«Наша Парафія»

Послухати

«Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство — це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво… І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колими, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів» (Василь Ємець, засновник і перший диригент Капели бандуристів).

Історія цього славнозвісного та унікального колективу розпочалася 1902 року, коли в Харкові відбувся XII археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. І вдалася вона надзвичайно: «Зал не можна було впізнати. У всіх якісь радісні обличчя, усі товпляться біля сліпих кобзарів та лірників, тиснуть їм руки, запрошують до себе». Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура (навіть ще не вдосконалена, як тепер) — не примітивна деревина зі струнами, вона має широкі можливості, може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.

Нащадок запорозьких козаків Василь Ємець, дуже талановита, високоосвічена людина, 1918 року створив у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців. Саме від цього колективу веде свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України.

Вже до 10-річного ювілею (1928-й) капела виконала більше двох тисяч концертів. Тодішня преса засвідчувала: коли київські кобзарі співають, у залі нерідко всі встають і співають разом із ними. Така була сила впливу на глядачів.

Змінювалися покоління співаків, приходили інші керівники й диригенти, але одне залишилося й залишиться незмінним: капела бандуристів — це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі.

Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла існування та знов відроджувалася. 1923 року колектив відновив свою діяльність під орудою Георгія Копана, а згодом, 1925 року — Михайла Полотая. На рекламі концерту 1923 року подано 6 учасників. 1925 року колектив збільшився до 8 учасників з приходом М. Полотая та В. Потапенка. 1927 року вже було 10 учасників. Колектив розширив свою діяльність численними концертами в Україні, і це сприяло популяризації капели та колективного кобзарства.

У 1930-х, одному з перших періодів тотального наступу московсько-більшовицького режиму на Україну, нашому національному інструментові як віснику історичної правди оголошено справжню війну, організовано цькування кобзарства та облави сліпих кобзарів — носіїв правічних традицій кобзарського мистецтва. Що пережила в ті часи капела бандуристів, можна лише здогадуватися зі спогадів очевидців.

Проте з волі Божої кобзарське мистецтво не загинуло: знаходилися люди, які боронили, допомагали, підтримували, відроджували…

1930 року керування колективом перейшло на руки Миколи Опришка, а з 1933 р. ним керував Борис Данилевський. У січні 1934 р. припинили артистам платити зарплати, а в жовтні 1934 р. колектив був зліквідований.

У березні 1935 р. на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капели був створений об’єднаний колектив, який проіснував аж до проголошення другої світової війни в 1941 р.

Під керівництвом Миколи Михайлова капела записала декілька платівок у 1937 р., які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту.

1939 року після анексії Західної України Радянським Союзом Капела об’їхала всю Західну Україну з концертами «Слово Тараса» відзначаючи 125-ліття народження великого кобзаря.

Після німецького нападу 22 червня 1941 на Радянський Союз колектив, який був на гастролях у Кіровограді, було розформовано, а учасників одразу ж мобілізовано.

Під час німецької окупації в 1942 р. 17 учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її «Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка». Нею керували спочатку Григорій Назаренко, а потім Григорій Китастий. Капела короткий час концертувала Україною, але її було вивезено в Німеччину для концертування в таборах для Остарбайтерів. Після війни капела емігрувала в США, оскільки повернення було рівнозначне тортурам і страті.

1946 року колектив відновив Олександр Захарович Міньківський. За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня культури хорового співу. Після О. Міньківського керівництво капели перебрав Григорій Куляба, а після нього Микола Петрович Гвоздь, який очолював капелу 33 роки (з 1977 до 2010). Саме за його керування колектив отримав теперішню назву: Національна Заслужена Капела Бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.

По смерті Миколи Гвоздя капелу взяв під оруду його заступник — Андрій Миколайович Козачок. З 2011 місце художнього керівника та головного диригента посів Віктор Петрович Скоромний.

Оригінальне, самобутнє мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках нашої України та за її межами. З великим успіхом проходили концерти капели у Болгарії, Польщі, Німеччині, Югославії, Канаді, Японії, Франції, Іспанії, Англії, Швейцарії, Аргентині, Росії.

У репертуарі прославленого колективу — українські народні пісні, старовинні та сучасні думи, твори українських та зарубіжних композиторів, духовна музика.

У концертній програмі капели беруть участь ансамблі малих форм: квартет бандуристів, фольклорний гурт «Козаки», солісти-бандуристи.

З колективом співпрацювали та співпрацюють відомі співаки: Іван Козловський, Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Марія Стеф’юк, Ольга Нагорна.

Хоровий спів у супроводі ніжного сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє враження, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України.

Диригенти та мистецькі керівники Київської Капели бандуристів

Віктор Скоромний — 2011