенського Християнства, і Глава Римського престолу намагався встановити нові зв’язки із східними ієрархами. Святитель Іоан тому й говорить про своє щире здивування, чому ж пішов Рим іншим шляхом, адже на всіх семи Вселенських соборах були присутні й підтримали їх рішення предстоятелі й наступники кафедри Верховного із славних апостолів — Петра. Тому й не міг зрозуміти святитель Іоан, хто ж посіяв на Римській ниві кукіль.

Привівши конкретні приклади відхилення Риму від канонічних правил, він смиренно завершив своє Послання такими словами:
«прошу, молю і припадаю до священих ніг твоїх — виправтесь у всьому цьому… це згуба для чистої віри.»

Інший твір святителя мав назву: «Іоана митрополита Руського, названого пророком Христовим, церковне правило.» Він був адресований чорноризцю Якову і був звичайним поясненням правил Вселенської Церкви та їх узгодженням з правилами Церкви Київської.

Приведемо лише два правила, які вважаємо надто актуальними і для сучасності:
— «ті, що ні разу на рік не сподобляються прийняти Святих Тайн …чужі нашій чистій вірі, мають бути засуджені Соборною Церквою»
— «тих, що здійснюють ворожбитство і чари … треба урозумляти словом настанов і відвертати від зла …, але не лишати життя …»

А таке ж дійсно практикувалось у Західній Європі в ХІ-ХІІ стт. Святитель Іоан, митрополит Київський, упокоївся 31 серпня 1089 року


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору