«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

Альтернатива гетьману П. Скоропадському

У першій половині травня 1918 р., в Одесі, серед місцевих українських соціалістичних організацій виник задум підняти повстання проти режиму П. Скоропадського й передати владу в Україні ерцгерцогу Вільгельмові Габсбургу як новому гетьману України. На таємній нараді представників УСДРП і УПСР міста з галицьким політиком О. Назаруком і командиром коша УСС Н. Гірняком їм було доручено поставити відповідний запит ерцгерцогу і в разі його згоди провести у Києві ширшу нараду з представниками січових стрільців Є. Коновальця. За свідченням Н. Гірняка, В. Габсбург дав приблизно таку відповідь: «Ви знаєте, панове, що я щиро полюбив український народ і сам почуваюся українцем. Але я ніколи не думав про якусь кар“єру в Україні. Одначе, коли буде воля цілого українського народу, щоб я станув на чолі його держави, я не відкажуся від цього»1.

Прибувши до Києва, Н. Гірняк та О. Назарук поінформували Є. Коновальця й А. Мельника про задум одеситів. Скликана з цього приводу нарада членів центральних комітетів партій українських соціал-демократів та есерів, одеських соціалістів, старшин київських січових стрільців висловилась проти наміру одеситів. Не був він підтриманий й О. Назаруком, Н. Гірняком та офіцерами УСС.

Незважаючи на велику пошану до особи Вільгельма Габсбурга, більшість розважливих політиків і офіцерів-галичан усвідомлювала, що справа зміни голови держави повинна мати легітимний характер. До того ж вони були переконані, що Німеччина ніколи не погодиться з кандидатурою В. Вишиваного, оскільки це привело б до переваги позицій Австро-Угорщини в Україні. Що стосується участі УСС у політичних комбінаціях, пов’язаних з ім’ям В. Вишиваного, то ні легіон в цілому, ні його військовий провід не брали в них участі. До гетьманського перевороту українське січове стрілецтво беззастережно виявляло свою прихильність до Центральної Ради, а після перевороту покладалось на політичний авторитет опозиційного гетьманові Українського Національно-Державного Союзу2. Даючи ерцгерцогові високу оцінку як прихильнику української справи, захиснику селян від зловживань окупаційної влади і, безперечно, оборонцеві УСС перед австрійським командуванням, УСС, тим не менш, були переконані, що український народ мав сам вирішувати свою долю. Політична лінія УСС у цьому питанні не могла не вплинути на вироблення політичної поведінки Вільгельма Габсбурга в Україні, який надалі відхиляв пропозиції подібного характеру.

Однак серед військових і політичних діячів Наддніпрянщини орієнтація на Вільгельма Габсбурга як ймовірного кандидата на голову української держави мала своє продовження. Як свідчить О. Луцький, 10 травня 1918 р. представник запорожців старшина Чайківський і згаданий Гемпель у присутності ад’ютанта В. Габсбурга і його політичного радника майора Форстера, заявили, що Запорізька дивізія «годячись на гетьманщину, хоче уґрунтувати її на демократичній підставі і з іншим гетьманом». На думку офіцерів дивізії, ним мав стати Вільгельм Габсбург. Відповідь ерцгерцога в інтерпретації О. Луцького звучить таким чином: «Для укр. народу я все мав симпатії і, як цего треба, я готов віддати йому усі свої сили. Я демократ, тому мусив би мати більшість за собою. Передусім мушу мати на це згоду цісаря»3.

У свою чергу Чайківський заявив про намір звернутись у цій справі «до українських політичних організацій, самостійників передусім». Було домовлено, що кур“єр від групи В. Вишиваного буде направлений з відповідним листом до австрійського цісаря.

У випадку згоди цісаря й погодження позицій військових і політиків «мала б евентуально спільна депутація української] дивЦзїї] і українських] політичних] організацій] виїхати в цій справі до Відня і Берліна (до обох монархів)». Прикметним також є те, що запорожці не відкидали самої ідеї гетьманату, який розглядався як цілком реальна політична перспектива й мав бути збереженим, хоча й з іншим лідером. «Якби див[ізія] поставлена була тимчасом перед дилему, — свідчить О. Луцький, — узнати Скоропадського, або розв’язання дивізії, то має ся узнати гетьманщину і в особі Скоропадського, який буде мати «заслугу», що видвигнув собою «гетьманщину», аби у свій час уступити. Він же ще далеко не [сказав] останнє слово»4.

Дещо інший варіант планів приведення до влади в Україні В. Габсбурга подає Мирон Заклинський. Він стверджує, що на початку травня 1918 р. до УСС прибули представники київських січових стрільців з планом повалення гетьмана й відновлення влади Української Центральної Ради силами СС, УСС і Запорізької дивізії. Старшини УСС хоч і погоджувалися на виступ проти гетьмана, однак були проти повернення влади Центральній Раді. Подібну позицію зайняли й запорожці, які хотіли передати владу В. Вишиваному5.

Намір запорожців привести до влади Вільгельма Габсбурга підтверджується й іншими джерелами. Як свідчить В. Петрів, невдовзі після акції соціалістів Одеси полковник П. Болбочан запропонував командиру «гордієнківців» вдатись до рішучих кроків — проголосити В. Вишиваного гетьманом всієї України, спираючись на підтримку першого і другого запорізьких полків та «гордієнківців»6. На думку П. Болбочана, це могло б збалансувати німецькі та австрійські впливи в Україні, ліквідувати «російсько-німецький», за його словами, режим Скоропадського, приєднати до України Галичину, відродити розформовану дивізію синьожупанників, формацію січових стрільців (СС), послабити австро-німецькі позиції в Україні в цілому.

Через кілька десятиліть ім’я П. Болбочана неодноразово зустрічатиметься в матеріалах слідства В. Габсбурга. На допиті 23 вересня 1947 р. Вільгельм Габсбург підтвердив факт своїх зустрічей з П. Болбочаном і В. Петрівим. За його словами, вони «висловлювали невдоволення політикою, яка проводилась Скоропадським в Україні, і пропонували мені об’єднати їх українську групу військ для організації перевороту, щоб у подальшому очолити керівництво українським урядом. Однак від їх пропозиції я відмовився. Після цього розмови з цього приводу між нами ніколи не поновлювались» (док. 86). Отже, набутий В. Вишиваним за короткий термін політичний досвід застеріг його від необачних кроків.

Тоді, у 40-х pp., всупереч фактам радянські слідчі надали перевагу чуткам тридцятирічної давності й ухопились за сумнівну версію претендування В. Вишиваного на владу в Україні. В обвинувачувальному акті констатується, що ерцгерцог Вільгельм підтримував з П. Болбочаном «близькі стосунки» та спільно розробляв «плани захоплення влади у свої руки з метою стати «президентом» України»7. Очевидно, це звинувачення було потрібне для більш переконливого оформлення безпідставного вироку членові родини Габсбургів.

Болбочанівську опозицію до гетьмана П. Скоропадського не слід ототожнювати з опозицією українських соціалістичних партій. Послідовно державницька лінія П. Болбочана, який завжди надавав перевагу національно-конструктивним пріоритетам і професіоналізму у військовій сфері, всупереч вузькопартійним аспіраціям багатьох соціалістичних лідерів УНР, призвела пізніше до його конфлікту з С. Петлюрою і, зрештою, трагічної загибелі. Не випадково з такою повагою до Болбочана поставився В. Липинський. Саме розстріл П. Болбочана у червні 1919 р. змусив ідеолога українського гетьманського монархічного руху на знак протесту залишити посаду українського посла в Австрії, яку він обіймав з 1918 p. І зовсім, мабуть, не випадковою була посмертна публікація світлини П. Болбочана в редагованій В. Липинським «Хліборобській Україні» з написом: «Отаман Петро Болбочан — один з видатніших українських патріотів і борців за незалежну Україну, розстріляний Республіканським Урядом 29 червня 1919 року в Ба лині на Поділлю»8.

Навряд чи можна погодитися із твердженням Євгена Коновальця, що у травні 1919 р. «партія хліборобів планувала використати отамана Болбочана для якоїсь своєї політичної комбінації»9. Для підтвердження цього потрібні відповідні вагомі аргументи, яких лідер ОУН не наводить. —

Можна стверджувати, що намагання П. Болбочана залучити В. Вишиваного до політичної боротьби за владу в Наддніпрянській Україні у 1918 р. базувалось на ґрунті українського консерватизму в широкому контексті й не було пов’язане виключно зі Скоропадським. Адже П. Болбочан виступав не проти ідеї гетьманату як інституту влади, а проти самого Скоропадського, альтернативу якому він бачив у Вільгельмові Габсбургу. Прикметним є той факт, що П. Болбочан, разом із соціалістами-самостійниками О. Макаренком, І. Луценком та В. Оскілком, у листопаді 1918 р. виступав проти позиції Національного союзу, який організував повстання проти гетьмана. За свідченням О. Андрієвського, «вони взяли участь у повстанні тоді, коли воно стало неминучим і треба було спасати національні здобутки»10.

Відмова брати участь у реалізації політичних задумів запорожців не завадила В. Вишиваному ближче познайомитися з вояками-наддніпрянцями та місцевим селянством. Габсбург відзначав високий рівень національної свідомості місцевого населення. Згодом він писав у мемуарах, що «територія давнього Запоріжжя має несподівано свідоме українське населення. Я розмовляв з селянами, особливо в околицях Царицинського Кута і переконався, що традиція українського козацтва там дуже жива. В усім пробивається у них та старина. Багато [хто] оповідає, що його дід чи прадід був на «Січі». Кожний гордиться тим, що він з вільного козацького роду» (док.1).

Разом із старшинами і стрільцями УСС ерцгерцог взяв участь у спеціально влаштованому «гайдамацько-селянському» святі у Царицинському Куті й параді українських частин. Ці контакти сприяли зростанню популярності Василя Вишиваного, а також поглиблювали загальноукраїнські патріотичні почування самого ерцгерцога, який протягом двох місяців безпосередньо спілкувався з наддніпрянськими військовими, простими селянами. Слід додати, що УСС розгорнули в місці розташування активну культурно-національну й державно-пропагандистську роботу, використовуючи з цією метою олександрівську «Просвіту», газету «Січ» та ін.

Австрійське військове командування, занепокоєне зростанням популярності В. Вишиваного та УСС серед місцевого населення, вирішило передислокувати очолювані ним підрозділи в найбільш загрожені повстанцями райони Херсонщини. 10 червня 1918 р. групу Вільгельма Габсбурга, у тому числі й УСС, було перекинуто в район Єлисаветграда, а наприкінці червня з Галичини сюди прибули Кіш і Вишкіл УСС. Місто мало давні українські національно-культурні традиції, пов’язані з іменами письменника Василя Мови, артільного батька Миколи Девітського, родиною Тобілевичів та ін. Тут було багато інтелігентських українських родин, які гостинно приймали у своїх домівках Українських січових стрільців та їхнього іменитого протектора. І тут, як і скрізь, де перебували УСС, продовжувалась їхня наполеглива культурно-освітня праця, насамперед серед українського селянства. Ось що писала про цю подвижницьку роботу вдова І. Карпенка-Карого С. Тобілевич: «Під проводом старших, з участю знавців свого діла: артистів, співців і музик, позаводили вони виклади шкільної науки для дітей і дорослих, світляні картини, концерти, театральні вистави й народні гулянки. Було творене спільною працею велике діло культури, що зацікавило й привабило до них усю околицю…»11.

Чимало стрільців за особистим розпорядженням В. Габсбурга було відряджено до різних губерній України з метою організації шкільництва. Чотар М. Саєвич, сотник Д. Вітовський перебували з цим завданням, зокрема, на Поділлі та Херсонщині (док. 2).

Ця праця набувала загально-національного значення, оскільки землі входили до складу т. зв. Новоросії, яка офіційними російськими чинниками вважалася складовою російського етнотериторіального простору, не зв’язаного з Україною. Національно-культурна діяльність УСС-ів, на чолі з Вільгельмом Габсбургом, сприяла таким чином інтеграційним процесам, які особливо інтенсивно відбувались у добу Гетьманату, усвідомленню українським суспільством ідеї соборності України, об’єднанню всіх її теренів у єдину національно-територіальну цілість. Саме в цей час В. Габсбург почав реалізовувати свій план збільшення чисельності УСС. Було утворено новий курінь, який очолив д-р В. Старосольський. І хоча командування 7-ї дивізії видало наказ розформувати нову частину УСС, фактично її складом було поповнено старі частини січовиків (док. 2).

Передислокація УСС сталася не випадково. Вона відбулася тоді, коли на південній Київщині й північній Херсонщині розгортались селянські виступи проти німецько-австрійської військової влади. Симпатії УСС були пов’язані з українським селянським повстанським рухом. При цьому ерцгерцог Вільгельм намагався переконати австрійську і німецьку владу, що цей рух не був більшовицьким за своїм характером, а спрямовувався на задоволення земельних потреб українського селянства.

Між тим австрійці вимагали від УСС участі у карних експедиціях на села, роззброєнні селян, реквізиціях збіжжя, що не могло не призвести до напруження у відносинах українських січових стрільців з окупаційною владою. «Я діставав від команди австрійської армії різні «гарні накази», як висилка карних експедицій на селян і т. і., — згадував В. Габсбург. — Однак усі ці «цінні папери» йшли в мене одною дорогою — а то до коша, який стояв під столом у моїй канцелярії. Ясно також, що я у висліді такої поведінки мав величезні труднощі і що прийшло до того, що наша австрійська влада вважала мене за політично ненадійну людину» (док. 2).

Австро-німецьке командування отримувало численні скарги російських і польських поміщиків, які були незадоволені гуманним ставленням стрілецтва до селянства та його методами «пацифікацій». Чимало переслідуваних австро-німецькою військовою адміністрацією представників української інтелігенції, селянства знаходили собі притулок у середовищі УСС. За свідченням Е. Ляришенка, ад’ютанта ерцгерцога, під «безпосередньою опікою» В. Габсбурга перебувала низка українських повстанських отаманів, зокрема, Махно, Зелений, Шинкар, Шевченко, яким загрожували репресії з боку окупаційної влади12. З Шевченком — ватажком одного з великих загонів повстанців на Звенигородщині, як зазначає сам ерцгерцог, він також «знався» і навіть повідомив повсталих «про рух німецьких сил, які підходили з півночі»13.

Генерал М. Омелянович-Павленко відзначав надзвичайно важливу роль Українських січових стрільців та їх патрона ерцгерцога Вільгельма у захисті селянських повстанців від репресій. «Необхідність рятувати від гострої кари кількох наших отаманів, прізвище одного з них я ще й досі пам’ятаю — це був от. Воробйов — що надто не розрахували своїх сил, — згадував М. Омелянович-Павленко, — привела й мене за посередництвом поручика Чижа до корпусу. Справедливість вимагала зауважити, що мої почуття як українця, в цьому штабі знайшли більший відгук. Може тут впливало й те, що до корпусу належали наші Усуси, на чолі яких стояла така особа, як полковник Вишиваний, який у всіх своїх поступуваннях без застережень проводив яскраву українську політику»14. Як свідчить Мирон Заклинський, до командування УСС часто приїздили селяни зі скаргами. Ведення цих справ і складання відповідних протоколів було доручено командиру куреня, поручнику д-ру B. Старосольському. Ці протоколи надсилалися В. Габсбургом командуванню дивізії, яке було змушене вирішувати справу на користь селян15.

Кроки ерцгерцога Вільгельма, спрямовані на захист селянства, привертали все більшу увагу українського громадянства і породжували сподівання щодо пом’якшення репресивної системи окупаційного режиму. Так, 29 червня 1918 р. голова Всеукраїнського земського союзу

C. Петлюра написав листа до Вільгельма Габсбурга, в якому просив звернути увагу німецької влади на згубність її політики й, зокрема, домогтися звільнення всіх реквізованих шкільних приміщень, необхідних для навчання дітей16.

Між ерцгерцогом Вільгельмом і німецькими військовими склалися надзвичайно напружені стосунки. Сам ерцгерцог згадував, що «ніхто з німецьких вищих офіцерів не зложив мені ніколи візити. Розуміється, я також ні разу до них не поїхав, хоч граф Буріян з Відня виразно домагався від мене цього. Такі відносини тривали аж до кінця» (док.1).

Патріотична діяльність Вільгельма Габсбурга, зростання його популярності і згадані вище політичні кроки українських опозиційних діячів викликали занепокоєння П. Скоропадського. У своїх спогадах він зазначає, що неодноразово отримував агентурні відомості, згідно з якими ерцгерцог Вільгельм за допомогою свого оточення, «особливо якогось полковника (йдеться, очевидно, про П. Болбочана. — Авт.) веде посилену агітацію на свою користь з метою бути гетьманом». Скоропадський стверджував, що емісари В. Вишиваного «роз’їжджали по Україні, вже були деякі частини, з якими вони зав’язали зносини, у дивізії Натієва, без відома останнього, склалось цілком визначене ядро прибічників ерцгерцога, були розгалуження цієї конспірації й у великих містах»17.

Джерелом агітації проти себе П. Скоропадський вважав «уніатів і Віденський двір», які, мовляв, виставляли «кандидатуру в гетьмани ерцгерцога Вільгельма»18. Подібну думку без серйозних доказів висловлює також один з активних учасників стрілецького руху Осип Думін (Антін Крезуб). «Австрійські верховоди мали в тому приділі свій план, — пише він, — з допомогою УСС з’єднати собі симпатії українського населення і як що до чого, провести архикнязя Вільгельма на український королівський престол»19. Ця цитата з праці О. Думіна була єдиним «документальним свідченням» монархічних аспірацій Вільгельма Габсбурга в Україні у 1917-1918 pp., яке було в розпорядженні радянських слідчих під час його допитів у ізоляторі Міністерства державної безпеки УРСР у 40-ві pp. Виникає питання, наскільки взагалі реальними були підстави вважати Вільгельма Габсбурга «австрійським контркандидатом на гетьмана України» або бажаним для певних українсько-галицьких та австрійських кіл «кандидатом на український королівський престол», як це стверджують і деякі сучасні дослідники20.

На нашу думку, вагомих аргументів для таких тверджень немає. Н. Гірняк стверджує, що «ані УСС, ані яка-небудь політична група галичан ніколи не висувала кандидатури В. Габсбурга, але робили це наддніпрянські політичні й військові кола»21. Немає також підстав брати під сумнів і свідчення ерцгерцога про його зустріч з імператором Карлом І 1918 p., напередодні від’їзду до Одеси згідно з приписом ставки австро-угорського командування. Як зазначає В. Вишиваний, австрійському імператору було відомо про призначення ерцгерцога командиром окремої групи на окупованій території України, однак «будь-яких розмов з питання про ставленика у якості монарха України з членів династії Габсбургів між нами не було» (док. 92).

Про зміст зустрічі з австрійським імператором В. Вишиваний інформував, зокрема, А. Шептицького 18 березня 1918 р. У листі до митрополита він зауважував, що Карл І «віддав перевагу моїм прихильникам», і, повідомляючи про свій від’їзд до Одеси, зазначав, що саме імператор передав у його розпорядження «группенкоманду, що складається з українського (австрійського) піхотного батальйону і українського легіону». Ерцгерцог зауважував, що імператор дав йому доручення «діяти в Україні не військово, але політично і в цьому зв’язку він мені залишає повну свободу, як новий доказ його довіри» (док. 70). Жодних конкретних свідчень про задоволення Карлом І імовірних претензій ерцгерцога Вільгельма на владу в Україні в листі немає. Звичайно, вони були б доведені до відома митрополита, якби мали місце в дійсності. О. Луцький свідчить, посилаючись на політичного радника ерцгерцога майора Форстера, що група В. Вишиваного мала насемперед інформаційні завдання. У своєму щоденнику він зауважує: «Поінформував мене Форстер, що головним завданням групи є зібрати об’єктивні інформації про Україну для цісаря — на його (ціс.) особисте бажання». Що два тижні ерцгерцог надсилав імператорові Карлу повідомлення про свої спостереження22.

Отже, реалізація т. зв. «малоукраїнського» або «австрійського» розв’язання української державної проблеми була малоймовірною. У зв’язку з цим не можна ще раз не вказати на полонофільські симпатії Габсбургів, що було визначальним у політиці австрійських правлячих кіл щодо Галичини. Як уже зазначалось, ще у 1916 р. Франц-Йосиф І відверто пообіцяв полякам утворити польську автономну область. І хоча, згідно з таємними протоколами Берестейського договору, Австро- Угорщина погодилась задовольнити українську вимогу — поділити Галичину на українську і польську частини, — під тиском польських політиків у липні 1918 р. таємний протокол про утворення з україн-ських земель Австро-Угорщини окремого коронного краю та передачу українцям Холмщини було денонсовано австрійським урядом.

У цій ситуації контакти ерцгерцога і УСС із місцевим населенням, фактична підтримка ними селянських повстанців викликали роздрату-вання не лише Берліна, а й Відня. Напруження між групою В. Габсбурга й австрійським командуванням досягло найвищої точки, коли УСС відмовилися ліквідувати повстанську групу М. Шинкаря. Командування знало, що УСС переховували опозиційних наддніпрянських діячів і старшин, яким загрожували репресії.

  1. Гірняк H. Вказ. праця. — С. 22. []
  2. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 193-194. []
  3. Луцький О. Вказ. праця. — С. 98. []
  4. Луцький О. Вказ. праця. — С. 98-99. []
  5. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 59-60. []
  6. Петрів В. Вказ. праця. — С. 547. []
  7. Центральний державний архів громадських організацій України (далі — ЦДАГОУ). — Ф. 263. — On. 1. — Спр. 66498. — Т. 2. — Арк. 242-248. []
  8. Хліборобська Україна (Відень). — 1920. — Ч. І. — С. 121. []
  9. Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. — К., 1992. — С. 329. []
  10. Андріївський А. Професор в «пророках» 11 Українська дійсність (Прага). — 1940. — Ч. 2. — Січень. — С. 3-5. []
  11. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 197. []
  12. Ляришенко Е. Вказ. праця. — С. 264. []
  13. Центральний державний архів вищих органів влади України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 1429. — On. 1. — Спр. 35. — Арк. 65. []
  14. Омелянович-Павленко М. Спомини // Літературно-науковий вісник. — 1930. — Кн. IV. —С. 327. []
  15. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 75. []
  16. Ляришенко Е. Вказ. праця. — С. 239. []
  17. Скоропадський П. Спогади. — Київ-Філадельфія. — 1995. — С. 239. []
  18. Скоропадський П. Спогади. — Київ-Філадельфія. — 1995. — С. 208. []
  19. Думін О. Історія легіону українських січових стрільців. 1914-1918. — Львів. — 193а — С. 255. []
  20. Скоропадський П. Спогади. — С. 21. []
  21. Гірняк Н. Вказ. праця. — С. 10. []
  22. Луцький О. Вказ. праця. — С. 90,95. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору