«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 15

«Перший завіт мав постанову про Богослужіння
і святилище земне; бо побудована була скинія
перша, в якій був світильник і трапеза та жертовні
хліби і яка називається «святе». За другою ж завісою
була скинія, названа «Святе-святих», яка мала
золоту кадильницю й обкутий зі всіх боків золотом
ковчег завіту, де були золота посудина з манною,
жезл Ааронів розквітлий та скрижалі завіту,
а над ним херувими слави, що осіняли вівтар;
про що не час тепер говорити докладно» (Євр. 9, 1-5)

1. Довівши через священика, священство і Завіт, що (Старий Завіт) повинен був завершитися, (Апостол) тепер доводить це через саме влаштування скинії. Як? Коли говорить про святилище і святе-святих. Святилище є образом колишнього часу, оскільки там усе звершувалося із жертвоприношеннями. А святе-святих — це образ теперішнього часу. Словами «Святе-святих» (Апостол) визначає і небо, і завісу неба, і плоть (Христову), що входить усередину за завісу: «Відкрив нам, — каже, — через завісу, тобто плоть Свою» (Євр. 10, 20). Однак це місце потрібно пояснити від самого початку.

Що ж він говорить? «Перший». Що таке «перший»? Завіт. «Мав постанову про Богослужіння». Що означає «постанову про Богослужіння»? Вказівку або визначення. Начебто так каже: тоді він мав їх, а тепер не має, — і цим висловлює те, що (Старий Завіт) відмінено. «Мав», — каже, однак тепер, хоч би й залишався, він уже не має (сили). «Святилище земне (людське)». Людським називає його тому, що до нього дозволялося входити всім: в одній і тій же споруді було визначене місце, де стояли священики, де юдеї, прозеліти, назореї. Оскільки воно було доступне і для язичників, тому й називає його людським (κοσμικόν — світським), тоді як юдеї не були світськими. «Скинія перша, — каже, — в якій був світильник і трапеза та жертовні хліби». Це — світські ознаки. «За другою ж завісою», — отже, не одна завіса, а була завіса і зовні (святилища), — «була скинія, названа «Святе-святих». Поглянь, як він називає те й інше скинією, оскільки вона, наче наметом, покривала те, що там знаходилося. «Мала золоту кадильницю, — каже, — й обкутий зі всіх боків золотом ковчег завіту, де були золота посудина з манною, жезл Ааронів розквітлий та скрижалі завіту». Всі ці речі були священні і служили яскравими пам’ятниками юдейської невдячності. «І скрижалі завіту», — Мойсей розбив їх. «Посудина з манною», — коли (юдеї) ремствували, тоді Мойсей і наказав покласти її в золоту посудину на спомин нащадкам. «Жезл Ааронів розквітлий», — бо вони обурилися. Юдеї були невдячними: постійно отримуючи благодіяння, забували про них, тому, за наказом законодавця, все це було покладено до золотого ковчегу, щоби передати на пам’ять нащадкам. «А над ним херувими слави, що осіняли вівтар». Що означає «херувими слави»? Означає: або вони славні, або підлеглі Богові. Так само добре він говорить, що вони знаходилися вище, вказуючи, що є речі вищі за ті речі.

«Про що, — каже, — не час тепер говорити докладно». Тут він натякає, що все це були не тільки видимі речі, але й ознаки чогось іншого. Про що, — каже, — не час тепер говорити докладно». Можливо, тому, що це вимагає тривалого пояснення. «При такому влаштуванні, до першої скинії завжди входять священики відправляти Богослужіння» (Євр. 9, 6). Тобто, хоча це й було, однак юдеї не брали участі в цьому, бо не бачили цього. Отже, це було не стільки для них, як для тих, для кого було прообразом. «А до другої — раз на рік один тільки первосвященик, не без крові, яку приносить за себе і за гріхи (невідання)1 народу» (Євр. 9, 7). Чи бачиш самі прообрази, що тут подаються? Щоб не сказали: як може бути одна жертва, як Первосвященик (Христос) приніс її раз, (Апостол) указує, що так було спрадавна: сама свята і страшна (Жертва) була єдина. Саме так (юдеї) приготовлялися спрадавна: і тоді, каже, архієрей приносив жертву тільки раз. Так само добре сказано: «Не без крові», — не без крові, хоч і не з такою Кров’ю (як нині), бо й служіння не було таким. Це означало, що ще буде (Жертва), яка не буде знищуватися вогнем, а буде насамперед виявлятися Кров’ю.

Оскільки під жертвою (Апостол) розуміє Хрест, біля якого не було ані вогню, ані дров, і який не приносився багато разів, а тільки раз принесений (обагрений) Кров’ю, тому вказує, що й старозавітна жертва була такою ж і приносилася раз із кров’ю. «Яку приносить, — каже, — за себе і за гріхи (невідання) народу». Поглянь, не сказав просто: «за гріхи», але: «за гріхи невідання народу», щоб вони не були високої думки про себе. Хоч би, каже, ти згрішив мимовільно, однак і при своєму небажанні ти допустився невідання, а тому ніхто не може бути чистим. Скрізь він додає «за себе», вказуючи, що Христос — Первосвященик, Він набагато вищий за юдейського. Справді, якщо Він був непричетний до наших гріхів, то як міг принести жертву за Себе? А навіщо, спитаєш, (Апостол) сказав це? Для вказівки на вище. Досі про це не було повчання, а далі він повчає і каже: «Цим Дух Святий показує, що ще не відкрита путь у святилище, доки стоїть перша скинія» (Євр. 9, 8). Для того, каже, це було так влаштовано, щоб ми знали, що святе-святих, тобто небо, ще недоступне. Однак через те, що ще не входимо до нього, ми не повинні думати, ніби його нема, — ми не могли входити і в святе-святих. «Вона є, — каже, — образ теперішнього часу» (Євр. 9, 9).

2. Який час він називає образом теперішнього часу? Час до пришестя Христового, а час після пришестя Христового вже не є образом. Як він насправді може бути образом, коли час уже настав і завершується? І ще щось інше він висловлює тут: «Вона є, — каже, — образ теперішнього часу», тобто була прообразом. «За якого приносяться дари і жертви, які не можуть зробити досконалим у совісті того, хто служить» (Євр. 9, 9). Чи бачиш, як чітко він указав тут, що означає: «Закон нічого не довів до досконалості», і далі: «Якби перший завіт був без недоліку, то не було би потреби шукати місця іншому» Як? «У совісті». Жертви не очищали душу, а торкалися тільки тіла: вони були «за законом заповіді плотської». Так, вони не могли очистити ані перелюб, ані вбивство, ані святотатство. Ось (заповідано було): це їси, а цього не їси, хоча все це не мало особливого значення. «І вони зі стравами і напоями та різноманітними обмиваннями й обрядами…» — це, каже, пий, хоча про пиття нічого не було заповідано, але (Апостол) сказав так, щоби вказати на маловажність цих речей, — «…та різноманітними обмиваннями й обрядами, що стосуються плоті, були встановлені тільки до часу їх виправлення» (Євр. 9, 10). Ось у чому полягає плотське виправлення. Тут він відкидає жертвоприношення, вказуючи, що вони не мали ніякої сили й існували тільки «до часу їх виправлення», тобто залишалися до часу, який виправляє все.

«Але Христос, Первосвященик майбутніх благ, прийшовши з більшою та досконалішою скинією, нерукотворною» (Євр. 9, 11). Тут він розуміє плоть (Христову). І добре назвав її більшою і досконалішою, оскільки перебуває в ній Бог-Слово і вся сила Духа: «Бо не мірою дає Бог Духа» (Ін. 3, 34). Називає її «досконалішою», бо вона бездоганна і вчинила великі справи. «Не такого спорудження». Ось тому вона велика, вона не була би від Духа, якби влаштувала її людина. «Не такого спорудження , тобто не такого влаштування, як створіння, а духовного: вона влаштована Духом Святим. Чи бачиш, як він називає тіло (Христове) і скинією, і завісою, і небом? «Більшою та досконалішою, — каже, — скинією», і далі: «Відкрив нам через завісу, тобто плоть Свою»(Євр. 10, 20); і ще: «Входить аж до середини за завісу (Євр. 6, 19); і ще: «Бо Христос увійшов не в рукотворне святилище, створене за зразком істинного, але в саме небо, щоб постати нині за нас перед лице Боже» (Євр. 9, 24). А навіщо він це робить? Щоб навчити нас, що в тому й іншому прообразі є одне і те ж значення. А саме: небо — це завіса, бо завіса так само відділяє святилище, як плоть приховує Божество. Водночас і плоть, що приховує Божество, є скинія. Так само і небо є скинія, оскільки там усередині перебуває священик.

«Христос увійшов, — каже, — як Первосвященик». Не сказав: зробився, але «ввійшов» тобто, прийшовши саме задля цієї справи і не перейнявши від когось іншого, не так, щоби спочатку прийшов, а потім став (Первосвящеником), а був ним відразу, як тільки прийшов. І не сказав, що просто «ввійшов, як Первосвященик» для жертвопринесень, але «майбутніх благ», оскільки неможливо все висловити словом. «І не з кров’ю козлів і телят» (Євр. 9, 12), — адже все змінилося. «Але зі Своєю Кров’ю, один раз увійшов у святилище і здобув вічне відкуплення», — ось тут він розуміє небо. «Один раз, — каже, — увійшов у святилище і здобув вічне відкуплення». Слово «здобув» означає, що ця справа — одна з надзвичайно дивних і несподіваних, оскільки Він одним входом здобув вічне спасіння. Далі подає доказ: «Бо якщо кров телят і козлів та попіл телиці через окроплення освячує осквернених, щоб чисте було тіло, то тим більше Кров Христа, Який Духом Святим приніс Себе непорочного Богові, очистить совість нашу від мертвих діл для служіння Богу Живому й істинному!» (Євр. 9, 13-14). Якщо, каже, кров волів може очищати плоть, то набагато більше Кров Христова може омити нечистоту душі.

Щоби під словом «освячує» ти не вважав тут чогось важливого, він пояснює і вказує на відмінність між тим та іншим очищенням: наскільки останнє є високим, а перше — низьким. І справедливо, бо там була кров волів, а тут (Кров) Христова. Але він не задовольнявся ім’ям (Христа), а вказує і на спосіб принесення Ним Жертви: «Який, — каже, — Духом Святим приніс Себе непорочного Богові», тобто ця непорочна Жертва була чистою від гріхів. А вислів «Духом Святим» указує, що вона принесена не через вогонь або щось інше. «Очистить, — каже — совість нашу від мертвих діл». І добре сказав: «Від мертвих діл», бо як там, коли хтось торкався до покійника, осквернявся, так і тут, коли хтось торкається мертвої справи, оскверняється совістю. «Для служіння, — каже, — Богу Живому й істинному!» Тут він указує, що той, хто чинить мертві справи, не може служити живому Богові. Справедливо каже: «Богу Живому й істинному», вказуючи, що й те, що приноситься Йому, має бути таким же. Отже, й те, що приноситься нами, є живе й істинне, а те, що приноситься юдеями, — мертве і неправдиве, — і це правда.

3. Отже, ніхто, у кого мертві справи, нехай не приходить сюди. Коли тому, хто торкнувся мертвого тіла, заборонялося входити (до скинії), то набагато більше тому, хто має мертві справи, — це осквернення найогидніше. А мертві справи 9 це всі ті, в яких немає життя, які видають сморід. Як мертве тіло нездатне будь-що відчувати і бентежить тих, що наближаються до нього, так і гріх швидко уражає розумову здатність і не залишає у спокої саму душу, а турбує її і мучить. Кажуть, що зараза, як тільки появляється, відразу спричиняє шкоду тілу, таким є і гріх: він подібний до зарази, тільки пошкоджує не повітря спочатку, а потім тіла, а прямо вторгається в душу. Хіба не бачиш, як заражені горять, як вони кидаються, який сморід видають, які огидні їхні обличчя, які всі вони нечисті? Такими є і грішники, хоча вони й не бачать цього.

Скажи мені, хіба не гірший за будь-кого одержимого лихоманкою той, хто відданий пристрасті користолюбства або похоті? Хіба він не є нечистим більше за всякого, хто чинить і допускається всякої ганебності? Хто може бути огиднішим за користолюбця? На що наважуються блудниці або ті, що виступають на видовищах, на те (зважиться) і він, і навіть, можливо, швидше зважиться він, ніж ті. Але що я кажу: зважиться? Він і рабську догідливість виявляє перед тими, перед ким не слід, і зухвалий там, де не слід, і ніколи не тримає себе належно: часто людям негідним, недобрим, розпусникам, які набагато гірші й нікчемні, ніж він, догоджає і лестить, а інших людей, цілком благородних і благодійних, ганьбить і ображає. Чи бачиш у тому й іншому випадку його нікчемність і безсоромність? Він і надмірно скромний, і зарозумілий.

Блудниці залишаються вдома, будучи винними в тому, що за гроші продають своє тіло, але вони виправдовують себе великою бідністю й голодом, хоча це ніяк не може виправдати їх, бо можна прогодувати себе працею. А користолюбець не залишається вдома, а ходить посеред міста, віддаючи дияволу не тіло, а свою душу. Спілкується і злягається з ним, наче з блудницею, і, вповні задовольнивши свою похіть, віддаляється. І бачать це не двоє чи троє людей, а все місто. Блудниці зазвичай віддаються кожному, хто дає золото, хто би тільки запропонував їм платню: раб чи вільний, борець чи хтось інший, — вони приймають. А тих, які нічого не дають, хоч би вони були найблагороднішими, без грошей не допускають до себе. Те ж саме роблять і користолюбці. Чистих думок, коли вони не пропонують грошей, не допускають, а думок брудних і справді звіроподібних тримаються через гроші і безсоромно тримаються їх, гублячи так красу своєї душі. Як блудниці є потворними, чорними, грубими, товстими, нестрункими, непристойними і взагалі огидними, такими є і користолюбні душі, які навіть зовнішніми прикрасами не можуть приховати свого неподобства. Коли неподобство доходить до крайності, тоді ніякі хитрування не можуть приховати його.

Безсоромність виявляє блудниць, як говорить пророк: «У тебе було чоло блудниці, ти відкинула сором» (Єр. 3, 3). Те ж саме можна сказати і користолюбцеві: ти не посоромився нікого, не того чи іншого, але нікого. Як саме? Він не соромиться ані батька, ані сина, ані дружини, ані друга, ані брата, ані благодійника, і взагалі нікого. Але що я кажу: друга, брата і батька? Він, будучи заполоненим сильною пристрастю, не соромиться самого Бога, а вважає все байкою, сміється над усім, не хоче чути нічого, що може принести йому користь, і навіть каже, — о безумство! — «Горе тобі, мамоно, і тому, хто не має тебе». Тут я розриваюся від гніву: горе тим, які висловлюють таке, хоч би вони говорили це жартома. Скажи мені, хіба Бог не погрожував такою погрозою: «Ніхто не може двом господарям служити» (Мф. 6, 24)? А ти зневажаєш Його погрозу, насмілюючись говорити це для власної шкоди. Хіба не говорить Павло, що (лихварство) є ідолослужінням, хіба не називає він лихваря ідолослужителем (Кол. 3, 5; 1 Сол. 5, 5)? А ти стоїш і смієшся, наче публічна жінка, віддаючись сміху, подібно до тих, що грають на сцені.

4. Тому все спотворилось і занепало. Сміхотворністю у нас стало все: і взаємини, і ввічливість, — немає нічого надійного, нічого твердого. Кажу це не тільки про мирян. Знаю, кого маю на увазі, — адже й церква наповнюється сміхом. Один скаже гостре слово, і відразу між сидячими розповсюджується сміх. І що є дивним: навіть під час самої молитви багато хто не перестає сміятися, — диявол усюди торжествує, всіх зв’язав, усіма володіє, Христос безчеститься і виганяється, церква вважається за ніщо. Невже ви не чуєте слів Павла, який каже: «Лихослів’я, і марнослів’я, і блюзнірство не пристойні вам» (Еф. 5, 4)? Блюзнірство він ставить поряд із лихослів’ям, а ти смієшся? Що таке «марнослів’я»? Те, що не приносить ніякої користі. А ти, все ж таки, смієшся? І ти, чернець, оскалюєш своє обличчя? Ти, який розіп’явся (для світу), який віддався вбогості, скажи мені: чому ти смієшся? Хіба ти чув, щоби Христос колись робив це? Ніколи, навпаки, Він часто тужив. Коли Він дивився на Єрусалим, то плакав; коли говорив про зрадника, то обурювався; коли мав намір воскресити Лазаря, то плакав, а ти смієшся? Якщо той, хто не тужить через гріхи інших людей, гідний осуду, то чи може сподобитися прощення той, хто не тужить над власними гріхами, а сміється?

Теперішній час — це час смутку і скорботи, упокорення і смирення, боротьби й подвигів, а ти смієшся? Невже не знаєш, як була викрита Сарра? Невже не чуєш слів Христа, Який каже: Горе вам, що смієтесь тепер, бо будете плакати і ридати (Лк. 6, 25)? Це ти співаєш щодня. Справді, скажи мені, що ти говориш? Хіба (говориш): сміявся? Ні. А що? «Я втомився від зітхання мого» (Пс. 6, 7). Але, вочевидь, деякі настільки розсіяні й легковажні, що навіть сміються і під час цього дорікання саме тому, що ми говоримо тепер про сміх. Така властивість легковажності, такою є розгнузданість, що навіть докір не сприймається. Священик Божий стоїть, підносячи молитву за всіх, а ти, нічого не соромлячись, смієшся? Він з трепетом підносить молитви за тебе, а ти виявляєш зневагу? Хіба ти не чуєш слів Писання, яке говорить: горе ненависникам (Тов. 13)? Невже не тремтиш і не здригаєшся? Коли ти входиш до царських палат, то дотримуєшся пристойність і в одязі, і в погляді, і в ході, і в усьому іншому. А тут, де істинні Царські палати, такі ж, як і на небесах, ти смієшся? Звичайно, ти не бачиш цього, але знай, що ангели тут усюди присутні, а особливо в домі Божому стоять перед Царем, і все наповнено цими безплотними силами.

Те ж саме скажу і жінкам, які при чоловіках не наважаться так просто це робити, а коли й роблять, то не завжди, але тільки під час веселощів, а тут (роблять) завжди. Ти, жінко, покриваєш голову, а чому, скажи мені, смієшся, сидячи в церкві? Ти прийшла сюди сповідувати свої гріхи, припасти до Бога, просити й молитися за вчинені тобою гріхи, і робиш це зі сміхом? Як же ти можеш умилостивити Його? Але скажеш: а хіба сміх — це зло? Злом є не сміх, злом є те, коли він буває без міри, коли він недоречний. Здатність сміху дана нам для того, щоб ми вживали його, коли побачимо друзів після тривалої розлуки, щоб, коли побачимо когось виснаженим, що він упав духом, підбадьорити його усмішкою, а не для того, щоб реготати і постійно сміятися. Здатність сміху закладена в нашу душу для того, щоб душа інколи отримувала полегшення, а не для того, щоб вона розслаблялася. І плотська похіть є в нашій природі, але це не означає, що її неодмінно треба задовольняти або вживати без міри, а потрібно управляти нею, і ми не кажемо: вона закладена в нас, тому ми повинні задовольняти її.

Служи Богу зі сльозами, щоб ти міг омити гріхи. Знаю, що багато хто глузує з нас і говорить: знову сльози. Але якраз тому й пора для сліз. Знаю, що деякі з поважністю кажуть: «Будемо їсти й пити, бо завтра помремо» (1 Кор. 15, 32). Але пригадай, що є «суєта суєт, — усе суєта!» (Еккл. 1, 2). Не я кажу це, а той, хто випробував усе: «Побудував собі доми, — каже він, — посадив собі виноградники, влаштував собі сади і гаї і насадив у них усякі плодючі дерева» (Еккл. 2, 4-5). І після всього цього, що він говорить? «Суєта суєт, — усе суєта!» Отже, будемо плакати, улюблені, будемо плакати, щоби справді посміятися, щоби справді зрадіти вчасно справжньою радістю. Земна радість завжди поєднана із сумом і ніколи не буває чистою, а та, справжня радість, невдавана, яка не містить у собі нічого нещирого, не має ніякої домішки. Тож будемо радіти тою радістю, будемо старатися її отримати. А отримати її можливо не інакше, як обираючи тут неприємне, але корисне, і навіть переживаючи добровільно деяку скорботу, і з вдячністю переносячи все те, що трапляється. Так ми зможемо сподобитися і Царства Небесного, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким, Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 14 | Зміст | Бесіда 16

  1. Слово «невідання» у синодальному перекладі пропущене (М.М.). []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору