«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаІсторія, моваУкраїнський патріот із династії Габсбургів

На чолі Українських січових стрільців

Восени 1917 р. активізуються контакти ерцгерцога зі старшинами легіону Українських січових стрільців (УСС). Створені у 1914 р. з ініціативи галицького політичного проводу, УСС брали участь у воєнних діях не заради інтересів Австро-Угорщини, а з тим, щоб стати реальним мілітарним фактором у боротьбі за відновлення самостійної української держави, до складу якої, на їхню думку, у слушний момент могла б увійти й Галичина. З самого початку провід УСС відчував негативне ставлення й послідовний опір розбудові українського легіону з боку польських кіл Австро-Угорської імперії, які використовували свій вплив у державному апараті та армії. Зрештою, з підозрою ставилася до УСС і австрійська влада. Утворення Центральної Ради, проголошення в листопаді 1917 р. Української Народної Республіки (УНР) викликали радикалізацію національно-політичних настроїв старшин і стрільців українського легіону. У той час, коли за Збручем будувалася українська державність, австрійський уряд загравав з польською стороною, прагнучи утримати поляків у складі імперії ціною поступок їм у Галичині. У результаті серед легіонерів УСС неухильно зростали антиавстрійські настрої. На цьому ґрунті сформувалися розходження між УСС і поміркованою політичною лінією галицького проводу. На одній з політичних нарад Українських січових стрільців було навіть прийнято рішення про саморозпуск легіону на знак протесту проти такої поведінки Австрії. Ерцгерцог був добре поінформований про стан справ у легіоні через одного з чільних діячів стрілецтва Н. Гірняка, якому він радив підтримувати високий рівень бойової підготовки легіону, навіть шляхом нелегальної рекрутизації1. Увага ерцгерцога у цей час була прикута й до подій у Великій Україні, де відбувалися доленосні для українців події. «В нашому листуванні ца першому місці стояли події над Дніпром, — зазначав Н. Гірняк у своїх спогадах. — Це було самозрозуміле, бо ж там формувався молодий державний організм визволеної України. Я пересилав йому всі часописи, що їх ми одержували з Києва через фронт, а він навзаєм пересилав мені постійно голоси світової преси…»2.

В. Габсбург виявив повну готовність сприяти УСС, брав активну участь в організаційних нарадах на Святоюрській горі в резиденції А. Шептицького, який також цікавився станом стрілецтва. І хоча, завдяки позиції галицького політичного проводу, який наполягав на збереженні легіону, до саморозпуску не дійшло, настрої легіонерів УСС не змінилися.

У грудні 1917 р. з ініціативи майбутнього керівника військового відомства Західно-Української Народної Республіки Д. Вітовського відбулась таємна нарада старшин УСС у Гуштині, де обговорювалася політична ситуація і плани на майбутнє. Деякі старшини, зокрема підхорунжий Д. Паліїв, висловлювались за негайний і повний розрив з Австрією та перехід на службу Українській Центральній Раді3. Звичайно, австрійське командування, яке пильно стежило за УСС, було занепокоєне цими настроями і прагнуло їх подолати. У січні 1918 р. було усунуто з посади командира полку М. Тарнавського і призначено на його місце О. Микитку. Обидва згодом стали командувачами Української галицької армії (УГА). Посилились наміри ліквідувати УСС.

Між тим у Бересті розпочалися мирні переговори. В. Габсбург виявив особливу активність у ході їх ведення. Він постійно листувався з головою австрійської делегації графом О. Черніним, впливаючи на нього у корисному для України напрямку. Час від часу вони зустрічалися в одному з сіл поблизу Берестя. Одночасно ерцгерцог постійно інформував галицький політичний провід про настрої австрійської делегації щодо української проблеми. Він сприяв встановленню контактів української делегації з галицькими політиками, що було вкрай важливим у процесі відпрацювання проекту західних кордонів УНР і ординації про автономний коронний край Галичина, створення якого передбачалось таємним додатком до мирного договору. Примірник цих матеріалів був переданий ерцгерцогу Вільгельму, який доклав чимало зусиль, щоб цей проект був прийнятий графом Черніним.

В. Габсбург з особливим піднесенням надсилає вітання А.Шептицькому «з нагоди щасливого миру з Україною» (док. 67). 18 лютого 1918 р. він повідомляє митрополита про таємні домовленості у Бересті, за якими нарешті мала бути реалізована давня мета української галицької політики — утворення українського коронного краю в рамках австро-угорської монархії. «Домовленості стосуються наступного, — інформує ерцгерцог. — 1. Зобов’язання Австрії перетворити Східну Галичину та Буковину до 1 липня 1918 року у самостійну провінцію. 2. Зобов’язання України поставити всі надлишки зерна до Австрії до 1 липня 1918 року» (док. 68).

У лютому 1918 р. УСС у складі австрійської армії перейшли Збруч. Однак загрози ліквідації українського формування не припинялись, що змусило ерцгерцога домагатись підпорядкування легіону собі. В автобіографії він згадує свій протест-демарш перед начальником генерального штабу Арцем з погрозою антиавстрійського виступу УСС та інших полків австрійської армії з українцями у своєму складі (док. 1). Водночас він просить А. Шептицького особисто переговорити з Черніним та імператором Карлом І у справі легіону. «Дуже важливо, щоб Ви, Ваша Екселенціє, саме перед моїм приїздом до Відня (до 25 лютого. — Авт.) повідомили Черніна та його Величність про бажання нації щодо легіону, — пише він митрополиту, у цьому випадку ми уникнемо будь-яких підозрінь, ніби ми це щойно вже у Відні обговорили під час прогулянки містом» (док. 69).

Зрештою, навесні 1918 р. Вільгельм Габсбург очолив військову групу австрійської армії (група ерцгерцога Вільгельма), до складу якої увійшов патронований ним легіон УСС. Це означало фактичне призначення ерцгерцога командиром УСС і було результатом рішучих протестів українських депутатів у парламенті, зусиль військових-українців і активних дій самого патрона легіонерів Вільгельма Габсбурга, який, за власним свідченням, тривалий час з усіх військових відзнак «носив тільки синьо-жовту відзнаку «УСС «1914»». Це добре знали в легіоні, і підпорядкування йому УСС у березні 1918 р. не викликало протидії січових старшин.

До місця свого призначення ерцгерцог мав їхати через Тернопіль. Про це повідомив місцеве українське громадянство о. Ксаверій Бонн — бельгієць за походженням, один з перших ченців-редемптористів у Галичині, які у 1911 р. прийняли східний обряд і займались місійною працею. Пізніше, у 1920 р. він очолив українську дипломатичну місію у Ватикані і був, за висловом В. Липинського, «найкращим українським дипломатом»4.

К. Бонн, який познайомився з ерцгерцогом на згаданому прийомі в А. Шептицького, організував зустріч високого гостя з тернопільською громадою. Ця подія детально описана українським поетом П. Карманським як яскравий епізод захисту ерцгерцогом українських національно-культурних домагань перед дискримінаційними заходами місцевої адміністрації5.

З Тернополя В. Габсбург прибув до Одеси, потім — до Миколаєва і нарешті на невеликій станції Копань зустрівся з УСС, де наприкінці березня 1918 р. очолив їх (док. 2). До складу групи В. Габсбурга, крім ле-гіону УСС, увійшов також загальновійськовий батальйон австрійської армії III/115. Відомий український поет Остап Луцький, який 1 квітня 1918 р. був призначений ад’ютантом ерцгерцога, свідчив, що у складі батальйону було чимало українців. «Архикнязь інтересувався всіма подробицями баталіону (мундури, муніція, шпаги і т. д.), — зауважує

О. Луцький, — з багатьма людьми говорив по укр., маркував велику втіху, як майже усі хлопці заявлялись українцями»6.

Вже від початку свого перебування на Великій Україні В. Габсбург уважно слідкував за розвитком політичних подій в країні. Цілком зрозуміло, що чималий інтерес і водночас певне занепокоєння командира УСС викликала аграрна політика Центральної Ради, яка мала важливе значення для економіки Центральних держав. Загалом він був налаштований оптимістично щодо політичної перспективи України. Про це, зокрема, свідчить О. Луцький: «Відтак зайшли ми в розмові на укр. республіку, — занотував він у своєму щоденнику 3 квітня 1918 р. — при чім я пояснив йому історію Центральної Ради і земельну справу. Він думає, що Україна буде сильно стояти, що радикальна розв’язка соціальних питань на Укр. тільки тим часом ослаблює «Раду», але се вдасться і небавом Україна буде мати за собою велику крізу, яку інші, на Заході, щойно відтак будуть мусіли переходити». «Він оптиміст в укр. справі і також обіцює собі багато в Катеринославщині, Полтавщині і т. д.», — робить висновок ад’ютант ерцгерцога. При цьому В. Габсбург зауважив, що «він і Цісар (Карл І. — Авт.) (в спротивенстві до пок[ійного] цісаря) дуже інтересуються укр. рухом і сприятимуть йому»7.

У квітні 1918 р. військова група Вільгельма Габсбурга, яка входила до складу 11-ї дивізії австро-угорської армії, зайняла Херсон. За кілька днів УСС рушили вгору по Дніпру до Олександрівська, який після короткотривалих запеклих боїв з більшовицькими частинами 16 квітня був взятий підрозділом полковника П. Болбочана й Хортицьким куренем Вільних козаків отамана Оліфера. 18 квітня в місто увійшли УСС, яких вітали вояки П. Болбочана й Хортицького куреня. В Олександрівську УСС перебували протягом майже двох місяців. Тут вони увійшли в тісний контакт з частинами Запорізького корпусу: 2-м Запорізьким пішим полком П. Болбочана й Запорізьким кінним гайдамацьким полком ім. К. Гордієнка під командою полковника В. Петріва.

На другий день після вступу УСС до Олександрівська місцева українська громада відрядила до В. Габсбурга свою делегацію. До олександрійської «Просвіти» для налагодження спільної культурницької праці було делеговано М. Заклинського, який одночасно активно співпрацював з комендантом міста Гемпелем. У спогадах січовик писав, що наприкінці квітня — травні 1918 р. «Просвіта» організувала кілька виїздів на Хортицю, в яких взяли участь січові стрільці В. Габсбурга й запорожці під командуванням полковника П. Болбочана8.

Ерцгерцог із захопленням писав А. Шептицькому про своє перебування на землі запорожців: «Я знову із хоробрими легіонерами на «Запоріжжі», тут так чудово! Тут люди дійсно впевнені в собі, справжні українці, і вони все ще досить ретельно дотримуються всіх запорізьких традицій; я щасливий тут знаходитися…» (док.71).

В. Петрів у своїх спогадах подає опис зустрічі наддніпрянського вояцтва з УСС-ами, свідками якої були тисячі людей із Запоріжжя. Офіцери штабу Запорізької дивізії, посадивши ерцгерцога в царську карету, захоплену під час походу запорожців на Крим, супроводжували династа з роду Габсбургів під гучні вигуки «Слава», веселі оплески вояцтва й зібраного народу.

Запорізький корпус (командувач генерал Натіїв) — одна з кращих бойових одиниць армії УНР — відзначився проведенням блискучої операції по звільненню Криму від більшовиків. У ході бойових операцій українських частин у Криму загострився конфлікт із німецьким командуванням, яке не бажало утвердження української влади на кримській території. У результаті кримське угруповання української армії, якому загрожувало роззброєння німцями, було виведене з Криму й розташоване поблизу Олександрівська9. Невдовзі після прибуття до міста командування Запорізької дивізії влаштувало прийом у міському саду на честь ерцгерцога В. Габсбурга, якого із захопленням вітали запорожці й місцеве громадянство10.

В. Петрів свідчить у своїх спогадах, що тертя між запорожцями й австро-німецькою військовою владою тривали. Ерцгерцог Вільгельм особисто залагоджував суперечності, виїжджаючи з цією метою до австрійського командування11.

Запорожців, опозиційно налаштованих як до соціалістичних експериментів Української Центральної Ради, так і до окупаційної політики австро-німецької влади, не могла не притягувати імпозантна постать представника дому Габсбургів, який послідовно підтримував українські інтереси. Офіцери дивізії генерала Натіїва були частими гостями в ерцгерцога. Серед них — уже згаданий капітан генерального штабу Гемпель — військовий комендант Олександрівська й повіту. О. Луцький характеризує його як «противника соціялізації і соціялістів», який справив на ерцгерцога найкраще враження. «Він самостійник, — зауважує ад’ютант В. Габсбурга. — Симпатичні йому федералісти, бо це мозок України, а с.р.с.д. — капуста головата. Він думає, що його дивізія… (Запорізька. — Авт.) як верне у Київ, геть розжене с-рівську «Раду» і міністром стане Болбочан. Це, як і все, треба перевести силою, без сантиментів, бо все пропаде…»12.

Позиція Гемпеля перегукувалася з опозиційними настроями поміркованої частини українського суспільства і професійних військових щодо Української Центральної Ради, яка завела українську державність в глухий кут. Отже, всі ознаки кризи, в якій опинилась УНР, були цілком очевидними як для близького оточення ерцгерцога, так і для нього самого.

І все ж переворот 29 квітня 1918 p., який привів до влади гетьмана Павла Скоропадського, не мав підтримки ні серед запорожців, ні серед усусів. «Гемпель лютий. Ми здебільшого также. Австрія про це нічого напередодні навіть в час не знала, — коментує О. Луцький реакцію на гетьманський переворот. — В городі розліплюють відозву укр. партій і організації за Радою проти гетьмана. В укр. часописі Січ ні словечка про це. В рос. Друзі народа страшний крик проти гетьмана і його конституції»13.

Проте опозиційність поміркованих українських політичних сил відрізнялася від деструктивних дій українських соціалістів, які фактично уже з травня-червня розпочали підготовку повстання проти гетьмана і створеної ним Української Держави. На противагу заангажованим у партійне доктринерство соціалістичним лідерам, серед офіцерів Запорізького корпусу зростало розуміння, що саме традиційна форма української державності — гетьманство, оперте на ліберальне реформаторство, — зможе забезпечити стабільність незалежного державного існування українців.

Показовим у цьому контексті є висловлений Гемпелем невдовзі після гетьманського перевороту намір: «З Скоропадським добре буде помиритися». Отже, дуже швидко прийшло розуміння, що гетьман «бере диктаторську власть на себе, аби Україна не пропала, а як тільки настане порядок, передасть владу парламентові укр.» Остап Луцький констатує, що «самостійник Гемпель годиться на це», і доходить висновку: «Виходить, що за Скоропадським самостійники, федералісти, взагалі укр. інтелігенція і напевно багаті селяни. Сегодня увечір загальна думка, що це добре діло для України. Проти ідеї гетьманщини і навіть нової конституції ніхто (крім лівих кругів) не ставав властиво. Усіх боліло тільки, що це німці таку штуку втяли (а напр. не укр. військо) — див. Натіїва переговорювала про це з німцями — та що нім. солдати розігнали парламент»14.

Такої ж думки про гетьманат дотримувався й В. Габсбург. Неприйняття ним особи П. Скоропадського, властиво, за тісну співпрацю з німцями, не означало заперечення гетьманства як державного інституту. У листі до А. Шептицького від 24 травня 1918 р. він зауважує, що «народ не проти Гетьмана, але проти Скоропадського, бо бачить у ньому русифікатора, що підтримується великими землевласниками, кадетами (частково) та іноземними елементами» (док. 72).

Ерцгерцог уважно стежив за розвитком політичної ситуації в Українській Державі, вітаючи появу позитивних зрушень у національному суспільному процесі. Так, він схвально оцінює призначення Д. Дорошенка міністром закордонних справ, сподіваючись, що той сприятиме реалізації таємного пункту Берестейського мирного договору щодо Галичини, поборюванню польських претензій до Холмщини. Водночас у листі до А. Шептицького В. Габсбург зізнається, що його увагу також привертає «нова партія (Українська демократично-хліборобська партія (УДХП). — Авт.) під керівництвом Липинського та Міхновського — двох дуже добрих українців, яка охопить усіх селян і дрібних власників, що виступають за гетьманську орієнтацію, але проти Скоропадського, ця партія здобуває багато прихильників» (док. 72).

З утворенням самостійної української держави й актуалізацією української проблеми в міжнародних відносинах серед політиків ширилася чутка про наміри Австрії використати ерцгерцога Вільгельма у своїх політичних комбінаціях і поставити його на чолі української держави. Після Берестейського миру, коли німецькі та австрійські війська увійшли на територію України, ці поголоски посилились.

Як зазначає Вольфдітер Бібе, сучасний німецький дослідник української політики Австро-Угорщини у 1918 p., «ерцгерцог-українофіл, який добре оволодів українською мовою і охоче носив український національний костюм», дав привід для подібних чуток. «Вже на початку травня, — зауважує цей автор, — про Вільгельма говорили як про претендента на трон»15.

Проте навряд чи подібні плани могли існувати в австрійських правлячих колах, вони не мали реальної перспективи, з огляду на опозицію Німеччини, яка рішуче протидіяла будь-яким спробам сепаратної політики свого союзника щодо України. Після приходу до влади П. Скоропадського й утворення Української Держави про це взагалі не могло бути мови16.

Зокрема, Карл І вважав, що кандидатура Вільгельма Габсбурга принесла б, як він висловився, «великі ускладнення для наших стосунків з Німеччиною», а також «для вирішення польського питання». Імператор порадив ерцгерцогу «відвертатися від усіх подальших пропозицій», тим паче, що, за його словами, «при сьогоднішній ситуації ясне волевиявлення українського народу навряд чи можна з’ясувати»17.

Ще більш жорсткою була позиція Й. Форгача, посла Австро-Угорщини в Українській Державі, який вважав, що присутність Вільгельма Габсбурга в Україні взагалі «не принесла б нам ніяких політичних переваг»18. Такої ж думки дотримувався командувач австро-угорської армії «Схід» Альфред Краус. Він боявся, що німецькі партнери Австро-Угорщини розглядатимуть постать ерцгерцога Вільгельма як «нелояльну», як таку, що «створює інтригу», і вимагатимуть відмови від подальших економічних і політичних переваг австрійців в Україні. Фельдмаршал хотів дати В. Габсбургові іншу службову посаду в армії19.

Проте політичні плани, пов’язані з особою ерцгерцога, знаходили сприятливий ґрунт серед окремих українських політиків і військових, насамперед у Великій Україні.

Фактичне небажання німецьких правлячих кіл бачити Україну своїм рівноправним партнером посилювало антинімецькі настрої серед українських політиків і військових, змушувало їх шукати політичну альтернативу.

  1. Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. — Вінніпег. — 1956. — С. 12. []
  2. Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. — Вінніпег. — 1956. — С. 13. []
  3. Ріпецький С. Українське січове стрілецтво. — Львів. — 1995. — С. 182. []
  4. Онацький Є. Українська дипломатична місія до Ватикану // Календар-альманах «Відродження» на 1954 рік. — Буенос-Айрес. — 1954. — С. 43. []
  5. Онацький Є. Портрети в профіль. — Чикаго. — 1965. — С. 127-128. []
  6. Луцький О. Щоденник з України 1918 р. // Сучасність. — 1985. — Ч. 5. — С. 90. []
  7. Луцький О. Щоденник з України 1918 р. // Сучасність. — 1985. — Ч. 5. — С. 90-91 []
  8. Заклинський М. Січові Стрільці на Херсонщині // Календар «Червоної Калини» на 1934 рік. — Львів. — 1933. — С. 55-56. []
  9. Історія українського війська: Воєнно-історичний нарис. — Львів.—Г992. — С. 418. []
  10. Заклинський М. Вказ. праця. — С. 58. []
  11. Петрів В. Військово-історичні праці. Спомини. — К. — 2002. — С. 546. []
  12. Луцький О. Вказ. праця. — С. 95. []
  13. Луцький О. Вказ. праця. — С. 97. []
  14. Луцький О. Вказ. праця. []
  15. Wolfdieter Bibe. Beiterage Ukraine-Politik Osterreich-Ungarns 1918 //1. Fur 6. Osteuropas. — 1966. — B. 14. — H. 1. — P. 52. []
  16. Ріпецький С. Вказ. праця. — С. 193. []
  17. Wolfdieter Bibe. Op. cit. — P. 52. []
  18. Ibid. []
  19. Ibid. — P. 54. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору