«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 26

«Вірою в майбутнє Ісаак поблагословив Якова
та Ісава. Вірою Яків, помираючи, поблагословив
кожного сина Йосифового і поклонився на верх
жезла свого. Вірою Йосиф, при кончині, нагадував
про вихід синів Ізраїлевих і про кістки свої
заповідав» (Євр. 11, 20-22)

1. «Багато хто, — говорить (Господь), — з пророків і праведників бажали бачити те, що ви бачите, і не бачили, і чути те, що ви чуєте, і не чули» (Мф. 13, 17). Невже праведники знали все майбутнє? Звичайно. Якщо Син (Божий) не відкривався тим, які не могли прийняти Його через свою немічність, то поза сумнівом, що Він відкривався тим, які прославилися чеснотами. Так і Павло говорить тепер, що вони знали майбутнє, тобто про воскресіння Христове. Або це він говорить, або слова його «вірою в майбутнє» стосуються не майбутнього віку, а того, що має бути тут згодом. Бо як інакше людина, яка знаходиться в чужій землі, могла давати такі благословення? А з іншого боку, чому він, отримавши благословення, сам не побачив його звершення? Чи бачиш, що і про Якова можна сказати те ж саме, що я сказав про Авраама, тобто, що він не скористався благословенням, і плоди цього благословення перейшли на його нащадків, а він сам бачив їх у майбутньому? Так, ми знаємо, що брат його жив у великому достатку. А він проводив усе життя в рабстві, труді, небезпеках, неспокої, печалі й страху, і на запитання фараона відповів: «Малі і нещасні дні життя мого» (Бут. 47, 9). А той — у безпеці та цілковитій свободі і згодом став страшним (для Якова). То коли сповнилося благословення (дане йому), якщо не в майбутньому?

Бачиш, як грішники завжди насолоджувалися земними благами, а праведні — навпаки, хоч і не всі. Ось Авраам був праведник і насолоджувався земними благами, однак зі скорботою та спокусами: у нього було тільки багатство, а всі інші його обставини були наповнені скорботами. Та й неможливо праведникові не терпіти скорбот, хоч би він був і багатим, — коли він готовий терпіти втрати, несправедливості та все інше, то неодмінно зазнає скорбот. Отож він, хоч і насолоджується багатством, але не без скорбот. Чому? Бо відчуває скорботу та печалі. А якщо праведники тоді переживали скорботи, то тим більше тепер.

«Вірою в майбутнє, — каже, — Ісаак поблагословив Якова та Ісава». Хоч Ісав був старший, однак першим він ставить Якова, — саме за його благочестя. Бачиш, якою була віра (Ісаака)? Справді, як же він обіцяв би синам такі великі блага, якщо тільки не через віру в Бога? «Вірою Яків, помираючи, поблагословив кожного сина Йосифового». Тут слід було би висловити всі його благословення, щоб яскравіше відкрилась і віра його, і пророцтво. «І поклонився, — каже, — на верх жезла свого». Тут (Апостол) указує, що Яків не тільки сказав, але так надіявся на майбутнє, що відверто вказав на це. Оскільки від Єфрема мав вийти інший цар, то він і каже: «І поклонився на верх жезла свого», тобто, будучи вже старцем, він поклонився Йосифові, вказуючи на те, що має бути поклоніння йому від усього народу. Це частково вже звершилося, коли йому кланялися брати, але вповні мало звершитися пізніше, через десять поколінь.

Бачиш, як він провістив майбутнє? Бачиш, яку віру мали праотці, як вони вірували в майбутнє? Приклади, які наводяться тут, є прикладами: одні — терпіння в стражданнях і позбавленні всіх благ, а такими є приклади щодо Авраама й Авеля; інші — віри в те, що є Бог і відплата, і таким є приклад щодо Ноя. Слово «віра» має багато значень, воно висловлює то одне, то друге, а тут означає, що буде відплата, що не всіх чекає одне і те ж, що заради нагороди насамперед потрібно трудитися. Приклад Йосифа — це приклад віри. Йосиф чув, що Бог сповістив і обіцяв Авраамові: «Всю землю, що ти бачиш, Я дам тобі та нащадкам твоїм навіки» (Бут. 13, 15). Тому, будучи в чужій землі і ще не бачивши звершення обіцяного, не падав духом, а вірував так, що нагадував про вихід і дав заповіт про свої кістки. Отож він не тільки сам вірував, а ще й інших приводив до віри. Для того він і заповідав, щоб вони завжди пам’ятали про вихід, і не заповідав би він про свої кістки, якби не був упевнений, що буде вихід. Якщо після цього хтось скаже: ось і праведники піклувалися про могили, — ми такому відповідаємо: вони піклувалися саме тому, а не через щось інше, бо знали, що «Господня земля і все, що наповнює її» (Пс. 23, 1). Це знав і (Йосиф), який мав таку мудрість і провів усе своє життя в Єгипті. Він, звичайно, міг би, якби захотів, повернутися звідти й не нарікати та тужити. А коли він, покликавши туди свого батька, заповідав винести звідти свої кістки, то хіба це не є очевидним, що саме з цієї причини?

2. А що, скажи мені, кістки самого Мойсея хіба лежать не в чужій землі? Ми не знаємо, де лежать кістки Аарона, Даниїла, Єремії та багатьох апостолів. Гроби Петра, Павла, Іоана й Фома відомі, а багатьох інших зовсім невідомі. Але ми не повинні засмучуватися через це і бути малодушними, бо хоч би де ми були поховані, «Господня земля і все, що наповнює її». Неодмінно буває те, що повинно бути, а проливати сльози, засмучуватися й оплакувати померлих, — це властиво легкодухості. «Вірою по народженні Мойсея батьки ховали його три місяці» (Євр. 11, 23). Бачиш, як вони тут на землі надіялися на те, що мало бути після їхньої смерті? І багато чого справді сталося після їхньої смерті. Це сказано тим, які кажуть: після їх смерті звершується те, чого вони не отримали за життя і на що не сподівалися після смерті. Але Йосиф не сказав: Бог не дав (обіцяної) землі за життя ані мені, ані моєму батькові, ані моєму дідові, благочестя якого заслуговувало пошани, то як же Він сподобить грішних людей того, чого не дав їм? Він не говорив так, а подолав і переміг усе це вірою.

Сказавши про Авеля, Ноя, Авраама, Ісаака, Якова, Йосифа, які є славними й знаменитими, далі (Апостол) ще примножує втіху, подаючи для прикладу й невідомі особи. Зовсім не дивно, що так чинили знамениті особи, тож виявитися нижчими за них не так прикро, зате виявитися нижчими за осіб невідомих — це сумно. І починає він з батьків Мойсея, людей невідомих, які не мали нічого такого, що мав син. Далі, продовжуючи мову, ще сильніше висловлює безглуздість (невір’я), вказуючи на блудних жінок і вдів: «Вірою, — каже, — Раав, блудниця, з миром прийнявши підглядачів (та повівши їх іншою дорогою), не загинула з невірними» (Євр. 11, 31). Він указує на наслідки не тільки віри, але й невір’я, як наприклад, щодо Ноя.

Однак треба сказати про батьків Мойсея. Фараон наказав знищити всіх немовлят чоловічої статі, і ніхто не міг уникнути небезпеки. То чому ж вони надіялися врятувати своє дитя? Завдяки вірі. Якій вірі? «Бо вони бачили, — каже, — що дитина дуже гарна». Сам вигляд його надихав їх до віри. Так праведникові дарується велика благодать від самого початку, ще з пелюшок, і це робить не природа, а Бог. Поглянь, справді, новонароджене дитя відразу виявилося прекрасним, а не потворним. Чия це була (справа)? Не природи, а благодаті Божої, яка спонукала і язичницю єгиптянку і надихнула її так, що вона взяла і прийняла до себе (немовля). Однак у них (батьків його) віра не мала достатньої основи, бо чого можна було чекати від самого зовнішнього вигляду? А ви, каже (Апостол своїм слухачам), віруєте завдяки ділам, маючи багато підстав для віри. Справді, з радістю сприймати розкрадання майна і таке інше — це справа віри й терпіння. Та оскільки вони вірували, а потім стали малодушними, то він указує, що віра стародавніх була стійкою, як наприклад, віра Авраама, хоч обставини вочевидь перешкоджали їй. «І не злякалися, — каже, — царського повеління». Хоча воно виконувалося, однак вони просто вичікували. І це було справою батьків, а сам Мойсей тут нічого не доклав.

Далі знову наводить інший приклад, близький (до слухачів), і навіть набагато сильніший, ніж той. Який саме? «Вірою Мойсей, досягнувши віку, відмовився називатися сином дочки фараонової і захотів краще страждати з народом Божим, ніж мати тимчасову гріховну насолоду, і ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби; бо він дивився на нагороду» (Євр. 11, 24-26). Він мовби так говорить їм: ніхто з вас не залишив ані царського двору, двору прекрасного, ані таких скарбів, і не відмовився бути царським сином, коли це було можливо, як учинив Мойсей. А що він не просто відмовився від цього, (Апостол) пояснив, сказавши: «Відмовився», тобто знехтував, вважав за ніщо. Коли очікувало небо, то зайвим було захоплюватися єгипетським двором.

3. І поглянь, як тут Павло дивно висловився. Він не сказав: вважаючи небо і небесні речі багатством більшим, ніж єгипетські скарби. А що? «Ганьбу Христову». Бути зганьбленим заради Христа він вважав кращим, ніж жити в задоволеннях, — саме це для нього вже було нагородою. «Захотів краще страждати з народом Божим». Ви, каже, страждаєте самі за себе, а він вважав за краще страждати за інших, і добровільно піддав себе таким небезпекам, тоді як міг би й благочестиво жити, і користуватися благами. «Ніж мати тимчасову гріховну насолоду». Гріхом називає тут небажання страждати разом з іншими — це, каже, він вважав гріхом. А коли він вважав гріхом неготовність страждати з іншими, то виходить, що страждання, — це велике благо, якому він добровільно віддався, залишивши царський двір. Він учинив це, передбачаючи щось велике. Тому (Апостол) і сказав: «Ганьбу Христову вважав більшим для себе багатством, ніж єгипетські скарби», Що означає «ганьбу Христову»? Це та ганьба, яку ви терпите, ганьба, яку терпів Христос, або й те, що він терпів заради Христа, коли лихословили його через камінь, з якого він вивів воду: «Камінь же, — сказано, — був Христос» (1 Кор. 10, 4). Коли буває ганьба Христова? Коли ми, залишаючи батьківські звичаї, терпимо наругу, коли, страждаючи, звертаємося до Бога. Так і він терпів ганьбу Христову, коли чув: «Чи не думаєш убити мене, як убив [учора] єгиптянина?» (Вих. 2, 14).

Ганьба Христова в тому, щоби терпіти до кінця, до останнього видиху, як Він сам терпів ганьбу і чув від тих, за кого розпинався, від своїх одноплемінників: «Якщо Ти Син Божий» (Мф. 27, 40). Ганьба Христова в тому, коли хтось терпить ганьбу від своїх, від тих, кому благодіє. Так і Мойсей терпів ганьбу від того, кому благодіяв. Тут (Апостол) підбадьорює їх, указуючи, що так терпів Христос і Мойсей, дві знамениті особи. Ця ганьба більше Христова, ніж Мойсеева, оскільки була від своїх. І як Мойсей ніскільки не опирався, так і Христос не посилав блискавок, але, коли Його ганьбили, Він терпів усе від тих, що кивали своїми головами. Оскільки, ймовірно, і вони (тодішні євреї) чули те ж саме і бажали відплати, то (Апостол) каже, що Христос і Мойсей так само страждали. Отож життя, наповнене задоволеннями, є гріховним, а наповнене ганьбою, 1 Христове. То чого ти бажаєш тепер? Ганьби Христової чи задоволень?

«Вірою залишив він Єгипет, не побоявшись царського гніву, бо він, мовби бачачи Невидимого, був твердий» (Євр. 11, 27). Як ти говориш: «Не побоявшись»? Писання, навпаки, каже, що, почувши, він злякався, а тому й шукав спасіння втечею: втік, заховався і після того перебував у страху. Вникни уважніше в сказане. Слова, «не побоявшись царського гніву», сказані стосовно того, що він потім знову з’явився (перед царем). Якби він боявся, то пізніше не з’явився б, не прийняв би на себе клопотання. А коли він узяв на себе цю справу, то це означає, що в усьому надіявся на Бога. Не сказав: (цар) шукає мене, домагається цього, тому я не можу повернутися. Отже, і втеча його була справою віри. А чому, скажете, він не залишився? Щоб не наражати себе на очевидну небезпеку. Кидатися в небезпеку й говорити: подивлюся, чи збереже мене Бог, — це властиво тому, хто спокушає (Бога). Так говорив Христові диявол: «Якщо Ти є Син Божий, кинься вниз» (Мф. 4, 6). Бачиш, що даремно наражати себе на небезпеку і марно випробовувати, чи збереже нас Бог, — це справа диявольська. (Мойсей) не міг захищати тих, які були невдячними щодо його благодіянь, отож безглуздо і нерозсудливо було б залишатися там. Все ж таки він це вчинив, оскільки, «мовби бачачи Невидимого, був твердий».

Так і ми, якщо будемо завжди споглядати Бога розумом, якщо постійно будемо пам’ятати про Нього, то для нас все виявиться легким, усе можливим, ми все будемо переносити легко і станемо вищими за все. Адже, побачивши улюблену людину і навіть при згадці про неї, наша душа підбадьорюється і розум підноситься, і все ми переносимо легко, втішаючись цією згадкою, то чи може відчувати якусь скорботу або боятися щось страшного й небезпечного той, хто живе думкою про Того, Хто сподобив нас істинної любові, і пам’ятає про Нього? Чи буде він колись малодушним? Ніколи. Для нас усе здається важким тому, що ми не пам’ятаємо про Бога так, як необхідно, не маємо Його постійно у своїй свідомості. Він справедливо міг би сказати нам: ти забув про Мене, і Я забуду про тебе. Так відбувається двояке зло: ми забуваємо про Нього, а Він — про нас. Ці дві обставини, хоча тісно поєднані між собою, все ж таки залишаються двома. Велика справа, щоби Бог пам’ятав про нас, великим є і те, щоб ми пам’ятали про Нього: від одного залежить обрання добра, від іншого — перебування в ньому і завершення. Тому говорить пророк: «Згадав я Тебе в землі Йорданській і Єрмонській, з гори Малої» (Пс. 41, 7). Так говорив народ ізраїльський, перебуваючи у Вавилоні: «Там згадував про Тебе».

4. Так повинні говорити і ми, подібно до тих, що жили у Вавилоні. Хоча ми живемо не серед (чужоземних) ворогів, але так само знаходимося серед ворогів. Між тими одні жили, як полонені, а другі не відчували полону, як наприклад, Даниїл і три юнаки. Вони, перебуваючи в полоні, були в цій країні більш славними, ніж сам цар, який полонив їх, і той, хто поневолив, поклонився полоненим. Бачиш, яка велика чеснота? У самому полоні (цар) служив їм, наче володарям, — отже, він був більшим невільником, ніж вони. Не було б настільки дивним, якби він поклонився їм, прийшовши в їхню вітчизну, або, якби вони там царювали. Дивним є те, що той, хто зробив їх в’язнями, взявши в полон і маючи їх у своїй владі, перед очима всіх не посоромився поклонитися їм і принести жертву. Бачите, якими насправді славними є діла Божі, а справи людські — темрява? Не знав він, що забирав (у полон) володарів для себе і вкидав у піч тих, яким повинен був поклонитися. А для них усі прикрощі були, наче сон.

Отже, будемо, улюблені, боятися Бога, будемо боятися Його, і тоді, хоч би ми потрапили в полон, будемо славнішими за всіх. Нехай буде властивий нам страх Божий, і тоді ніщо не засмутить нас: чи то буде бідність, чи хвороба, чи неволя, чи рабство, чи щось інше скорботне. Навпаки, все це навіть буде допомагати нам у досягненні протилежного. Ті були полоненими, і цар поклонився їм. Павло був ремісником наметів, а йому хотіли принести жертву, як Богові. Тут виникає питання, оскільки багато хто питає: чому апостоли відкинули жертвопринесення, роздерли свій одяг, утримали народ від цього наміру й зі сльозами говорили: «Що це ви робите? І ми такі самі люди» (Діян. 14, 15), а Даниїл нічого такого не зробив? Що він був чоловік смиренний і не менше за них віддавав славу Богові, — це видно багато в чому. По-перше, це особливо видно в тому, що його любив Бог. Якби він привласнював собі божественну честь, то Бог не дав би йому залишитися живим, не кажу вже благоденство. По-друге, це видно в тому, що він з великою відвагою говорив: «Мені таємниця ця відкрита не тому, що я мудріший за всіх, хто живе, але для того, щоб відкрито було цареві розуміння» (Дан. 2, 30). По-третє, в тому, що він був у рові заради Бога, і коли пророк приніс йому їжу, то він сказав: «Згадав Ти про мене, Боже» (Дан. 14, 38), — таким було його смирення й упокорення! Він був у рові заради Бога і вважав себе негідним того, щоби (Бог) пам’ятав про нього і почув його.

А ми, насмілюючись чинити безліч нечистих справ і будучи злочинними більше за всіх, як тільки не почута наша перша молитва, відступаємо (від Бога). Справді, відстань між ними і нами така велика, як між небом і землею, або ще більша. Що ти говориш (пророче)? Після стількох подвигів, після чуда, що звершилось у рові, ти вважаєш себе ще таким нікчемним? Так, каже, хоч би що ми робили, «ми раби нікчемні» (Лк. 17, 10). Так він виконував євангельську заповідь ще раніше, ніж вона було висловлена, і вважав себе нікчемним. Бог згадав про мене, говорив він. І поглянь, яким смиренням наповнена сама молитва його. Так говорили і три юнаки: «Згрішили ми, і вчинили беззаконно» (Дан. 3, 29), і завжди виявляли своє смирення. Даниїл мав безліч причин для звеличування, але він знав, що все це було в нього через те, що він не величався, тому й не загубив скарбу. Всі люди і весь світ прославляв його не тільки тому, що цар, поклонившись перед ним, приніс йому жертву, а тому, що визнавав його богом той, кого самого вважали богом світу, як видно зі слів пророка Єремії: «Я віддаю усі землі ці у руки Навуходоносора.., раба Мого» (Єр. 27, 6). І з його Писань так само видно, що йому дивувалися не тільки там, де він жив, але скрізь, і коли він Писаннями засвідчив про рабство і чудо, то став ще більш відомим, ніж якби інші народи самі бачили його у себе. Так само дивувались і його мудрості: «Ось,— каже (пророк), — ти премудріший за Даниїла?» (Єз. 28, 3). І після всього він був такий смиренний, що готовий тисячу раз померти заради Владики.

5. А чому при такому смиренні він не відкинув як поклоніння йому від царя, так і жертви? Про це я не скажу, бо для мене досить тільки запропонувати питання, а інше надаю вам, щоби хоча таким способом розворушити ваш розум. Отже, застерігаю вас: усе робити зі страхом Божим, маючи стільки прикладів того, що ми неодмінно отримаємо і земні блага, коли будемо щиро прагнути майбутніх. А що (Даниїл) учинив так не з гордості, це видно зі слів, які він сказав: «Дари твої нехай залишаться у тебе» (Дан. 5, 17). Тут знову виникає інше питання: чому він, відмовившись словами, насправді прийняв цю честь і став носити ланцюг? Ірод, який чув слова: «Це голос Бога, а не людини» (Діян. 12, 22), і після цього не віддав славу Богові, розірвався так, що вивалилися нутрощі його. А він (Даниїл) прийняв божественну честь і не тільки у словах. Тут необхідно пояснити, що це означає.

Там народ міг упасти в більше ідолопоклонство, а тут — ні. Чому? Бо коли (Даниїла) вважали таким, то честь стосувалася Бога, як він сам наперед сказав: «Мені таємниця ця відкрита не тому, що я мудріший за всіх, хто живе» (Дан. 2, 30). З іншого боку, і не видно, щоби він прийняв жертвопринесення. Хоча цар сказав, що потрібно принести жертву, але не видно, щоб це було звершено. А там уже привели волів для жертвопринесення, і назвали одного (Апостола) Юпітером, іншого Меркурієм. А ланцюг він прийняв для того, щоби бути помітним (для інших). Але чому він явно не відкинув жертви? Там ще не звершували (жертвопринесення), а тільки приступали, однак апостоли перешкодили, тому й тут слід було зупинити справу, а крім того, там був увесь народ, а тут цар. Чому пророк не відхилив, про це я сказав раніше, тобто, що він приносив йому жертву не як Богові, що могло шкодити шануванню Бога, а через велике чудо. Як саме? Він видав такий наказ заради Бога, визнаючи цим Його владу, а тому не віднімав у

Нього честі. А ті не так: вони вважали самих (апостолів) богами, тому й були утримані. Крім того, (Навуходоносор) наперед поклонився, а вже потім так учинив, і поклонився він йому не як Богові, але як мудрому чоловікові. Та й не видно, щоби він приніс жертву, а коли й приніс, то проти волі Даниїла. А ще: чому Навуходоносор назвав його Валтасаром — ім’ям самого Бога? Так мало (язичники) поважали своїх богів, що і полоненому дав це найменування той, хто наказував усім поклонятися різним та всіляким ідолам і шанував дракона. Водночас вавилоняни були набагато безрозсуднішими за лістрян, тому й неможливо було відразу напоумити їх. І багато чого можна було б сказати тут, але поки що досить і цього.

Отже, якщо ми хочемо отримати всі блага, то будемо шукати благ Божих. Як шукаючі світських благ утрачають і ті, й інші, так і ті, що вважають найкращими блага Божі, одержують і ті, й інші. Тож будемо шукати цих, а не тих, щоб нам сподобитися обіцяних благ із Христом Ісусом, Господом нашим.


Бесіда 25 | Зміст | Бесіда 27


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору