«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Монархічні аспірації українських політиків

Саме українська орієнтація ерцгерцога Вільгельма й визначала його оцінку і ставлення до окремих членів сім’ї Габсбургів, що знайшло відображення в його споминах. У 1916 р. ерцгерцог був на аудієнції у Франца-Йосифа І у справі одного з своїх українських приятелів. Імператор відмовив йому у проханні. Відтоді В. Габсбург більше не зустрічався з австрійським монархом. Ерцгерцог зазначав, що Франц-Йосиф І «вороже був настроєний до українців», і тому уникав контактів з ним. Наступника Франца-Йосифа І на престолі Карла І В. Габсбург характеризує як людину «слабої волі». Хоча він і був «добре поінформований про українську справу», однак так і не наважився на рішучі кроки для її розв’язання. «Раз рішився вже був на поділ Галичини і заявив це президентові міністрів Зайдлерові, — зауважував ерцгерцог Вільгельм. — Але ще того самого дня відкликав своє рішення з обави перед криком поляків в парламенті і краї» (док.1).

Натомість цілком протилежною є оцінка В. Габсбургом престолонаслідника Франца-Фердинанда як «розумного і енергійного» діяча, прихильного до українців, з намірами «відбудови великої Української Держави» (док.1).

Публічну демонстрацію симпатій до українців виявляв ще один представник династії, син імператора Франца-Йосифа ерцгерцог Рудольф. Як свідчить Є. Олесницький, під час подорожі по Галичині у 1887 р. ерцгерцог на кожному кроці і при будь-якій нагоді, навіть тоді, коли перебував тільки в польському оточенні, зазначав, що у краї є два народи: український і польський1.

Симпатії до українців, що їх висловлювали представники правлячої династії, демонстрація ними намірів щодо вирішення української проблеми супроводжувались пожвавленням українських консервативних кіл у Галичині, які наприкінці ХІХ-початку XX ст. претендували на самостійну політичну роль. Прикметним у зв’язку з цим було заснування

Католицького Руського Народного Союзу, перейменованого у 1911 р. у Християнсько-суспільну партію — першу структуровану політичну організацію галицьких консерваторів. Водночас чимало консервативно налаштованих діячів перебувало в середовищі галицьких націонал-демократів і греко-католицького духовенства, які пов’язували політичні перспективи Галичини з правлячою династією. Активізація шляхетсько-аристократичних верств насамперед у Галичині, — а також у Великій Україні, поставила на порядок денний звернення до династичної ідеї як однієї з важливих підстав зародження новітнього українського монархічного руху. Неабияку роль в цьому відіграла політична й теоретична діяльність В. Липинського. У своїй праці «Szlachta па Ukrainie», опублікованій у 1909 p., він констатує позитивну роль німецьких династій у державотворчих процесах на Балканах, представники яких сформували монархічні інститути. За його словами, княжата німецькі, «які сидять на тронах державок балканських, відчули раптом приналежність до різних балканських патріотизмів»2.

Очевидно, подібна модель могла бути реалізована і в Україні. Більш виразно вона окреслилась під час таємних політичних нарад емігрантів з Великої України і галицьких діячів у Львові 1911 p., де було поставлено на порядок денний питання боротьби за політичну самостійність України. Опускаючи відомі деталі перебігу нарад3, зазначимо, що окремими її учасниками були сформульовані виразні монархічні плани щодо майбутньої незалежної України у трьох династичних варіантах. Перший передбачав кандидатуру на київський престол сина німецького імператора Вільгельма II — Іоахима; другий — кандидатуру одного з синів австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда, які не мали права успадкувати австро-угорський престол; третій — кандидатуру одного з представників дому Романових на підставі акцептації ним українських династичних традицій4.

Отже, ймовірна поява представника династії Габсбургів на українському престолі не обмежувалася політичними намірами лише галицького політикуму, а могла стати загальноукраїнським державотворчим концептуальним надбанням. У грудні 1912 р. В. Липинський надсилає обраному на згаданих нарадах Українському Інформаційному Комітету меморіал «Про наше становище супроти політичної ситуації в Європі». У ньому чітко зазначалось, що «українська нація має право на вільне і незалежне національне та політичне життя на власній території»5.

Передбачаючи можливість військового конфлікту між Австро-Угорщиною і Росією, В. Липинський вважав, що завданням всіх свідомих українців повинна бути організація масового руху на незайнятій воюючими арміями українській території за повне визволення України з-під ярма чужих держав.

Агітація в масах з цього приводу мала включати низку гасел, серед яких на перший план висувались політичні вимоги, які полягали у тому, що «Україна в етнографічних границях стає незалежною державою (форма правління — конституційна монархія і евентуальна справа династії — германської, австрійської, чи може навіть російської — залежатиме від української конституанта і становища Європи) під протекторатом Росії або Австрії, обов’язується заховувати повний нейтралітет супроти цих двох держав»6.

На думку сучасного українського дослідника Л. Біласа, В. Липинський не бачив у своїй ідеї російського чи австрійського протекторату можливості обмежити українську незалежність . Цілком ймовірно, що ідея протекторату пов’язувалась саме з концепцією династичного зв’язку нової монархічної України з правлячою династією Романових або Габсбургів. Підготовлений В. Липинським меморіал став значною мірою підставовим документом для подальшої політичної діяльності створеного Українського Інформаційного Комітету. Хоча практичне значення меморіалу ставилося під сумнів, зокрема одним із членів Комітету, українським соціал-демократом А. Жуком. У той же час сформульовані А. Жуком «Основи, на яких покликується до життя політична організація під наголовком «Український Інформаційний Комітет»» значною мірою ґрунтуються на окремих положеннях чи ідеях меморіалу В. Липинського. В «Основах», зокрема, зазначалось, що платформою, на якій об’єднуються члени Комітету і яка стає вихідною точкою його діяльності на випадок війни, є «самостійність, або ж надалі, ідуча автономія окупованих українських земель у Росії та прилучення до них українських частин Галичини, Буковини й Угорщини. Ці землі мають називатись Українське королівство, під зверхництвом династії Габсбургів»7.

Пізніше, вже в ході Першої світової війни, монархічна ідея лягла в основу політичної платформи «Союзу визволення України», який став безпосереднім продовженням Українського Інформаційного Комітету.

У платформі СВУ зазначалось, що «формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім політичним устроєм, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними й релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою»8.

У цьому контексті є цілком логічним, що напередодні війни увагу українських політиків привертає постать спадкоємця австрійського престолу, ерцгерцога Франца-Фердинанда, який давно виявляв політичний інтерес до української проблеми. Як зауважує у своєму київському щоденнику Д. Донцов, українським діячам були відомі «його антиросійські плани щодо України». Про них майбутній ідеолог інтегрального українського націоналізму довідався від учасника згаданих нарад 1911 р. В. Кушніра, який мав аудієнцію у ерцгерцога Франца-Фердинанда9.

У близькому оточенні ерцгерцога Франца-Фердинанда було чимало діячів, які готували проекти реформ у державі в разі його сходження на престол. Є свідчення, що таємним політичним дорадником престолонаслідника був отець Тит Войнаровський, довголітній адміністратор маєтків А. Шептицького, депутат віденського парламенту від української національно-демократичної партії (1907-1911), який мав широкі зв’язки в австрійських політичних і урядових колах. Улітку 1912 р. на суворо довірочну аудієнцію до ерцгерцога Франца-Фердинанда був запрошений лідер українського сеймового клубу Є. Олесницький. Він щойно повернувся з Росії, де зібрав цінну інформацію про український рух і передав престолонаслідникові розлогу записку про українську проблему в Австрії та Росії. Ерцгерцог довго і з великим інтересом обговорював її з Є. Олесницьким10.

Зближення низки українських політиків з престолонаслідником Францом-Фердинандом, безперечно, пов’язане з розробкою останнім програми докорінної перебудови політичної структури австрійської монархії. Згідно з цією програмою, на зміну дуалістичному устрою держави мав прийти триалістичний — поряд з австрійською та угорською складовими мала бути сформована також хорватсько-південнослов’янська. Ця реформа, на думку престолонаслідника, була спрямована на територіальне і політичне послаблення Угорщини у складі імперії. Важко сказати, як далеко сягали реформістські задуми Франца-Фердинанда щодо української проблеми. Деякі автори висловлюють припущення, що Є. Олесницький і отець Т. Войнаровський спричинилися до того, що план перебудови імперії на національній основі поширився також і на Галичину. Ось чому звістка про вбивство спадкоємця престолу так сильно вразила галицьке суспільство. Як зазначало львівське «Діло», «годі уявити собі в нашій державі подію, яка могла б мати враження більш потрясаючої катастрофи, ніж та, що скоїлася в Сараєво. Катастрофи особисто-людської й катастрофи політичної… Вчора згасло життя, з яким була пов’язана політична доля нашої держави і її народів…»11.

Відомо, що Франц-Фердинанд не був популярним серед галицьких поляків. Після його трагічної загибелі в Сараєві в серпні 1914 р. деякі польські газети не приховували задоволення, що відтепер австрійська політика буде формуватись у Бургу (осідок імператора), а не у Бельведері (осідок ерцгерцога)12. Діяльність Франца-Фединанда викликала незадоволення не лише поляків, роздратованих симпатіями спадкоємця престолу до галицьких українців, а й угорських політиків, оскільки реалізація його проектів реформування імперії могла суттєво послабити становище Угорщини. Контакти австрійського престолонаслідника з українськими політичними колами в Галичині не залишилися непоміченими. Викликали вони стурбованість і в Росії, оскільки загрожували імперським планам «собирания русских земель».

У цьому контексті викликає інтерес наведений у щоденнику відомого українського діяча, видавця газети «Рада» Євгена Чикаленка текст жандармського донесення, в якому йшлося про формальну угоду, нібито укладену між ерцгерцогом Францом-Фердинандом і «російськими мазепинцями», щодо створення за сприятливих обставин «Українського королівства» під скіпетром Габсбургів13.

Чимало австрійських політиків, близьких до Франца-Фердинанда, виявляли лояльне ставлення до українського руху. На відміну від закостенілого бюрократичного оточення старого імператора, яке не бажало жодних змін устрою імперії, вони усвідомлювали необхідність перебудови Австро-Угорщини на нових засадах шляхом розширення національних прав і, з огляду на це, політичну значущість української проблеми. Серед цих політиків привертає увагу наближений до Франца-Фердинанда лідер австрійських католиків, голова австрійської християнсько-соціальної партії князь Алоїзій Ліхтенштейн. Він виявляв глибоке зацікавлення як українськими справами загалом, так і галицькою проблемою зокрема, а також унією як культурно-релігійним містком до Сходу. Ще задовго до війни він вбачав вирішення багатьох питань східноєвропейської політики у створенні незалежної української держави. Князь Ліхтенштейн брав участь у численних анкетуваннях, організованих українськими журналами, а також виступав у німецькій пресі, послідовно відстоюючи українську рівноправність в Австро-Угорщині чи піднімаючи українське питання у зв’язку з проблемами світової політики.

У середовищі австрійських прихильників католицько-консервативних ідей сформувалася концепція створення т. зв. Міттельєвропи (Серединної Європи), яка передбачала, зокрема, посилення католицького культурного руху і державотворчої місії Австрії на схід. «Австрійським німцям» у цьому контексті належало розвивати релігійний, культурний і політичний рівень інших народів.

Зрештою, з початком Першої світової війни доля українських земель за межами імперії Габсбургів пов’язувалася австрійською політикою з намірами створити українську державу з допомогою австрійських збройних сил. Досить радикально ця проблема порушувалась у роз’ясненні австрійської політики турецькому урядові від 21 листопада 1914 p.: «Нашою головною метою в цій війні є тривале послаблення Росії, заради чого ми в разі нашої перемоги вітали б виникнення українського державного утворення»14.

Однак західноукраїнські землі не розглядалися як складова нового українського державного організму. Східна Галичина підпадала фактично під реалізацію «австро-польського рішення», яке передбачало польське державне утворення під скіпетром Габсбургів. Відень практично ніколи не займав чіткої і послідовної позиції щодо визвольних змагань українців. Австрійська політика керувалася насамперед намірами послабити свого супротивника — Росію — через внутрішні катаклізми в його політичному житті.

Перша світова війна, яка порушила українське питання на міжнародній арені, змусила всіх учасників українського руху проявити своє ставлення до проблеми національної державності. Тому українська консервативна течія в Галичині була змушена усвідомити і зважати на хитку позицію австрійських правлячих кіл щодо українського питання.

Переведення в практичну політичну площину державницьких прагнень українців зобов’язувало австрійські правлячі кола чітко висловитися перед своїми польськими партнерами щодо галицької проблеми та розв’язання аграрного питання в майбутній українській державі, де польські землевласники мали значні земельні володіння. Речниками незалежності та соборності України на той час виступали насамперед радикально налаштовані діячі «Союзу визволення України», здебільшого українські соціалісти, яким Відень не довіряв. Це було ще однією причиною, чому Австрія віддавала перевагу більш консервативним польським чинникам. На це мусили зважати українські консервативні політики в Галичині, ставлячи на порядок денний національно-політичні завдання. Найбільш показовим документом щодо цього є меморандум митрополита А. Шептицького, переданий австрійському урядові 15 серпня 1914 p.: «Як тільки переможна австрійська армія вступить на територію підросійської України, ми мусимо розв’язувати потрійне завдання, а саме у військовій, соціально-правовій та церковній царинах. Розв’язанню такого троїстого завдання має неодмінно передувати конференція з укладення миру не тільки для того, щоби сприяти діям нашої армії й прискорити повстання в Україні, а й з метою щонайглибшого відділення цих областей від Росії й надання їм характеру незалежної від Росії й царської імперії національної області… Після якоїсь великої перемоги нашої армії кайзер міг би проголосити гетьманом України одного з видатних полководців австрійського війська»15.

Отже, і ця програма фактично не виходила за межі традиційних уявлень галицьких консервативних політиків щодо можливості реалізації українських національних домагань із допомогою Габсбургів. Важливим практичним наслідком могла стати перспектива створення великої української армії, що під проводом генерала С. Шептицького (брата митрополита) мала прорватися через Туреччину і Кавказ на Кубань, а звідти — в Україну24. Але цього разу справа обмежилася лише утворенням легіону УСС, який постійно перебував під загрозою ліквідації. До цього слід додати, що вже наприкінці 1914 р. Відень розірвав офіційні стосунки із «Союзом визволення України» й надалі явно віддавав перевагу польській складовій своєї політики.

  1. Олесницький Є. Сторінки з мого життя. — Львів. — 1935. — 4.1. — С. 207. []
  2. Lipinski W. Szlachta па Ukrainie. Udzial jej w zyciu narodu ukrairiskiego na tie jego dziej6w. – Krak6w. — 1909. — S. 85. []
  3. Жук А. До історії української політичної думки перед [Першою] світовою війною// Визволення (Відень-Прага). — 1923. — Ч. II. — Березень; Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. — Прага. — 1936. []
  4. Жук А. Вказ. праця. — С. 38; Козак М. З життя і діяльності В’ячеслава Липинського // Дзвони. — 1932. — Ч. 6. — С. 422. []
  5. The Political and Social Ideas ofVjaieslavLypynskyi // Harvard Ukrainian studies. — Vol. IX. — № 3/4. — December 1985. — P. 52. []
  6. Ibid. — P. 53. []
  7. ЖУК А. Як дійшло до заснування «Союзу визволення України» (Спомини у 20-ліття «Союзу») // Календар-альманах «Дніпро» за звичайний рік 1935. — Львів. — 1935. — С. 103-137. []
  8. Там само. — С. 116. []
  9. Донцов Д. Вказ. праця. — С. 156. []
  10. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. — Нью-Йорк. — 1961. — С. 132. []
  11. Діло (Львів). — 1914. — 29 червня. []
  12. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. — С. 132. []
  13. Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 1 (1907-1917). — К. — 2004. — С. 347. []
  14. Перепадя В. Українсько-німецькі ВІДНОСИНИ В 1914-1920 pp. — Запоріжжя. — 1999. — С. 23. []
  15. Перепадя В. Українсько-німецькі ВІДНОСИНИ В 1914-1920 pp. — Запоріжжя. — 1999. —С. 24. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору