Бесіда 14
«Головне ж у тому, про що говоримо, є таке:
ми маємо такого Первосвященика, Який сів
праворуч престолу величі на небесах і є
Священнослужителем святилища
та скинії правдивої, яку збудував Господь,
а не чоловік» (Євр. 8, 1-2)
1. Павло, завжди наслідуючи свого Вчителя, говорить то приземлено, то про високе, так що приземлене прокладає шлях до високого, а високе спрямовує до приземленого, щоб ті, що бачать високе, знали, що приземлене було справою поблажливості (Христової). Так Він робить і тут. Сказавши, що, «принісши в жертву Себе» і показавши, що Він є Первосвящеником, (Апостол) продовжує: «Головне ж у тому, про що говоримо, є таке: ми маємо такого Первосвященика, Який сів праворуч престолу величі на небесах». Це вже властиво не священикові, а Тому, чий Він священик. «Священнослужителем святилища». Не просто служителем, але «Священнослужителем святилища та скинії правдивої, яку збудував Господь, а не чоловік».
Чи бачиш поблажливість (Христа)? Незадовго перед цим (Апостол) відрізняв (Його від інших), коли говорив: «Чи не всі вони духи служіння?» Тому їм не сказано: «Сиди праворуч Мене» (Євр. 1, 13-14). Говорить так тому, що той, хто сидить, без сумніву, не є служителем. Отже, (тут називаючи Його служителем), говорить це про Нього у плоті. «Скинією» він називає тут небо і, бажаючи показати відмінність між нею та юдейською, додає: «Яку збудував Господь, а не чоловік». Поглянь, як він цими словами підбадьорив душі юдеїв, які увірували. Можливо, вони уявляли, що в нас немає такої скинії, тож він говорить: наш Священик великий і набагато більший (від старозавітного), Він приніс більш дивну Жертву. Але чи це не є тільки словами, чи не є це хвастощами і самозаспокоєнням? Для цього він наперед підтвердив (свої слова) клятвою, а вже потім став говорити і про скинію. Відмінність між скиніями була очевидною вже із попередніх слів, але він доводить це ще й з іншого боку: «Яку збудував Господь, — каже, — а не чоловік». Де ті, які говорять, що небо рухається? Де ті, які стверджують, що воно кулясте? Тут спростовується те й інше. «Головне ж у тому, — каже, — про що говоримо». Головним завжди називається найважливіше. Тут Він знову принижує свої слова: сказавши про високе, тепер без побоювання говорить про приземлене.
Далі, щоб ти знав, що слово «Священнослужителем» використане щодо людської природи (Христа), поглянь, як він ще це пояснює: «Кожен первосвященик, — каже, — настановляється для принесення дарів і жертви; а тому треба було, щоб і Цей також мав що принести» (Євр. 8, 3). Почувши, що (Христос) сидить, не подумай, що Він несправедливо названий Первосвящеником. Перше, тобто сидіння, є ознакою Божественної гідності, а останнє — це ознака великого людинолюбства і піклування про нас. Тому на останньому (Апостол) зупиняється і говорить більш детально, побоюючись, щоб не принизити першого. Тож саме до цього він і звертається тепер, оскільки деякі запитували: навіщо (Христос) помер, будучи Священиком? Не буває священик без жертвоприношення, отже, і Він повинен був принести жертву. А з іншого боку, оскільки Він сказав, що (Христос) знаходиться вище (небес), то тепер говорить і доводить, що Він є Священиком у всій повноті: і щодо Мельхиседека, і щодо клятви, і щодо принесення жертви. Звідси він робить інший необхідний висновок: «Якби Він перебував на землі, — каже, — то не був би і священиком; бо тут такі священики, які за законом приносять дари» (Євр. 8, 4). Якщо, каже, Він є Священиком, а Він таким був насправді, то Йому слід було бути в іншому місці. А будучи на землі, Він не був би священиком. Чому? Він не приносив жертв, не священнодіяв, — і це справедливо, бо тут були священики. (Апостол) доводить, що (Христос) не міг бути священиком на землі. Чому? Бо інакше, каже, не було б і воскресіння.
Тут необхідно зосередити увагу і вникнути в думку Апостола. Він знову вказує на відмінність між священством (старозавітним і Христовим). «Які, — каже, — служать образу та тіні небесного» (Євр. 8, 5). Що він називає тут небесним? Духовне. Воно хоча звершується на землі, але гідне небес. Коли Господь наш Ісус Христос являється заколеним (Агнцем), коли сходить Дух, коли Той, Хто сидить праворуч Отця, присутній тут, коли (віруючії) за допомогою купелі стають синами і громадянами неба, коли ми знаходимо там свою вітчизну, місто й громадянство, коли для земного стаємо чужими, — хіба все це не є небесним?
2. А що, хіба співи не небесні? Хіба не те, що співають на небі божественні хори безплотних сил, разом з ними співаємо і ми тут на землі? Хіба і жертовник не небесний. Як саме? Немає на ньому нічого плотського, все принесення духовне: наша жертва не перетворюється на попіл, дим і сморід, а все принесення стає чистим і світлим. Хіба ці священнодійства не небесні, служителі яких ще донині чують сказані їм слова: «Кому відпустите гріхи, тим відпустяться, на кому залишите, залишаться» (Ін. 20, 23)? Хіба не небесні всі (їхні священнодійства), коли вони мають і ключі неба? «Які, — каже, — служать образу та тіні небесного, як сказано було Мойсеєві, коли він приступав до будування скинії: «Гляди, сказано, зроби все за зразком, показаним тобі на горі» (Євр. 8, 5). Оскільки слух наш менш здібний до сприйняття, ніж зір, бо ми не так швидко передаємо душі те, що чуємо, як те, що бачимо власними очима, тому Бог показав усе (Мойсеєві). Або про це говорить (Апостол) словами: «…образу та тіні», або розуміє храм, оскільки додає: «Гляди, сказано, зроби все за зразком, показаним тобі на горі», — а це йдеться тільки про влаштування храму, або розуміє і жертви, і все інше. Не помилиться той, хто скаже і це (останнє), бо Церква небесна і є не що інше, як небо. «Але Цей Первосвященик дістав служіння тим прекрасніше, чим кращого Він Посередник Завіту» (Євр. 8, 6). Чи бачиш, наскільки це служіння краще за те служіння? Те — образ і тінь, а це — істина. Однак це зовсім не приносило слухачам ані користі, ані втіхи. Тому (Апостол) і додає те, що могло принести їм особливу радість: «…утвердженого, — каже, — на кращих обітницях».
Сказавши про місце, про священика і жертву, тепер він висловлює відмінність між самими завітами. І раніше він доводив, що Старий Завіт був немічний і даремний, і, щоби вказати на його недоліки, поглянь, які доводи використовує. В одному місці він сказав (про Новий Завіт): «За силою життя нескінченного»; в іншому (про Старий) сказав: «Скасування ж попередньої заповіді буває через її неміч та марність». Далі ще (про Новий) висловив щось величне, коли сказав: «Але вводиться краща надія, через яку ми наближаємося до Бога». А тут він підносить нас до неба й показує, що замість храму у нас є небо, і що ті священнодійства були прообразами наших, і, так прославивши служіння, він нарешті справедливо прославляє і священство.
Але, як я сказав, особливо радісне для слухачів він висловлює словами: «…утвердженого на кращих обітницях». Звідки це видно? З того, що той (Старий) відмінений, а на його місце введено цей (Новий), який і отримав силу, що він кращий. Як попередньо (Апостол) говорив: «Якби досконалість осягалась через левитське священство, — бо з ним сполучений закон народу, — то яка б іще була потреба поставати іншому священикові за чином Мелхиседековим?» — так і тут він вживає такий же висновок: «Бо, якби перший завіт був без недоліку, то не було б потреби шукати місця іншому» (Євр. 8, 7), тобто, якби не мав ніякого недоліку, якби робив людей непорочними. А що саме це він говорить, послухай далі: Докоряючи їм», — каже. Не сказав просто: «Докоряючи йому (тобто законові), але: «Пророк, докоряючи їм, каже: Ось настають дні, говорить Господь, коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди Новий Завіт, не такий завіт, який Я уклав з батьками їхніми того часу, коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської, бо вони не перебували в тому завіті Моєму, і Я зневажив їх, говорить Господь» (Євр. 8, 8-9). Так, скажеш; але звідки видно, що (Старий Завіт) завершився? (Апостол) довів це і з боку священика, а тепер ще яскравіше прямо доводить, що його скасовано. Як саме? «На кращих, — каже, — обітницях».
Скажи мені, чи може бути рівність між небом і землею? Поглянь, як він і там не відкидає обітниць, щоб і в цьому не принижувати Старого Завіту. Раніше він сказав: «Але вводиться краща надія, через яку ми наближаємося до Бога», вказуючи, що і там була надія; і тут каже: «Вводиться краща надія», вказуючи, що і там були обітниці. Та оскільки (євреї) постійно ремствували, то «ось настають дні, говорить Господь, коли Я укладу з домом Ізраїля і з домом Юди Новий Завіт», — не якийсь, каже, стародавній завіт. А щоб вони не могли цього подумати, то визначає час і не просто каже: за завітом, який Я уклав з отцями їхніми, — щоб не подумали про те, що було з Авраамом або Ноєм, а вказує, який саме завіт: «Не такий завіт, — каже, — який Я уклав з батьками їхніми того часу», які жили під час виходу. Тому й додає: «Коли взяв їх за руку, щоб вивести їх із землі Єгипетської, бо вони не перебували в тому завіті Моєму, і Я зневажив їх, говорить Господь».
3. Чи бачиш, що початок зла від нас? «Вони, — каже, — не перебували в тому завіті»; отже зневага від нас, а все добре, тобто всі благодіяння — від Бога. Тут (Бог) начебто висловлює виправдання, вказуючи і саму причину, чому Він залишив їх. «Ось Завіт, який заповідаю дому Ізраїля після тих днів, говорить Господь: вкладу закони Мої в думки їхні, і напишу їх на серцях їхніх; і буду їхнім Богом, а вони будуть Моїм народом» (Євр. 8, 10). Це Він говорить про Новий Завіт після того, як сказав: «Не такий завіт, який Я уклав». І яка ще відмінність між ними, якщо не ця? А коли хтось скаже, що цим висловлюється не відмінність (Нового Завіту), а те, що він даний в їхніх серцях, що тут ідеться не про відмінність заповідей, а на спосіб їх подання, — Завіт, каже, буде вже не на письмі, а на серцях, — такий нехай доведе, що це будь-коли було в юдеїв. Довести це неможливо, бо й після їхнього повернення з Вавилона завіт був даний їм знову письмово. Однак апостоли, як я можу довести, нічого не прийняли письмово, а все прийняли в серцях Духом Святим. Тому Христос і сказав їм: «Коли ж прийде Утішитель, Якого Я пошлю вам від Отця, Дух істини, Який від Отця виходить, Він буде свідчити про Мене» (Ін. 15, 26).
«І не буде вчити кожен ближнього свого і кожен брата свого, кажучи: «Пізнай Господа»; тому що всі від малого до великого будуть знати Мене, бо Я буду милостивий до неправд їхніх, і гріхів їхніх, і беззаконь їхніх не згадаю більше» (Євр. 8, 11-12). Ось і інша ознака: «Від малого, — каже, — до великого, будуть знати Мене», і не будуть говорити: «Пізнай Господа». А коли це збулося, якщо не нині? Наше (вчення) відоме, а їхнє не відоме, але заховане в кутку. З іншого боку, річ називається новою тоді, коли вона наступна (після першої) і в порівнянні зі старою містить у собі щось більше. Так само новою називається і та річ, від якої щось одне відокремлене, а інше ні. Наприклад: якби хтось у старому будинку, готовому зруйнуватися, залишивши все, відремонтував основу, то ми говоримо, що він зробив його новим, вийнявши одне і вставивши інше. Так і небо називається новим тоді, коли воно не залишається мідним, а посилає дощ. І земля називається новою, коли вона не залишається безплідною, а змінюється (на плодоносну). І будинок називається новим, коли в ньому одне забирається, а інше залишається.
Так само й Завіт правильно названий Новим на знак того, що попередній Завіт зробився Старим, оскільки не приносив ніякого плоду. А щоби краще це зрозуміти, прочитай, що говорить Аггей, що — Захарія, що — ангел (Малахія), в чому викриває (юдеїв) Ездра. Як саме вони прийняли (Завіт Новий)? Чому ніхто з них не запитував Господа, коли вони переступали Завіт і навіть не знали його? Чи бачиш, наскільки твоя (думка) безпідставна? Я наполягаю на своєму: що саме він (наш Завіт) має бути у повному значенні названий
Новим. Бо інакше я навіть не допускаю того, що це про нього сказані слова: «Бо ось, Я творю нове небо і нову землю, і попередні уже не будуть згадувані і не прийдуть на серці» (Іс. 65, 17). Справді, чому, коли у Второзаконні сказано: «І небеса твої, які над головою твоєю, зробляться міддю» (Втор. 28, 23), — не вказано обмеження: коли послухаєтеся, то буде нове? Я, говорить (Бог), дам інший Завіт через те, що вони не залишились у попередньому. Це видно далі зі слів (Апостола): «Закон, ослаблений плоттю, був безсилий» (Рим. 8, 3); і ще: «Що ж ви нині спокушаєте Бога, бажаючи покласти на шию учеників ярмо, яке ні батьки наші, ні ми не могли понести?» (Діян. 15, 10). «Вони, — каже, — не перебували в тому завіті Моєму». Тут указується, що Бог сподобив нас вищого і духовного. «По всій землі розійшлося віщування їх, і в кінці вселенної слова їх» (Пс. 18, 5). Це означає: «І не буде вчити кожен ближнього свого і кожен брата свого, кажучи: «Пізнай Господа». І ще: «Бо земля наповниться пізнанням слави Господа, як води наповнюють море» (Авв. 2, 14).
«Кажучи «новий», показав застарілість першого; а що занепадає і старіє, близьке до зотління» (Євр. 8, 13). Поглянь, як він відкрив сокровенне, саму думку пророка. Він ушанував закон, не назвавши його прямо старим, однак і виразив це, бо, якби той (Завіт) був Новим, то він не назвав би новим установленого після нього. Так він висловлює щось більше й особливе, коли говорить, що той занепав. Тому він і відміняється, руйнується, і вже не існує. Ґрунтуючись на (словах) пророка, він з великою відвагою говорить (про Старий Завіт) і з користю вказує, що наш (Завіт) тепер процвітає, а той застарілий. Використавши найменування «занепадає», додає від себе ще інше: «старіє», а далі виводить зі всього такий висновок: «близьке до зотління». Отже, Старий Завіт не просто замінений Новим, але як застарілий, як даремний. Тому (Апостол) і сказав: «Через її неміч та марність»; і далі: «Бо закон нічого не довів до досконалості»; і ще: «Якби перший завіт був без недоліку, то не було б потреби шукати місця іншому». Що означає «без недоліку»? Корисний, сильний. Він говорить це не для того, щоб представити (Старий Завіт) таким, що заслуговує осуду, а щоб тільки вказати на його недостатність. Це начебто хтось сказав: цей будинок має вади, тобто має недоліки, старий; або: цей одяг має вади, тобто швидко рветься. Так і він не називає тут (Старого Завіту) поганим, а тільки вказує, що він має недоліки і недосконалість.
4. Так і ми нові або, точніше, були новими, а тепер занепали, і тому близькі до зотління та загибелі. Однак, коли захочемо, то зможемо знищити цю застарілість. Неможливо зробити це купіллю (хрещення), але можливо покаянням. Отже, коли є в нас щось старе — знищимо; коли є якась іржа, якась скверна або нечистота — очистимо і будемо чистими, щоби Цар прийняв нашу красу. І навіть ті, що дійшли до неабиякого неподобства, можуть повернути ту красу, про яку говорить Давид: «Слухай, дочко, і споглянь, і прихили вухо твоє, і забудь народ твій і дім отця твого. І забажає Цар доброти твоєї» (Пс. 44, 11-12). Забуття не подає краси, краси душевної. Про яке ж забуття він говорить? (Забуття) гріхів. Він звертається до церкви з язичників і закликає її не згадувати батьків, тобто тих, що приносять жертви ідолам, — а вона утворилася саме з таких людей. Не сказав: не бери участі в цьому, а те, що набагато більше: навіть не згадуй. Те ж саме він говорить і в іншому місці: «Не спом’яну імен їхніх устами моїми» (Пс. 15, 4); і далі: «У ділах людських, за словами уст Твоїх, я охороняв себе (Пс. 16, 4). Це ще не велика чеснота або, краще сказати, хоч і велика, але не така, як та. Що ж він говорить там? Не сказав: не говори про справи отців, але навіть не згадуй, не згадуй про них. Чи бачиш, як він хоче далеко відігнати від нас зло? Хто не згадує, той і не думає, а хто не думає, той і не говорить, а хто не говорить, той не буде і робить. Чи бачиш, скільки шляхів (до зла) він закриває для нас, на яку відстань віддаляє нас від найбільшого (зла)?
Тож будемо слухатися його і ми, забудемо наші лиходійства, але не гріхи, вчинені нами: згадай про них, говорить (Господь), ти перший, тоді Я не згадаю (Еф. 5, 10-13). Так, ми не тільки повинні згадувати про розкрадання, але й повернути викрадене, — це й означає: забути зло, знищити саму згадку про розкрадання і ніколи не допускати його до себе, а те, що вже вчинено, виправити. А як саме ми можемо досягти забуття зла? Коли будемо пам’ятати про благодіяння Божі. Коли ми постійно пам’ятатимемо про Бога, то вже не зможемо пам’ятати про зло. «Коли, — каже (Псалмоспівець), — згадую Тебе на постелі моїй і в усі години ночі розмірковую про Тебе» (Пс. 62, 7). Хоча про Бога потрібно пам’ятати завжди, однак особливо тоді, коли розум знаходиться у спокої, бо завдяки такій пам’яті він може судити себе. Вдень, коли ми і будемо згадувати, однак приходять інші турботи і неспокій, які згладять це (із пам’яті). А вночі можна пам’ятати постійно, бо тоді душа знаходиться в мирі й спокої, тоді вона в пристані й безпеці: «Гніваючись, — каже (Псалмоспівець), — не зогрішайте, роздумуйте в серцях ваших, на постелях ваших заспокойтеся» (Пс. 4, 5).
Слід було би і вдень пам’ятати про це, та оскільки ви перебуваєте в постійних турботах і займаєтеся життєвими справами, то згадуйте про Бога хоча би на ліжку, роздумуйте про Нього в ранішній час. Коли будемо займатися цим уранці, то будемо виходити на свої справи без жодної небезпеки. Коли благоговінням і молитвою наперед умилостивимо Бога, то потім не зустрінемо ніякого ворога, а коли й зустрінеш, то посмієшся над ним, маючи Захисником Бога. Торжище — це війна, щоденні справи — це битва, хвилі й буря. Тому нам потрібна зброя, а молитва і є могутньою зброєю. Потрібні попутні вітри, потрібно бути досвідченим у всьому, щоб провести час дня без корабельних аварій і ран, оскільки щодня зустрічається багато підводного каміння, і часто наш корабель розбивається і тоне.
Тому нам необхідно молитися, особливо вранці та вночі. Багато хто з вас часто бачив олімпійські ігри і не тільки бачив, а ще й заохочував і схвалював борців: один того, інший — іншого. Отже, ви знаєте, як у дні боротьби і навіть уночі глашатай усю ніч ні про що інше не турбується і ні про що інше не піклується, як тільки про те, щоби борець, вийшовши, не осоромив себе. А ті, що сидять поряд із сурмачем, заповідають йому, щоб він навіть ні з ким не розмовляв, щоби, виснаживши дух, не викликав сміху. А коли той, що має намір виступити на боротьбу перед людьми, докладає таких зусиль, то набагато більше слід постійно виявляти старання і піклування нам, в яких усе життя є боротьбою. Отже, кожна ніч нехай буде у нас цілонічним пильнуванням. Будемо старатися, щоб, вийшовши вдень, ми не зазнали насмішок. Але якби тільки насмішок! Нині сидить праворуч Отця Сам Начальник подвигів, Який уважно слухає, чи не скажемо ми чогось непристойного або непотрібного, — адже Він Суддя не тільки дій, але й слів.
Тож будемо, улюблені, пильнувати всю ніч. Коли захочемо, то й у нас будуть цінителі, — адже біля кожного з нас знаходиться ангел. Однак ми спимо непробудно всю ніч. Але якби тільки це! Багато хто навіть тоді чинить чимало негідного: одні ходять до домів розпусти, інші перетворюють власні на доми розпусти, приводячи до себе блудниць, — так мало вони піклуються про добру боротьбу! Одні впиваються і лихословлять, другі чинять галас, інші проводять усю ніч у нечестивих справах, чинячи більше зла, ніж сплячі, а інші перераховують свої доходи, інші мучаться іншими турботами, охочіше роблячи все, ніж те, що необхідне для боротьби. Тому, закликаю вас: покиньмо все і будемо піклуватися тільки про одне: як би нам отримати нагороду і бути увінчаними. Будемо робити все, щоб отримати обіцяні блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 13 | Зміст | Бесіда 15
