«Наша Парафія»

Костянтин Дмитрович Ушинський (2 березня 1824, Тула — 3 січня 1871, Одеса). Український і російський педагог світової слави, основоположник педагогічної науки в Російській імперії.

Ми поставили мету у наших передачах1 не лише меморіальну — повернути з непам’яті імена співвітчизників, які зробили свій вагомий внесок у світову науку, а й завдання освітянське — поглибити знання тих, хто навчає, і хто навчається, збудити у слухачів почуття гордості за свій талановитий український народ. І водночас допомогти замислитись над тим, що тільки власна державність забезпечує народові самоствердження на кону історії, тяглість традицій та інтелектуальну вагомість у світі.

Як сказав нині відомий в Україні суспільствознавець-філософ Юрій Канигін: «Сила української нації — у фізичному і психічному здоров’ї, в історичній пам’яті та інтелекті». У справедливості цих висновків переконуємося ми з Вами щоразу, готуючись до передачі. Адже в усіх сферах людської діяльності були наші відомі і яскраві особистості, увінчані ореолом світової слави. Але багатовікова бездержавність нашого народу спричинилася до того, що звеличували вони славу інших держав, як близьких, так і далеких.

Благородна справа повернути їх з їхніми набутками в історію власного народу.

***

Розсип афоризмів світочів науки:

«Якщо хочеш пізнати істину — піддай, наскільки це можливо, все загальновідоме, сумніву» (Рене Декарт);

«Може найважливішим з наших завдань як національної спільноти було, є і буде пізнати себе» (Євген Маланюк);

«Наша сила і спасеннє лежить у нас самих, у праці над освітою і добробутом народу» (Іван Пулюй).

***

Праця над освітою народу. Скільки подвижників науки і освіти ставили це за мету своєї практичної діяльності, за мету життя впродовж усієї історії нашого народу. А які педагоги і освітяни були у нас ще з часів Київської Руси. Згадаймо «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям» (1096), братські школи, церковних діячів і педагогів: Йова Борецького, Мелетія Смотрицького, Іоаникія Галятовського, Григорія Сковороду, Костянтина Ушинського, Василя Сухомлинського та інших.

Зайве казати, що багатьох з них було просто «привласнено іншими культурами», як делікатно зазначає академік Іван Дзюба і «їх конче потрібно повернути Україні». Саме в цьому контексті варто спочатку згадати ім’я Костянтина Дмитровича Ушинського — великого педагога, якому належить одне з перших місць серед класиків світової педагогіки, таких як чеський педагог-гуманіст Амос Коменський, французький філософ-просвітитель, педагог Жан-Жак Руссо, швейцарський педагог-демократ Йоганн Генріх Песталоцці, німецький педагог Адольф-Вільгельм Дістервеґ..

Справді, «феномен чужих рук»… На збагачення російської культури працювало багато українців. Звісно, були і є випадки протилежні. Чимало діячів російської культури переймалися болем за безправність українців на своїй землі, намагалися відстоювати їх інтереси. Ось, скажімо, талановитий «пропагатор ідейного українства» Олександр Русов. Так його назвав співвітчизник і сучасник Петро Стебницький. Я процитую лише одну його думку про цього видатного діяча Київської визвольної організації «Громада» і фольклориста: «Цей благородний великорос за своїми поглядами і переконаннями був навіть глибшим українцем, аніж багато з осіб корінного українського походження. Слово його не розходилося з ділом, а тому, наприклад, в особистому і родинному житті він користувався виключно українською мовою і це не носило в ньому і тіні штучності. Тут давалося взнаки лише повне оррганічне злиття його натури з українською національною стихією». Або згадаємо брата відомого філософа Миколи Бердяева, Сергія. Ось як він пише у своєму вірші «На чужині»:

Важко багатьом це усвідомлювати. Бо все привласнили: як Миколу Гоголя називають великим російським письменником, а Володимира Короленка — визначним російським письменником, так і Костянтина Ушинського у всіх посібниках з історії педагогіки іменують не інакше, як «великим російським педагогом», «основоположником педагогічної науки в Росії». Але якщо Гоголь, Короленко або Бердяев — завжди пам’ятали свою батьківщину та віддавали їй належне, то Костянтин Ушинський стверджував рішучіше: «Ні, я українець: рід наш старовинний, малоросійський, дворянський. Всі родичі, діди, дядьки і батьки були українцями, народилися й поховані в українській землі».

Про цього видатного вченого просять розповісти і наші слухачі. В листі Віктора Терлецького з міста Шостки на Сумщині ми, зокрема, читаємо: «…Наприкінці 70-х років в сгінах університету міста Хьюстона, штат Техас, викладав російську словесність правнук славетного педагога-українця Костянтин Ушинський, народжений у 1921 році… Добре було б дізнатися про його долю, встановити адресу дружини або його трьох дочок…»

Згадаємо добрим словом видатного педагога Костянтина Ушинського, який відігравав велику роль у розвитку освіти, школи і педагогічної думки українського народу і якого й УРЕ (т. 11, 1984 рік) зараховує до «російських педагогів-демократів, основоположників вітчизняної наукової педагогіки й народної школи в Росії…», замовчуючи той факт, що у 30-х роках в радянській педагогіці його називали реакціонером, з 40-х років «видатним вітчизняним» педагогом, а в 1945 році Раднарком запровадив медаль імені Ушинського…

Такі колізії часу. Дивовижна річ, переглядаючи всі джерела про Костянтина Ушинського, видані за радянських часів, наштовхуєшся на абсолютно протилежні оцінки, думки і враження. Його називають, звичайно ж, російським видатним педагогом і дуже мало де згадується про те, як він уболівав за долю української мови, за долю народних шкіл в Україні, як глибоко відчував кревну спорідненість з рідною землею…

***

Костянтин Ушинський народився 19 лютого (2 березня) 1823 року (хоча в переважній більшості літератури про Ушинського зафіксована інша дата — 1824 рік) в родині дрібномаєткового дворянина. Батько Дмитро працював викладачем кадетського корпусу, багато років перебував на військовій службі, був учасником Вітчизняної війни 1812 року. Після звільнення з військової служби через хворобу у званні підполковника працював службовцем в різних установах Тули, Вологди, Полтави, Петербурга, Новгород-Сівєрського. Саме в ті кілька місяців перебування сім’ї Ушинських в Тулі і народився Костянтин.

Після його народження сім’я переїздить до Полтави, а згодом до Новгорода-Сіверського, де народилися ще два сини.

Садиба Ушинських була розташована за містом на високом березі Десни і діти виховувалися на красотах рідного краю.

«Боже мій! Скільки перемріялось, — згадував пізніше Ушинський, — на цьому прекрасному березі Десни, на цих кручах, На вислих над рікою. Як оживлялось і наповнювалося враженнями життя моє, коли наближалася весна! Я стежив за кожним її Кро ком, за кожною найменшою зміною в боротьбі зими і літа».

Дещо пізніше Ушинський в спогадах напише: «Важко передати словами те особливе дещо, яке народжується в душі нашій, коли ми згадуємо тепло рідного сімейного гнізда».

Мати Ушинського, Любов Степанівна, була з українського шляхетського роду грецького походження Капністів, сама виховувала і навчала сина грамоти. На жапь, пішла з життя дуже рано. «Мати моя померла, коли мені не було ще дванадцяти років, а батько після смерти матері майже не жив дома, отже, жив я один з меншим братом моїм у тому хутірці, куди ніхто не наглядав», — згадував Костянтин пізніше. Основний вплив на формування його як особистості в дитячі роки мала гімназія:

«Виховання, яке ми здобули в 30-х роках у бідній повітовій гімназії маленького містечка Малоросії Новгорода-Сіверського, було в навчальному відношенні не нижче, а навіть вище того, яке в той час здобувалося в багатьох інших гімназіях. Цьому багато сприяла пристрасна любов до науки і деяка навіть педантична повага до неї з боку покійного директора н-ської гімназії, старого професора, ім’я якого відоме і в ученій літературі, — Іллі Федоровича Тимковського».

Це знову рядки зі спогадів.

Цікава деталь: сестра Іллі Глікерія була матір“ю Михайла Максимовича, першого ректора Київського університету, який виховувався в родині Тимковських.

Костянтин чудово знав і любив українську мову: «Наша мова… мелодична, співуча мова.., на якій існує така народна література, якою ще недавно співав Шевченко, виганяється зі школи, мовби якась чужа! А який невичерпний матеріал народна поезія дає для розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління», — звертався він пізніше до освітян.

У 1840 році Костянтин Ушинський вступає на юридичний факультет Московського університету, який він закінчує з відмінними знаннями через чотири роки. Його залишають при університеті для підготовки магістерського екзамену. І вже 1844 року Постановою Ради університету Ушинському присуджено ступінь кандидата юриспруденції. Роки навчання сформували його і як ученого, і як громадянина.

Тож у щоденнику Ушинського з’являються такі слова: «Готувати уми! Розсівати ідеї! Ось наше призначення. Ми живемо не в ті роки, щоб могли діяти самі. Відкинемо егоїзм, будемо трудитися для потомства…» Через кілька років знову запис: «Зробити якнайбільше користі моїй батьківщині — ось єдина мета мого життя і до неї якраз я повинен спрямувати всі свої здібності».

У 1846 році Ушинського призначають виконувати професорські обов’язки в Ярославському Демидовському юридичному ліцеї. Його лекції захоплюють слухачів. Але настав жорстокий час посилення реакції в Росії, і Ушинський змушений був залишити ліцей. Посада дрібного службовця, журналістська праця в «Современнике» — все це не було його покликанням.

З 1855 року Ушинський працює спочатку викладачем, а далі інспектором в Гатчинському сирітському інституті. Тут він знаходить своє місце в житті — усвідомлює потребу брати особисту участь у розв’язанні найважливіших суспільних проблем — проблем виховання й навчання. З’являються його перші педагогічні статті і праці: «Про користь педагогічної літератури», «Три елементи школи», «Про народність в громадському вихованні», а в 1861 році він видає книгу для читання в родині і школі «Дитячий світ». Він стає основоположником нової народної школи.

Основою виховання підростаючого покоління в дусі патріотизму, любові до Батьківщини та свого народу Ушинський вважав народність і наголошував, що «у кожного народу своя особлива національна система виховання, своя особлива мета і особливі засоби в досягненні цієї мети»…, і далі: «будь-яка жива історична народність є найпрекрасніше творіння Боже на землі і вихованню залишається лише черпати з цього багатого й чистого джерела». Ось така гарна думка.

Однією з ознак народності, наголошував Костянтин Ушинський, є мова — найкращий виразник духовної культури народу.

«Мова — найважливіший, найбагатший і найміцніший зв’язок, що зв’язує віджилі, живущі і майбутні покоління народу в одне велике, історичне живе ціле… Коли зникає мова народна в устах народу, до того часу живий і народ… Відберіть у народу все — і він усе може повернути; але відберіть мову — і він ніколи більше вже не створить її; нову батьківщину навіть може створити народ, але мови — ніколи; вимерла мова в устах народу — вимер і народ».

Хто сьогодні може переконливіше сказати і визначити роль рідної мови у житті народу?

Одне слово, весь слід свого духовного життя народ дбайливо зберігає у народному слові.

Як важливо нам сьогодні знати твори Ушинського! Вони нам необхідні, як свіже повітря, в добу національного відродження, формування національної самосвідомості і відмови від національної меншовартості. Це він, Ушинський, видав неперевершені навчальні книги «Рідне слово» і «Дитячий світ». Сторінки цих творів, а особливо славнозвісний підручник для початкової школи «Рідне слово», що витримав понад 150 видань, засіяні золотими розсипами народної педагогіки. У передмові до книги «Рідне слово» Ушинський написав: «Я не думаю, щоб будь-хто був спроможний змагатися з педагогічним генієм народу».

Всі ці ідеї виховання та навчання Ушинський втілює спочатку в Смольному інституті, а потім детально обґрунтовує в своїх працях, перебуваючи на лікуванні в Швейцарії. Там він пише свою капітальну працю «Педагогічна антропологія», в 1868 році видає перший том свого класичного твору «Людина як предмет виховання», а наступного — другий том цієї надзвичайно важливої праці. Костянтин Ушинський вважав: «Мистецтво виховання — це мистецтво розвитку свідомості і волі…» «Виховання має своєю основною метою готувати людину до праці, яка є необхідною умовою для фізичного, розумового й морального удосконалення людини»…

У статті Ушинського «Праця в її психічному і виховному значенні» читаємо: «Праця є єдине доступне людині на землі і єдине гідне її щастя… Виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя», і далі: «…людина народжена для праці; праця складає її земне щастя; праця — кращий хранитель людської моральності і праця має бути вихователем людини; тіло, серце, розум людини вимагають праці».

Справді, його твори безцінні, адже це Ушинський називав педагогіку мистецтвом — «найобширнішим, складним, найвищим і найнеобхіднішим з усіх мистецтв» і переконливо доводив, що «педагогічна практика без теорії — те ж саме, що знахарство в медицині».

Сьогодні в час реформаторства в освіті, потрібно не забувати настанову Ушинського: «Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна спершу пізнати її також в усіх відношеннях».

Царська влада переслідувала його за переконання й передові ідеї і він фактично був вигнаний з Батьківщини на 5 років.

Повернувшись з-за кордону, Ушинський доклав усіх зусиль до завершення великого видання — психолого-педагогічного і філософського тритомового твору «Людина як предмет виховання». Але внаслідок перевтоми стан його здоров’я значно погіршився. В травні 1868 року він поїхав до Криму на лікування, але доїхав лише до Києва і був змушений повернутися у хутір Богданку, де пробув літо. Зиму ж 1869 року він перебував у Петербурзі.

У лютому 1870 року вчений вибрався на лікування в Італію, але добрався лише до Відня, там захворів і повернувся до Криму. У вересні цього ж року прибув до сім’ї на хутір Богданку, тут його зустріла страшна звістка — старший син Павлик трагічно загинув.

«Після такого удару, — писав тяжко хворий Ушинський у листах до друга Пугачевського, — здоров’я моє остаточно зруйнувалося, і я не маю вже сил, щоб повернутися до Петербурга. Ледве дістався з родиною до Києва, де тепер лежу хворий, і, якби трохи поправитися, то поїду в Крим, а родину думаю влаштувати в Києві назовсім, купивши для цього будинок… Чи побачимось? Навряд. Моє багатостраждальне життя, здається, вже вичерпане. Поспішаю як-небудь влаштувати сім’ю на постійному місці, бо страшно й подумати, які безпорадні вони залишаються».

Дружиною Ушинського була його подруга дитинства Надія Семенівна Дорошенко. Вона була донькою збіднілого українського дворянина, їй належав хутір Богданка в Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер хутір Богданка Шосткинського району Сумської області). Мали вони трьох синів і трьох дочок. Костянтин Ушинський завжди своєю Батьківщиною вважав Україну і в листі від 9 вересня 1868 року до свого друга Лева Модзалевського писав: «Наступного року думаю переїхати до себе на Батьківщину — в Київ». І після трагічної смерті сина Павла Ушинські таки купили будиночок на вулиці Тарасівській поблизу Київського університету.

Дружина Ушинського Надія Семенівна багато зробила для того, щоб відкрити початкову школу у хуторі Богданка, допомагала селянським дітям дістати вищу освіту, ще до реформи 1861 року Ушинські звільнили від кріпацтва селян і віддали їм значну частину своєї землі.

Доньки Ушинського Віра і Надія навчалися в Київській гімназії і Одеському інституті шляхетних дівчат. Старша дочка Віра відкрила на кошти батька і свої дві початкові школи в Києві. Менша дочка Надія у 1895 році на кошти своєї матері і свої побудувала в селі Богданці початкову школу для селянських дітей. Навчалися діти в школах за книгами Ушинського «Рідне слово» і «Дитячий світ».

Про синів знаємо мало. Відомо, що Костянтин і Володимир навчалися в Київській гімназії і загинули в революційній круговерті 1918 року в Чернігові. У поневіряннях минули пожовтневі роки доньки Надії. Вона емігрувала і в 1944 році померла в Празі. Друга донька Віра померла 1920 року в Києві. Найменша донька Ольга була дружиною голови Київської губернської земської управи Суховніна, який був послом в Константинополі. Вони мали чотирьох дітей, емігрували до Франції, де й померли. Всі онуки і правнуки великого педагога живуть за кордоном. Значне місце у педагогічній спадщині видатного педагога Ушинського посідають питання сім’ї і родинного виховання. Погляди Ушинського на родинне виховання формувались на ґрунті великої поваги до народу. Найпершим обов’язком громадянина і батька сім’ї є виховання громадян, корисних для суспільства, — вважав вчений. Найкращою вихователькою в родині Ушинський вважав матір. У своїх творах видатний педагог присвятив багато сторінок жінці, матері-виховательці. Вона є «необхідним посередницьким членом між наукою, мистецтвом і поезією, з одного боку, звичаями і характером народу, з другого…». «Важко уявити собі таке захоплення, яке могло б боротися в серці жінки з материнськими почуттями…»

Дуже жаль, що Костянтин Ушинський прожив коротке життя. Хвороба легенів стала фатальною для нього. У жовтні 1870 року Ушинський разом з синами виїхав до Криму, але в дорозі застудився, захворів на запалення легенів і зупинився в Одесі. Стан здоров’я значно погіршився. Через кілька днів до нього приїхали дружина і доньки. Він попрощався зі своїми рідними і ввечері 3-го січня 1871 року тихо помер.

Газета «Одеський вісник» писала: «… В Одесі не знайдеться жодного вчителя, жодної освіченої людини, жодної матері, яка дбає про своїх дітей, кому не було б відоме ім’я Костянтина Ушинського. Без усякого сумніву кожний з них готовий був би зробити все можливе, щоб утамувати муки страдника». Це свідчення всенародної шани.

Як і наш геній Тарас Шевченко, Костянтин Ушинський, будучи тяжко хворим, заповідав поховати його на схилах Дніпра-Славути. Труну з тілом Ушинського 9 січня 1871 року було перевезено до Києва. Поховано його у мальовничому і святому місці Видубецького монастиря під старезним каштаном.

Відомо, що поруч з могилою великого сина України була похована і його дружина Надія Ушинська, яка прожила 83 роки, і його онука Олена. На жаль, ще в 1936 році ці могили, як і багато інших, було знищено і через них прокладено асфальтову алею… Тяжко це усвідомлювати. Велич геніїв людства полягає не тільки в тому, що вони вражають силою свого інтелекту, силою своєї волі й характеру, значенням своїх наукових відкриттів і своєї діяльності.

Велич їх полягає також і в тому, що вони продовжують жити разом з нами, жити серед нас.

Ми можемо пишатися з того, що українець Костянтин Ушинський став великим педагогом, учителем не тільки російських і українських педагогів. У нього вчилися й найкращі грузинські, вірменські, фінські, татарські й болгарські педагоги. Встановлена срібна медаль українця Ушинського, якою нагороджують науковців і кращих педагогів тепер у Росії. На могилі учителя вчителів встановлено мармурову плиту з епітафією, автором якої був Павло Тичина:

Нині настав благословенний час повернути ім’я Костянтина Дмитровича Ушинського, великого українського педагога з шеренги видатних педагогів світу, повернути його ідеї і книги, що є неперевершеними творами педагогічної літератури, які ввійшли до золотого фонду світової науки. Костянтин Ушинський — то є національна гордість народу України!

Література:

1. Терлецький В. Костянтин Ушинський і Сумщина. — Суми: Собор. — 1998. — 102 с.
2. Шендеровський В. «Ні, я українець». // Українське слово. — 2001. — 14-20 червня.
3. Мороз О. Педагог, який прагнув порятунку нації. // Нескорена нація. — 1998. — Ч. 7-8. — Лютий.

1. Передача прозвучала в ефірі 13 травня та 2 вересня 2001 року. [↩]