«Наша Парафія»

Під час чергового виклику Вільгельма до австрійської столиці, а потім і до Берліна, де він мусив давати пояснення у зв’язку з численними доносами на нього, було зроблено спробу ліквідувати УСС. Так, він згадував про це: «Доноси все більшали, а зміст їх ставав щораз більш ненависний. Вкінці закинули мені, що я своєю поведінкою з селянством підготовляю ґрунт большевизмові в народу і в війську. Мене знов покликали до Відня, а в часі моєї неприсутності при УСС мали їх розв’язати» (док. І). З Відня Вільгельм Габсбург через міністерство закордонних справ був викликаний до німецького імператора Вільгельма II. Як зауважує ерцгерцог у своїх спогадах, під час візиту до німецької головної штаб-квартири він намагався переконати німецьких керманичів у згубності їх окупаційної політики в Україні. Однак його застереження викликали прохолодну реакцію. Ерцгерцог з іронією зазначає, що у «невиразній відповіді» імператора на висловлені йому враження про Україну, виразним було «тільки те, що йому моя присутність на Україні не бажана» (док. І). Це досить чітко було також висловлено помічником німецького державного секретаря у Берліні, коли Вільгельм Габсбург вертався в Україну.

Виклик ерцгерцога до Відня й Берліна розцінювався вороже налаштованими до нього керівниками австро-угорської дипломатії як здійснення їх сподівань усунути український легіон і його протектора з України. Ініціатива у цій справі належала послу Австро-Угорщини в Україні графові Форгачу, який поставив завдання домогтися відкликання ерцгерцога у телеграмі міністерству закордонних справ ще 16 червня 1918 р.1 В. Габсбург у своїх спогадах називає його своїм «особистим неприятелем», який разом з німецьким послом Муммом пересилав усі доноси на нього в Австрію (док.1).

Вже 20 червня австрійський міністр закордонних справ гр. Буріян повідомив Форгача про вирішення цього питання і попросив своєчасно поінформувати його «про те, чи виїзд ерцгерцога з України стався вже відомим у Києві», що мало принести і йому «бажане заспокоєння»2.

Між тим серед січових стрільців ширився поголос, що Вишиваний вже не повернеться в Україну, а легіон УСС буде роззброєно. Для цих чуток були серйозні підстави. Як бачимо, саме цього прагнули керівники австрійського дипломатичного відомства й генерального штабу. Повернення ерцгерцога Вільгельма будь-що намагався не допустити граф Форгач, який вбачав у цьому загрозу не лише авторитету гетьмана Скоропадського, але й усій політиці Центральних держав в Україні. У телеграмі міністерству закордонних справ Австро-Угорщини від 11 серпня 1918 р. він рішуче висловлюється проти перебування Вільгельма Габсбурга в Україні. «Вже й без того так слабому, в південній Україні до нуля впалому авторитетові Гетьмана, ми через поворот ерцгерцога, якого може радісно привітають всі елементи ворожі Гетьманові й спокійному розвоєві краю, як Центральним Державам», — зазначав австрійський посол3. Він стверджував, що всі в Україні бачать В.Габсбурга як «нашого кандидата до престолу й ніхто не вірить, що він повертається, щоб тут, на чолі його українського легіону, виконувати службу безпеки й поліційну, юстифікувати банди розбійників, що, як відомо, належить до завдань наших військ, дислокованих в Україні»4.

Форгач став на шлях відвертої компрометації В. Габсбурга, не зупиняючись перед поширенням в урядових колах неперевірених фактів та відвертих пліток. Зміст інформацій австрійського посла в Українській Державі до міністерства закордонних справ Австро-Угорщини є ще одним переконливим свідченням, що керівні австрійські кола були абсолютно далекими від намірів утвердити В. Габсбурга на чолі урядування в Україні. 18 серпня 1918 р. Форгач надсилає чергову телеграму до Відня, у якій повідомляє про отримане ним довірочне свідчення німецького посла барона Мумма, що нібито ерцгерцог Вільгельм мав намір у головній квартирі просити імператора Вільгельма II підтримати його кандидатуру на престол в Україні. «Німецький посол є цього погляду, — зазначав він, — що коли вже також німецькі провідні кола офіційно мають вістку про аспірації Архикнязя, про які гетьман і всі українці ніколи не мали найменшого сумніву, його поворот створить тут зовсім неможливу ситуацію, бо ж мусило би виникнути загальне переконання, що ми не беремо поважно теперішнього режиму і вважаємо його неможливим до вдержання»5.

Форгач намагався створити враження, що присутність ерцгерцога в Україні ускладнює і без того непрості стосунки Австро-Угорщини з Українською Державою, з огляду на відсутність ратифікації Австрією мирного договору, невирішеність на той час Холмської проблеми й денонсацію таємного протоколу щодо Галичини. Повідомляючи про свою зустріч з Павлом Скоропадським, яка відбулась 19 серпня, Форгач ставив в один ряд т. зв. «роль Архикнязя Вільгельма» із зазначеними проблемами, які були визначені в розмові з гетьманом як дестабілізуючі6.

Близьке оточення австрійського імператора, безперечно, мало вичерпну інформацію про зміст розмов В. Габсбурга з німецьким імператором і не брало до уваги застереження Форгача. Австрійський міністр закордонних справ Буріян одержує з штаб-квартири імператора Карла І вказівку повідомити Форгача, що отримана ним інформація від барона Мумма «не відповідає дійсності і є неправдива». При цьому зазначалось, що кайзер Вільгельм мав розмову з В. Габсбургом про його повернення в Україну і «виявив повне зрозуміння задуму Пана Ерцгерцога виїхати в Україну для перебрання своєї команди»7.

Буріян повністю передав Форгачу отриману ним директиву та зі свого боку зауважив, що в особистій розмові ерцгерцога з «провідними німецькими чинниками» в імператорській штаб-квартирі у Спа «усунено всякі недовір“я, з якими з німецької сторони стежено за його діяльністю в Україні». Зрештою, як зазначав міністр, сам ерцгерцог запевнив, що він далекий від будь-яких політичних планів. Більш того, В. Габсбург висловив намір зустрітися з гетьманом Скоропадським та усунути «всякий ґрунт для будь-яких непорозумінь». Буріян стверджував при цьому, що «поголоски, які курсують про дії і задуми ерцгерцога мають свій ґрунт не так у його особистих виступах, як у тенденціях українського легіону, які компрометують його в деякій мірі»8.

Однак Форгач намагався переконати, що отримана ним інформація є достовірною. У відповіді Буріяну 23 серпня він стверджує, нібито німецький уряд має у своєму розпорядженні лист ерцгерцога, в якому той, мовляв, «признав себе за найбільш підходящого кандидата до українського престолу; він не хоче накидатися, але якщо нарід його покличе, він є готовий і т. д.»9

Як бачимо, у листі, про який свідчить Форгач, майже дослівно повторюється вже цитована нами відповідь В. Габсбурга О. Назаруку і Н. Гірняку на запит одеських соціалістів у травні 1918 р. Жодної іншої достовірної інформації щодо владних аспірацій ерцгерцога Форгач не наводить. Причому він намагається будь-що не допустити появи ерцгерцога у Києві, яка, за його словами, «ніяк не вплинула би успокоююче і з’ясувально». Тобто йшлося про те, щоб не допустити ймовірної зустрічі В. Габсбурга з П. Скоропадським, що могло б зняти напругу і розвіяти безпідставні підозри гетьмана щодо політичних намірів ерцгерцога в Україні. Можна припустити, що Форгач особисто доклав зусиль для того, щоб ця зустріч не відбулась. Не приховуючи втіхи, він повідомив австрійське міністерство закордонних справ 29 серпня 1918 p., що німецька військова влада у Києві, в разі появи В. Габсбурга у місті, «віднесеться до нього не як до ерцгерцога, але як до Ц. і К. ротмістра»10. А вже ЗО серпня міністерство отримало інформацію Форгача, що гетьман висловив німецькому командуванню негативне ставлення до візиту В. Габсбурга11.

Одночасно з дипломатами відповідну кампанію проводили австрійські та німецькі військові кола. У серпні 1918 р. начальник австрійського генерального штабу поставив перед Карлом І питання про те, щоб відкликати ерцгерцога й УСС, перевести їх на інший фронт або повністю ліквідувати легіон12.

Звичайно, справа полягала не в намаганнях Відня зміцнити режим Скоропадського, стабільності якого нібито загрожували претензії В. Габсбурга на владу в Україні. Негативна реакція віденської бюрократичної верхівки на «українофільство» одного з членів імператорської родини мала глибше коріння. Вона обумовлювалась небажанням Австрії всерйоз рахуватись з українськими національними інтересами, що стало остаточно зрозумілим для багатьох політиків вже в самому розпалі світової війни. «Мрії про провідну історичну роль Австрії у відродженню самостійної Української Держави довелося нам здати в архів, — писав пізніше активний діяч Союзу визволення України, а згодом гетьманського руху О. Скоропис-Йолтуховський. — Занадто багато сиділо в Ц.К. Міністерстві Закордонних Справ «добрих знавців» народів Росії, таких, як пізніший представник Австро-Угорщини в Українській Державі, граф Форгач, щоб міністерство це могло піднятися до високого дійсно історичного погляду на будуччину Сходу, а в будуччині тій розглянути ясним оком великого політика майбутню ролю України»13.

Напередодні та в перші роки війни, доки Росія ще була міцним і небезпечним противником, для Австро-Угорщини, як і її союзниці Німеччини, цілком зрозумілими були загравання з т. зв. «українським сепаратизмом», який послаблював їхнього спільного ворога. Щоправда, Австрія у своїх політичних кроках не заходила так далеко, як Німеччина, ціла низка політиків, економістів, публіцистів якої здавна висували ідею самостійної України. Досить згадати концепцію «королівства Київського» відомого німецького філософа Гартмана, яка отримала апробацію німецького канцлера О. Бісмарка.

Для Австрії як безпосередньої сусідки України і мови не могло бути про сприяння перетворенню останньої на сильну й незалежну державу, яка могла б загрожувати цілісності монархії Габсбургів, з огляду на давні українські території в її складі. Габсбурги традиційно мріяли про об’єднання під своїм скіпетром усієї Польщі разом з тими українськими землями, на які претендували польські політики. Тому для Австрії, яка опинилась у фарватері німецької зовнішньої політики, утворення самостійної української держави принесло б низку небажаних проблем. Берестейські переговори поставили у практичну площину проведення поділу Галичини, що загрожувало перспективам політичних домовленостей з поляками. Необхідно було також вирішувати питання про те, кому належить Холмщина, частково окупована австрійськими військами, які сприяли полонізації цього українського краю. Виснажена війною, переобтяжена проблемами внутрішньої перебудови, нестачі продовольства і сировини, Австро-Угорщина таємно від своїх союзників вела переговори з Антантою про сепаратний мир. Ось чому вона неохоче пішла на підписання Берестейського миру, зрештою, так і не ратифікувала його і денонсувала таємну угоду про поділ Галичини на польську та українську частини.

Австрійська дипломатична служба перебувала переважно в руках угорської шляхти, традиційно налаштованої проти українства. Її типовий представник граф Форгач запопадливо протидіяв усьому, що сприяло національно-державним інтересам України. Те саме можна сказати і про австрійську військову адміністрацію в Україні на чолі з фельдмаршалом Краусом, яка під приводом переслідування більшовиків репресовувала українських діячів, влаштовувала каральні експедиції проти селянства. У цих умовах національно-патріотична діяльність В. Габсбурга і патронованого ним легіону УСС йшла в розріз із австрійськими інтересами. Тривале перебування вишколених січових стрільців в українському середовищі робило їх все більш притягальною силою для українського селянства і його ватажків. Це загрожувало перетворенню їх у потенційно небезпечну мілітарну силу, здатну вирішувати національно-політичні проблеми України. Вільгельм Габсбург, який активно сприяв цьому процесу, ставав небажаною для Відня фігурою в Україні.

Форгача, зокрема, лякала перспектива порозуміння між гетьманом П. Скоропадським і В. Габсбургом, що могло виникнути після їхньої зустрічі, якої він будь-що прагнув не допустити. Упродовж усієї війни Австрія перешкоджала чисельному зростанню УСС, як і розбудові збройних сил гетьманської Української Держави.

На справжній підтекст кампанії проти ерцгерцога Вільгельма, розв’язаної з метою дискредитації перед імператором Карлом І, проливають світло два документи, які опинились у руках представника міністерства закордонних справ при австрійському командуванні в Україні Траутмансдорфа. Перший — витяг із протоколів судових слідств про поведінку українського легіону, другий — висновок т. зв. організаційної групи про подальше використання легіону у Східній армії. Як свідчить Траутмансдорф, витяг з обох документів був запропонований шефом генерального штабу Арцем австрійському імператорові. У першому висловлювалась підозра у намаганнях УСС «відірвання Галичини від монархії, приєднання її до України». У другому зазначалось, що легіон «формально відповідає всім вимогам регулярної, навіть ворогом признаної формації». Також підкреслювалось, що «при залишенні українського легіону в Україні на Східному фронті, він іде на зустріч такій самій долі, як польський помічний корпус», (йшлося про польський корпус генерала Галлєра, який у повному складі перейшов на бік росіян у 1915 р.)14. Сам Траутмансдорф вважав, що подальше перебування легіону в Україні є «крайнє небезпечне, бо ми напевно мусимо брати до уваги подібні політичні консеквенції (наслідки), як це було у випадку з польським помічним корпусом». На його думку, найдоцільніше було б просто ліквідувати легіон як самостійну військову формацію, оскільки він «з прогнанням росіян з наших кордонів втратив взагалі рацію на існування»15. Однак, незважаючи на ці застереження військових, імператор Карл І противився як ліквідації легіону, так і відкликанню В. Габсбурга з України, що означало б «признання нами (правлячими колами Австрії. — Авт.) політичної пропаганди ерцгерцога». До того ж доводилось зважати на ймовірні протести парламенту й низки політиків16.

У результаті ерцгерцог все ж таки повернувся в Україну, хоча його зустріч з гетьманом не відбулась. Всупереч протидії він намагався кількісно і якісно зміцнити підпорядкований йому український легіон. З допомогою сотника Н. Гірняка В. Вишиваний встиг здійснити заборонений йому набір стрільців в околиці Вижниці на Буковині. Він згадував, що, попри опір австрійської військової влади, йому вдалося суттєво збільшити УСС, фактично подвоївши склад сотень легіону (док. 1).

Ці кроки тільки посилили роздратування командування. Зрештою, під тиском і дипломатів, і військових Карл І на початку вересня 1918 р. остаточно дав згоду вивести УСС на чолі з В. Габсбургом з України і «тимчасово розташувати його у Східній Галичині»17. Проте розташувати УСС в Галичині не вдалося, оскільки проти цього рішуче виступили впливові польські кола. На початку жовтня за наказом австрійського командування легіон був передислокований на Буковину, і В. Вишиваний разом зі штабом і вишколом УСС прибув до Чернівців. На Буковині група ерцгерцога Вільгельма складалася лише з формувань УСС, тому ротмістр (сотник) В. Вишиваний фактично став командиром усього легіону Українських січових стрільців18.

1. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 328-329. [↩]
2. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 330. [↩]
3. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 333. [↩]
4. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 333. [↩]
5. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 334. [↩]
6. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 334-335. [↩]
7. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 335. [↩]
8. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 336-337. [↩]
9. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 337. [↩]
10. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 339. [↩]
11. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 342. [↩]
12. Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. — [Б. м.] — 1973. — С. 335,341. [↩]
13. Скоропис-Йолтуховський О. Мої злочини // Хліборобська Україна (Відень). — 1920-1921. — Ч. II-IV. — С. 214. [↩]
14. Солуха П. Вказ. праця. — С. 340-341. [↩]
15. Солуха П. Вказ. праця. — С. 341-342. [↩]
16. Солуха П. Вказ. праця. — С. 340-341. [↩]
17. Солуха П. Вказ. праця. — С. 343. [↩]
18. Думін О. Вказ. праця. — С. 264. [↩]

Опубліковано: 12.03.2012; востаннє змінено: 05.05.2012.