Бесіда 16
«І тому Він є Посередник Нового Завіту, щоби
внаслідок смерті Його, яка сталася для відкуплення
від злочинів, заподіяних за першого завіту, ті,
що покликані до вічного спадку, одержали обіцяне.
Бо де заповіт, там необхідно, щоб настала смерть
заповітника, бо заповіт дійсний після померлих: він
не має сили, коли заповідач живий. Чому і перший
завіт був утверджений не без крові» (Євр. 9, 15-18)
1. Оскільки, ймовірно, було багато малодушних, які саме через те, що Христос помер, не вірили Його обітницям, Павло, бажаючи рішуче спростувати таку думку, подає приклад, запозичений із загального звичаю. Який же це (звичай)? Саме тому, каже він, і потрібно бути впевненим. Чому? Бо заповіти є дійсними й отримують силу не за життя заповідачів, а після їхньої смерті. Тому він і починає так мову: «Він є, — каже, — Посередник Нового Завіту». Заповіт складається в останній день перед смертю. Цей заповіт робить одних спадкоємцями, а інших позбавляє спадку. Так і тут Христос говорить про спадкоємців: «Отче! Ті, кого Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною» (Ін. 17, 24). І знову послухай, що Він говорить про тих, які не отримають спадку: «Не за них же тільки благаю, але й за віруючих у Мене за словом їхнім» (Ін. 17, 20). У заповіті є те, що стосується заповідача, і те, що стосується тих, що отримують заповіт, і йдеться про те, що вони повинні отримати і що зробити.
Так і тут: після безлічі обітниць (Христос) подає їм і заповідь: «Заповідь нову, — каже, — даю вам» (Ін. 13, 34). І ще: заповіт повинен мати свідків, тож послухай знову, що Він говорить: «Я Сам свідчу про Себе, і свідчить про Мене Отець, Який Мене послав» (Ін. 8, 18). Так само й про Утішителя каже: «Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15, 26). І посилаючи дванадцять апостолів, Він сказав: свідчіть перед Богом (Ін. 15, 17; 1 Тим. 5, 21). «І тому Він, — каже (Павло), — є Посередник Нового Завіту». Що означає «є Посередник»? Посередник не є господарем справи, в якій він є посередником: справа сама собою, і посередник сам собою. Наприклад, буває посередник під час шлюбу, але він не наречений, а тільки допомагає тому, хто одружується. Так і тут: Син став Посередником між Отцем і нами. Отець не хотів залишити нам цього спадку, Він гнівався на нас і був незадоволений нами, оскільки ми відступили від Нього. Тож (Син) став Посередником між нами й Ним і благав Його. І поглянь, як Він став Посередником: Він прийняв на Себе звинувачення і виправдання, передав нам (волю) Отця і при цьому зазнав смерті. Ми образили (Бога) і повинні були померти, але за нас помер Він і зробив нас гідними Завіту. Так Завіт став непохитним, оскільки він укладений уже не з негідними. Спочатку Бог уклав з нами Завіт як Отець із дітьми, а коли ми зробилися негідними, тоді слід було бути не Завіту, а покаранню.
То навіщо ти, каже (Апостол), величаєшся законом? Він довів нас до такого гріховного стану, що ми ніколи не спаслися б, якби наш Владика не помер за нас. А закон ніскільки не допоміг би нам, бо він був немічний. Однак він доводить це не тільки за загальним звичаєм, але й подіями Старого Завіту, що особливо могло подіяти на них. Але, скажуть, там ніхто не помирав, то як же був утверджений той (Завіт)? Так само. Як? І там кров, як і тут кров. Не дивуйся, що там не Христова кров, бо там був прообраз. Тому (Апостол) і каже: «Тому і перший завіт був утверджений не без крові». Що означає «був утверджений»? Став міцним, утвердженим. «Тому», тобто, каже, необхідний був прообраз як Завіту, так і смерті.
2. Але чому, скажи мені, була окроплена книга Завіту? «Бо Мойсей, проголосивши всі заповіді за законом перед усім народом, узяв кров телят і козлів з водою і шерстю червленою та ісопом і окропив як саму книгу, так і весь народ, кажучи: це кров завіту, який заповідав вам Бог» (Євр. 9, 19-20). А чому, скажи мені, окроплюється книга Завіту й народ? Бо та кров і все інше було прообразом найчеснішої Крові, яка була ознаменована спрадавна. А чому з ісопом? Бо він, як речовина щільна і м’яка, стримував кров. А навіщо вода? Вона була використана як знак очищення водою. А навіщо шерсть? І вона була використана для того, щоб утримувати кров. (Апостол) показує, що тут разом були і кров, і вода, оскільки хрещення є образом страждання Христового. «Також окропив кров’ю і скинію та всі богослужбові сосуди. Та майже все за законом очищається кров’ю, і без проливання крови не буває прощення» (Євр. 9, 21-22). Чому він сказав: «Та майже все»? Чому зробив таке обмеження? Бо там не було досконалого очищення і досконалого відпущення гріхів, а було напівдосконале і навіть набагато менше.
А тут (Господь) говорить: «Це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мф. 26, 28). А де книга, яка очищала їхні душі? Вони самі були книгами Нового Завіту. Де богослужбові посудини? Вони самі є ними. Де скинія? Знову — це вони самі. «Оселюся в них, — говорить (Бог), — і ходитиму в них» (2 Кор. 6, 16). Але тут немає окроплення ані червоною шерстю, ані ісопом. А чому? Бо це очищення не було тілесним, а духовним, і ця Кров духовна. Чому? Бо вона витекла не з тіла безсловесних (тварин), а з Тіла, влаштованого Духом. Цією Кров’ю окропив нас не Мойсей, а Христос за допомогою слова, сказаного Ним: «Це є Кров Моя Нового Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів». Це слово, насичене Кров’ю замість ісопу, окроплює всіх. Там очищалося тіло ззовні, оскільки очищення було тілесне, а тут — очищення духовне, яке входить у душу й очищає, не тільки окроплюючи, а стаючи джерелом в душах наших. Посвячені в тайни знають, про що я кажу. Там була окроплена поверхня (тіла) й окроплений знову омивався і не ходив постійно скривавленим. А тут не так, тут Кров змішується із самим єством душі, роблячи її міцною і чистою, доводячи її до невимовної краси.
Так (Апостол) доводить, що смерть послужила не тільки утвердженню, але й очищенню. Смерть, а особливо хресна, здавалася чимось згубним, а (Апостол) каже, що вона стала очищенням, і очищенням важливим, і причому в справах високих. Для цього, тобто заради цієї Крові, були раніше жертвоприношення, для цього були агнці, для цього було все. «Отже, образи небесного повинні були очищатися цими, а саме ж небесне — жертвами, кращими від цих» (Євр. 9, 23). Як саме вони є образами небесного? І що він тепер називає небесним? Може — небо? Може — ангелів? Ні, але наші (священнодійства). Наші (священнодійства) на небесах і небесні, хоча звершуються на землі. Так і ангели бувають на землі, але називаються небесними, і херувими були на землі, але вони небесні. Але що я кажу: були? Вони перебувають на землі, ніби в раю, однак, незважаючи на все, вони небесні. І «наше життя — на небесах» (Флп. 3, 20), хоча ми живемо тут. «Образи небесного повинні були очищатися цими», тобто покликані туди завдяки нашому благочестю. «А саме ж небесне — жертвами, кращими від цих». Краще називається кращим через порівняння із чимсь кращим. Отож добрими були й образи небесного. Вони не були недобрими образами, бо інакше було б недобрим і те, чого вони були образами.
3. Отже, якщо ми небесні, якщо ми отримали таку гідність, то будемо боятися, щоб нам не залишитися на землі. Адже й нині, хто хоче, може не бути на землі. Бути або не бути на землі залежить від волі та способу життя. Ось наприклад: про Бога кажуть, що Він перебуває на небі. Чому? Не тому, що Він замкнений в якомусь місці, — це неможливо! І не тому, що земля була позбавлена Його присутність, а через Його ставлення і близькість до ангелів. Отже, коли й ми близькі до Бога, тоді ми на небі. Що мені до неба, коли я споглядаю Владику неба, коли сам стаю небом? «Ми прийдемо до нього, — говорить (Господь), — й оселю сотворимо у нього» (Ін. 14, 23).
Тож зробімо наші душі небом. Небо, за своєю природою, ясне, воно не робиться темним і під час бурі: тоді не воно змінює вигляд, а хмари, що зібралися, закривають його. Небо має сонце, і ми маємо Сонце правди. Можна, кажу, зробитися, мовби небом, і ще скажу: можна зробитися навіть кращим за небо. Як саме? Коли будемо мати Владику сонця. Небо скрізь чисте і ясне, і не змінюється ані під час бурі, ані під час ночі. Так і ми не повинні піддаватися цьому ані під час скорботи, ані під час підступів диявола, а залишатися чистими й світлими. Небо високо і далеко від землі, тож будьмо такими й ми: відмовимося від землі й піднесімося на цю висоту. А як ми можемо відмовитися від землі? Коли будемо роздумувати про небесне. Небо набагато вище і від дощів, і від буревіїв, і ніхто не може дістати його. Те ж саме, коли захочемо, може бути і з нами. Воно здається мінливим, однак не змінюється. Так і ми, хоч і здаємося стражденними, однак не повинні піддаватися стражданням. Як під час бурі багато хто не бачить краси неба і думає, що воно змінилося, але мудрі знають, що воно ніскільки не змінилося, так і про нас під час скорботи багато хто думає, що ми змінилися і що скорбота торкнулася самого серця нашого, але мудрі знають, що вона не торкнулася нас.
Тож будемо небом, зійдемо на цю висоту, і тоді люди будуть здаватися нам подібними до мурашок. Маю на увазі не тільки бідних і багатих, але чи то буде воєначальник, чи цар, ми звідти не помітимо ані царя, ані просту людину, не розрізнимо, що є золото і що є срібло, який шовковий одяг і який пурпурний. Коли ми будемо знаходитись на цій висоті, то всі будуть здаватися нам ніби мухами. Там немає ні шуму, ні хвилювання, ні крику. Але як можна, скажеш, піднятися на цю висоту людині, яка знаходиться на землі? Я доведу тобі це не тільки словами, але, коли хочеш, покажу тобі людей, які насправді досягли цієї висоти. Хто ж це? Маю на увазі Павла та подібних до нього, які, живучи на землі, були на небі. Але що я кажу: на небі? Вони були вищими за небо і друге небо, і були піднесені до самого Бога. «Хто відлучить нас, — каже він, — від любові Божої: скорбота, чи утиски, чи гоніння, чи голод, чи нагота, або небезпека, чи меч?» (Рим. 8, 35). І ще: «Ми дивимось не на видиме, але на невидиме» (2 Кор. 4, 18). Чи бачиш, як він не дивився на те, що тут? А щоб ти переконався, що він був вищим за небеса, послухай, що він каже: «Бо я певний, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні початки, ні сили, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше яке створіння не зможе відлучити нас від любові Божої, що в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8, 38-39).
4. Чи бачиш, як думка, пройшовши через усе, поставила його вище не тільки цього творіння і цих небес, але й усяких інших, якби вони були? Чи бачиш високий розум? Чи бачиш, яким він став, коли захотів, ремісник наметів, який проводив усе своє життя на площі? Нема, справді нема ніякої перешкоди, щоби перевершити всіх, коли захочемо. Коли ми досягаємо таких успіхів у мистецтвах, які є дуже важкими для багатьох, то тим більше в тому, що не вимагає таких трудів. Що важче, скажи мені, як ходити по натягнутому канату, ніби по рівному місцю, і, ходячи на висоті, одягатись і роздягатися, ніби сидячи на ліжку? Чи не здається нам це таким страшним, що ми не хочемо навіть дивитися на нього, а жахаємось і тремтимо тільки поглянувши на нього? Що важче, скажи мені, як поставити на своє обличчя жердину і, посадивши на неї дитину, виконувати тисячі (вправ) і забавляти глядачів? Що важче, як грати кулями на мечах? Що важче, скажи мені, як досліджувати глибину моря? І можна було б навести безліч інших мистецтв, однак за все це легшим є благочестя і мистецтво зійти на небо, коли захочемо, — тут потрібно тільки захотіти і досягнеш усього. Тут не можна сказати: не можу, бо це означало б звинувачувати Творця: бо коли б Він створив нас такими, що не можемо, однак наказав (зробити це), тоді вина падає на Нього.
То чому, скажеш, багато хто не може? Бо не хочуть. А чому не хочуть? Через лінощі, а коли захочуть, то, звичайно, зможуть. Тому й Павло каже: «Бажаю, щоб усі люди були як і я» (1 Кор. 7, 7). Він знав, що всі можуть бути такими ж, як він, а якби не могли, то й не сказав би цього. Чи хочеш бути благодійним? Ти тільки почни. Скажи мені: у всіх мистецтвах, коли хочемо зайнятися ними, чи задовольняємося тільки бажанням, чи беремось і за справу? Наприклад, хто хоче стати керманичем, той не говорить тільки: хочу, і цим задовольняється, а береться за справу. Хто хоче стати торговцем, той не говорить тільки: хочу, а береться за справу. Хто хоче подорожувати, той не говорить тільки: хочу, а береться і за справу. Так і в усьому: не достатньо тільки бажання, але необхідно долучати і справу. А ти, бажаючи зійти на небо, тільки говориш: хочу? Але заперечиш: як же ти сам сказав, що достатньо тільки бажання? Бажання разом із діями того, хто береться за справу.
Нам сприяє і допомагає Бог, тільки ми повинні зважитися, тільки повинні приступити до цього насправді, тільки повинні виявити старання, тільки повинні мати душевне налаштування, і все буде. А коли будемо спати і, похропуючи, сподіватися зійти на небо, то як зможемо отримати небесну спадщину? Тож будемо мати бажання, закликаю вас, будемо бажати. Навіщо ми збираємо все для цього життя, яке завтра покинемо? Будемо піклуватися про благочестя, якого нам вистачить на весь вік, будемо постійно дотримуватись його і тоді отримаємо вічні блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 15 | Зміст | Бесіда 17
