«Наша Парафія»

Жовтень за старим стилем (за новим стилем)

3 жовтня (16 жовтня) — Преподобного Діонісія, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Діонісій, затворник Печерський жив у XV ст. Був ієромонахом і наглядачем за печерами у Києво-Печерському монастирі. З його ім’ям пов’язана чудесна подія, яка відбулася в 1463 році за благочестивого київського князя Симеона Олельковича і блаженного архімандрита Печерської обителі Миколая. На пасхальній утрені, обходячи Антонієву печеру і кадячи святі мощі, преподобний Діонісій, переповнений пасхальною радістю, урочисто сказав: «Святі Отці і Браття! Сьогодні є Великий День, Христос Воскрес!» Як грім прозвучала відповідь від спочилих: «Воістину воскрес!» Це чудо так вплинуло на блаженного Діонісія, що решту свого земного життя він провів у затворі, цілковито догодивши Господу.

Пам’ять преподобниого Діонісія відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

4 жовтня (17 жовтня) — Благовірного князя Володимира Ярославовича, Новгородського чудотворця

Онук Рівноапостольного князя Володимира і старший син великого князя Київського Ярослава Мудрого та княгині Анни — Володимир народився у Києві в 1020 році. Уже в 1034 році, тобто в чотирнадцятирічному віці, батько посадив його на княжіння у Новгороді і дав неспокійним новгородцям грамоту з повелінням платити згідно з нею дань. Вісімнадцять років управляв благовірний князь Володимир Новгородським князівством.

Змужнілий князь відзначався відвагою й мужністю у військових справах. У 1042 році він переможно ходив з новгородськими дружинами воювати проти фінських племен. Наступного року батько послав Володимира на Константинополь провчити підступних греків за образу руських купців та вбивство одного з них. Посли візантійського імператора Константина Мономаха поспішили вийти йому назустріч з обіцянкою покарати винуватців. Проте молодий князь ні на що не звертав уваги і рвався до бою. На вдруге запропонований імператором мир він відповів: «Погоджуюсь, якщо ви, багаті греки, дасте по три фунти золота на кожного воїна у моєму війську».

Тоді імператор наказав узяти під охорону всіх руських людей, які були в Константинополі. Одночасно були вислані бойові кораблі в стан князя Володимира, які й підпалили його флот. Буря, що піднялася, розкидала й потопила багато суден, і Володимир припинив наступ. Але, повертаючись назад, розбив погоню й забрав частину противника в полон. Ті, з війська Володимира, що втекли сушею, були не такі щасливі і в районі Варни (тепер — Болгарія) самі потрапили в полон. Лише за три роки вони повернулися додому, після підписання мирної угоди з греками. Цей похід князя Володимира був явно невдалим.

У 1045 році, коли Новгородською кафедрою управляв єпископ Лука Жидята, згорів перший міський храм. Це була тринадцятикупольна дубова церква, побудована ще в 989 році першим Новгородським єпископом Іоакимом Корсунянином.

За сім років на її місці благовірний князь Володимир побудував величний кам’яний собор Святої Софії, а єпископ Лука освятив його 14 вересня 1052 року. Зразком для побудови такого храму частково слугувала Софія Царгородська, але головним чином — Софія Київська. Для Новгорода собор Святої Софії на багато віків став головною святинею міста. Волелюбні новгородці часто говорили:
«Де Свята Софія, там і Новгород. Помремо, проллємо кров за Святу Софію».

У 1047 році за повелінням князя Володимира одним священиком були переписані всі пророчі книги разом з тлумаченнями. На той час — це теж була велика справа.

Помер благовірний князь Володимир 4 жовтня 1052 року в молодому віці. Йому було лише 32 роки, і ще був живий його батько — великий князь київський Ярослав Мудрий.

Преподобний Нестор-літописець у «Повісті минулих літ» під роком 1052 записав так:
«Преставився Володимир, син Ярославів старший, у Новгороді, і покладений був у Святій Софії, що її він спорудив був сам».

Там вже спочивало тіло його матері — благовірної княгині Анни Новгородської.

4 жовтня (17 жовтня) — Преподобного Елладія, затворника Печерського, у Ближніх печерах

Крім того, що преподобний Елладій був ченцем Києво-Печерського монастиря в ХІІ-ХІІІ сторіччях, інших відомостей про нього не маємо.

Пам’ять преподобного Елладія відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих і в другу неділю Великого посту.

4 жовтня (17 жовтня) — Преподобного Онисима, затворника Печерського, у Ближніх печерах

Дивись за посиланням (21 липня (3 серпня))

4 жовтня (17 жовтня) — Преподобного Аммона, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Аммон, чернець Києво-Печерський, жив у XIII ст. За благословенням ігумена Києво-Печерського монастиря мандрував на Святу Гору Афон та до Єрусалиму як ревнитель житій великих святих отців. Після повернення зі святих місць жив настільки благочестивим і святим життям, що навіть печерські старці мали його за взірець для наслідування. Істинно любив убогість і турбувався лише про придбання нетлінного багатства на небі. Усамітнившись у своїй келії, він, знехтувавши всі ворожі підступи, відбував подвиг затворництва.

Його пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

5 жовтня (18 жовтня) — Святителя Петра митрополита Київськогоі всієї Руси чудотворця (у складі московських митрополитів)

Дивись за посиланням (21 грудня (3 січня))

5 жовтня (18 жовтня) — Преподобних Даміана, пресвітера, цілителя, та Єремії і Матфея прозорливих, Печерських, у Ближніх печерах

Оповідаючи житіє преподобного Даміана, святитель Димитрій Ростовський говорить: «Коли ми, маючи хвороби духовні або тілесні, будемо звертатися по слову Господньому до священиків, щоб вони звершили над нами помазання єлеєм, то обов’язково призвемо на допомогу цього святого».

Преподобний Даміан потрапив у Києво-Печерський монастир ще в той час, коли його ігуменом був преподобний Феодосій. Він був одним з небагатьох печерських угодників, хто ще пам’ятав Хрещення Руси-України. Мав сан пресвітера й ревно наслідував ангельське життя і смирення преподобного Феодосія. Він усіх слухав і всім корився, тому і його життя було праведним. Ті, що жили разом з ним в одній келії, найбільше бачили його лагідність і покірність. Блаженний Даміан рідко спав, уночі все читав святі книги й часто молився. Очевидці розповідали, що він настільки суворо дотримувався посту, що до самої смерті, крім хліба і води, нічого не вживав. Усе це було добре відомо монастирській братії і викликало в неї велике благоговіння до святого Даміана. Він багато в чому був схожий на святого безсрібника й чудотворця Даміана Асійського, ім’я якого він носив.

За своє благочестиве життя блаженний Даміан удостоївся від Господа дару чудотворіння, а особливо — мав благодать зцілення немічних і хворих. Коли приносили у монастир до преподобного Феодосія хвору дитину або приводили дорослу людину, він велів блаженному Даміану негайно творити молитву над хворим. З великою покірністю й смиренням, вважаючи себе недостойним дару зцілення, пресвітер Даміан творив над хворими молитви й помазував їх єлеєм.

Ті ж Божою благодаттю отримували зцілення та йшли з монастиря абсолютно здоровими. Отож він найперший серед печерської братії, зажив славу цілителя. У таких боговгодних справах пройшло все його чернече життя, протягом якого він звершив багато доброго для свого душевного спасіння і став достойним життя вічного.

Одного разу він серйозно захворів і відчув наближення смерті. Зі сльозами почав молитися Богові:
» — О, Господи мій Ісусе Христе! Сподоби мене прилучитися слави святих Твоїх і разом з ними удостоїтися Царствія Твого; молюся Тобі, Владико, не відлучай мене від отця і наставника мого, преподобного Феодосія, а причисли мене разом з ним до Твойого світу, котрий Ти приготував для праведників…»

Під час цієї молитви біля його ліжка з’явився ангел в образі преподобного Феодосія. Схилившись до Даміана і з любов’ю цілуючи його, ангел промовив:
» — Чадо! Господь, Якому ти молишся, нині прислав мене звістити тобі, що прохання твоє збудеться: ти будеш причислений до святих Його і з Ним поселишся у Царстві Небесного Владики. Коли ж Господь звелить тобі преставитися від світу цього і йти до Нього, тоді й будемо ми нерозлучні на тому світі.»

Сказавши це, ангел став невидимим. Ось тоді блаженний Даміан і зрозумів, що це було йому видіння від Бога. Він одразу ж послав послушника до преподобного Феодосія з проханням негайно прийти, а коли той прийшов, з радістю запитав його:
— Чи ж буде, отче, так, як нині ти обіцяв мені при видінні?
— Не знаю, сину мій, про яку обіцянку ти говориш — відповів преподобний.

Тоді блаженний Даміан розповів про все, що відбулося. Почувши цю розповідь, богодухновенний Феодосій зі сльозами на очах відповів йому:
» — О чадо! Буде так, як тобі обіцяно, тому, що тобі в образі моєму явився ангел Божий; я ж сам грішний, як можу обіцяти таку славу, що вготована праведникам?»

Почувши такі слова, блаженний Даміан переповнився радістю й надією. Тут же біля нього зібралася монастирська братія, і він, перецілувавши всіх, тихо і з миром передав свою душу в руки Господні. Сталося це 5 жовтня 1071 року.

З великою честю і співом тіло Христового угодника Даміана було поховано в Антонієвій печері, нетлінним воно спочиває там і сьогодні.

Преподобний Нестор у своєму літописі зазначав: «Був і другий брат на ім’я Єремія, котрий пам’ятав Хрещення Руської землі». Тоді ж і сам Єремія разом з усіма киянами прийняв святе хрещення в Дніпрових водах. Через багато років по цьому, в досить зрілому віці, а швидше за все в старості, він також прийшов у Києво-Печерський монастир до преподобних отців наших Антонія і Феодосія. За свої великі подвиги він одержав від Господа дар передбачувати майбутнє та пізнавати таємні душевні помисли людей. Якщо ж ті помисли були недобрими, злими, то обов’язково викривав їх і наставляв берегтися диявола. Якщо ж хтось із братів замислював вийти з монастиря, викривав і їхні помисли та допомагав, втішаючи словами. Коли ж комусь говорив щось добре чи погане, то обов’язково все збувалося.

Преподобний Єремія дожив до глибокої старості та упокоївся близько 1070 року у віці понад 90 літ. Святі мощі його спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Преподобний Матфей Печерський мав не тільки однакове ім’я з Євангелістом Матфеєм, але, як і апостолу було дано бачити ефіопську землю та викривати невір“я її жителів, так і Печерський блаженний мав дар бачити підземних ефіопів-бісів та викривати людям їх лукавство й підступність. Таким даром блаженний Матфей унаслідуваний від Бога за великі свої чернечі подвиги. Він єдиний з відомих перших печерських чорноризців, який жив у Києво-Печерському монастирі за ігуменів преподобних Феодосія, Стефана й Никона.

Якось, стоячи на своєму місці у церкві під час вранішної служби, він подивився на братію, що співала на обох кліросах, і побачив серед них біса в образі воїна. Той, обходячи братію, кидав на когось із них липкі квіти темно-червоного кольору. Якщо квітка прилипала до чийогось одягу, того відразу ж долав сон, і він під різним приводом намагався достроково покинути церкву та заснути в келії. Але до кого квітка не прилипала, той бадьоро витримував службу до її завершення. Про все бачене старець розповів ігумену і братії, і всі стали остерігатися достроково виходити з церкви, тому що зрозуміли: попадають у руки диявольські.

Сам же блаженний Матфей завжди виходив із церкви останнім, і якось, присівши відпочити, мав нове видіння: ніби йде від монастирських воріт великий натовп бісів. Один з них їде верхи на свині й просто хизується перед іншими.
— Куди йдете? — запитує старець.
— По Михаля, по Тобольковича! — переможно відповідає страшний вершник.

Преподобний Матфей одразу зрозумів, що чернець Михайло збирається тікати з обителі. Так воно незабаром і сталося.

Та дякуючи прозорливості блаженного Матфея, брата Михайла було врятовано від сатанинських тенет. Пристижений Михайло спокійно повернувся у свою келію й за межі обителі не виходив до кінця свого життя. Так урятувалася ще одна душа недосвідченого ченця.

За життя блаженного Матфея відійшов до Господа преподобний ігумен Феодосій, а ігумен Стефан керував обителю недовго. При ігумені Никоні блаженному Матфею також було багатозначуще видіння.

Якось перебуваючи у церкві на вранішній службі, він підняв голову, щоб побачити ігумена, але на його місці побачив віслюка. Старець зрозумів, що ігумен просто не прийшов на вранішню службу, і в той же день розповів йому про все бачене. З тих пір отець ігумен залишав навіть невідкладні справи та поспіхом ішов до церкви, аби бути першим на службі Божій.

Заради спасіння людей Господь посилав преподобному Матфею ще безліч видінь і забрав його до себе лише в глибокій старості. Було це 1088 року.

Похований він був в Антонієвій печері, де й зараз лежать його святі нетлінні мощі.

День пам’яті всіх трьох преподобних відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

7 жовтня (20 жовтня) — Преподобного Сергія, Послушного Печерського, у Ближніх печерах

Чернець Києво-Печерського монастиря, посник, жив у XIII ст. Інших відомостей про нього не збереглося, його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, уБлижніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

10 жовтня (23 жовтня) — Собор Волинських святих

Частина волинської землі, яка лежить між ріками Буг і Стир, отримала світло Християнської віри від першовчителів слов’янських Кирилаі Мефодія ще в кінці IX ст. На той час вона входила до складу Моравської єпископії, яку недовго, але досить плідно очолював архієпископ Мефодій. Про це в «Истории первобытной церкви у славян» (Варшава, 1840) розповів відомий дослідник слов’янських стародавностей і прибічник ідеї єдності слов’янських народів, польський історик В. А. Мацейовський.

Святкування Собору Волинських святих, серед яких першими стоять рівноапостольні Кирило і Мефодій, започатковано у Свято-Почаївській лаврі при преосвященному Димитрії (Муретові), архієпископові Волинському й Житомирському (1876-1882). Про це він оголосив на Урочистому Богослужінні 10 жовтня 1881 року в день святкування півсторічного ювілею повернення західноукраїнської святині до Православ’я. Офіційно загальне святкування Волинським святим звершується з 1888 року.

До складу Собору Волинських святих входять:

1. Рівноапостольні Кирило і Мефодій, вчителі Слов’янські — (11 (24) травня);
2. Рівноапостольна Ольга, велика княгиня Київська — (11 (24) липня);
3. Рівноапостольний великий князь Київський Володимир — (15 (28) липня);
4. Святитель Петро, митрополит Київський — (21 грудня (3) січня);
5. Святитель Феогност, митрополит Київський — (11 (24) березня);
6. Святитель Кипріан, митрополит Київський — (16 (29) вересня);
7. Святитель Фотій, митрополит Київський — (2 (15) липня);
8. Святитель Інокентій, єпископ Іркутський — (26 листопада (9 грудня);
9. Святитель Нифонт, єпископ Новгородський — (8 (21) квітня);
10. преподобний Стефан, єпископ Володимиро-Волинський — (27 квітня (10 травня));
11. преподобномученик Макарій Канівський — (7 (20) вересня);
12. преподобномученик Афанасій Берестейський — (5 (18) вересня);
13. преподобний Іов, ігумен Почаївський — (28 жовтня (10 листопада));
14. преподобний Варлаам, ігумен Печерський — (19 листопада (2 грудня));
15. преподобний Микола Святоша — (14 (27) жовтня));
16. преподобний Нестор Літописець — (27 жовтня (10) листопада);
17. благовірнй князь Олег Брянський — (20 вересня (3) жовтня);
18. праведна діва Юліанія, княжна Ольшанська — (6(19) липня);
19. преподобний Федір, князь Острозький — (11(24) серпня);
20. благовірний Ярополк, князь Володимиро-Волинський — (22 листопада (5 грудня);
21. святитель Амфілохій, єпископ Володимиро-Волинський;
22. преподобний Мефодій Почаївський.

Про двох останніх наша розповідь.

10 жовтня (23 жовтня) — Святителя Амфілохія, єпископа Володимиро-Волинського

Народився в XI ст. і був ченцем Києво-Печерського монастиря. Як і багато інших печерських чорноризців, був висвячений на єпископа. Про цю подію Київський літопис під роком 1105, неділя 27 серпня повідомляє так:

«У сей же рік митрополит (Никифор І) поставив Амфілохія єпископом у Володимир, місяця серпня у двадцять і сьомий день». Слід вважати, що він був четвертим архіпастирем на Володимиро-Волинській кафедрі після першого єпископа Стефана, поставленого ще рівноапостольним князем Володимиром, другого єпископа Стефана, що прийшов після ігуменства в Києво-Печерській обителі, і невідомого архієрея, що керував кафедрою в 1094-1105 роках. Протягом 17-ти років святитель Амфілохій окормляв Волинську паству, і це був досить складний час. Довелося йому багато сил докласти для викорінення залишків поганської віри та зміцнення християнства. Князівські міжусобиці, які тоді процвітали на Волині, також були предметом його турбот.

Не стояв він осторонь від справ митрополії. Безумовно, що брав участь у прославленні преподобного Феодосія Печерського, що відбулося в 1108 році. Разом з митрополитом Никифором зустрічав Володимира Мономаха, який 20 квітня 1113 року прибув до Києва на велике княжіння. Але його не видно серед архіпастирів, що прибули в 1115 році до Вишгорода на перенесення мощів святих Бориса й Гліба у новозбудований храм. Мабуть, це було рішення удільного князя Володимиро-Волинського Ярослава Святополковича, який ворогував тоді з Володимиром Мономахом. Ярослав був одружений на великокнязівській внучці й дуже погано до неї ставився. Терпів від цього і святитель Амфілохій, якому разом з усіма володимирцями довелося витримувати двомісячну облогу міста. Це сталося в 1117 році, коли Володимир Мономах вирішив покарати Ярослава. Коли ж той покорився, то і святий Амфілохій брав участь в акті примирення. На той час подібні міжкнязівські угоди укладалися обов’язково з благословення святительського. Проте Ярослав прожив мирно зі своїми київськими родичами недовго, прогнав свою дружину й через рік пішов в Угорщину. Там він мав на меті зібрати військо і йти на Володимир, в якому вже княжив син Мономаха Роман. Так воно й сталося: у 1121 році назріло нове збройне протистояння. За таких обставин залишатися святителю Амфілохію у Володимирі було вкрай небезпечно, та й роки його вже були не молоді. Згадав він правило, яке існувало серед вихідців Києво-Печерської обителі, що за свого часу пішли на інші землі: куди б їх Божий промисел не закидав, на схилі літ вони бажали єдиного — повернутися до Києва в рідні печери й лише там завершити свій земний шлях. Були й такі, що хотіли це зробити, та за життя не змогли, тоді декотрих тіла Божими чудесами все одно потрапляли в святі печери Києво-Печерського монастиря. Так, перед кончиною повернулися до Києва святителі Нифонт, єпископ Новгородський; Симон, єпископ Володимирський і Суздальський та й блаженний Амфілохій у 1121 році. Про подальші події знову дізнаємося з Київського літопису, в якому під роком 1122 записано:

«Амфілохій, єпископ Володимирський помер». Похований він був у Дальніх печерах так, як сам того бажав. А через сторіччя, у зв’язку з татаро-монгольським нашестям, вони разом з іншими печерськими угодниками були заховані. Ще через сторіччя, коли Києво-Печерська лавра почала відроджуватися, не знайшлося нікого, хто б знав, де вони знаходяться. Отож десь під спудом так і спочивають вони і в наш час.

Пам’ять його відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

10 жовтня (23 жовтня) — Преподобного Мефодія Почаївського

У Волино-Почаївському патерику (М. 1888) не знаходимо відомостей про чернече життя на Почаївській горі до 1240 року, тобто до приходу туди київських ченців-біженців від татаро-монгольського нашестя. Проте народні передання свідчили, що чернече пустельницьке життя розпочалося там раніше. Про це написав у Волинських єпархіальних відомостях за 1896 рік протоієрей Н. Трипольський. Про це також йдеться у ґрунтовній праці митрополита Іларіона (Огієнка) «Свята Почаївська лавра», яка, слава Богу, збереглася до нашого часу, подолавши всі перепони безбожної влади у XX ст.

Мабуть, немає у Патерику згадок про той час тому, що справді то були народні передання й зафіксовані вони в рукописному творі польською мовою «Монастир-скит». Була на ньому й дата його завершення — 13 липня 1732 року і зберігався він у Лаврському архіві.

Отож згідно з тими переданнями, ще наприкінці XII ст. біля Почаївської гори жив побожний чоловік, якого звали Туркул, і володів навколишніми землями. Сталося так, що уві сні йому з’явилася Божа Мати, а невдовзі до нього прийшов досить поважний за віком чернець з Афону, на ім’я Мефодій. Із розповіді Туркула про те диво, чернець зрозумів, що Мати Божа обрала Почаївську гору місцем свого перебування й тут треба ставити монастир. А щоб залишити там якусь побожну пам’ятку, Мефодій на високій липі очистив від кори частину стовбура й намалював образ Пресвятої Богородиці. Розповіді Мефодіяпро Святу Гору Афон посіяли в душі Туркула бажання віддати Почаївську гору під обитель для ченців.

Невдовзі Мефодій повернувся на Афон, а в Туркула також виникло бажання подорожувати по Святих місцях. Вірогідно, він побував у Києві, а потім відбув на Афон. Там і розповів про своє рішення отцю Мефодію та умовив його повернутися у Волинський край.

Зрозумів отець Мефодій, що заснування чернечої обителі на Почаївській горі покладається саме на нього. У 1219 році вони разом повернулися з Афона, а вже наступного року завдяки праці 12-ти будівників були споруджені монастирські келії й церква Преображення Господнього. Її й освятив отець Мефодій, який і став першим настоятелем цієї обителі. Це був невеликий пустинно-жительний монастир, туди ж вступили і 12 будівників. Адже на його спорудженні трудилися разомі отець Мефодій, і будівники.

Настоятель монастиря багато працював і на освітній ниві. Він заснував школу, у якій було зібрано багато рукописних книг, склав пояснення до Нового Заповіту під назвою «Учительна Євангелія.» Упокоївся преподобний Мефодій у 1228 році, уже зовсім у поважному віці (137 років) і був похований у монастирі. На його могилі лежав великий камінь з написом: «Здесь лежит возобновитель и страж места святого.»

Отож і є всі підстави вважати преподобного Мефодія засновником Святої Почаївської лаври, тому й зображений він на іконі разом з преподобним Іовом Почаївським (пам’ять 28 жовтня (10 листопада)). На загальній іконі Собору Волинських святих вони також разом, стоять на колінах з іконою Почаївської Богоматері попереду всіх святих землі Волинської.

11 жовтня (24 жовтня) — Преподобного Феофана, посника Печерського, у Ближніх печерах

Преподобний Феофан, посник, жив у XII сторіччі. Інших відомостей про його життя не маємо. День його пам’яті звершується ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

13 жовтня (26 жовтня) — Преподобного Веніаміна, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Веніамін, затворник Печерський у молодому віці був купцем і мав велике багатство. Якось, будучи на церковній службі, почув слова, що Господь погубить усіх, хто говорить неправду. Зрозумів, що це стосується й купців. Бо ж чи є серед них такий, хто б завжди говорив правду? А ще як почув Євангельське слово: «Як важко тим, що мають багатство, увійти в Царство Боже» (Лк., 18, 24), то й зовсім вирішив роздати все своє майно убогим та на церкву. Сам же приєднався до преподобних отців Печерських і там догоджав Господу до кінця днів своїх послухом, постом та молитвою.

Пам’ять преподобного Веніаміна відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

14 жовтня (27 жовтня) — Преподобного Миколи Святоші, князя Чернігівського, Печерського чудотворця, у Ближніх печерах

Історія має декілька, на перший погляд, неймовірних випадків відмови деяких князів від влади, багатства й навіть світського життя та переходу до життя чернечого, присвяченого лише одному Господу.

Це — великий князь Київський і Чернігівський Ігор (XII ст.), князь Брянський Олег (XIII ст.) та князь Острозький Федір (XV ст.).

Але першопроходцем у цій, лише на перший погляд, дивній справі був князь Чернігівський Святослав, який також жив у XII ст.

Преподобний Микола Святоша був сином благочестивого князя Чернігівського Давида Святославовича і правнуком великого князя Київського Ярослава Мудрого. Його дід Святослав Ярославович, князь Київський і Чернігівський, 1073 року подарував Києво-Печерському монастирю ділянку Берестового поля, власноруч викопав рів під фундамент Великої Печерської церкви, пожертвувавши сто золотих гривень. На честь діда при народженні хлопчик отримав князівське ім’я — Святослав. Рік його народження невідомий. З дитинства у зменшено пестливій формі його називали Святоша. Коли хрестили, Святославу дали світське ім’я — Панкратій.

Досягнувши повноліття, він одружився з дочкою князя Київського Святополка Ізяславовича Анною і мав дітей. Одна з його дочок була дружиною Псковського князя Всеволода Мстиславовича. Благовірний князь Всеволод, у хрещенні Гавриїл, у 1549 році зарахований до сонму українських святих (день пам’яті — 11(24) лютого).

У 1097 році Святослав-Панкратій отримав від свого тестя — князя Святополка Луцьке князівство. На той час місто Луцьк було столицею удільних князів Луцьких, і Святоші довелося навіть брати участь у військових сутичках проти князя Давида Ігоровича та половецького хана Боняка. Князівські міжусобиці й чвари примусили добропорядного князя Святослава в 1100 році добровільно залишити свій луцький уділ та прибути до свого батька у Чернігів.

Тут він володів численними землями. Два поселення, що знаходилися на березі Дніпра Навіз і Пакуль, з околицями були подаровані князем Святославом Києво-Печерському монастиреві. Земельні володіння на Чернігівщині стали підставою називати його князем Чернігівським, хоч таким він ніколи не був.

Тим часом молодий князь бачив навколо себе багато неправди й лицемірства і мав велике розчарування світським життям. Всім своїм єством він відчув ненадійність швидкоплинного земного володарювання. Настав час, і він вирішив залишити і владу, і сім’ю, і гроші, і маєтки заради вічного Царства Небесного.

Облаштувавши життєві справи дружини і дітей та роздавши особисте майно бідним і убогим, князь Святослав-Панкратій прибув до Києво-Печерського монастиря. Тут 17 лютого 1106 року він прийняв чернечий постриг з іменем Микола. В історії Українського Православ’я такий випадок стався вперше.

Досить швидко вся монастирська братія дізналась про доброчесне життя й послух чорноризця Миколи. За короткий час він так просіяв святістю, що всі, хто бачив його добрі справи, ревно прославляли за нього Господа.

Прибувши до монастиря, він одразу ж віддав усі свої гроші на будівництво Свято-Троїцької надбрамної церкви (збудована в 1107-1108 роках) та Микільського лікарняного монастиря, що був зведений поруч. Власна книгозбірня ченця Миколи стала основою для створення великої Лаврської бібліотеки. Протягом трьох років він забезпечував монастирську кухню дровами, щоденно нарубуючи їх аж на березі Дніпра, та ретельно виконував усі інші роботи з приготування їжі. По цьому ще три роки був сторожем при монастирській брамі, нікуди не відходячи, крім церкви. Ще якийсь час служив у трапезній і завжди всякий послух виконував з великим бажанням. Та за ігуменовою і всієї братії волею про прийняття подвигу мовчання змушений був облаштувати собі окрему келію. Біля неї посадив великий овочевий сад, але при цьому ніколи не споживав нічого іншого, крім загального монастирського харчу. Розповідали, що його ніхто й ніколи не бачив без роботи, а на вустах завжди була Ісусова молитва: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного».

Рідні брати ченця Миколи — князі Ізяслав та Володимир — були вкрай незадоволені його рішенням покинути світ та робили все для того, щоб він відмовився від великого подвигу. Він же слізно просив їх не перечити його покликанню. Ще за часів свого князювання блаженний князь Святослав мав досвідченого лікаря на ім’я Петро, родом із Сирії. Та коли прийшов той лікар разом з ним до монастиря, надивився на добровільні подвиги і бідність колишнього князя, то залишив його і жив у Києві. Але часто провідував блаженного Миколу в монастирі і, як лікар, дивлячись на його фізичний стан, умовляв: «Княже, над-лежить тобі потурбуватись про своє здоров’я, щоб не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю… Гляди, бо колись, впавши в недугу і не маючи міці, швидко життя втратиш. Я ж не зможу тобі допомогти й заповіси плач невтішним братам своїм».

На свої умовляння лікар Петро почув таке: «Брате Петре!.. Я дякую Господу, що він визволив мене від рабства світові і зробив слугою оцих блаженних чорноризців. А все інше: жінку, дітей, дім, владу, братів, друзів, рабів і поля я покинув ради Христа, щоб бути достойним життя вічного». А невдовзі вийшло так, що завдячуючи блаженому Миколі, цей лікар Петро і сам прийняв чернечий постриг. Понад 30 років Микола Святоша пробув у монастирі невідлучно. Та перед завершенням свого земного життя він інколи почав залишати свою келію та з’являвся у світі як громадський діяч і миротворець. Прибувши на переяславську землю, яка перебувала у вирі князівських міжусобиць, він помирив братів великого князя Всеволода з чернігівськими князями. Про це свідчить Літопис Руський під роком 1142. Це було останнє служіння преподобного Миколи Святоші своєму народу й Церкві. Про час завершення свого земного життя він знав заздалегідь і сам викопав собі могилу. Його блаженна кончина настала 14 жовтня 1143 року. На похорон препободного прийшло майже все населення Києва, приїхали і брати — князі Чернігівські. Князь Ізяслав, брат його, випросив собі на благословення хрест спочилого. Пізніше ігумен прислав йому і власяницю преподобного. Князь одягав її, коли тяжко хворів (і завжди зцілявся), а також коли йшов на битви з ворогом (і завжди лишався живим та неушкодженим). А якось согрішивши, не зміг її одягти — та й був убитий й заповів бути в ній похований. Це лише одне з багатьох чудес по смерті преподобного Миколи Святоші. Його нетлінні мощі спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Пам’ять Преподобного Миколи Святоші відзначається ще:
— у другу неділю Великого посту;
— 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих;
— 10(23) жовтня у складі Собору Волинських святих.

14 жовтня (27 жовтня) — Святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового Запорозької Січі

Дивись за посиланням

15 жовтня (20 жовтня) — Священномученика Лукіана, Печерського, у Дальніх печерах

Священномученик Лукіан, пресвітер Києво-Печерського монастиря, жив у ХІІ ст. У його келії на аркосольній іконі епітафія повідомляє, «…що Лукіан священномученик постраждав від Батия біля 1243 року». Був замучений татаро-монгольськими завойовниками. Інших відомостей про його життя не маємо.

Його пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

16 жовтня (29 жовтня) — Преподобного Лонгина, воротаря Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Лонгин, чернець Києво-Печерський, жив у XIII-XIV ст. Виконував послух воротаря в Печерському монастирі. Його молитовна заповзятливість і смиренна працелюбність були винагороджені Господом: преподобний Лонгин сподобився дару прозорливості. Своїм духовним оком він бачив справи й помисли всіх, хто проходив через його ворота. Людей, що проходили в Лавру з добрими намірами, Лонгин підбадьорював, зате злих людей він тут же викривав, погрожував судом Божим за невиправлення і спонукав до покаяння. Завдяки його стараннями ніякий ворог не міг проникнути до святої обителі. У його серці не було ніякої суєтної думки або пристрасті. Своє ж душевне око преподобний Лонгин переводив від воріт земних до врат небесних, до Царства Небесного, стараючись, щоб у нього ввійти. Він добре знав Господні слова, сказані через євангеліста Іоана: «Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться…» (Ін., 10, 9). Доживши до глибокої старості, Лонгин тихо переселився до Господа.

Пам’ять його відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

Жовтень за старим стилем (листопад за новим стилем)

21 жовтня (3 листопада) — Преподобного Іларіона, схимника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Іларіон, схимник (жив у XI сторіччі) — сучасник преподобного Феодосія Печерського. У його келії Іларіон вдень і вночі переписував книги та наслідував святого Феодосія у всіх чеснотах. Зі сльозами молився Богу й дотримувався суворого посту. День його пам’яті відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

24 жовтня (6 листопада) — Преподобних Арефи, Сисоя, Феофила, затворників Печерських, у Ближніх печерах

Є народне прислів’я, яке вимовляють здебільше люди, що втратили своє майно: «Господь дав — Господь і забрав». Але ці слова належать великому старозавітному пророку Іову, який жив 2000-1500 років до Різдва Христового, і звучать вони так: «і сказав: нагим я вийшов із утроби матері моєї, нагим і повернуся. Господь дав, Господь і взяв, (як угодно було Господу, так і зробилося;) нехай буде ім’я Господнє благословенне!» (Іов., 1, 21).

Праведний Іов сказав це після того, як за дуже короткий час втратив усе своє майно, худобу, якої налічувалося понад 10 тисяч, і десятеро дітей, та ще й серйозно захворів на проказу. Але «У всьому цьому не згрішив Іов і не промовив нічого нерозумного про Бога.» (Іов., 1, 22). Навпаки, праведний Іов у тяжкій душевній скорботі, з великим смиренням достойно зустрів лихо, що нахлинуло на нього. Він залишився твердим і непохитним у вірі до Бога; усім своїм серцем щиро покаявся перед Господом, і за деякий час отримав усе своє майно у подвійному розмірі. А ще ж народилося в нього десятеро дітей: сім синів і три дочки, і прожив він 140 років. «І помер Іов у старості, насичений днями» (Іов., 42, 17).

День пам’яті праведного Іова багатостраждального Свята Православна Церква святкує 6(19) травня. Його життєвий приклад діє і має силу й сьогодні для християнина. Во істину достойно й праведно маємо дякувати Господу не лише за блага, які Він нам дає, а й за те, що від нас забирає!

Прикладом такого боговгодного життя на київських землях у XII ст. був ще преподобний Арефа Печерський. Про нього написав Симон, єпископ Володимирський і Суздальський (який особисто знав його) у листі до києво-печерського ченця Полікарпа. Святитель Симон, у минулому києво-печерський чорноризець, був другим після блаженного Нестора-літописця, хто як очевидець описував житія печерських угодників.

Рік народження преподобного Арефи невідомий, але він був пострижений і все своє свідоме життя преребував у Києво-Печерському монастирі. Родом він з Полоцька. На той час Полоцьк був повітовим містечком у Вітебській губернії і центром Полоцького князівства (тепер це районний центр у Білорусі).

У своїй келії чернець таємно зберігав свої великі багатства, був такий скупий, що жодної монетки не давав на милостиню. Отож срібнолюбство і скнарість спочатку були основними рисами його характеру. Якоїсь ночі сталося для Арефи велике лихо, все його майно й гроші викрали злодії. Господь по милості Своїй, мабуть, хотів повернути Арефу до покаяння. Та його скорботі й печалі не було меж, він упав у відчай та мало не наклав на себе руки. Але оговтався й почав шукати своє майно, звинувачуючи майже кожного із братії. Та всі вони просили його зупинитися, не грішити і втішали Давидовими словами пророчими: «Покладайся на Іоспода у скорботах твоїх і Він підтримає тебе. Ніколи не дасть він упасти праведникові» (Пс., 54, 23).

Проте Арефа нікого не слухав та відповідав грубощами. Не зупинявся у своїй люті, нарікав і лихословив навіть тоді, коли серйозно захворів і був майже при смерті. Але ж Господь милосердний і «…хоче, щоб усі люди спаслися…» (І Тим., 2, 4), то й показав йому справжнє чудо.

Якось уночі лежав Арефа у своїй келії майже мертвий і після багатоденного мовчання став гучним голосом кричати: «Господи, помилуй! Господи, согрішив! Все — Твоє воно, і я не жалкую за ним! . Негайно зібралася братія і він розповів про все, що сталося. А було йому видіння: прийшло до нього багато ангелів і цілий полк бісів та почали сперечатися з приводу украденого багатства. Біси говорили, що він не прославив Господа за крадіжку, а весь час лаявся, тому повинен іти до них. Ангели ж зверталися до Арефи: «Окаянний чоловіче! Якби ж ти дякував Богу за все, що сталося, то воно було б зараховане як дана тобою милостиня, так, як це за старозавітних часів було праведному Іову. Милостиня є великою справою перед Богом. А насильно забране, якщо дякувати Богу, то є ще більшим, аніж милостиня».

Отже й вирвалися з душі блаженного Арефи ті слова, про які сказано вище, та так голосно, що всі біси вмить щезли. Ангели ж із великою радістю зарахували блаженному Арефі все вкрадене як милостиню. Святитель Симон, який очевидно був тоді серед братії, оповідає далі так: «Ми ж, це почувши, прославили Бога, Який звістив нам це». З того часу преподобний Арефа зовсім змінився, зрікся залишків свого багатства, роздавши його в першу чергу жебракам. Повсякденно став славити і хвалити Господа, і братія щиро дивувалася тим благодатним змінам, що відбулися в його розумі та вдачі. Він повністю забув про лайку, зм’якшив своє серце до ближніх, і всі були вкрай задоволені та говорили про нього словами апостола Павла: «…коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим., 5, 20).

Подальше його чернече життя минало в повній убогості і постійній молитві, важкій праці, суворому пості та інших добродіяннях. Допомога бідним і подання милостині стали для нього важливою справою.

Розповідаючи про преподобного Арефу і його діяння, слід згадати й старця, про якого оповідається в Сінайському патерику. Якось до цього старця в присутності його учнів увірвалися розбійники з метою пограбування. Вони захватили з собою все, що було в келії, але залишився висіти на стіні невеличкий мішечок з чимось. Старець негайно схопив його і побіг доганяти грабіжників, гукаючи: «Візьміть, чада, і це, бо забули ж ви його в келії моїй!» Зупинившись і побачивши святість старця, ті були настільки вражені його вчинком, що все забране повернули до келії. Треба розуміти, що в житті може настати такий час, коли навіть найбільший грішник забуває про все й добре чує голос Господа…

Увійшовши в затвор, преподобний Арефа закінчив своє життя не пізніше 1190 року. Преподобні Сисой і Феофил, затворники печер-ські, жили в XIII-XIV ст. Інші дані про їх чернече життя невідомі.

Святі нетлінні мощі всіх трьох Божих угодників спочивають у Ближніх печерах Києво-Печерської лаври.

Їх пам’ять відзначаєтьсяся ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

25 жовтня (7 листопада) — Преподобних Мартирія, диякона і Мартирія, затворника, Печерських, у Дальніх печерах

Преподобний Мартирій, диякон Печерський, відбував чернечий подвиг у Києво-Печерському монастирі в XІІІ-XIV ст. За велику душевну чистоту, дотримання суворого посту сподобився від Господа дару чудотворіння, був поставлений у диякони. За кого він молився, стоячи на амвоні, того Господь милував, і кожен отримував те, чого він просив — чи здоров’я, чи здійснення інших добрих намірів. Його боялися біси, яких він виганяв своїми молитвами. Після довгих чернечих подвигів преподобний Мартирій переселився в оселі Господні.

В той же час жив і преподобний Мартирій затворник але даних про його життя не збереглося.

Їх пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

26 жовтня (8 листопада) — Преподобного Феофіла Печерського, архієпископа Новгородського, у Дальніх печерах

Був протодияконом і різничим у Новгородського архієпископа Іони. Коли ж той у 1470 році помер, Феофіл, за тодішньою новгородською традицією, жеребкуванням був обраний на святительське місце. Непросто було йому управляти Новгородською кафедрою.

Волелюбний народ Великого Новгорода завжди виступав за церковну й політичну незалежність і від Москви, і від Литви. Це нерідко призводило до збройних сутичок. Владика Феофіл був постійно проти кровопролиття, але незалежність землі Новгородської підтримував. 15 грудня 1472 року він висвячений на архієпископа.

У 1480 році незалежність Новгорода була ліквідована остаточно і в нових умовах владиці Феофілу стало зовсім незатишно.

Після десятирічної архієрейської служби, владика силоміць усунений з кафедри, вивезений до Москви та заточений в Чудів монастир. П’ятирічне перебування в цій обителі призвело до серйозного захворювання. Преподобному Феофілу уві сні з’явився святитель Новгородський Нифонт і сказав:

«Ти обіцяв поклонитися святим печерським, та не виконав обітниці; за це Господь скоротив роки життя твого; чи ж не знаєш ти, що хто не виконав обітниці Богу, той не побачить Лиця Його».

Феофіл справді давно мріяв поклонитися києво-печерським угодникам і наказав негайно везти його до Києва. Та, коли дісталися до Дніпра, йому явився Господь і сповістив кончину, обіцяв прийняти його душу до Себе та повелів покласти тіло Феофіла у печері. Так і відійшов преподобний Феофіл до Господа.

Його тіло в просмоленій колоді допливло по Дніпру до києво-печерських гір і було покладено у Дальніх печерах, поряд із підземною церквою Благовіщення Пресвятої Богородиці.

Пам’ять преподобного Феофіла Печерського, архієпископа Новгородського відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого Посту.

27 жовтня (9 листопада) — Преподобного Нестора Літописця, Печерського, у Ближніх печерах

«Всяка подія, якщо вона не буде закріплена писанням, буде забута і втрачена для пізнання. Так, якби Мойсей, що був навчений Богом, не залишив нам у своїх книгах відомостей про початок і першу будову світу, а також про родоначальника нашого Адама, то все те плин часу покрив би темрявою і привів би до забуття. Але Бог, що береже в людях пам’ять про свої чудеса, в який захоче час являє літописців, щоб майбутні покоління змогли прочитати ними написане і тим скористатися. Так, Господь явив і в нашій Руській землі, у святому Києво-Печерському монастирі пріснопам’ятного літописця, преподобного отця нашого Нестора, котрий просвітив очі наші, виклавши в книгах корисне для нас, за що ми маємо йому велику вдячність». Такими словами святитель Димитрій Ростовський починає свою оповідь про житіє преподобного Нестора Літописця Печерського. Бо ж він справді першим стояв біля джерел української православної історії, мав особливе зацікавлення до житій святих та історичних творів, складених у вигляді хронік-літописів.

Батьківщиною преподобного Нестора, великого світильника землі української, був давній златоглавий Київ. Тут він народився в 50-х роках XI ст., напевно, в 1056 році. Це був час, коли у Києві ще жили свідки й учасники історичного Хрещення Руси-України, здійсненого рівноапостольним князем Володимиром у 988 році. Про походження Нестора можна лише здогадуватися. Сімнадцятирічним юнаком прийшов він послушником до Києво-Печерського монастиря. Тоді були ще живі засновники цієї святої обителі — преподобний Антоній, який на той час перебував у печері мовчальником, та преподобний Феодосій, який ревно розбудовував монастир.

Про свої перші кроки в новому житті преподобний Нестор на завершення однієї із своїх праць про житіє преподобного Феодосія (слово восьме в Києво-Печерському Патерику) писав так:

«…про блаженного і великого отця нашого Феодосія, питаючи, чув од старших від мене отців, які були тоді, — те записав я, грішний Нестор, найменший од усіх у монастирі… Прийнятий же був до нього преподобним ігуменом Стефаном і ним пострижений був і монашеського одягу сподоблений, також і на дияконський сан ним зведений був, хоч і не був його достойний — нерозумний і невіглас. Найголовніше ж — незліченними гріхами сповнений од юних літ.» Така проста, але надто вимоглива до самого себе оцінка отих перших кроків чернечого подвигу. Отож, прийнявши постриг, він отримав послух монастирського літописця. Бо ж, будучи ще досить молодим, він уже відрізнявся від багатьох чорноризців своєю високою освіченістю, чистотою життя тілесного й духовного, суворим постом і молитвою. Нестор добре знав богослов’я, історію й літературу, досконало володів грецькою мовою.

Усе це дає підстави говорити, що він мав можливість отримати належну християнську освіту і був добре знайомий з біблійними текстами та творами перших християнських авторів. Нестор від Бога був наділений великим літературним талантом.

Минуло зовсім небагато часу, як закінчив своє земне життя преподобний Антоній, начальник усіх руських ченців — у 1073 році, а за рік — і преподобний Феодосій. Та, незважаючи на це, остання чверть XI ст. була роками подальшого піднесення й розбудови Києво-Печерського монастиря.

Несучи смиренно свій чернечий послух, преподобний Нестор найперше став родоначальником житійної літератури на українській землі. Одним з перших його творів цієї тематики стала «Розповідь про життя і страждання блаженних страстотерпців Бориса і Гліба», написана, можливо, під враженням перенесення їх святих мощів до Вишгорода в 1072 році. Це були перші святі, канонізовані Святою Церквою на землі Руси-України. Вперше такий твір у нас відповідав кращим зразкам візантійської агіографії. А ще він був написаний грецькою мовою, що свідчило про велику зацікавленість Візантії та інших православних країн до Київської держави. Під час написання цього твору автор використав легенди й розповіді сучасників тих страшних братовбивчих подій.

Тоді ж преподобний Нестор склав також і житіє свого першого наставника — преподобного Феодосія, з яким мав особисте спілкування, хоч і протягом короткого часу. За всіх віків житіє першого Києво-Печерського ігумена Феодосія служило найбільш повчальним читанням і для ченців і для всіх православних християн. Для науки воно також має велику цінність як одно із найдостовірніших джерел православної історії.

У 1091 році Нестор за дорученням ігумена Іоана очолював і успішно виконав роботи для знайдення святих мощів преподобного Феодосія та перенесення їх у головну Печерську церкву. Саме після цього й почалося інтенсивне складання житій багатьох інших Києво-Печерських подвижників. Серед них ігумени Святої обителі Варлаам, Стефан і Никон, преподобні отці Даміан, Єремія, Матфей, Ісакій та єпископ Ростовський Ісая. Цими житіями Печерський літописець Нестор ще раз підтвердив ту велику любов, яку він мав до преподобних засновників монастиря — любов, що проявилася «не словом, чи язиком, а ділом і правдою» (І Ін., 3, 18). Та головним подвигом життя вченого ченця Нестора стало укладання «Повісті минулих літ», зміст якої більш зрозумілий з підзаголовку: «Звідки пішла Руська земля і хто в ній почав спершу княжити і як Руська земля постала». Немає сумніву, що й до Нестора були літописці, які записували різні події нашої багатовікової історії. Та лише Нестор, зібравши їх, звів воєдино в названому творі. Тому й ставилося окремими дослідниками під сумнів авторство Нестора. Його ж виняткове вміння вибрати із джерел найбільш істотне й цінне зробило «Повість» цілісною вперше літературно викладеною історією нашої держави Руси-України. У ній використовувалася й усна народна пам’ять у переказах і легендах, і героїчна поезія, та історичні піснеспіви, та навіть древні візантійські джерела. З метою збирання додаткових літописних даних автор у 1097 році побував на Волині. Там, вірогідно, у Зимненському Святогорському монастирі він переписав Волинський літопис, який повністю увійшов у «Повість». Водночас літописні відомості доповнювалися поточними подіями, свідком яких був Нестор і за які він так боляче переживав. Особливо за міжкнязівський розбрат, який тоді лише починався.

«Повість минулих літ» — це справжня енциклопедія життя, праці і духовних устремлінь наших предків по XII ст. З її сторінок преподобний Нестор постає істинним патріотом рідної української землі, який до останніх своїх днів творив на її благо. Він був першим, хто дав богословське обґрунтування нашій вітчизняній історії.

Помер блаженний Нестор у 1114 році і був похований у Ближніх печерах. Його послідовниками у справі літописній були ігумени Сильвестр, Мойсей і Лаврентій. Його пам’ять відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих та 10(23) жовтня у складі Собору Волинських святих і в другу неділю Великого посту.

На завершення життєпису того, хто описав нам діяння перших князів київських, подвиги перших подвижників Київської церкви, страждання перших її мучеників, наведемо його слова щодо книг, як джерела знань, поєднаних зі смиренням і покаянням:

«Велика буває користь од учення книжного, книги напоумляють і вчать нас шляху до покаяння, бо від книжних слів набуваємо мудрості і поміркованості. Це ріки, які напувають всесвіт, від них виходить мудрість. У книгах незліченна глибина, ними втішаємося в журбі, вони узда стримування. Якщо сильно пошукаєш у книгах мудрості, то матимеш велику користь для душі. Бо той, хто читає книги, говорить з Богом або святими мужами». Додамо від себе, що, звичайно ж, мова йде про книги Божі…

28 жовтня (10 листопада) — Преподобного Іова, ігумена Почаївського

Преподобний Іов, ігумен Почаївський, сміливий оборонець православної віри проти унії, народився близько 1551 року на Покутті в Галичині (теперішня Коломийщина). Ця родюча земля, багата пасовищами, лісами й сіллю, у середині XVI сторіччя належала Польщі. Його батьки були представниками дрібної української православної шляхти на прізвище Залізо (або Желізо). Свого сина при хрещенні вони назвали Іваном.

Визначальний вплив на малого Івана мали високоморальні умови домашнього життя в батьківській хаті та досить раннє читання душекорисних книг. Змалку в юну душу батьки посіяли добре насіння, яке пізніше дало благодатні сходи. Ще з юних літ Івана притягало до себе подвижницьке чернече життя і вже в десятирічному віці він попрощався з рідною оселею. Шлях його проліг у Карпати, в Угорницький Спасо-Преображенський монастир. Під час першої зустрічі ігумен монастиря побачив у рисах його обличчя юного Божого обранця і з радістю прийняв до обителі. Одного послуху визначеного для Івана, було мало і він взявся до служіння кожному з братії, чим надбав для себе загальну повагу й любов усього монастиря. Це й стало підставою для того, що вже за два роки ігумен постриг його в ченці з іменем Іов. А потім, проти своєї волі, але за волею ігумена, Іов удостоївся сану священства, та відбулося це не раніше, ніж в 30 річному віці. Він подвоїв свою ревність до подвижництва й ім’я його стало відоме не лише в Галичині, а й по всій Україні та навіть у Польщі. От і князь Костянтин Костянтинович Острозький, тепер вже благовірний князь (пам’ять 13(26) лютого) дізнавшись про духовну твердість Іова, випросив його в Угорницького ігумена на посаду настоятеля своєї обителі — Дубенського Хрестовоздвиженського монастиря (тепер Рівненська облась). Великий князь мав наміри підтримати серед ченців обителі щире благочестя та показати їм (на прикладі Іова) істинний зразок боговгодного життя.

У монастирі, звичайно-ж, знали про преподобного Іова та його подвижницьке життя, тому зразу після прибуття в Дубно обрали його ігуменом. Автор житія преподобного Іова та його учень Досифей відомостей про те, коли це відбулося, не подає. Імовірно це було на початку 80-х років XVI сторіччя. Ігуменство преподобного Іова в Дубенському монастирі продовжувалося протягом 20 років. Були це тяжкі часи для Українського Православ’я — запровадження й розповсюдження Берестейської унії. Преподобний Іов постійно знаходив для себе надійну опору в особі благовірного князя Костянтина Острозького, який навіть за межами своїх володінь охороняв Православ’я. Він часто бував у Дубенському монастирі в преподобного Іова, а в 1599 році пожертвував для монастиря значні земельні площі. Князь користувався повагою навіть у Папи Римського Климента VIII. За часи перебування у Дубно преподобний Іов приділяв велику увагу розповсюдженню духовних книг, звичайно ж, шляхом їх переписування. Цим займалося духовне братство, створене при монастирі. На 1581–1588 роки припадає видрукування благовірним князем Костянтином відомої в православному світі Острозької Біблії і, мабуть, з благословення преподобного Іова, якому князь довіряв, як своєму духовному отцю і душу, і совість.

На початку XVII сторіччя настає час, коли преподобний Іов вирішив здійснити давній свій намір — віддатися усамітненню і молитвам як простий чернець у тихому і спокійному місці. Таємно покинувши Дубенський Хрестовоздвиженський монастир, преподобний Іов направився на гору Почаївську, здавна світлістю чудес осяяну, де чернече життя було відоме ще з XIII ст.

Тепер Свято-Успенська Почаївська лавра знаходиться в м. Почаєві Кременецького району Тернопільської області. А тоді багатьма маєтками в Крем’янецькому повіті, у тому числі й селом Почаєвом, володіла побожна православна поміщиця Анна Гойська з роду Козинських, вдова луцького судді Василя Гойського. І саме перед приходом преподобного Іова в Почаїв вона зробила щедрий фундушевий запис для Почаївського монастиря, чим була закладена матеріальна підстава для його подальшого існування. Для преподобного Іова монастир був останнім земним місцем, де він відбував свої чернечі подвиги протягом майже 50-ти років.

Для Почаївського монастиря преподобний Іов був тим, ким був для Києво-Печерського преподобний Феодосій. Почаївська братія швидко дізналася, звідки прибув цей богоугодний чоловік і, відчувши в ньому велику силу, одностайно вибрала його ігуменом.

У монастирі були дві великі святині: відбиток стопи Божої матері та її чудотворний образ, який привіз в Україну грецький митрополит Неофіт і подарував Анні Гойській. Та коли від цієї ікони прозрів сліпий брат Анни, вона передала її в монастир.

Отже, не усамітнення в тихому місці, а турботне життя судилося преподобному в Почаєві. З пустельницького монастиря він перетворив його в гуртожитковий. Слава про Почаїв росла, кількість богомольців почала збільшуватися, а монастирське життя все більше упорядковувалося завдяки досвіду і дбайливості преподобного Іова. Власними зусиллями він розвів навколо монастиря великий сад, викопав два ставки й глибоку криницю. Був щасливий, що в Почаєві вже була друкарня й можна було розповсюджувати книги не лише через переклад і переписування, а й через друкування.

Преподобний займався й літературною діяльністю, перекладав твори Святих отців та укладав повчання. Мав великі турботи після смерті Анни Гойської, коли її внук і наслідник Андрій Фірлей пограбував монастир, навіть забравши чудотворну ікону. 25 років тривав судовий процес з Фірлеєм, що вимагало багато часу й сил на поїздки преподобного Іова в судові установи Луцька і Крем’янця, але за присудом Люблінського трибуналу все було повернуто. З благодаті Господньої ікона Божої Матері була повернута в монастир ще до закінчення судового процесу.

У 1628 році преподобний Іов брав участь у роботі церковного собору в Києві, який постановив твердо триматися Православної віри й не відступати від неї. Під діяннями Собору є і його підпис.

На схилі свого тривалого життя мав велику радість, бо побожні поміщики з села Бережці Крем’янецького повіту Федір та Єва Домашевські в 1649 році зробили щедрий грошовий внесок, на який замість старої дерев’яної була збудована нова мурована церква на честь Пресвятої Трійці. Туди ж було перенесено чудотворний образ Божої матері.

За своє велике подвижницьке життя преподобний Іов уславився як мудрий наставник, аскет, молитовник і навіть мовчальник. Він став улюбленим світилом для українського народу, який просто оспівував його. У канті XVII століття «Ой зійшла зоря вечоровая…» про нього говориться:

Упокоївся преподобний Іов 28 жовтня 1651 року в сторічному віці. Через 8 років були відкриті його нетлінні мощі, біля яких почалися благодатні зцілення. Канонізований Київським митрополитом Діонісієм Балабаном.

Під час перебування Почаївського монастиря під унією мощі святого були закриті і збереглися. Тепер вони в Свято-Успенському соборі Почаївської лаври, в печерній церкві преподобного Іова.

Пам’ять преподобного Іова Почаївського Православна церква святкує чотири рази на рік: 6(19) травня — у день пам’яті його Небесного покровителя Іова Багатостраждального, 28 серпня (10 вересня) — у день знайдення його мощів у 1659 році, 10 (23) жовтня у складі Собору Волинських святих і 28 жовтня (10 листопада) — у день упокоєння.

28 жовтня (10 листопада) — Святителя Димитрія, митрополита Ростовського

У грудні 1651 року в містечку Макарові у благочестивій сім’ї сотника Макарівської сотні Київського козацького полку Сави Григоровича Туптала та його дружини Марії Михайлівни народився син, у святому хрещені наречений Данилом. Батько був багатим і щедрим шляхтичем, мав свій родовий герб. Надто вподобав собі Кирилівський монастир (під Києвом), заснований у XII ст. Чернігівським князем Всеволодом Ольговичем, і згодом став його ктитором. Крім того, давав кошти на утримання Києво-Могилянської академії та на Свято-Костянтинівську церкву, побудував Іорданський жіночий монастир на Подолі. Крім Данила, в сім’ї підростали ще три доньки.

У 1660 році сім’я Сави Туптала переїхала до Києва й оселилася на Подолі, напроти церкви Миколи Притиска. Вихованням дітей в основному займалася мати і обов’язково в глибоко релігійному дусі. Усі дочки стали черницями, почерзі були ігуменями згаданого Іорданського монастиря. Данило, отримавши початкову освіту вдома, по одинадцятому році вступив до Київської братської школи, що діяла при Богоявленському монастирі і на той час уже називалася колегією, а в майбутньому стала Києво-Могилянською академією. Вчився там лише три роки, але успішно опанував мови: грецьку, латинську та церковно-слов’янську. Заняття в колегії припинилися в 1665 році у зв’язку з військовими діями. Один з його вчителів о. Мелетій Дзиґ також залишив колегію, став

ігуменем Кирилівського монастиря. Він був великим прихильником українських патріотів, істинних борців за незалежність України: гетьмана Петра Дорошенка та Київського митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського). У о. Мелетія молодий Тупталенко закінчував своє навчання і дружба з ним осяяла все його життя. Без сумніву, що саме під впливом о. Мелетія, 18-річний Данило вирішив стати ченцем, а вся його родина таке рішення гаряче підтримала. То ж 5 липня 1668 року Данило прийняв постриг від ігумена Мелетія й отримав чернече ім’я Димитрій. На відзнаку цієї події щасливий батько Сава Григорович побудував для Кирилівського монастиря на честь ангела-хранителя свого сина трапезний храм святого великомученика Димитрія Солунського. Отець Мелетій бачив у молодому ченці Димитрії великий талант і посприяв, щоб той швидше здобув перший духовний сан. Тому й послав у березні 1669 року ченця Димитрія до митрополита Йосифа (Нелюбовича-Тукальського), а той рукоположив його в ієродиякони. Подія ця відбулася в давньому Канівському Успенському храмі. То був час, коли все вище українське духівництво шанувало й підтримувало митрополита Иосифа, а Польща й Москва, навпаки — не визнавала його зовсім.

Для чорноризця Димитрія це теж був переломний час, бо і в нього формувався характер прихильника самостійної української церкви. А поки що в Кирилівському монастирі він удосконалює свою богословську науку й проповідницький талант. Черговий священицький сан ієромонаха Димитрій отримує в 1675 році (в День Зішестя Святого Духа) від архієпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в Густинському монастирі: владика Лазар зразу ж запрошує його у Чернігів на посаду проповідника і з його благословення молодий ієромонах пише свою першу книгу. Це розповідь про дива, що діялися від чудотворної ікони Божої Матері в Іллінському монастирі. Автор розповідає про саме диво, як вияв Господнього промислу, давав йому відповідну мораль, порівнював із подібними дивами в інших краях. Це була справжня богословська праця. Пізніше Димитрій Туптало доповнив її новими описами див і назвав «Руно орошенноє». Книга витримала вісім перевидань, видається й тепер.

Невдовзі на Волині, у зв’язку з поширенням унії, розгорнулися події, які спонукали архієпископа Лазаря направити туди проповідника Димитрія. Перебуваючи на Волині, а також у Слуцьку та Вільно, Димитрій набув неабиякого досвіду в проповідницькій діяльності. Адже унія вивела український народ на велике роздоріжжя, і він також багато роздумував, якою дорогою треба йти. Великий вплив на нього мав знавець церковної політики єпископ Слуцький Феодосій (Василевич), істинний ревнитель православ’я та однодумець Йосифа Нелюбовича-Тукальського. Вони спілкувалися протягом майже двох років, і з цього була велика користь для о. Димитрія. Проте дні земного життя єпископа Феодосія добігали кінця і він упокоївся в 1679 році, будучи єпископом Білоруським.

Після повернення до Чернігова Димитрій на бажання гетьмана І. Самойловича переїздить у гетьманську столицю Батурин для подальшої проповідницької роботи. Спочатку він оселився в Батуринському Крупицькому монастирі, який був досить давнім і мав багату бібліотеку. Для о. Димитрія це мало величезне значення, бо весь свій вільний час він віддавав книгам і самоосвіті.

У 1681 році о. Димитрій переїздить до Максаківського Спаського монастиря, що на лівому березі Десни в Борзнянському повіті на Чернігівщині, і на прохання братії стає його ігуменом. Тепер у селі Максаки Менського району Спасо-Преображенський монастир відроджується.

Недовго о. Димитрій керував монастирем, бо за рік повернувся до Крупицького, але вже на посаду ігумена. Та й тут він довго не затримався, бо в 1683 році виїхав з Батурина. А невдовзі здійснилася мрія Димитрія повернутися до Києва, та ще й у Києво-Печерський монастир. Але, мабуть, таки бібліотека Батуринського Крупицького монастиря була першою, де в о. Димитрія зародилась ідея написати «Житій святих». А тут ще й архімандрит Києво-Печерський Варлаам Ясинський, який невдовзі стане митрополитом Київським, пропонує йому те ж саме.

Спід зауважити, що митрополит Київський Петро Могила, який жив у першій половині XVII ст., мріяв про видання житій святих, але в першу чергу — українських. За його підтримки єпископ Сильвестр (Косів) у 1635 році видав «Патерикон, або житіє святих отців Печерських…». Правда, польською мовою. У1661 році книга була надрукована українською. Думав про це і лаврський архімандрит Інокентій Гізель. Та, отримавши з Москви Великі Четьї-Мінеї митрополита Макарія, ніхто не зміг їх прочитати. Брався за цю справу і Лазар Баранович, але його «Житія» були віршовані, та ще й польською мовою. Отож, як бачимо, потреба в «Житіях» була надто велика.

Димитрій, отримавши призначення проповідником Києво-Печерської лаври, розпочинає у травні 1684 року головну роботу свого життя, якій присвятив понад 20 років. Та плідно й наполегливо, майже без перешкод, працював у лаврській бібліотеці лише два роки. Бо ж наступають часи великих змін і в суспільному житті (вони вже діяли з 1654 року), і особливо в житті Київської митрополії, тобто української церкви. Річ у тому, що вище київське духівництво було категорично проти ідеї гетьмана І. Самойловича передати Київську митрополію у відання Московського Патріарха. Треба сказати, що ще задовго до Переяславської угоди 1654 року мали місце значні впливи Української церковної культури на Московщину. Після Петра Могили митрополитом Київським став Сильвестр (Косів), який на прохання царя делегував до Москви багатьох учених ченців, задовольняв й інші прохання московської влади в церковних потребах. Коли ж прийшов час політичних переговорів Богдана Хмельницького з Москвою, митрополит участі в них не брав. Та й мови про підпорядкування української церкви Московському Патріархові не велося. У статтях до Угоди було лише стверджено чинні права духівництва. Але марно було думати, що такі переговори й угоди не стосуються церкви. Тодішній Московський Патріарх Никон справи церковного підпорядкування не форсував. Не втручалася Москва у вибори:
— ігумена Михайлівського Золотоверхого монастиря в 1655 році;
— єпископа Чернігівського Лазаря (Барановича) в 1657 році;
— митрополита Київського Діонісія (Балабана), теж у 1657 році.

Поки що Київська митрополія була у віданні Константинополя, царю Олексію Михайловичу навіть доводилося вибачатися перед Вселенським Патріархом за деякі втручання в українські церковні справи. А все почалося в 1659 році, коли при живому митрополиті Діонісії Москва призначила місцеблюстителем митрополії єпископа Лазаря (Барановича), хоч в її інтересах він не діяв зовсім. Справжні наміри Патріарха проявилися у середині 80-х років. Знайшовся в Україні кандидат на митрополита, який погодився на всі поступки перед Москвою — єпископ Гедеон (Святополк-Четвертинський). У 1684 році він прибув із Луцька до Києва, а в червні наступного року взяв участь у Всеукраїнському соборі для обрання нового митрополита. Більшість вищого духівництва на собор не прибула. Пославшись на хворобу, не прибув і 65 річний місцеблюститель Київського престолу Лазар Баранович. Усі мали впевненість, що собор не відбудеться, бо ж не було забезпечено дотримання вимог 9 канону Антіохійського Собору 341 року та 34-го Апостольського правила. Ось і канонічність собору, після якого новий Київський митрополит у 1685 році присягнув Московському Патріарху! Такі події пережив ігумен Димитрій у Києві. У них брав участь і генеральський осавул Іван Мазепа, який за два роки стане гетьманом України.

Складно простежити за біографією ігумена Димитрія, особливо в цей період. Чи не єдиним дороговказом у ній є його Діаріуш, тобто Щоденник, який він вів протягом 22-х років, починаючи — з 1681. Попереду його чекало ігуменство в багатьох монастирях:
— Крупицькому Батуринському, вдруге (1686-1692);
— Глухівському Петропавлівському (1694-1697);
— Київському Кирилівському (1697);
— Чернігівському Єлецькому (1697-1699)
— Новгород-Сіверському Спасо-Преображенському (1699-1701), де й був висвячений на архімандрита.

Усі ці роки він не залишав головну справу свого життя, наполегливо працював над «Житіями святих» (Четьями-Мінеями) і вважав свою роботу за «послушаніє святе, від малоросійської церкви … вручене». Для зручності в користуванні «Житія» були сформовані в чотири томи по три місяці в кожному, у точній відповідності з церковним календарем. У цій праці ігумена Димитрія, крім Варлаама Ясинського, плідно підтримували гетьмани І. Самойлович і Мазепа. А от Патріарх Московський Іоаким був явно невдоволений, коли в 1689 році у Києві без його благословення вийшов перший том «Житій». До Києва навіть надійшов патріарший наказ повернути до Москви позичені «Житія святих» митрополита Макарія.

Прилив ентузіазму в роботі охопив ігумена Димитрія в 1690 році, у зв’язку з обранням нового патріарха Адріана, прихильного до української церкви й до праці вченого ченця Димитрія Туптала. Макаріївські «Житія» знову повернулися до Києва із патріаршою Похвальною грамотою із такими словами: «Сам Бог нехай нагородить тебе усяким Благословенням за твої боговгодні труди…»

Другий том «Житій святих» був надрукований у 1695 році, а третій — у 1700 в Києво-Печерській лаврі. То ж загальну радість українського духівництва, а найголовніше — простого українського люду, славний історик Самійло Величко у своєму «Літописі» закарбував так: «Року від створення світу 7208, а від Божого очоловічення 1700 року, в місяці січні вийшла в світ третя книга «Житій святих», складена працею богонадихнутого мужа ієромонаха Димитрія Савича Туптала, починаючи від березня, вийшла вона в Києво-Печерській друкарні за архімандритства отця Іоасафа Кроковського і наповнила духовною радістю серця цікавих книжних людей».

XVIII сторіччя застало архімандрита Димитрія ще в Україні, на чолі Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського монастиря. Але це вже було завершення його служіння Богові на рідній землі. Тут, в Україні, у першу чергу завдяки йому, проповідь стала не читаною, як це практикувалося в Москві, а казаною живим священицьким словом. Його проповіді проголошувалися простою тодішньою мовою, яка була зрозуміла широкому народному загалу. Тим часом, перешкод до завершення його великої праці чинилося багато.

Розповімо про одну з них, яка пов’язана із сибірською сторінкою його життя. Сторінкою, що намічалася, та на щастя, так і не відбулася.

У 1700 році стала вільною Сибірська Тобольська митрополича кафедра. На російські кафедри цар Петро І продовжував підбирати кандидатів лише з України. У Сибір кандидатів на цей раз було два і другий з них — архімандрит Димитрій (Туптало). Собор якраз вибрав його і направив до Москви. З великим сумом у душі покидав рідну Україну Димитрій. Прибувши до Москви, він 23 березня 1701 року був висвячений на митрополита Тобольського. До Сибіру направлявся, щоб «… з допомогою Божою китайських і сибірських людей, в темноті перебуваючих, помалу приводити до поклоніння і служіння Богу істинному».

Для святителя Димитрія це був тяжкий удар. Мало того, що доброго здоров’я він ніколи не мав, найголовніше — він добре розумів, що в Сибіру «Житія святих» він уже ніколи не завершить, хоч три чверті праці уже було зроблено і надруковано три книги. У Москві він серйозно занедужав. Справедливо про це сказав російський історик С. Соловйов: «Це призначення в Сибір було насильне і Димитрій занедужав із горя».

На той час Московською патріархією управляв місцеблюсгатель українець Стефан Яворський, митрополит Рязанський. Він правдиво доповів царю про фізичний і душевний стан митрополита Димитрія та посприяв, щоб Петро І провідав хворого особисто. Цар запримітив, що митрополит більше сумний, аніж хворий, тому змусив його щиро повідати причину своєї скорботи. Історик Микола Костомаров так цитує відповідь митрополита: «Мене посилають у неприязний край, шкідливий для мого здоров’я, а на мені лежить обов’язок — скінчити «Житія святих». «Останься в Москве» — сказав цар. На диво — рідкісний випадок: цар відмінив власний указ. Так завершилася, не здійснившись, сибірська сторінка житія святителя Димитрія Ростовського.

У Сибір усе ж поїхав український ієрарх Филофей Ліщинський, а блаженніший Димитрій отримав призначення на Ростовську митрополію і прибув туди 1 березня 1702 року.

Звичайно, він горів бажанням закінчити свою роботу. Але не так просто було до неї приступити. Митрополит побачив велику різницю між паствою і навіть між самим духівництвом, які він мав в Україні і які отримав на Ростовській архіпастирській кафедрі. Служіння на Ростовській землі тривало понад сім років. За цей час тут було заснована 3-х класна школа (в першу чергу для дітей місцевого духівництва) з вивченням грецької і латинської мов.

На Ростовській землі святитель Димитрій продовжував вести велику проповідницьку роботу. Зразу ж розпочав жорстоку боротьбу проти розкольників, що знайшло відображення в його глибокому догматично-полемічному творі «Розиск о роскольничей Бринской вере».

Та найголовніше, що в 1705 році святитель Димитрій закінчив працювати над книжкою «Житія святих». Воістину, у святителя Димитрія з’явилися підстави повторити слова праведного Симона Богоприїмця: «Нині відпускаєш раба Свого, Владико!»

Щоб написати таку працю святитель Димитрій використав безліч джерел. Писалася вона церковно-слов’янською мовою, але була переповнена живими українськими словами, тому була зрозумілою в першу чергу для простого народу. Адже в багатьох і українських, і російських родинах «Житія святих» було настільною книгою. Для проповідників це був істинний підручник, для мирян — улюблена книга для читання і наслідування. Головному твору святителя Димитрія судилося довге й щасливе життя. Навіть після того, як майже все XX ст. він залишався у темниці…

Для простого люду святитель Димитрій мріяв видати скорочену книгу «Житій святих», та цій мрії, на жаль, не судилося здійснитися.

Загальний творчий спадок святителя Димитрія, на думку дослідників, складає майже 20 томів. Тим часом слабке здоров’я давало про себе знати, а суворий північний клімат робив своє. 28 жовтня на 58 році завершилося земне життя святителя.

Він був справжнім безсрібником. Тому в його заповіті було сказано, що не треба після його смерті шукати якогось майна чи скарбу. А завершувався він такими словами: «А Бог нехай буде повіки милостивий до всіх і до мене грішного. Амінь». Чин поховання здійснив митрополит Стефан Яворський в Аннозачатіївській церкві Ростовського Свято-Яковлевського монастиря — згідно із заповітом.

Завдяки великим старанням його наступника, також українця, сибірського святого Арсенія (Мацієвича), у 1752 році відбулося відкриття мощів святителя Димитрія, які виявилися нетлінними. У 1757 році його було канонізовано.

Дні його пам’яті відзначаються: 21 вересня (4 жовтня) — у день знайдення мощів; 28 (10 листопада) — у день упокоєння.

28 жовтня (10 листопада) — Преподобного Нестора, некнижного, Печерського, у Дальніх печерах

Чернець Києво-Печерського монастиря Нестор некнижний жив у XIV ст. Названий некнижним, щоб відрізнити його від Нестора-літописця.

Покинувши мирське життя, ревно служив Господу. Він жодного разу не дозволяв собі задрімати під час богослужінь. А коли молився, то думав лише про те, про що йшлося у молитві та про Бога, сподобився бачити у видіннях Господа та Його ангелів. Передбачив день своєї кончини.

Святі мощі Нестора некнижного спочивають у Дальніх печерах. Пам’ять його звершується ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

31 жовтня (13 листопада) — Преподобних Спиридона і Никодима, просфорників Печерських, у Ближніх печерах

Господь любить прості, лагідні і смиренні душі. «Благодійна душа буде насичена, і хто напуває інших, той і сам напоєний буде» (Пр., 11, 25). Нелицемірна душа, яка не має в собі ні лукавства ні лестощів, є святою, як житло самого Бога. Освячується від того душа й тіло і розум за сказаним Господом: «Хто любить Мене, той слово Моє збереже, і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього, і оселю сотворимо у Нього» (Ін., 14, 23).

«Оселюся в них, і ходитиму в них, і буду їхнім Богом, і вони будуть Моїм народом» (2 Кор., 6, 16). А святий апостол Павло так говорить: «Але Бог обрав немудре світу, щоб посоромити мудрих, і немічне світу обрав Бог, щоб посоромити сильних» (І Кор., 1, 27).

Для християн усіх часів надто відрадно й повчально бачити серед угодників Божих людей простих і малоосвічених, навіть неписьменних. У них особливо яскраво можна побачити силу Христової віри, яка, як ніяка інша людська філософія, так швидко й надійно перетворює людський розум, серце і так високо підносить дух. Завдяки таким людям розуміємо, що живодайна й чудотворна Істина Христова не є власністю якого-небудь вищого суспільного класу, як, наприклад, освіченість, а дана для всіх людей і може бути опанована всіма.

До таких простих людей належали й преподобні Спиридон і Никодим — ченці Києво-Печерського монастиря, які жили там у XII ст. Блаженний Спиридон був вихідцем із селянської родини недалекого від Києва. Він був зовсім неписьменним, але сильний духовним розумом і багатий доброчесними та боговгодними справами. А ще мав у своєму серці страх Божий — джерело мудрості. Отож і почав у чернечій обителі, куди він прийшов у 1139 році, суворе подвижницьке життя. На той час ігуменом монастиря був Пимен — великий посник Печерський.

Найперше він узявся за вивчення грамоти, хоч і був уже в досить зрілому віці. Почав читати книги та вивчив напам’ять усі боговдохновен-ні псалми Давидові. Такими великими були його прагнення і старання.

Уважно спостерігаючи за Спиридоном, ігумен Пимен швидко побачив його істинне благочестя, покірливість та працьовитість, а ще те, що той постійно перебував у пості й молитві. Тому й доручив йому надто вже боговгодний послух — випікати в монастирській пекарні про-сфори. Вважаючи таке доручення за велику милість Божу, блаженний Спиридон виконував його з великим благоговінням, ретельною старанністю та страхом Божим. Він був дуже задоволений, що приносить щоденно чисту й непорочну жертву Богові своєю працею, а приготовлений ним хліб призначається для безкровного служіння Богу, для великої Його тайни. На вустах же його була постійна словесна жертва Всевишньому. Де б він не був: чи рубав дрова, чи місив тісто, чи топив піч, а чи готував просфори — він неперестанно співав псалми Давидові. Проспівати протягом дня увесь Псалтир для нього стало законом.

Якось, коли Спиридон зі звичайним благоговінням виконував свій щоденний послух, під час розпалювання печі загорівся дах будинку. Щоб не розповсюджувався вогонь, блаженний швидко зняв із себе мантію й закрив нею отвір печі. Потім, зав’язавши рукави своєї волосяниці, побіг до криниці по воду, водночас скликаючи братію, щоб допомогла гасити пожежу. Воду він приніс у волосяниці, а брати, що позбігалися, побачили дивовижну річ: мантія, якою був закритий отвір печі, залишалася зовсім неушкодженою вогнем; вода з волосяниці не витікала зовсім, доки її несли до печі, і її вистачило, щоб повністю загасити полум’я. Братія, яка все це спостерігала, зрозуміла, що Всевишній допомагає своєму угоднику, і з благоговінням голосно прославила Бога.

Найближчим помічником у блаженного Спиридона був чернець Никодим, який з особливим старанням його наслідував. Це було видно в його повсякденній праці в пекарні, а особливо у молитовному подвигу та доброчесному житті. У Спиридона й Никодима були одні думки й одні звичаї, вони жили у великій приязні та злагоді. Обоє ревно, з християнським смиренням протягом тридцяти років старанно виконували нелегкий послух, випікаючи просфори для Києво-Печерської обителі. У 60-х роках XII ст. наступив час закінчення їх тимчасового земного життя та відходу до Господа. Їх було похоронено в Ближніх (Антонієвих) печерах, нетлінні святі мощі там спочивають і донині.

Преподобний Спиридон спочиває у вигляді ченця, який молиться. Три перших пальці правої руки з’єднані абсолютно рівно, а середній і мізинець притиснуті до долоні.

Багато років у добрій старості прожив преподобний Спиридон у Печерській обителі, але жодного дня чи години не відступився від свого правила. Бо ж про тих, хто навічно упокоївся в цьому святому монастирі, можна сказати словами царя й пророка Давида:

Пам’ять преподобних Спиридона й Никодима відзначається ще й 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських у Ближніх печерах спочилих, а також у другу неділю Великого посту.

Опубліковано: 02.08.2012; востаннє змінено: 21.08.2012.

Коментарі закриті.