«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 10

«Земля, що п’є дощ, який часто падає на неї,
та вирощує рослину, корисну тим, для кого вона
обробляється, дістає благословення від Бога; а та,
на якій ростуть терня й будяки, негідна і близька
до прокляття, кінець якого — спалення» (Євр. 6, 7-8)

1. Зі страхом ми повинні слухати слово Боже, зі страхом і великим трепетом: «Служіть, — говорить (Псалмоспівець) — Господу зі страхом і радійте [Йому] з трепетом» (Пс. 2, 11). А якщо сама радість наша і веселощі повинні бути з трепетом, то коли йдеться про щось страшне, як (сказано) тепер, то якої кари заслуговуємо ми, коли без трепету слухаємо сказане? Указавши, що відпалих неможливо хрестити повторно і що їм неможливо знову через купіль (хрещення) отримати відпущення (гріхів), і, пояснивши, як це жахливо, (Апостол) продовжує: «Земля, що п’є дощ, який часто падає на неї, та вирощує рослину, корисну тим, для кого вона обробляється, дістає благословення від Бога; а та, на якій ростуть терня й будяки, негідна і близька до прокляття, кінець якого — спалення». Тож біймося, улюблені! Не Павлова це погроза, не людські це слова, — це слова Духа Святого, Христа, Який говорить через Павла. Хто чистий від цього терня? Якби навіть ми були чистими, то й тоді нам не слід було би залишатися спокійними, а боятись і тремтіти, щоби в нас не виросло терня. А коли ми всі повністю складаємось із терня та будяків, то скажи мені, як зможемо залишатися спокійними і безпечними?

Що робить нас безпечними? Коли хтось думає, що він стоїть, повинен боятися, щоб не впасти, бо, «хто думає, що він стоїть, — сказано, — нехай бережеться, щоб не впасти» (1 Кор. 10, 12). То як повинен піклуватися про те, щоби піднятися занепалий? Якщо Павло боявся, «щоби, проповідуючи іншим, самому не зостатися недостойним» (1 Кор. 9, 27), якщо він, такий досконалий, боявся виявитися негідним, то ми, які вже виявилися негідними, яке виправдання і прощення отримаємо, не маючи ніякого страху, але виконуючи християнські обов’язки, ніби якийсь звичай, і то лише для вигляду? Тож біймося, улюблені! «Бо відкривається гнів Божий з неба» (Рим. 1, 18). Біймося, бо він відкривається не тільки на «нечестя», але й на всяку «неправду», малу і велику. Крім того, (Апостол) указує і на людинолюбство Боже, а дощем називає повчання. І що попередньо він говорив: «Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями», те ж саме говорить і тут. І в багатьох місцях Писання називає повчання дощем: «І повелю хмарам не проливати на нього дощ», — говорить (Господь) про виноградник (Іс. 5, 6). А в іншому місці те ж саме називається голодом хліба і спрагою води (Ам. 8, 11). І ще: «Ріка Божа повна води» (Пс. 64, 10).

«Земля, — каже, — що п’є дощ, який часто падає на неї». Тут він висловлює те, що й ті, які приймали і пили слово його і часто сподоблялися чути його, не отримали від того користі. Якби ти, каже, не була оброблена, якби не отримувала дощів, то зло не було б таким великим, бо, «якби Я не прийшов, — говорить (Христос), — і не говорив їм, то не мали б гріха» (Ін. 15, 22). А коли ти часто пила і приймала, то чому замість плодів виростила щось інше? «Я очікував, — говорить (Господь), — що він принесе добрі грона, він приніс дикі ягоди» (Іс. 5, 4). Чи бачиш, що Писання скрізь називає гріхи терням? І Давид каже: «Свіжість лиця мого зникла, як у літню посуху» (Пс. 31, 4). (Терня) не просто входить, а встромлюється. І хоч би його залишилося небагато, однак коли не буде викоренене все, то й найменша частина його спричинить такий же біль, як і (все) терня. Але що я кажу: небагато? Навіть після того, як воно буде викоренене, біль у рані залишається ще довго. Тому потрібно довго лікувати і зціляти, щоби вповні звільнитися від нього, — недостатньо тільки викинути гріх, а необхідно вилікувати й уражене місце. Боюся, щоб не стосувалися нас більше, ніж інших, слова (Апостола): «Земля, що п’є дощ, який часто падає на неї». Бо ми постійно п’ємо, постійно слухаємо, але відразу, як тільки сходить сонце, втрачаємо вологу і пророщуємо терня. Яке ж це терня? Послухаймо Христа, Який каже: «Турботи віку цього і спокуса багатством заглушують слово, і воно буває безплідним» (Мф. 13, 22). «Земля, що п’є дощ, який часто падає на неї, та вирощує рослину, корисну».

2. Немає нічого такого необхідного, як чистота життя, нічого такого прекрасного, як порядне життя, нічого такого жаданого, як благочестя. «Вирощує, — каже, — корисну тим, для кого вона обробляється, дістає благословення від Бога». Тут він повчає, що Бог є причиною всього, і належним чином викриває язичників, які приписували вирощення плодів силі землі. Не руки хлібороба, каже, спонукають землю до приношення плодів, а веління Боже, тому й висловлюється так: «Дістає благословення від Бога». І поглянь: про терня він не сказав, родить «терня й будяки», не використав такого схвального слова, а що сказав? «На якій ростуть терня й будяки», — мовби так: вивергає, викидає. «Негідна і близька до прокляття». О яке втішання в цих словах! «Близька, — каже, — до прокляття», але не сказав: проклята. Тобто ще не піддалася прокляттю, а тільки близька до нього, однак може бути й далека від нього. І втішає він не тільки цими словами, але й наступними, бо не сказав: вона негідна, близька до прокляття і буде спалена, але що? «Кінець якого — спалення», — висловлює те, що коли вона такою буде залишатися, то зазнає і цього. Отже, якщо ми викинемо і спалимо терня, то зможемо отримати багато благ, стати корисними і сподобитися благословення. Справедливо називає гріх терням словами: «На якій ростуть терня й будяки», бо (гріх), коли будеш міцно триматися його, встромлюється і коле, і навіть на вигляд потворний.

Отже, достатньо дорікнувши їм, налякавши і викривши, (Апостол) після цього втішає, щоб надто не уразити їх, щоб вони не стали байдужими, бо ледача людина, коли її (надто багато) карають, стає ще більш ледачою. Тому (Апостол) і не за все схвалює їх, щоб вони не загордилися, і не за все дорікає, щоб не зробити їх більш байдужими, але, висловивши трохи дорікань, наступними словами висловлює велику втіху, щоб таким способом досягти своєї мети. То що він говорить? «Втім, щодо вас, улюблені, ми сподіваємося, що ви у кращому стані і дотримуєтеся спасіння, хоча й говоримо так» (Євр. 6, 9). Тобто говоримо так не тому, що ми зневірились у вас або вважаємо вас наповненими терням, а тому, що боїмося, щоби цього не трапилося. Тому краще навіяти на вас страх словами, ніж насправді відчути скорботу. Це й засвідчує особливу мудрість Павла. Він не сказав: думаємо, припускаємо, чекаємо, надіємося, але що? «Сподіваємося».

Так і в посланні до галатів він каже: «Я певен за вас у Господі, що ви не будете мислити інакше» (Гал. 5, 10). Не сказав: розумієте, але «не будете мислити інакше». Оскільки (галати) тоді заслуговували неабиякого осуду й (Апостол) не міг хвалити їх за тодішні їхні справи, тому хвалить за майбутні: «Не будете, — каже, — мислити інакше». А тут він хвалить (євреїв) за справи теперішні: «Ми сподіваємося, що ви у кращому стані й дотримуєтеся спасіння, хоча й говоримо так». Та оскільки за теперішні справи він не міг багато хвалити їх, то втішає минулими справами й каже: «Бо Бог не є неправедний, щоб забув діло ваше і труд любові, яку ви виявили в ім’я Його, послуживши і служачи святим» (Євр. 6, 10). О, як він підбадьорив і укріпив їхні душі, пригадавши про попередні справи і вказавши на необхідність надіятися, що Бог не забув (їхніх подвигів)! Справді, хто не переконаний у Божому правосудці й у тому, що Він віддасть кожному, відповідно до заслуг у цьому житті, той неминуче грішить і говорить, що Бог неправедний. Тому він і вказав їм на необхідність вповні надіятися на майбутню відплату. Хто зневіряється в теперішньому і падає духом, того можна підбадьорити майбутнім.

Так і в посланні до галатів (Павло) каже: «Ви йшли добре; хто зупинив вас, щоб ви не підкорялись істині?» (Гал. 5, 7); і ще: «Так багато перетерпіли ви і невже даремно? О, коли б тільки даремно!» (Гал. 3, 4). І як тут із викриттям поєднує схвалення, коли каже: «Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями» (Євр. 5, 12), так і там: «Ви так швидко переходите до іншого благовістування» (Гал. 1, 6). З докором (висловлюється) і похвала, бо ми дивуємося тоді коли падає щось велике. Чи бачиш, як у самому викритті й звинуваченні прихована похвала? І не тільки від себе він говорить це, але й від імені всіх. Не сказав: сподіваюся, але «сподіваємося, що ви у кращому стані , тобто, що ви кращі. Тут він говорить або про їхнє життя, або про відплату. Сказавши перед цим: «Негідна і близька до прокляття, кінець якого — спалення», далі, щоб вони не подумали, що він говорить це про них, відразу ж додає: «Бог не є неправедний, щоб забув діло ваше і труд любові». І цим висловлює, що не про них він говорить, «хоча й говоримо так». А коли не про нас говориш, то навіщо торкаєшся, називаючи ледачими, і вселяєш страх, нагадуючи про терня? «Бажаємо ж, — каже він, — щоб кожен із вас, для повної впевненості в надії, виявляв таку саму старанність до кінця, щоб ви не розлінились, а наслідували тих, які вірою та довготерпінням успадковують обітниці» (Євр. 6, 11-12).

3. «Бажаємо», — каже. Отже, не на словах тільки хочемо цього. Але скажи, чого ти бажаєш? Бажаємо, щоб ви були благочестивими, — не осуджую вас за попереднє, а побоююсь за майбутнє. Водночас не сказав: осуджую не за минуле, а за теперішнє, оскільки ви розбестилися і стали безпечними. Але поглянь, як лагідно він висловив це, не висловивши докору. То що він говорить? «Бажаємо ж, щоб кожен із вас, для повної впевненості в надії, виявляв таку саму старанність до кінця». Дивна Павлова мудрість: він не говорить прямо, що вони ослабли, що вони впали, бо сказати: «Бажаємо ж, щоб кожен із вас», — це означає: бажаю, щоб ти був старанним завжди, щоб яким ти був раніше, таким був і тепер, і в майбутньому. Цим він робить своє викриття більш лагідним і сприйнятливим. Водночас не сказав: «Хочу», що свідчило б про владу вчителя, але каже: «Бажаємо», використовуючи вислів, що свідчить про батьківську любов і означає більше, ніж «хочу», і мовби так говорить: пробачте, якщо ми скажемо щось неприємне.

«Бажаємо ж, щоб кожен із вас, для повної впевненості в надії, виявляв таку саму старанність до кінця». Що це означає? Надія, каже, терпить, вона укріплює, тож не знемагайте і не зневіряйтеся, щоб надія ваша не виявилася даремною, бо хто робить добро, той і надіється на добро, і ніколи не зневіряється. «Щоб ви не розлінились», — тільки, щоб не стали такими, хоча перед цим він сказав: «Ви зробилися нездатними слухати» (Євр. 5, 11). Але поглянь, там він указав тільки на нездатність слухати, а тут, хоча використовує подібний вислів, однак натякає на щось інше, бо замість того, щоб сказати: не залишайтеся ледачими, він сказав: «Щоб ви не розлінились». Знову їхню провину відсуває на майбутній час, кажучи: «Щоб ви не розлінились». А оскільки майбутнього часу ще не існує, то ми й не можемо бути винними. Той, кого переконують, як ледачого, бути старанним тепер, може стати ще більш ледачим; зате не так буває з тим, кого (переконують виправитись) у майбутньому. «Бажаємо ж, — каже, — щоб кожен із вас». Велика любов! (Павло) однаково піклується про великих і малих, про всіх пам’ятає, ніким не нехтує, а виявляє однакове піклування про кожного і всім віддає однакову честь. Цим він ще більше закликає прийняти його слова, незважаючи на їх строгість. «Щоб ви не розлінились», — каже. Як бездіяльність шкодить тілу, так і бездіяльність у добрі робить душу безпечною і слабою.

«А наслідували тих, які вірою та довготерпінням успадковують обітниці». Хто ці (спадкоємці), він пояснює далі. Спочатку він сказав: наслідуйте попередні ваші добрі справи. А потім, щоб вони не спитали, які, — вказує на праотця (Авраама), вказуючи на приклади добрих справ у їхніх справах, а свідченням того, що вони не забуті, є приклад праотця. Це він робить для того, щоб не говорили, що вони є негідними, забутими й покинутими, але знали, що проводити життя серед спокус, — це доля особливо доблесних людей, і що Бог завжди так чинив з мужами дивними і великими. Потрібно, каже, переносити все з терпінням, бо це й означає вірувати. Якби я сказав: ось я даю тобі, і ти негайно ж отримав би, то навіщо тобі вірувати? Тут не було б місця для твоєї віри, оскільки я поспішаю і даю те, що обіцяв. А коли я скажу: ось я даю тобі, але дам через сто років, і ти не будеш зневірятися, то це означає, що ти вважаєш мене гідним віри й маєш про мене належну думку. Чи бачиш, що невір’я часто походить не тільки від безнадійності, але й від легкодухості та нетерпіння, але не залежить від того, хто обіцяє? «Бо Бог, — каже, — не є неправедний, щоб забув діло ваше і труд любові, яку ви виявили в ім’я Його, послуживши і служачи святим». Він подає важливе свідчення про них, вказуючи не тільки на їхні справи, але й на старання, як і в іншому місці говорить: «І не тільки те, чого ми сподівалися, але вони віддали самих себе, по-перше, Господеві, потім і нам» (2 Кор. 8, 5).

«Виявили в ім’я Його, послуживши і служачи святим». Поглянь, як він знову втішає їх, додаючи: «…послуживши і служачи». Ви й тепер ще служите, каже, підбадьорюючи їх і повчаючи, що вони робили це не заради людей, а заради Бога. «Виявили», — каже, не просто для святих, а заради Бога. Саме це й означають слова «в ім’я Його», якими ніби так говорить: ви робили все в ім’я Його. Тому Той, Хто прийняв від вас таку старанність і любов, ніколи не відкине вас і не забуде.

4. Заповідаю вам: почувши це, будемо служить святим. А святим є кожен віруючий, оскільки він віруючий, — хоч би він був мирянином, він святий. «Бо невіруючий чоловік, — каже (Алостол), — освячується жінкою віруючою, невіруюча жінка освячується віруючим чоловіком» (1 Кор. 7, 14). Бачиш: віра приносить освячення. Коли ми побачимо мирянина в нечесті, подаймо руку допомоги. Ми повинні піклуватися не тільки про тих, що живуть у горах. Вони, звичайно, святі і життям, і вірою, але й ті святі вірою, а багато хто з них і життям. Не будемо чинити так, що коли побачимо в темниці ченця, то підемо до нього, а коли мирянина, то не підемо. Цей останній так само святий і так само брат наш. Але що, скажеш, коли він нечистий і грішний? Послухай, що говорить Христос: «Не судіть, щоб і вас не судили» (Мф. 7, 1). Ти роби заради Бога. Але що я кажу? Хоч би навіть язичника ми побачили в нещасті, і йому потрібно виявити допомогу, і взагалі всякій людині, яка знаходиться у важких обставинах, а тим більше віруючому мирянину. Послухай, що заповідає Павло: «Будемо робити добро всім, а найбільше ж своїм за вірою» (Гал. 6, 10).

Я не розумію, звідки взялася (протилежна думка) і як у нас набрав сили (протилежний) звичай. Хто відшукує тільки тих, що в чернецтві, хоче виявити милість тільки їм, та й між ними ще розрізняє і каже: якщо він не гідний, якщо він не праведний, якщо він не творить знамень, я не подам йому руку допомоги, — такий віднімає у милостині найголовніше і через деякий час знищить і все інше. Навпаки, істинна милостиня буває саме тоді, коли вона виявляється грішникам або винуватцям. Милосердя в тому й полягає, що милує не тих, які праведні, а тих, які згрішили. А щоб ти переконався в цьому, то послухай, що говорить Христос у притчі. «Один чоловік, — каже Він, — ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників». Ті, побивши його, залишили на дорозі напівмертвого. Випадково один левит ішов тою дорогою і, побачивши його, пройшов мимо. Так само вчинив і якийсь священик І пройшов мимо. Але після них ішов один самарянин і виявив велике співчуття до нього: обв’язав його рани, злив на них масло, посадив його на осла, привіз до гостинного двору і сказав його власникові: попіклуйся про нього і, — поглянь на велику любов, — коли витратиш щось більше, я віддам тобі. Після цього (Христос) запитав: «Отже, кого з тих трьох вважаєш ти ближнім того, хто потрапив до рук розбійників?» І коли законник відповів, що той, «який змилосердився над ним», тоді Він сказав: «Іди і ти роби так само» (Лк. 10, 30-37)· Зверни увагу на цю притчу, яку розповів (Господь). Він не сказав, що юдей виявив милосердя самарянинові, але що самарянин виявив таке милосердя.

Звідси ми повчаємося, що необхідно піклуватися однаково про всіх, а не тільки робити добро близьким за вірою і про інших не думати. Так і ти, коли побачиш, як хтось страждає, не досліджуй про нього нічого: він має право на допомогу вже тому, що страждає. Якщо ти допомагаєш ослові, коли бачиш, що він гине, і не питаєш, чий він, то тим більше не повинен питати про людину, чия вона, — вона Божа, хоч би була язичником, хоч би юдеєм, — хоча вона й невірна, але потребує допомоги. Якби тобі було дозволено досліджувати й судити, то ти міг би це говорити, але тепер саме горе не дозволяє тобі чинити дослідження. Якщо не слід судити здорових і досліджувати чужі справи, то тим більше тих, що страждають. Бо що тоді (буде)? Хіба ти бачив його щасливим, задоволеним, що говориш, ніби він злий і грішний? Він страждає. А коли ти бачиш його стражденним, то не говори, що він грішний. Коли ми бачимо людину в благоденстві, тоді, вочевидь, можемо сказати це про неї. Але коли бачимо людину, що вона страждає і потребує допомоги, то не слід говорити, що вона грішна, — це ознака жорстокості, нелюдяності й зарозумілості.

Хто, скажи мені, був більш беззаконний за юдеїв? Бог карав їх і карав справедливо, дуже справедливо. Однак до тих, які співчували їм, Він виявляв милість, а тих, які раділи їхньому нещастю, карав. «І не уболіваєте, — каже (пророк), — за біду Йосифа!» (Ам. 6, 6). І в іншому місці сказано: «Рятуй узятих на смерть» (Притч. 24, 11). Не сказано: розвідай і довідайся, хто вони, хоча здебільшого ті, що засуджені на смерть, нечестиві, але сказано просто: «Рятуй», ким би вони не були. Саме в цьому й полягає милосердя. Хто благодіє другові, той, без сумніву, робить це не заради Бога; а хто людині незнайомій, той робить це якраз заради Бога. (Премудрий) каже: не жалій грошей і, хоч би все довелося витратити, віддай, — а ми, побачивши виснажених, змучених, які терплять страждання, жорстокіші за тисячі смертей, і часто несправедливо, жаліємо грошей і не жаліємо братів, бережемо бездушне і не думаємо про душі. Але ж Павло наказував: «З лагідністю наставляти противників, чи не дасть їм Бог покаяння до пізнання істини, щоб вони звільнилися від тенет диявола, який упіймав їх живими у свою волю» (2 Тим. 2, 25-26). «Чи не дасть», — каже. Бачиш, яким довготерпінням наповнені його слова?

Тож будемо і ми наслідувати його і нікого не вважати безнадійним. Рибалки, закидаючи сіті в море, часто нічого не витягують, але, закинувши востаннє, одержують усе. Так і ми не будемо зневірятися, а будемо надіятися, що ви раптом принесете нам зрілі плоди. І хлібороб, посіявши насіння, терпить день і другий і довго чекає, а потім раптом бачить скрізь пророслі плоди. Так, сподіваємося, буде і з вами, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 9 | Зміст | Бесіда 11


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору