«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Борець за національне відродження — Матвій Яворський

Матвíй Іва́нович Яво́рський (15 листопада 1885, с. Корчмин — †3 листопада 1937, Сандармох, Карелія) — історик, політичний діяч, академік Всеукраїнської академії наук.
Я не буду з вами, злочинці! Я не хочу робити вигляд, ніби я не знаю про ваш злочин.
Тим паче я ніколи не стану вашим спільником.

Іван Сокульський
Наш народ нагадує мені тютюн. Його весь час пасинкують. У нього велике, дебеле листя, А цвіту де-не-де…
Олександр Довженко

Може найважливішим з наших завдань як національної спільноти було, є і буде пізнавати себе» — так сказав свого часу відомий український поет Євген Маланюк, цей вічно живий нерв української душі.

Для нього справді неприйнятною була байдужість українців до свого минулого. Він різко засуджував їхнє лінивство у царині самоосягнення власної сутності, свого місця в історії людства. Тож його заклик пізнати себе є актуальним до сьогодні.

Тому ми вдячні слухачам за жвавий відгук на наші передачі1, якими ми намагаємося «здмухнути пил забуття» з чергової сторінки історії української науки, аби вам і собі явити ім’я, несправедливо затьмарене примхами часу.

Вкотре задумуюсь, яка трагічна доля нашої багатостраждальної землі. Одні її сини і дочки змушені були залишати свій рідний край, поневірятися на чужині. Інші, які становили національну еліту, як і мільйони простих людей, з великою вірогідністю мали шанси втрапити до нескінченного списку «ворогів народу» і бути розстріляними чи то в Биківні, що під Києвом, чи в Бабиному Яру, що в Києві, чи в урочищі Сандормох, на околиці Медвежогорська в Карелії,., чи в багатьох інших місцях масових знищень українського люду на теренах «необьятной Родины»…

В чому ж полягала їхня історична провина? В чому провина Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Сергія Єфремова, десятків членів так званої Спілки Визволення України (СВУ), сотень інших українських синів і дочок, розстріляних на честь 20-х роковин Жовтневої революції і закопаних в урочищі Сандормох в Карелії? Сьогодні ми можемо твердити, що драмою тієї генерації стало те, що вони були людьми революції, вони свято повірили, що комуністична ідея перекреслила вчорашній світ і нова культура починається з них. «Вони були засліплені, — як зазначав Євген Маланюк, — блиском вождів, вірили їм, йшли за ними, а вожді тим часом переймалися дріб’язковими питаннями і догматично намагалися втілити то одну, то іншу, запозичену з книжок, ідеологію. Отож, існують речі й люди, якими можна пожертвувати задля досягнення вищої мети — перемоги соціалізму з так званою «диктатурою пролетаріату» в усьому світі. Багато з них мали саме такі переконання, не сподіваючись, що самі стануть жертвами терору і репресій».

Така трагічна доля спіткала й академіка Матвія Івановича Яворського. Його разом з академіком Степаном Рудницьким і ще багатьма іншими українськими інтелігентами розстріляли більшовики 3 листопада 1937 року, саме до 20-х роковин Жовтневої революції в урочищі Сандормох. Про це довідуємося із Соловецького списку, впорядкованого А. Кондрацьким і професором Миколою Роженком і опублікованого в книзі «Злочин без кари», що вийшла друком 1998 року.

Про цього вченого, юридично реабілітованого лише в 1989 році, бодай щось дізнатися за радянської доби було неможливо. Це вдавалося лише з тих джерел, що доходили до нас з-за кордону. Саме так я довідався про Матвія Яворського з подарованої мені десь 1988 року його книги «Нарис історії України» в двох частинах. Передрук її було здійснено у 1986-87 роках в Аделаїді, Південна Австралія, Миколою Цюраком. Саме він, вихованець української гімназії в Городенці, приїхавши до Австралії 1949 року, створив приватну друкарню, що служила потребам української спільноти. Він і здійснив передрук книги Яворського.

У передмові до цього видання читаємо: «Ця публікація появилася вперше накладом Державного видавництва України у 1923 році, а наступного року вийшла її друга частина. Обидві частини охоплюють історію України від найдавніших часів до кінця періоду Гетьманщини. Третя частина цієї публікації, як нам відомо, не появилася. Проте в 20-х роках появилася ще одна публікація того самого автора — «Коротка історія України». Вона вийшла кількома накладами та була шкільним підручником на території Радянської України… Автором цієї публікації є маловідомий історик Матвій Яворський. Маловідомий, мабуть, тому, що будучи експонентом марксистської історичної школи, його недолюблювали противники цього напрямку в самій Радянській Україні, а виразніше — поза її границями. З другої сторони, хоч Яворський був виразником марксистської історичної школи, його концепція історії України була в конфлікті з концепцією деяких російських істориків, і тому він попав у неласку серед офіційних радянських чинників…

Немає сумніву, що така публікація сьогодні не могла б появитися в УРСР. Наскільки нам відомо, Матвій Яворський не був реабілітований. За свою концепцію української історії він заплатив своїм життям…»

Ось так, Микола Цюрак з Аделаїди, нині покійний, своєю працею намагався зберегти для України ім’я видатного вченого, історика Матвія Яворського. Адже в УРЕ, том 12, за 1985 рік, про вченого написано зовсім мало і ось в якому світлі: «…Узагальнюючі праці Яворського з історії України (переважно доба капіталізму), в тому числі вузівські та шкільні підручники, написані з позицій вульгарного соціологізму. Разом з тим на працях Яворського позначився вплив хибних націоналістичних концепцій дожовтневої буржуазної історіографії. За серйозні ідеологічні помилки (перебільшення місця національного питання в революційній боротьбі, ідеалізацію дрібнобуржуазних націоналістичних партій, недооцінку авангардної ролі пролетаріату, більшовицьких організацій), праці Яворського 1929-30 року зазнали критики з боку радянських істориків-марксистів».

Для комуністичних науковців Яворський був «запеклим буржуазним націоналістом, який зумів приховати своє контрреволюційне минуле і, прикриваючись марксизмом, пропагував націоналістичні ідеї». «Большая Советская Энциклопедия» ще в лютому 1930 року називала Яворського «псевдомарксистом», який «проліз в партію», ідеалізував українських націоналістів і куркульство, не визнавав ролі російського пролетаріату… Така інформація про вченого виняткової мужності містилася в більшості енциклопедичних видань до останнього часу. Звичайно ж, такі ярлики і така офіційна оцінка доробку і постаті вченого наклали багаторічне табу на його ім’я в радянській історичній науці. Але час ставить все на свої місця. Вже в нашу, українську добу дослідникам життєпису і творчої спадщини Матвія Яворського воднораз відкрилася велич і трагедія людини, покликаної своїм жорстоким часом і знищеної тією системою, яку породив цей час.

Матвій Яворський був уродженцем Галичини. Народився 28 листопада 1884 року в селі Корчин Сколівського району на Львівщині, в бідній сім’ї. Спершу Матвій навчався у Львівській гімназії за добродійницький кошт. Згодом вивчав право у Львівському та Віденському університетах. У 25-літньому віці закінчив юридичний факультет. Мав глибокі знання з історії, вільно володів дев’ятьма мовами. Ще в молоді роки почав цікавитися явищами соціально-економічного життя та історією правових систем на Україні. У 1912 році захищає дисертацію на тему «Соціяльні основи підліткової злочинности» й одержує вчене звання доктора правничих наук. Продовжує наукову працю, знайомиться з визначними на той час культурними та політичними діячами: Іваном Франком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським. Павликом та іншими.

Але наступають буремні роки Першої світової війни та революції в Росії. Матвія Яворського мобілізують до австрійського війська, де він був старшиною…

Які ж то були страшні та жахливі часи для українського люду, його інтелігенції, коли доводилося вести братовбивчу війну. Які то були страшні часи в Україні! Нарешті в Росії — лютнева революція, а у Києві утворюється Центральна Рада. Але похід на Київ муравйовців взимку вісімнадцятого року протверезив багатьох (згадаймо Крутянську трагедію). А як сприйняв ці події вже немолодий, як на той час, вчений Матвій Яворський?

Про цей період його життя мало відомостей, навіть в Енциклопедії Українознавства Кубійовича. З розвідки заслуженого вчителя України Віктора Лупейка «Шляхи істини», (1977 рік) дізнаємося, що Матвій Яворський прибуває до Києва з австрійською армією! Служить при штабі. І звісно, має можливість спостерігати за діяльністю Центральної Ради, а згодом — адміністрації гетьмана Павла Скоропадського. Все це дає, як кажуть, інформацію для роздумів. Потім Яворський служить в Українській Галицькій Армії сотником.

[УГА — це назва регулярної армії ЗУНР після договору з армією генерала Денікіна (листопад 1919 року), перед цим відома була як Галицька Армія. Зародком УГА були Легіон УСС (українські січові стрільці) і відділи австро-угорської армії, сформовані з українців, що у Львові й на провінції підпорядковувалися Українській Національній Раді.]

Але знову події почали калейдоскопічно змінюватися, і коли почалася польсько-радянська війна у травні 1920 року, частина бригад УГА перейшла на бік червоних. Перейшов на бік більшовиків і Матвій Яворський, навіть очолив школу червоних старшин. У ту неймовірно складну епоху світогляд української інтелігенції зазнавав разючих змін під впливом більшовицьких програм та дій. Згадаймо Павла Тичину, Володимира Сосюру, Олександра Довженка, Петра Панча, Остапа Вишню і багатьох інших, які, надто після обіцянок ленінського уряду щодо широкої автономії України, повірили в цю ідею. Повірили цим обіцянкам Михайло Грушевський, Володимир Винниченко і багато-багато інших вчених, які заходилися створювати Українську Академію наук… Дивовижно складний був час.

Не уникнув цього і Матвій Яворський. 1920 року він вступає до КП(б)У, бере участь в організації Всеукраїнського інституту марксизму-ленінізму. Коротко перебуває в Москві та Казані, і вже наприкінці 1920 року прибуває до Харкова, де викладає історію в Інституті народної освіти. Деякий час завідує Управлінням Укрнауки, очолює Товариство істориків-марксистів. З 1925 року він — дійсний член Київської марксистсько-ленінської кафедри при ВУАН, входить до Колегії комісаріату народної освіти. Він стає першим в Україні, хто запровадив більшовицькі політичні дисципліни до наукових закладів і стає лідером у більшовизації гуманітарних наук. Одним з перших Яворський запровадив курс лекцій «Ленін і національне питання». Він активно співпрацює з Миколою Скрипником.

Нагадаємо, що Микола Скрипник — один з керівних більшовицьких партійних і державних діячів на Україні 1917-33 років. В 1917 році — член головного штабу Жовтневої революції — Петроградського військово-революційного комітету. Скрипник відіграв велику роль у партійному керівництві, бувши з 1920 року членом ЦК КП(б)У і кандидатом у члени (з 1923), а з 1925 року членом його політбюро, брав активну участь в організації Комінтерну, був директором Інституту марксизму-ленінізму, а з 1929 року — дійсний член ВУАН. Ще й в сучасній Україні Скрипника величають як національного героя, який нібито прагнув до створення Української держави на принципах марксизму-ленінізму і, на протест проти порушення цих принципів Сталіним, покінчив життя самогубством.

Але на його совісті — смерть сотень тисяч людей, засуджених за його вказівками до розстрілу чи на страждання в таборах Сибіру. Він брав особисту участь у слідстві Сергія Єфремова та інших підсудних у справі СВУ. Суперечлива постать у нашій історії.

Якою ж була наукова діяльність Яворського в цей період життя?

Незважаючи на таку активну політичну діяльність, Яворський надзвичайно плідно працює на ниві становлення науки. В 1920 році він видає брошуру «Історія класової боротьби на Україні», а далі виходять одна за одною праці, відомі насамперед як популярні підручники; «Нарис історії України» в двох томах, «Коротка історія України» (1927), «Історія України у стислому нарисі» (три видання 1928-1929 pp.). Згідно з ідеологічним унапрямленням Яворський пише праці про революційні рухи в Україні — «История революционного движения на Украине» (1922), «Революція на Україні в її головних етапах» (1923), «Нариси з історії революційної боротьби на Україні» в двох томах, «Україна в епоху капіталізму» (1924-25) в трьох томах… А рівнобіжно — статті у спеціалізованих збірниках та журналах…

Дивовижно, як багато працював Матвій Яворський. Будучи високоосвіченою людиною, володів фактичним матеріалом, розумів важливість заповнення того вакууму, що утворився після розгрому незалежної Української Держави 1917-19 років. 1928 року Матвій Яворський захистив звання доктора історичних наук; у січні 1929 року Яворському присуджують вчений ступінь доктора історії культури без захисту дисертації, а влітку цього ж року його обирають дійсним членом ВУАН. Вибори 1929 року мали, до речі, виразне політичне забарвлення…

Академік Дмитро Праве, один з найвидатніших математиків на Україні, згадував: «Нещодавно закінчилися вибори до Академії наук СРСР — вибори надзвичайні в історії академій всього світу. В них брали участь наукові та громадські організації цілого Союзу, маючи на меті добрати кандидатів найгідніших як з погляду наукового, так і громадянського. Одним з найважливіших завдань було обновити старий склад Академії, вливши свіжих нових сил з оборонців марксо-ленінської ідеології, найвидатніших представників діалектичного матеріалізму».

Зрозуміло, що вибори до ВУАН проходили за тими самими принципами та правилами…

Хоч як би там воно було, Яворський, будучи обраним академіком, займає посаду секретаря історично-філологічного відділу і редактора його видань, стає членом Президії ВУАН. Його обирають до Білоруської Академії наук, він здійснює поїздки до Норвегії та Німеччини. Йому пропонують навіть залишитися на Заході…

Коли попав у неласку влади Михайло Грушевський, Яворський очолив відділ історії у ВУАН. У своїх публікаціях та виступах він твердив на підставі архівних матеріалів, що Київська Русь постала і скінчилася в Києві, а тому Росія, яка раніше називалася Московщиною, безпідставно привласнила собі назву «Русь». Він також доводив, що український народ розвивався окремо від московського… Якби він знав, що його спіткає внезабарі! Справді, якби знав…

Україна стала своєрідним полігоном винищення не лише інтелектуальних сил країни, але й нищення українського селянства…

Почалися гучні процеси: «Шахтарська справа», СВУ, а потім нечуваний голодомор, якого не бачив світ… Вибивали ні в чому не винних людей. Тож яка доля спіткала Матвія Яворського у цей трагічний період для українського народу? Адже він все це бачив і розумів.

Все почалося для академіка Яворського ще раніше, коли академік-ленінець Михайло Покровський (про нього є в УРЕ розлога інформація) на форумі радянських вчених розпочав погромний похід проти українських істориків, яких очолював Матвій Яворський. Саме Покровський назвав Яворського «политическим проходимцем». Зазначу, що самого Покровського прибічники Сталіна розтрощили ще в 1932 році. І почалося розвінчування, нищівна критика наукових праць Яворського. Згадалося, що Затонський назвав його ревізіоністом, а Микола Скрипник оцінив його погляди як «нівельований ленінізм».

У лютому 1930 року Яворського виключають з партії за «приховування темного минулого» (служба в УГА), його позбавляють звання академіка, твори оголошують «яворщиною». Процитую Віктора Лупейка: «Більшовицькому монстру ніхто не був у змозі догодити, вибивали колишніх петлюрівців та махновців, почали заарештовувати їх по селах та містах, потім відстрілювали правовірних, навіть Генеральний секретар Станіслав Косіор та український Єжов Віталій Балицький одержали свинцеві краплі. (У Сосюри було колись сформульовано — «кожного кулі чекає печать»).

Я процитую далі: «В українському інституті марксизму-ленінізму відбулася тоді дискусія, в ході якої «воззрения М. Й. Яворского квалифицировались не только как мелкобуржуазно-националистические, но и как правокулацкие, идущие в русле правых уклонистов, т. е. группы Бухарина». І в цей час Яворський подав заяву про звільнення від обов’язків члена Президії ВУАН та секретаря 1-го Відділення Академії, а незабаром він був позбавлений і звання академіка. Друковані праці Матвія Яворського було вилучено з бібліотек в УРСР, а про нього майже не згадується в публікаціях на історичні теми.

Яворський за короткий термін написав і опублікував немало. В цих книгах перед українцями постала їхня власна історія. Вчений чітко розмежовував Україну й Росію, писав про азіатські варварські московські порядки: «За цими порядками прийшла ще гірша неволя, аніж була під шляхтою… Московські воєводи дивилися і гострили зуби на Україну… Московські воєводи користувалися із заколотів, хазяйнували собі на Гетьманщині, як удома, збирали для себе податки, підбивали собі місця…» Ось так писав український вчений і про знищення Катериною Запорозької Січі, запровадження кріпацтва і про валуєвщину. «Вона (Росія) почала світову війну не на те, щоб втратити землі, а щоб ще нові придбати, а найперше — Галичину…»

Пильно відстоював Яворський самостійність української мови. Отож, з одного боку — вірний партійний ідеолог, з іншого — патріот, відданий правді історії свого народу. І ці дві сутності він намагався поєднати у своїх поглядах і відстоював усім своїм життям.

Зрозуміло, що чекало вченого. Та це зрозумів і він сам. Намагається врятуватися переїздом до Ленінграда, але 10 березня 1931 року там його заарештовують і засилають на Соловки. Розуміючи свою безвихідь, Матвій Яворський і пише лист-прокляття самому Сталіну…

У заяві до енкаведистських «верхів» 30 червня 1935 року він пише: «…Я вважаю знущанням над людиною, яку, як і багатьох інших, сталінське «правосуддя» спочатку кидає у в’язницю лише за те, що він українець, який не проміняв любов до своєї Батьківщини на російський патріотизм, «підфарбований» інтернаціоналізмом… Я особисто «перекуватися» не стараюсь, обожнювати «геніального, любимого, рідного вождя всіх народів» не бажаю і взагалі вважаю для себе ганьбою таким чином купувати собі волю, тим більше, коли десятки тисяч української інтелігенції гине в тюрмах і таборах.., коли сотні тисяч пограбованих українських селян засівають Росію своїми кістками на каторжних роботах… Я вважаю, що при такому становищі на Україні для мене буде більше пошани померти разом з ними у спільному нашому каторжному житті, аніж рватися на волю, щоби жити життям хамелеона, який захлинається в захопленні перед політикою національного гніту і селянського грабунку в царстві соціалізму, що будується, і загальної облуди, провокацій та свавілля».

Ось така цитата з книги «Жертви репресій», що вийшла 1993 року. Звичайно, що це був смертний вирок, який сам собі підписав академік Матвій Яворський.

Розстріляно Матвія Івановича Яворського 3 листопада 1937 року, на відзначення 20-х роковин Жовтневої революції у Медвежогорську і закопано у Сандормосі. Так більшовики брутально розстріляли Відродження України…

Чи могло статися інакше? Хто зна. Академік Матвій Яворський ще у 1923 році наголошував на «відрубності» української революції від російської. Він писав у своїй книжці «Революція на Вкраїні в її головніших етапах»: «Саме Україна має багато таких властивостей, що виводилися на ґрунті природніх умов, історичних ухилів, расових поріжностей. Через ці властивості й класова боротьба на Україні творилася де в чому своєрідно… На Вкраїні революція 1917 року пішла іншою дорогою, ніж в Росії…»

Певно, так й сталася б Українська Народна Республіка, проголошена в 1917 році, коли б комуністи своїми збройними потугами не завели її на більшовицьку дорогу.

Але чи був Матвій Яворський марксистом з переконання, чи тільки думав, що в умовах Радянської України під плащиком марксизму можна розвивати правдиву наукову діяльність в ділянці історії, невідомо. Проте академік Яворський ніколи не поділяв тез комуністичних ідеологів про виключну роль великоросів у розгортанні народницького руху. Академік Матвій Яворський, як і багато інших українських вчених, став жертвою геноциду.

Реабілітовано вченого у 1989 році. Але нескоро побачать світ його праці, навіть у сьогоднішній незалежній Україні. Трагічна доля вченого-академіка Матвія Яворського, як і доля багатьох українських інтелігентів, що були наділені розумом і могли стати окрасою світової науки.

Інакше бути не могло, бо «сталінська національна політика», яка ґрунтувалася на пролетарському інтернаціоналізмі, що є невід’ємною частиною комуністичної ідеології, була ворожою до почуття національної гідності. Причиною нищення української нації була відсутність власної державності. Це розуміло багато свідомих українців, розумів це і Матвій Яворський. Саме за це його й було знищено, а ім’я було надовго забуте.

Настав час повернути славне ім’я великого вченого-патріота, безперечно мужньої людини-борця Матвія Івановича Яворського, який так любив свою Україну і впродовж всього життя, на базі обгрунтованих історичних доказів, утверджував її самостійність. І, мабуть, саме за книгами Матвія Яворського у цьому сенсі сьогодні в незалежній Україні, як це було колись, має вивчатися історія України у вищих навчальних закладах, школах, технікумах. Але чи так станеться?

Боже, нам розуму дай.

Література:

  1. Яворський М. Нарис історії України. — Аделаїда. Півд. Австралія. — 1986. — Ч. І. — 190 с.; Ч. II. — 1987. — 249 с.
  2. Підгайний С. Українська інтелігенція на Соловках. — 1997. — С. 57-60.
  3. Матеріали Всеукраїнської конференції сумної пам’яті великого терору 1937 року «Злочин без кари», 3-4 листопада 1997 р. / Автори-упорядники А. Кондрацький, М. Роженко. — К.: Стилос. — 1998.
  4. Лупейко В. Шляхи до істини. Розповідь про забутого академіка. // Український вчений. — 1997. — Грудень.
  1. Передача прозвучала в ефірі 14 квітня та 12 травня 2002 року. []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору