«Наша Парафія»

Липень за старим стилем (липень за новим стилем)

2 липня (15 липня) — Святителя Фотія, митрополита Київського і всієї Руси

У складі Собору Волинських святих (пам’ять — 10(23) жовтня) є митрополит Київський Фотій, який двічі перебував на волинській землі — в 1421 та 1429 роках.

Народився блаженний Фотій у Греції, в місті Пелопоннесі. Виховувався в пустині в благочестивого старця Акакія і з юних літ прийняв чернечий постриг. У чині митрополита Монамвасійського він прибув до Константинополя саме тоді, коли Патріарх Матфей отримав прохання поставити на Київську митрополичу кафедру нового митрополита. Вона була вільною понад два роки після кончини в 1406 році митрополита Київського Кіпріана.

Це був час, коли українська земля після татаро-монгольської навали вже декілька десятків років була цілком зруйнована. Формально митрополича кафедра залишалася в зруйнованому загарбниками Києві і називалася Київською, хоч і перебувала з 1299 року у Володимирі на Клязьмі, а з 1325 року в Москві. Слід відзначити, що й митрополити ще називалися Київськими. Тому, коли ще митрополит Київський Олексій звертався до Константинопольського Патріарха і просив перенести кафедру з Києва, той, зважаючи, що Київ був майже повністю зруйнований, дозволив перебувати митрополичій кафедрі у Володимирі на Клязьми, але за умови, що «тільки нехай буде Київ першим її престолом і першою кафедрою».

Отже, Київська митрополича кафедра у 1409 році, коли на неї був призначений Фотій, понад сторіччя вже була в Москві. Сама ж земля українська на початку XV ст. перебувала під владою Великого князівства Литовського, яке очолював князь Вітовт. Він направляв до Константинополя свого кандидата єпископа Полоцького Феодосія очолити окрему литовську митрополію, але ця ідея в Патріарха підтримки не знайшла.

Блаженний Фотій уже тоді був відомий великою ученістю і святістю свого архіпастирського життя. Він вирішив їхати спочатку все ж таки до Києва і прибув туди 1 вересня 1409 року. У Києві він особисто ознайомився зі станом справ та розв’язав безліч назрілих питань. Зрозуміло, що великий князь Вітовт зустрів його без особливої гостинності, але Фотій зумів знайти з ним спільну мову. Фотію особливо радісно було (для його чернечої душі) бачити святі оселі Києво-Печерських Божих угодників і просити в їх — небожителів допомоги в своєму новому архіпастирському служінні.

Прожив він у Києві майже сім місяців, але 22 березня 1410 року, напередодні Святої Пасхи прибув у Москву. Вона також була сплюндрована нашестям хана Едигея в 1408 році, і митрополита Фотія там чекав великий безлад. Митрополичий дім був спустошений, а його володіння пограбовані. Навіть самому Великому князю Василію Дмитровичу довелося пред’являти претензії на доходи митрополії. Отут скандальним московським боярам і вдалося посварити митрополита з князем. А митрополичі слуги, що втекли в Литву, зробили наклеп ще й князю Вітовту, та так, що князь вдався до радикальних заходів — забрати від нього Литовську митрополію.

Блаженний Фотій вирішує відправитися до Литви з метою примирення з князем Вітовтом, а у разі не примирення звертатися в Константинополь до Патріарха. Та, коли він з’явився на Литовському кордоні, за наказом Вітовта був схоплений, пограбований і повернутий у Москву. Тим часом литовським митрополитом було поставлено болгарина Григорія Цамблака, хоч і без благословення Константинополя. Не хотів великий князь Литовський Вітовт бачити свої єпархії підпорядкованими Москві. У 1415 році це підтвердив Собор українських і білоруських єпископів. Вони навіть надіслали митрополиту Фотію послання про начебто не достойну його поведінку, коли він ще тільки прибув у Київ. Слід відзначити, що у своїх посланнях — відповідях до цих єпископів, Фотій ніколи про це не згадував з метою свойого виправдання.

Тим часом фактичний поділ на митрополію Київську і Московську відбувся.

Коли ж у 1416 році хан Едигей зруйнував ще й Київ, митрополит Григорій переніс кафедру з Києва до Вільна. Але після смерті Григорія Цамблака в 1419 році обидві частини Київської митрополії знову опинилися під керівництвом Фотія.

Ще треба згадати, що в 1413 році Москва зустрічала чудотворну ікону Колоцьку, яка була знайдена біля села Колочі, що недалеко від Можайська. Цю зустріч урочисто очолював блаженний Фотій. Православна церква вшановує чудотворну ікону Колоцьку 8(22) липня.

Невдовзі митрополит Фотій приймає рішення оглянути південно-західну митрополію і вирушає до Новгорода, Мстислава, Слуцька, а потім і до Києва. Далі він продовжив свій шлях до Львова та до Володимира, що на Волині. Це був 1421 рік. У Володимирі-Волинському він провів свято Різдва Христового, здійснив святкові богослужіння та вирішив багато церковних справ.

Досить значним було його друге перебування на Волині в 1429 році, коли він брав участь у знаменитому Луцькому з’їзді Вітовта, який хотів довершити розділ Литовського князівства з Польщею своїм урочистим коронуванням. На з’їзді були присутні імператор Германський, король Ягелло, а також король Данський, Великий князь Московський та інші. Розглядались питання безпеки проти агресій турецьких і татарських. Імператор германський мав твердий намір зайнятися об’єднанням церков. Блаженний Фотій, як представник Православ’я, повинен був дати свою згоду і благословення на цю справу. Та конкретних рішень не вийшло, і в серпні 1430 року новий з’їзд .збирався уже у Вільно. Митрополит Фотій знову брав у ньому участь. Але обіцяна Вітовту корона до Вільно не прибула, оскілки була перехоплена ще в дорозі. Мабуть, унаслідок цього вже 27 жовтня Вітовт помер.

Блаженний Фотій ще залишався у Вільно, щоб зустрітися з новим князем Литовським Свидригайлом, який одностайно був обраний і Литвою і Волинню.

У 1430 році було відзначено 20-річне архіпастирське служіння митрополита Фотія. Було йому чудесне видіння Ангела Господнього, який повідомив про наближення закінчення його земного життя. Святитель Фотій мирно спочив 1 чи 2 липня 1431 року і був похований у Московському Свято-Успенському соборі. 27 травня 1472 року відбулося перенесення святих мощів святителів Кіпріана, Фотія та Іони в цей же храм. Ця подія відзначена у Православному церковному календарі 27 травня (9 червня).

Святитель Фотій вважається визначним письменником духовного чину. У Новгородській Софійській бібліотеці зберігається 16 Повчань для князів, бояр і всього священницького, чернечого та мирського чину. Є і його Духовний заповіт із описом свого життя. А ще його твори зберігаються в Московській патріаршій бібліотеці.

Блаженний Фотій у тяжких умовах війн, міжусобиць, турецьких та татарських набігів зумів високо підняти духовне значення та матеріальне забезпечення храмів та монастирів, будував нові та допомагав хворим і нужденним.

Як ніхто інший із архієреїв чужоземців всіляко турбувався за свою паству.

3 липня (16 липня) — Преподобних Анатолія, затворника у Ближніх печерах та іншого Анатолія, затворника у Дальніх печерах

Як подає у своїй праці «Українські святі», яка вийшла у Мюнхені в 1962 р., протоієрей Анатолій Дублянський, перший святий відбував чернечий подвиг у затворі й одержав від Господа дар чудотворення. В «Тератургимі» Афанасія Кальнофойського він названий старцем і чудотворцем. Упокоївся в XII ст. Другий святий також відбував чернечий подвиг у затворі у XIII ст. Інших відомостей про них немає.

3 липня (16 липня) — Святителя Арсенія, єпископа Тверського (перехідне святкування у першу неділю після 29 червня (12 липня))

Дивись за посиланням (2 (15) березня)

6 липня (19 липня) — Преподобного Сисоя, схимника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Сисой, схимник, жив у XIII ст. у Києво-Печерському монастирі. Печерне життя проводив у тяжкій праці і молитвах. Витриманості Сисоя дивувалися всі, хто його знав. Перемігши всі плотські пристрасті, він отримав велику благодать від Господа. Задовго до завершення земного життя передбачив час своєї кончини.

Пам’ять преподобного Сисоя відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 серпня (10 вересня).

6 липня (19 липня) — Знайдення мощів праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської

Княжна Юліанія походила з давнього княжого роду Дубровицьких-Ольшанських. У князівському володінні було містечко Дубровиця, що на лівому березі річки Горинь. Вже з кінця XII ст. воно відоме як центр Дубровицького удільного князівства. Колись це була історична Волинь, тепер це райцентр Рівненської області.

Дочка князя Юрія (Григорія) Ольшанського Юліанія жила в 1-й пол. XVI ст. Вона з великою повагою ставилася до священицького чину, дуже любила книги та відрізнялася від своїх ровесниць надзвичайною скромністю. Була вихована в дусі християнської покірливості та благочестя. Батько, Юрій Семенович Ольшанський, був відомим захисником волинських земель від нападів татар. Уславився багатьма богоугодними справами, його знали як великого жертводавця на Києво-Печерський монастир.

Земний шлях його дочки Юліанії був досить коротким. Прожила вона неповних 16 років і померла дівою. Сталося це десь близько 1540 р. Юна небіжчиця похована біля стіни правого Івано-Предтеченського приділу Головної Успенської церкви у Києво-Печерській лаврі.

Для того, щоб бути похованим на території монастиря, треба було мати перед ним великі заслуги. Звичайно, враховувалися благодійницькі справи батька, але й сама Юліанія, виходячи з її становища й віку, також відома своїми доброчинностями. Праведна діва була доброю, лагідною, тихою і милостивою. Жила повсякденною молитвою, і люди вже тоді вважали її святою.

На початку XVII ст., коли Києво-Печерським монастирем управляв архімандрит Єлисей Плетенецький, під час копання нової могили біля стіни Головного храму була знайдена домовина. На ній була прибита срібна дощечка з гербом князів Ольшанських із написом: «Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Григорія Ольшанського, преставилася дівою в літо від народження свого шістнадцяте». Коли ж відкрили домовину, то всі побачили Юліанію як живу, але ніби сплячу, в дорогому одязі, з перснями на руках і дівочому віночку на голові. Але коли доторкнулися до тієї одежі, то вона миттєво розсипалася. Свята діва була одягнена в нові одежі, і домовина була перенесена в саму церкву, але без почестей, що належать святим.

Пройшло декілька років, і свята Юліанія в чудесному видінні з’явилася новому архімандриту Києво-Печерському (майбутньому митрополиту Київському) Петру Могилі. Вона дорікала владиці Петру за недостатню увагу до її святих мощів та малу віру в її святість.

Після цього була зроблена нова рака, біля неї почалося читання акафістів. На раці зробили новий напис: «По волі Творця неба і землі живе в усі віки Юліанія, помічниця і велика в Небі заступниця. Тут мощі — ліки від всіх страждань. Райські поселення собою прикрашаєш, Юліаніє, як квітка чудова».

Петро Могила, на той час уже митрополит Київський, одягнувши святительські одежі та зібравши Освячений Собор, здійснив святкове богослужіння з подякою Господу, Пресвятій Богородиці та преподобним отцям Києво-Печерським за чудесне знайдення чесних мощів праведної діви. Багато прочан стало приходити до них, і там почало відбуватися багато чудес і зцілень.

Як писав сучасник, Кальнофойський Афанасій, київський письменник XVII ст.: «Якось до монастиря прийшов невідомий чоловік і, удавши з себе віруючого, попросив відкрити раку з мощами святої Юліанії, з метою начебто їм поклонитися. Коли ж його прохання було задоволено — лицемірно кланявся і довго прикладався до них. Але потім, виходячи з храму і переступивши церковний поріг, впав на землю і з неймовірним криком помер у страшних муках. З дозволу архімандрита нещасного обшукали та за пазухою знайшли перстень — як виявилося, з руки святої Юліанії. На той час до храму зайшов благочестивий княжич Варфоломій та й упізнав покійника. То був соцініанин, протестант — з тих, що зневажають християнську віру у святі мощі. Святотатця й грішника було наказано поховати за межами монастиря. Це було перше диво, коли всі — і ченці Печерські, і миряни — увірували в святість праведної Юліанії.»

Друге Боже знамення від святих мощів було в 1667 р. ігумену Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві Феодосію Софоновичу, який управляв цією обителлю в 1665-1673 рр. Одного разу, після закінчення ранішнього піснеспіву, він, вийшовши з храму, удостоївся чудесного видіння: перед ним з’явилися лики багатьох святих дів, а одна з них звернулася до ігумена з такими словами: «Я — Юліанія, мощі якої лежать у святій церкві Печерській. То чому ж ти обходиш мене і мощі мої? Заради цього Господь і дав тобі знамення, щоб ти зрозумів, що і я Господом Богом причислена до святих дів, що догодили Йому.» І дійсно, ігумен Феодосій ніколи до цього не удостоював себе поклонитися тим святим мощам. Він прийшов до Печерського монастиря на поклоніння святині і вже більше ніколи про це не забував.

У ніч з 21 на 22 квітня 1718 р. від незагашеної свічки в келії намісника Києво-Печерського монастиря сталася страшна і спустошлива пожежа. Багато було знищено дерев’яних споруд, отримали серйозні пошкодження також і муровані.

Святі мощі праведної Юліанії майже згоріли. Їх останки були перенесені до Ближніх (Антонієвих) печер. У 1730 р. , за поданням архімандрита Романа Копи та згідно з наказом імператриці Анни Іоанівни, замість них у Головну Печерську Церкву були перенесені мощі першого митрополита Київського Михаїла. Частка святих мощів, за клопотанням архієпископа Волинського Модеста, у 1889 р. була передана до Спасо-Преображенського кафедрального собору в м. Житомир.

Повість про знайдення святих мощів праведної діви Юліанії надрукована окремою книжкою в друкарні Києво-Печерського монастиря ще в 1705 р. З виправленнями увійшла до Четій-Міней святителя Димитрія Ростовського 6 липня. А згідно з указом Святійшого Синоду РПЦ, з 1823 р. вона друкується і в Києво-Печерському патерику.

Ангельська святість праведної Юліанії — це символ української жінки, благочестивої, терплячої і смиренної благодійниці.

Пам’ять праведної Юліанії відзначається ще: в другу неділю Великого посту; 28 вересня (11 жовтня) у складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих; 10(23) жовтня у складі собору Волинських святих.

На батьківщині святої Юліанії в м. Дубровиці (тепер-райцентр Житомирської області) встановлено величний пам’ятник.

10 липня (23 липня) — Преподобного Антонія Печерського, Київського, начальника всіх руських ченців

У тропарі преподобному і богоносному отцю нашому Антонію сказано: «Від марноти світської відійшов ти та, зневаживши світ, по Євангелії за Христом пішов, і, поживши життям ангельським, до тихого пристановища, на гору Афон прибув, а звідти на гору Київську з благословення отців прийшов, і там, у подвигу життя скінчивши, вітчизну свою духовно просвітив і множеству ченців стежку до Царства Небесного показав, до Христа їх привів. Молися ж Йому, Антоніє преподобний, щоб спас душі наші.»

Ці слова повторюються у православних храмах уже майже тисячоріччя. У них відображена сама суть і формула життя великого достойника Святої Української Православної Церкви — Преподобного Антонія Печерського. Народився він у 983 році у міщансько-селянській родині у містечку Любеч, що за 40 верст від Чернігова. Тепер це селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області. У Святому Хрещенні був названий Антипою. Батьки відзначалися великою побожністю та благочестям. Від них ще в юні роки прийняв християнську віру й син.

Уже тоді він усамітнювався для молитви. А дізнавшись, що в безлюдних місцях живуть пустельники, він також недалеко від Любеча знайшов собі печеру і став там жити. Таке життя припало до вподоби юному Антипі і, мабуть, під впливом місцевого священика — грека він почав мріяти про Афон. Скоріш за все й ази грецької мови той допоміг опанувати.

Божим Промислом мрія Антипи збулася і він невдовзі потрапив на Святу гору, де вже у VIII ст. жили християнські пустельники. Спостережливий від природи юнак швидко знайшов собі духовного наставника — старця Феоктиста. Він же був і настоятелем Есфигменової обителі, куди й був прийнятий Антипа. Старець зразу відчув неабиякі здібності до чернечого подвигу в юнака з України. Уважно вислухавши його, Феоктист здійснив чин постригу та надав новонародженому чернече ім’я Антоній.

Великим провидцем був той настоятель Феоктист, коли вже тоді відчув, що цей Антоній для своєї батьківщини стане тим, ким став Антоній Великий для Єгипту. Бачачи великий потяг юного ченця до усамітнення, йому було визначено місце у тісній печері на скелі над самим Єгейським морем. Старець добре навчив Антонія всіх труднощів чернечого життя, допоміг зрозуміти його величну суть.

Адже тікаючи від світу тілом, ченці поверталися туди могутнім духом, несучи мирянам велику Християнську культуру побуту. Ведучи своїми особливими методами монастирське господарство, саме вони навчали світ божественного відношення до землі й природи. А їхнє спільнотне життя? Воно ґрунтувалося не на сліпому підкоренні, як в армії, не на грубій силі, як у піратів та розбійників, і не на вигоді, як у торгівлі, або скажемо по сучасному — у бізнесі. Воно ґрунтувалося на засадах Великої Божої Любові, і це був безумовний приклад для всіх інших людей.

У таке середовище потрапив чорноризець Антоній, там він перебував у непрестанних молитвах, постах і роздумах. Організація монастирського життя, яку Антоній побачив, мала серйозний вплив на його малодосвідчену свідомість. Він же своїм надзвичайним поступом на шляху досконалості вражав усіх афонських ченців, бо відрізнявся від багатьох із них особливим послухом і покірністю.

Тим часом ігумену Феоктисту було Боже провидіння — повертати Антонія у рідну країну. Тому й сказав він Антонію у присутності кількох ченців: «Антонію! Господь укріпив тебе у чернечому житті. Тепер тобі пора вертатись на рідну землю і навчати інших Богові посвяченого життя. Іди, сину, нехай Господнє благословення буде з тобою.»

У 1013 році Антоній повернувся додому, але не у Любеч, бо не було там монастирів, а у Київ. Тодішнє передання говорить, що, повертаючись у рідний край, він зупинявся на скалистих берегах притоки Дністра ріки Аядови (тепер Вінницька область) і заснував там Свято-Успенський печерний монастир.

У Києві багато було чернечих домів, бо кожний князь на своєму уділі хотів мати осередок побожності. Та не могли Антонію підійти «княжі монастирі» і пішов він на пагорби дніпровські, знайшов там печеру біля села Берестове, викопану колись ще варягами.

Сотворивши молитву, поселився в тій печері Антоній, і став вести життя у великій стриманості. Та невдовзі на Київську державу насунулося велике лихо. У 1015 році помер Великий князь Київський Володимир, і владу захопив його третій син безбожний Святополк, прозваний за свої справи Окаянним. Він почав безжалісно нищити своїх братів. Мученицькі кончини прийняли благовірні князі Борис і Гліб (пам’ять 24 липня (6 серпня)). Іншого брата Святослава рука вбивці дістала аж на угорській землі.

Бачачи таке страхітливе кровопролиття в рідній країні, доброчесний Антоній змушений був знову відправитися на Афон. Лише через декілька років на великокняжому престолі у Києві справедливо опинився князь Новгородський Ярослав Володимирович. У битві під Любечем він переміг Святополка і змусив його втекти у Польщу до свого тестя — короля Болеслава.

Князь Ярослав дуже любив село Берестове з його церквою в ім’я святих Апостолів, любив церковні статути, священиків і особливо ченців. У Берестові місцевий пресвітер Іларіон спочатку був пострижений у ченці, а потім завдяки князеві Ярославу був обраний Київським митрополитом. Він став першим українцем на Київській кафедрі. Владика Іларіон часто усамітнювався недалеко на пагорбі, де потім виріс Печерський монастир. Там, де був великий ліс, він викопав собі печеру в два сажені. У ній Іларіон таємно чинив молитву, псалмоспіви та поклони.

Минуло немало часу перебування блаженного Антонія на Афоні. Сталося так, що ігумену Феоктисту знову було об’явлено від Господа:
«Надішли мені Антонія знову до Русі, бо він там є потрібний.»

Тож благословив ігумен Антонія на дорогу та провістив йому, що від нього має бути багато чорноризців. Прийняв Антоній те благословення і вдруге його шлях проліг до Києва. Там і знайшов він на пагорбі Іларіонову печеру.

А далі скажемо словами преподобного Нестора-літописця: «і возлюбив місце се, і вселився в неї, і став молитися Богові, зі сльозами говорячи:
«Господи! Утверди мене в місці сьому, і хай буде на місці сьому благословення Святої Гори і мойого ігумена, що мене постриг.»

І став він жити тут, молячи Бога, їв хліб сухий, і лише через день, а води в міру вживаючи, і копаючи печеру, і не даючи собі покою ні вдень, ні вночі, — в трудах перебуваючи, і в неспанні, і в молитвах.

Тішився Антоній тим, що печера була далеко від очей людських, та недовго. Бо не могли не дізнатися про дивного печерника добрії люди. Почали приходити до нього та приносити все на потребу його. Приходили, просили благословення й отримували його та оживлялися для кращого життя в ім’я Господа. Невдовзі по всіх околицях Києва рознеслася вістка про боговгодне життя чорноризця Антонія. Стали приходити й побожні юнаки та просили дозволу жити разом. Не відмовляв їм Антоній, але попереджав, що чекає їх тяжке життя — для Божої хвали, добра народного, та власного спасіння. Серед перших прийшов Никон, за ним Феодосій, а згодом Варлаам, Єфрем та інші. Никон мав особливий послух — постригати в ченці достойних. Спочатку це був Феодосій, потім Варлаам і Єфрем. З двома останніми Антоній мав великі неприємності. Адже Варлаам був сином боярина Івана Вишатича, а Єфрем слугою великого князя Київського Ізяслава Ярославовича. Розлючений боярин сам прибув до обителі й забрав додому свого сина, блаженного Івана, переодягнувши його в світлі боярські шати. Страшний гнів вилився на Антонія та братію і від князя Ізяслава, який пообіцяв заслати його до в’язниці разом з Никоном та іншими, а печеру розкопати.

Довелося Антонію із залишками братії покинути печеру. Але Божий Промисел тут був іншим. Надзвичайно позитивна роль у цьому конфлікті була за княгинею Гертрудою, дочкою польського короля Болеслава. Саме вона зуміла умовити князя Ізяслава зупинитися у своєму гніві і не відгонити від своїх володінь слуг Божих. Адже батько її, розігнавши таких же чорноризців за постриження святого Мойсея Угрина (пам’ять 26 липня (8 серпня)), зазнав наглої смерті та спричинив велику міжусобну бійню у Польщі. Лише після умовлянь дружини князь Ізяслав прийшов до тями і вблагав Антонія з братією повернутися.

Тим часом кількість братії досягла дванадцяти. Була викопана велика печера, а в ній облаштована церква і келії. І зрозумів Антоній, що пора йому повертатися до попереднього, усамітненного життя. Призначивши для братії ігуменом Варлаама, він перейшов на інший пагорб і викопав собі окрему печеру.

Через деякий час прийшов ігумен до преподобого Антонія з такими словами:
«Отче! Примножується братія наша і не можемо ми надалі уміщуватися під час соборного співу у печері. Тому за велінням Господнім і Пресвятої Богородиці поблагослови нам поставити церкву поза печерою.»

І поблагословив їх Антоній, і це була перша церква на честь Успіння Пресвятої Богородиці.

А невдовзі за повелінням князя була споруджена кам’яна церква на честь святого великомученика Дмитрія. Адже князь був охрещений з іменем Дмитрій. Біля церкви був облаштований монастир, і взяв туди князь на ігуменство Варлаама (пам’ять 19 листопада (2 грудня)).

Від преподобного Антонія була велика і щира підтримка й ігумену, і братії. Сам він виявився й лікарем дивовижним, і великим пророком. Адже особисто прислуговував хворим і уздоровлював їх молитвою своєю та залишив після себе свого послідовника — лікаря безвідплатного, блаженного Агапита (пам’ять — 1(14) червня).

Передбачив жорстоку поразку від половців князів Ярославичів — Ізяслава, Всеволода і Святослава. Передрік синові варязького князя Шимонові залишитися після тієї бійні в живих та взяти активну участь у спорудженні нової кам’яної Печерської церкви, за що той і був у ній похований.

Знову надходив час великого неспокою у Києві. Кияни змусили князя Ізяслава покинути престол і втекти у Польщу до свого тестя. А тимчасом випустили із в’язниці половецького князя Всеслава і посадили на київський престол.

Лише через 7 місяців за допомогою короля Болеслава повернувся в Київ Ізяслав та мав великий гнів на преподобного Антонія. Великий, але безпідставний, бо до тих подій Антоній не був причастний.

Дізнавшись про це, князь Чернігівський Святослав забрав Антонія з Києва до Чернігова. Жив там преподобний деякий час на Болдиних горах у власно викопаній печері. Тоді і був започаткований Чернігівський Єлецький монастир, якому Антоній також дав благословення святої гори Афонської.

Добре знаючи незлобливий дух Антонія, князь Ізяслав вчасно розібрався з тим, що сталося, і знову став благати його про повернення. Тепер уже преподобний Антоній ніколи не залишить своєї печери на Святих Київських горах.

Всі його подальші турботи були пов’язані з будівництвом Головної Печерської церкви. Про це наша розповідь була під 14(27) лютого. Великими чудесами святий Антоній підготував місце під будівництво Свято-Успенського собору Києво-Печерського монастиря.

Відтак він почав готувати й самого себе для відходу до Церкви вічної й нерукотворної в оселях небесних. Про цю Церкву святий євангеліст Іоан так писав: «Храму ж я не бачив у ньому, бо Господь Бог Вседержитель — храм його» (Одкр., 21, 22)

Так і Небесна Цариця, з’явившись у Влахерні перед будівничими, сказала:
«Цей Антоній тільки поблагословив вас на справу, тому що сам відходить на вічний спокій, за ним на другий рік відійде й Феодосій.»

Бачачи, що час відходу надходить, преподобний Антоній щиро турбувався, як пастир добрий за своє стадо, за дітей своїх. Обіцяв їм, що буде завжди наглядати й відвідувати їх, заступатися за них своїми молитвами. Обіцяв й іншим, що мають до нього любов, бути помилуваними.

Пробувши в другій печері десь років 16, преподобний Антоній закінчив своє життя 10 липня 1073 року, маючи 90 років. На київському великокняжому престолі тоді був уже інший син Ярослава Мудрого — Святослав.

Шановані мощі святого Антонія було покладено в тій же його печері. Тепер бачити їх нам чудодійно забороняє Бог, дивний у святих Своїх. Адже ті, хто не раз пробували до них добратися і відкрити їх, були зупинені і обпалені вогнем. Біля цих святих мощів зцілився преподобний Іоан Багатостраждальний (пам’ять 18(31) липня) після марної трирічної боротьби із пристрастями нечистими. Почувши голос Антонія, який повелів йому закритися в цій печері, він так і зробив — і переміг.

Життєвий шлях преподобного Антонія із самого дитинства був праведним і святим. Пройшов він у тяжких трудах і покаянних справах, глибоких роздумах над Божими таємницями, у довгих постах і гарячих молитвах.

Святий отче Антонію, моли бога за спасіння душ наших.

Пам’ять преподобного Антонія відзначається ще в другу неділю Великого посту та 2(15) вересня.

10 липня (23 липня) — Преподобного Силуана, схимника Печерського, у Дальніх печерах

Дивись за посиланням (10 (23) червня)

11 липня (24 липня) — Рівноапостольної Ольги, великої княгині Київської, у святому хрещенні Єлени

Нашу оповідь про Рівноапостольну княгиню Ольгу розпочнемо словами преподобного Нестора літописця із його «Повісті минулих літ»:
«Ця (Ольга) була передвісницею християнської землі, як вранішня зоря перед сонцем і як зірниця перед світом. Вона бо сіяла, як місяць уночі. Так вона між невірних людей світилася, як перло в багні, бо були вони закаляні гріхом, не омиті святим хрещенням, а вона омилася святою купіллю, скинула з себе гріховну одіж ветхого чоловіка Адама і в нового Адама втілилась, що ним є Христос.»

У сонмі українських православних святих блаженна княгиня Ольга особливо шанована як перша жінка — володарка держави, як та, що перша від українського народу увійшла в Небесні оселі Господа.

По-різному трактують літописці її походження та місце народження. За одними відомостями вона була правнучкою новгородського князя Гостомисла. Народилася й дитинство своє провела в селі Вибути, недалеко від Пскова. Теперішнього Пскова, бо на той час його ще там не було, але це були землі Київської держави.

Батьки блаженної Ольги хоч і були язичниками, однак з дитинства прищепили їй правила чесного й розумного життя, яких дотримувалися самі. Давнє передання розповідає про її першу зустріч з майбутнім чоловіком — князем Ігорем з роду Рюриковичів. Молодий князь прибув з Києва до своїх володінь і мав потребу перебратися на протилежний берег річки Великої. Покликавши перевізника, він приємно здивувався, що в човні виявилася дівчина, та ще й дивної вроди. Запалала в князя похіть і став він схиляти красуню до гріха. Та не такою була юнка: не лише вродливою, але й розумною і цнотливою. Присоромивши Ігоря, нагадала йому про князівське достоїнство володаря і судді, який має бути світлим прикладом добрих справ для своїх підданих. Мудрий урок отримав молодий князь і надовго запам’ятав її слова, її вроду.

А вже як прийшов йому час вибирати собі наречену, то жодна з київських не прийшлася йому до серця. І згадав він свою зустріч з Ольгою, і послав у землю Псковську свого родича з конкретним завданням — привезти її до Києва. І в 903 році, про гучне весілля знали всі жителі Києва.

Але повернімося до іншого варіанту розвитку подій. У Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» преподобного Нестора говориться трохи по-іншому: «…приведе собі жену от Плескова іменем Ольгу.» Річ у тому, що відомий дослідник православно-словянської старовини архімандрит Аеонід ще в XIX ст. стверджував, що мова йде про болгарське місто Плесков («Русская старина», июль 1888 г). Досліджуючи літописи ХІ віків, отець Аеонід зрозумів, що княгиня Ольга була родом з Болгарії з міста Плескова, заснованого ще Константином Великим, і за походженням була болгарською княжною. Теперішній Псков був заснований за бажанням княгині Ольги і названий Плесковим на честь її «малої батьківщини». Своє дослідження отець Аеонід підтверджував ще й тим, що духовним наставником і постійним супутником до кінця її життя був присвітер і чернець Григорій, також болгарин. А ще й тим, що син княгині Ольги Святослав особливо тяжів до Болгарії, навіть замість Києва бажав жити в Переяславці Болгарському. Про все це писав журнал Російського Синоду «Церковные ведомости» №28 за 1888 рік.

Тобто є й така версія походження і місця народження княгині Ольги. Але факт залишається фактом: до Києва княгиню Ольгу привезли в 903 році з Плескова, гарну й привабливу, горду й мудру, яка стала дружиною київського князя Ігоря. Теперішні енциклопедії так і подають, що рік заснування міста Пскова — 903, адже з цього року починається перша згадка про Псков. У 2003 році Псков урочисто відсвяткував своє 1110 річчя.

Після весілля князь Ігор відправився у довгостроковий військовий похід на Грецію, а коли повернувся, то став батьком — народився син Святослав. Хоч і виховувала його мати у язичницькому середовищі та хоч і залишився він язичником, але для християн він був надто толерантним правителем.

У 948 році князь Ігор обходив свої володіння з метою контролю за збором державної данини в натуральному вигляді, з цього приводу виник у нього конфлікт з древлянами, який завершився досить трагічно — князя було вбито. Сильна волею вдова міцно взяла княжу владу у свої руки. Звичайно, будучи язичницею вона не могла не помститися за смерть свого чоловіка. Так воно й сталося. Два посольства древлян у Києві були піддані мученицькій смерті, потім 5 тисяч війська було знищено під стінами їхньої столиці — Іскоростеня. Наступного року Ольга з військом знову стояла під стінами Іскоростеня і спалила його дотла.

Оскільки син Святослав був ще неповнолітнім, вся повнота влади залишалася на княгині Ользі. Управляючи Київською державою, вона постійно проявляла велику мудрість, централізувала державне управління з допомогою системи «погостів», одного із видів сільських громад. У керівництві поводилася як сильний і розумний чоловік.

Підтримувала дружні стосунки зі Сходом — Візантією, а згодом налагодила їх і з Заходом.

Потроху почала поривати в душі із язичницькими законами в питаннях віри — скеровувати свій зір на Константинополь. Їде з візитом до правителя наймогутнішої і найкультурнішої на той час держави — Візантії — імператора Константина Багрянородного. До Константинополя її супроводжував величний флот. Це була й дипломатична місія, і демонстрація могутності Київської держави, і релігійне паломництво. Саме останнє було найважливішим для її душі.

Минав 955 рік. На прикладі Візантії Ольга чітко побачила, як, турбуючись за державне і політичне життя, треба багато уваги приділяти життю духовному, релігійному. У столиці Візантії Ольга приймає Святе Хрещення від Вселенського Патріарха Феофілакта. Хрещеним батьком був сам імператор Візантії Константин Багрянородний. Саме це й стало підставою для щасливої Ольги відмовити імператору вийти за нього заміж. Вдруге виходити заміж княгиня не збиралася, жила у чистому вдовстві і берегла княжу владу для свого сина Святослава.

На одному з прийомів у столиці Візантії Ольга отримала в подарунок золоте блюдо з дорогоцінними каменями, яке вона пожертвувала в ризницю Собору Святої Софії у Києві. На початку XIII ст. його бачив і описав тодішній дипломат і майбутній архієпископ Новгородський святитель Антоній (пам’ять 10(23) лютого).

У хрещенні Ольга отримала ім’я святої Олени, матері імператора Константина (пам’ять обох 21 травня(3 червня)), яка знайшла в Єрусалимі Животворящий Хрест Господній. Саме з його частини було вирізано й зроблено менший хрест, яким Вселенський Патріарх благословив новохрещену княгиню Ольгу. І був на ньому такий напис: «Обновися Руська земля Святим Хрестом, його ж прийняла Ольга, благовірна княгиня».

Разом з Ольгою хрестилася і її родина, а також все посольство, що було з нею. Із княгинею в Константинополі був згадуваний вже чернець Григорій.

Після хрещення Ольга раділа духом і тілом, а Патріарх багато повчаючи її у новій вірі, говорив: «Благословенна ти між жінками руськими, бо ти полюбила світло та покинула темряву. І благословлятимуть тебе сини Русі, аж до останнього покоління твоїх онуків».

Та все ж таки не всі питання розв’язала Ольга у Константинополі. Не змогла вона схилити імператора до згоди на шлюб свого сина Святослава із його дочкою. А ще не вийшло домовленості із Патріархом Феофілактом про відновлення у Києві митрополії, яка існувала вже при Аскольдові. Тому й зверталася вона з Києва до Заходу, але ж безуспішно. Тим паче, що розкол у християнстві був ще далеко попереду.

Приєдналась княгиня Ольга до християнства грецького, надійно заклавши фундамент Православної віри у Київській Русі на всі подальші часи. У цьому і був рівноапостольський подвиг Великої княгині Ольги. Повернувшись додому, свята Ольга зайнялася поширенням віри Христової серед народу Київської держави. Вона збудувала в Києві церкву в ім’я святителя Миколая, у Вітебську (тепер Білорусія) церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці, започаткувала встановлення придорожних хрестів, які так і називаються Ольжиними. Збереглася до нашого часу каплиця у Пскові, яка за переданнями була збудована на місті такого хреста.

Не забарилася язичницька реакція на всі ці дії святої Ольги. За наказом сина Святослава було вбито племінника Ольги Гліба і навіть деякі побудовані матір“ю храми були зруйновані. Потроху мати стала передавати державне управління синові, улюбленою справою якого були військові перемоги. Він мріяв про створення великої Руської держави від Дунаю до Волги.

На схилі життя Ольга пережила багато скорбот. Син остаточно переселився в Переяславець на Дунаї. Ольга в Києві вчила своїх онуків Ярополка, Олега та Володимира християнської віри, але охрестити їх не наважилася, бо боялася гніву сина.

То був час останнього розквіту язичництва на українській землі. Боячись антихристиянських настроїв, Ользі навіть священика доводилося тримати біля себе таємно. Звичайно ж це був пресвітер Григорій.

Блаженна Ольга часто хворіла й відчувала кінець земного життя. Просила сина після її смерті нічого не робити, що вимагав язичницкий звичай. Слухаючи матір, син гірко плакав, все обіцяв зробити, як вона просить і лише відмовлявся від прийняття Святої Віри.

Причастившись Святих Божественних Тайн 11 липня 969 року, свята Ольга відійшла в Небесні Оселі.

Пресвітер Григорій виконав всі її заповіти і провів чин християнського поховання. Про місце поховання в літописах нічого не знаходимо. Відомо лише, що після спорудження рівноапостольним князем Володимиром Десятинної церкви, святі мощі княгині Ольги були урочисто перенесені до неї. Подальша їх доля невідома.

Збулося пророцтво рівноапостольної княгині Ольги про Хрещення Руси-України, що здійснив вихований нею внук Володимир. На жаль збулося й пророцтво про злу смерть її сина Святослава, який був убитий печенізьким князем.

Свята Рівноапостольна княгиня Ольга була канонізована в 1547 році.

12 липня (25 липня) — Мучеників Федора, варяга і сина його Іоана, у Києві

Преподобний Нестор — літописець Печерський (пам’ять — 27 жовтня (9 листопада)) в «Повісті минулих літ» під роком 978 писав: «І став княжити Володимир в Києві один. І поставив він кумири на пагорбі поза двором теремним: Перуна дерев’яного, а голова його срібна, а вус золотий, — і Хорса, і Дажбога, і Стрибога, і Сімаргла і Мокош. І приносили їм (люди) жертви, називаючи їх богами, і приводили синів своїх і жертвували (їх цим) бісам, і оскверняли землю требами своїми. І осквернилася жертвами їхніми земля Руськая і пагорб той».

Справді 11 червня 978 року Володимир Святославович став великим князем Київським і зразу ж розгорнув енергійну діяльність щодо укріплення своєї держави. Точніше сказати: пішов завойовувати чужі землі.

Тому й продовжує преподобний Нестор далі:
— під роком 981 — «Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші… Сього ж року і в’ятичів він переміг…»
— під роком 982 — «Піднялися оружно в’ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге».
— під роком 983 — «Пішов Володимир на ятвягів і взяв землю їх».

На цьому поході князя Володимира слід зупинитися докладніше, бо ж справа тут була трохи інша. Ятвяги — це плем’я, яке було відоме з II до XII ст. і було етнічно близьким до литовців. Жили на прикордоні між Київською державою і Литвою та відзначалися грабіжницькими набігами на українські землі — Волинь, Полісся. Ходили на ятвягів пізніше і Ярослав Мудрий, і Ярослав Святополкович, і галицько-волинські князі Роман та Данило.

Але Володимирів похід відбувався в останнє десятиріччя розквіту язичництва на теренах Руси-України. Тоді всі перемоги київських дружин відзначалися з великими пишнотами всім Києвом на Перуновому пагорбі. Останнім на святкування приїжджав князь на білому коні в оточенні свого почту. Цього разу на пагорбі зібралося народу і з Києва, і з навколишніх поселень у такій кількості, якої князь ще ніколи не бачив. Звідусіль лунали вигуки: «Слава князю Володимиру, слава!»

Біля Перунового капища було розпалено сім жертовних багать і в жертву богам було забито й домашню худобу і птицю. Та цього язичникам виявилося мало. За велику перемогу почали вимагати від князя більшого: «Кинемо жереб на хлопця і дівчину, і на кого він упаде, того й заріжемо богам». Малось на увазі — Перуну і тим, що стояли поруч з ним на пагорбі.

Треба сказати, що людські жертви були й раніше, але в інших народів.

Жило тоді в Києві декілька варягів — скандинавських воїнів, які проходили через Київ, прямуючи у Візантію на військову службу. Ходили тут і скандинавські купці, адже Київ знаходився посередині відомого в історії шляху «із варяг у греки». Тож на зворотному шляху дехто залишився в Києві.

Жив тоді в центрі Києва один варяг на ім’я Федір, християнин, який зупинився тут, повертаючись із Греції. Була, правда, й інша версія, що це слов’янин-християнин, що повернувся в Україну з грецького полону. Але хай би там як, а жив він з дозволу попередника Володимирового на великокняжому престолі — князя Ярополка. Князь прихильно ставився до християнської віри, та й дружина в нього була християнка. Язичниці жерці — волхви, хоч і були цим не задоволені, однак змушені були мовчати. Тому й жив спокійно варяг Федір із сином своїм Іоаном, доки живий був князь Ярополк. Тепер же начебто зовсім неупереджений жереб чомусь випав саме на сина Федора — Іоана, дуже гарного і вродою і душею хлопця. Дякуючи батькові, син також вже був християнином, але ж диявол не міг терпіти християнина серед своїх. Тому й відправив озвірілий натовп язичників своїх послів за Іоаном. Прибувши до християнського дому, вони заволали до господаря: «Упав жереб на сина твойого, бо зволили боги його собі. Тож учинимо жертву богам!»

Проте хоробрий воїн Федір і не збирався віддавати свого єдиного сина в руки зловмисників. Навпаки, як благочестивий християнин, він, вийшовши на відкриту галерею другого поверху, що покоїлась на різьблених стовпах, виступив перед ними зі сміливою проповіддю:

«Не боги вони суть, а дерево. Сьогодні є, а завтра вже згнило. Не їдять бо вони, ні п’ють, ні говорять, а зроблені вони руками з дерева, сокирою і ножем. А Бог один єсть, що служать йому греки і поклоняються, бо сотворив Він небо і землю, і людину, і зорі, і сонце, і місяць, і дав життя на землі. А сі боги, що зробили? Вони самі зроблені є. Не дам сина свойого бісам!»

Довго переконував Федір язичників про марноту їхніх богів, та без успіху. Посли повернулися до своїх, і невдовзі розлючений натовп зі зброєю в руках оточив дім Федора. Знову повторилися вимоги: «Дай сина свойого, ми оддамо його богам».

На це сміливий християнин відповідав їм так: «Якщо вони боги є, то нехай пошлють одного (з-між) себе бога і візьмуть сина мого. А ви чому приносите їм жертви?»

Тут піднявся страшенний галас поганський і були підрубані ті стовпи, що тримали галерею, і завалилась вона разом з Федором та Іоаном.

Непередбачуваний натовп у несправедливій люті. Дістали із завалу святих Федора й Іоана та й умертвили їх, а залишки дому піддали вогню.

Як пише Нестор-літописець: місце захоронення першомучеників Київських Федора та Іоана невідоме. Диявол радів безмежно, бо ж не знав, що скоро прийде кінець його пануванню на святій українській землі.

Проте багато людей серед натовпу вже тоді бачили безглуздість такого вироку невинним душам. Думається, що і для самого Володимира такий трагічний фінал святкування його чергової великої перемоги не минув марно. Адже до того часу, коли він прийме доленосне рішення — охрестити Русь-Україну — залишилося лише п’ять років.

Так світла кров мучеників, як добре насіння на ниві посіяне, принесла плід великий: молитвами цих двох страдників великий князь Київський Володимир досить швидко побачив світло істинне і сам був просвітлений вірою Христовою.

А вже після хрещення Руси-України на місці, де стояв будинок Федора-варяга і де пролилася невинна кров батька й сина, був побудований перший на нашій землі кам’яний храм. Освячений був на честь Успіння Пресвятої Богородиці, і освячував святиню другий митрополит Київський Аеонтій. У цей день князь організував величне свято і боярам і старцям. А убогим і немічним він роздав багато свого добра. Так хреститель Руси-України викупив гріх своїх дружинників-язичників за двох невинно убієнних християн.

Один з авторів Києво-Печерського патерика, святитель Симон, єпископ Володимирський і Суздальський, назвав святих мучеників Федора й Іоана першими руськими жителями небесного града. Вони одночасно стали останньою язичеською жертвою та першою християнською на теренах нашої держави Руси-України. Сама ж подія виглядала як останній спалах помираючого язичництва і схід ранньої зорі християнства. Шлях «із варяг у греки» став для Києва шляхом від язичництва до християнства, шляхом із пітьми до Світла Христового.

Крім цього їхня пам’ять відзначається ще в другу неділю Великого посту та 28 вересня (11 жовтня).

12 липня (25 липня) — Святителя Серапіона, єпископа Володимирського

Продовжуємо розповіді про ченців Києво-Печерського монастиря, які стали архіпастирями за межами землі української. Києво-Печерська обитель завжди була осередком високого християнського подвижництва і школою підготовки ієрархів для всієї Руської Церкви.

У багатостраждальній історії України найтяжчим було XIII сторіччя. Як страшний і спустошливий ураган по землі українській пронеслась Батиєва навала, яка просто стирала з лиця землі цілі міста й села, часто повністю винищуючи жителів. Святі храми й монастирі були зруйновані й пограбовані, осквернялися і гинули в огні наші церковні святині. На все, що вціліло, була накладена важка данина, а особливо на монастирі. І все ж таки життя там якось жевріло, а згодом почало навіть активізуватися. Якраз звідти й пішло Боже слово, яке заспокоювало народ, що залишився, та додавало йому життєдайних сил.

Одним з великих проповідників був тоді чернець Києво-Печерського монастиря Серапіон, який незадовго до завоювання татаро-монголами Києва став архімандритом святої обителі. Рік народження його невідомий, вірогідно це був кінець XII ст. Про його дитячі роки та життя в миру також нічого не відомо.

Блаженний Серапіон досить швидко став майстром ораторсько-проповідницького мистецтва, продовжувачем традицій Київського митрополита Іларіона (пам’ять — 28 вересня (11 жовтня)) та єпископа Туровського Кирила (пам’ять — 28 квітня (11 травня)). Тодішні літописи писали про архімандрита Серапіона як про «дуже учительного і сильного у Божественному писанні».

Але надто складний час дістався йому для управління Києво-Печерським монастирем, особливо після взяття Києва чужоземним військом. Та все ж таки монастир існував і діяв, і в його духовному відродженні велику роль відіграв преподобний Серапіон. До 1274 року він обіймав Києво-Печерську архімандрію, доки до Києва не приїхав митрополит Кирил. Відбуваючи до Володимира-на-Клязьмі, митрополит забрав Серапіона з собою.

Там був зібраний Собор єпископів, так званий «про справи церковні», тобто з питань дотримання дисципліни та церковного законодавства. Тоді вважалося, що порушення церковних правил і дисципліни також привело до гніву і кари Божої — до Батиєвого нашестя. Одночасно Володи-мирський собор висвятив архімандрита Києво-Печерського Серапіона на єпископа Володимирського, Суздальського і Нижньогородського. Але недовго довелося йому управляти цією єпархією. Святитель Серапіон, будучи вже досить поважного віку, упокоївся 12 липня 1275 року і був похований у церкві Успіння Пресвятої Богородиці у Володимирі.

З літературно-проповідницької спадщини святителя Серапіона до нашого часу дійшло лише п’ять його слів-повчань, без сумніву, що їх було набагато більше. Усі вони не надто багаті змістом і подібні між собою. В них говориться про давню могутність Київської держави, про неповторну красу її столиці — Києва, про татаро-монгольську навалу та її наслідки, про тяжке враження від руїн Київської держави. Особливий наголос Серапіон робив на тому, що всі біди і нещастя наш народ терпів за свої гріхи і закликає його до покаяння, щоб прихилити до себе милість Божу та рятувати свою Батьківщину.

Ці слова святителя відрізнялися простотою переказу, красномовністю і силою Євангельського духу, тому й користувалися серед людей великим авторитетом. Це підтверджує ще й той факт, що слова-повчання Серапіона були включені до популярних на той час літературних збірників «Златая цепь», «Измарагд» і «Златоуст». Усі вони засвідчили видатний талант автора і як проповідника, і як письменника.

Перше слово-повчання під назвою «О казнях Божих і о ратаях» вважається написаним у Києві, інші чотири — у Володимирі. Основний акцент на першому слові — на першопричині всіх нещасть — гріхах людських. Святитель нагадує про події, які за 10 років передували татаро-монгольському нашестю. Це й сильний землетрус 3 травня 1230 року, в День пам’яті преподобного Феодосія Печерського, який було чутно навіть на півночі, у тому далекому Володимирі. Це і надзвичайні затемнення місяця й сонця та побита морозом озимина в тому ж таки році. Проповідник стверджує, що всі ці події передвіщали людям майбутню кару Божу за гріхи їхні. Але тут же констатує, що мало хто звертав на них увагу й зовсім не думав про каяття. Він пише:

«Ви чули, браття, слова Самого Господа в Євангелії, що в останні роки будуть знамення на сонці, і місяці, і зірках, і землетруси по містах, і голод. Сказане тоді Господом нашим збулося при останніх людях. Скільки раз ми бачили сонце потьмарене, місяць затемнений, бачили переміни в зірках! А тепер на власні очі ми бачили землетрус. Земля від початку утверджена і нерухома, нині рухається за повелінням Божим, хитається від гріхів наших, не може носити нашого беззаконня… От і карає нас за це Бог знаменнями, землетрусами, що були по Його повелінню. Не говорить устами, а карає на ділі. Та всіляко покаравши нас, Бог не відучив нас від злих звичок і тому нині хитає землю, хоче обтрусити від землі беззаконня і багато гріхів, як листя з дерева. Якщо хто скаже — «землетруси і раніше бували», відповідаю: бували землетруси, це правда. Але що потім було в нас? Чи не голод, чи не моровиця неодноразова? Чи не часті війни? А все ж таки ми не покаялися, поки не прийшов на нас з Божого попущення народ немилостивий, спустошив нашу землю, полонив міста наші, зруйнував святі церкви, повбивав батьків і братів наших, вчинив наругу над нашими матерями і сестрами».

У другому слові-повчанні блаженний Серапіон продовжує тему кари Господньої за гріхи людські і каже: «Діти! Я відчуваю в серці своєму велику скорботу за вас. І тому, що зовсім не бачу вашого відходу від справ беззаконних. Мати так не журиться за дітей своїх, бачачи їх хворими, як я, ваш батько грішний, сумую, дивлячись на справи ваші беззаконні. Багато раз бесідував я з вами, бажаючи відвернути від вас поганих звичок. Але змін ніяких я не бачу… Благаю вас, браття й діти, виправтесь, обновіться добрим оновленням; перестаньте робити зло; побійтеся Бога, що створив вас; побійтеся суду Його страшного!.. Покайтеся і гнів Божий омине. Милість Господня проллється на нас. Господь створив нас великими, а ми непослухом своїм стаємо малими. Не погубімо, браття, своєї величі. «Бо не слухачі закону праведні перед Богом, але виконавці закону виправдані будуть» (Рим., 2. 13)». Святитель Серапіон запевняє своїх слухачів, що, лише виконуючи закон Божий, всі будемо жити в радості на землі, а по відході зі світу цього прийдемо до Господа, як діти до отця і успадкуємо Царство Небесне.

У третьому слові-повчанні владика Серапіон, глибоко жалкуючи зі страхітливих наслідків татаро-монгольського нашестя, знову звертається до народу із закликом про покаяння. Особливо сумує святитель над міжкнязівськими чварами і розбратом, що й призвело до такого наглого і раптового заволодіння іновірцями нашою святою землею. Засуджує він також втрату віри та занепад моральності нашого народу.

У четвертому і п’ятому словах-повчаннях Серапіон виступає категорично проти поганських звичаїв страчувати людей, звинувачених у чаклунстві. Він рішуче засуджує ці забобони, що були тоді досить розповсюджені в північних землях. Звертаючись з цього приводу до своєї пастви, святитель Серапіон запитував:

«Де ви бачили, щоб було сказано у Святому Письмі, що людина має владу над врожаєм чи народом, що вона може викликати або дощ, або спеку? О нерозумні! Все це нам надсилає Бог як кару за гріхи наші, спонукаючи нас до покаяння».

Як бачимо, святий Серапіон був пастирем Христової церкви, готовим віддати душу за свою паству і на рідній українській землі і на далекій чужині. І все ж таки його натхненні проповіді, які характеризувалися простою безпосередністю, були переповнені глибокою скорботою за долю рідної землі. Тобто за все те, що й сьогодні переповнює тривогою душі істинно свідомих українців.

З деякою часткою вірогідності до його творчості можна зарахувати Похвалу преподобному Феодосію Печерському та Житіє святителя Ісаї єпископа Ростовського.

То чи не пора нам знову читати і навіть вивчати оці слова-повчання святителя Серапіона?

14 липня (27 липня) — Преподобного Стефана Махрищського

У XIV ст. від’їзд Києво-Печерських ченців до північних земель тривав. Чимало з них ставали єпископами і там продовжували свою архіпастирську діяльність. Були й такі, що просто шукали усамітнення, але з часом приступали до будівництва храмів, засновували чернечі обителі.

Преподобний Стефан Махрищський народився на початку XIV ст. у Києві. Тут минули його юні роки, тут він отримав перші ази християнського виховання. Ще юнаком він вирішив присвятити себе чернецтву. Пізніше прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі. Після кількарічного вдосконалення своїх чернечих подвигів у цій Святій обителі Стефан почав шукати шляхи для усамітнення для повного мовчання. Тодішні утиски православних в Україні змусили податися на північ, спочатку до Москви. Там його доброзичливо прийняв і неодноразово з ним бесідував московський князь Іван, батько Димитрія Донського. Від князя Стефан отримав грамоту, яка

дозволяла йому поселитися на землі Володимирській. Митрополит Київський і всієї Русі Феогност, який перебував тоді в Москві, благословив його на нове поселення.

Місце було обрано в урочищі, де зливаються річки Махрища та Молокча, за 30 верст від Троїце-Сергіївої Лаври, засновником якої був преподобний Сергій, ігумен Радонежський.

Передусім Стефан побудував собі невелику келію. Тут він заготовляв дрова, обробляв землю. Дуже цінував своє усамітнення і повне мовчання. Подвигами постійної молитви, суворого посту та тяжкої праці він здобував і примножував благодатні дари.

Чутки про прибулого з Києва подвижника швидко поширювалися околицями. Спочатку люди приходили лише для душевних розмов, потім з’явилися й істинні ревнителі чернечого життя. Довго не наважувався Стефан порушувати свою самотність, та все-таки зважив на настійні прохання селян і почав дозволяти їхнє переселення. А коли зібралася вже невеличка громада, то й виникла потреба в храмі для спільної молитви.

Отож було побудовано храм, братські келії та трапезну. Блажений Стефан виїхав до Москви, там уже був новий митрополит Олексій, Отримав від нього благословення на освячення храму на честь Живона-чальної Тройці. Митрополит надав Стефанові сан ієромонаха і призначив його ігуменом монастиря, а князь Московський Димитрій Донський (пам’ять — 19 травня (1 червня)) виділив монастиреві великі угіддя. Так було започатковано Махрищцьку Свято-Троїцьку обитель і сталося це, вірогідно, у 1358 році. Преподобний Стефан, як і належало ігумену, у подвигах молитви й посту був завжди попереду і гідно вів за собою свою паству.

Новостворену обитель неодноразово відвідував преподобний Сергій Радонезький. Два смирених подвижники були духовними друзями і однодумцями. Був час, коли преподобний Сергій вирішив залишити свою обитель, щоб знайти собі спокій у відлюдному місці. Преподобний Стефан зустрів його з усією братією та дав на допомогу свого учня Симона для заснування нової обителі на острові Киржач.

Якось селянин на ім’я Григорій вирішив постригтися в ченці, а свою землю і майно передати монастиреві. Прийнявши чернечий постриг, Григорій став улюбленим учнем ігумена Стефана. Таке рішення Григорія серйозно налякало інших селян. Брати Юрковські, землі яких знаходилися неподалік від монастиря, почали злісні гоніння проти ігумена Стефана, ганьбили його і навіть погрожували вбити, якщо він не покине монастир. Даремно пробував умовити їх ігумен:
«— Бог простить вас, чада. Це ж не ви гніваєтеся, а бентежить вас лукавий диявол. »

І все ж таки преподобний Стефан змушений був залишити свою улюблену обитель на старця Іллю та йти зі своїм улюбленим учнем Григорієм у незвідані й далекі вологодські ліси. Але й там він не зміг заховати себе від боголюбивих людей. Зупинились вони за 60 верст від Вологди на річці Авнєж. І знову біля них зібралася чернеча братія і разом заснували вони Авнєзький Свято-Троїцький монастир з двома храмами: на честь Святої Трійці і Великомученика Георгія.

Чутки про добрі діяння ігумена Стефана у вологодському краї швидко росповсюджувалися і дійшли до Москви. Князь Димитрій Донський повелів йому прибути в столицю. Залишаючи вологодську землю назавжди, преподобний Стефан свого учня Григорія призначив ігуменом Авнєзької обителі. Життя Григорія разом з його помічником Кассіяном закінчилося трагічно під час татарського набігу в 1392 році, їх пам’ять відзначається — 15(28) червня.

Московський князь обдарував Авнєзьку обитель щедрими дарунками, але преподобному Стефану повелів повернутися в Махру для продовження ігуменства. Як і раніше ігумен був надзвичайно смиренним, працював на рівні з усіма ченцями, носив старезну, усю в латках, одежу. Стефан був вкрай суворий до себе та милостивим і добрим щодо інших, ніколи й нікому не віддавав наказів.

Князь Московський Димитрій призначив для Махрищського монастиря нові земельні наділи. Молитвами й трудами преподобного Стефана обитель досягла найвищого розквіту. У ній ігумен дожив до глибокої старості й передав управління нею старцю Іллі. Сам же прийняв схиму і став готуватися до життя вічного.

14 липня 1406 року, причастившись Святих Христових Тайн, преподобний Стефан тихо віддав свій дух Господу і був похований на території монастиря.

Багато десятиріч махрищська братія гідно підтримувала основи благочестя, які запровадив перший ігумен — преподобний Стефан.

У 20-х роках XVI ст. Махрищськиий сторічний чернець Герман під час нічної молитви бачив вогонь, що горів біля гробу преподобного Стефана, освітлюючи всю обитель. Бачив це диво і тодішній ігумен монастиря Іона.

За розпорядженням ігумена Троїце-Сергієвоого монастиря Арсенія, який прийняв це диво за небесну звістку, біля гробу було поставлено невгасиму лампаду та започатковано щорічне поминання преподобного Стефана.

Багато інших див бачив Махрищський монастир — Господнє творіння руками Києво-Печерського ченця Стефана та його сподвижників. За багато років сталася велика пожежа і обитель згоріла. Під час будівництва нового кам’яного храму на честь Святої Трійці в 1550 році вперше знайшли мощі преподобного Стефана, які виявилися нетлінними. Від них віяло дивним благоуханням, що свідчило про особливу Божу милість до спочилого раба Його. Біля святих мощів, які знову було захоронено, відбулося багато зцілень хворих і немічних.

Розповімо лише про одне: у благочестивого селянина Якова, з села Кучки, що біля Ю’єва-Польського, народився божевільний син Данило. В юності він повністю рвав на собі одяг, часто тікав з дому далеко в ліс. Боячись, що дитина може загинути, батько привів його до Махрищського монастиря та залишив переночувати у приміщенні для прочан. Уві сні хворому явився високий на зріст чернець з довгою бородою і сказав йому: «Встань, та йди в монастир і залишайся там до самої смерті.» Прокинувшись, Данило відчув себе цілком здоровим і розповів про бачене. 40 років при доброму здоров’ї він прожив у монастирі, випікаючи для ченців хліб насущний.

Внаслідок числених зцілень біля мощів преподобного і було встановлено святкування його пам яті — 14(27) липня.

У 1922 році безбожна влада закрила Махрищський Свято-Троїцький монастир. Нових господарів надто приваблювала висока якість цегли, з якої були побудовані храми та інші споруди. Та передозували вибухівку, і замість цегли отримали щебінь, який пішов на спорудження злітної смуги навчального літовища в селі Слободка Кіржацького району. Кажуть, що з нього в свій останній політ відлетів перший космонавт Землі Юрій Гагарін… Відродження монастиря почалося в 1993 році з єдиної церкви, що вціліла: надбрамної Петра і Павла. Було встановлено пам’ятний дерев’яний хрест на честь 600-річчя з дня кончини преподобного Сергія Радонежського.

Друге знайдення мощів преподобного Стефана відбулося 1997 року під час розкопок території монастиря, який діє з 1995 року і тепер називається Свято-Троїцький Стефано-Махрищський жіночий монастир. Знаходиться за адресою: Росія, Володимирська область, Александровський район, село Махра.

На території монастиря похований також ігумен обителі Варлаам, який у XVI ст. багато потрудився для прославлення преподобного Стефана і відбудував монастир після вищезгаданої пожежі.

Стефано-Махрищська обитель відома також чудодійною іконою преподобного Серафима Саровського, освяченою на його мощах на початку XX ст. У 90-х роках вона неодноразово мироточила. Під час одного з мироточень на скляній кришці кіота чудесно відбився силует преподобного Серафима і зберігався протягом багатьох місяців.

15 липня (28 липня) — Рівноапостольного великого князя Володимира, у святому хрещенні — Василія

У житії святої княгині Ольги зазначено, що разом з нею в Константинополі святе хрещення приймала і її родина, а також усе посольство. Серед гостей з Києва була тоді й дочка Малка Любечани-на, який багатьма істориками ототожнюється з древлянським князем Малом, що був страчений у вирі помсти за смерть князя Ігора. Звали її Малуша і, хоч прийняла вона християнську віру разом з усіма, ще надовго зберегла в собі пітьму древлянського язичництва. Саме цим вона й сподобалася князю Святославу, який всупереч матері — княгині Ользі, одружився з Малушою. Мати категорично протестувала проти такого союзу, адже Малуша була в неї лише ключницею, полонянкою і рабинею. Коли ж Малуша завагітніла, то княгиня відправила її в село, недалеко від Плєскова, який набагато пізніше став Псковом (тепер обласний центр у Росії).

Саме там, десь біля 960 року народився хлопчик, якого назвали язичницьким ім’ям Володимир, тобто володар світу. Його батько, князь Святослав, усе своє життя провів у військових походах, а тому мав прізвисько — завойовник. Було в нього три сини, і Володимир — найменший.

Саме на Володимира бабуся-християнка, княгиня Ольга, мала найбільший вплив. З великою любов’ю вона розповідала онукові про Божого сина й Спасителя світу — Ісуса Христа, про його пресвяту матір Марію та про головну мету людського життя — спасіння своєї душі. Чув від неї малий Володимир, що за праведне життя на людину чекає вічна нагорода на небі, а за гріховне — вічна кара в пеклі. Чимало мине часу, доки ці, посіяні в юну душу, зерна принесуть благодатні сходи.

Збираючись у черговий військовий похід, який виявився для нього останнім, князь Святослав розділив свої володіння між трьома синами. У Києві залишився Ярополк, у центрі древлянської землі Іскоростені — Олег, а Володимир отримав далекий північний Новгород. Було це в 970 році.

Поки що Володимир проходив язичницьке виховання, яке гартувало в його душі жадобу до влади, мстивість та сластолюбство. Лише 14 років було Володимирові, коли він разом з дядьком Добринею (материним братом) відбув до Новгорода, щоб посісти там княжий престол.

Минуло небагато часу після смерті Київського князя Святослава, і не забарилася братовбивча війна між його синами. Її наслідком стали дві смерті: Олега і Ярополка, а князь Володимир, як єдиний спадкоємець Київської держави, піднявся на великокняжий київський престол. А сталося так, що спочатку старший брат Ярополк у боротьбі за владу вбив середнього — Олега. Найменший, Володимир, злякавшись за своє життя, втік з Новгорода до варягів. Лише через три роки, зібравши там дружину з людей варязьких, пішов на Київ і вбив Ярополка, а його вдову-гречанку взяв собі за жінку. Вона ж уже в утробі своїй носила сина, який буде названий Святополком і стане Окаянним за вбивство трьох своїх братів: Бориса, Гліба і Святослава. Але це вже буде в XI ст.

А поки що, ставши одноосібним володарем Київської держави, князь Володимир почав зводити безліч язичницьких бовванів-ідолів, і не лише в Києві, а по всій руській землі. І місця, де вони були поставлені, ставали об’єктами нечестивого пошанування та ідолопоклонства. Згадаймо, що якраз тоді були забиті варяги Федір та його син Іоан (пам’ять 12(25) липня), перші християнські мученики на нашій землі. Постраждали вони за не вшанування тих ідолів та відмову Федора віддати їм у жертву сина. Залишимо без опису ще й інше зло, яке так було властиве язичнику Володимиру — це блудне життя з нестримними плотськими похотями. Але трохи зупинимося на дещо інших його якостях.

Якраз тоді і були створені належні умови, щоб у сина заграла батьківська завойовницька кров. Володимир береться за стрімке розширення своїх володінь. Тепер вони пролягають від Карпат до Балтійського моря і навіть до Волги та майже до Кавказу. При ньому Київська держава стає найбільшою в Європі, адже тепер вона охоплює майже 800 тис. кв. км.

Та Володимир не лише великий завойовник, він стає справжнім монархом, який дбає про добробут своєї держави. На берегах Дніпра він створив справжній бастіон для Європи, який довго стримував нищівні напади азійських орд. Але тут треба зауважити, що Промисел Божий готував князя Володимира до зовсім інших справ, більш важливіших, а точніше сказати — епохальних.

Тож доречно саме тут згадати слова апостола Павла із його Послання до Римлян:

«А коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим., 5, 20). Бо ж дійсно, що, незважаючи на ті великі успіхи у 10-річному Володимировому управлінні Київською державою, гріх язичництва залишився і сягнув нечуваних меж. Вірно співається в службі святого рівноапостольного князя Володимира Великого:

«Поглянуло на нього всемилостиве око Благого Бога і зійшла на нього благодать Всевишнього, і зародилася думка в серці його, коли він зрозумів всю суєту ідольської спокуси і почав він шукати Єдиного Бога, сотворившого все видиме і невидиме»

На той час язичництво вже стало величезним гальмом у спілкуванні князя Володимира із сусідами — європейськими державами. Адже, більшість з них була вже повністю християнізована: Болгарія ще у 864 році, Чехія у 935 а Польща у 992 році.

Покинув спокій душу князя Володимира й почала вона шукати шляхи до істинної віри, і бачили це сусіди. Та й почали присилати до Києва своїх мудреців-проповідників. Але ні з чим поверталися додому і гості від болгар з Волги, і католики з Німеччини, і іудеї з Хазарії. От лише грецькому філософу, якого прислав Константинопольський Патріарх Миколай Хрисоверх, добре подумавши, Володимир сказав: «Почекаю ще трохи». А сам вирішив до всіх прибульців надіслати своїх послів, щоб випробувати кожну віру на місці. Звичайно-ж, найбільше враження на них справило богослужіння у храмі Святої Софії у Константинополі. Княжі посли просто відповіли Володимиру: «Не знаємо ми — чи на небі ми були, чи на землі, але на землі не можна бачити такої краси». І пригадалося йому те, чого в дитинстві вчила його покійна бабця — княгиня Ольга. А тому саме його особисте переконання про правдивість і спасенність віри Християнської і стало вирішальним під час прийняття рішення про Хрещення Руси — України.

У подальшому побачимо, що саме політичні події в Константинополі, які, на перший погляд, Київської держави не стосувалися, привели Русь — Україну до Святого Хрещення. Безумовно, мало значення і те, що у Візантії Християнська релігія була державною, а в Римі — більш незалежною від держави. Ми ж то знаємо, що нічого випадкового у Всевишнього не буває, а все йде за Його Промислом. Так було й тоді. Захитався у Візантії трон під імператорами-братами Василієм і Константаном, які спільно на той час управляли державою. На столицю йшов самопроголошений імператор Варда Фока, і Візантія звернулася до Володимира за допомогою. Володимир погодився, але попросив руки імператорської сестри Анни. Нечуване нахабство: князь-язичник просить руки принцеси-християнки. Але часу на обурення нема, бо заколотники вже недалеко від столиці і згода була дана.

6-тисячне військо варягів-найманців швидко прибуло з Києва і зробило свою справу — заколот розгромлено, а організатора вбито. Та не поспішають візантійці виконувати домовленості. Тепер уже князь Володимир обурений зневагою до нього подвійною: і політичною, і особистою. Він направляє своє військо у Крим на візантійські поселення і займає місто Корсунь (Херсонес). Це болючий удар для супротивника, адже Корсунь — то є центр торгівлі зі Східною Європою. І брати-імператори погодилися на те, щоб Анна їхала в Корсунь до Володимира, та знову за умови: він повинен прийняти Святе Хрещення. Реакція Анни на вимогу їхати до князя поки що язичника проста:

«Йду туди, начебто в полон, краще б мені тут померти.» Та вона йде, беручи з собою цілий сомн духівництва.

А Володимира чекало нове випробування. Як тільки Анна прибула в Корсунь, він осліп. Заволоділи ним сумніви і щодо віри, і щодо самого хрещення. Сподіваючись на зцілення, Анна запропонувала переляканому князю негайно хреститися — і сталося диво. Володимир прозрів, прозрів і душевно, і тілесно і в справжньому духовному захваті вигукнув:

«Тепер я пізнав Бога Істинного!»

У Святому Хрещенні князь Володимир отримав ім’я — Василій, на честь Святого Василія Великого. Там же у Херсонесі, митрополит Михаїл, який прибув разом з Анною, здійснив чин вінчання Володимира з царівною.

Як викуп Володимир повернув Візантії місто Корсунь та побудував у ньому церкву на честь Іоана Хрестителя.

Разом з княгинею Анною князь Володимир повернувся до Києва. З ними були константинопольські і херсонеські священнослужителі, які везли з собою багаті дарунки, ікони, хрести, богослужбові книги, інші церковні речі та мощі святих. Духівництво очолив митрополит Михаїл, призначений Константинопольським Патріархом саме на Київську кафедру.

З подвійною славою повертався до Києва князь Володимир, адже він став і союзником Візантії і достойним її суперником. Популярність Володимира сягала зеніту і першими це відчули поганські ідоли. Вони полетіли з київських пагорбів розбитими, порубаними й спаленими аж до Дніпра. Не можна було допустити, щоб вони провокували людей. А найголовніше, серед народу негайно розпочалася роз’яснювальна робота, куди його ведуть — й знайомили з основними християнськими істинами, і надто сприяли цьому християнські священики, яких не бракувало в Києві ще до Володимира. Таку б науку — нашим сьогоднішнім високопоставленим політикам! Тоді ж народ розумів своїх керівників і говорив: «Якщо б нова віра не була добра, то князь і бояри не прийняли б її.» Саме так і поступив князь, охрестившись сам — він охрестив 12 своїх синів і багато бояр. А потім наступив день Хрещення киян — це відбулося 1 серпня 988 року. Священне дійство творилося у водах Дніпра. Великий князь Київський Володимир стояв на березі і радісно молився: «Боже Великий, що створив небо і землю, благослови нових своїх дітей. Дай їм пізнати Тебе — істинного Бога, як Тебе пізнали інші народи християнські і утверди їх у Святій Твоїй Вірі.»

Після хрещення киян священики-місіонери розійшлися по всій Київській державі проповідувати Христову віру й хрестити людей. У своїх князівствах їм активно допомагали Володимирові сини: Вишеслав у Новгороді, Ярослав у Ростові (потім його змінив Борис), Гліб — у Муромі, Станіслав — у Смоленську, Судислав — у Пскові, Ізяслав — у Полоцьку, Святополк — у Турові, Святослав — на Древлянській землі, Всеволод — у Володимирі-Волинському, Мстислав — у Тмутаракані, Брячислав — у Луцьку. З’явилася велика потреба у священиках, адже християнська віра стала державною. Тому глава держави потурбувався про підготовку своїх священиків. Володимир повелів відбирати у знатних сім’ях дітей і віддавати їх на навчання у церковні школи, що були засновані при храмах і монастирях. Звідти вийшло багато освічених священиків і архієреїв. Один з них: перший українець — митрополит Київський Іларіон.

Князь Володимир почав повсюди будувати храми, і в першу чергу там, де стояли язичницькі капища. У Києві там, де стояв Перун, був зведений храм в ім’я святого Василія Великого. На місці, де загинули згадувані мученики Федір і Іоан — церква Успіння Божої Матері, названа Десятинною. Це була перша Богородична церква у Слов’янському світі. У ній були покладені частина мощів папи Римського Климента (пам’ять — 25 листопада (8 грудня)), ікони, хрести і богослужбовий посуд, що привезені із Корсуня. У1007 році туди ж перенесено мощі святої рівноапостольної княгині Ольги (пам’ять 11(24) липня). Споруджена в 988-996 роках, вона вже в 1017 році серйозно постраждала від пожежі, але Ярослав Мудрий її відбудував. Однак у 1240 році ординська навала зруйнувала її повністю. Недалеко від Києва була збудована церква Преображення Господнього, це у Василеві, теперішньому Василькові. До речі, одна з версій говорить, що Володимир хрестився якраз у Василеві. Мандрівник з Німечини Дітмар зафіксував у своїх спогадах, що в 1018 році лише у Києві налічувалося близько 400 церков. Це за три роки після смерті Володимира і протягом 30 літ християнства. Більшість збудованих храмів і церков стали храмами науки й просвіти для всього українського народу. Сам князь Володимир дуже любив церковні богослужіння, вважав боговшанування за головний обов’язок кожної людини. За цей час він дуже змінився, став привітним до всіх і лагідним, турбувався про хворих і немічних, щедро роздавав їм їжу й одяг. А все тому, що на все життя запам’ятав слова зі Святого Євангелія: «Блаженні милостиві, бо вони помилувані будуть» (Мф., 5, 7).

За часів князювання Володимира в Київській державі з’явилося церковне законодавство. Збірник законів під назвою «Церковний Устав князя Володимира встановив церковно-правові норми життя, була відмінена смертна кара. Окремо треба сказати про так звану десятину. Від власних доходів, а також і від державних, князь Володимир визначив відрахування в розмірі 10 відсотків на розбудову церков і утримання духівництва. Знову чудовий приклад для сучасних законотворців.

На схилі літ життя князя Володимира було затьмарене непокорою синів Святополка і Ярослава. У 1015 році, збираючись іти на Новгород, він раптово помер. З великою пошаною бояри й народ київський поховали улюбленого князя в Десятинній церкві, поряд з дружиною Анною, яка там спочивала вже 4 роки.

У 1240 році святі мощі Володимира опинилися під руїнами Десятинної церкви і лише в 1635 році були відкриті митрополитом Петром Могилою. Спочатку їх поклали в церкві Спаса на Берестові, а за рік перенесли в Свято-Успенський собор Києво-Печерської лаври, підірваний 3 листопада 1941 року.

День пам’яті рівноапостольного князя Володимира відзначається ще 10(23) жовтня в складі Собору Волинських святих.

18 липня (31 липня) — Преподобного Іоана Багатостраждального, Печерського, у Ближніх печерах

Усім народженим на землі від першочоловіка Адама судилося бути схожим на нього за видом і перейняти такі ж, як і в нього, людські пристрасті. Він же, побачивши у свій час красу плоду райського, не втримався, Бога не послухав, тому й отримав життя страдницьке, переповнене пристрастями. Але ж Бог, коли створював його, то, взявши земний порох руками Своїми пречистими й непорочними, зробив Своє творіння без жодної вади, благим і наповненим добром. А воно ж, як із землі було створене, до земних утіх і потягнулося та все земне полюбило.

Здолали земні насолоди людину, заволоділи з тих пір людським родом пристрасті, і бореться вона з ними й до сьогодні.

Києво-Печерський чернець-затворник Іоан Багатостраждальний, який жив у XII ст., був упевнений, що він також є одним з тих, хто потрапив у неволю пристрастей. Він вважав, що немає на землі подібного до нього за числом гріхів, у яких він перебував. Розповідаючи про свої юні роки, він говорив, що вже тоді

страждав від плотської похоті. Ніщо не могло позбавити його від неї — ні голод, ні спрага, ні важкі кайдани. Тому й вибрав він свій подальший життєвий путь — до Києво-Печерського монастиря і невдовзі постригся в ченці. У святій обителі він суворо дотримувався даних ним чернечих обітниць. Але, знемагаючи від блудних бажань, він придумував собі все нові й нові страждання: по два, по три дні підряд, а то інколи й тижнями не споживав ніякої їжі, морив себе спрагою, ночі проводив у молитвах, зовсім без сну, не знімаючи з себе кайданів.

Заради свого спасіння та перемоги над тілесними спокусами блаженний Іоан продовжував це протягом трьох років, але спокою не здобув ніякого.

До блаженного Іоана став часто приходити один з братів, якого диявол також мучив хтивістю плотською. Він благав Іоана просити Господа про послаблення цих пристрастей: «Брате, будь мужнім, і нехай кріпиться серце твоє, потерпи в ім’я Господнє і збережи шляхи Його. Він не залишить тебе в руках ворогів твоїх і не віддасть тебе в полон зубів їхніх.»

А той знову просить: «Повір мені, отче, якщо не подаси мені допомоги, то не буду я знати спокою, піду звідси і буду переходити з місця на місце.» І блаженний Іоан відповів йому: «Чому хочеш віддати себе на поживу ворогові? Ти будеш схожий на людину, що стоїть на краю прірви. Прийде до неї ворог і зненацька зіштовхне її донизу, і таке падіння буде настільки страшним, що потім їй вже не піднятися. Якщо ж ти залишишся тут у святій обителі, то вподобишся людині, що стоїть далеко від прірви. Як би ворог не трудився, затягуючи тебе в неї, не зможе цього зробити. Так Господь за твоє терпіння виведе тебе із прірви пристрастей, бруду, багнюки.»

Після цього блаженний Іоан розповів брату про своє дивне і багатостраждальне життя. Отож, не отримавши спокою, він пішов у печеру, де лежали мощі нашого святого отця Антонія, засновника Києво-Печерської обителі. Перебуваючи в печері день і ніч, він молився і почув слова преподобного Антонія:

«Іоане! Іоане! Належить тобі тут затворитися і темрявою та мовчанням побороти пристрасть, і Господь допоможе тобі молитвами преподобних Своїх.»

І поселився Іоан в місце тісне і скорботне, і перебував там цілих 30 років. Там він продовжував боротися з тілесними помислами і жив суворо, лишень підтримуючи себе мізерною їжею. А згодом, коли він вже зовсім не міг терпіти борні плотської, задумав жити голим і накласти на своє тіло тяжкі вериги, що не знімалися, виснажуючи його холодом і залізом. Та й цього йому виявилося замало, і він вирішив закопати себе в землю. Викопав глибоку яму — таку, що входило туди все тіло, відкритими залишалися лише руки, плечі і голова.

З початком великого посту блаженний Іоан вліз у ту яму і засипав себе землею та й перебував там усі сім тижнів. Не мав можливості порухати жодним суглобом, але й це не вгамовувало його плотських бажань. Тимчасом диявол продовжував наганяти страх, маючи лише одне бажання — вигнати блаженного Іоана з ями. І той швидко відчув чергове злодійство нечистого: ноги з-під споду почали горіти так, що корчилися жили і почали тріщати кості. Вогонь вже діставав нутрощів, але Божий угодник, забувши страшні муки, радів, що зберіг свою душу від такої скверни. Господа ради він готовий був згоріти у страшному вогні, аніж вилізти з тієї ями зневаженим.

І добре знав, що при спокусах диявольських ми повинні бути мужніми і завжди пам’ятати, що «хто витерпить до кінця, той спасенний буде» (Мф., 10, 22).

Таким і був преподобний Іоан Багатостраждальний печерський чернець. Та на нього чекали ще страшніші події, коли наступила ніч Христового Воскресіння. Страшенний і лютий змій накинувся на нього і вхопив його голову й руки в свою пащу. Волосся на голові й на бороді одразу ж обпалилося. Він уже був майже біля гортані змія, як закричав із глибини серця свого: «Господи Боже, Спасе мій! Чому ти мене залишив? Помилуй мене, Владико, оскільки Ти єси один Чоловіколюбець. Спаси мене, грішного, єдиний Боже безгрішний. Звільни мене від скверни беззаконня мого, аби не заплутався я в тенетах ворожих навіки віків. Звільни мене з пащі ворога цього, який, немов лев, рикаючи, ходить, бажаючи мене проковтнути. Піднеси силу Твою і прийди, щоб спасти мене. Сяйни блискавицею Твоєю і прожени його, аби зник він з перед Лику Твого.»

Як тільки преподобний Іоан закінчив цю молитву, вмить сяйнула блискавка — і змій зник назавжди. Його осяяло Божественне світло і почувся звернений до нього голос: «Іоане! Іоане! Це допомога тобі була, а далі будь уважніший до себе і остерігайся, щоб гірше не постраждати в майбутньому.» Після цих слів Іоан з поклоном запитав: «Господи, навіщо ж ти залишив мене на таку гірку муку?». І була йому відповідь: «По силі терпіння твого навів Я на тебе випробування аби очистився ти, наче золото в огні. Адже Бог не допускає на людину напасті понад силу, щоб, бува, не знемоглася, а наче той пан рабам міцним і сильним тяжкі та великі справи доручає, немічним же і слабким — малі і легкі діла задумує. І знай: у боротьбі з пристрастями, заради якої ти твориш молитви, помолися за себе до померлого, що лежить навпроти аби полегшив тобі битву з блудом. Він-бо вчинив більше від Йосифа і може допомогти тим, хто від цієї пристрасті тяжко потерпає.»

Мова йшла про Йосифа, сина Якова, якого не зуміла схилити до перелюбу жінка єгиптянина Потіфара. А ще про Мойсея Угрина, святі мощі якого вже понад сто років дійсно спочивали навпроти і якого не змогла звабити колись одна знатна польська вдова.

А тимчасом на преподобного Іоана зійшло світло неймовірне і перебувало на ньому до кінця днів його. Не потрібно було йому свічки ні вдень ні вночі, бо отримав від Господа чудесний дар усе бачити навіть у непроглядній пітьмі.

І пішли вони з тим братом, що таки залишився в Печерській обителі, помолитися біля мощей преподобного Мойсея Угрина, який колись, як і його брати Юрій та Єфрем, був слугою святого князя Бориса, страстотерпця. Іоан взяв одну кістку від мощей преподобного Мойсея та дав брату, щоб той приклав її до свого тіла. Зробивши це, чернець зразу відчув, як погас блудний вогонь у його тілі і назавжди завмерла його пристрасть. Після цього вони разом склали подяку Господу.

Боротьба з хіттю та пристрастю є дуже важкою для людини взагалі, а для ченця особливо. „З лінивими ми не воюємо, — говорив колись біс преподобному Маркелу, — а маємо справу лише з постниками та з тими, що пильнують молитву. Лише з ними в нас війна».

Монастирське передання залишило нам короткі відомості про завершення такого багатого на земні страждання життя преподобного Іоана. Незадовго до смерті він викопав для себе таку ж яму, але вже на повний зріст. Опускаючись туди, чудесним чином завис посередині та так і прийняв свою блаженну кончину. Сталося це 18 липня 1160 року. Святі мощі його зберігалися в такому вигляді до XIX ст. І лише тоді були покладені в раку. Пам’ять преподобного Іоана Багатостраждального відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) в числі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих та в другу неділю Великого посту.

18 липня (31 липня) — Преподобного Памви, затворника Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Памва, затворник Печерський, чернець Києво-Печерської обителі, жив у ХІІІ ст. Під час виконання чернечого послуху за межами монастиря був схоплений татарами й зазнав від них великих страждань за свою віру. Не погоджуючись на відречення від Христа, він декілька років знемагав у татарському полоні і так відповідав на домагання зловмисників: «Ваші боги прокляті, а я вірую в Христа, істинного Бога, Котрий створив небо і землю. Він — Господь єдиний і всемогутній, Він і мене визволить від рук ваших молитвами святих Печерських». Так і сталося. Преподобний Памва був визволений від полону Ангелом Божим і дивним чином перенесений у свою келію. Помер він від ран у затворі в 1241 році.

Його пам’ять відзначається ще 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

Липень за старим стилем (серпень за новим стилем)

19 липня (1 серпня) — Преподобного Паїсія Печерського, у Дальніх печерах

Преподобний Паїсій, чернець Києво-Печерський, жив у XIV ст. Він перебував у єдиномислії і великій та нерозлучній братерській любові з посником Печерським, преподобним Меркурієм (пам’ять — 4(17) листопада). І що б вони не просили разом у Господа, те Він їм завжди давав, по молитві їхній. Особливо щиро вони просили Його ніколи їх не розлучати. Чернечий подвиг вони звершували разом в одній келії, а коли померли, то їх навіть поклали в одну домовину. І на небі разом з Ісусом Христом вони насолоджуються життям вічним.

Їхні святі мощі спочивають у Дальніх (Феодосієвих) печерах в окремих раках напроти один одного. Пам’ять відзначається ще й 28 серпня (10 вересня) в складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Дальніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту.

20 липня (2 серпня) Знайдення мощів преподобномученика Афанасія Берестейського (див. 5(18) вересня) 21 липня (3 серпня) Преподобних Онуфрія Мовчазного та Онисима, затворників Печерських, у Ближніх печерах

20 липня (2 серпня) — Знайдення мощів преподобномученика Афанасія Берестейського

Дивись за посиланням (5 (18) вересня)

21 липня (3 серпня) — Преподобних Онуфрія Мовчазного та Онисима, затворників Печерських, у Ближніх печерах

У Києво-Печерському патерику їхнє життя не описане. Преподобний Онуфрій відбував свій подвиг мовчання в XII ст., а преподобний Онисим у ХІІ-ХІІІ ст. Інших відомостей про їхнє життя немає. Нетлінні їхні мощі спочивають відкрито в Ближніх печерах, а пам’ять відзначається також 28 вересня (11 жовтня) в складі Собору преподобних отців Києво-Печерських, у Ближніх печерах спочилих, та в другу неділю Великого посту.

24 липня (6 серпня) — Мучеників благовірних князів, Бориса і Гліба, у святому хрещенні Романа і Давида

«Рід праведних буде благословенний» (Пс., 111, 2). Рід святого князя Володимира, Хрестителя Руси-України був досить великим, лише синів було дванадцять — правда, від різних жінок. І не всі в тому роду були праведними.

Найменші серед них Борис і Гліб (у святому хрещенні Роман і Давид) були від жінки-болгарки. Народилися вони незадовго до хрещення землі нашої і ще з дитинства були нерозлучними.

При розподілі синів на князювання Борису дістався Ростов, а Глібу — Муром, край далекий, північно-східний. Та, оскільки вони були ще зовсім юні, князь тримав їх поки що біля себе. Святий Гліб був ще зовсім дитиною, а святий Борис вже знав грамоту, читав книги про життя святих та їхні подвиги і був переповнений Божою благодаттю. Він молився до Господа, щоб Той сподобив його долі хоч би одного із Своїх святих угодників. Обливаючись слізьми, юний Борис говорив: «Господи, навчи мене йти по їх слідах. Молю Тебе, Господи, нехай душа моя не зваблюється мирською суєтою, навчи моє серце пізнавати Тебе і Твої заповіді. Сподоби мене дару того, що дарував Ти угодникам Твоїм.» Святий Гліб постійно був при ньому і завжди уважно слухав брата.

По волі батька молодий князь Борис досить рано одружився. Дуже любив Бориса батько і саме йому мав намір передати великокняжий престол у Києві. І в цьому питанні його також ревно підтримували жителі Києва. Хоч і недовго князював Борис у Ростові, але встиг проявити глибоку мудрість та смиренну лагідність. Там він у першу чергу турбувався за впровадження християнської віри та утвердження благочетстивого способу життя серед місцевого населення.

У 1015 році серйозно захворів батько — князь Володимир. А коли отримав вістку про наступ на Київ печенігів, то позвав сина Бориса.

Спішно була зібрана військова дружина і на чолі з молодим князем виступила проти неприятеля. Та все це надто не сподобалося туровському князеві Святополку. Адже він був на той час найстаршим із синів князя Володимира і вважав себе першим претендентом на батьків великокняжий престол. Його перша змова проти батька була викрита ще в 1007 році, внаслідок чого він уже тоді опинився у в’язниці. Та милостивий батько простив свого бунтівного сина. А от тепер Святополк багато чого зрозумів. Він просто зненавидів свого брата Бориса і вирішив погубити його.

Доки князь Борис перебував у поході проти половців, помер їхній батько, князь Володимир. Сталося це 15 липня 1015 року.

Святополк, який на той час перебував у Києві, самовільно сів на київський престол і поспішив привернути до себе киян ласками та подарунками. Батькову смерть він вирішив поки що утаїти, його тіло було спішно завернуто в килим і таємно перевезено у Десятинну церкву, побудовану самим князем.

Та не любили кияни владолюбного та лукавого Святополка. От і задумав саме тоді підступний Святополк повторити, та ще й подвійно, «подвиг» Каїна, бо ж заважали йому брати.

Князь Борис, йдучи у похід з військовою дружиною, узяв із собою і похідну церкву. Уже тоді устрій військового життя почав тісно зростатися з церковним. Переповнений мирними і ратними трудами, день обов’язково завершувався церковним богослужінням так, як і починався. Своє служіння батьківщині князь Борис також ніс у тісному єднанні з церквою. Сталося так, що на своєму шляху він печенігів не зустрів і став повертатися назад. На березі річки Альти, що біля теперішнього Переяслава-Хмельницького, благовірний князь Борис отримав від гінця вістку про смерть батька та страшні наміри старшого брата. Борис знав про свою безневинність перед Свято-полком, але й знав, що вбивці вже вийшли назустріч і наближаються до нього. Серце його було переповнене любов’ю до Бога і він також прагнув » у Христа облачитися.» Тож і до нього можна було віднести слова пророка Ісаї:

«… як агнець, ведений був Він на заколення, і як агнець перед тим, хто стриже його, безмовний…» (Іс, 53.7)

Розумів Борис, що якщо буде на те Божа воля, він прийме на себе подвиг насильницької мучинецької смерті. Князь рішуче відкинув пропозицію своїх дружинників іти на Київ заради здобуття великокняжого престолу, а тому більшість з них просто розійшлася. Залишилося лише найближче оточення.

Уночі проти 24 липня вбивці вже були біля князівського намету, а назавтра, дочекавшись закінчення вранішнього богослужіння, зробили каїнову справу. Але встиг благовірний князь Борис створити свою останню молитву до Господа:

Господи Ісусе Христе! Ти явився на землю в образі людському заради нашого спасіння. Ти добровільно побажав бути прибитим на хресті за гріхи наші. Сподоби і мене в ім’я Твоє перетерпіть страждання не від ворогів, а від брата мого, що приймаю я безневинно і не постав йому, Господи, це за гріх.»

Спроба вірного слуги Юрія, брата преподобного Мойсея Угрина, захистити князя своїм тілом успіху не принесла. І він, і князь Борис були заколоті списами. У Юрія на шиї була нагорода від князя — золота гривна. Зловмисники вже мертвому Юрію відрубали голову, бо не могли її зняти. Вбивці обгорнули тіло Бориса наметовим полотном і вирушили до Києва. По дорозі, вже недалеко від міста, зрозуміли, що князь ще живий і два варяги добили його мечами. Святе тіло було таємно поховане у Вишгороді, у церкві святого Василія Великого.

Так було покінчено з братом Борисом, і Святополк, воістину названий київським людом «окаянним», взявся за другого брата — Гліба. У Муром до нього пішла брехлива вістка, що батько Володимир ще живий, але дуже хворий і просить Гліба негайно прибути до Києва. Будучи сином послушним, Гліб виїхав негайно, але на землі тверській ушкодив ногу і далі добирався по Дніпру. Недалеко від Смоленська в гирлі річки Смядині його наздогнав посланець з Новгорода від брата Ярослава з недобрими вістями. Глібу стало відомо, що вже й батька немає і брата Бориса також. Дізнався він про всі подробиці тих трагічних подій. Гірко затужив Гліб за батьком, а ще більше за братом. Літописець так передає його плач за братом:

«Де слова твої, якими промовляв ти до мене, брате мій любий? Тепер я вже не почую твого лагідного повчання!…»

Тим часом Гліб продовжував свій шлях до Києва водами Дніпра, а його вже чекали вбивці від старшого брата. Остання молитва князя Гліба словами псалмоспівця була дуже схожа на молитву брата Бориса:

«Господи! Будь Суддею тих, що змагаються зі мною і побори тих, що бажають побороти мене. Візьми зброю Твою і щит і стань на поміч мені. Вийми меч і загороди дорогу тим, що переслідують мене. Скажи душі моїй: «Я твоє спасіння.» (Пс., 34, 1-3).

Швидкою була ця молитва благовірного Гліба, бо над ним уже була занесена рука з ножем його повара Торчина. Сталося це 5 вересня 1015 року. Це був день пам’яті пророка Захарії, батька Іоана Хрестителя, який був заколотий прямо в храмі в часи нищення Віфліємських дітей.

Зловмисники покинули тіло князя Гліба на березі Дніпра між двома колодами і трохи прикрили хмизом. Лежало воно декілька років нетлінним і ніким не займаним. Аж коли в 1019 році князь Ярослав ішов на Київ, щоб вигнати звідти Святополка, воно було знайдено. Його перевезли до Вишгорода і поклали поряд з братом в тій самій церкві святого Василія.

Безліч див, які сталися при нетлінних мощах святих князів Бориса і Гліба, чудесні зцілення безнадійно хворих і немічних, стали підставою для їхньої канонізації. Здійснена вона була, вірогідно, у другій половині 40-х років XI ст. А може, й раніше. І не лише руською церквою, а й константинопільською. Благовірні князі-мученики Борис і Іліб були першими українськими святими, канонізованими на нашій рідній українській землі. Служба цим святим складена митрополитом Київським Іоаном І. Це підтверджено записами в Мінеях XII ст.

Хрещена Русь-Україна сприйняла подвиг святих князів-страстотерпців Бориса й Гліба, як рішучий осуд князівських усобиць, які розпочалися після смерті Рівноапостольного Володимира. Пролита ними невинна кров була надто благодатним насінням на ниві збереження єдності Київської держави. Таким чином, стає добре зрозумілою молитва преподобного Нестора-літописця до цих святих:

«Христолюбні страстотерпці і заступники наші! Покоряйте поганих під ноги князям нашим, молячись Владиці, Богу нашому, щоб вони перебували в мирі, єднанні та здоров’ї, охороняючи їх від усобних війн і від підступності диявола, удостойте того самого й нас, що співаємо вам і шануємо торжество ваше славне, по всі віки до кінця світу!»

Вільно віддавши себе на смерть, святі князі Борис і Гліб засвідчили про свою свідому жертву заради єдності своєї Батьківщини, заради основної християнської заповіді про любов.

Третьою жертвою Святополка Окаянного став древлянський князь Святослав Володимирович. Рука вбивці дістала його аж у Карпатах.

Церква у Вишгороді, де спочивали святі мощі братів, за деякий час стала жертвою страшної пожежі, вціліла лише їхня могила. Над нею почали відбуватися різні знамення. То люди бачили там вогненний стовп, то запалені свічки, то чули спів подібний ангельському. Якось один з варягів, що проходили поряд, необачно ступив на святу могилу — його ноги були опалені так, що не міг далі йти. Про все це було повідомлено у Київ великому князю Ярославу Мудрому і було вирішено будувати нову церкву. Нова, пятикупольна, вона 24 липня 1026 року прийняла гробниці святих князів з велиими урочистостями.

У 1072 році князь Ізяслав Ярославович побудував окрему церкву в ім’я Бориса й Гліба і вона була освячена 1 травня, а наступного дня туди було перенесено мощі святих князів. У торжестві на чолі з преподобним Феодосієм Печерським брали участь вищі ієрархи Київської церкви і князі Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод.

Друге перенесення святих мощів відбулося за князя Володимира Мономаха у 1115 році до новозбудованого кам’яного храму також 2 травня. Учасниками цього свята були: митрополит Київський Ни-кифор, єпископи Феоктист Чернігівський, Даниїл Юр“ївський та Мина Полоцький, а також князі Володимир Мономах, Олег та Давид Святославичі.

Цей храм не пережив навали Батия в 1240 році і був зруйнований; святі мощі були перепоховані, але те місце невідоме до цього часу. 1744 року у Вишгороді була зведена трибанна дерев’яна церква в ім’я Бориса і Гліба. І лише за 122 роки після цього були проведені розкопки фундаментів церкви, що освячувалась за князюваня Володимира Мономаха. На них і був відновленний старовинний кам’яний храм. Його ще й після лихоліття Другої світової війни довелося відбудовувати, не говорячи вже про оновлення після безбожних десятиріч.

Ще за часів Київської держави були побудовані храми на честь святих страстотерпців в містах їхнього князювання — Ростові та Муромі. На Тверській землі в місті Торжку в їх ім’я був споруджений храм преподобним Єфремом Новоторзьким, третім братом із Угринів, що до прийняття чернецтва був у святих князів простим конюхом. У місцях їхньої загибелі в Переяславі та Смядині біля Смоленська також були храми. 320 років існує в Казані кафедральний Борисоглібський собор. Але найдавнішим з тих, що дійшли до наших днів є, звичайно, Борисоглібський у Чернігові.

На завершення нашої оповіді згадаймо про Борисоглібську церкву староукраїнської архітектури, яка декілька сторіч існувала у Києві на Подолі. Була споруджена на кошти козацького полковника Григорія Коробки. І знищена зовсім недавно, у 30 роках XX ст., бульдозером соціалістичної реконструкції.

Чудесна ікона святих київських князів Бориса й Гліба прикрашає кафедральний храм Вселенської Патріархії — Собор Святої Софії у Константинополі.

Свята Православна Церква тричі на рік відзначає дні пам’яті благовірних князів Бориса й Гліба. У день перенесення їх мощів в 1072 і 1115 рр. — 2(15) травня та в день мученицької кончини: Бориса — 24 липня (6 серпня) і Гліба — 5(18) вересня.

24 липня (6 серпня) — Преподобного Полікарпа, архімандрита Печерського

Ім’я Полікарп з грецької мови перекладається як «багатоплідний.» Печерський чорноризець Полікарп справді був багатоплідним на добродійні справи. Він сам знайшов і добре засвоїв причину цього, бо ж на неї вказав сам Ісус Христос словами євангеліста Іоана: «Хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого» (Ін. 15, 5).

Преподобний Полікарп жив у XII ст. Відрікшись від благ мирського життя, він прийняв чернечий постриг у Києво-Печерському монастирі. Бо ж добре знав Полікарп ще в молоді роки слова Творця: «Якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів» (Ін. 12, 24). Тому, одягнувши чорні ризи, помер чернець Полікарп для мирського життя. Швидкоплинну славу світу цього блаженний Полікарп перетворив на прах, а прийнявши ангельський образ у монастирі, неначе те зерно в зораній землі, створив багато плодів, достойних покаяння, і проявив на собі всі плоди духа: «любов, радість, мир, довготерпіння, доброту, милосердя, віру, лагідність і стриманість» (Гал., 5, 22-23).

В своєму подвижницькому житті Полікарп достойно наслідував подвиги засновників святої Києво-Печерської обителі — преподобних Антонія і Феодосія. Він виявив цілий ряд великих моральних чеснот і нелицемірну любов до Господа, до монастирської братії та до всіх людей.

У 1164 р . помер одинадцятий Києво-Печерський ігумен Акиндин, і на його місце монастирська братія одностайно вибрала Полікарпа — за його розсудливість і добродійне життя. Бо ж був він муж святий і достойний тримати управління Святою Великою Лаврою.

Найперше Полікарп суворо оберігав впроваджений святим Феодосієм Студійський статут і вимагав від ченців безумовного його виконання, хоч у майбутньому сам буде мати великі неприємності від його порушення.

Ігумен-архімандрит Полікарп мав повагу не лише монастирської братії, а й простих мирян, що йшли до святої обителі за напутнім словом та житейськими порадами. Навіть благородні й славні князі йшли до нього за настановами. Серед них були й такі, що залишали княжі престоли, мирське життя, аби жити з ним і під його керівництвом у монастирі. Тим більше, що в пам’яті старожилів святої обителі ще живий був яскравий приклад преподобного Миколи Святоші, чернігівського князя, який помер у 1143 р.

Особливо відомі приязні стосунки преподобного Полікарпа з великим князем Київським Ростиславом (1158-1167). Під час Великого посту щосуботи й щонеділі князь запрошував ігумена Полікарпа і 12 печерських ченців до себе додому на трапезу. Сам їм прислуговував і дуже любив слухати їхні бесіди, бо ж мріяв прийняти чернечий постриг. Але преподобний Полікарп всіляко відмовляв його від цього кроку, говорячи: «Княже благочестивий! Вам Господь повелів жити в миру, творити суд і правду і дотримуватися даної присяги». Та князь на це заперечував: «Але, отче, княжіння не може обійтися без гріха. Я вже немало прожив на світі і хотів би уподібнитись благовірним царям, які постраждали заради Господа, святим мученикам, які пролили заради Нього кров, і святим отцям, які усмиряли своє тіло постом і вузьким шляхом досягли Царства Небесного!»

А ще князь розповів про видіння одному старцю великого князя Константина, який вже з небес сказав, що якби він знав, яку велику честь отримує на небі чернечий чин, то давно зняв би з себе царський одяг та одягнув би чернечі. Вислухавши князя, святий Полікарп промовив: «Якщо бажаєш цього, княже, нехай буде воля Божа!». Та не збулася мрія князя, тому що скоро наступила його кончина. А вже коли князя не стало, то й ігумену довелося пережити гоніння від митрополита Константина за порушення Студійського статуту X ст., та й за дружбу з померлим князем. Ігумен Полікарп ліквідував пости в середу й п’ятницю — тоді, коли вони випадали на великі свята. Це питання було суперечливим на вищому рівні Російської Православної Церкви, а після винесення його на розгляд Собору думки розділилися. Тим часом святого Полікарпа запроторили до темниці. Але коли в 1169 р. князь Мстислав Андрійович взяв Київ і влаштував страшні погроми, кияни вирішили, що біда прийшла за те, що святий Полікарп у темниці, і негайно визволили його. До Господа він відійшов 24 липня 1182 р., глибоким старцем. Тіло преподобного було покладене в Ближніх печерах.

Після святого Полікарпа братія ніяк не могла вибрати достойного наступника. Всі добре розуміли, що довго так тривати не може, і зібралися у Великій церкві на спільну молитву Господу Богу, Його Пречистій Матері, преподобним Антонію і Феодосію та новопреставленому Полікарпу. Всі хотіли, щоб він підказав, кого вибирати, і таким чином зрозуміти, чи догодив він своїм життям Господу. Після молитви сталося чудо: всі разом чомусь почали говорити про благочестивого священика Василія, що служив у Києві на Щекавиці. Довгий час ієрей відмовлявся, посилаючись на свою неміч, але таки погодився. Постриження Богом обраного ігумена здійснив сам митрополит Київський Никифор.

Слід сказати, що в деяких джерелах помилково говориться, що преподобний Полікарп був серед авторів Києво-Печерського патерика. Дійсно, в складанні житій Печерських угодників брав участь чернець Полікарп, але жив він у ХІІІ ст. і був учнем святителя Симона, єпископа Суздальського.

День пам’яті преподобного Полікарпа відзначається ще 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

26 липня (8 серпня) — Преподобного Мойсея Угрина, Печерського у Ближніх печерах

Блаженний  Мойсей  був  за  походженням  угорець  (старослов’янською — угрин). Народився він у 983 році. Угорська земля на сто років раніше української була просвітлена Святим Православ’ям рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм. Тому князь Володимир свого часу запросив до Києва цілий ряд проповідників з Угорщини, серед яких були і три брати Угрини: Мойсей, Георгій та Єфрем. Вони були вихідцями із знатного роду, виховані в православній вірі і отримали високу на той час освіту.

Прибувши до Києва, всі троє потрапили на військову службу до благовірного князя Бориса, сина Великого князя Володимира — Хрестителя України-Руси. Всіх їх дуже любив князь та його дружинники, і за ратні подвиги були відзначені високими нагородами, а на Георгія князь Борис власноручно наклав золоту гривну.

Та ось, у 1015 році, помер святий Рівноапостольний князь Володимир, і на його місце в Києві сів один із синів — Святополк і почав міжусобну війну з братами, за що й отримав прізвисько Окаянний. Під час війни загинув князь Борис, проколотий списом, загинув і його слуга Георгій, також проколотий списом, тому що він своїм тілом закривав князя. А ще вороги відсікли йому голову, тому що не могли зняти золоту гривну.

З невідомих причин Єфрем Угрин не брав участі в бою. Потім він заснував Борисо-Глібський монастир у м. Торжок (Росія). Був канонізований як преподобний Єфрем Новоторзький (пам’ять 28 січня (10 лютого))

Після битви Мойсей один залишився серед живих і прийшов у Київ до Предслави, сестри князів-старотерпців Бориса і Гліба та князя Ярослава. Останній і вигнав Святополка з Києва і тому довелося тікати аж до Польщі, до свого тестя.

Та минув час, і за допомогою тестя, польського короля Болеслава Святополк знову опинився на київському престолі. Повертаючись до Польщі, король забрав із собою двох сестер Ярославових, а з ними й Мойсея Угрина. Воїни короля вели Мойсея в полон, пов’язаного за руки й ноги металевими ланцюгами, тому що був він надзвичайної сили й краси. П’ять років провів він на чужині в такому становищі. Перебуваючи в темниці, блаженний Мойсей ревно молився Господу і дав Йому обітницю: якщо повернеться додому живим, то стане ченцем, і дні, що залишилися, присвятить служінню Богу. Та Господь, випробовуючи віру і щирість бажань Мойсея, наслав на нього нові тяжкі спокуси.

Потрапив він на очі одній знатній польській вдові, яка мала велике багатство та владу. Чоловік її загинув у поході на Київ. Загорілася вона плотською похіттю та почала зваблювати Мойсея такими словами: «О, чоловіче! Для чого ти переносиш такі муки, яких, маючи розум, міг би позбутися?!».
«— Так Богові вгодно», — відповідав Мойсей.
«— Якщо ти мені скоришся, продовжувала спокусниця, я звільню тебе і зроблю великим і славетним на всю землю Польську і будеш володіти і мною, і всіма моїми багатствами.»

Блаженний Мойсей заперечив їй: «Хто з чоловіків, послухавши жінку, змінив коли-небудь своє становище? Першочоловік Адам послухав жінку і був вигнаний з раю. Сильніший від усіх Самсон, що переміг ціле військо, жіночими спокусами був переданий іновірцям і трагічно загинув. Соломон, що осягнув глибини премудрості, скорившись жінці, відійшов від святої віри і поклонився ідолам. Ірод, який мав безліч перемог, догоджаючи жінці, здійснив страшний гріх і відсік голову Іоану Предтечі. Тож яким чином я буду вільним, ставши рабом жінки, хоч її я ще не пізнав від дня свого народження?». А та продовжувала:
«— Я тебе викуплю і зроблю знаменитим, поставлю господарем над усім моїм домом і хочу мати тебе своїм чоловіком, лише виконай мою волю; не маю сил дивитися на твою красу, яка так марно гине.»

У відповідь від Мойсея вона почула: «Знай, що я не виконаю твого нечестивого бажання, тому що не потрібні мені ні влада над тобою, ні твоє багатство; для мене найвище за все — душевна й тілесна чистота!».

Боячись, що може позбутися такої краси, спокусниця прийняла інше диявольське рішення: викупити й насильно покорити Мойсея. Отак за 1000 злотих блаженний Мойсей опинився в повному володінні нечистивої вдови. Звільнивши Мойсея від кайданів, наділа на нього дорогий одяг, стала годувати вишуканими стравами і без усякого сорому тягнути його до свого гріховного ложа, та неприступним залишався Мойсей. Він посилив молитви і піст, приймаючи лише сухий хліб та воду. А ще зняв із себе той дорогий одяг, як це зробив колись Йосип, боячись гріха (описано у Старому Завіті — Буття 39). Посоромлена полячка вкрай розлютувалася та кинула святого в темницю, маючи намір заморити його голодом. А її довірені особи все вмовляли Мойсея одружитися на молодій пані: «Ти молодий, а ця вдова жила з чоловіком лише одне літо, найкраща за всіх, багатство її незліченне, а влада величезна. І князь не відмовився б від руки прекрасної багатої вдови».

Вони запевняли Мойсея, що шлюбне життя навіть патріархам не завадило догоджати Господу. Навіть слова Ісуса Христа наводили: «… залишить чоловік батька свого й матір і з’єднається з жінкою своєю, і будуть обоє однією плоттю» (Мф., 19, 5), а також слова апостола Павла: «Якщо не можуть стримуватися — нехай одружуються, бо краще одружитися, ніж розпалюватися» (І Кор., 7,9).

Блаженний Мойсей відповідав їм істинно й щиро: „Все це правда, друзі мої. Праведники спаслися і в шлюбному житті, але я грішний, спасатися їх жінкою не можу. Треба бути вірним слову своєму. Якщо я повернуся живим до Києва, ні з ким шлюб я не візьму, а стану чорноризцем. Христос сказав у Євангелії: «І всякий, хто залишить дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або жінку, або дітей, або землі заради імені Мого, одержить у стократ і успадкує життя вічне» (Мф., 19, 29). І апостол Павло каже: «Неодружений турбується про Господнє, як догодити Господеві, а одружений турбується про мирське, як догодити жінці» (І Кор., 7, 32-33).

Запитую вас, кому вигідніше догоджати — жінці чи Господу? Розумні люди пишуть: «Слуги, слухайтеся господарів своїх, але в доброму, а не в поганому. Будьте ж упевнені, що земні задоволення не розлучать мене з Христом».

Почувши цю розмову, хитра вдова прийняла нове рішення. Вона наказала посадити блаженного Мойсея на прекрасного коня та в супроводі слуг водити по своїх містах і селах і говорити йому: «Все це твоє, якщо це тобі подобається, роби з ним, що захочеш». І всі отримали вказівку під час зустрічі кланятися новому панові. А він, сміючись над божевіллям вдови, сказав: «Даремно трудишся. А ні багатства, ні почесті не спокусять мене».
«— Чи ж пам’ятаєш ти, що купила за гроші я тебе і живим із рук моїх не випущу», — відповіла розлючена панна. Але у відповідь почула відважні слова преподобного:
«— Не боюся ніякого зла, тому що Бог зі мною.»

На той час до блаженного Мойсея за промислом Божим таємно пробрався чернець-ієрей зі Святої гори Афон і здійснив йому чернечий постриг. Як дізналася про це його жорстока власниця, то піддала Мойсея страшним тортурам і побиттю, заставляючи зняти чернечий одяг, який вже був залитий кров’ю блаженного.
«— Я вже ніколи не зможу відректися від чернецтва і любові до Бога і ніяке знущання ні вогнем, ні мечем, ні нанесенням ран не може примусити мене відректися від Бога і від великого ангельського чину», — така була відповідь Мойсея.

А посоромлена вдова, яка вже й страх Божий втратила, звернулася до короля Болеслава за порадою, а той одразу ж повелів прибути з бранцем до нього. Та, побачивши тверду віру блаженного, він припинив свої умовляння брати шлюб з найбагатшою, а надто, коли почув слова Господні з уст мужнього Мойсея: Яка бо користь людині, якщо вона здобуде весь світ, а душу свою занапастить? Або що дасть людина взамін за душу свою?» (Мф., 16, 26) а ти, який обіцяв мені почесті і славу, скоро й сам все залишиш і гроб прийме тебе вільним від усього. Точно так і ця жінка буде жорстоко вбита». Як сказав їм преподобний Мойсей, так незабаром воно й сталося. Та до цього жорстока жінка ще встигла здійснити своє останнє зло — оскопити преподобного.

Невдовзі Господь таки покарав їх обох за переслідування своїх вірних рабів. У 1027 році король Болеслав несподівано помер, і в народі пройшла велика смута, внаслідок чого було забито багато панів, у тому числі й безсоромну спокусницю.

Трохи відійшовши від страшних ран, преподобний Мойсей почав збиратися в дорогу. Збулася його мрія — і він прийшов у Києво-Печерський монастир у печеру до преподобного Антонія. Вірогідно, це був 1031 рік.

За велику доброчесність Господь наділив преподобного Мойсея даром зцілювати плотські пристрасті. У його руках завжди була палиця, без якої він не міг ходити, маючи страшні рани. Доторкаючись палицею до хворих, він звільняв їх від плотських спокус. У цьому удостовірився і преподобний Іоан Багатостраждальний, який молився до мощів преподобного Мойсея.

Свою кончину преподобний Мойсей передбачив зарання, а тому 26 липня 1043 року, причастившись Святих Христових Тайн, тихо відійшов до Господа. Його святі мощі знаходяться в Ближніх печерах і тим, хто приходить з вірою і молитвою, подають перемогу над блудними пристрастями. День його пам’яті ще відзначається 28 вересня (11 жовтня) та в другу неділю Великого посту.

28 липня (10 серпня) — Преподобного Мойсея, чудотворця Печерського, у Дальніх печерах

Києво-Печерський чернець Мойсей жив у XIIIст. Носив на тілі зроблені власними руками залізний пояс і залізний хрест. Улюбленим подвигом його були псалмоспіви та колінопреклоніння без ліку. Очищав свою душу постійною молитвою та постом. На землі сподобився дару чудотворення, а на небі блаженства вічного. Святі мощі спочивають у Дальніх печерах. Дні пам’яті ще встановлено 28 серпня (10 вересня) та в другу неділю Великого посту.

Опубліковано: 02.08.2012; востаннє змінено: 21.08.2012.

Коментарі закриті.