«Наша Парафія»

Памфíл Дани́лович Юрке́вич (16 (28) лютого 1826, Ліпляве — †4 жовтня 1874) — український філософ і педагог родом з с. Ліпляве на Полтавщині, син православного священика.

При майстрах якось легше. Вони — як атланти. Держать небо на плечах. Тому і є висота «. Цими словами славетної української поетеси Ліни Костенко найвлучніше можна передати враження наших слухачів, якими вони діляться з нами після кожної передачі1.

Ми раді, що ці передачі потрібні людям для відчуття тієї висоти духу народного, що її тримають на собі подвижники науки і культури, якими по праву пишається рідна земля.

Я хотів би звернути увагу ще на оцей цікавий лист. Його написала пані Ангеліна Зелінська з міста Кременця Тернопільської області.

«Весь час чуємо по радіо, на телебаченні, читаємо в газетах про якусь нашу «вторинність». І в порівнянні з ким же? З людьми, яких ми вчили розуму. Та й тепер, хто ті всі христенки, приймаки, починки, аксьоненки, шахраї, ноздратенки й десятки інших, що стоять біля керма північної держави? Наші землячки. На жаль, забувають близькі сусіди, що в сузір“ї світочів російської науки і культури багато українських прізвищ. Звісно, в пору нашої бездержавності не могло бути інакше. Але сьогодні маємо повернути їх в лоно української культури. Може хоч в такий спосіб перестанемо бичувати самих себе вторинністю» — кінець цитати з листа.

Сама Ангеліна Зелінська походить зі славетного українського роду Юркевичів. Зізнаюсь, її лист схвилював мене, бо давно вже думав підготувати передачу про видатного українського філософа, педагога, професора Київської духовної семінарії, професора філософії Московського університету Памфіла Даниловича Юркевича.

Так, Памфіл Юркевич належить до когорти вчених-українців, які були привласнені Росією і видавалися за сво’іх. Про це влучно сказав князь Ніколай Трубецкой, російський філолог і культурфілософ, професор славістики Віденського університету: «…Культура, яка з часів Петра І живе і розвивається в Росії, є органічним продовженням не московської, а київської української культури…»

Саме звідси, з України, до Москви забирали талановитих діячів, які вже заявили про себе у певних галузях науки і культури.

Тут доречно навести цитату видатного російського історика Василя Ключевського з листа до Памфіла Ґвоздьова. Ось як він пише: «У нас нарешті читає Юркевич. Перетягнули-таки його з Києва, на досаду Київській академії. Адже ж він, як писав Степан (Флоринський), був її прикрасою… На лекції Юркевича щоразу приходять не лише студенти, але й інші зацікавлені: попечитель нашого університету генерал (єдиний представник воїнства у нас), ректор Альфонський, Сергієвський, співробітник його журналу священик Преображенський та інші професори. Сергієвський навіть кидає свою лекцію у вівторок, тому що вона збігається з лекцією Юркевича…»

Але незважаючи на таку знаменитість, вчений практично є невідомим в наш час. Це, зокрема, зазначає Абрамов у передмові до книги «П. Д. Юркевич. Философские произведения» (Москва, видво «Правда», 1990 рік, 670 сторінок): «Памфіл Данилович Юркевич належить до тих вітчизняних філософів, доля яких — повне забуття. Це тим більше дивує, адже мислитель стояв біля підвалин оригінальної російської філософії, його праці вводили російського читача до сучасної йому проблематики європейської філософської думки, велика його заслуга у формуванні російської філософської лексики. Особливо необхідно відзначити його вплив на формування світогляду Володимира Соловйова, який вважав Юркевича своїм учителем…»

Отож, Юркевич був своїм серед чужих і став чужим серед сво’іх, коли так скоро забули. Давайте спробуємо розібратися.

Спершу зазначу, що, окрім філософа Володимира Соловйова, серед найвідоміших учнів Юркевича у Київській Духовній академії був і знаменитий український письменник, визначний майстер соціально-побутового роману Іван Нечуй-Левицький. Образ улюбленого вчителя відтворив він у своїй повісті «Хмари».

А тепер — життєпис Памфіла Даниловича Юркевича.

***

Народився майбутній філософ у селі Ліпнява Золотоніського повіту на Полтавщині (тепер Канівський район Черкаської області) у родині православного священика — за одними даними, 16 березня 1826 року, за іншими — 16 лютого 1827 року. Ця дата і зазначена в книзі за редакцією Абрамова «Юркевич. Філофські твори».

Про дату народження вченого можемо довідатися з листа Ангеліни Зелінської. «…Дані про рід свій по матері, Зінаїді Феофілівній Юркевич, знаю з початку XIX століття. Священик Данило Юркевич мав двох синів: Павла Даниловича, управляючого маєтком на Волині, та Памфіла Даниловича, філософа, професора Києво-Могилянської академії (зазначимо, що з 1819 року це була вже Київська Духовна академія), а згодом — Московського університету. Народився він 28 лютого (за новим стилем) 1826, а помер 16 жовтня 1874 року. У Павла Даниловича був син Яким Павлович, а його син — Юркевич Феофіл Якимович — це вже мій дід. Батько мій священик у четвертому поколінні,… закінчив духовну семінарію…» Отож, древо роду Юркевичів сягає і глибини, і висоти.

Богословську освіту майбутній вчений здобув у Полтавській Духовній семінарії. Думав про вступ до медико-хірургічної академії. Але за наполяганням батька вступає 1847 року до Київської Духовної академії, блискуче закінчує її 1851 року. Його залишають для наукової діяльності в академії. З 1851 року він викладає філософію. Наступного року Юркевич отримує ступінь магістра з перейменуванням в бакалавра академії. Ще через рік йому висловлена подяка Святого Синоду «за відмінну наполегливість і надто корисну працю». В 1854 році Юркевича призначають помічником інспектора академії. На цій посаді він пробув два роки. З 1857 року він обіймає кафедру філософії і водночас читає німецьку мову. На викладацькій роботі кар“єра його вельми стрімка. 1858 року він екстраординарний професор, а з 1861 — професор Київської Духовної академії.

Київська Духовна академія посідала особливе місце серед інших освітянських закладів. Адже на той час в Росії філософія переживала нелегкі часи. Виклади філософії у вищих навчальних закладах було заборонено наляканим царем у зв’язку з хвилями революцій в Європі. Ця заборона оминула Київську Духовну академію через «зразкову поведінку». Рівень філософської освіти в академії особливо зріс за час перебування на посаді ректора її вихованця, пізніше архимандрита Херсонського Інокентія — від 1830 по 1840 роки. Отож, формування Юркевича як філософа відбувалося за часів відносно сприятливих.

Київський період у діяльності Юркевича був найпродуктивніший. Тут він написав більшість сво’іх філософських праць. Серед них: «Идея», «Сердце й его значение в духовной жизни человека по учению слова Божия», «Материализм и задачи философии», «Из науки о человеческом духе», «По поводу статей богословского содержания, помещенных в «Философском Лексиконе»», «Мир с ближними, как условие христианского общежития». Всі ці праці були написані вченим за три роки (1859-1861).

У філософа Декарта є такий вислів: «Філософія одна відрізняє нас від дикунів і варварів. І кожен народ тим більше цивілізований і освічений, чим краще в ньому філософствують. Тому нема для держави більшого блага, ніж мати справжніх філософів». Отож, після десятилітньої перерви, 1861 року в Московському університеті було знову відкрито кафедру філософії. Саме туди й запросили Юркевича, чи як висловився Василь Ключевський — «перетягнули».

За словами Густава Шпета, російського філософа-ідеаліста, віце-президента (1923-29 pp.) Російської академії художніх наук, Юркевич виявився в Росії єдиним «достатньо філософськи підготовленим, щоб зайняти без попереднього закордонного відрядження університетську кафедру». Зазначимо, що сам Густав Шпет здійснив переклад книги Гегеля «Феноменологія духа» російською мовою, що вийшла друком 1959 року.

У Москві Юркевич читає історію філософії, логіку, психологію, педагогіку, викладає педагогіку в учительській семінарії військового відомства. Пише наукові праці: «Язык физиологов и психологов», «Разум по учению Платона и опыт по изучению Канта», «Игра подспудных сил». З галузі педагогіки Юркевич написав «Чтение о воспитании», «Курс общей педагогики». В рукопису залишалася «Метафізика», доля якої невідома.

У 1869 році Юркевича призначають деканом історико-філологічного факультету. На цій посаді він пробув до кінця свого життя.

Про викладацьку майстерність Юркевича ходили легенди. Учень Юркевича Василь Ключевський у листах до Порфирія Ґвоздьова залишає такі спогади: «Уяви собі лишень. Аудиторія переповнена студентами і стільцями для «високих» відвідувачів. Ось розступається натовп, …появляється свита під командою військового мундира, а на кафедру піднімається маленький чоловік, смуглявий, зовсім не з маленьким обличчям, прекрасним широким і дещо виступаючим ротом, років 35-ти, в густих синіх окулярах, з рукавичкою коричневого кольору на лівій руці, розкланюється так повільно і, не сідаючи, стоячи, починає говорити з сильним хохлацьким акцентом. А навпроти нього як раз всілися буцімто навмисне Чичерін і Сергієвський — ці два великі софісти нашої науки…».

Або ще уривок з цього листування: «Я не записую за Юркевичем, це і неможливо. Хіба може бути до записування, коли нестримно, нескінченною ниткою в’ється думка, і ледве встигаєш слідкувати за її розвитком. Це і не потрібно. Після кожної лекції в голові залишається таке ясне уявлення про все прослухане, що варто лише докласти трохи уваги, щоб опісля змогти повторити весь ряд думок. Таке ясне, діалектичне послідовне викладання Юркевича…»

І далі: «…Юркевич привів нас до висновку, що не можна покладатися на який-небудь загальний погляд на історію філософії і з ним приступати до вивчення цього предмету. Розвиток філософії є різнобічним, як і будь-яка інша сфера життя людства, щоб підвести її під мірило якоїсь строго означеної вузької системи, теорії чи думки».

Філософію Юркевича визначають як конкретний ідеалізм або «філософію серця». Однією з найяскравіших праць Памфіла Юркевича вважається його філософсько-богословська праця «Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з ученням слова Божого». Він розвиває вчення про людину як вільну, індивідуальну, конкретну й відповідальну істоту. Людина є центральною темою його філософії, а серце в його вченні — охоронитель і рушій фізичних сил людини, центр її душевного і духовного життя, багатогранних почувань, зворушень, пристрастей, центр її морального життя.

Ось невеличкий розсип філософських думок Памфіла Юркевича:

«Серце людини любить добро і вабиться до нього, як око любить споглядати прекрасне видовище і залюбки спиняється на ньому».

«Наше серце має в собі всю безпосередність буття, первісно поставленого Богом. Тому можемо сказати, основа релігійної свідомості людського роду лежить у серці людини. Релігія не є щось стороннє для його духовної природи. Вона утворена на природному ґрунті».

«Слово Боже відчиняє нам, показує метафізичний початок любові серця до добра, коли вчить, що людина створена за образом Божим».

«Так… серце є часто більш надійним керівником наших дій та душевних рухів, ніж глибоко обміркована стратегія поведінки».

«Живі потреби люблячого серця, ще не охолодженого від досліду, побуджують його бачити і любити життя навіть там, де досвідчений розум не бачить нічого живого і натхненного. Людина починає свій моральний розвиток із рухів серця, яке завжди бажало би бачити благо, щастя, радісну гру життя, завжди бажало би зустрічати істоти радіючими, зігріваючими одне одного теплотою любові, зв’язані дружбою і взаємним співчуттям. Лише в такій формі здійсненого всезагального щастя світ уявляється йому як те, що гідне існування».

Цікаво зауважити, що Юркевич сам «реаліст» в повному філософському значенні цього терміну і «емпірист» — також в глибокому розумінні цього слова — виступав проти «сучасного (для того часу) філософського реалізму» і тієї «філософії досліду», яку проголосив тоді матеріалізм. Він добре розумів філософську ціну матеріалізму, але не менш охоче визнавав те позитивне, що матеріалістичний настрій його часу міг внести в науку, природознавство і філософію.

«Наша епоха знаходиться, справді, в прямій протилежності до середньовічної. Дуже часто трапляється, що тепер в ім’я цілком невинних природничих наук переслідують і мордують людину за її любов до істини духа, як колись поважні інквізитори мордували і переслідували її в ім’я Христа за його любов до істини природознавства…

Слід зазначити, що, починаючи з полеміки Чернишевського, його статті «Полемічні красоти» у журналі «Современник», почалося цькування і паплюження всього, що було пов’язане з Юркевичем. Про характер полеміки може свідчити таке зізнання апологета російської революційно-демократичної інтелігенції. Він навіть не читав статтю свого опонента, але зневажливо і зверхньо написав: «Я почуваю себе настільки вищим мислителів типу Юркевича, що рішуче нецікаво мені знати їх думку про мене».

До речі, сам Юркевич у цій полеміці не знижувався ні до яких особистих випадів та нападів. І навіть в найбільш зловорожих пунктах прагнув відшукати елементи правди і на них вказував. Але, мабуть, саме тому Юркевич на якихось десять років зробився об’єктом нападів усієї російської «прогресивної» преси, нападів часто невимовно брутальних і ганебних. Виразно заступився за Юркевича Михайло Катков (буває й таке!), російський реакційний журналіст, видавець журналу «Русский вестник». Він зокрема писав: «Дійсно, пан Юркевич не відкидає те, у що так свято вірують пани Чернишевський та Антонович, але він, крім цього, допускає іще щось, чого ці добродії не допускають, не допускають суто через почуття сліпого культу, що забороняє використання особистої думки». Гарно сказано.

Парадокс філософських суперечок Юркевича і Чернишевського полягав у тому, що обидва вони відносили себе до філософії реалізму, з тією лише різницею, що реалізм Юркевича мав корені в платонівському реалізмі понять, а реалізм Чернишевського — у філософії наївного реалізму.

На думку Юркевича, «науковість матеріалізму полягає в указуванні на багатопланову залежність між фізіологічними і психологічними явищами, а також у визначенні причинного взаємозв’язку світу». Вчений вважав, що за певних обставин матеріалізм може стати справжньою філософською системою з розвинутою метафізичною проблематикою.

Радянські дослідники, які хоч і щось обнародували про Юркевича, то однозначно поборювали філософію вченого, «як релігійне, об’єктивно-ідеалістичне вчення про світ, як продукт діяльності Бога і духа». Натомість високо цінували творчість Юркевича такі визначні вчені-філософи, як Соловйов, Шпет, Чижевський, Рудко. Зокрема, вони підкреслювали зв’язок Юркевича з українською філософською традицією (Григорієм Сковородою, Миколою Гоголем) та об’єктивну цінність і модерний характер його думок.

До речі, слухач Юркевича Володимир Соловйов підкреслив і українську вдачу Юркевича. Дуже цікава думка. Ось вона: «Юркевич був родом з Полтавщини, походженням українець і назавше заховав у характері і мові яскравий відбиток свого походження. Індивідуальний характер Юркевича склався, без сумніву, на загальному тлі української натури, їй відповідала його задумливість, заглибленість у себе, чутливість більш інтенсивна, ніж екстенсивна, також впертість і замкненість, що доходила до хитрости. Юркевич мав нахил до тихого обміну думок з небагатьма приятелями. До оцих рис треба додати ще одну, теж українську, — особливий рід сконцентрованого гумору. Він смішив мене сам лише ледве посміхаючись».

Залишив Юркевич по собі праць небагато (я вже майже всі їх назвав). Сьогодні можна було б посилатися на багатьох філософів у їхній оцінці наукового доробку вченого. Спільне їхнє твердження—це була людина надзвичайного обдаровання. У своїх філософських творах Юркевич — мислитель витонченої інтелектуальної культури, людина, переконана у всепереборній силі людського розуму і сповнена віри у блискуче майбутнє науки і просвіти. У творах богословських він демонструє усвідомлення обмеженості розуму поряд з великою таємницею богопізнання. Юркевич — це глибокий християнський антрополог і людина, котра впродовж цілого життя прагнула здійснення ідеї, яку заклала у підвалини свого етичного вчення, ідеї миру з ближніми як умови християнського співжиття.

Про особисте життя Памфіла Юркевича, на жаль, мало відомостей. Знаємо, що одружився Юркевич ще в Києві 1856 року. 1873 року, після довгої хвороби, його дружина померла в Криму. Значно більше маємо відомостей про родовід брата Павла, прапрадіда Ангеліни Зелінської. Вона пише у своєму листі, що її батько — священик у четвертому поколінні. Під час німецької окупації сім’я жила у Бердичеві. Деякий час в родині переховувалися радянський полонений і єврейка.

Можна лише собі уявити, на яку небезпеку наражалася сім’я з шести осіб, коли б хтось доніс про це німцям. Для деяких політиків ще один приклад, якими були в часі війни українські люди.

А згодом, вже за радянського часу, через повідомлення в КДБ однієї особи, що в церкві співають молитву — гімн «Боже великий, єдиний…», батько Ангеліни Зелінської отримав свої 10 років. Так і не був реабілітований. Постраждали в цій родині ще кілька осіб, які без зайвого галасу боролися вже в наші часи за українське відродження.

Повертаючись до постаті філософа Памфіла Юркевича, скажу, що смерть дружини сильно вплинула на вченого. Він тяжко захворів і більше не поправився на здоров’ї. Помер 16 жовтня 1874 року. Похований на цвинтарі Данилового монастиря в Москві.

В некролозі видатний російський філософ Володимир Соловйов, його учень, писав: «Якщо висотою і свободою думки, внутрішнім тоном міркувань, а не числом і обсягом написаних книг визначається значимість справжніх мислителів, то незаперечне почесне місце серед них має належати покійному московському професору Памфілу Даниловичу Юркевичу. В розумовому його характері дивовижним чином об’єдналися самостійність і широта поглядів зі щирим визнанням історичних переказів, глибиною сердечного співчуття до всіх існуючих аспектів життя, з тонким осягненням критичної думки.»

Відомо, що після смерті Юркевича брат покійного перевіз рукописи до Києва. Тут він їх передав до бібліотеки Київської Духовної академії. Дослідник архіву Юркевича харківський історик церкви Ходзицький в 1914 році повідомив про «Щоденник» Юркевича, філософського характеру та «Історію німецької літератури», написану німецькою мовою,

Так, ще одне ім’я великого українця пізнаємо ми сьогодні. У свій час російський релігійний філософ, історик російської філософії Василь Зеньківський писав:

«Юркевич, звичайно, був далеко вищий свого часу, і недаремно він мав вплив на Соловйова. Можна лише жалкувати, що прекрасні праці Юркевича майже недоступні для читача — вони ніколи не передруковувалися. Якщо настане час, коли філософські праці Юркевича будуть зібрані і надруковані, його глибокі міркування знову відродяться для російської науки.» Будемо вірити і ми, що ідеї і твори Памфіла Юркевича відродяться не лише для російської філософської думки, а найперше для української науки і культури. Бо цього хочемо ми всі, добрі українці, цього хотів і брат нашої дописувачки Ангеліни Зелінської Олексій. Уривком з його останнього вірша ми і закінчуємо нашу передачу:

Тебе, Всесильного, молю, Аби воскресла Україна, Бо я її над все люблю, Вона для нас усіх єдина! Всели в серця людей любов, Бажання жити в згоді й мирі, Без воєн, чварів і обмов, Як браття рідні й друзі щирі!

Література:

1. Юркевич П. Д. Вибране. — К.: Абрис. — 1993.
2. Юркевич П. Д. Философские произведения. — М.: Правда. — 1990.
3. Ярмусь С. Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874) та його філософська спадщина. — У кн.: Юркевич П. Д. Твори. — Вінніпег. — 1979.

1. Передача прозвучала в ефірі 4 березня 2001 року. [↩]