«Наша Парафія»

«Царевчева ліра» — твір неймовірної краси! Трилогія для хорового співу без супроводу, яка так глибоко вражає багатством барв і довершеністю їх застосування, що змушує схвильовано гукати: «Автора!»

Отже, почнемо з автора.

Ірина Алексійчук (нар. 1967 р. на Луганщині) — добре знаний на батьківщині та за кордоном композитор, піаніст, органіст і педагог. Лауреат і переможець багатьох національних і міжнародних конкурсів, переможець численних теоретичних олімпіад.

Композиторська творчість митця багатогранна, і не лише завдяки різним жанрам (у доробку Алексійчук — симфонічні, хорові, камерні вокальні та інструментальні твори), а радше — завдяки величезному діапазонові музичних засобів і рішень окремо в кожному з цих жанрів. Звичайно, йдеться не про намагання зобразити щось нечуване й небачене, а про цілком природне відтворення безмежно розмаїтого Божого світу, про надзвичайно чуйне сприйняття, яке змушує творця віддзеркалити свій захват, біль, радість, замилування — усе, на що відгукується серце. Власне, саме така — правдива творчість найбільше вражає новим, іще досі ніким не висловленим одкровенням. Отже, й незмінний успіх композицій Ірини Алексійчук серед виконавців і слухачів обумовлено, на наш погляд, передусім цим щирим почуттям, яке виливається з талановитого серця у творчість: справжній митець говорить, коли є що сказати.

Одною з найкращих таких «промов» композитора, на наш погляд, є саме «Царевчева ліра».

Авторський шлях до цієї трилогії лежав через Сербію, дорогами якої Ірина Алексійчук ходила під час своїх творчих відряджень. Не лише ходила, а вдихала на повні груди неповторну культуру цього краю, благоговійно (як нам видається) торкалася святинь і мистецьких скарбів — і все вбирала у свою спраглу до краси душу.

У січні, а потім у серпні 1998 року пані Ірина проводила майстер-класи фортепіанної майстерності в музичній школі імені Мілоє Мілоєвича в одному з найбільших сербських міст — Крагуєвці (у перекладі зі старослов’янської — Сокіл). Потім у січні 2001 р. брала участь у роботі журі Першого міжнародного конкурсу юних піаністів GRADUS AD PARNASSUM, а далі — в лютому 2003 р. та січні 2004 р. знову проводила там майстер-класи; давала численні сольні концерти у складі фортепіанного дуету з Юрієм Котом; брала участь у міжнародному музичному фестивалі «Октох»…

Вивчила сербську мову — не задля потреби, а лише з любові до цього краю, його самобутньої культури, високої духовності, його доброго, мужнього, щирого народу…

І от у 2003–2004 рр. з’являється вокальний цикл з 5-ти солоспівів сербською мовою «Пісні старого трубадура» на вірші сербського поета Йована Дучича для баритона в супроводі фортепіано. Виконували: дипломант міжнародного конкурсу JEUNESSE MUSICALE в м. Белград Маркіян Свято (баритон) та Ірина Алексійчук (фортепіано).

Того ж 2004 року народилася й дивовижна у красі хорова композиція, також сербською мовою, створена на основі трьох балканських народних пісень із репертуару видатного народного сербського музиканта-імпровізатора Властиміра Павловича (Царевца; за назвою міста Царевац, з якого музикант родом), зі збірки «Царевчева ліра». Звідси й походження назви твору — «Царевчева ліра».

Перша та друга частини трилогії пов’язані з турецькою тематикою (Сербія тривалий час була під турками, і це значною мірою вплинуло на її культуру). Остання частина — це весільна пісня з імітуванням у фіналі вокальними засобами інструментального звучання танцю «коло».

Але варто придивитися до кожної з частин уважніше.

І частина

За авторство пісні «Айде слушай» змагаються принаймні дві країни — Сербія та Македонія. Македонці вважають її своїм національним скарбом і патріотичним гімном.

У пісні йдеться про те, що закоханий у сербську дівчину турок кличе її до шлюбу та обіцяє щасливе заможне життя, але дівчина на ім’я Анджа відмовляє йому й, аби не зрадити своїй вірі та Батьківщині, обирає смерть і кидається зі скелі. Ця пісня підіймала дух багатьом поколінням окупованої турками Сербії та Македонії. Щоправда, в сербському варіанті немає трагічного фіналу — і саме так її подано у збірці Властиміра Царевца. Такою вона звучить і в трилогії Ірини Алексійчук. А втім, композиторська обробка надзвичайно збагачує та ніби доповнює недомовлене.

Розпочинається спів прегарним, поетично замріяним сопрановим соло, що наче втілює невимовну красу юної сербіянки1. Саме на цю красу озивається друге, чоловіче соло зачарованого й полоненого дівочою вродою турка. Він заспівує, ніби затамувавши подих, поступово розпалюючись рішучістю та змальовуючи коханій принади заможного життя у шлюбі з ним. Цій картині надає барв і об’єму вишукано-виразний супровід хору, що на початку звучить майже непомітно, як відлуння світанкового ранку, гармонії юності чи то мальовничих сербських краєвидів. А далі хор вторує та посилює ласкаво-палку промову закоханого турка, умовляючи щоразу наполегливіше: «Айде слушай, слушай!»; і кульмінацію — картину цілком земного раювання панського життя — створює саме хоровий супровід. І тим небеснішим і несподіванішим виявляється фінал: чистий, ніжний голос юної діви, не затьмарений жодним недобрим почуттям, промовляє незмінний вирок: «Слухаю тебе, проклятий турку, але турецької не розумію». Зовнішня невідповідність музичної ніжності цим жорстким словам глибинно виправдана: це безпристрасне сповідання того, що гнобителі завжди «прокляті», що чисте, вірне серце християнки не зрадить ані віри, ані мови, ані звичаїв свого народу, і ніколи «не зрозуміє» мови завойовника. Небесна краса музики відтворює досконалу чистоту та вірність серця, з якого вилилося це правдиве сповідання.

Фінал пісні витончено змальовує ідеал духовної людської вроди, недосяжної та нездоланної жодними силами приземленого світу. Отже, в цьому творі висловлено все найголовніше, закладене в нього народними творцями.

ІІ частина

У другій частині «Разбольє се царе Сулеймане» несподівано знаходимо… образи з історії рідного краю.

Пісня переносить нас у давній Царгород, де тяжко заслаб цар Сулейман. Син Ібрагім питає його, з чим цареві найважче розлучитися, і отримує відповідь: ані царства, ані білого Стамбулу не шкода володареві, шкода лише розлуки з молодою коханою.

Ім’я цієї молодої коханої не названо, оскільки воно було відоме всім. Це ніхто інша як українка Роксолана, що полонила серце найславетнішому володареві Османської імперії Сулейману Пишному.

І хоч насправді Ібрагім був не сином владики, а царедворцем, який, власне, й подарував панові легендарну Роксолану, і насправді кохана Сулейманова дружина не пережила свого чоловіка, — усі ці «неточності» аж ніяк не впливають на головну, цілком правдиву ідею пісні: ані царства, ані самого життя свого владика могутньої імперії не цінував так, як високоосвічену й талановиту українку (слов’янку, християнку, що стала символом духовної влади над володарями світу цього).

Музика другої частини віє такою давниною, що мимоволі спонукає до пошуку захованої в легенді притчі…

ІІІ частина

Остання частина, як уже йшлося, змальовує сербське весілля з національними піснями й танцями, і ніби не має жодного стосунку до попередніх фрагментів.

Однак внутрішній драматизм цього твору попри гучні веселощі такий очевидний, що невидимо зв’язує усю трилогію та природно завершує її.
У пісні йдеться про молоду дівчину Кату, яку стара мати без її відому віддала заміж (напевно ж, за багатого, «вигідного» жениха).

Усього лише кілька слів у сербському нотному збірникові. Два нотних рядки. Але Ірина Алексійчук на цій основі розгортає перед слухачем багатюще епічне полотно, на якому, як на долоні, з’являється вся Сербія у своїй неповторній красі, зі своєю прадавньою героїчною історією, сповненою трагізму та найвищих проявів мужності, овіяна легендами й міфами, щедро збагачена самобутніми звичаями, заручена з Господом своєю небесною православною вірою… Така близька сусідній Україні…

І доля молоденької «дурненької» Кати дивним чином символізує ті непереборні обставини, у яких кожна особистість, чи певний народ, чи все людство в цілому має знайти для себе спосіб вижити — не тілесно, а насамперед духовно.

Маленька Ката може обрати для себе долю ніжної, але незламної, твердішої за діамант Анджи; або долю мудрої Роксолани, яка, підкорившись, підкорила собі всіх і все; або зробити інший, не менш гідний вибір — її майбутнє залишається відкритим, у кінці трилогії композитор ставить знак питання. І продовження має зазвучати вже в кожному слухачеві…

То що спільного в усіх частинах трилогії «Царевчева ліра»?

Дівоча врода. Людська доля. Неповторна душа, дорогоцінніша за цілий світ /Мк. 8:36/. Загалом — краса особистості, яка живе на землі в певному часі, певному народі та певних життєвих обставинах і водночас має дещо небесне, вічне, надчасове і надпростірне: Божий образ, свободу вибору (передусім внутрішнього) і невимовну духовну велич.

Саме ці земні образи, що сягають неба, і допомагає відчути музичне рішення Ірини Алексійчук. У цьому рішенні бачимо руку досвідченого майстра, який досконало володіє мистецтвом напівтонів, музичної, якщо можна так сказати, світлосили, інтенсивності та поєднання кольорів.

Але найцінніше багатство твору полягає, на нашу думку, в тому, що його збудовано на глибинній національній основі — і саме це зумовлює його мистецьку невичерпність, оскільки в окремішності кожного народу, як і в неповторності кожної людської душі, заховано неосяжні, Божественні глибини.

Ми називаємо геніальними саме ті твори мистецтва, які найкраще виявляють чиюсь унікальність, індивідуальність, своєрідність — тому що глибоке розкриття певної особистості неодмінно відображає таємниці кожної людської душі; так само й виявлення самобутності певного народу одночасно віддзеркалює дещо близьке кожному народові й усьому людству в цілому. Лише глибоко національне може сягати наднаціонального, досконало цілісного та довершеного — як лише добре вкорінене зерня може дати пагін, що побачить небо, розквітне і принесе плід.

Ірина Алексійчук відчула самий пульс, саму душу сербської культури, тому «Царевчева ліра» вражає й захоплює з першого до останнього звуку. Вона лунає народними піснями, чарує розмаїттям традиційних мелодій і ритмів, рясніє незліченними переказами й легендами, полонить відгомоном правічних національно-сакральних глибин — і, зрештою, звучить гімном Творцеві цього неповторного Краю.

Проте, у вишуканій обробці цих трьох сербських пісень нам чується дещо виразно українське: відблиск саме нашої хорової культури. Напевно, й не могло бути інакше: хіба міг такий чуйний і талановитий автор не збагатити своє творіння тими скарбами, що передали йому у спадщину предки; скарбами, які згодом додали видатні вчителі музичного мистецтва однієї з найбагатших на музичні традиції країни?..

Поза сумнівом, усі вагомі чинники, про які йшлося, обумовили появу мистецького шедевру лише завдяки авторській майстерності — саме талановита обробка зодягнула ці народні пісні в розкішне вбрання, оздобила діамантами кульмінацій, розширила діапазон впливу інтонаційним багатством і драматичним розвитком, довершила яскравим фіналом.

Варто згадати також і те, що «Царевчева ліра» вперше прозвучала у блискучому виконанні Київського муніципального камерного хору «Хрещатик» під орудою заслуженого діяча мистецтв України, диригента Лариси Бухонської. Це витончене, високопрофесійне, напрочуд глибоке, проникливе виконання гідне самого твору, і вельми радує, що воно ставить таку високу планку для майбутніх виконавців.

Наостанок хотілося б щиро подякувати пані Ірині за її воістину «царевчеву» ліру — цей дивовижний, з натхнення Божого написаний твір! І побажати митцеві щонайрясніше збагачувати світ перлинами такої вартості.

1. Музичну тему соло, яким розпочинається та завершується твір, узято з іншої сербської пісні: «Анджелія воду ліла». [↩]

Залишити відгук »