«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Слово про печаті (священних) книг і (про те), що приносить Син Отцеві й Отець Синові, і про домоуправління Спасителя

1. Священна наука — це великий засіб для спасіння душі. Залізо гострить залізо, а Божественне слово вигострює душу. Тіло годується хлібом, а душа зміцнюється Божественним словом, як говорить і блаженний Мойсей, ставлячи основною їжею Божественне повчання: «Не єдиним хлібом живе людина, але всяким [словом], яке виходить з вуст Господа, живе людина» (Втор. 8, 3). Отже, слово Боже — це їжа душі. Для створеної за образом Творця світу, Слова, нагородженої розумом і удостоєної розумної свободи, що може бути природнішим за слово, яке годує її (душу), наставляє і швидко повертає до її гідності? А словом, браття, ми називаємо не красномовство, хитро вигадане заради переконливості, а свідчення істини простотою віри. І в житті, і в слові треба вважати неістинною всяку чесноту, яка не бере початку від Божественного Вчителя. І наскільки відокремлені тінь від тіла, і сновидіння від істини, настільки далека визнана мудрість світу від істинної Божої мудрості. Отож і блаженний Павло, обраний сосуд, який колись вийшов на негідну ловитву святих, однак зробився прекрасною здобиччю для спасіння людей, чітко висловився, порівнюючи благочестиве й істинне слово із фальшивим: «Мудрість же ми проповідуємо між довершеними, але мудрість не віку цього і не володарів віку цього скороминучих; а проповідуємо премудрість Божу, таємну» (1 Кор. 2, 6-7).

Отже, премудрість у нас — це пророчі слова, апостольське вчення і благовістя Царства, вершина розумної влади. Коли ми слухаємо Євангеліє, браття, будемо налаштовувати плин думок, гідно цього найменування. Часто багато хто, за звичаєм вживаючи найменування, не знає сили самої суті. А Євангеліє — це пояснення суті, бо воно благовістить нам прославлене домоуправління Спасителя: що Бог через людинолюбство був серед людей, не втративши заздалегідь Своєї предвічної гідності, а прийняв на Себе спасенне домоуправління. Благовістить нам Євангеліє, що до хворих прийшов Лікар, Який лікує не ліками, а зціляє дією людинолюбства. Благовістить нам, що тим, які заблукали, вказаний шлях, тим, що знаходяться в темряві, засяяло світло, для тих, що зневірилися, — спасіння. Коли ми виховувалися законом — не наверталися, коли наставлялися пророцтвами — не озивалися для пізнання істини. Тож через нашу невдячність усе було перед небезпекою загибелі, всі людські справи (перед небезпекою) знищення. І коли побачило Боже людинолюбство, що ми відмовилися від виховання, згідно із законом, відхилилися від пророчого керівництва, воно подолало безумство великим і безмірним милосердям і, запропонувавши для всього світу Євангеліє Царства, як особливий царський дар, дарувало негідним усе завдяки людинолюбству.

Отже, спасенна благодать випередила, благодіючи всім порізно: рабів звільняючи, бідних збагачуючи, вигнаних закликаючи, полонених викупляючи, — стала всім для всіх, але не через нашу гідність, а зі Своєї благості, притаманної Благодійникові, Який, будучи природою простим, неподільним, без зовнішнього вигляду, сам Бог від Бога, образ Невидимого, «будучи сяєвом слави й образом іпостасі Його» (Євр. 1, 3), приймає на Себе різні найменування, невідповідні Його природі, однак вони відповідають благодіянню. Оскільки все людське впало, то Він, за спорідненістю, бере все на Себе, приймаючи найменування задля благодаті, яка все оновлює. Був великий голод, голод Божественного слова, голод, яким погрожував Бог синагозі, кажучи: «Я пошлю на землю голод, — не голод хліба, не спрагу води, але спрагу слухання слів Господніх» (Ам. 8, 11).

2. Коли Він побачив світ, як він голодує і гине від голоду, бо чим для тіла є відсутність їжі, тим для душі є відсутність знання, тоді Джерело благ виголошує через Євангелія: «Я є хліб, який зійшов з небес.., і дає життя світові» (Ін. 6, 41, 33). Плотський хліб виходить від землі, за словами: «Злаки на користь людям, щоб добути хліб із землі» (Пс. 103, 14). А небесний подається з неба: «Я є хліб, який зійшов з небес». Жадаюча земля була порожньою, позбавленою Божественного слова й не отримувала духовного зрошування. І що? Та ж сама благодать, виявляючи благодіяння, знову закликає: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7, 37). Коли порізно закликали пророки і весь сонм святих жадав Його пришестя, кажучи: «Боже, Боже мій, до Тебе з ранку лину я, жадає Тебе душа моя» (Пс. 62, 2), тож, бажаючи показати, що Він є (Той), Якого жадали пророки, закликає через Євангелія: «Хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є». Коли є хтось, що каже: «Жадає Тебе душа моя» (Пс. 62, 2), — нехай іде до Мене. Він побачив знову вселенну роздягнутою, але роздягнутою не тілесно, а роздягнутою щодо благочестя, І побачив образ, який створив, пожалів створене і дає одягом для роздягнених Самого Себе, як ми вже й раніше говорили: «Усі ви, що в Христа хрестилися, у Христа одяглися» (Гал. 3, 27).

Земля заблукала, перебувала в пошуках шляху і не знаходила, — адже кожна душа має в собі насіння богослов’я, однак маючи, вона не знала, як знайти те, чого дуже бажала.

Отже, коли ті, що заблукали не знаходили шляху, то Він говорить їм: «Я є путь» (Ін. 14, 6). Але Ти мертвий? «Я є воскресіння» (Ін. 11, 25). Але Ти, маючи потребу в керівництві, немічний? Я жезл від кореня Ієссеєвого, укріплюю немічних, про Якого пророк говорив: «Жезл Твій і палиця Твоя — вони потішили мене» (Пс. 22, 4). Чому жезл, чому палиця? Бо Він підходить для кожного віку: молодих виховує, старших підтримує. Але, Владико, Ти мене голодного нагодував, спраглого напоїв, роздягненого одягнув, заблуканого вивів на шлях, немічного підтримав, наче палицею, і я, досягши шляху, знайшов сліди благочестя, а тепер нарешті шукаю двері істини. Хто вкаже їх? «Я є двері» (Ін. 10, 9), — кожен входить до Отця через Мене. Чому через Тебе? Бо Я — відкриті двері спасіння, яких шукає блаженний Давид, що шукав багатьох, а знайшов одні. Він насамперед говорить: «Відчиніть мені врата правди, і я ввійду ними і прославлю Господа» (Пс. 117, 19). Коли він отримав те, чого просив, і знайшов те, чого не чекав, — не багато, а одні, — тоді, відповідаючи на власне прохання, говорить: «Ось врата Господні; праведні увійдуть ними» (Пс. 117, 20). Далі, ввійшовши пророчим поглядом і бажанням душі всередину і будучи, ніби перед царськими (вратами), каже: «Прославляю Тебе, Господи, що Ти почув мене» (Пс. 117, 21).

Скажи, пророче й богослове, що ти знайшов гідне твого очікування, що прославляєш Господа й дякуєш Йому? Бажаючі ввійти до царського дому чекають наситити свій зір зовнішнім виглядом: багатством золота, виблискуючим мармуром, різноманітними кольорами багатства, вартою біля царя, царським троном, дарами царів, — кожен, очікуючи побачити це, прагне царського, спонукуваний сильним бажанням. А ти, ввійшовши всередину воріт, чого бажаєш (із того), що побачив? За що дякуєш? Що побачив великого, що знайшов гідного бажання? Поясни своє бажання, щоби безсоромне юдейство вже не обмовляло істину. Що ти знайшов? Про що проповідуєш? Чому дивуєшся? Я, каже, знайшов Христа, я побачив домоуправління Христове, нову благодать, надзвичайне благодіяння, славне страждання, невимовне таїнство, — це бачу, цьому дивуюся, дякуючи за це, кажу: «Прославляю Тебе, Господи, що Ти почув мене і став моїм спасінням». Не приховую благодіяння, не відкидаю спасіння, а благовіщу про домоуправління. «Камінь, що занедбали будівничі, став наріжним каменем» (Пс. 117, 22). Чи бачиш, як подяка розкрила історію (справи)? «Прославляю Тебе, Господи, що Ти почув мене і став моїм спасінням. Камінь, що занедбали будівничі, став наріжним каменем». Чи бачиш, як усе очікування пророків було спрямоване до домоуправління і бажало Христа, Який зневажається в синагозі й прославляється в язичників.

Отже, нам слід повернутися до головної теми, і ти, коли будеш шукати ворота, знайдеш Христа. І воістину, сказано, (Він) двері, за Своїм людинолюбством. А оскільки в будь-якому випадку той, хто ввійшов до царського (дому) і храму Божого, повинен мати провідника до свого бажання, бо ніхто сам не насмілюється стати перед жертовником без священика, то коли входиш усередину воротами, знаходиш священиком Його (Христа), Який приводить тебе: «Ти священик повік за чином Мелхиседековим» (Пс. 109, 4). Але для священика потрібна жертва, жертовна тварина для умилостивлення Бога. І знову Він робить це для тебе: «Ось Агнець Божий, Який бере на себе гріхи світу» (Ін. 1, 29). Чи чув ти, що все це заради тебе? Послухай, що стосується Його. Ти не дивися на священицький чин, не дивися, що Він стоїть як священик, а поглянь, що за Своєю гідністю Він сидить з Отцем.

Нехай не буде жодного ворога істини, що викрадає одне й приховує інше. Знаю, що часто якийсь єретичний ворог істини настирливо говорить: чи бачиш, що неможливо підійти до Отця без Сина? Він, коли приводить спасенних до Отця, тоді є Посередником і Служителем. Оскільки він говорить, що нова мудрість обновляє істину, оскільки людська природа не допускала, щоб їй самій підійти до Бога, то Син, прийшовши у світ, стає Посередником між створеною і нествореною природою.

О нечуване безумство! О нечувана справа! Надзвичайне милосердя Отця в небезпеці через єретиків, які принижують гідність Божественності. Однак, хоч єретичне безумство стає зухвалим, сила Спасителя не слабшає, слава не гасне, благодать не знищується. «Коли, — каже (Апостол), — відречемося.., Він перебуває вірним, бо Себе зректися не може» (2 Тим. 2, 12-13). Він сидить разом (з Отцем), відповідно до власної гідності, а стоїть як священик із людинолюбства, яке притаманне Йому.

3. І поглянь, брате, на дивні (справи). Оскільки слова, що «ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14, 6), вони пояснюють способом служіння і виглядом служителя, то необхідно продовжити викриття єретиків в їхньому нечесті. Коли ти через приведення Сином до Отця принижуєш гідність Того, Хто приводить, то, побачивши, як Отець приводить до Сина, і на Нього пошириш своє нечестя. Отже, діючи нечестиво проти Сина, ти виявляєш богохульство проти Отця. Щоб ми, браття, словами благочестя й істини затулили вуста злу і знайшли благочестиву думку, «бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного» (Євр. 4, 12), а називає його двосічним мечем тому, що Він користується двояким словом: таким, що укріплює, і таким, що знищує, — знищує ворогів, і укріплює тих, що увірували, — то послухай Самого Господа, Який говорить: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його» (Ін. 6, 44). Необхідно, браття, сказати належне проти єретиків і укріпити синів віри в цій думці. Заради чого Єдинородне Слово Боже розділило це приведення, кажучи то про приведення Ним до Отця, то Отцем до Нього? Властиве Божественній природі не зливається, слово істинне, й чітке й, безумовно, в ньому немає нічого незрозумілого, нічого заплутаного: «Всі путі Господні» — прямі (Пс. 24, 10).

Невже, браття, то Отець, маючи царську гідність, приймає тих, що приходять, то передає це Синові, Який сидить разом з Ним і має царський вигляд, і приводить їх до Сина, стоячи, наче служитель? Зовсім ні! Щодо Бога неможливо ані говорити про сидіння, ані помислити щось людське, ані, почувши про стояння, не можна навіть подумати щось у порівнянні з нами. Коли почуєш про Бога, що Він стоїть, то усвідомлюй, що Божественна Особа є прямою й ні перед ким не схиляється. А коли знову прочитаєш або почуєш, що Він сидить, розумій постійність і непохитність блаженної природи. Сам говорить про Себе, що Він стоїть і сидить, а до Мойсея каже: «Постань переді Мною там» (Вих. 34, 2). І було «місце стояння Бога Ізраїлевого; і під ногами Його щось подібне до роботи з чистого сапфіру» (Вих. 24, іо). Уважно вникни: Мойсей говорить про Того, Хто стоїть, і Бог говорить: «Постань переді Мною», мовби стоячи. Як нам розуміти Єремію, який каже: «Ти — вічно перебуваєш, а ми — вічно гинемо» (Вар. 3, 3)? Сидіння і стояння — це людські слова, однак думки Божественні. Щодо непостійного людського життя, яке рухається туди й сюди, про Бога сказано, що Він стоїть, а щодо нашого немічного стану, що всюди крутиться, то про Нього йдеться, що Він сидить, тобто перебуває непохитним, бо ті, що сидять, є непохитними. Отож уникай того, що підказує цей вислів, і думай так, як споглядаємо через віру.

Отже, як приводить Син до Отця? Як Отець — до Сина? Не можна залишати це слово без дослідження. Отець приводить до Сина тих, які увірували і заслуговують похвали, так само й Син приводить до Отця тих, які увірували і заслуговують похвали. Не бери швидко цей вислів для лихослів’я, а почекай кінця й обдумай сказане, не будь суддею, вороже налаштованим, а прихильним помічником. В Ізраїлі знали про Бога-Отця, але не знали про Сина. Між язичниками не знали ані про Отця, ані про Сина, — язичники були рабами омани багатобожжя. Отже, де знають про Отця, але не знають про Сина, там вісником Сина, Якого не знали, стає Отець. Повторю ці слова, щоб закріпити цю думку. Де про Отця знають, а про Сина сумніваються, вісником Того, Кого не знають, стає Той, Кого знають. А де не знають Отця, там Син стає вісником Того, Кого не знають. Тому, щоб ти отримав чітке свідчення про те, що було сказано, запорукою для тебе поставлю Євангеліє. Спаситель говорить про язичників: «Я явив ім’я Твоє людям» (Ін. 17, 6), — тобто Я відкрив Твоє ім’я світові, який не знав Тебе. Яке ім’я Він відкрив? Що Він Бог. Але це знання було ще раніше від імені: й ті, що помиляються, говорять про Бога, й ті, що знаходяться далеко від благочестя, не відмовляються від цього найменування. Отже, яке ім’я Він зробив відомим? Те, що Він називається Отцем: «Явив ім’я Твоє людям». Чи бачиш: де не знають про Отця, там Син стає вісником, прояснюючи істину євангельською проповіддю. А де думали, що знають Отця, але не знають Сина, там Він Сам стає вісником Того, про Якого не знали.

А щоби вповні з’ясувати цю істину, то ось приклад. Павло знав Бога, але не знав Сина; знав Бога, але не знав, що Бог є Отцем Христа, і, борючись за закон, був ревнителем благочестя. Бог дивився на його ревність, поєднану з незнанням, однак наповнену бажанням, що робить? Для незнаючого робить відомим Того, Якого він не знав. Хто пояснює нам це? Він, який колись не знав, а потім пізнав, він, який колись переслідував, а потім благовістив. Що він говорить? І я, «будучи надмірним ревнителем батьківських моїх передань.., жорстоко гнав Церкву Божу. Коли ж Бог, Який обрав мене від утроби матері моєї і покликав благодаттю Своєю, благоволив відкрити в мені Сина Свого» (Гал. 1, 14.13.15-16). Це є свідченням того, що він знайшов, а не споглядає в уяві. І сам Спаситель питає апостолів: «За кого люди вважають Мене, Сина Людського?» (Мф. 16, 13). Питає не для того, не щоб довідатися, а щоби підтвердити істину, відкинувши припущення. «За кого люди вважають Мене?» Апостоли насамперед указують на припущення народу: «Одні, — кажуть вони, — за Іллю, інші — за Єремію або за одного з пророків» (Мф. 16, 14). А що Спаситель? Він не дає ніякої відповіді на помилкові думки, вважаючи помилкові припущення негідними відповіді.

«А ви за кого Мене вважаєте?» (Мф. 16, 15). У Мене турбота не про юрбу, що заблукала, а про вас, проповідників. Оскільки ви маєте поширювати світло істини, нести всюди під небесами проповідь благочестя, оскільки у вас є ще нестійким те, що стосується людини, у вас істина ще знаходиться перед небезпекою, і водночас ваше знання є загальне благо для людей, а ваше незнання загальна шкода для всього світу, то «ви за кого Мене вважаєте?» Тоді Петро, відповідаючи сказав: «Ти є Христос, Син Бога Живого» (Мф. 16, 16). Це визначення віри, це слово істини, це сповідання правдивої віри. А оскільки можна було і цей голос прирівняти до думки інших, то Він не відповів тим (іншим), а відповідає цьому. І що говорить? Щоби ці слова не вважали такими, що належать людському припущенню, Він, засвідчивши їх і поклавши на них печать істини, говорить: «Блажен ти, Симоне, сину Іонин» (Мф. 16, 17). Тут пригадай, що так само Отець відкриває тому, хто знає Його (Отця), (Сина), Якого він не знає. «Блажен ти, Симоне, сину Іонин, бо не плоть і не кров відкрили тобі це, а Отець Мій, Який на небесах». Чи бачиш, що для всього світу, який не знав Отця, Син стає Вісником Того, Кого не знали. А для синагоги та юдеїв, які вважають, що знають Бога, але не визнають Богом Слово Боже, сам Отець стає Вісником Того, про Якого сумніваються.

4. Отже, не вважай найвище людинолюбство засобом нечестя, не принижуй гідності через домоуправління, не будь надто цікавим щодо неосяжної природи, не досліджуй неосяжну Особу. Нехай переконає тебе Ісая, що таке не можна досліджувати ані описувати такі речі: «Рід Його хто пояснить? (Іс. 53, 8). Але безсоромна зухвалість тих, що насмілюються думати і говорити про все поверхнево! І не боїться Аномій досліджувати природу Бога, насмілюється говорити про невимовне і перед усіма виголошувати про Святого. Але це закономірно, бо він не знає істини, і щоби приховати те, що проповідує, говорить незрозуміло. Він не чув Священного Писання, яке повчає: «Що заповідано тобі, про те розмірковуй» (Сир. 3, 22), а що приховане, те тобі непотрібне. Блаженний Бог і єдиний Володар чудесного колись захотів здивувати Іова, який сяяв терпінням, історією творіння і говорить йому: «Де був ти, коли Я заклав основи землі?» (Іов. 38, 4). Коли створювалося море? Коли, щоб коротко сказати, утворювалися гори? «Чи помічав пологи ланей?» (Іов. 39, 1). Розкажи мені, говорить, про створення світу, про муки звірів під час пологів, про їжу худоби, про стан і різноманітність усього, що є у світі. Говорив Він це йому, повчаючи, що навіть видиме у створіння незбагненне для людей. Тоді блаженний, зворушившись, говорить: «(Господи), один раз я говорив — тепер відповідати не буду» (Іов. 39, 35).

Так дослідження видимого здолало Іова, а твою зухвалість не здолало навіть невимовне народження Єдинородного? А оскільки ти проповідуєш те, чого не знаєш, то я вимагаю підтвердження того, що ми все знаємо. Скажи мені, як була стверджена земля на водах, скажи, як Адам був створений із землі, скажи, як манна подавалася для їжі, як море було розділене, а щоб мені не продовжувати перераховувати решту чудес, то скажи мені, як ангели скуштували тельця, запропонованого їм Авраамом? Адже в природі ангелів не було шлунка, не було вмістилища для їжі: «Ти твориш духів ангелами Своїми і слугами Своїми — вогненне полум’я» (Пс. 103, 4). Як приймалася їжа? Єретик відразу скаже: а навіщо шукаєш неможливого? Вона зникла завдяки силі ангелів. Ось ти віриш силі ангелів і не досліджуєш, а про народження Бога цікавишся? Як створив Бог небо і землю? Відповідаєш: як знав, як захотів. Отож сила Божа не піддається обговоренню, але сприймається вірою, а Божественне народження (у тебе) вимагає дослідження? Хіба ти не чув Давида, який каже: «Все, що хоче, Господь творить» (Пс. 134, 6)? Про хотіння не цікавишся, а щодо природи метушишся? А навіщо, браття? Що Бог створив за бажанням, то видиме творіння, вочевидь, є образом невидимого Бога, а Той, Якого Він невидимо народив із власного єства, саме це невидиме народження піддається осудженню, віддане в рабство дослідження? Що Він, побажавши, створив, це не досліджується, а що Він учинив Божественною і невимовною природою, про це цікавишся?

О нечувана зухвалість! О дивна затія! О вшановування волі й образу природи! Добре говорив блаженний Давид: «Сини людські! Доки будете ганьбити славу мою? Нащо любите марноту і шукаєте неправди?» (Пс. 4, 3). Все далеке від вчення Христового — це обман і марнота. Коли Він правду говорить: «Я є істина» (Ін. 14, 6), то все, що зовні Христового вчення, веде до обману. Підніми свою душу від принизливих запитань і марних висновків на висоту богослов’я, покинь нікчемні дослідження заради висновків. Візьми істинний скарб: «Царство Небесне подібне до скарбу, захованого на полі» (Мф. 13, 44). Чому Спаситель називаний скарбом? Уважно вникни в це. Як скарб не тоді виявляється скарбом, коли його знаходять, але є таким давно, тільки новим стає тоді, коли його знаходять, так і спасенне Слово є стародавнім гідністю, воно є початком усього, бо «споконвіку було Слово» (Ін. 1, 1), тільки тепер нова проповідь через домоуправління у плоті.

Не будь байдужим, брате, і знай, що Він сяє, наче скарб, для тих, що прагнуть (Його), і ті, що знаходять, спішать (до Нього), ніби до знайденого скарбу. Андрій, сповіщаючи Петрові про свою знахідку, каже: «Ми знайшли Того, про Якого писали Мойсей у законі і пророки, Ісуса» (Ін. 1, 45). Мойсей і пророки записали проповідь у святих книгах, наче у скарбниці. Але як ті, що ховають скарб, бачать, що вони кладуть його внизу, ховають від очей, щоби ним легко не заволоділи чужі, так і пророки, які проповідували про Христа, приховали скарб невиразністю своїх слів. Навіщо? Якби вони сказали виразно, то це було б не пророцтво, а проповідь, і передчасність сказаного випередила б цінність проповіді. Отже, що вони роблять? І пояснюють, і приховують. Хто про це говорить? Ісая каже, що буде ця книга, наче запечатана, «яку подають тому, хто вміє читати книгу, і говорять: «Прочитай її»; і той відповідає: «Не можу, тому що вона запечатана».

І передають книгу тому, хто читати не вміє, і говорять: «Прочитай її»; і той відповідає: «Я не вмію читати» (Іс. 24, 11-12). Отже, що означає ця загадка? Пророцтво про Христа, каже, було невідоме і для юдеїв, і для еллінів. (Було невідоме) для юдеїв, які знають Писання, закон і пророків, бо воно було запечатане. Юдеї знали Писання і були наставлені, тому Бог і говорить їм: «Носимі Мною від утроби материнської і до старості» (Іс. 46, 3), — вони були наставлені, однак не знали, оскільки (пророцтво) було покрите неясністю. А для еллінів Писання було невідоме не через нечіткість, а через абсолютне незнання Писання. Тому Павло говорить Тимофієві, вихованому законом: «Ти з дитинства знаєш Святе Писання, яке може умудрити тебе на спасіння» (2 Тим. 3, 15).

Отже, пророцтво зберігалося, наче скарб, і було заховане у Священних книгах. Тож не потрібно відступати від прихованого. Не тільки Ісая подає запечатані пророцтва, але й Даниїл, оскільки після того, як він отримав одкровення про майбутнє, ангел сказав йому: «Іди, Даниїле; бо приховані і запечатані слова ці до останнього часу» (Дан. 12, 9). Тому блаженний Давид, читаючи від імені народу закон і читаючи пророків, бо сам він не знав, хоча був пророком, і, бажаючи показати, що він отримує деяке пояснення домоуправління Христового, однак не може зрозуміти через прихованість змісту слів, побачив щось подібне до запечатаного гаманця. Отже, що він робить, дивлячись на Писання, і не розуміючи його змісту? Він говорить: «Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону Твого» (Пс. 118, 18); і ще: «Благословен Ти, Господи, навчи мене заповітів Твоїх» (Пс. 118, 12). Хіба ти не читав закону? Хіба не наставив тебе Мойсей Десятислів’ям? Але я хочу знати Твоє від Тебе, Законодавця, від Джерела закону хочу пізнати істину закону. Він прагнув пізнати, однак благодать берегла це благодіяння для тих, що мають одержувати його (в майбутньому). Тому Спаситель говорив учням: «Багато пророків і царів бажали б бачити те, що ви бачите, та й не побачили, і чути, що ви чуєте, та й не почули… Блаженні очі, які бачать те, що ви бачите!» (Лк. 10, 24. 23).

5. Але ми питаємо: коли печать була вже повністю знята, коли пута невідання були розв’язані, коли закрите стало відкритим? Від нас слухач вимагає цього й говорить: упродовж проповіді ти пояснив мені образ запечатання, однак не говориш мені про час відкриття запечатаного, ти показав зачинені ворота, то чи не покажеш відкриті? Що ж, покажу те, що шукаємо, взявши багато чого з одного вислову. Що саме? Після воскресіння Спасителя, коли Божественна благодать для багатьох була ще незнайома, двоє якихось учнів, сказано, пішли в селище і розмовляли в дорозі один з одним, як друзі, про домоуправління.

Спаситель, змінивши зовнішній вигляд і голос, і бо чим для тих, що бачать, є обличчя, тим є голос для тих, що не бачать обличчя, — приховує голос і образ і говорить їм як Такий, що знає все: «Про що ви сперечаєтесь між собою?» (Лк. 24, 17). Йому, все знаючому, говорить той, що всього повчається від Нього: «Невже Ти, один з тих, що прийшли до Єрусалима, не знаєш, що сталося в ньому цими днями?» Ісус сказав їм: «Що саме?» (Лк. 24, 18-19). Це Бог, Який знає все і запитує, є Син Того, Який говорив Каїнові: «Де Авель, брат твій?» (Буг. 4, 9). Вони кажуть: «Про Ісуса Назарянина, Який був мужем-пророком, сильним ділом і словом» (Лк. 24, 19). Чи тільки мужем? Після стількох чудес — муж? Після стількох дій? Після стількох доказів Божественної сили? «Ми ж, — каже (щоб не затягувати бесіду, досліджуючи все), — сподівалися, що Він є Той, Хто має визволити Ізраїль» (Лк. 24, 21). Поглянь, як у них майже згасла віра і припинилася нарешті надія на домоуправління. «Ми сподівалися». Не каже: сподіваємося, але «сподівалися». Отже, Він бачив їхню немічну віру та їхні похитнуті думки і явився, щоб укріпити тих, що впали, і підняти всіх повержених. І що (говорить) їм Благодійник? «О нерозумні і мляві серцем», чому не розумієте Писання? «Чи не так же належало постраждати Христу й увійти в славу Свою? І почавши від Мойсея і від усіх пророків, пояснював їм сказане про Нього у всьому Писанні» (Лк. 24, 25-27). Чи бачиш, що поки Христос стояв осторонь, ворота істини не були відкриті, не були розв’язані пута невідання? Він розкривав Писання, наче якісь зачинені двері.

Які двері? Про які Павло говорить: «Щоби Бог відчинив двері» для язичників (Кол. 4, 3). І нову про Корнилія сказано: «Видно, і язичникам дав Бог покаяння на життя» (Діян. 11, 18). І поглянь, що влаштовує Джерело благ. Коли Він зупинився поблизу селища Еммауса, куди йшли подорожні, явився тому, що сумнівався, ще не будучи впізнаний ними. Коли Він приліг з ними, будучи привітно прийнятим насамперед як мандрівник, бо вони говорили: «Запишися з нами, бо вже вечоріє, і день закінчується» (Лк. 24, 29), — тоді, щоб незнання не приховувало гідність, «то взяв хліб, благословив, переломив і подав їм. У них же відкрилися очі, і вони впізнали Його» (Лк. 24, 30-31). Чому Він спочатку дав хліб, а вже потім відкрив їм очі? Як їжа відкрила очі Адамові на зле, так тепер замість неї була запропонована їжа, яка дає нове прозріння.

Прозріють так само єретики і побачать світло істини, побачать Бога існуючим від початку, Бога існуючим і Слово Боже, Яке перебуває особисто. Будуть часто чути: «Був», і перестануть говорити: «Не був». «Споконвіку було Слово» (Ін. 1, 1). Не відразу це було проповідуване, оскільки не сприймав світ. Є чотири євангелісти: Матфей, Марк, Лука та Іоан. Коли вони почали проповідь, то не відразу стали говорити все, що відповідає гідності, а те, що сприймали ті, що слухали. Матфей, який поклав початок Євангеліям, говорить: «Книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового» (Мф. 1, 1). Чому не Сина Божого? Чому приховуєш гідність приземленим висловлюванням? Чому закриваєш від людей Божественне? Серед юдеїв, відповідає, проповідую, які не вірують навіть, що Христос — це істинний Чоловік. Вони ще не прийняли Сина Авраамового, то чи потерплять Сина Божого, про Якого сповіщається? А чому так? Бо вони не визнавали навіть того, що Він з роду Авраамового. Хіба ти не чув, як вони говорили, часто богохулили проти Нього: «Ти самарянин і біс у Тобі» (Ін. 8, 48)? Вони, викидаючи Його з роду святих, чи прийняли б Його Божественну гідність?

Отже, що він говорить? «Книга родоводу Ісуса Христа, Сина Давидового, Сина Авраамового». Він насамперед прихиляє їх дорогими іменами, які поєднані між собою родинними зв’язками, щоби, будучи заманеними цим, поступово осягали істину — безпристрасне, непорочне народження, що проповідується для кожного побожними словами. Так і блаженний Марко, приступивши до Євангелія і використовуючи свій попередній досвід, говорить про Сина Божого, але тут же обмежує слово і скорочує думку, щоби заспокоїти слухача, а вказує відразу на те, що стосується Хрестителя, кажучи: «Початок Євангелія Ісуса Христа, Сина Божого. Як написано у пророків (у пророка Ісаї): ось Я посилаю ангела Мого перед лицем Твоїм, який приготує путь Твою перед Тобою» (Мк. 1, 1-2). Він показав світильник істини і тут же приховав. Спочатку вказує на служителя, щоби слухач почув його слова, щоби він нарешті розсудливо прийняв досконалі слова богопізнання.

Лука йде третім, займає середнє між ними місце і торкається Божественного Слова, не пояснюючи й не розкриваючи Його гідності, а говорить: «Оскільки багато хто почав складати оповіді про добре відомі нам речі.., то спало на думку й мені, старанно дослідивши все від початку, по порядку описати.., як передали нам ті, що від самого початку були очевидцями і служителями Слова» (Лк. 1, і. З· 2). Він сказав про Слово, але не сказав, що Слово водночас було Богом. Отже, що він робить? Торкнувшись Його буття і подумавши, що він звернувся до мертвого слуху, приховує гідність і говорить про домоуправління: «Був священик на ім’я Захарія» (Лк. 1, 5), і далі, за Євангелієм. Так усі приступили до домоуправління за плоттю і мовби злегка вказали на гідність через чудеса. Однак гідність Бога-Слова проповідувалась, а приховувалися стріли проти єретиків, і твердиня праведної думки ще не була встановлена проповіддю благочестя.

Отже, після тих трьох проповідників, Іоан, син грому, приступив до богослов’я останнім і, звичайно, пішов, а вони йшли попереду, виблискуючи потроху, наче блискавка. Як блискавка являється перед громом, щоби він, відразу прорвавшись із хмар, не уразив слух, так троє євангелістів, наче блискавки, коли мав намір гриміти Іоан: вони виблискували домоуправлінням, а він гримить богослов’ям. Грім, браття, з проливним дощем, грім — це страх для лукавих. І небо, користуючись громом, ніби якоюсь сурмою, викликає проливний дощ, але спочатку закликає дрібний дощ блискавками: «Сяє блискавкою серед дощу» (Пс. 134, 7). Далі воно (небо) громом рухає хмари. Отже, що? Коли спочатку було стільки блискавок Слова, пролунав, нарешті, як я сказав раніше, грім богослов’я, уражаючи багатьох перевагою богослов’я і приносячи проливний дощ благословення: для нас він є громом богослов’я, а для єретиків — громом, який своїм гучним голосом проганяє злих звірів. «Від повеління Твого вони біжать, від голосу грому Твого тікають» (Пс. 103, 7).

6. Отже, приступімо до Бога, Який не має початку, звернімося до вічного Світла, звернімося до Слова, Яке через тебе стало Людиною (коли кажу, що стало, то розумію не природу, яка не змінилася, а Божественну гідність, яка прийняла те, що належить нам). «Слово стало плоттю» (Ін. 1, 14), — це означає не зміну природи, а прийняття на Себе нашої немічності. А коли «стало» ти вважаєш зміною, то, почувши Павла, який каже: «Христос відкупив нас від прокляття закону, ставши за нас прокляттям» (Гал. 3, 13), — повинен розуміти цей вислів, як прокляття на природу і як зміну прокляття. Як вислів, «ставши за нас прокляттям», означає не що інше, як те, що Він прийняв на Себе прокляття, яке лежало на нас, так і слова: «Слово стало плоттю, і вселилося між нами», — це не що інше, як прийняття плоті. У тебе самого є образ, тебе повчає про Бога-Слова твоє слово, хоч і не має досконалої схожості, однак має деякий слід і відображення Божественної гідності. Тут уважно вникай своїм розумом, щоб ми недаремно говорили і не зникло поняття про Божественне.

Людське слово, — хоча цей образ слабкий і не вповні відповідає гідності, однак за допомогою чогось свого ми повчаємося того, що є вище нас, — отож наше слово безтілесне, невидиме, ним неможливо оволодіти, воно сприймається тільки слухом. Ніхто не знає, який вигляд має слово, ніхто не тримав його рукою, воно невидиме, ним неможливо заволодіти, воно сприймається тільки слухом і то невидимо. Слух сприймає, не простягнувши рук, але саме слово, ввійшовши, віддає себе його владі. Саме слово — це плід розуму, народжується не від пристрасті, невидимо, не розділенням, не відділяється, як частина розуму, який його народив, не розлучається, не відсікається.

Тут, єретику, скористайся слухом і насамперед подумай про своє, а тоді роздумуй про те, що вище тебе. Розум народжує, слово виходить, виходить з того, що народило його, і наповнює всіх слухаючих, і не відступає від того, хто породив його. Слово виходить, розділюючись між усіма і ніде не розтинаючись. Кожен сприймає здорове слово, і воно є у кожного, і, розділяючись між стількома, входить здоровим. Отже, наше слово само собою засвідчує, що народив його розум, і через слово сприймається думка. Тепер поглянь на таке: вказуючи цим нашим словом на домоуправління Бога-Слова, (Бог) виставляє деякий дивний образ, прикрашений земними кольорами, що відповідає попередньому погляду на слово. Отже, що? Бог, перебудувавши наше невидиме слово, яке не має тіла и бездіяльне, належною вищою мудрістю, зробив його і видимим, і діяльним. Що ж саме Він робить? Оскільки воно не було видиме для очей, Він одягає його тілом, буквою, одягає його зовнішність письменами, наче якоюсь плоттю: чого ти не бачив, слухаючи, те бачиш читаючи, чого не міг узяти, те носиш у книзі. І слово приймає тілесний вигляд через букву, однак не стає буквою, — воно є у того, хто говорить і слухає. Коли хтось, браття, візьме і розріже книгу, то він розріже тіло слова, а не саме слово.

А щоб та знав, що слово не вичерпується буквою, Бог говорить Єремії: «Візьми собі сувій і напиши у ньому всі попередні слова», і віддай Іоакиму, цареві (Єр. 36, 28), — слова, які були наповнені викриттям. Оскільки володарі не терплять викриттів, — адже почуття гідності нелегко підкоряється істині, воно затьмарює істину, — тому уражений викриттями розрізав книгу і, розрізаючи ножем писання, кинув, сказано, у вогонь жаровні. Що Бог (говорить) Єремії? «Візьми собі сувій і напиши у ньому всі попередні слова», і віддай цареві, щоби знав, що він знищив письмена, але не знищив слова. Чи бачиш образ? Тож піднеси нарешті свою думку на висоту. Сам Бог, Єдинородне Слово Боже, одягається в тіло, щоби Він, невидимий, був видимим. Він одягається в плоть, щоби, будучи неосяжним, став явним. Тому Іоан, знайшовши Бажаного, про Якого колись чув, а потім очима споглядав, каже: «Що ми чули, що бачили сво’іми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші» (1 Ін. 1, 1).

Отже, Він носив плоть, як одяг гідності, одяг краси: «Господь воцарився, у красу зодягнувся» (Пс. 92, 1). Юдеї борються проти Видимого, не знаючи Невидимого, розпинають на хресті плоть, але не знищують Божество. Коли моє слово не знищується разом із буквою, яка є одягом для слова, то чи померло разом зі Своєю плоттю Слово Боже, Джерело життя? Страждання тілесне, однак, за гідністю Божества, — безпристрасність. Чому Павло говорить: «Бо якби пізнали, то не розіп’яли б Господа слави» (1 Кор. 2, 8)? Бо Той, Хто одягнувся у плоть, узяв на Себе страждання плоттю. Коли образиш царський одяг, то хіба не образиш того, хто одягається в нього? Хіба не знаєш, що коли хтось ображає образ царя, чинить образу й гідності того, хто зображений? Хіба не знаєш, що коли хтось скине дерев’яне зображення або мідну статую, то судиться не як такий, що насмілився повстати проти бездушної речовини, але страчується як такий, що простягнув руку проти царя? Бездушна речовина із зображенням царя підносить учинену йому образу до царя, то хіба живий образ, в який одягнувся Бог Слово, будучи ображеним, не підніс Свою образу до Того, Хто одягнувся? Отже, подумай про гідність і не ображай домоуправління. Але цього досить, а що залишається, те збережи для споглядання Бога Слова в іншому слові. Вшануймо це споглядання і піднесімо славу Богові Отцеві, і Синові, і Святому Духові нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 11. Його ж бесіда, виголошена після того, як перед ним говорив інший, у похилому віці, — про Єлеазара та сім юнаків | Зміст | На слова: «Споконвіку було Слово»


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору