Бесіда 9
«Тому, залишивши початки вчення Христового,
поспішаймо до довершеності; і не будемо знову
класти основу поверненню від мертвих діл і віри
в Бога, вченню про хрещення та покладання рук,
про воскресіння мертвих і про суд вічний.
І це зробимо, якщо Бог дозволить» (Євр. 6, 1-3)
1. Чи чуєте, як Павло дорікає євреям за те, що вони бажали завжди вчитися одного й того ж? І справедливо. «Бо, зважаючи на вік, — каже, — вам належало бути вчителями; але вас знов треба вчити перших початків слова Божого» (Євр. 5, 12). Боюся, щоб і про вас не довелося сказати такого ж, тоді як, зважаючи на вік, вам слід було би бути вчителями, а ви навіть звання учнів не зберігаєте, але, постійно слухаючи одне і те ж і про одне і те ж, знаходитесь у такому стані, ніби нічого не чули. Хто запитає вас (про почуте), ніхто з вас не в змозі відповідати, крім дуже небагатьох. А звідси й чимала шкода. Неуважність учнів часто не дозволяє вчителеві, хоч би він і хотів, перейти до наступного, торкнутися речей більш таємних і високих. Як при вивченні граматики, якщо дитя, постійно слухаючи про букви, не запам’ятовує їх, то необхідно безперервно повторювати йому одне і те ж саме, і той, хто вчить, не перестає (говорити про них) доти, поки (учень) не засвоїть їх чітко, бо було б надто нерозсудливо, поки він не засвоїв добре попереднього, переходити з ним до наступного.
Саме так і в церкві: коли ви, незважаючи на те, що ми постійно говоримо вам одне і те ж саме, нічого більше не навчаєтеся, то ми ніколи не перестанемо говорити вам про одне і те ж саме. Якби ми говорили заради слави та честолюбства, то могли б переходити від предмета до предмета і постійно спішити вперед, зовсім не піклуючись про вас, а тільки про ваші оплески. Та оскільки ми піклуємося не про це, а всі свої старання спрямовуємо на вашу користь, тому не перестанемо говорити вам про одне і те ж саме доти, поки ви не засвідчите це у своєму житті. Багато чого можна було б сказати про язичницьке марновірство, про маніхеїв і маркіонітів, і за допомогою благодаті Божої уражати їх, однак такі бесіди тепер невчасні.
Справді, чи можна говорити про такі речі тим, які й свого належно не знають, які ще не переконалися, що користолюбство — це зло. То чи можна передчасно переходити з ними до чогось іншого? Тому ми не перестанемо говорити вам одне і те ж саме, хоч би ви слухали, хоч би ні. Тільки побоюємося, щоб, часто повторюючи вам одне і те ж саме, коли ви не будете слухати, не накликати на тих, що не слухають, великого покарання. Не про всіх я це кажу, бо знаю багатьох, які приходять сюди з користю і справедливо могли б звинувачувати тих, що не слухають, за те, що вони своїм неуцтвом і неуважністю затримують їх. Однак і перші від цього не терплять шкоди, бо і знаючим часто корисно почути про одне і те ж: що ми знаємо, те ще краще засвоюємо, коли часто слухаємо. Наприклад, ми знаємо, що смирення — це чеснота, і що Христос часто говорив про це. Та коли вислухаємо самі слова Його і будемо роздумувати про них, то вони сильніше подіють на нас, хоч би ми чули їх тисячу разів.
Отже, своєчасно і нам сказати тепер вам: «Залишивши початки вчення Христового, поспішаймо до довершеності». А що означає «початки вчення», (Апостол) сам пояснює далі: Не будемо знову, — каже, — класти основу поверненню від мертвих діл і віри в Бога, вченню про хрещення та покладання рук, про воскресіння мертвих і про суд вічний». А коли це — початки, то чим ще є наше вчення, як не покаяння у мертвих справах й отримання від Духа віри у воскресіння мертвих і вічний суд? А що означає «початки»? Він називає початками не що інше, як те, коли ще немає праведного життя. Як для того, хто приступає до вивчання грамоти, насамперед потрібно вивчити букви, так і християнин насамперед повинен твердо пізнати ці істини й ніскільки не сумніватися в них. А хто не пізнав їх, той ще не має початку, бо потрібно бути непохитним (у пізнаному), стояти і стояти нерухомо. Якби хтось, уже просвічений і хрещений, років через десять після того виявив потребу знову вчитися віри, вчитися того, наприклад, що потрібно вірувати у воскресіння мертвих, то така людина ще не має основи і ще шукає початку християнства. А що віра є основою, а все інше І будівля, послухай, що говорить про це сам (Апостол): Я, за даною мені від Бога благодаттю, як мудрий архітектор, поклав основу, а інший будує на ній; але нехай кожен пильнує, як він будує… Чи будує хто на цій основі із золота, срібла, дорогоцінних каменів, дерева, сіна, соломи» (1 Кор. 3, 10.12). Тому він і каже: «Не будемо знову класти основу поверненню від мертвих діл».
2. Що означає «поспішаймо до довершеності»? Будемо досягати, каже, самої вершини, тобто будемо вести благочестиве життя. Як в азбуці все залежить від букви «а», і як від основи залежить уся будівля, так і чистота життя — від повноти віри. Без неї (повної віри) неможливо бути християнином, як не може бути будівлі без основи, і як без знання букв неможливо знати грамоту. Але як (у цих речах), коли хтось буде займатися тільки буквами або буде залишатися біля основи, не прагнучи зводити саму будівлю, то ніколи не матиме наступних успіхів, так і в нас: коли будемо постійно залишатися біля початків віри, то ніколи не осягнемо її досконалості.
Не думай, ніби віра принижується тим, що вона називається початком, — у ній уся сила. Коли (Апостол) каже: «Кожен, хто годується молоком, несвідомий у слові правди, бо він немовля» (Євр. 5, 13), то не віру називає молоком, а сумніви щодо її істин, — вони є ознакою немічного розуму, для якого потрібно багато доказів, а самі істини — здорові. Досконалим ми називаємо того, хто з вірою проводить благочестиве життя. А коли хтось, хоч має віру, але веде негідне життя і ще сумнівається в самих істинах віри, ображаючи цим вчення, такого ми можемо справедливо назвати немовлям, що ледве почало свій вік. Отож і ми, хоч би тисячу літ перебували у вірі, є ще немовлятами, коли залишаємося не твердими в ній коли не ведемо життя, згідне з нею, коли ще тільки закладаємо основу. А їм (євреям Апостол) дорікає не тільки за життя, а ще й за дещо інше, а саме: за те, що вони хиталися і для них ще було необхідно закладати основу покаяння від мертвих справ. Хто переходить від одного до іншого, одне залишає, а інше приймає, той повинен відмовитися від попереднього і відкинути прихильність до нього, а вже потім переходити до нового. А коли стане знову триматися попереднього, то як зможе досягти другого?
А що, скажете, хіба це не про закон? Ми відмовилися від нього, то невже знову повертаємось до нього? Але це не є зміна, адже і тепер ми маємо закон. «Чи ми знищуємо закон вірою? Зовсім ні, але закон стверджуємо (Рим. 3, 31). Я кажу про негідні справи, а хто має намір навернутися до благочестя, той насамперед повинен відмовитися від нечестя і вже тоді вступати (в побожне життя). Покаяння не могло зробити (віруючих) чистими, тому вони відразу ж хрестилися, щоб те, чого вони не могли зробити самі, того досягти завдяки благодаті Христовій. Отже, для очищення недостатньо покаяння, а необхідно прийняти хрещення. А до хрещення потрібно приступати, наперед відмовившись від своїх гріхів і засудивши їх. Що означає «вченню про хрещення»? Хрещень не багато, а одне, то чому він сказав у множині? Тому що попередньо сказав: «Не будемо знову класти основу поверненню від мертвих діл». Якби для них було потрібно, щоби він знову хрестив їх, знову оголосив і знову від початку викладав хрещеним, що можна і чого не можна робити, то вони назавжди залишалися б невиправними.
«Про покладання рук». Так вони отримували Духа (Святого): «Коли Павло поклав на них руки, зійшов на них Дух Святий» (Діян. 19, 6). «Про воскресіння мертвих». Це відбувається під час хрещення й висловлюється у сповіданні (віри). «І про суд вічний». Чому він говорить про це? Бо вони, ймовірно, або хиталися після того, як увірували, або негідно і недбайливо жили. Тому він і говорив: пильнуйте. Так він висловив ці слова, бажаючи навернути їх від такої байдужості і зробити більш уважними. Не можна говорити: якщо ми тепер живемо недбайливо, то знову охрестимося, знову приймемо оголошення і знову отримаємо Духа; або так: якщо ми тепер відпали від віри, то знову через хрещення зможемо омити гріхи й отримати те, чого удостоїлися раніше. Якщо так думаєте, каже він, то ви спокушаєтеся. «Бо неможливо — тих, що один раз просвітилися, і прийняли дар небесний, і стали причасниками Духа Святого, і скуштували доброго слова Божого, і сили майбутнього віку, і відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знову розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його» (Євр. 6, 4-6). Поглянь, як він починає мову рішуче, викриваючи: «Неможливо», — каже, тобто і не сподівайся на неможливе. Не сказав: непристойно, некорисно, недозволенно, але «неможливо», так що для вас, які раз були вповні просвічені, не залишається нічого, крім відчаю.
3. Далі він продовжує: «…і прийняли дар небесний», тобто прощення гріхів, «стали причасниками Духа Святого і скуштували доброго слова Божого», — тут говорить про повчання, — «і сили майбутнього віку». Яку силу він розуміє? Або (силу) звершувати чудеса, або запоруку Духа. І тих, що відпали, знову обновляти покаянням, коли вони знову розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його». «Обновляти, — каже, — покаянням», тобто через покаяння. Що це, невже відкидається покаяння? Ні, не покаяння, зовсім ні, а повторне оновлення купіллю (хрещення). Він, сказавши: «Бо неможливо обновляти покаянням», не зупинився на цьому, але після слова неможливо», додав: «Знову розпинають у собі Сина Божого.., знову обновляти», тобто зробити новими, а новими робить тільки купіль: «Оновиться, — сказано, — подібно орляті, юність твоя» (Пс. 102, 5).
Дія покаяння полягає в тому, що воно тих, які стали новими і потім через гріхи знову занепали, звільняє від цієї ветхості і повертає в стан оновлення, але піднести до попередньої світлість вже не може, бо там (у хрещенні) все було справою благодаті. «Коли вони знову розпинають у собі Сина Божого і зневажають Його». Значення його слів таке: хрещення — це хрест, оскільки «давній наш чоловік був розіп’ятий з Ним» (Рим. 6, 6); і ще: «Ми з’єднані з Ним подобою смерті Його»; і ще: «Ми поховані з Ним хрещенням у смерть» (Рим. 6, 5.4). Як неможливо вдруге розіп’яти Христа, бо це означало б виставити Його на наругу, так неможливо і хреститися повторно. Якщо смерть уже Ним не володіє» (Рим. 6, 9), якщо Він воскрес і через воскресіння став переможцем смерті, якщо Він смертю смерть подолав, то знову розпинати Його — це означає все попереднє визнати байкою і видовищем. А хто хреститься повторно, той насправді знову розпинає Його. А що означає «знову розпинають»? Це ті, що знову прибивають Його до хреста. Як Христос помер на хресті, так і ми помираємо в хрещенні, помираємо не плоттю, а для гріха. Поглянь: там смерть і тут смерть. Він помер плоттю, а ми помираємо для гріха. У хрещенні наша стародавня людина хорониться і народжується нова, відповідно до подібності смерті Його.
Отже, коли необхідно знову хреститися, то необхідно, щоб ця (нова людина) знову померла, оскільки хрещення є не що інше, як смерть занурюваного і народження нового. І добре (Апостол) сказав: «Знову розпинають у собі», бо той, хто робить це, чинить так, ніби забуває про попередню благодать, живе безпечно, начебто сподіваючись на повторне хрещення. Тому потрібно бути уважним і обережним. Що означає «прийняли дар небесний»? Означає тих, що отримали відпущення гріхів, оскільки дарувати таку благодать властиво тільки Богові, і ця благодать є досконалою благодаттю. «Чи залишатися нам у гріху, щоби примножилася благодать? Зовсім ні» (Рим. 6, 1). Якщо ми будемо завжди надіятися на спасіння благодаттю, то ніколи не станемо благочестивими. Де є тільки благодать, там ми можемо віддатися безпечності. Якби ми знали, що гріхи наші знову можуть бути змиті (хрещенням), то хіба перестали б грішити? Не думаю. (Апостол) тут має на увазі багато дарів, а які саме, послухай. Ти сподобився, каже, такого великого прощення, та, який сидів у темряві, був ворогом, супротивником, відкинутим, богоборцем, загиблим. Будучи таким, ти раптом просвітився, сподобився Духа, дару небесного, усиновлення, Царства Небесного, невимовних Таїн та інших благ і, будучи гідним загибелі, отримав спасіння і честь, начебто вчинив великі справи, але після того не став кращим, то як ти можеш знову хреститися?
Двома доказами він підтверджує неможливість цього, але сильніший ставить після слабшого. Перший полягає в тому, що той, хто сподобився таких благ, але втратив усе, що було йому дароване, негідний знову отримати оновлення. Другий — у тому, що неможливо знову розіп’ята (Сина Божого), бо це означало б піддавати Його нарузі. Отже, ні, ніколи не може бути другої купелі хрещення. Якби вона була, то була б і третя, і четверта, і наступна завжди знищувала б попередню, а її знову інша, і так далі до безконечності. Сказавши: «І скуштували доброго слова Божого, і сили майбутнього віку», (Апостол) не розкриває всього цього, а тільки натякає і мовби так каже: жити подібно до ангелів, не мата потреби ні в чому земному, бути впевненим, що всиновлення (Богові) дарує нам майбутні блага, сподіватись увійти до неприступного святилища, — всього цього повчає Дух. Що означає «і сили майбутнього віку»? Означає вічне життя, ангельський стан. Запоруку цього ми вже отримали від Духа через віру. Скажи мені: якби тебе ввели до царських палат і якби все, що там знаходиться, було довірено тобі, а ти потім розтратив би все, то чи могло б воно бути довірено тобі знову?
4. Отже, що, скажете, немає покаяння? Є покаяння, але немає повторного хрещення. Покаяння має велику силу, воно може людину, яка сильно погрузла в гріхах, коли вона захоче, звільнити від тягаря гріхів і, коли вона знаходиться в небезпеці, поставити в безпеці, хоч би досягла самої глибини зла. Це можна бачити в багатьох місцях (Писання). «Хіба, упавши, не встають, — каже (пророк), — і, збившись із дороги, не повертаються? (Єр. 8, 4). Воно може, коли ми захочемо, знову зобразити в нас Христа. Послухай, що справді каже Павло: Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не відобразиться у вас Христос!» (Гал. 4, 19). Отож ми повинні приступити до покаяння. Поглянь на Боже людинолюбство: нас ще від самого початку слід було би покарати всіма видами покарання за те, що, прийнявши природний закон й отримавши тисячі благ, ми не впізнали Владику і вели нечестиве життя, однак Він не тільки не покарав нас, а ще дарував нам незліченні блага, начебто ми вчинили великі подвиги.
Ми знову відпали, але Він і після того не карає нас, а дарує ліки покаяння, які можуть знищити і згладити всі гріхи наші, якщо тільки ми знаємо, в чому полягають ці ліки і як ними потрібно користуватися. У чому ж полягають ліки покаяння і як вони вживаються? По-перше, в усвідомленні своїх гріхів і сповіданні їх. Беззаконня мої я пізнав, — каже (пророк), — і гріха мого не утаїв»; і далі: «Я сказав: визнаю я перед Господом беззаконня мої, і Ти простив провини серця мого» (Пс. 31, 5). І ще: Пригадай Мені; станемо судитися; говори ти, щоб виправдатися (Іс. 43, 26). І ще: «Праведний насамперед самого себе звинувачує» (Притч. 18, 17). По-друге, покаяння полягає у великому смиренні, бо воно є ніби золотим ланцюгом, який, коли взяти його за початок, то буде все, — коли будеш сповідувати гріхи так, як належить сповідувати, то душа упокориться, бо совість, терзаючи її, робить смиренною.
Зі смиренням необхідно поєднувати і дещо інше, щоб воно було таким, про яке молився блаженний Давид, коли говорив: «Серце чисте створи в мені, Боже» (Пс. 50, 12); і далі: «Серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50, 19). Скорботне серце не обурюється, не ображається, завжди готове терпіти страждання, а само не повстає. У тому і полягає упокорення серця, коли воно, хоч само буває ображеним, хоч терпить зло, залишається спокійним і не збуджується мстити. Після смирення необхідні напружені молитви та щирі сльози вдень і вночі. «Кожної ночі, — каже (пророк), — обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7); і ще. Я вже попіл їм, наче хліб, і пиття моє змішую зі сльозами» (Пс. 101, 10).
А після таких напружених молитов потрібне велике милосердя. Воно робить ліки покаяння особливо сильними. Як у лікарських засобах ліки містять у собі багато трав, але головна одна, так і в покаянні подібною й особливо цілющою травою є милосердя, бо від нього залежить усе. Послухай, що говорить Божественне Писання: «Краще подавайте милостиню з того, що маєте, тоді все буде у вас чисте» (Лк. 11, 41); і ще: «Відкупи гріхи твої правдою і беззаконня твої милосердям до бідних» (Дан. 4, 24). І ще: «Вода погасить полум’я вогню, і милостиня очистить гріхи» (Сир. 3, 30). Далі, (потрібно) не гніватися, не бути злопам’ятним і всім прощати їхні провини. «Людина тримає гнів до людини, — говорить (Премудрий), — а в Господа просить прощення» (Сир. 28, 3). «Бо якщо ви прощатимете людям провини їхні, то простить і вам Отець ваш Небесний» (Мф. 6, 14). Крім того, (необхідно) братів відхиляти від помилок. «Навернувшись, — говорить (Господь), — укріпи братів твоїх», щоби були відпущені тобі гріхи твої (Лк. 22, 32). Ще (необхідне) щире ставлення до священиків: «І якщо він, — сказано, — гріхи вчинив, простяться йому» (Як. 5, 15). Треба захищати скривджених, не гніватися, все переносити смиренно.
5. Чи не переживали ви і чи не зневірялись у собі, знаючи, що немає повторної купелі хрещення, аж поки почули, що через покаяння відпускаються гріхи? А тепер, коли довідалися, як саме звершується покаяння і відпущення гріхів, і що ми можемо уникнути всього, коли захочемо скористатись цим так, як належить, і чи зможемо отримати прощення, коли не станемо думати про свої гріхи? Якби ми виконували це, то все було б звершено. Як той, хто ввійшов через двері, вже знаходиться всередині, так і той, хто роздумує про власні гріхи. Хто щодня роздумує про них, той неодмінно досягне і їх зцілення; а хто тільки каже: я грішний, але не усвідомлює своїх гріхів порізно і не говорить: я згрішив у тому й тому, той ніколи не перестане грішити, буде часто сповідатися, але ніколи не буде думати про своє виправлення. Потрібно тільки почати, а все інше неодмінно піде за ним, — як тільки буде покладений початок, бо найважче почати і зрушити з місця. Отже, покладімо цю основу, і все буде легким і зручним.
Тож заповідаю вам: почнімо покаяння, один — зі щирої молитви, другий — зі щирих сліз, третій — з упокорення. І це останнє, хоча воно й мале, однак корисне. «Я бачив шляхи його, — говорить (Господь), — і зцілю його, і буду водити його й утішати його» (Іс. 57, 18). А всі разом (почнімо) з милосердя, із прощення ближнім їхніх провин, із забуття образ, зі стриманості від злопам’ятності та мстивості, упокорюючи так свої душі. Якби ми постійно згадували про свої гріхи, то ніщо із зовнішніх речей не змогло б викликати в нас гордість: ані багатство, ані могутність, ані влада, ані слава. Коли б ми сиділи навіть на царському троні, то й тоді плакали б гірко. Блаженний Давид був царем, однак говорив: «Кожної ночі обмиваю ложе моє сльозами моїми, зрошую ними постіль мою» (Пс. 6, 7). Ні багряниця, ні діадема не заподіювали йому ніякої шкоди і не викликали в ньому гордості, оскільки усвідомлював, що він людина, — він мав серце упокорене, а тому й плакав.
Що таке людські справи? Попіл і порох, прах перед лицем вітру, дим і тінь, листя і цвіт, що відноситься вітром, сон, мрія і байка, порожнє коливання повітря, що легко порушується, підхоплене перо, непостійна течія і все, що тільки може бути ще більш нікчемним від цього. То навіщо, скажи мені, ти високо думаєш про себе? Яке звання ти вважаєш великим? Може консула? Багато хто справді не знає нічого вищого за це звання. Але й той, хто не є консулом, ніскільки не гірший за того, хто був у такому сяючому і славному званні, — і той, і інший мають однакову гідність, той та інший через деякий час однаково припинять існування. А якщо той був консулом, то скажи мені, скільки часу? Два дні? Це буває й уві сні. Але тут, скажеш, сон. А що, хіба те, що буває вдень, не сон? То чому, скажи мені, не можемо назвати це сном? Як сновидіння із настання дня виявляються недійсними, так і те, що відбувається вдень, стає недійсним із настанням ночі. Ніч і день продовжуються однаково і рівно розділили між собою весь час. Тому, як удень ніхто не захоплюється тим, що було з ним уночі, так і вночі неможливо захоплюватися тим, що буває вдень. Ти був консулом? І я був. Тільки ти — вдень, а я — вночі. І що з того? Ти не маєш нічого більшого за мене, якщо тільки не вважати перевагою найменування «консул» і задоволення, що є тільки в словах. Скажу це виразніше. Коли, наприклад, я скажу: такий-то є консулом і припишу йому це найменування, то як тільки воно висловлене, хіба вже не минуло? Таким є все. Консул з’явився, і вже немає його. Але уявімо, що він був консулом рік, два, три, чотири роки, а чи були консули, які були консулами по десять років? Ні.
Не такий Павло: він був завжди славний за життя: не день, не два, не десять, не двадцять, не тридцять днів і не десять років, не двадцять і не тридцять. І після смерті його ось уже минуло чотириста років, а він і тепер ще славний, і навіть набагато славніший, ніж за життя. І це тільки на землі. А хто може висловити словом славу святих на небі? Тому заповідаю вам: будемо шукати цієї слави, її прагнути, щоб досягти її, бо ця слава — істинна слава. А від усього життєвого будемо віддалятися, щоб отримати благодать і милість перед Христом Ісусом, Господом нашим, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 8 | Зміст | Бесіда 10
