Бесіда 27
«Вірою він справив Пасху та пролиття крові,
щоб винищувач первістків не торкнувся їх.
Вірою перейшли вони Червоне море, як по суші,
на що спокусившись, єгиптяни потопилися.
Вірою впали єрихонські стіни після семиденного
обходження. Вірою Раав, блудниця, з миром
прийнявши підглядачів (та повівши їх іншою
дорогою), не загинула з невірними» (Євр. 11, 28-31)
1. Павло зазвичай своїми словами розкриває багато речей і виявляє багато думок. Такою є благодать Духа: вона не містить у багатослів’ї мало думок, а висловлює багато великих думок у коротких словах. Поглянь, як він, подаючи за порядком повчання і кажучи про віру, нагадує про такий прообраз і Таїнство, істинність якого є в нас. «Вірою, — каже, — він справив Пасху та пролиття крові, щоб винищувач первістків не торкнувся їх». Що означає «пролиття крові»? У домах заколювали агнця і його кров’ю помазували одвірки, і це було захистом від загибелі, визначеної для єгиптян. Тому, коли кров агнця зберігала юдеїв неушкодженими серед єгиптян навіть під час такої небезпеки, то тим більше нас може спасти Кров Христова, якою помазуються не одвірки, а наші душі, — адже й сьогодні згубник ходить довкола нас серед цієї глибокої ночі. Тож захистімо себе цією Жертвою.
Пролиттям називає помазання, оскільки і нас Бог вивів із Єгипту, з темряви, з ідолопоклонства. Засіб був неважливий, а дії його великі: засіб — кров, а дії — спасіння, захист, звільнення від загибелі. Ангел убоявся крові, бо знав, прообразом чого вона була. Він убоявся, зрозумівши смерть Владики, тому й не торкнувся одвірків. Мойсей сказав: помажте (одвірки), і євреї помазали, а, помазавши, були переконані в безпеці. А ви, маючи Кров самого Агнця (Божого), не переконуєтесь? «Вірою перейшли вони Червоне море, як по суші». Знову порівнює з народом цілий народ, щоб ми не говорили, що не можемо бути святими. «Вірою, — каже, — перейшли вони Червоне море, як по суші, на що спокусившись, єгиптяни потопилися». Тут він нагадує їм про єгипетські кари. Як «вірою»? Вони надіялися перейти через море і молилися про це або, точніше, молився Мойсей. Бачиш, як віра завжди перевищує думки, людську немічність і нікчемність? Бачиш, що вони, як тільки увірували, то й уникнули біди: і при помазанні кров’ю дверей, і в Червоному морі?
Отже, видно, що це була вода, оскільки (єгиптяни), ввійшовши в неї, потонули. Отже, це не була примара, а дійсність. Як розтерзані левами і спалені в печі доводять, що це була дійсність, так і тут видно справжню подію, яка послужила одним на славу і спасіння, а іншим на погибель. Ось яке велике благо — віра! Вона спасає нас і тоді, коли ми опиняємося в безвихідному становищі, коли нам навіть загрожує смерть, коли наші обставини здаються безвихідними. Справді, що їм тоді залишалося робити? Їх беззбройних оточували єгиптяни й море, треба було або тікати й потонути, або потрапити до рук єгиптян. Але з цього безвихідного становища врятувала їх (віра). Вода розступилася перед ними, відкривши сушу, а тих потопила, ставши морем. Для них вона забула закони природи, а проти тих озброїлася. «Вірою впали єрихонські стіни після семиденного обходження». Звуки сурм ніяк не можуть зруйнувати кам’яних стін, хоч би хто сурмив тисячу літ, а віра може вчинити все!
2. Чи бачиш, як віра не завжди наслідує порядок або закони природи, а звершує все несподівано? Так і тут усе було несподівано. Сказавши неодноразово, що потрібно вірити в надії щодо майбутнього, (Апостол) усю цю розмову повів так, що стає очевидним, що не тільки нині, але й спрадавна всі чудеса звершувалися і чинилися вірою. «Вірою Раав, блудниця, з миром прийнявши підглядячів (та повівши їх іншою дорогою), не загинула з невірними». Соромно, якщо у вас виявиться віра менша, ніж була у блудниці. Вона, почувши слова вісників, відразу повірила, а тому й наслідки були такі: коли всі загинули, вона врятувалася. Вона не говорила сама собі: залишуся з багатьма іншими, моїми (співгромадянами), не сказала: чи можу я бути розумнішою за багатьох розумних чоловіків, які не вірять, а я повірю? Не зробила вона нічого такого, що інший міг би сказати і зробити, але повірила сказаному.
«І що ще скажу? Не вистачить мені часу» (Євр. 11, 32). (Апостол) не наводить більше прикладів, але, закінчивши блудницею і присоромивши ознаками цієї особи, не говорить більше, щоб не бути багатослівним. Однак і не залишає їх (зовсім), а мимохідь досить мудро перераховує їх, досягаючи двоякої користі: уникаючи надмірності і не порушуючи повноти. Він і не замовчує зовсім, і не надокучає багатослівністю, а уникає того й іншого. Коли хто надмірно доводить щось і дуже багатослівний у доказах, тоді для слухача це стає тягарем і йому, вже переконаному, надокучає своїм честолюбством. Отож необхідно зважати на користь.
«І що ще скажу? Не вистачить мені часу, щоб розповісти про Гедеона, про Варака, про Самсона та Ієффая, про Давида, Самуїла та (інших) пророків». Деякі осуджують Павла за те, що він поставив на цьому місці Варака, Самсона та Ієффая. Але що ти говориш? Хіба він міг не згадати про них, згадавши про блудницю? Тут ідеться не про інші обставини їхнього життя, а про те, чи була у них віра, чи сяяли вони вірою. «Та (інших) пророків, які вірою перемагали царства» (Євр. 11, 32-33)· Чи бачиш, що (Апостол) не свідчить тут про їхнє славне життя? Не в цьому тут полягає питання, а в розкритті віри. Отже, питається: чи вірою вони звершували все? «Вірою, — каже він, — перемагали царства» ті, що були з Гедеоном. «Творили правду». Хто? Ті ж самі. Або правдою він називає тут людинолюбство. «Одержували обітниці». Думаю, що це сказав він про Давида. Які ж обітниці отримав він? Ті, які були в словах, що нащадки його сядуть на його престолі (Пс. 131, 11). «Затуляли пащі левів, гасили силу вогню і уникали вістря меча» (Євр. 11, 33-34). Поглянь, як знаходились у смертній небезпеці: Даниїл в оточенні левів, троє юнаків були в печі, Авраам, Ісаак та Яків — серед різних спокус, — однак не зневірялися. Такою є віра: коли обставини протидіють, тоді й необхідно вірити, що немає нічого протидіючого, а все відповідне. «Уникали вістря меча». Думаю, що і це сказав він про трьох юнаків.
«Зміцнювалися від немочі, були сильні на війні, проганяли полки чужинців». Тут він має на увазі обставини виходу з вавилонського полону. «Від немочі», тобто від полону. Коли обставини юдеїв знаходилися у безвихідному становищі, коли вони нічим не відрізнялися від мертвих кісток, тоді й відбулося їхнє повернення (з полону). Хто насправді міг сподіватися, що вони вийдуть із Вавилона, і не тільки вийдуть, а стали сильними й «проганяли полки чужинців»? Але з нами, скажуть, нічого такого не трапилося. Однак усе це прообрази майбутнього. «Жінки одержували померлих своїх воскреслими» (Євр. 11, 35). Тут він говорить про пророків Єлисея та Іллю, які воскрешали мертвих. «Інші ж замучені були, не прийнявши визволення, щоб одержати краще — воскресіння». Однак ми, скажуть, не сподобилися бачити воскресіння. Але я, каже, можу вказати і на таких чоловіків, які були замучені, не отримавши звільнення, «щоб одержати краще — воскресіння». Чому, скажи мені, вони не захотіли (залишатися живими), тоді як могли жити? Чи не тому, що чекали кращого життя? Ті, які воскрешали інших, самі вважали за краще померти, щоб отримати краще воскресіння, а не таке, якого сподобилися діти тих жінок. Тут, мені здається, він розуміє Іоана (Хрестителя) і Якова, бо побиттям (άποτυμπανισμός) вказується на відсікання голови. Вони могли б дивитися на сонячне світло, могли б не чинити викриттів, однак зважилися померти. І ті, які воскрешали інших, самі вибрали собі смерть, щоб отримати краще воскресіння. «Інші зазнали наруги та ран, а також кайданів і в’язниць, були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування» (Євр. 11, 36-37).
3. Він завершує тим, що є більш близьким (для слухачів), бо особлива втіха приходить тоді, коли є скорбота, що походить від однакової причини, а коли ти будеш говорити, хоч би дуже сильно, але про таку скорботу, яка походила не від однакової причини, то нічого не вдієш. Тому він і завершує вказівкою на кайдани, темниці, катування, побиття камінням, що було зі Стефаном і Захарією. «Помирали, — додає він, — від меча». Що ти говориш? Одні «уникали вістря меча», а інші «помирали від меча»? Що ж це означає? Що ти звеличуєш? Чому дивуєшся? Першому чи останньому? Насправді, каже, тому й іншому. Першому, бо воно близьке до вас, а другому, бо віра явила свою силу під час самої смерті, і це є прообразом майбутнього. Те й інше — чудеса віри, і те, що вона звершує великі справи, і те, що терпить великі прикрощі, однак не думає про страждання. Ти, каже, не можеш сказати, що це були люди грішні й нікчемні. Ні, хоч би ти протиставив їм навіть цілий світ, то побачив би, що вони перетягують терези і виявляються більш високими. Тому він і сказав так: «Ті, яких увесь світ не був достойний» (Євр. 11, 38). А яку нагороду могли б отримати тут ті, для яких немає нікого гідного у світі? Тут (Апостол) прославляє їх розум, повчаючи не приліплюватися до земного, а думати про те, що вище за всі речі цього життя, якщо весь світ не гідний їх.
То що ти бажаєш отримати тут? Було б образливим, якби ти отримав нагороду тут. Отже, не будемо думати про світське, не будемо шукати нагороди тут, не будемо такими жалюгідними. Якщо весь світ не гідний їх, то навіщо ти домагаєшся його частини? І це справедливо, бо вони друзі Божі. А світом називає тут або людей, або саме створіння. Писання зазвичай називає так і те, і інше. Коли, каже, взяти все створіння разом з людьми, то й тоді воно не зрівняється з ними гідністю, і це правда. Як тисячі мір сіна й соломи не можуть порівнятися ціною з десятьма перлинами, так і те, що стосується їх: «Краще один праведник, ніж тисяча грішників» (Сир. 16, 3). Під тисячами тут розуміє не якесь певне число, а невизначену множину. Уяви, як високо цінується праведник. Ісус звернувся до Господа «і сказав перед Ізраїльтянами: стій, сонце, над Гаваоном, і місяць, над долиною Аїалонською!» (Нав. 10, 12), — і так сталося. Нехай вийде весь світ або навіть два, три, чотири, десять, двадцять світів, нехай скажуть і зроблять це. Ні, вони не зможуть! А друг Божий керував творінням Друга, або, краще сказати, просив Друга, і службові сили підкорялися йому, — земний наказував небесним.
Бачиш, що ці сили існують для служіння і виконують певне призначення? Така справа більша за Мойсеєву. В чому саме? В тому, що не одне і те ж: керувати морем і силами небесними. І перше важливе, навіть дуже важливе, але не може порівнятися з другим. А чому це звершилося, послухай. Чому ж? Ім’я Ісуса було прообразом Христа. Ось тому, тобто оскільки він мав знаменне ім’я Ісус, то творіння убоялося самого імені. Як, а хіба ніхто інший не називався Ісусом? Однак він був названий цим ім’ям як прообразом. Раніше його звали Авсієм, а потім йому ім’я було змінене, і це було провіщенням і пророцтвом. Він увів народ (ізраїльський) в землю обітовану, як Ісус Христос (вводить нас) до неба. Ані закон, ані Мойсей не зробили цього, а залишилися зовні. Закон не може вводити туди, але благодать. Бачиш, як прообрази були визначені спрадавна? (Ісус Навин) керував природою або, точніше, головною частиною природи, сам знаходячись на землі, щоб ти, побачивши Ісуса (Христа) в образі людини, Який провіщає те ж саме, не бентежився і не вражався. Той ще за життя Мойсея змушував ворогів тікати, Цей і при існуванні закону управляє всім, хоч і не відкрито. Але подивимося, якою сильною є чеснота святих.
4. Якщо тут вони чинять такі справи, якщо тут діють так, наче ангели, то що там, яку там вони мають славу? Можливо, кожен із вас хотів би бути таким, щоб управляти сонцем і місяцем. Тут зауважимо: що сказали б тепер ті, які стверджують, ніби небо є круглим тілом? Чому він не сказав: «Стій, сонце», але додав: «…над Гаваоном, і місяць, над долиною Аїалонською!» Тобто, щоб день зробився більшим? Те ж саме було і за Єзекії: сонце повернулося назад (Іс. 38, 8). Але це більш дивне, ніж перше, тобто, що сонце пішло знову в протилежний бік, не завершивши ще свого шляху. А ми, коли захочемо, можемо досягти більшого. Що насправді обіцяв нам Христос? Не зупиняти сонце або місяць, не повертати назад сонце, а що? «Хто любить Мене, той слово Моє збереже; і Отець Мій полюбить його, — каже Він, — і Ми прийдемо до нього й оселю сотворимо у нього» (Ін. 14, 23). Навіщо мені сонце й місяць та ці чудеса, коли Сам Владика всього зійде до мене й оселиться в мене. Немає мені потреби в тому. Навіщо мені все це? Він Сам буде для мене сонцем, місяцем і світлом. Скажи мені: чого б ти хотів, прийшовши до царського палацу: чи того, щоб мати нагоду переставляти речі, прикріплені (до свого місця), чи бути в такій близькості до царя, щоби він сам захотів прийти до тебе? Чи не хотів би ти більше останнього, ніж першого?
А що, хіба не дивно, що людина повеліває так само, як і Христос? Але Христос, скажеш, не має потреби в Отцеві, а діє власною владою. Так, отож визнай насамперед і скажи, що Він не має потреби в Отцеві й діє власною владою, тоді і я запитаю тебе або, точніше, навчу тебе щодо молитви, яку Він вимовляв, що вона була справою Його поблажливості й домобудівництва. Адже Христос, звичайно, не менший за Ісуса Навина і Він може повчати нас і без молитви. Як учитель, коли ти чуєш, як він лепече і називає букви, то не вважаєш його незнаючим, і коли він питає, де така буква, ти розумієш, що він питає не тому, що не знає, а тому, що хоче навчити учня. Так і Христос звершував молитву, не маючи потреби в молитві, але бажаючи навчити тебе бути постійно уважним до молитви, звершувати її невпинно, уважно й невсипуще. Під невсипучістю я розумію не тільки те, щоби прокидатись уночі, але щоб і вдень пильнувати в молитвах: саме така людина називається невсипущою. І вночі, молячись, можна спати, і вдень, не молячись, можна пильнувати, коли душа спрямована до Бога, коли вона розуміє, з Ким розмовляє і до Кого звернене її слово, коли усвідомлює, що ангели стоять перед Ним зі страхом і трепетом, тоді як сама (людина) приступає, позіхаючи й чухаючись.
Молитва — це велика зброя, якщо вона звершується з належними думками. Щоби ти зрозумів її силу, зверни увагу на таке: безперестанна молитва подолала безсоромність, несправедливість, жорстокість і грубість: «Чуєте — сказав (Господь), — що каже суддя неправедний?» (Лк. 18, 6). Вона подолала лінощі, і чого не зробила дружба, те зробила безперестанна молитва: «Кажу ж вам, якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то через невідступність його, вставши, дасть йому, скільки той просить» (Лк. 11, 8). І негідну (жінку) безперестанна молитва зробила гідною: «Недобре, — сказав (Господь), — узяти хліб у дітей і кинути псам. Вона сказала: «Так, Господи! Але й пси їдять крихти, що падають зі столу господарів їхніх» (Мф. 15, 26-27).
5. Тож будьмо старанними в молитві. Вона є великою зброєю, коли звершується старанно, без пихи, від щирого серця. Вона змушувала втікати ворогів, вона приносила благодіяння цілому народові, і причому негідному: «Я бачив страждання народу Мого в Єгипті і почув волання його.., — говорить (Бог), — і йду визволити його» (Вих. 3, 7-8). Вона — спасенні ліки, що оберігають від гріхів і зціляють від злочину. До неї зверталася всіма покинута вдова. Тому, коли ми будемо молитися зі смиренням, коли будемо вдаряти себе в груди, подібно до митаря, коли будемо вимовляти, подібно до нього, слова: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!» (Лк. 18, 14), то отримаємо все. Так, ми не митарі, зате в нас є інші гріхи, не менші за його (гріхи). Не кажи мені, що ти грішний в малому, бо всяка (гріховна) справа в своїй суті є однаковою. Як убивцею однаково називається і той, хто вбив дитя, і той, хто вбив чоловіка, так і користолюбний є користолюбним і в малому, і у великому. І злопам’ятність — не малий, а великий гріх: «Шляхи ж злопам’ятних, — говорить (Премудрий), — до смерті» (Притч. 12, 28). І (Христос говорить): «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду», як і той, хто скаже своєму братові «рака» або «божевільний», і таке інше (Мф. 5, 22). Ми негідно причащаємося страшних Таїн, заздримо, лихословимо, а деякі з нас часто й упиваються. Кожна з цих справ сама собою є достатньою для того, щоби позбавити нас Царства (Небесного). А коли вони поєднаються разом, то яке виправдання ми можемо мати?
Багато нам потрібно каятися, улюблені, багато молитися, багато терпіти, багато виявляти старанності, щоб отримати обіцяні нам блага. Тож будемо говорити і ми: «Боже, будь милостивий до мене, грішного!». Хоча краще не тільки говорити, але й думати так. І коли хтось інший буде викривати нас, не будемо гніватися. Той (митар) чув (як про нього було сказано). Я не такий.., як цей митар», (Лк. 18, 11), і не спалахнув, але упокорився, отримав образу, але сам не відповідав образою. Той відкрив його рану, а він знайшов ліки. Тож і ми будемо говорити: «Будь милостивий до мене, грішного!». І коли хтось скаже нам таке ж саме, не будемо ображатися. А коли ми, хоча самі визнаємо за собою багато негідного, однак, почувши це від інших, обурюємося, то це вже не смирення і сповідання, а самолюбство і пиха. Невже, скажеш, називати себе самого грішником — це марнославство? Так, цим шляхом ми здобуваємо славу з боку людей смиренних, стаємо причиною подиву, похвал. А якби стали говорити про себе протилежне, то заслужили б зневагу. Так ми і це чинимо через пиху.
У чому ж полягає смирення? У тому, щоби сприймати зі смиренням, коли хтось інший нас ганьбить, усвідомлювати свій гріх, терпіти лихослів’я. Але і це було б ознакою не стільки упокорення, як розсудливості. Однак, хоча ми тепер називаємо самі себе грішними, негідними і говоримо багато чого іншого, та коли хтось інший скаже про нас щось таке, то ми спалахуємо, лютуємо. Чи бачиш, що у нас немає сповідання гріхів і навіть розсудливості? Ти сам називаєш себе таким, то не ображайся, коли чуєш те ж саме від інших, коли інші викривають тебе. Коли інші викривають тебе, тоді цим викриваються твої гріхи: вони на себе накладають тягар, а тебе приводять до благочестя. Послухай, що говорив блаженний Давид, коли його проклинав Семей: «Залиште його, нехай лихословить, тому що Господь повелів йому; може бути, Господь зглянеться на приниження моє, і воздасть мені Господь благістю за теперішнє його лихослів’я» (2 Цар. 16, 11-12). А ти, сам про себе кажучи багато поганого, обурюєшся, коли від інших не чуєш про себе тих похвал, які віддаються великим праведникам. Чи бачиш, що ти жартуєш у тому, в чому жартувати не можна? Так ми й відхиляємо похвали, бажаючи інших похвал, щоби потім отримати великі похвали, щоби нам ще більше дивувалися. Так, не сприймаючи похвал, ми робимо це для їх збільшення, і взагалі в нас усе робиться з пихою, а не зі справедливістю. Ось тому у нас усе даремно, все не так. Отже, закликаю вас: утримаймося хоча би нині від джерела зла — пихи, будемо жити побожно, щоб нам сподобитися і майбутніх благ у Христі Ісусі, Господеві нашому.
Бесіда 26 | Зміст | Бесіда 28
