«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 17

«Бо Христос увійшов не в рукотворне святилище,
створене за зразком істинного, але в саме небо,
щоби постати нині за нас перед лице Боже, і не
для того, щоби багаторазово приносити Себе,
як первосвященик входить у святилище щороку
з чужою кров’ю; інакше треба було б Йому
багаторазово страждати від початку світу;
Він же один раз, на кінці віків, з’явився,
щоб знищити гріх жертвою Своєю» (Євр. 9, 24-26)

1. Юдеї дуже величалися храмом і скинією, тому й говорили: «Тут храм Господній, храм Господній, храм Господній» (Єр. 7, 4). Ніде на землі не було побудовано такого храму ані за коштовністю, ані за красою, ані за чимсь іншим, оскільки Бог, заповідаючи побудувати його, наказав зробити все з великою пишністю. Та й самі (юдеї) були схильні й прив’язані більше до тілесного. У його стінах було позолочене каміння, про що бажаючий може довідатися з Другої книги Царств і з книги Єзекиїля, як і про те, скільки талантів золота було на нього витрачено. Споруда другого (храму) була ще більш сяючою красою та всім іншим. І він був дорогоцінний не тільки через це, але й тому, що був єдиний. Краса його привертала всіх, бо туди приходили зі всіх кінців землі, з Вавилонії й Ефіопії. Це висловлює Лука в Діяннях, коли каже: «В Єрусалимі ж перебували юдеї, люди побожні, з усякого народу під небесами… Парфяни, і мідяни, і еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту та Асії, Фригії і Памфілії, Єгипту і країв Лівії, прилеглих до Киринеї, і захожі з Риму» (Діян. 2, 5.9-10). Отже, зі всіх країн світу приходили туди, і великою була слава цього храму.

А що робить Павло? Що зробив він стосовно жертв, те ж саме робить і тут: як їм він протиставив смерть Христа, так тут храмові протиставляє ціле небо. Але не тільки в цьому показує відмінність, а ще й у тому, що наш священик ближче до Бога: «Щоб постати, — додає він, — перед лице Боже». Так він доводить важливість справи не тільки небом, але і самим входом, бо не тільки через прообрази, як тут, але бачить там самого Бога. Чи бачиш, що все приземлене сказано про Нього через Його поблажливість? То що дивного в тому, що після цього (Павло) представляє Його Первосвящеником, Який клопоче? «Бо Христос увійшов не в рукотворне святилище, створене за зразком істинного, але в саме небо, щоби постати нині за нас перед лице Боже, і не для того, — каже, — щоби багаторазово приносити Себе, як первосвященик входить у святилище щороку з чужою кров’ю». Отже, це — істина, а то — прообрази, той храм був побудований на подобу неба небес.

Але що ти кажеш? Невже, якби не увійшов у саме небо, то не став би (перед лицем Божим) Він, Який скрізь сущий і все наповнює? Усе це, вочевидь, сказано про Його плоть. «Щоби постати нині, — каже, — за нас перед лице Боже». Що означає «за нас»? Він увійшов, каже, з жертвою, що може вмилостивити Отця. А навіщо, скажи мені? Хіба Він був ворогом (Божим)? З-поміж ангелів були вороги Божі, а Він не був ворогом. А що ангели були ворогами, про це послухай, що каже (Апостол): «Щоб через Нього примирити з Собою все, умиротворивши через Нього Кров’ю хреста Його, і земне, і небесне» (Кол. 1, 20). Тому справедливо сказано, що Він увійшов до неба, «щоби постати нині за нас перед лице Боже». Він і нині стоїть, але за нас. «Не для того, щоб багаторазово приносити Себе, як первосвященик входить у святилище щороку з чужою кров’ю». Чи бачиш, скільки протиріч? Неодноразово й один раз, із кров’ю чужою і зі Своєю, — велика відмінність!

Сам Христос, і жертва, і священик. «Інакше, — каже, — треба було б Йому багаторазово страждати від початку світу». Тут він відкриває відповідний догмат: якби, каже, Йому слід було багато разів приносити жертви, то мусив би багато разів і розпинатися. «Він же один раз, на кінці віків». Чому «на кінці віків»? Після безлічі гріхів. Якби все це відбулося на початку й ніхто не увірував би, то справа домобудівництва залишилася б безплідною, — Христос, щоб виправити і цей недолік, мав би помирати повторно. А коли через певний час появилася безліч гріхів, тоді й Він з’явився своєчасно. Те ж саме (Апостол) говорить і в іншому місці: «Коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5, 20). «І як людям, — каже, — визначено один раз умерти, а потім суд, так і Христос, один раз принісши Себе в жертву, щоби взяти гріхи багатьох, вдруге явиться не для очищення гріха, а для тих, що чекають Його на спасіння» (Євр. 9, 27-28).

2. Довівши, що не потрібно було помирати багато разів, (Апостол) указує тепер і на те, чому Він помер раз. «Людям, — каже, — визначено один раз умерти». Отже, Він помер один раз за всіх людей. Як, хіба ми вже не помираємо попередньою смертю? Помираємо, але не залишаємося в ній, — а це вже не означає помирати. Влада смерті й істинна смерть є та, коли померлий уже не має змоги повернутися до життя. А коли після смерті він оживе, і причому кращим життям, то це не смерть, а успіння. Смерть могла утримати в себе всіх, тому Христос і помер, щоби звільнити нас. «Так і Христос, один раз принісши Себе в жертву» (Євр. 9, 28). Ким був принесений? Очевидно, що Сам Собою. Тут показує в Ньому не тільки священика, але й приношення, і жертву. Далі додає і причину, чому Він принісся. «Один раз принісши Себе в жертву, — каже, — щоби взяти гріхи багатьох». А чому він сказав: «багатьох», а не всіх? Бо не всі увірували. Він помер за всіх, щоби спасти всіх, наскільки це від Нього залежить, адже Його смерть мала силу спасти від загибелі всіх. Однак Він узяв гріхи не всіх, бо вони самі не захотіли.

А що означає «взяти гріхи»? Як під час приношення, яке звершуємо, ми приносимо і гріхи, коли говоримо: відпусти нам гріхи, які ми вчинили вільно чи невільно, тобто спочатку згадуємо про них, а потім просимо відпущення. Так було і тут. А коли Христос учинив це? Послухай, як Він сам каже: «І за них Я освячую Себе» (Ін. 17, 19). Ось як Він підніс гріхи: взяв їх від людей і підніс до Отця, але не для того, щоб виголосити вирок проти них, а щоби простити. «Вдруге, — каже, — явиться не для очищення гріха, а для тих, що чекають Його на спасіння». Що означає «не для очищення гріха»? Не для того, щоб узяти гріхи, не через гріхи прийде вдруге, щоби знову померти, бо Він і один раз помер не тому, що повинен був померти. То навіщо «явиться»? Щоби покарати, каже. Однак не висловлює цього (прямо), а втішаючи: «Не для очищення гріха, а для тих, що чекають Його на спасіння», оскільки Жертва вже не потрібна, щоби спасати їх, для цього потрібні діла.

«Закон, маючи лише тінь майбутніх благ, — каже, — а не сам образ речей» (Євр. 10, 1), тобто не саму істину. Як у живописі, поки накидають малюнок, виходить якась тінь, а коли накладуть фарби і наведуть кольори, тоді появляється зображення, так було і з законом. «Закон, маючи тінь майбутніх благ, а не сам образ речей», тобто жертви, відпущення (гріхів). «Одними й тими ж жертвами, які щороку постійно приносяться, ніколи не може зробити досконалими тих, що приходять з ними. Інакше їх перестали б приносити, бо ті, що приносять жертву, один раз очистившись, не мали б уже ніякої свідомості гріхів. Але жертвами щороку нагадується про гріхи, бо неможливо, щоб кров телят і козлів знищувала гріхи. Тому Христос, входячи у світ, говорить: «Жертви і принесення Ти не захотів, але тіло приготував Мені. Всеспалення і жертви за гріх неугодні Тобі. Тоді Я сказав: ось, іду, як на початку книги написано про Мене, виконати волю Твою, Боже». Сказавши перше, що ані жертви, ані принесення, ані всеспалення, ані жертви за гріх, — які приносяться за законом, — Ти не захотів і не благозволив, потім додав: «Ось іду виконати волю Твою, Боже». Скасовує перше, щоб настановити друге» (Євр. 10, 1-9). Чи бачиш знову, як багато всього (у словах Апостола)? Ця жертва, каже, одна, а тих — багато. Тому вони й не були сильними, що їх було багато.

3. Справді, скажи мені, навіщо потрібно було багато жертв, якби було достатньо одної? Безліч жертв і те, що вони приносилися невпинно, свідчить, що вони ніколи не очищали (тих, що їх приносили). Як ліки, коли вони сильні, корисні для здоров’я, здатні припинити всяку хворобу і, будучи прикладеними тільки раз, чинять усе, то якраз те, що вони чинять усе, будучи прикладеними тільки раз, уже більше не прикладаються, і свідчить про їх силу, і те, що вони більше не прикладаються, є наслідком їх дії. А коли прикладаються невпинно, то це явна ознака того, що вони не мають ніякої сили, бо якість ліків у тому й полягає, щоби прикладати їх раз, а не часто. Те ж саме і тут. Чому вони невпинно лікувалися одними й тими ж жертвами? Якби вони були вільними від усіх гріхів, то жертви не приносились би щодня. Однак було визначено приносити їх за весь народ невпинно: і ввечері, і вдень. Отож те, що звершувалося ними, було звинуваченням у гріхах, а не звільненням від гріхів, викриттям немочі, а не ознакою сили. Оскільки перша жертва не виявляла дії, то приносилася друга, а оскільки й ця не допомагала, то — третя, і так це і було викриттям гріхів.

Отже, приношення жертв було викриттям гріхів, а безперестанне (приношення) викриттям немочі. А в звершеному Христом навпаки: Він приніс один разу, і цього досить назавжди. І добре назвав (Апостол жертви) прообразами. Так, вони були тільки прообразом, але не мали сили, подібно як на картинах є зображення образу людини, але немає її сили. Оригінал і образ мають тільки дещо спільне між собою: в образі є схожість, але немає сили. Так і щодо неба та скинії: вона була схожою образом, оскільки була святою, але сила та все інше в неї не таке.

Що означає: «з’явився, щоб знищити гріх жертвою Своєю»? Що означає, «щоб знищити»? Тобто осоромити: гріх уже не має відваги, бо він осоромлений. Як саме? Він мав бути для покарання (людей смертю), але не досяг цього, бо сам зазнав насилля: коли хотів погубити всіх, тоді сам був знищений. «З’явився, — каже, — жертвою Своєю», тобто з’явився до Бога і став перед Ним. Отже, не думай, що коли священик приносив жертви багато разів щороку, то робив це просто і не через немічність. Якщо не через немічність, то навіщо це робилося? Якби не було ран, то не були б потрібні й ліки. Ось для чого, каже (Апостол), наказано приносити жертви невпинно, — через немочі й для нагадування про гріхи. А що, хіба ми не приносимо щодня? Приносимо, але ми чинимо на спомин про Його смерть, і ця Жертва одна, а не багато. Як одна, а не багато? Так, що вона принесена один раз, подібно до тої, яка приносилась у святе-святих. Та була прообразом її, і ця її ж образ. Ми постійно приносимо одного і того ж Агнця, а не одного сьогодні, іншого завтра, але завжди одного і того ж.

Отже, ця Жертва єдина. Хоча вона приноситься в багатьох місцях, але хіба багато Христів? Ні, один Христос скрізь: і тут уповні, і там уповні — Його Тіло єдине. І будучи приношеним у багатьох місцях, Він — одне Тіло, а не багато тіл, так і Жертва одна. Він наш Первосвященик і приніс Жертву, яка очищає нас. І ми тепер приносимо її, тоді принесену, але вона не маліє. Це звершується на спомин того, що було тоді: «Це чиніть, — сказано, — на спомин про Мене» (Лк. 22, 19). Не іншу жертву, як тодішній первосвященик, а постійно приносимо саме ту або, краще сказати, звершуємо спомин Жертви.

4. Оскільки я згадав про цю Жертву, то хочу сказати вам, які посвячені в тайни, небагато чого, небагато чого за обсягом, а те, що містить у собі велику силу і користь. Мої слова не від нас, а від Духа Божого. А що саме? Багато хто причащається цієї Жертви тільки раз на рік, другі — двічі, а інші — декілька разів. Слова наші стосуються всіх, не тільки присутніх тут, але й тих, що знаходяться в пустелі, бо вони причащаються раз нарік, а іноді й через два роки. То що, кого нам похвалити? Чи тих, які причащаються тільки раз, чи тих, які часто, чи тих, які рідко? Ані тих, ані других, ані третіх, а тих, що причащаються з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям. Такі нехай завжди приступають, а не такі — жодного разу. Чому? Бо вони накликають на себе суд, осудження, кару й муки.

Не дивуйся цьому: як їжа, яка сама собою корисна, однак коли потрапляє у хворий шлунок спричиняє шкоду та розлад у всьому (тілі) і стає причиною хвороби, так буває і зі страшними Тайнами. Ти сподобляєшся духовної Трапези, Трапези царської, а потім знову оскверняєш уста нечистотою? Ти помазуєшся миром, а потім знову наповнюєшся смородом? Скажи мені, прошу: приступаючи до Причастя через рік, невже думаєш, що для очищення твоїх гріхів за весь час тобі достатньо сорок днів? А потім, через тиждень, знову повертаєшся до попереднього? Скажи мені: якби ти, одужавши впродовж сорока днів від тривалої хвороби, потім знову взявся за ту ж їжу, яка заподіяла хворобу, то чи не втратив би й попередні труди? Очевидно, що так. А коли так спотворюється природний порядок, то тим більше моральний. Наприклад, ми від природи обдаровані зором і маємо від природи здорові очі, але часто через хворобу наш зір пошкоджується. А коли природні властивості спотворюються, то чи не набагато більше моральні?

Сорок днів ти використовуєш для відновлення здоров’я душі, а може, навіть не сорок, і думаєш умилостивити Бога? Ти жартуєш, людино. Кажу це не для того, щоб заборонити вам приступати тільки раз на рік, однак, все ж таки, бажаю, щоб ви невпинно приступали до святих Таїн. Для того і священик виголошує тоді, закликаючи святих, і цим виголосом наче випробовує всіх, щоб ніхто не приступав неприготованим. Як в отарі, де багато здорових овець, але є багато й уражених коростою, необхідно відділити їх від здорових, так і в Церкві, де є вівці здорові й хворі, цим виголосом священик відділяє останніх від перших, оповістивши всіх таким страшним виголосом, а святих закликає і запрошує. Оскільки жодна людина не може знати душі ближнього, «бо хто з людей знає, — каже (Апостол), — що є в людині, крім духа людського, який живе в ній?» (1 Кор. 2, 11), тому й подає такий виголос після звершення всього Жертвоприношення, щоб ніхто без уваги і нерозсудливо не приступав до духовного Джерела. І в отарі (ніщо не перешкоджає знову висловити таке ж порівняння) хворих (овець) ми замикаємо, тримаємо в темноті, годуємо іншою їжею, позбавляючи їх і чистого повітря, і свіжої трави, і зовнішнього джерела. Так і тут цей виголос є ніби замість пут. Ти не можеш сказати: я не знав, я не розумів, що це загрожує небезпекою, а особливо, коли й Павло засвідчив це. Чи скажеш: я не читав? Але це служить не виправданню твоєму, а осуду. Ти щодня приходиш до церкви і ще цього не знав?

5. Отож, щоб ти не міг цим виправдовуватися, для того священик, наче глашатай, піднявши руку вгору, ставши на підвищенні, будучи видимим для всіх, при особливій тиші, гучним голосом вимовляє грізний виголос, яким одних закликає, а других відлучає, і робить це не рукою, а словом, яке набагато дієвіше за руки. Цей виголос, досягаючи нашого слуху, ніби рукою, одних відштовхує і відкидає, а других привертає і закликає. Скажи мені, прошу тебе, на олімпійських іграх хіба не виходить глашатай, волаючи гучним і сильним голосом: чи не може хтось звинуватити в чомусь цього чоловіка, чи він не раб, чи не злодій, чи не аморальний, — хоча ті подвиги не душевні й не моральні, а вимагають тілесної сили? А коли там, де звершуються подвиги тілесні, старанно досліджується моральність, то тим більше це потрібно тут, де весь подвиг належить душі. Так, і перед нами стоїть тепер глашатай, який не голови кожного торкається і тягне, а торкається внутрішньої голови всіх; не викликає він сторонніх обвинувачів, а всіх проти самих себе; не говорить: чи не може хто звинуватити цю людину. А що? Чи не звинувачує хто себе самого?

Коли він виголошує: «Святеє святим», то цим говорить: хто не святий, той не приступай. Не просто каже: чистий від гріхів, але: святий. А святим робить не тільки відпущення гріхів, але й натхнення Духа, і велика кількість благих справ. Не тільки того хочу, каже, щоб ви омилися від нечистоти, але щоби були білими і прекрасними. Якщо вавилонський цар із полонених юнаків вибрав видних і красивих (Дан. 1, 4), то тим більше нам, які стоїмо перед Царською Трапезою, необхідно бути прекрасними в душі, мати золоту прикрасу, чистий одяг, царське взуття, красу обличчя душі, одягнувши її в цю золоту прикрасу і опоясавши істиною. Такий нехай приступає і торкається до Царських посудин. А коли хтось, будучи вдягненим у дрантя, забруднений і запорошений, захоче приступити до Царської Трапези, то відомо, чого він зазнає, і сорока днів для нього не буде достатньо, щоби змити гріхи, які вчинив за весь (минулий) час. Коли для цього недостатньо геєни, хоча вона вічна, — а вона для цього й вічна, — то тим більше такого короткого часу. Адже ми виявляємо не сильне, а слабке покаяння. Перед царем переважно слід стояти євнухам, а під євнухами я розумію людей зі світлою душею, які не мають ніякої нечистоти й будь-якого гріха, піднесені розумом, мають очі душі смиренні й світлі, строгі й пильні, а не сонливі й дрімаючі, сповнені досконалою свободою, далекі від безсоромності й нахабства, пильні, здорові не дуже сумні й скорботні, але й не розсіяні та безпечні.

У нашій владі удосконалювати свій зір і зробити його гострим і прекрасним. Коли ми не будемо спрямовувати його на дим і порох, — а такими є всі людські блага, — але на тонкі струмені, на легке віяння вітру, на речі піднесені, великі й сповнені досконалим спокоєм, чисті й радісні, то швидко придбаємо такий зір й укріпимо його таким приємним спогляданням. Бачиш користолюбну людину, яка має велике багатство, — не спрямовуй туди свій зір, бо це бруд, дим, погане випаровування, темрява, велика тіснота, неспокійне виснаження. Бачиш людину, що вправляється в чеснотах, задовольняється своїм, стоїть на широкому шляху спокою, не засмучується і не піклується ні про що земне, — на ній зупини свій зір, туди спрямуй його і зробиш його набагато кращим і світлішим, втішаючи його не земними кольорами, а кольорами чесноти, цнотливістю, лагідністю та всім іншим. Ніщо так не бентежить наш зір, як нечиста совість: «Висохло, — говорить (Псалмоспівець), — від печалі око моє» (Пс. 6, 8), — ніщо так не затьмарює його. Звільни його від цього зла і зробиш чистим та міцним, завжди наповненим благими надіями.

Тож будемо всі влаштовувати як цю, так і інші здібності душі так, як бажає Христос, щоб, ставши гідними поставленої над нами Глави, нам відійти туди, куди Він хоче: «Хочу, — каже Він, — щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою» (Ін. 17, 21), якої щоби сподобитися всім нам перед Христом Ісусом, Господом нашим, з Яким Отцеві й Святому Духові слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 16 | Зміст | Бесіда 18


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору