«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

В. Габсбург і В. Липинський

Політична діяльність Вільгельма Габсбурга, його активна участь в українських справах не могла не привернути увагу В’ячеслава Липинського, тодішнього посла Української Держави в Австро-Угорщині. У 1918 р.між ними встановлюються безпосередні контакти, розпочинається листування. 11 листів В. Липинського до В. Габсбурга увійшли до нещодавно опублікованого першого тому «Листування» В. Липинського. Як видно зі змісту першого листа, він був написаний В. Липинським одразу після отримання послання від ерцгерцога, датованого 12 жовтня 1918 р.

В умовах, що склалися, В. Липинський, як і низка поміркованих галицьких лідерів, не бачив можливості реального вирішення проблеми соборності у ближчій історичній перспективі. Він зауважує, що «тяжке наше історичне наслідство» не дає можливості «вірним і щирим синам України з’єднатися і вмісті працювати для спільного великого діла»1. Водночас В. Липинський зазначав, що не бачить «великого зла в тому, що наше політичне життя, життя сьогоднішнього дня, іноді не дає нам всього того, чого б ми бажали мати». Він підкреслював необхідність «емансипації» Сходу і Заходу України від зовнішніх впливів як передумови об’єднання обох її частин. «Тільки очищені з впливів неволі знайдуться колись вільні сини України в своїй Вільній Великій Батьківщині», — писав він2.

Бачення В. Липинським взаємин Галичини й Великої України суттєво відрізнялось від пануючих у тогочасному українському суспільстві ейфорійних настроїв щодо необхідності негайного об’єднання західних і східних українських земель. Ідеолог українського консерватизму вважав передчасним державний союз Галичини й Великої України як з огляду на конкретну політичну ситуацію, що склалася на кінець 1918 p., так і через певні особисті світоглядно-принципові позиції. Зрештою, до цього схилялась і помірковано-консервативна частина галицьких політиків, добре поінформованих про деструктивні наміри українських соціалістів щодо Гетьманату Скоропадського. Спроби Л. Цегельського (відрядженого разом з О. Колессою до Києва Є. Петрушевичем), якому вдалося потрапити на засідання Національного союзу 20 вересня 1918 p., переконати учасників засідання, що антигетьманське повстання стане кінцем державних змагань як Східної, так і Західної України, зовсім не справили враження на учасників наради3.

Для галицького політичного проводу ставало усе більш очевидним, що західноукраїнські землі не отримають жодної допомоги від Великої України, яка була не захищена від нової більшовицької навали та хаосу, що насувався. Отже, залишався єдиний вихід — не чекаючи розвитку подій иа Великій Україні, стати на шлях самовизначення й утворення західноукраїнської держави.

Цю концепцію підтримував посол Української Держави у Відні В. Липинський, який радив Є. Петрушевичу утримуватися від злуки Галичини з Великою Україною до з’ясування тамтешньої ситуації. У своїй промові на згаданих вище зборах українських нотаблів 19 жовтня 1918 р. Є. Петрушевич, пояснюючи мотиви своєї позиції, посилався на В. Липинського і наводив його аргументи4.

І в той час, і пізніше, після поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський, відстоюючи принципи національної єдності, вважав тогочасну галицьку політику, яка вела до створення окремої західноукраїнської держави, раціональною і правильною. Він вважав, що для більш консервативної Галичини з більш високою національною свідомістю політичне об’єднання з «українством придніпрянським», монополізованим демократичною інтелігенцією, було б «національним нещастям». Крім того, розпорошення галицького потенціалу на великих просторах Східної України у боротьбі за ефемерні, на його думку, республікансько-демократичні цілі вело до посилення реальної полонізації і поглиблення польської експансії.

Короткий досвід практичного втілення традиційної гетьманської ідеї в Українській Державі 1918 р., попри усі його вади, переконав В. Липинського в тому, що найбільш доцільною формою державного існування України є гетьманство, яке мусить прийняти форми новочасного правового монархічного інституту з гетьманом на чолі. Однак В. Липинський усвідомлював, що Вільгельм Габсбург не міг відіграти роль загальноукраїнського лідера, до чого ерцгерцога підштовхували деякі політики. Водночас В. Липинському, як і галицьким консерваторам, видавалась надзвичайно привабливою ідея залучити представника імператорського габсбурзького дому до реалізації політичних намірів організованого українського консервативного руху, оскільки В. Габсбург міг виконати певну політичну роль у регіональному масштабі. Ця думка накреслена В. Липинським у вищезгаданому листі від жовтня 1918 р.: «І тому я щиро радію, — пише він, — бачачи вашу Цісарську Високість на сторожі наших західних границь. Радію мрією, що може тут на заході родиться така Україна, котра своїм прикладом навчить свою рідну сестру по той бік Збруча. А що ніхто інший, як Ваша Цісарська Високість, не зможе краще повести свій нарід до сього Великого діла, то запорукою цьому служать діла і слова Вашої Цісарської Високости»5.

Як бачимо, монархічна концепція В. Липинського відкидала будь-які перспективи для В. Габсбурга щодо українського престолу, водночас не заперечуючи можливості стати на чолі західноукраїнського державного утворення.

  1. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 269. []
  2. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 269-270. []
  3. Ярославин С. Визвольна боротьба на Західно-Українських Землях у 1918-1923 роках. — Філадельфія. — 1956. — С. 27. []
  4. Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. — С. 170. []
  5. Липинський В. Листування. — Т. 1. — С. 270. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору