«Наша Парафія»

Степа́н Проко́пович Тимоше́нко (23 грудня 1878, с.Шпотівка, Сумщина — †29 травня 1972, Вуперталь, ФРН) — вчений у галузі механіки. Основоположник теорії міцності матеріалів, теорії пружності та коливань. Один із організаторів і перших академіків Української академії наук (УАН).

Шукаймо, відкриваймо і пізнаваймо разом. Цього вимагає від нас такий суперечливий і мінливий світ.

«Відтворення у пам’яті і переосмислення минулого набуває сьогодні неабиякого значення, не лише наукового, а й справді суспільного, — читаємо листа добродія Лебеденка з Харкова. — Тому кожна розкрита з вашою допомогою сторінка історії української науки, кожне ім’я допомагають нашому самоусвідомленню, підносять дух. І як тут не згадати слова Володимира Вернадського: «Завдання людини полягає у принесенні найможливішої користі тим, хто тебе оточує».

Педагог із села Зимна Вода Львівської області Анна Дмитрівна Барух використовує матеріали з наших передач1 на уроках і радить не пропускати їх своїм учням. А її колега із Запоріжжя Юрій Фірцак пропонує нам на основі цих передач видати книжку, яка знадобиться, на його думку, вчителям і учням. Таке ж саме побажання і найтепліші слова вдячності у листі групи львів’ян, — добродіїв Савчук, Демковичів, Куп’яка, Живицького та Смішко. Вони відгукнулися на передачу про географа Олену Степанів, вважають наші передачі Енциклопедією українознавства і хочуть побачити їх надрукованими.

Принагідне хочемо подякувати за листи інженеру з Харкова, добродію Макаренку, а також шановній Євгенії Опанасівні Рибокінь з Черкас, яка пізнала долю української інтелігенції не з книг, а безпосередньо на Біломорсько-Балтійському каналі, де проходили «перековку» разом з багатьма іншими і її батьки. Там вона, до речі, й народилася…

Всупереч численним поневолювачам наша Україна все ж дала світові геніальних подвижників слова, культури, освіти, науки і технологій. Тим важливіше нині правдиво відтворити історію розвитку культури і науки в Україні, не пустити в непам’ять бодай одне ім’я, людину, творіння якої може бути гідним прикладом для нащадків, викликати возвеличення українства, гордість українців як етносу, який примножив світовий прогрес.

До таких особистостей належить один із фундаторів Української Академії наук, завідувач кафедри опору матеріалів і декан Київського політехнічного інституту, почесний професор багатьох університетів світу, викладач Американського товариства інженерів-механіків, сподвижник Володимира Вернадського, Миколи Василенка, видатний український вчений XX століття Степан Прокопович Тимошенко, який зробив величезний внесок у розвиток інженерної освіти у цілому світі.

Ім’я Степана Тимошенка добре відоме багатьом поколінням інженерів та спеціалістів у різних галузях механіки, він є визнаним світовим авторитетом в такій ділянці механіки, як опір матеріалів. За його підручниками, що стали класичними, навчалися інженери кількох поколінь безлічі країн.

Зрештою, Українська Радянська Енциклопедія в т. 11 (1984 рік) подає відомості про цього вченого (зазначимо: дещо менші на відміну від маршала Семена Тимошенка). Зокрема, що він був у 1917-20 роках професором Київського політехнічного інституту, 1912-17 — професором Петербурзьких інститутів — політехнічного, інженерів шляхів, електротехнічного, 1919-20 — директор Інституту технічної механіки Української Академії наук. У 1920 році емігрував у Югославію, у 22-му переїхав до США. Працював професором у Мічіґанському і Стемфордському університетах. З I960 року — у ФРН.

З біографією Степана Тимошенка не знайомі навіть науковці. Поза сумнівом є те, що коли б він залишився свого часу на Україні, його земний шлях був би обірваний десь на Соловках або ж на Колимі, в 33-му, а можливо в 37-му, як це сталося з багатьма українськими вченими: Степаном Рудницьким, Матвієм Яворським, Михайлом Кравчуком…

Мабуть, те ж сталося б і з його братами: Володимиром, визначним українським економістом, і Сергієм, архітектором і суспільно-політнчним діячем, — про них вже нічого не знайдете в енциклопедичних виданнях, хоча обидва лишили помітний слід в історії науки.

Здається, жодна епоха не була такою неоднозначною щодо людини, як XX століття. З одного боку воно покликало її життєву енергію на творення прогресу і матеріального добробуту, обіцяло неабияку перспективу, а з іншого, це століття спричинилося до відчуття людиною своєї приреченості, неможливості протистояти силі маховика, розкрученого системою. У цьому контексті доля багатьох носіїв інтелекту, світла і розумних ідей в нашій бездержавній країні складалася часто дуже трагічно. Але сьогодні у нас розповідь про вченого Степана Тимошенка.

***

Народився Степан Тимошенко у селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії (нині Сумська область) 23 грудня 1878 року у родині землеміра Прокопа Тимофійовича Тимошенка та його дружини Юзефіни Яківни Сарнавської, доньки відставного військового. Батько походив з кріпацької родини, отримав початкову освіту у поміщицькому домі, закінчив у Харкові за два роки курси землемірів. Мати закінчила жіночу гімназію (Фундуклеївську) у Києві.

Степан був старшим сином у сім’ї Тимошенків. Через три роки після народження Степана народився Сергій у селі Базилівці, де батько орендував ще й маєток Скоропадських. А ще через чотири роки народжується Володимир, майбутній визначний український економіст.

Дитячі роки Степана проходили серед сільських дітей. Першою вчителькою хлопця була мама, а згодом його навчає і готує до вступу у Роменське реальне училище талановитий і досвідчений педагог Михайло Коваленко. Наприкінці травня 1889 року Степан успішно складає вступні іспити до училища.

Ромни (насправді — Ромен) — стародавнє місто, яке з давніх-давен стояло на сторожі земель Київської Руси. Історія, культура міста мала неабияку виховну ауру. Тут свого часу побували Котляревський, Гоголь, Глінка, Шевченко. Пізніше на сценах виступали Кропивницький, Заньковецька, Карпенко-Карий, Садовський, Саксаганський…

А ще місто було осередком кобзарства. Славетний Остап Вересай теж родом з цих місць. Останній гетьман Січі Запорозької, незламний Петро Калнишевський, збудував тут Покровську церкву…

1918 року поставлено пам’ятник Т. Шевченкові за проектом Івана Кавалерідзе. Спогади про Ромни, містечко, посаджене на крутих берегах Сули, з духмяними гаями, Степан Прокопович проніс через усе своє життя, і ті, хто зустрічався з ним у пізню пору його життя, знають, що Ромни — це «найулюбленіша тема його розмов…»

Навчався хлопець добре, хоча треба було докласти певних зусиль до вивчення російської мови, — у батьківському домі спілкувалися виключно українською. Закінчивши училище в 1896 році, талановитий хлопець вступає одразу до двох петроградських вузів: Інституту цивільних інженерів та Інституту шляхів, одного з найкращих навчальних закладів Російської імперії. Перевагу віддав останньому. Тут працювали основоположники транспортної науки — Дмитро Журавський, вчений інженер українського роду з Курщини, Белелюбський, Ясинський. У 60-х роках читав лекції і керував хімічною лабораторією Дмитро Менделєєв. Опір матеріалів і теорію споруд читали у 20-30-х роках славетні Бенуа Клайперон, Габріель Ламе.

Цікаво, що на першому курсі необхідно було вивчати вищу математику — 5 лекцій на тиждень, фізику — дві лекції, хімію — три, основи механіки і статики — дві, будівельне мистецтво — дві і богослов’я — одну. Перелік дисциплін, як на наш час, — вражаючий… А ще ж були практичні та семінарські заняття.

1900 року Степан Тимошенко закінчив успішно інститут, наступного року відбуває рік обов’язкової військової повинності у саперному батальйоні у Петербурзі. Після закінчення служби його приймають лаборантом механічної лабораторії Шляхового інституту. Навесні 1903 року Тимошенко переходить працювати до щойно організованої механічної лабораторії Петербурзького політехнічного інституту. Тут він проводить заняття з опору матеріалів та з теоретичної механіки. Наступного року здійснює поїздку до Берліна, Мюнхена, провідних лабораторій вищих технічних шкіл, а 1905 року у зв’язку з закриттям інституту виїздить за кордон до Німеччини. Працює у Ґеттинґенському університеті у Людвіґа Прандтля — одного із засновників експериментальної аеродинаміки, визначного вченого з теорії пружності і пластичності.

Наслідком цієї діяльності стало отримання низки цікавих результатів, які схвалив сам Прандтль. Це дало можливість Степанові Тимошенку у 28-річному віці очолити кафедру опору матеріалів у Київському політехнічному інституті.

8 січня 1907 року найбільша аудиторія у Київському інституті була переповнена. Лекція Степана Тимошенка перевершила усі сподівання. З цього часу він веде наукову і викладацьку роботу в інституті.

1911 року виходить остаточна редакція його підручника з опору матеріалів. Він перекладався на багато чужинецьких мов, ще й сьогодні за цим підручником навчаються майбутні інженери. зд видатні досягнення В розробці теорії пружності І створення курсу будівельної механіки молодому вченому присуджують премію і золоту медаль імені Журавського. Тимошенко був першим і останнім лауреатом цієї премії.

Але наступають реакційні часи. Царський уряд вирішив обмежити автономію вищої школи. Виходять реакційний Столипінський циркуляр щодо запровадження ряду економічних репресій, посилення політичних репресій. Це спричинило студентські заворушення, протест фупи студентів Київської політехніки. Серед ПІДПИСІВ викладачів стояли і підписи Степана Тимошенка та Євгена Патона. Це призвело до звільнення з роботи Тимошенка і ще двох професорів міністром освіти у лютому 1911 року. Він залишився без роботи.

Після довгих поневірянь у Петербурзі йому вдалося отримати роботу консультанта з питань міцності на суднобудівному заводі Водночас протягом п’яти років він веде наукову роботу, дослідження, винаходить загальний метод розв’язку диференціальних рівнянь (згодом названий методом Бубнова), викладає у двох вузах — шляховому та електротехнічному. Саме в цей період він написав двотомову працю з оригінального курсу теорії пружності.

Наприкінці грудня 1917 року Степан Тимошенко їде відвідати сім’ю до Києва і більше до Петербурга не повертається. Йому запропонована посада професора в Київському політехнічному інституті.

Настали обнадійливі місяці становлення Української Народної Республіки. Коли до влади прийшов гетьман Скоропадський, а міністром освіти став Микола Василенко, виринуло питання реального створення Української Академії наук. Провідні вчені почали об’єднуватися для вироблення концепції та статуту Академії наук. Було зібрано комісію для вироблення законопроекту про заснування УАН. Цю роботу виконував у дружній співпраці з Володимиром Вернадським і Степан Тимошенко.

Він опікувався питаннями створення відділу механіки для теоретичних та експериментальних робіт. Восени всі члени комісії стали академіками УАН, а Тимошенко очолив організований ним Інститут механіки (нині відомий як Інститут механіки НАН України).

Але знову наступають буремні роки, трагічні з сьогоднішнього погляду роки в історії України, — зміна влади, безправ’я, розгроми, окупація, — все це не могло не вплинути на вченого. У своєму нарисі Микола Сорока пише: «Найдужче обурили Степана Тимошенка денікінці, коли в Києві зірвали напис: «Українська Академія наук». Учений не бачив перспектив для вільної наукової праці і на знак протесту виїхав до Югославії, де викладав у Загребському політехнічному інституті, а затим подався шукати кращої долі до Сполучених Штатів».

З 1922 року працює співробітником однієї американської фірми. Його авторитет стає загальновідомим. І цього ж року він переходить на роботу в компанію «Весгінгауз», читає лекції інженерам з теорії пружності. З 1927 року він стає професором Мічиганського, а з вересня 1936-го — професором Каліфорнійського університету в Стемфорді.

1944 року у віці 65 років Степан Тимошенко подає у відставку, проте університет пропонує йому посаду викладача, який не обіймає кафедру.

Цікаво прочитати зі спогадів Тимошенка таке: «Після довгих вагань я вирішив залишитися в Америці. Тут я розширив свій досвід у справі застосування наукового аналізу до розв’язання технічних задач…, написав ряд курсів, які дістали розповсюдження. Але нового в Америці зробив мало.»

Скажемо людям, що не так і мало зробив учений. Його сімдесятилітня творча діяльність склала цілу епоху в розвитку механіки твердого деформованого тіла. Він став ученим світової слави: теоретик, практик і педагог, автор багатьох фундаментальних підручників, перекладених на різні мови (прикро, але українською мовою жоден з них не перекладено й досі).

Величезні заслуги Степана Тимошенка і в інженерній справі. В «Енциклопедії Українознавства» Володимира Кубійовича читаємо: «Тимошенко — член численних академій і наукових товариств:

УАН (1918), НТШ (1923), УВАН (1947), почесний член Товариства Українських інженерів Америки (1953); серед неукраїнських Академій наук: член Американської Національної, Англійської Королівської, Італійської, СССР, Польської інженерних наук; почесний член Американського товариства інженерів-механіків. Спілки Швейцарських інженерів, член Інтернаціональної Асоціяції мостів та ін. Почесні докторати низки високих шкіл; нагороди і медалі ряду держав». Перелік їх зайняв би у нас не одну хвилину.

Це справді геніальна постать в науці. А чи відвідував Степан Тимошенко коли-небудь Україну, чи за своє життя був у Радянському Союзі?

Доробок генія належить цілому світові. І це правильно. Але серце кожного належить своїй і тільки своїй Вітчизні. Степан Тимошенко належав до тих, кого рідна земля зробила вигнанцем не з власної волі. Можливо найголовніше, найважливіше його слово в науці було б сказане саме тут, якби доля у свій час була прихильнішою. Недаремно його завжди тягнуло у рідні місця.

Так, Степан Тимошенко був у Радянському Союзі двічі, 1958 j 1967 року. Приїздив на наукові симпозіуми. Першого разу побував у Львові, Харкові, Києві, Москві, Ленінграді. [Тут він востаннє зустрічався з Абрамом Йоффе — давнім товаришем дитинства вони навчалися разом в Роменському реальному училищі.] За дру. гих відвідин Тимошенко побував у Ромнах, був у Києві, Москві Ленінграді.

Не виключено, що приймаючи рішення свого часу залишити рідну землю, він мріяв про своє повернення додому. Але ДОЛЯ розпорядилася інакше. [Тут мені хочеться згадати слова Рене Декарта: «…недостатньо мати ясний розум, головне — це добре використати його». Чому згадую ці слова? А тому, що і такої величини людина, як Степан Тимошенко, не був застрахований від більшовицької машини знищення інтелігенції.]

Але залізна ідеологічна завіса, якою від світу відгородився Радянський Союз, невдовзі перетнула всі шляхи додому. Останні роки Степан Тимошенко провів у Федеративній Республіці Німеччини у місті Вупперталі, де мешкала його донька Ганна. Тут на 94-му році життя 29 травня 1972 року і перестало битися його серце. За побажанням доньки, прах Степана Тимошенка похований у могилі дружини вченого в американському місті Пало Альто.

Хоч як би воно було, але багато в чому рішенню Тимошенка виїхати за кордон посприяла позиція і двох його братів у ті буремні роки. Отож, кілька слів про його братів.

Спершу про меншого, Володимира Тимошенка. Визначний український економіст, дійсний член НТШ і УВАН. Закінчив Інститут комунікацій та економіки відділу Політехніки в Петербурзі 1911 року. З 1917 року переїхав на Україну, був економічним консультантом українських урядів та керівником Інституту економічної кон’юнктури при УАН, 1919 року — економічний радник української дипломатичної місії на світовій конференції в Парижі. З 1922 року професор УГА та УВУ в Празі. Одержавши стипендію Рокфеллера, поїхав 1926 року на навчання у США. Докторат економічних наук у Корнельському університеті. До 1934 року викладав економічні науки в Мічіґанському університеті, 1934-36 роки — науковий дорадник у Вашингтонському міністерстві, а в 1936-50 роках — професор Стемфордського університету, автор понад 50 наукових праць. Помер 1965 року в Менло Парк (Каліфорнія).

Цікавою є постать Сергія, який був архітектором і політичним діячем. Вже будучи студентом Інституту цивільних інженерів у Петербурзі, став активним діячем Української Студентської Громади. По закінченні інституту працював у Ковелі, Києві й Харкові (будував будинки в українському стилі). З початком революції 1917 року, член Центральної Ради, член Української Соціал-Демократичної Робітничої партії (УСДРП), лідерами якої були Винниченко, Петлюра, Антонович, Юркевич та інші. 1919-20 роки — міністр шляхів у Кабінеті Ісаака Мазепи, В. Прокоповича і А. Лівицького, 1922-23 будував церкви в передмістях Львова, монастир Студитів у Зарваниці. У 1924-29 роках професор Української Господарської Академії в Подєбрадах, 1930-39 — у Луцьку, головний архітектор на Волині для сільськогосподарського будівництва, активний діяч Волинського Українського об’єднання (посол до польського Сейму, до Сенату). Між іншим, перший голова Товариства імені Петра Могили, що засноване 1931 року з метою ширення релігійної освіти і православної свідомості на засадах соборноправності давньої Української Церкви. Припинило свою діяльність з більшовицькою окупацією Волині 1939 року. З 1946 року у США, де й помер 1950 року. Ось такими були три брати Тимошенки, якими могла б гордитися будь-яка інша нація.

Три обдаровання, три долі, три втрати для України, з однієї лише родини. Усіх їх прийняла у своє лоно чужа американська земля, а серце кожного належало Україні і прагнуло зробити для неї багато доброго. Згадавши, пам’ятаймо. Пам’ятаймо славні імена подвижників української культури, до роду яких належать три брати з роду Тимошенків — Володимир, Сергій і Степан.

Література:

1. Лозбень В. Л. Механік, якого визнав світ. — У кн.: Аксіоми для нащадків. / Упорядник О. Романчук. — Львів: Меморіал. — 1992. — 544 с.
2. Писаренко Г. С. Степан Прокопович Тимошенко. — К.: Наукова думка. — 1979. — 195 с.
3. Писаренко Г. С. Степан Прокопович Тимошенко. — М.: Наука. — 1991. — 236 с.

1. Передача прозвучала в ефірі 14 квітня та 12 травня 2002 року. [↩]