«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Постання Західноукраїнської Народної Республіки

Наближення розпаду Австро-Угорської монархії та небажання керманичів її внутрішньої й зовнішньої політики утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний край змусили західноукраїнський провід вдатися до превентивних заходів з метою запобігти утвердженню польської влади на українській етнічній території.

Уже навесні 1918 р. багатьом політикам, у тому числі й західноукраїнським, стало зрозуміло, що Австро-Угорщина та Німеччина зазнають поразки у війні. У суспільстві поширювалися чутки про можливість укладення імператором Карлом І сепаратного миру з Антантою, про його таємні переговори з американським президентом В. Вільсоном, який дотримувався принципу права націй на самовизначення.

Прикметними стали наради імператора з лідерами низки парламентських груп, на яких обговорювалися питання перебудови Австро-Угорщини на федеративних засадах. З середовища українських депутатів у цих нарадах брали участь такі чільні представники, як віце-президент австрійського парламенту Ю. Романчук, міністр І. Горбачевський, голова Української парламентської репрезентації Є. Петрушевич, голова Українського народного комітету К. Левицький, лідер буковинців М. Василько.

Українські політики радили Карлу І здійснити державний переворот, розпустити парламент і ввести імператорським едиктом нову конституцію, яка передбачала б перебудову монархії Габсбургів на федерацію. Нове утворення мало складатися з низки національних держав. Цю позицію поділяли також групи словенських, чеських, хорватських і німецьких (т. зв. альпійських німців) депутатів, у т. ч. уже згаданий князь Алоізій Ліхтенштейн, барон Морзей та ін. У цьому ж напрямі працював і ерцгерцог Вільгельм Габсбург, який, як вже зазначалося, був у дружніх стосунках з Карлом І і підтримував зв’язок з українськими депутатами через о. Войнаровського та окремих офіцерів УСС.

У червні 1918 р. між делегатами Українського депутатського клубу Л. Цегельським і о. Фолисом з одного боку і словенцями на чолі з о. Креком (палкий прихильник українців, студіював у Львівському університеті українську літературу та історію) було домовлено про необхідність восени 1918 р. «допомогти» Карлу І здійснити переворот у дусі проголошеної Вільсоном концепції самовизначення народів. Передбачалося у порозумінні з імператором проголосити національні конституанта (установчі збори) — галицько-українську (у Львові), чеську (у Празі), словенську (у Любляні) і хорватську (у Загребі — для Хорватії, Далматії та Боснії). Конкретну реалізацію цього плану з боку Карла І брав на себе о.Крек, який часто бував у нього і користувався довірою імператора. Згідно з цим планом імператор до початку перевороту мав змінити комендантів і військові залоги в названих містах, щоб не допустити жодних спроб розігнати національні конституанти і виступів проти перевороту.

З українського боку у цей план були втаємничені насамперед Ю. Романчук,Є. Левицький,В. Бачинський,Є. Петрушевич,Т. Войнаровський, С. Смаль-Стоцький, С. Голубович, дещо згодом І. Кивелюк, О. Стефанович, А. Шептицький, В. Панейко, В. Охримович, Т. Лежогубський та ін.1 Рішення про необхідність перевороту було прийнято провідниками Української Національної ради в серпні 1918 р. У процесі підготовки акції раптово померли два найбільш активні її організатори — о. Крек та о. Фолис. Оскільки Крек був посередником між українцями та імператором, то цілком зрозуміло, що це загальмувало реалізацію наміченого плану, однак не могло його зупинити.

Забезпечення військової підготовки перевороту було доручено поручнику австрійської армії Петру Бубелі, сотнику Любомирові Огоновському та підхорунжому УСС Дмитрові Палієву. Ця трійця повинна була постійно підтримувати зв’язок із командуванням УСС, щоб легіон був готовий у разі потреби прибути до Львова й унеможливити польські зазіхання на галицьку столицю і Західну Україну в цілому. Водночас велась інтенсивна підготовка до захоплення влади у Львові та на місцях. УСС мав стати основою українських збройних сил. Деякі автори стверджують, що керівником задуманої акції мав бути Д. Вітовський, а безпосереднім командиром українського війська — В. Вишиваний2.

Слід, однак, зауважити, що Українські січові стрільці мали «свій план» державного перевороту, який висував дещо інші політичні цілі. Фактично УСС зайняли опозиційну до Української Національної ради позицію. Керманичі українського легіону вимагали негайно проголосити соборну самостійну республіку й розірвати усі державні зв’язки з австро-угорською монархією.

У свою чергу галицький політичний провід був змушений діяти більш обережно. До цього його зобов’язувала політична ситуація як у Великій Україні, так і в Австро-Угорщині. Помірковані західноукраїнські політики мусили зважати на загрозу існуванню Української Держави з боку українських соціалістів та їхніх фактичних союзників — більшовиків. Перспектива відходу австро-німецьких військ з України робила цілком реальною більшовицьку інтервенцію, ліквідацію Гетьманату, знищення національної державності на території Великої України і, відповідно, неможливість реалізації ідеї соборності.

У перебудові Австро-Угорщини на федерацію національних держав галицький провід вбачав реальну можливість створення галицько-української державності й отримання у своє розпорядження частини української території, державного апарату і армії. Висловлювалися сподівання на успішний перебіг переговорів імператора Карла І з В. Вільсоном та одержання гарантій подальшого державного існування Австро-Угорщини як федерації вільних народів. Тобто мали місце розрахунки бодай у Галичині утвердити стабільну українську державність.

При цьому ідея соборності як така не відкидалась, а лише відкладалася з тактичних міркувань. «У кожному разі, здавалось нам безпечнішим для наших державотворчих замислів держатись поки що цісаря Карла та ідеї української галицької держави, — зазначав один із творців ЗУНР Льонгин Цегельський. — І ми рішили так — як це всякому зі сказаного ясно — не з якогось галицького загумінкового партикуляризму, але тому, що на нашу державу на Великій Україні, по нашій думці, не було тоді виглядів. Ми не хотіли топити українських державних змагань у большевицькім пеклі. Але ми були готові кожної хвилини прилучитись до закріпленої української держави — гетьманської чи республіканської»3.

Зберігаючи формальну лояльність до Габсбурзької монархії, галицький політичний провід готував переворот. 16 жовтня 1918 р. маніфест Карла І сповістив про перебудову Австро-Угорщини на федеративних засадах. У відповідь 18 жовтня українські депутати австрійського парламенту та галицького сейму уконституювалися як легальна репрезентація — Українська Національна рада, яка проголосила українську державність на всій українській етнічній території Австро-Угорщини.

Однак реалізація українських державницьких намірів у Галичині наштовхнулася на серйозну протидію польських кіл. Останнім вдалося перешкодити зосередженню у Львові легіону УСС, який перебував на Буковині у вирішальні дні перевороту. Водночас австрійська влада не поспішала визнати українську конституанту владою, віддаючи перевагу польським чинникам Галичини.

У цьому контексті значний інтерес викликає питання про політичну роль Вільгельма Габсбурга в перебігу подій у Галичині напередодні та під час перевороту, його особисті політичні наміри, які залишились не з’ясованими до кінця як в мемуарній, так і в науковій літературі. Деякі автори стверджують, що УСС виявляли надмірну лояльність до члена правлячої династії і «мали «свій плян» державного замаху, а саме: проголосити архикнязя Вільгельма королем»4. Однак таке твердження викликало гостре заперечення в середовищі чільних діячів УСС, зокрема, Никифора Гірняка — людини, яка в цей час підтримувала тісний зв’язок з ерцгерцогом. Н. Гірняк зазначає, що закиди УСС-ам, викладені в одній із публікацій Л. Цегельського, викликали «бурю сміху серед УСС-ів, зібраних на першому з’їзді в Регенсбургу на початку 1948 р.»5 Так само безпідставними вважає Н. Гірняк закиди Д. Донцова УСС-ам у їхній надмірній лояльності до В. Вишиваного6.

Варто звернути увагу на політичну позицію керівництва УСС, яке буквально напередодні листопадового перевороту чітко визначило своє опозиційне становище до тактики Української Національної Ради. 24 жовтня 1918 р. на зборах старшин УСС було прийнято резолюцію, в якій визначалася мета визвольної боротьби: утворення соборної, вільної, самостійної Української Республіки. Водночас сотникові Д. Вітовському було доручено виїхати до Львова як представнику УСС в Українському генеральному військовому комісаріаті та Українській Національній раді7.

Отже, УСС виключали будь-яку підтримку монархічних аспірацій В. Габсбурга (якщо такі взагалі мали місце). Згадані збори відбувалися таємно, без його участі, оскільки, як зазначає історик січового стрілецтва С. Ріпецький, «старшини УСС не довіряли йому, як австрійському архикнязеві та близькому родичеві цісаря, і не можна було знати напевно, як він віднесеться до нових подій»8.

Прикметно також те, що відомості про підготовку перевороту В. Габсбург отримав не від УСС-ів. «Я лежав тоді хворий, — згадує він. — Коло 15 жовтня 1918 р. приїхали до мене два українські старшини з Галичини й повідомили мене, що галицькі українці лагодяться перейняти владу в Галичині. Вже тоді обговорювали ми справу висадження моста на Сяні. Чому його у відповідний час не висадили — не знаю. Не кажу, що через те був би врятований Львів, то критикувати легко. Але цікаво було б знати, хто в тим завинив» (док. 1).

Про конкретний перебіг підготовки до перевороту В. Вишиваний у своїх спогадах не згадує. Це зрозуміло з огляду на позицію проводу УСС, який протидіяв переговорам з віденським урядом і не вірив у можливість перетворення Австрії у федерацію національних держав. Старшини УСС у цій драматичній ситуації не вважали за доцільне детально інформувати ерцгерцога Вільгельма про підготовку до перевороту, не будучи впевненими до кінця у його прихильному ставленні до цієї акції.

Очевидно, В. Габсбург у цей період значною мірою поділяв політичну платформу консервативно-поміркованого крила Української Національної ради, яке скептично ставилось до «революційних закликів» січового стрілецтва й галицьких радикалів про якнайшвидше об’єднання з Великою Україною.

Красномовним підтвердженням близькості політичних позицій лідерів Української Національної ради й Вільгельма Габсбурга є оцінка маніфесту Карла І, зроблена ерцгерцогом у листі до митрополита А. Шептицького 18 жовтня 1918 р. Він позитивно оцінює виданий імператором акт і зауважує, що робив пропозицію з цього приводу вже півроку тому. В. Габсбург констатує, що «проти приєднання австрійської України до решти України, з чим нещодавно виступило парламентське представництво (Є. Петрушевич та Є. Левицький) із др-ом Бараном, К. Левицьким та Народним комітетом, виступають як австрійці (об’єктивно), так і українці, до яких я сам себе вже дуже давно відношу». Далі ерцгерцог зауважує, що держава «по ту сторону Збруча» ще не повністю впевнена в собі, «стоїть на слабеньких ніжках і в будь-яку мить може впасти» внаслідок інтервенції більшовиків (док. 73).

Йшлося про те, що в разі реалізації концепції об’єднання жертвою більшовицької агресії, на думку ерцгерцога, могли стати обидві частини України, «і тоді вже ідея зробити Україну знову вільною та самостійною не втілиться у життя ніколи!» В. Габсбург пропонував проголосити незалежну українську державу під австрійським протекторатом. Ця ідея була доведена до відома галицького проводу.

У цьому контексті великий інтерес викликає таємне донесення штабу 4-го корпусу австрійської армії у штаб армії від 22 жовтня 1918 р. про те, що 18 жовтня 1918 р. В. Габсбург надіслав телеграми до українських депутатів австрійського парламенту К. ЛевицькоготаМ. Василька «щодо проголошення українського «Князівства Галич» під владою імператора Карла І»9. Телеграма В. Габсбурга була надіслана після появи маніфесту Карла І від 16 жовтня про перебудову імперії на федеративних засадах. Цим кроком малось на увазі нейтралізувати польські аспірації щодо Галичини і радикально налаштовані кола українського громадянства, у тому числі більшість старшин УСС, які прагнули негайно проголосити об’єднання всіх українських земель в єдину самостійну Українську Республіку й розірвати зв’язки з австро-угорською монархією.

Водночас В. Габсбург рішуче відстоював українські позиції в Галичині всупереч польським зазіханням. «Переговори з поляками треба виключити, — зауважує він у листі до А. Шептицького. — Поляки ведуть переговори на базі «Вид», тобто лінія Краків-Станіславів-Калуш і т. д. Ну і що ж тоді залишиться від Східної Галичини? Для України існує лише один базис Сян-Серет, це є справедливою вимогою, тому що там проживає 75-90% українців» (док. 73). Для В. Габсбурга «австро- польське» вирішення галицької проблеми, яке відстоював австрійський прем’єр Буріян, могло призвести «до зміцнення польської корони», що, зрештою, загрожувало й австрійським інтересам.

Небезпека утвердження польської влади на західній українській етнічній території в цей час була цілком реальною. До того ж, очевидно, для українських політичних діячів не було несподіванкою, що у численних політичних комбінаціях польської верхівки чільне місце посідала ідея створення польської монархії під скіпетром Габсбургів шляхом приєднання до Галичини польських етнічних територій, які перебували під владою Росії. Серед багатьох претендентів на ймовірний польський престол найбільш вірогідною була кандидатура ерцгерцога Карла Стефана Габсбурга — батька Вільгельма Габсбурга. Його постать була особливо привабливою для польських консерваторів з огляду на його родинні зв’язки з Чарторийськими і Радзивіллами. Прикметно, що ерцгерцог Вільгельм у своїх спогадах різко негативно відгукується про Ольгерда Чарторийського, чоловіка своєї сестри.

Відповіддю українських консервативних кіл на польські зазіхання могла бути спроба використати рішуче налаштованого проти пропольських настроїв своєї родини ерцгерцога Вільгельма Габсбурга і включити у політичний контекст спробу реалізації українсько-галицької монархічної ідеї. Всупереч польським домаганням В. Габсбург пропонує «проголосити Українську незалежну державу від Сян-Серет під керівництвом Австрії» (док. 73).

Очевидно, що ця ідея була предметом обговорення серед консервативно налаштованих галицьких політиків. Один із засновників стрілецького руху Іван Боберський занотував у своєму щоденнику 23 жовтня 1918 р: «Вечера з Гужковським, Цегельським й о. Бонном. Розмова оберталася довкола особи архикнязя, що стоїть на чолі легіону. Українські січові стрільці повинні прийти чим скорше під Львів, щоб випередити польський удар на Галичину»10.

Наступного дня І. Боберський склав листа до ерцгерцога. Його В. Габсбургу мав передати сотник Букшований. «Український загал уважає за конечне, — зазначалось у листі, — щоб ваша світлість порозумілись з Віднем і виступили як шеф Галицького українського королівства. Українські збори висказали дня 19. X. свою думку про Галичину. Заява Вільсона про слов’ян в Чехії і слов’ян на полудні знана. Легіон повинен прийти в околицю Львова до Скнилова і Солонки…

Українці очікують, що ваша архикняжа світлість порозуміються з його величеством цісарем і поступлять енергічно в цім напрямі, щоб Східна Галичина припала українцям. Ваша архикняжа світлість посідає прихильність українського населення, ходило б тепер о це, щоб вихіснувати (використати. — Авт.) нагоди. Поляки не сміють випередити українців. Доконані події будуть для Антанти міродайними при заключуванню мира. Ваша архикняжа світлість, зволите порозумітись з д-ром Є. Петрушевичем»11.

Політична діяльність Вільгельма Габсбурга, його активна участь в українських справах не могла не привернути увагу В’ячеслава Липинського, тодішнього посла Української Держави в Австро-Угорщині. У 1918 р.між ними встановлюються безпосередні контакти, розпочинається листування. 11 листів В. Липинського до В. Габсбурга увійшли до нещодавно опублікованого першого тому «Листування» В. Липинського. Як видно зі змісту першого листа, він був написаний В. Липинським одразу після отримання послання від ерцгерцога, датованого 12 жовтня 1918 р.

В умовах, що склалися, В. Липинський, як і низка поміркованих галицьких лідерів, не бачив можливості реального вирішення проблеми соборності у ближчій історичній перспективі. Він зауважує, що «тяжке наше історичне наслідство» не дає можливості «вірним і щирим синам України з’єднатися і вмісті працювати для спільного великого діла»12. Водночас В. Липинський зазначав, що не бачить «великого зла в тому, що наше політичне життя, життя сьогоднішнього дня, іноді не дає нам всього того, чого б ми бажали мати». Він підкреслював необхідність «емансипації» Сходу і Заходу України від зовнішніх впливів як передумови об’єднання обох її частин. «Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сини України в своїй Вільній Великій Батьківщині», — писав він13.

Бачення В. Липинським взаємин Галичини й Великої України суттєво відрізнялось від пануючих у тогочасному українському суспільстві ейфорійних настроїв щодо необхідності негайного об’єднання західних і східних українських земель. Ідеолог українського консерватизму вважав передчасним державний союз Галичини й Великої України як з огляду на конкретну політичну ситуацію, що склалася на кінець 1918 p., так і через певні особисті світоглядно-принципові позиції. Зрештою, до цього схилялась і помірковано-консервативна частина галицьких політиків, добре поінформованих про деструктивні наміри українських соціалістів щодо Гетьманату Скоропадського. Спроби Л. Цегельського (відрядженого разом з О. Колессою до Києва Є. Петрушевичем), якому вдалося потрапити на засідання Національного союзу 20 вересня 1918 p., переконати учасників засідання, що антигетьманське повстання стане кінцем державних змагань як Східної, так і Західної України, зовсім не справили враження на учасників наради14.

Для галицького політичного проводу ставало усе більш очевидним, що західноукраїнські землі не отримають жодної допомоги від Великої України, яка була не захищена від нової більшовицької навали та хаосу, що насувався. Отже, залишався єдиний вихід — не чекаючи розвитку подій иа Великій Україні, стати на шлях самовизначення й утворення західноукраїнської держави.

Цю концепцію підтримував посол Української Держави у Відні В. Липинський, який радив Є. Петрушевичу утримуватися від злуки Галичини з Великою Україною до з’ясування тамтешньої ситуації. У своїй промові на згаданих вище зборах українських нотаблів 19 жовтня 1918 р. Є. Петрушевич, пояснюючи мотиви своєї позиції, посилався на В. Липинського і наводив його аргументи15.

І в той час, і пізніше, після поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський, відстоюючи принципи національної єдності, вважав тогочасну галицьку політику, яка вела до створення окремої західноукраїнської держави, раціональною і правильною. Він вважав, що для більш консервативної Галичини з більш високою національною свідомістю політичне об’єднання з «українством придніпрянським», монополізованим демократичною інтелігенцією, було б «національним нещастям». Крім того, розпорошення галицького потенціалу на великих просторах Східної України у боротьбі за ефемерні, на його думку, республікансько-демократичні цілі вело до посилення реальної полонізації і поглиблення польської експансії.

Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській Державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського в тому, що найбільш доцільною формою державного існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Однак В. Липинський усвідомлював, що Вільгельм Габсбург не міг відіграти роль загальноукраїнського лідера, до чого ерцгерцога підштовхували деякі політики. Водночас В. Липинському, як і галицьким консерваторам, видавалась надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху, оскільки В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі. Ця думка накреслена В. Липинським у вищезгаданому листі від жовтня 1918 р.: «І тому я щиро радію, — пише він, — бачачи вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що може тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою цьому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости»16.

Як бачимо, монархічна концепція В. Липинського відкидала будь-які перспективи для В. Габсбурга щодо українського престолу, водночас не заперечуючи можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення.

  1. Цегельський Л. Від легенди до правди. — Нью-Йорк-Філадельфія. — I960. — С. 24-26. []
  2. Думін О. Вказ. праця. — С.266. []
  3. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 31. []
  4. Цегельський Л. Вказ. праця. — С. 16. []
  5. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 9. []
  6. Гірняк Н. Вказ. праця. []
  7. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 205. []
  8. Ріпецький С. Вказ. праця. []
  9. Hornykiewicz Т. Ereignisse in der Ukraine 1914-1922 deren Bedeutung und historische Hintergriinde. — Band III. — Philadelphia. — 1966. — P. 42. []
  10. Боберський І. Щоденник. 1918-1919 pp. — K. — 2003. — C. 36-37. []
  11. Боберський І. Щоденник. 1918-1919 pp. — K. — 2003. []
  12. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 269. []
  13. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 269-270. []
  14. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських Землях у 1918-1923 роках. — Філадельфія. — 1956. — С. 27. []
  15. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. — С. 170. []
  16. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 270. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору