«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Вільгельм Габсбург у намаганнях реалізувати плани галицького проводу

Ідея створення самостійної української держави за Збручем стала основою політичної концепції галицького політичного проводу від початку Першої світової війни. До того ж ця ідея поєднувалася із традиційною вимогою поділу Галичини на польську й українську частини та утворення з останньої, включаючи Буковину, українського коронного краю з широкою національною автономією в межах Австро-Угорської імперії. Цю позицію відстоював і Український парламентський клуб в австрійському парламенті, лідерами якого були Ю. Романчук, К. Левицький, Є. Олесницький.

Встановленню контактів Вільгельма Габсбурга з галицьким проводом і залученню до політичної діяльності посприяв полковник австрійської армії, один з представників нечисленної української аристократії барон К. Гужковський. Саме йому належала ініціатива введення Вільгельма Габсбурга в коло українських політичних інтересів і активного зацікавлення українською справою.

Спілкування ерцгерцога з К. Гужковським, започатковане у 1914 p., характеризувалося тим, що останній сам зазнав характерної для частини української шляхти метаморфози, яка відбувалася з розвитком українського національного руху. К. Гужковський походив з українського шляхетського роду з Наддніпрянщини, який у XVIII ст. оселився в Галичині й, поділивши долю більшості правобережної шляхти, набув усіх ознак польської культури. Однак тісний зв’язок з українським селом, любов до рідної землі і пов’язане з цим етнографічне українство, вплив ідеї української державності, яка все ширше оволодівала галицьким громадянством, переросли в К.Гужковського у повну національну самосвідомість.

Ще задовго до початку Першої світової війни він бере активну участь у галицьких громадсько-політичних справах і встановлює контакти з колами галицької інтелігенції. Особливо захоплюється ідеєю національного відродження спольщеної української шляхти, що цілком логічно привело його до спілкування з Вячеславом Липинським. К. Гужковський спеціально приїздить до Закопаного, щоб познайомитись із В. Липинським і В. Доманицьким, які лікувались там у 1908 р. Він стає одним з палких прихильників друкованого органу «Przegl^d Krajowy», який виходив у 1910-1911 pp. у Києві і ставив своїм завданням поширювати українську національно-державну свідомість серед полонізованих українців.

З початком світової війни, як майор австрійської армії, комендант Самбора та Перемишля й, нарешті, староста у Сокалі й Дрогобичі, К. Гужковський активно захищає українські інтереси, особливо під час переслідувань українців, яких австрійська влада підозрювала в русо-фільстві. Будучи приналежним до вищої аристократичної верстви імперії, барон К. Гужковський усі свої широкі зв’язки в урядових сферах, при імператорському дворі використовує для захисту та поширення української національної і державної ідеї. Саме завдяки, головним чином, його зусиллям було усунуто з посади галицького намісника Ділера, вороже налаштованого до українців. Надзвичайно важливу роль К. Гужковський відіграв у справі організації та розбудови українського легіону — Українських січових стрільців (УСС), а згодом — Української галицької армії (УГА)1.

Знайомство В. Габсбурга з К. Гужковським переросло в щиру приязнь, їхнє листування віддзеркалювало неухильне посилення українських симпатій В. Габсбурга, які зрештою еволюціонували в українську національно-політичну свідомість та активну заангажованість ерцгерцога в українські справи. У листі від 15 жовтня 1916 р. В. Габсбург зауважує К. Гужковському: «Ми є «кровні» принаймні у нашому спільному способі мислення» (док. 5). При цьому він виразно висловлює наміри посісти певне місце у визвольній боротьбі українців. «А надалі я хочу для себе широкого єднання з моїми людьми, я хочу їх всіх привести на мирну Україну, — пише він, — хочу зробити їх щасливими та сильними, хочу, щоб народ та справедливість однаково панували і хочу стати першим та найкращим провідником країни на цьому шляху» (док. 5).

У своїх перших листах до К. Гужковського, написаних наприкінці 1916 р., В. Габсбург не виходить за межі загальних висловлювань про любов до України, яку він прагнув поєднати з австрійським патріотизмом і сподіваннями бачити монархію Габсбургів великою та міцною державою. Він вірить у те, що українці — «це хоробрий та вірний своєму цісареві народ», який «допоможе нам створити сильну та могутню велику Австрію» (док. 6).

З часом його загальна зацікавленість «українською справою» переходить у практичну роботу на користь українського руху, наповнюється конкретним національно-політичним змістом. Вільгельм Габсбург робить перші серйозні кроки, пов’язані з проблемою уконституювання українських земель у межах Австро-Угорщини. У листопаді 1916 p., зокрема, він звертається до свого дядька — ерцгерцога Фрідріха, командувача австрійської армії для з’ясування української перспективи2, що було особливо важливим, з огляду на відверто виявлену пропольську позицію Франца-Йосифа І.

Намагання галицьких політиків добитися такого бажаного для них поділу Галичини на польську й українську частини й утворення автономного коронного краю з українських земель імперії Габсбургів наштовхувалися на запеклу протидію польської сторони.

Несподівано для багатьох 5 листопада 1916 р. віденська урядова газета опублікувала лист Франца-Йосифа І до голови австрійського уряду Кербера, якому планувалося розширити автономію Галичини. Імператор повідомляв свого прем’єр-міністра, що відповідно до угоди з Вільгельмом І із російських областей Польщі, зайнятих союзними військами у ході воєнних дій, буде «утворена самостійна держава з дідичною монархією і конституційною формою правління». Водночас повідомлялося про те, щоб «краєві Галичині надати право самостійного урядування у своїх краєвих справах»3. І хоча цей намір Франца-Йосифа не мав реального продовження, він викликав занепокоєння українського табору в Галичині. Вже 7 листопада 1916 p., на засіданні українських депутатів австрійського парламенту було ухвалено «Українське державно-правне застереження проти відокремлення Галичини».

У цьому документі констатувалося, що планована австрійськими правлячими колами акція є порушенням історичних прав українського народу і віддає «четвертий з черги найбільший народ держави під необмежене панування його національного противника». Наголошувалося, що «український народ ніколи не признає відокремлення Галичини під польським пануванням і ніколи не зречеться права національної автономії своєї території та утворення окремого українського коронного краю в рамках Австрії»4.

На цьому ж засіданні лідери Українського парламентського клубу К. Левицький і М. Василько, яким закидали бездіяльність перед акцією поляків,були відсторонені від керівництва. Сам клуб було реорганізовано в Українську парламентську репрезентацію, якій доручили «ведення політичного заступництва інтересів українського народу в Галичині»5. Провід очолив найстарший з депутатів Ю. Романчук, а його заступниками стали Є. Петрушевич та Л. Бачинський. Є. Олесницькому разом з новим лідером репрезентації було доручено розробити меморандум про українське питання в Австро-Угорщині6.

В. Габсбург надзвичайно гостро відреагував на такий намір розв’язання галицько-української проблеми, для нього «це було блискавкою серед ясного неба!» У листі до К. Гужковського від 7 листопада він називає справу Східної Галичини «першочерговою» і закликає «усіма можливими способами працювати над тим, щоб створити з українських частин, таких як Східна Галичина та Буковина, одну єдину провінцію «Україна» у складі Австрії» (док. 7). Ерцгерцог просить К. Гужковського надсилати йому повну інформацію, щоб максимально використати її «для просування нашої великої справи» (док. 10), а також висловлює намір відвідати Берлін і Відень з тим, щоб порушити українську проблему перед німецьким та австрійським військовим командуванням, імператором Вільгельмом II та Гінденбургом (док. 9). Смерть Франца-Йосифа додала оптимізму і сподівань на позитивне розв’язання української проблеми в імперії. 26 грудня В. Габсбург зауважує у черговому листі до К. Гужковського: «Наша справа зараз у доброму стані і дуже втішає те, що польська справа зовсім не рухається. Таким чином, сміливіше та побільше впевненості. Я вже докладаю зусиль до відомого поділу, справа якого почала добре просуватися» (док. 12).

Ерцгерцог звертає увагу К. Гужковського на нові політичні проекти реформування імперії, які народилися «серед дуже впливових політиків» (док. 13). Планувалось перетворити австрійську монархію на федеративну державу, до складу якої як окремі королівства мали увійти Австрія, Угорщина, Чехія (Богемія), Польща, федерація об’єднаних південних слов’ян та Велике князівство Україна. «І тоді, — пише він К. Гужковському, — кожне королівство мало б свого короля. Король Угорщини, Богемії… і так далі. Для Укр[аїни], південних слов’ян і т. д.І у кожній з цих держав федерації виступатиме як регент один з ерцгерцогів — це одна з найкращих ідей для створення єдиної Великої Австрії! Дай Боже, щоб мир, на який, здається, вже дійсно є сильна надія, приніс би нам таке довгоочікуване здійснення наших планів, принаймні ми повинні над цим старанно працювати, щоб створити нову, сильну Австрію на чолі з молодим монархом та велику і сильну Україну із столицею містом Києвом» (док. 13).

Подібні плани, без сумніву, були пов’язані зі сходженням на престол молодого імператора Карла І і спробами Австрії досягнути сепаратного миру з альянтами, продемонструвавши останнім свій намір рахуватися з національними інтересами народів, які входили до складу імперії.

На певному етапі здавалось, що український проект поділу Галичини знайшов, зрештою, підтримку у вищих ешелонах влади Австро-Угорської монархії. 14 січня 1917 р. ерцгерцог пише К. Гужковському про це як про доконаний факт: «Після війни (але я наполягаю вже впродовж війни) Східна Галичина та Буковина будуть реорганізовані у єдину провінцію у складі Австрії. Західна Галичина відходить до Польщі, але з часом! На початковому етапі в цій провінції переважатиме німецький склад управління, тобто державні службовці спочатку будуть найматися з німецьких відомств, потім їх замінять українські службовці, тоді вся справа зрушить з місця і піде вперед» (док. 16).

Однак конкретна справа поділу Галичини не могла бути реалізована у цей час. Попри прихильне в цілому ставлення імператора Карла І до цієї проблеми, подолати спротив австро-угорської бюрократії та дуже впливового польського лобі ще не видавалося можливим.

У цій ситуації політичний провід галицьких українців не міг не звернути увагу на особу Вільгельма Габсбурга. Особливий інтерес до ерцгерцога виявляв Є. Олесницький, який, як уже зазначалось, свого часу обговорював з Францом-Фердинандом перспективи українського руху в Росії. Цілком очевидно, в політичні розрахунки галицького політика входили наміри залучити ще одного представника родини Габсбургів до української справи, що після трагічної загибелі престолонаслідника могло набути неабиякої політичної ваги для українців. Саме К. Гужковський познайомив В. Габсбурга з Є. Олесницьким, внаслідок чого ерцгерцог опинився в полі зору насамперед консервативних кіл галицького суспільства. Для українського консерватизму в Галичині був притаманний високий рівень правової свідомості, повага до законних владних інституцій, поміркованість у політиці, відданість парламентським методам політичної боротьби. Ці риси значною мірою характеризували також багатьох націонал-демократів — найбільш впливову на той час політичну силу в Галичині, до якої належав і Є. Олесницький. Він походив із родини греко-католицьких священиків, що в Галичині становили своєрідну дідичну аристократичну верству, з якої виходили діячі переважно консервативного напряму. Чимало з них стали членами національно-демократичної партії. До того ж у його сім’ї жила пам’ять про приналежність до шляхетського роду Олесницьких, який дав Польщі відомого католицького ієрарха, краківського єпископа, кардинала Збігнєва Олесницького, а також інших визначних діячів7.

23 січня 1917 р. відбулася перша зустріч Вільгельма Габсбурга з Євгеном Олесницьким. «Вчора припала мені висока честь бачити і вітати в моїм домі звістного добре Вам, Полковнику, Архикнязя В., який бажав зі мною познайомитись, — писав Є. Олесницький К. Гужковському 14 січня 1917 р. — Розмовляли ми про наші справи півтори години — знав всі їх дуже докладно і повний є до нас прихильності, яка є для нас така неоціненна»8. Меморандум, підготовлений парламентською репрезентацією, був переданий В. Габсбургу саме Є. Олесницьким, а ерцгерцог мав вручити його новому австрійському імператорові Карлу І. У цьому документі йшлося про поділ Галичини, долю митрополита А. Шептицького, інтернованого в Росії, відкриття українського університету і призначення нового намісника Галичини з австрійських військових. На думку Є. Олесницького, бажаною кандидатурою був би колишній шеф канцелярії прихильного до українців ерцгерцога Франца-Фердинанда генерал Бардоуер9.

Є. Олесницький констатував, що в поглядах ерцгерцога виявилась повна одностайність із «моїми і нас всіх поглядами». У листі до К. Гужковського від 29 січня 1917 р. він наголошує, що згадані чотири справи той має «йому (ерцгерцогові. — Авт.) класти на серце, яко для нас нині найважніші»10.

Отже, очевидно, можна говорити про повне сприйняття ерцгерцогом політичної програми тодішнього галицького проводу. За словами Є. Олесницького, він «вручив архикнязю дальші меморіали, які були у мене — він прийняв їх ласкаво і радо»11. К. Гужковський мав стати посередником у контактах ерцгерцога з Є. Олесницьким.

Є. Олесницький радить К. Гужковському, як близькій до ерцгерцога людині, подбати про поглиблення його знань про українців, які досі не виходили за межі чисто етнографічних уявлень. «Архикнязь знає нас українців передовсім з сторони етнографічної — може би добре було, — пише Олесницький, — дати йому нагоду пізнати також сторону культурну нашої теперішньої і минувшої»12.

Він вважає необхідним ознайомити В. Габсбурга з останніми київськими виданнями з історії українського мистецтва і, що дуже важливо, з працями В. Липинського, які вводили ерцгерцога в коло політичних ідей та історичних концепцій українського консерватизму. Як зазначалося вище, В. Липинський ще перед Першою світовою війною виявляв себе як монархіст, правда, ще не як прихильник традиційного гетьманства — це сталося вже після революції. Цієї ж думки дотримується, зокрема, й І. Лисяк-Рудницький. Він зазначає, що В. Липинському «радше присвічувала думка про українське королівство з конституційно-демократичною формою правління. На київський королівський трон, що постав би внаслідок воєнної поразки Росії, мав би бути запрошений член котроїсь із старих європейських династій…». Далі зазначається, що В. Липинський і його тодішні однодумці зупинялися на трьох вищеназваних кандидатурах: сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима, одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда та одного з представників дому Романових13.

Можемо констатувати певну схожість обставин, за яких відбувалося входження В. Габсбурга і В. Липинського до українського руху. Майбутній ідеолог української класократичної монархії прийшов в українське суспільно-культурне середовище з польської родини і став єдиним з неї українцем (два брати й сестра залишилися свідомими поляками). Щось подібне відбулось і з Вільгельмом Габсбургом, «навернення» якого в українство було шоком для решти членів сім’ї, яка відрізнялася полонофільством.

Залучення до орбіти української політики представника правлячої династії надало нового імпульсу національним змаганням галицьких українців. Причому лідерам галицького консерватизму треба було тісніше прив’язати ерцгерцога Вільгельма саме до свого середовища й не допустити контактів з іншими політичними групами. Про це, власне, йдеться в листі Є. Олесницького до К. Гужковського 29 січня 1917 p.: «Наші зв’язки з архикнязем повинні бути дуже дискретні — інакше ціль і вартість їх готові бути ударемнені, — застерігає Є. Олесницький. — Тим часом вже тепер знають про них люди може за широко. Говорять про них у Відні між нашими. Архикнязь був також в Союзі визволення України, — куди заходять різні люди… Це можете мати на увазі та добре би було дуже делікатно і осторожно остерегти архикнязя»14.

Про контакти останнього з чільними діячами Союзу визволення України є згадки в його листуванні з К. Гужковським. Вільгельм Габсбург, зокрема, зауважує в одному з листів, що має «дещо обговорити з доктором Меленевським про відому у[країнську] пропаганду серед полонених у таборах». Водночас він висловлює намір «познайомитися з Романчуком та Петрушевичем», але це, за його словами, «ще може почекати» (док. 18). Більш важливою йому видавалася згадана вище зустріч з Є. Олесницьким, якого ерцгерцог характеризує як «чудову і дуже розумну людину». «Ми розмовляли стосовно загальних важливих для нас питань з приводу моєї персони, — пише В. Габсбург, — потім розмовляли з приводу українського] легіону та полонених (російських, українських). Потім я ще познайомився із двома українцями д[октором] Меленевським з Києва та д[октором] Жуком з Харкова, обидва є теж дуже милими людьми» (док. 20). Через застереження К. Гужковського В. Габсбург відмовляється від знайомства з К. Трильовським — керівником Української радикальної партії (док.24-26). Отже, ерцгерцог цілковито поринув в українські справи.

8 лютого 1917 р. відбулась аудієнція В. Габсбурга в Карла І у справі підтвердження легітимності шляхетства К. Гужковського. Водночас ерцгерцог, скориставшись цією нагодою, повідомив нового імператора про український меморандум, «що є дуже важливим для нашої справи». В. Габсбург «сповнений найкращих сподівань, щодо нашого майбутнього» і вважає, що «нарешті крига на верхівці скресла, і стало можливим у будь-яку мить на самій верхівці зробити усе можливе для моїх людей» (док. 24).

Ерцгерцог неодноразово застерігає К. Гужковського дотримуватися суворої таємниці щодо заходів, вжитих ним у вищих імперських сферах «з приводу галицького питання». Він вважає їх «чимось більшим, ніж просто перший крок моєї діяльності» і наголошує, що «потрібно працювати та втручатися скрізь, де це тільки можна». Позитивно оцінюючи зміни у вищому керівництві імперії, пов’язані зі вступом на престол Карла І, В. Габсбург ставить завдання «провести велику пропаганду українського питання» серед членів австрійського кабінету, насамперед голови кабінету графа Клама-Мартініца, міністра фінансів Конрада Гогенлое та ін. При цьому він вважає, що ситуація розвивається у позитивному для галицьких українців напрямку. «Приїдьте до Відня, — пише він К. Гужковському, — подивіться самі, який добрий настрій тут панує щодо українців у найвищих колах — це коштувало праці. Його Величність я головним чином вже налаштував на наш бік…» (док.28).

Серед інших питань, які були включені до меморандуму галицького проводу й над реалізацією яких працював В. Габсбург, слід назвати сприяння розбудові легіону Українських січових стрільців, «справу» митрополита А. Шептицького, фінансування Наукового товариства ім. Т. Шевченка та ін. Ці питання постійно порушуються ним у листуванні з К. Гужковським.

Особливу увагу ерцгерцога привертали УСС. Він виявляв ініціативу щодо питання про відсторонення від командування легіоном Франца Кікаля для того, «щоб, — як зазначалося у листі від 1 лютого 1917 p., — Ви мали [український] провід, а не чеха на ім’я Кікаль» (док. 22). Ерцгерцог підозрював останнього у зв’язках з польською стороною, яка протидіяла розбудові легіону — намірам «створити з 6 окремих підрозділів український легіон» (док. 23). «Я помалу працюю для українського легіону і надалі, та сподіваюся на успіх», — пише він у листі до К. Гужковського від 2 лютого 1917 р. (док.23).

З великою повагою ерцгерцог ставився до митрополита А. Шептицького й докладав неабияких зусиль, щоб повернути його з російського полону. Так, у листі від 15 березня 1917 р. В. Габсбург зауважує, що «переговори стосовно Шептицького проходили до цього часу із задовільним результатом і я сподіваюся, що наші люди все ж таки наважаться його вивезти — у будь-якому разі ми маємо для цього усі найкращі умови» (док.ЗО). 27 березня 1917 р. він повідомляє К. Гужковському: «… Пишу Вам коротко. Шептицький (митрополит) знову приїжджає до Австрії. Прошу Вас про найсуворішу потаємність. Я цьому дуже радий» (док. 32). Він просить К. Гужковського у разі зустрічі з А. Шептицьким проінформувати митрополита «про хід моїх (В. Габсбурга. — Авт.) думок, та ще, будь-ласка, я прошу Вас водночас йому сказати, щоб він зберігав повну таємницю, тому що ніхто нічого не повинен знати про мою роботу, і скажіть йому, будь-ласка, також, що він ніколи не повинен згадувати мого імені! Це дуже важливо! Тому що тільки у цьому разі я можу добре працювати» (док. 33).

Ця утаємниченість, якої намагався дотримуватися В. Габсбург і вимагав від своїх респондентів, є зрозумілою, оскільки проукраїнські зусилля представника династії докладалися в той час, коли правлячі кола Австро-Угорщини шукали порозуміння з країнами Антанти і намагались провести реформу внутрішнього устрою імперії. У зв’язку з цим надзвичайно актуальними стають намагання утворити коронний край з Галичини й Буковини та зусилля, спрямовані до утворення незалежної української держави на теренах підросійської України. Багатьом галицьким і деяким наддніпрянським політикам (В. Липинський, діячі СВУ) така держава уявлялась конституційною монархією.

У цьому контексті є зрозумілими сподівання В. Габсбурга, що його діяльність матиме підтримку серед політиків саме такого спрямування. «Я сподіваюся, — пише він К. Гужковському 9 червня 1917 p., — що Залізняк], Шепт[ицький] і Лип[инський] вже добре про мою діяльність поінформовані, саме вони могли б дуже допомогти мені у моїй справі — тому я ще раз прошу Вас продовжувати всебічно мене рекламувати» (док. 34).

Очевидно, Вільгельм Габсбург та його діяльність набули популярності серед діячів СВУ. Тому не випадково ерцгерцог просить К. Гужковського: «Будь ласка, перекажіть моє велике спасибі за відому рекламу у Львові серед знайомих пана [В.] Дорошенка. Ви бачите, любий друже, наслідки цієї реклами — тільки перспективи — вже лише вони дають мені нове заохочення на подальшу наполегливу працю! Я прошу Вас енергійно продовжувати мене рекламувати, це є дуже важливим!!!» (док. 34).

Турботи про популяризацію своєї особи в українському політичному середовищі ерцгерцог пов’язував з проблемою перебудови австро-угорської монархії та перетворення її на союз держав. У листі до К. Гужковського від 9 червня 1917 р. В. Габсбург наводить один із варіантів трансформації імперії Габсбургів на засадах унії трьох складових, цього разу Австрії, Угорщини та Польщі. Однак і в цьому варіанті українські національно-державні інтереси мали бути реалізовані за безпосередньої підтримки Австрії. «Ну, а що відбуватиметься із Галичиною? — запитує ерцгерцог. — А те, що я завжди казав — «розподіл» — а саме Західна Галичина відходить до Королівства Польща, можливо відійде і ще одна частина — Сілезія, де є впливовими Wszechpolacy, у той час як Східна Галичина та Буковина утворять «Українську провінцію», яка буде у прямій залежності від Австрії та у повній мірі автономною, як противага частині російської вільної України, а з іншого боку Угорщині!» (док. 34).

Дещо наївним є переконання, висловлене ерцгерцогом, що «ставлення до українців стало раптово таким дружелюбним» саме тому, що він «виклав нашу справу усім високим та найвищим чиновникам до найменшої деталі — і тоді до них прийшов страх, що українців визнаватимуть і, нарешті, всі починають розуміти, яким важливим є це питання» (док. 34).

У наступних листах В. Габсбург укотре висловлює сподівання на позитивне для українців вирішення проблеми Східної Галичини, прихильність австрійського міністра графа Черніна, прем’єр-міністра графа Клама-Мартініца і близький кінець польського правління (док. 36-37).

Проте мусимо наголосити, що австро-угорські правлячі кола все ж таки надали перевагу австро-польському варіанту розв’язання проблеми Східної Галичини. Хоча у Бересті УНР й Австро-Угорщина підписали таємний додаток до мирної угоди про утворення українського коронного краю, однак австрійський парламент його не ратифікував, він навіть був денонсований на вимогу польської сторони.

Листування В. Габсбурга з К. Гужковським, а також з іншими респондентами у цей період свідчить, що політична діяльність ерцгерцога визначалася двома найважливішими цілями та позначалась відповідними контактами. Перша, що ставила завдання досягнути введення українського коронного краю в Австро-Угорській імперії, обумовила його безпосереднє або опосередковане спілкування з Є. Олесницьким, К. Гужковським, М. Васильком, А. Шептицьким, К. Левицьким, Є. Петрушевичем, Ю. Романчуком та іншими галицькими діячами переважно консервативно-поміркованого спрямування. Друга, яка висувала на порядок денний питання державної самостійності України, вела В. Габсбурга до контактів з діячами самостійницького напряму — Союзу визволення України або близькими до них діячами, за висловом В. Липинського,з «гуртка нашого, довоєнного українських] самостійників європейського складу»15.

  1. Хліборобська Україна (Відень). — 1920-1921. — Ч. II-IV. — С. 255-256. []
  2. Рассевич В. Політик, що розминувся зі своїм часом // Європейський час (Львів). — 1997. — № 1. — С. 33. []
  3. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Ч. II. — Львів. — 1929. — С. 422. []
  4. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Ч. II. — Львів. — 1929. — С. 431-432. []
  5. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Ч. II. — Львів. — 1929. — С. 464. []
  6. Левицький К. Історія визвольних змагань галицьких українців з часу світової війни 1914—1918. — Ч. II. — Львів. — 1929. — С. 444. []
  7. Олесницький Є. Вказ. праця. — С. 4-8. []
  8. Центральний державний історичний архів України у м. Львів (далі — ЦДІАЛУ). — Ф. 408. — On. 1. — Спр. 567. — Арк. 118 зв. []
  9. Там само. — Арк. 120-122; див. також: Рассевич В. Вказ. праця. — С. 33-36. []
  10. ЦДІАЛУ. — Арк. 122. []
  11. ЦДІАЛУ. — Арк. 122 зв. []
  12. ЦДІАЛУ. — Арк. 122 зв. []
  13. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. — Т. 2. — К. — 1994. — С. 147-148. []
  14. ЦДІАЛ України. — Ф. 408. — On. 1. — Спр. 567. — Арк. 122 зв.-123. []
  15. Липинський В. Листування. — Т. 1. — Київ-Філадельфія. — 2003. — С. 577. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору