«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Спроба співпраці з гетьманцями

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, насамперед членів партії хліборобів-демократів. Остання, переглянувши свою програму й тактику під впливом розроблених В. Липинським соціально-політичних концепцій, поклала в основу своєї діяльності «монархічний» і «класократичний» принципи. Пізніше у спеціальній відозві центральної управи об’єднаних хліборобських організацій один з лідерів хліборобів-демократів С. Шемет так визначав підстави цієї інтеграції українських консервативних течій: «Сучасним соціалістичним і націоналістичним цькуванням, які кидають українців на українців і нищать в зародку всі спроби унезалежнення України від метропольних влад, вони (хлібороби-демократи. — Авт.) хочуть протиставити гасла патріотично-територіальні, об’єднуючи всіх мешканців України во ім’я спільної потреби Української Держави»1.

Наприкінці 1919 p., як зауважує С. Шемет, хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державносте». Відтоді, за його словами, «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»2.

Ініціатором і реальним організатором цієї акції був В’ячеслав Липинський. Її складовою було намагання залучити до гетьманського руху Вільгельма Габсбурга. Очевидно, з цією метою відбулась і зустріч між ними, про яку згадує В. Липинський у своєму листі до ерцгерцога від 14 лютого 1920 р. «При сій нагоді, — пише він, — дозволяю, собі ще раз подяку Вам, Вельможний Пане Полковнику, за ту велику честь і радість, яку Ви зробили мені своїм приїздом, та перепросити, коли, може, я не зміг прийняти Вас так, як мені б того справді хотілося»3.

До контактів з В. Вишиваним прагнуть також інші відомі учасники гетьманського руху. Д. Дорошенко повідомляв 23 лютого 1920 р. В. Липинського: «На тому тижні хочу з’їздити на Mariazell до другого пустинножителя, полковника Вишиваного … Од В. Вишиваного дістав картку. Просить приїхати на Mariazell. Мабуть поїду після вівторка 2-го березня»4. За кілька днів В. Липинський отримав з Mariazell привітання від самого Василя Вишиваного, Дмитра Дорошенка та його дружини, а також В. Старосольського та Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога.

Лист В. Липинського до ерцгерцога від 26 лютого 1920 р. порушував питання про доцільність друку споминів В. Габсбурга, написаних ним на початку жовтня 1919 р.під враженням подій національно-визвольних змагань. В. Липинський вважав, що приналежність В. Вишиваного до однієї з найбільш видатних династій Європи робить участь останнього в українських справах подією загальнонаціональної ваги й виходить за межі тих чи інших групових політичних інтересів. З огляду на це він намагається переконати ерцгерцога відмовитись від публікації споминів. «Ви маєте добру славу, здобуту собі ділами Вашими поміж широкими і загальними колами Української Нації, — зауважує він В. Габсбургу. — В той спосіб ви стоїте понад політикою і понад пристрастями. Всяке друковане слово має то до себе, що воно може бути використане в иншім небажанім сенсі противниками, і ті, котрі стоять понад партіями, повинні, на мою думку, друкованого слова, зв’язаного тематично з політикою, уникати»5.

В. Липинський побоювався, що публікація споминів може негативно вплинути на імідж представника династії Габсбургів в українському суспільстві. Вона, на його думку, могла викликати у читачів враження, що автор вже відіграв свою роль в історичних подіях. Слід також враховувати, якої ваги надавав В. Липинський ідеологічному використанню гетьманським рухом таких понять, як історичний міф або історична легенда. Вихід у світ споминів міг знищити «устну легенду, яка єсть з-поміж всіх нематеріальних чинників одиноким дійсно творчим чинникрм у всіх великих історичних подіях». — пише він Габсбургу. «Легенди ж творяться тільки ділами, — зауважує В. Липинський, — а ви їх за собою маєте»6.

У квітні 1920 р. монархісти-гетьманці, як відомо, реорганізувались в Український союз хліборобів-державників (УСХД), до якого поряд з колишніми хліборобами-демократами ввійшли й деякі інші консервативні українські групи. Наприкінці квітня — початку травня 1920 р. між УСХД і гетьманом П. Скоропадським була укладена угода, завданням якої було «збудування незалежної, міцної Української Держави». Гетьман П. Скоропадський визнавався «начальним вождем» усіх збройних сил України, який брав на себе обов’язок об’єднання «всіх українських державно творчих елементів». Першим конкретним кроком у цьому напрямку мало стати доручення «начального вождя» «Полковникові Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»7. Ерцгерцог увійшов до законодорадчого органу УСХД — Генеральної ради (передувала Раді присяжних). Важко сказати, які конкретні монархічні «розв’язки» могли чекати у перспективі Вільгельма Габсбурга. В угоді чітко зазначалось, що державна організація в Україні буде вважатись остаточною, коли вона завершиться «коронаційним актом», а на роль українського монарха висувався «начальний вождь» збройних сил України, тобто Павло Скоропадський. Для здійснення цього завдання обидві сторони зобов’язувались «вжити всіх наших впливів»8. Указаний документ був підписаний В. Липинським, С. Шеметом, О. Скорописом-Йолтуховським, Д. Дорошенком та А. Білопольським від Союзу гетьманців-державників та «по призначенню» П. Скоропадського — його довіреною особою, полковником Г. Зеленевським9.

17 червня 1920 р. Д. Дорошенко повідомив В. Липинського, що він їздив до Mariazell до ерцгерцога, «щоб передати нашу постанову. Про неї я ще перед тим сповістив п. Полк, устно через п. Л. (Е. Ляришенка. — Авт.) і тепер тільки докладніше з’ясував йому наш погляд. Він те прийняв до уваги»10. Популярність В. Габсбурга у поміркованих колах українського політикуму зростала одночасно з піднесенням політичного впливу гетьмана. У листі до Є. Чикаленка 21 травня 1920 р. О. Скоропис-Йолтуховський характеризує В. Вишиваного і П. Скоропадського як «людей державотворчих, національно абсолютно певних.., які не є ані денікінцями-зубрами в соціальних справах, ані флюгерами без ґрунту, як Винниченко й Петлюра, і тому ми вступаємо тепер, договорившись з ними, що прийшов час для дійсно творчого виступу, на шлях підготовки ґрунту для нього»11.

У свою чергу Є. Чикаленко, негативно оцінюючи політичну діяльність П. Скоропадського, характеризував В. Вишиваного як діяча, «про якого ми нічого, крім доброго, не знаєм…»12. Причому популярність обох діячів не обмежувалась емігрантським середовищем. У листі до В. Липинського Є. Чикаленко, посилаючись на інформацію від свого сина Петра, який перебував у той час в окупованій більшовиками Україні, говорить про падіння популярності С. Петлюри і зростання інтересу до П. Скоропадського і В. Вишиваного13.

Персоніфікація Павла Скоропадського мала, зрештою, перекрити шлях усім іншим претендентам на монархічну владу, оскільки пов’язувалась з особою, легітимність якої визначалась його перебуванням на гетьманстві у 1918 р. Водночас співробітництво з В. Вишиваним повинно було нейтралізувати ті деструктивні політичні групи, для яких прапор монархізму був прикриттям здійснення власних амбіційних планів.

Проблема персоніфікації українського монархічного руху була однією з найскладніших для політиків консервативного напрямку. «Ми балакали з Трековим, і з Вишиваним, і зі Скоропадським, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленку, — балакали не од нічого робити, а справді шукали творчих державних сил і перше місце на нашім трагічним безлюдді одвели ми Скоропадському. По чистій совісті, по глибокому переконанню, що це справді творча державна сила, абсолютно і наскрізь чесна людина…»14. Вибір П.Скоропадського як ймовірного кандидата на гетьманство був одним з важливих компонентів підготовки української монархії, яку розпочали українські консервативні політики в період кризи, що переживала УНР наприкінці 1919 — початку 1920 pp. І в цьому процесі, як бачимо, певне місце поряд із П. Скоропадським відводилося В. Вишиваному. Більше того, Є. Чикаленко зафіксував у своєму щоденнику, що УСХД спочатку висував на роль персоніфікатора монархічного руху саме В. Вишиваного15.

Власне, відомості, які О. Скоропис-Йолтуховський тоді подав Є. Чикаленкові, певною мірою проливають світло на перебіг цього процесу. Важлива роль у ньому відводилась об’єднанню усіх консервативно налаштованих політиків і введення їх у русло будівництва української монархії. Б.Матюшенко констатує, що серед командного складу Армії УНР панує «настрій недовольства, настрій антипетлюрівський, почасти має місце гетьманська орієнтація з різними варіантами: і Скоропадський фігурує, і Вишиваний, і Шелухін як голова держави, а Омелянович-Павленко головнокомандуючий…»16. «…Союз хліборобів-державників, який складається з монархістів і членом якого я є, — писав О. Скоропис-Йолтуховський Є. Чикаленкові, — вважає необхідним використати всі сили, які можуть нам помогти збудувати Українську монархію, спинився я на гетьманові, як на особі, яка може більше ніж хто інший на Україні зробити для заведення справжнього (себто монархічного, а не винниченківського чи петлюрівського) ладу. Про це ми зовсім одверто пишемо і говоримо, з цією ціллю шукали порозуміння і з гетьманом, і з Вишиваним…»17.

Спроба ввести Вільгельма Габсбурга в політичне русло організованого гетьманського руху базувалась на ідейно-політичній доктрині українського монархізму, що розроблялася в цей період В. Липинським. Короткотривалий досвід державотворення доби Гетьманату, попри усі його вади, привів ученого до глибокого переконання, що тільки «в формі Гетьманства наша традиція державно-національна могла стати фактом»18. Причому він розглядав гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою, спирається на історичну традицію та спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»19.

На думку В. Липинського, реальну монархічну персоніфікацію гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»20.

Причому В. Липинський неодноразово наголошував, що дідичне монархічне гетьманство може стати «сталою і незмінною, живою і реальною персоніфікацією саме для Великої України». Що ж стосується Галичини, то, за словами В. Липинського, уряд ЗУНР (диктаторський уряд Петрушевича) суттєво відрізнявся «від всяких наших незаконних

І узурпаторських отаманств тому, що повстав він на зовсім иншому ніж наш — бо посідаючому сильніші консервативні елементи і тому легче видержуючому навіть демократичну дезорганізацію — галицькому ґрунті»21. Однак і для Галичини уряд, що репрезентує демократичний і республіканський метод державного будівництва, на думку В. Липинського, буде, зрештою, шкідливим і деструктивним.

Політичну перспективу для Галичини він вбачав в організації «місцевих консервативних державно-творчих елементів під гаслами установлення власної монархії»22. Очевидно, саме в цьому контексті мав відіграти суттєву конструктивну роль, на його думку, представник династії Габсбургів, який міг спертися у своїй діяльності на галицьку монархічну традицію.

Про контакти В. Габсбурга з гетьманцями в цей час було чимало різних поголосок, у тому числі агентурних інформацій багатьох спецслужб. Зокрема, агент польської розвідки Лідін доповідав своєму начальству 2 червня 1920 p.: «Серед українського офіцерства у Києві і Бердичеві поширюється наступна чутка: що полковник Василь Вишиваний (принц Вільгельм Габсбург) одружується з донькою колишнього гетьмана Скоропадського, і приступає до формування української армії в околицях Лейпцігу». Агент стверджував далі, що для цих чуток є певні підстави, оскільки в середині травня у Лейпцігу відбувся з’їзд «українських гетьманських і хліборобських кіл, і є таємне бюро для вербування офіцерів і солдатів, як в російську, так і в українську армії реакційного характеру». Далі наголошувалось — якщо дійсно у полковника Вишиваного є якась організація воєнно-політичного характеру, то «він безумовно зустріне багатьох прихильників серед військових та цивільних кіл українців»23.

Однак входження В. Габсбурга в нову гетьманську організацію виявилось надто складною справою. Уже 30 червня 1920 р. В. Липинський пише В. Габсбургу, що отримав «листа від п. Сотника Ляришенка (ад’ютанта ерцгерцога. — Авт.) з обвинуваченнями мене і нашої групи хліборобів в ріжних поступках». В. Липинський вважав за необхідне «вияснити ці всі справи» перед ерцгерцогом, з тим, щоб, як він зауважує, «раз на все покласти кінець всяким інтригам»24.

Про те, що укладення угоди було справою непростою і для самих гетьманців, свідчать записки Євгена Онацького, який тоді був у складі представництва УНР в Італії. Він зазначає, що інформація «з приводу таємних нарад Василя Вишиваного із Скоропадським у Лейпцигу» з’явилася в італійських часописах. Водночас Є. Онацький повідомляє про свої розмови з Д.Дорошенком з цього приводу. «У розмовах зо мною, — свідчить Онацький, — Дорошенко запевняв, що про нову кандидатуру Скоропадського на гетьмана не може бути й мови і що сам Скоропадський це дуже добре розуміє. У такому разі підтверджувалася б вістка італійських часописів, що на нарадах у Лейпцигу висувалася головне кандидатура Вишиваного»25.

Попри всі труднощі на шляху до налагодження співпраці між обома знаковими для української монархічної ідеї постатями, контакти між В. Липинським і В. Габсбургом тривали. В. Липинський намагається застерегти В. Габсбурга від помилкових тактичних кроків, які, на його думку, могли бути спричинені недостатньою обізнаністю з українською справою, яку, за словами В. Липинського, «пізнати тільки можна по давніх роках праці»26.

У листі від 4 листопада 1920 р. він зауважує, що бути в опозиції до уряду УНР, «вести активну політику і рівночасно лавірувати між різними течіями» є неприпустимим для В. Габсбурга, це означало б «прийняти тактику Петлюри, який все був там, де в дану хвилину була перевага»27.

Очевидно, В. Липинський дотримувався думки, що Вільгельм Габсбург, з огляду на приналежність до імператорського дому, не повинен опускатися до дріб’язкових розрахунків у забезпеченні собі адекватного місця в українському суспільстві. «…Оберігаючи Вашу особу, яка мені дорога як українському державникові і патріотові, — писав В. Липинський, — я рішив і досі держусь того переконання, що Ваша будучність мусить бути зв’язана з будучністю тієї течії української, яка в силі організувати Укр[аїнську] Націю і збудувати Укр[аїнську] Державу. Річчю Вашої тактики було б таку течію собі вибрати і з нею зв’язати. Або ж заховати повну нейтральність, се значить і льояльність супроти каждочасного Українського Уряду»28.

У документах польскої спецслужби («двуйки»), які люб’язно надані авторам професором Йєльського університету Т. Снайдером, згадується про нову угоду між П. Скоропадським і В. Вишиваним від 5 січня 1921 р., до якої долучився також Є.Петрушевич. В угоді зазначалося, що «W (В. Вишиваному. — Авт.) бути королем федеративної України, Скоропадському бути гетьманом України, а Петрушевичу диктатором Східної Галичини» (Centralne Archiwum Wojskowe, Rembertow. — 1.303.4.2718/98-105).

Однак порозуміння між обома течіями монархічного руху так і не вдалося досягти. В. Липинський вважав, що певні тертя, які виникли, можна зліквідувати при безпосередньому побаченні з ерцгерцогом і висловлював сподівання, «що все остається по старому»29. Проте події розвивались в іншому руслі. Відомо, що В. Вишиваний різко негативно поставився до угоди УНР з Польщею, ініційованої С. Петлюрою, і фактично став у опозицію до його уряду. Постать В. Габсбурга стала притягальною для різних груп опозиціонерів як з республікансько-демократичного табору, так і з боку окремих монархічних об’єднань, які були поза впливом УСХД. Постійне перебування ерцгерцога у цьому оточенні не сприяло гармонізації його стосунків з учасниками гетьманського руху.

10 березня 1921 р. В.Липинський отримав листа від В.Габсбурга, в якому ерцгерцог висловлював своє негативне ставлення до статуту УСХД, опублікованому в «Хліборобській Україні», з огляду на його «недемократичний характер». У своєму листі-відповіді від 12 березня В. Липинський зазначає, що послання В. Габсбурга не було для нього несподіванкою. Ще перед опублікуванням статуту УСХД ерцгерцог, попри застереження В. Липинського, помістив у часописі «Воля» свою автобіографію, у якій було чимало негативних оцінок П. Скоропадського і Гетьманату. Тому В. Липинський робить висновок: «…Ми зрозуміли, що ви хочете — кажучи Вашими словами — відкинути всі свої зобов’язання, які Вам перешкоджають в Вашій роботі і порвати з нами»30.

2 квітня 1921 р. В. Липинський повідомляє, що Рада присяжних УСХД прийняла до відома заяву ерцгерцога про політичний розрив з гетьманцями «з причини Вашої незгоди з нашим Статутом і Регламентом». Водночас В. Липинський повідомляє, що звільнення В. Габсбурга від обов’язків члена Генеральної ради «може бути зроблено тільки Паном Гетьманом, до якого просимо Вас безпосередньо звернутись в цій справі»31.

  1. ЦДАВО України. — Ф. 3542. []
  2. ЦДАВО України. — Ф. 3542. — On. 1. — Спр. 10. — Арк. 80. []
  3. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 270. []
  4. Липинський В. Архів. — Т. 6. Листи Дмитра Дорошенка до В’ячеслава Липинського. — Філадельфія. — 1973. — С. 23. []
  5. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 271. []
  6. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 271. []
  7. Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація. — К. — 2002. — № 4. — С. 89. []
  8. Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація. — К. — 2002. []
  9. Осташко Т. Вячеслав Липинський: від посла Української Держави до УСХД // Молода нація. — К. — 2002. — С. 90. []
  10. Липинський В. Архів. — Т. 6. — С. 24. []
  11. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С. 310. []
  12. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С. 312. []
  13. Листи Євгена Чикаленка до В’ячеслава Липинського (1918-1929 pp.) // Науковий збірник УВАН у США (1945-1950-1995). — Т. IV. — Нью-Йорк. — 1999. — С. 175. []
  14. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С. 356. []
  15. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С. 486. []
  16. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С.521. []
  17. Чикаленко Є. Щоденник. 1919-1920. — С.444. []
  18. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? []
  19. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 29. []
  20. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 54. []
  21. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 29. []
  22. Липинський В. Покликання «варягів», чи організація хліборобів? — С. 29-30. []
  23. Російський державний військовий архів (далі — РДВА). — Ф. 461. — On. 1. — Спр. 117. — Арк. 102-103. []
  24. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 272. []
  25. Онацький Є. По похилій площі: записки журналіста і дипломата. — Т. 2. — Мюнхен. — 1969. — С. 186. []
  26. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 273. []
  27. Липинський В. Листування. — Т. 1. []
  28. Липинський В. Листування. []
  29. Липинський В. Листування. — С. 274. []
  30. Липинський В. Листування. []
  31. Липинський В. Листування. — С. 275. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору