«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 28

«Тинялися в овечих і козячих шкурах, терплячи
нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ
не був достойний, блукали по пустелях і горах,
по печерах та ущелинах землі» (Євр. 11, 37-38)

1. Завжди, а особливо коли я роздумую про подвиги святих, мені приходить на думку осуджувати свої справи. Ми навіть уві сні не відчували того, в чому ці мужі провели весь час: не в покаранні за гріхи, а постійно звершуючи добрі справи й постійно терплячи скорботи. Уяви Іллю, про якого тепер у нас починається розмова. Це про нього тут говорить (Апостол) словами: «Тинялися в овечих і козячих шкурах», і ним завершує приклади, вже не називаючи інших, оскільки й для них то було справою звичайною. Сказавши про апостолів, що вони «були побиті камінням, перепилювані, зазнавали катування, помирали від меча», він знову повертається до Іллі, який постраждав подібно до них. Оскільки вони ще не мали такої думки про апостолів, то він подає повчання і розраду через приклад того, хто був вознесений і кому вони надзвичайно дивувалися.

«Тинялися, — каже, — в овечих і козячих шкурах, терплячи нестатки, скорботи, озлоблення; ті, яких увесь світ не був достойний». Через надзвичайні скорботи вони не мали, каже, ані одягу для прикриття себе, ані міста, ані дому, ані притулку, як і Христос говорив про Себе: «Син же Людський не має де голови прихилити» (Мф. 8, 20). Але що я кажу: ані притулку? Навіть спокою. І в пустелях вони не знаходили спокою, адже (Апостол) не сказав, що вони перебували в пустелях, але що й там поневірялися і звідти були гнані, не тільки з населених країн, але й із ненаселених. Тут він згадує і про місця, де вони знаходилися, і про те, що там відбувалося з ними: Терплячи нестатки, — каже, — скорботи». Вас, каже, осуджують через Христа, те ж саме робили і з Іллею. Але за що його осуджували, гнали, переслідували і примушували знемагати від голоду? Те ж саме і вони тоді терпіли, як він говорить в іншому місці, що браття вирішили послати учням, які страждали: «Тоді ученики ухвалили, щоби кожен, хто що мав, послав допомогу браттям, які живуть у Юдеї.» (Діян, її, 29). Так було з ними.

«Терплячи озлоблення», — каже. Тобто страждаючи, терплячи вигнання, небезпеки. Те ж саме було і з ними. А слова «блукали по пустелях і горах, по печерах та ущелинах землі» означають не що інше, як те, що вони поневірялися, наче втікачі та переселенці, наче люди, що винні у важких злочинах і негідні дивитися на сонце. Навіть у пустелях не знаходили притулку, а постійно мусили бігати, повинні були шукати притулку, повинні були живими зариватися в землю, постійно терпіти страх. «І всі ці, засвідчені у вірі, не одержали обіцяного, тому що Бог передбачив про нас щось краще, щоб вони не без нас досягли досконалості» (Євр. 11, 39-40). То яка, каже, нагорода за таку надію? Яка подяка? Велика, така велика, що навіть неможливо висловити словом: «Не бачило око, — каже, — і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Але вони ще не отримали цього, ще чекають, померши в такій скорботі. Вже минуло стільки часу, як вони залишилися переможцями, і ще не отримали нагороди. А ви, знаходячись ще в подвигах, нарікаєте? Подумайте, що означає і чого вартує Авраамові й апостолові Павлові чекати, коли ти досягнеш досконалості, щоб тоді мати можливість отримати нагороду. Спаситель провістив, що Він не дасть їм нагороди, поки ми не прийдемо, подібно як люблячий батько говорить послушним дітям, які виконали свою справу, що не дасть їм їсти, поки не прийдуть їхні брати. А ти нарікаєш, що ще не отримав нагороди? А що має робити Авель, який перший переміг і залишається без вінця? А що Ной? А що інші, які жили в ті часи і чекають тебе і тих, які будуть після тебе?

Бачиш, що ми маємо перевагу перед ними? Тому добре сказав (Апостол): «Бог передбачив про нас щось краще». Щоб не подумали, ніби вони мають перевагу перед нами в тому, що отримають вінці першими, (Бог) визначив увінчати всіх у визначений час, і той, хто переміг за стільки років, отримає вінець разом з тобою. Чи бачиш піклування (Боже про нас)? І не сказав: щоб не без нас були увінчані, але, «щоб вони не без нас досягли досконалості», тобто саме тоді вони і виявляться досконалими. Вони випередили нас подвигами, але не випередять отриманням вінців. І це не є несправедливістю щодо них, а честю щодо нас, оскільки й вони чекають своїх братів. Якщо всі ми — одне тіло, то для цього тіла більше задоволення, коли воно увінчається цілком, а не частинами. Праведники тому й заслуговують подиву, що вони радіють благами братів так само, як і власними. І вони самі бажають бути увінчаними з іншими своїми членами, бо в загальному прославлянні велике задоволення. «Тому і ми, маючи довкола себе таку хмару свідків» (Євр. 12, 1).

2. Писання часто запозичує втішання в прикрощах від звичайних явищ, як наприклад, коли пророк говорить: «І буде намет для осінення вдень від спеки і для притулку, і захисту від непогоди і дощу» (Іс. 4, 6); і Давид: «Удень сонце не опалить тебе, а вночі — місяць» (Пс. 120, 6). Так (1 Апостол) тут говорить, що як хмара своєю тінню захищає того, кого палить пекуче проміння, так і згадка про святих відновлює й укріплює душу, пригнічену прикрощами. Не сказав, що висить над нами, але, «маючи довкола себе таку хмару», що означає дещо більше і вказує, що, облягаючи довкола, (ця хмара свідків) робить нас більш безпечними. А свідками він називає не тільки новозавітних мужів, але й старозавітних, бо й вони свідчили про велич Божу, як наприклад, троє юнаків, сучасники Іллі й усі пророки.

Скиньмо з себе всякий тягар». Який «всякий»? Тобто сон, байдужість, низькі помисли, все людське. «І гріх, який нас обплутує . «Який нас обплутує», — каже, тобто або легко опановує нами, або легко перемагається, і краще останнє, оскільки ми можемо, коли захочемо, легко перемогти гріх, тому «з терпінням, — каже, — підемо на подвиг, який чекає на нас». Не сказав: будемо боротися, або змагатися, або битися, але, що найлегше в боротьбі, на те й указує. І не сказав: поспішимо, але: будемо терпеливі на шляху цього подвигу, не будемо знемагати. «І з терпінням підемо на подвиг, який чекає на нас».

Далі представляє головну розраду, яку він подає і раніше, і після, тобто Христа: «…дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса» (Євр. 12, 2). І сам Христос постійно говорив учням: «Якщо господаря дому назвали Вельзевулом, то чи не тим більше — домашніх його?» (Мф. 10, 25); і ще: «Учень не вищий за вчителя і слуга не вищий за господаря свого» (Мф. 10, 24). «Дивлячись», — каже, тобто, щоб нам навчитися подвигів, будемо споглядати на Христа. Як у всіх мистецтвах і вправах ми дивимося на вчителів і так переймаємо мистецтво своєю душею, переймаючи за допомогою зору для себе деякі правила, так само й тут. Коли ми хочемо трудитись і навчитися трудитися добре, то будемо дивитися на Христа, «на Начальника і Виконавця віри Ісуса». Що це означає? Те, що він вселив у нас віру, він поклав початок, як і Христос говорив Своїм учням: «Не ви Мене обрали, але Я вас обрав» (Ін. 15, 16). І Павло каже: «Тоді пізнаю, подібно як і я пізнаний» (1 Кор. 13, 12). А коли Він сам поклав у нас початок, то Він же вчинить і кінець. «Який замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення», тобто він міг би й не страждати, якби захотів, бо Він «не вчинив гріха, і не було неправди в устах Його» (Іс. 53, 9), як і сам він говорить в Євангелії: «Йде князь світу цього, і в Мені він не має нічого» (Ін. 14, 30).

Отже, Він міг би, якби захотів, не йти на хрест: «Я душу Мою віддаю, — говорить Він, — щоб знову прийняти її. Ніхто не відбирає її від Мене, але Я Сам віддаю її. Маю владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10, 17-18). А коли Він, не маючи ніякої потреби бути розіп’ятим, розіп’явся заради нас, то чи не тим більше справедливо нам усе переносити мужньо? «Який замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення». Що означає «зневаживши посоромлення»? Він вибрав, каже, ганебну смерть. Нехай Він помер, але навіщо ганебною смертю? Не для чогось іншого, як для того, щоби навчити нас вважати за ніщо людську славу. Тому він і обрав таку (смерть), не будучи причетним до гріха, щоб навчити нас мужньо зустріти її і вважати її за ніщо. Чому не сказав про скорботу, але про посоромлення? Бо (Христос) переносив це не зі скорботою. То що врешті-решт? Послухай, що сказано далі: «І сів праворуч престолу Божого». Бачиш переможну нагороду? Те ж саме говорить Павло і в іншому посланні: «Тому і Бог звеличив Його і дав Йому ім’я вище над усяке ім’я, щоби перед іменем Ісуса схилилося всяке коліно небесних, земних і пекельних» (Флп. 2, 9-10). Це говорить він (про Христа) у плоті.

Однак, хоч би й не було ніякої нагороди, то цього прикладу було б достатньо, щоби переконати нас терпіти все А нині нам пропонуються нагороди і не будь-які, а великі й невимовні. Отже, коли ми будемо терпіти щось таке, то, перш ніж дивитися на апостолів, будемо споглядати на Христа. Чому? Бо все Його життя було наповнене скорботами: він часто чув, як Його називали біснуватим, обманщиком, чародієм. Іноді юдеї говорили: «Чоловік Цей не від Бога» (Ін. 9, 16); а іноді: «Він зваблює народ» (Ін. 7, 12); і ще: «Той обманщик, коли ще був живий, сказав: через три дні воскресну» (Мф. 27, 63). І в чародійстві звинувачували Його, кажучи: «Він виганяє бісів не інакше, як силою Вельзевула, князя бісівського» (Мф. 12, 24); і в тому, що Він біснується і має біса: «Чи не правду ми говоримо.., — казали, — Він біса має і безумствує» (Ін. 8, 48; 10, 20)? І такі відгуки вислуховував Він від них тоді, коли чинив благодіяння, звершував чудеса, являв діла Божі. Якби Він вислуховував це, не роблячи нічого такого, то не було б нічого дивного. Але коли Він, навчаючи істин, був названий обманщиком, виганяючи бісів, був осуджений як такий, що має біса, знищуючи все супротивне, був проголошений чародієм, то хіба це не надто дивно? Так, на Нього невпинно зводили такі звинувачення.

3. Коли хочеш знати про ті насмішки й осуд, що були спрямовані проти Нього, і які особливо обурюють наші душі, то послухай, як сміялися, по-перше, над Його походженням: «Чи це не Ісус, син Йосифів, — говорили, — чи Він не син теслі? Чи не Його Мати зветься Марією і брати Його Яків та Іосія, і Симон, та Юда?» (Мф. 13, 55; Ін. 6, 42). І над вітчизною Його сміялися, кажучи, що Він з Назарета, висловлюючись так: «Роздивись і побачиш, що пророк з Галилеї не приходить» (Ін. 7, 52). Але Він переносив усі ці насмішки. Так само говорили: «Чи не сказано в Писанні, що Христос прийде з роду Давидового і з Вифлеєма, з того міста, звідки був Давид?» (Ін. 7, 42). Чи хочеш бачити й ті образи, які чинили Йому біля самого хреста? Кланялися Йому з насмішками, били, знущалися над Ним і говорили: «Проречи нам, Христе, хто вдарив Тебе» (Мф. 26, 68). Підносили оцет і говорили: «Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста» (Мф. 27, 40). Навіть раб первосвященика вдарив Його, а (Господь) сказав: «Якщо Я сказав зле, то доведи, що зле, а коли добре, за що ти б’єш Мене?» (Ін. 18, 23). Познущавшись над Ним, одягли Його в хламиду і плювали Йому в обличчя, і постійно глумилися над Ним, спокушаючи Його. Чи хочеш бачити звинувачення проти Нього і таємні, і явні, і з боку учнів? «Чи не хочете відійти і ви?» (Ін. 6, 67), — говорив Він їм. А далі: «Чи не біс у Тобі?» — говорили ті, що вже увірували (Ін. 7, 20). Скажи мені: хіба Він не віддалявся постійно то в Галілею, то в Юдею? Хіба Він не від пелюшок зазнавав багатьох спокус? Хіба Він не був немовлям, коли Мати, взявши Його, тікала до Єгипту? Тому (Павло) і каже: «Дивлячись на Начальника і Виконавця віри Ісуса, Який замість радості, яка Йому належала, витерпів хрест, зневаживши посоромлення, і сів праворуч престолу Божого» (Євр. 12, 2).

Тож будемо споглядати на Нього, а водночас і на (страждання) Його учнів, читаючи й слухаючи те, що говорить Павло: «У великому терпінні, в бідах і нестатках, у тіснотах, у ранах, у в’язницях, у вигнаннях, у трудах, у неспанні, в постах, в очищенні, у розумі» (2 Кор. 6, 4-6); і ще: «Навіть донині терпимо голод, і спрагу, і наготу, і страждаємо, і поневіряємось, і трудимось, працюючи своїми руками. Лихословлять нас, ми благословляємо; гонять нас, ми терпимо; ганьблять нас, ми благаємо» (1 Кор. 4, 11-13). Чи може хтось із нас сказати, що він переніс хоча щонайменшу частину таких страждань? Ми, каже він, як обманщики, як негідні, як такі, що нічого не маємо (2 Кор. 6, 10). І ще: «Від юдеїв п’ять разів дано було мені по сорок ударів без одного; три рази мене били палицями, один раз побивали камінням; три рази розбивався зі мною корабель, ніч і день пробув я у безодні морській; багато разів був я у подорожах», в скорботі, в тісноті, в голоді (2 Кор. 11, 24-26). А що все це було бажане Богові, то послухай, як про це він сам говорить: «Тричі благав я Господа про те, щоб він відступився від мене. Але Господь сказав мені: «Досить для тебе благодаті Моєї, бо сила Моя виявляється в немочі» (2 Кор. 12, 8-9). «Тому, — каже, — я себе почуваю добре в немочах, у кривдах, у нестатках, у гоніннях, в утисках», у ранах, у темницях, «щоби перебувала в мені сила Христова» (2 Кор. 12, 10.9). І послухай, що говорить Сам Христос: «У світі зазнаєте скорботи» (Ін. 16, 33). «Подумайте, — продовжує (Апостол), — про Того, Хто перетерпів таку над Собою наругу від грішників, щоб вам не знемогтися і не ослабнути душами вашими» (Євр. 12, 3).

Справедливо він додав це, бо коли страждання ближніх підбадьорюють нас, то яку розраду подає нам страждання Владики? Що зроблять з нами? І поглянь, як він, не перераховуючи всього, все визначив цим словом «наруга», тобто знущання, насмішки, образи, ганьба, — все це він назвав наругою. І не тільки це, але й усе те, що було впродовж Його земного служіння. Тож будемо, улюблені, постійно згадувати про це, вночі і вдень будемо пам’ятати про це, знаючи, що це принесе нам великі блага, що від цього ми отримаємо велику користь.

Велика, справді велика розрада для нас — страждання Христа й апостолів. Цей шлях до благочестя (Христос) вважав настільки прекрасним, що й Сам ішов ним, не маючи в тому потреби. Він визнавав скорботу такою корисною для нас, ніби вона була джерелом радості. Справді, послухай, що Сам Христос каже: «Хто не бере хрест свій і не йде слідом за Мною, той недостойний Мене» (Мф. 10, 38). Таким повчанням Він начебто висловлює таке: якщо ти учень, то наслідуй учителя, бо це властиво учневі. А коли він ішов скорботним шляхом, а ти йдеш радісним, тоді йдеш не тим шляхом, яким ішов Він, а іншим. То який же ти послідовник, коли не йдеш за Ним? Який ти учень, коли не наслідуєш Учителя? Так і Павло каже: «Ми немічні, а ви міцні; ви у славі, а ми в безчесті» (1 Кор. 4, 10). Хіба це розумно, каже, щоби ви мали прагнення, протилежні нам, і водночас, щоб ви були учнями, а ми — вчителями? Отже, улюблені, велике благо скорбота, вона чинить дві найбільші справи: очищає гріхи і робить нас мужніми.

4. Але що, скажеш, коли вона подолає і погубить? Ні, не скорбота вчинить це, а наші лінощі. Як саме? Коли ми будемо пильнувати, коли будемо благати Бога, щоб Він не допустив, «щоб ви не були спокушені більше, ніж можете» (1 Кор. 10, 13), коли будемо постійно віддані Йому, тоді ми вистоїмо мужньо і витримаємо боротьбу. Поки будемо мати Його своїм помічником, доти, хоч би спокуси нападали на нас сильніше за всякі буревії, вони будуть для нас сіном і листям, яке легко відносяться (вітром). Послухай Павла, який говорить: «Але все це переборюємо силою Того, Хто полюбив нас» (Рим. 8, 37); і ще: «Бо гадаю, що нинішні тимчасові страждання нічого не варті порівняно з тією славою, яка відкриється в нас» (Рим. 8, 18); і ще: «Бо короткочасне легке страждання наше викликає безмірну вічну славу» (2 Кор. 4, 17). Поглянь, як небезпеки, корабельні аварії, безперестанні скорботи та все інше він називає легким, то й ти наслідуй цей адамант, який начебто зовсім не вдягнувся тілом. Ти в бідності? Але не в такій, в якій був Павло, що терпів і голод, і спрагу, і наготу. І не один день він терпів це, а терпів постійно. Звідки це відомо? Послухай, що він сам говорить: «Навіть донині терпимо голод, і спрагу, і наготу» (1 Кор. 4, 11).

О скільки терпів (цей чоловік), який уже прославився проповіддю, який на той час уже двадцять років трудився, як він писав про це. «Знаю, — каже, — чоловіка у Христі, який чотирнадцять років тому (чи в тілі — не знаю, чи без тіла — не знаю, Бог відає) узятий був до третього неба» (2 Кор. 12, 2); і в іншому місці: «Потім, через три роки, пішов я до Єрусалима» (Гал. 1, 18). І ще послухай, як він каже: «Бо для мене краще вмерти, ніж щоб хто знищив похвалу мою» (1 Кор. 9, 15). І не тільки це, але послухай ще, що він говорить: «Ми як сміття для світу» (1 Кор. 4, 13). Що гірше за голод, холод, підступи з боку братів, яких він називає лжебратами? Чи не називали його і згубником світу, і спокусником, і обманщиком? Чи не били його бичами?

Тож будемо, улюблені, тримати це у своїй свідомості, будемо роздумувати про це, пам’ятати це, і ми ніколи не впадемо духом, хоч би нас кривдили, хоч би грабували, хоч би чинили тисячі інших лих. Дай Боже нам перебувати в блаженстві на небесах, а все земне стерпне. Дай нам, Боже, досягти блаженства там, а все земне зовсім не важливе. Це тінь і сновидіння, хоч би яким воно було, однак у порівнянні з майбутнім та очікуваним у ньому немає нічого важкого ані щодо якості, ані щодо часу. Що ми можемо порівняти з майбутніми муками, з невгасимим вогнем, з невмирущим черв’яком? Що земне можна порівняти зі скреготом зубів, ув’язненням у непроглядну пітьму, люттю, скорботою, зітханням? А щодо часу, то яке значення можуть мати навіть десятки тисяч літ у порівнянні з безмежними та нескінченними віками? Хіба це не мала крапля перед безмежною безоднею? А майбутні блага? Вони незрівнянно прекрасніші, ніж ці. «Не бачило око, — каже (Апостол), — і вухо не чуло, і на серце людини не приходило» (1 Кор. 2, 9). І продовжуватися вони будуть у безконечні віки. То невже не варто заради них тисячократно постраждати, бути вбитим, бути спаленим, зазнати тисячі смертей, перенести все, що тільки є жахливого і в словах, і в ділах? Бо (може трапитися так, що) будемо жити згоряючи у вогні, то чи не слід перенести все, щоби сподобитися тих обіцяних благ?

Але навіщо я даремно говорю це людям, які не хочуть навіть відмовитися від прихильності до грошей, вважають їх, наче безсмертними, і коли подадуть щось мізерне з багато чого, то думають, що вже виконали все? Ні, це не милостиня, милостиня — це (подаяння) тієї вдови, яка пожертвувала «все, що мала, весь прожиток свій» (Мк. 12, 44). А коли ти не хочеш подати стільки, скільки ця вдова, то віддай хоча би все зайве. Нехай буде в тебе всього достатньо, але без надмірності. Однак ніхто не подає навіть зайвого. А коли ти маєш безліч слуг і шовковий одяг, то все це зайве. Немає ані потреби, ані користі від того, без чого ми можемо жити, — це зайве, воно приходить ззовні. Поглянь, коли хочеш, без чого ми не можемо жити. Коли ми маємо тільки двоє слуг, то можемо жити. Бо коли деякі живуть зовсім без слуг, то яке виправдання ми можемо мати, не задовольняючись двома? Ми можемо мати й цегляний будинок із трьома кімнатами, і цього буде для нас достатньо. Скажи мені, хіба немає людей, які з дітьми і дружиною займають тільки одну кімнату? Тож нехай будуть у тебе, коли хочеш, двоє слуг. Але хіба не соромно, кажуть, вільній жінці ходити тільки з двома слугами? Ні, не з двома слугами соромно ходити вільній, а соромно ходити з багатьма. Можливо, ви смієтеся, слухаючи це. Повірте, соромно ходити з багатьма. Ви вважаєте чимось важливим ходити у супроводі безлічі слуг, наче якісь продавці овець або торговці невільниками. Це — гордість і пиха, а те — розсудливість і скромність. Вільній жінці потрібно відрізнятися не безліччю тих, що йдуть за нею, — яка чеснота мати багато невільників? Це невластиве нашій душі. А що невластиве душі, те не робить її вільною. Коли вона задовольняється небагато чим, тоді вона істинно вільна, а коли має потребу багато в чому, тоді раба й гірша за невільників.

5. Скажи мені: хіба ангели не самі облітають світ, хіба потребують когось, хто би супроводжував їх? Невже вони через те, що не потребують цього, гірші за нас, які потребуємо? А коли ангелам властиво не мати потреби в тих, що супроводжують, то хто ближче до ангельського життя: чи та, яка має потребу в багатьох слугах, чи та, яка в небагатьох? І хіба це соромно? Соромно робити щось негідне. Хто, скажи мені, більше звертає на себе увагу тих, що знаходяться на площі та, яку супроводжує багато хто, чи та, яку небагато? А ще більше за цю, яку супроводжують небагато. Хіба не та, яка виходить сама без жодної пишноти? Чи бачиш, наскільки перше є ганебним? Хто більше звертає на себе увагу тих, що знаходяться на площі: чи та, яка носить красивий одяг, чи та, яка одягається просто й невишукано? Хто більше звертає на себе увагу тих, що знаходяться на площі: чи та, яка їде на мулах з позолоченими покривалами, чи та, яка виходить просто і як трапилося, але з пристойністю? Хіба ми не звертаємо особливої уваги на останню, хоч і бачимо її, а першу не тільки багато хто прагне побачити, але й питають: хто вона така і звідки? Не буду говорити, скільки від цього виникає заздрості. А що, скажи мені, ганебніше: бути чи не бути предметом спостереження? Коли буває більш соромно: коли всі дивляться на неї чи коли ніхто не дивиться, коли хочуть дізнатися про неї чи коли зовсім не цікавляться? Чи бачиш, що ми робимо все це не через сором, а з пихи.

Однак вас неможливо відучити від цього, тому для мене досить напоумити вас, що простота не ганебна. Ганебний гріх, якого ніхто не вважає ганебним, а швидше вважає таким все інше, крім гріха. Одяг повинен у нас відповідати потребі, а не мати зайве. Але, щоб нам не дуже засмучувати вас, скажу тільки, що в нас не повинно бути ані позолоченого одягу, ані тонких покривал. Не я кажу це, не мої це слова, а блаженного Павла, який послухай, як повчає жінок прикрашати себе: «Не заплітанням волосся, не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом» (1 Тим. 2, 9). Що ж, Павле, навчи нас? Можливо, скажуть, що тільки золотий одяг є дорогоцінним, а шовковий не дорогоцінний? Тож навчи нас, як саме? «Маючи, — каже він, — їжу й одяг, будьмо задоволені тим» (1 Тим. 6, 8). Одяг повинен бути таким, щоб тільки прикривав. Для того Бог і дав нам його, щоб ми прикривали наготу, а це може робити і всякий недорогий одяг. Можливо, тепер ви смієтеся, носячи шовковий одяг. Справді, це заслуговує сміху. Що заповідав Павло, а що робимо ми? Не тільки до жінок я звертаюсь, але й до чоловіків. Все, що ми маємо, крім цього, є зайвим. Тільки вбогі не мають зайвого, хоча й вони, якби було можливо, так само не відмовилися б. Однак, хоч тільки зовнішньо, хоч насправді, — вони не мають зайвого. Так і ми будемо носити одяг, який відповідає необхідності. Справді, чому служить велика кількість золота? Це притаманне тим, що виступають на сцені, це їхній одяг, тих розпусних жінок, які роблять все для того, щоб виставитися. Нехай одягається актриса або танцівниця, їй хочеться привернути до себе всіх. А та, що присвятила себе благочестю, не повинна так прикрашатися, у нею є інша прикраса, набагато краща.

І у тебе є своє видовище, тож прикрашайся відповідно до цього видовища, вдягайся в цей наряд. Яке ж твоє видовище? Небо, хор ангелів. Кажу не тільки про тих, що присвятили себе дівоцтву, але й про світських, — це видовище відкрите для всіх віруючих у Христа. Тож будемо говорити те, чим можна принести задоволення цим глядачам, і одягатися так, щоб вони раділи. Скажи мені, справді, якби блудниця, залишивши золоті прикраси й одяг, сміх, жартівливі й непристойні слова, одягнулася в простий одяг і прикрасила себе невишукано, якби вона вийшла і стала говорити благочестиві слова, розмовляти про цнотливість і не вимовляти нічого непристойного, то чи не встали б усі, чи не спотворилося б видовище, чи не вигнали б її геть як таку, що не вміє прилаштовуватися до народу, а говорить те, що є чужим для цього сатанинського видовища? Так і ти, коли, одягнувшись у властивий їй одяг, увійдеш до небесного видовища, то глядачі виженуть тебе геть. Там потрібний не цей золотий одяг, а інший. Який саме? Той, про який говорить пророк: «Одежа її шита золотом» (Пс. 44, 14). Не тіло потрібно робити білим і блискучим, а прикрашати душу, бо вона трудиться і бореться. «Вся слава дочки царя в ній самій», — говорить (пророк). Так прикрашай себе. Тоді позбудешся безлічі й іншого зла, звільниш чоловіка від турбот і себе від клопотів. Тоді ти будеш і в очах чоловіка красивою, коли не станеш вимагати багато чого.

6. Кожна людина зазвичай гордиться перед тими, для кого вона є потрібною. А коли тих, що мають у ній потребу, не бачить, тоді стримує гордість і говорить з ними, як з рівними. Так і чоловік, коли побачить, що ти нічого не вимагаєш від нього, що ти не дорожиш його дарунками, то, хоч би він був надто зарозумілим, буде поважати тебе набагато більше, ніж коли б побачив тебе одягненою в золотий одяг, і ти вже не будеш його рабинею. Хто для нас потрібний, тому неодмінно підкоряємося. А коли себе стримаємо, то не будемо йому підвладні, і він зрозуміє, що ми виявляємо йому деяку покору зі страху Божого, а не за його (подарунки). Однак тепер він чинить так, начебто виявив нам великі благодіяння і, хоч би якої честі сподобився від нас, думає, що ще не вся честь віддана йому. А коли відчує хоча малу честь, буде вдячний, не стане дорікати і не буде вимушений вдаватися користолюбства заради тебе.

Що може бути більш безглузде, як збирати золоті прикраси для того, щоби показувати їх у лазнях і на торжищах? Однак ще може бути не настільки дивним, що (це робиться) у лазнях і на торжищах, зате надто смішно входити так одягненою до церкви. Навіщо входить сюди в золотих прикрасах та, яка повинна тут вислухати, що треба прикрашатися «не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом» (1 Тим. 2, 9)? То навіщо ти, жінко, входиш сюди? Чи не сперечатися з Павлом і довести, що, хоч би він тисячу разів говорив це, ти не виправишся? Чи не викривати нас, учителів, і показати, що ми даремно говоримо про це? Скажи мені: коли якийсь язичник і невірний, почувши слова, де блаженний Павло переконує жінок прикрашатися «не золотом, не перлами, не дорогоцінним одягом», і, маючи дружину вірну, побачить, що вона неабияк піклується про свої прикраси й одягається в золотий одяг, щоби йти до церкви, то чи не скаже він сам собі, коли вона одягається і збирається у своїй спальні: навіщо моя дружина залишається в спальні, навіщо зволікає, навіщо надягає золоті (прикраси), куди хоче йти? До церкви? А навіщо? Щоби почути: не прикрашайте себе «дорогоцінним одягом»? Чи не стане він після цього сміятися? Чи не буде знущатися? Чи не визнає наше (повчання) жартом і обманом?

Тому закликаю вас: передамо золоті (прикраси світським) торжествам, видовищам і модним лавкам. А Божий образ повинен прикрашатися не цим. Вільна повинна прикрашатися свободою, а свобода далека від гордості й пихи. Так ти, коли захочеш придбати її, отримаєш славу і від людей. Дружині багатого чоловіка ми не стільки дивуємося тоді, коли вона одягнена в золотий і шовковий одяг, — це притаманне для всіх, — як тоді, коли вона буде одягнена в одяг простий і невишуканий, виготовлений тільки із шерсті. Цьому всі будуть дивуватися, цьому стануть аплодувати. У прикрасі золотим і дорогоцінним одягом вона має багато співучасниць (які роблять те ж саме). Коли вона перевершить одну, її перевершить інша, і хоча перевершить усіх, однак не зрівняється з царицею. А тоді вона перевершить усіх, навіть саму дружину царя, бо тільки вона, маючи велике багатство, обере властиве бідним. Так, коли ми навіть домагаємося слави, то тут більше слави.

Кажу це не тільки вдовам і багатим, бо тут, здається, і саме вдівство примушує так чинити, але й заміжнім. Але інакше, скажеш, я не буду подобатися чоловікові. Не чоловікові ти хочеш подобатися, а безлічі найбідніших жінок або, краще сказати, не подобатися, а принижувати їх і ображати, і цим збільшувати їхню бідність. І які хули вимовляються через тебе: бідності, кажуть, не повинно бути, Бог ненавидить убогих, Бог не любить бідних. А що ти не чоловікові хочеш подобатися і не для нього вбираєшся, це є очевидним для всіх через твої вчинки. Як тільки ти переступаєш поріг спальні, відразу знімаєш усе: і одяг, і золоті (прикраси), і коштовне каміння, — вдома, звичайно, не носиш їх. А коли хочеш насправді подобатися чоловікові, то можеш подобатися скромністю, лагідністю, чесністю. І повір мені, жінко, хоч би яким низьким і нестриманим був твій чоловік, набагато більше утримає його твоя скромність, чесність, простота, ощадливість, поміркованість. Розпусного (чоловіка) не утримаєш, хоч би ти придумувала тисячі таких (прикрас), — це знають ті, які мали таких чоловіків. І хоч як би ти одягалася, цей розпусник піде до іншої. А цнотливому і скромному догодиш не цим, а зовсім протилежним, — цим тільки образиш його, бо своєю прихильністю до нарядів будеш спонукати його до підозри. Якщо чоловік зі скромності й розсудливості й не скаже цього, то все ж таки осудить тебе таємно і не втримається від засмучення і скорботи. Отже, чи не позбавляєш ти себе всякого задоволення, збуджуючи проти себе ненависть?

7. Можливо, ви з обуренням слухаєте сказане, засмучуєтесь і говорите: він ще більше налаштовує чоловіків проти жінок. Ні, я кажу це не для того, щоб дратувати чоловіків, а бажаю, щоб ви так чинили добровільно для вас самих, а не для них, не для того, щоб вони не відчували скорботи, а щоби вас відхилити від життєвих примх. Ти бажаєш здаватися красивою? І я бажаю цього, але тільки тою красою, якої вимагає Бог, красою, якої хоче Цар (Небесний). Кого ти бажаєш мати улюбленим: Бога чи людей? Коли ти будеш прекрасною цією красою, то забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44, 12); а коли тою без цієї, то Він відвернеться від тебе, і твоїми улюбленцями будуть розпусні люди, бо не добрим є той чоловік, який любить заміжню жінку. Так сприймай і зовнішні прикраси. Та прикраса, прикраса душевна, привертає Бога, а ця (прикраса тілесна) — людей розпусних. Бачиш, що я турбуюсь про вас, піклуюся про вас, про те, щоб ви були прекрасними, істинно прекрасними й істинно славними, щоби замість людей розпусних ви мали улюбленим Владику всіх Бога? А та, що має Його улюбленим, до кого вона подібна? Вона в ангельському хорі. Коли улюблена царя вважається блаженною більше за всіх, то чого сподобиться та, яку любить Бог великою любов’ю? І навіть коли порівняти її з цілим світом, то ніщо не зрівняється з її красою.

Отже, будемо піклуватися про цю красу, будемо прикрашатися цією прикрасою, щоб нам увійти до неба, в духовні оселі, до нетлінної весільної палати. Краса тілесна зазнає шкоди від усього, і коли навіть добре зберігається, коли ані хвороба, ані турботи не спотворюють її, — що, все ж таки, є неможливим, — і тоді вона не продовжується і двадцяти років. А ця (краса душі) завжди квітне, ніколи не в’яне, вона не боїться ніяких змін: ані старість не наводить на неї зморщок, ані хвороба, що трапиться, не примушує в’янути, ані неспокій та турбота не шкодить, — вона вища за все. Навпаки, та (краса тілесна) не встигне з’явитися, як уже зникає, і, з’явившись, викликає захоплення не в багатьох. Люди благочестиві не дивуються їй, а дивуються тільки нестримані. Тож будемо піклуватися про цю красу, а не про ту. Будемо її шукати, щоб нам увійти до весільної палати зі світильниками, що горять. Не тільки дівам це заповідано, а душам цнотливим. Якби це було заповідано просто дівам, то інші п’ять не були б знехтувані. Отже, це стосується всіх, хто цнотливий душею, хто далекий від життєвих турбот, бо ці турботи розбещують душі. Отже, коли ми залишимося чистими, то ввійдемо туди й будемо прийняті.

«Бо я турбуюся про вас ревністю Божою; тому що я заручив вас єдиному мужу, щоб представити Христу вас чистою дівою» (2 Кор. 11, 2). Не дівам сказав він це, а цілому суспільству Церкви. Нерозбещена душею є дівою, хоч би вона і мала чоловіка: вона цнотлива істинною, дивною невинністю. Тілесна цнотливість — це наслідок і тінь цієї цнотливості, а вона є істинною цнотливістю. Тож будемо шукати її і тоді будемо в змозі поглядати на Нареченого зі світлим лицем, увійти зі світильниками, які горять, якщо у нас не зменшиться цього єлею, якщо розплавимо золоті (прикраси) і візьмемо з них єлей, який робить світильники такими, що горять. А цей єлей — це людинолюбство. Коли ми уділимо іншим з нашого майна, коли зробимо з нього єлей, тоді він допоможе нам, і не станемо говорити тоді: «Дайте нам вашої оливи, бо світильники наші гаснуть», не будемо просити в інших, не будемо вигнані, відійшовши до тих, що продають, і не почуємо, стукаючи в двері, ті страшні й жахливі слова: «Не знаю вас». А будемо покликані, ввійдемо разом з Нареченим і, ввійшовши до духовного весільного палацу, будемо насолоджуватися незліченними благами (Мф. 25, 8-12).

Якщо тут палац нареченого такий сяючий і весільні палати такі прекрасні, що ніхто з глядачів не може надивитися, то чи не тим більш там? Небо — це весільний палац, а палати Нареченого кращі за небо, і туди ми ввійдемо. А коли такі прекрасні палати Нареченого, то яким є сам Наречений? Але що я кажу: знявши золоті (прикраси), віддамо їх убогим? Якби потрібно було навіть продати самих себе, з вільних зробитися рабами, щоб мати нагоду бути разом із цим Нареченим, насолоджуватися Його красою або тільки дивитися на Його обличчя, то чи не слід було би охоче виконати все це? Для того, щоб тільки побачити земного царя, ми часто за погляд на нього покидаємо все, що у нас під руками, і навіть найнеобхідніше. То що слід було би зробити, що вчинити, що терпіти заради Царя і водночас Нареченого Небесного, щоб не тільки сподобитися бачити Його, але й іти перед Ним зі світильниками, бути поблизу Нього й залишатися з Ним назавжди?

Тому заповідаю вам: будемо хоча би трохи прагнути цих благ, будемо любити цього Нареченого, будемо невинними істинною цнотливістю, бо Владика бажає від нас душевної цнотливості. З нею ми ввійдемо на небо, не маючи «плями, чи вади, чи чогось подібного» (Еф. 5, 27), і отримаємо обіцяні нам блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 27 | Зміст | Бесіда 29


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору