Славетний освітянин — Василь Каразин
Григорій Ващенко
Дозвольте мені, пане професоре, на правах ведучої від імені І Національного радіо1 щиро привітати Вас, нашого невтомного автора, із вашим високоліттям, яке так тепло відзначили наукові кола. Древні греки говорили, що життя — це не прожиті роки, а те, що залишається у пам’яті нащадків. А я нагадаю нашим шановним слухачам, що Ви увійшли в історію української науки і культури як учений — енциклопедист, творець Словника фізичних термінів, автор багатьох наукових праць і розвідок, відкривач зірок першої величини на небосхилі української науки. Це завдяки Вам побачила світ Біблія, перекладена українською мовою Кулішем, і безцінна книга творчого спадку Ганни Барвінок. Ви один із перших фізиків удостоєні Огієнкової премії, заслужили також премію фонду Тараса Шевченка. Нині очолюєте Міжнародне Енциклопедичне бюро з фізики. І віриться, що й тут подивуєте Україну. Даруйте, не все зроблене і відкрите я зможу перерахувати зараз, але хочу побажати Вам від усього нашого колективу такої ж дивовижної працездатності, і сили духу, невичерпної енергії і великого людського щастя, звичайно. Нехай не гасне ясна зоря долі Вашої, нехай не гасне світ науки.
— Дякую, Еммо Антонівно, а мені хочеться сьогодні привітати всіх наших слухачів, а особливо тих, хто вчить і вчиться з днем знань. Знання — це найбільше наше багатство. Ще дуже мало знаємо самі про себе, і я справді вдячний українському радіо за можливість доносити до людей те, що вдалося пізнати мені. Без знання історії свого краю, свого народу не матимемо самоповаги. Згадаймо слова Михайла Грушевського, написані у передмові до першого тому його знаменитої праці «Історія України-Руси»: «Вправді, невеселий переважно образ дає нам наша історія, сумніший, може, часом, ніж інші, але суспільність, що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на неприкрашену правду минулого, щоб зачерпнути в ній не зневагу, а силу».
Ось і ми в наших передачах намагаємось повертати людям бодай невелику частину нашої історії, втілену в долях її кращих синів і дочок. Здається, робимо для України добру справу.
Принаймні, хочемо вірити, що це так і є. Але не за нами тут слово, за нами діло. Отож, ми сьогодні розкажемо про грецько-український рід Караджі-Каразиних, найяскравішим представником якого був Василь Назарович Каразин, якого сучасники і дослідники життя й діяльності називали «палким українським Ломоносовим».
Доля Василя Каразина засвідчила, на думку його першого біографа Якова Абрамова, один із найвиразніших прикладів несправедливості історії: видатна особистість, котра за науковими знаннями та ідеями стояла на ціле століття попереду свого часу, залишається забутою для суспільства.
Що це, справді, — химера долі, чи історичні колізії?
На ці запитання дав відповідь наш час. Василь Назарович Каразин на повен зріст стоїть тепер на залізному постаменті при вході до Харківського Національного університету, що від 1999 року носить його ім’я. А в Миколаєві на цивільному кладовищі є напівзабута могила-склеп, у якому покоїться прах цього велета духу — Василя Каразина. Усередині — стела з написом: «Виновник учреждения в России Министерства Народного просвещения, основатель Харьковского университета, учредитель и правитель дел филотехнического общества, помещик, поставивший первым крепостных людей на степень людей свободных, возводитель цветущей торговли и благосостояния граждан Харькова, естествоиспытатель, подавший первую мысль о возможности сделать из метеорологии науку точную, полезную для людей, почетный член двух университетов — Московского и Харьковского, член разных обществ, русских и иностранных, штатский советник и „кавалер'». Ця стела і цей напис стоять тут від 1842 року.
Напис і пам’ятник. Чи це все, що залишив по собі цей геніальний чоловік, цей греко-українець, як він сам себе називав, на рідній українській землі?
Відповідь почуєте у подальшій розповіді. Найцікавіші розповіді про героя нашої передачі почерпуємо із книги Олени Узбек: «Василий Каразин из рода Караджи», що вийшла у Харківському видавництві «Майдан» цього року. Цікаво, що в цій російськомовній книжечці вміщене українське слово прапраправнучки Василя Назаровича Каразина по братові Іванові — Лариси Дешко. Ми вдячні цій людині за пропозицію підготувати передачу про свого знаменитого предка. Я прочитаю це слово: «Несхожі шляхи наші в сьогоденні, — пише Лариса Дешко, — несхожа доля спіткала і пам’ять Каразиних в різних частинах України. Але в ювілейний для мого прапрадіда рік довелося відчути, як тисячі невидимих ниток в’яжуть нас, сучасників, з часами минулими, що всі ми разом і кожний поодинці є нащадками наших батьків і дідів, спадкоємцями нашої непростої, але незабутньої історії. І хочеться сказати всім: „Дорогі нащадки! Вклонімося могилам наших предків, розчистімо їх від бруду та бур“янів, відновімо знищені хрести! Згадаймо, як любили вони, наші предки, свою (нашу) землю, що несли їхні високі душі людям. Може, це допоможе нам в сьогоденні, може озвуться наші серця, адже тече в наших жилах та сама кров, і ті ж космічні промені пронизують нас, і той же генетичний код несемо ми в собі. І повірте, очистившись в такий економічно скрутний час від бруду непам’яті, ми станемо героями для своїх дітей, як наші предки стали героями для нас…'». Прекрасні слова для духовного заповіту нам.
А тепер — життєпис Василя Назаровича Каразина.
***
Народився Василь Каразин 10 лютого 1773 року в селі Кручик нині Харківської області. Хлопчика батьки мали намір назвати Богданом, але при хрещенні дитині дали ім’я Василь. Його батько Назар Олександрович був офіцером, який прославився в багатьох війнах Російської імперії і за це був пожалуваний царицею Катериною II у вічне і потомствене володіння селом Кручик з 244 душами кріпаків. Через нещасний випадок помер в 52-річному віці. Епітафію на могильній плиті написав сам Григорій Сковорода. Перші рядки були такі: «Назару Александровичу господину полковнику Каразину память буди и буди и успокоение».
Мати Василя, Варвара Яківна, походила з козацького роду Ковалевських — одного з древніх родів України. По батьківській лінії рід Ковалевських походив від козацького старшини Семена Ковалевського, брат якого командував кіннотою у Богдана Хмельницького.
Ось у такій сім’ї народилося двоє синів, Василь та Іван. Так чи ні, є версія, що в ролі домашнього вчителя дітей Каразина був Григорій Савич Сковорода.
Початкову освіту Василь Каразин набув у приватному харківському пансіонаті. В 10-річному віці граф Румянцев записав його до кірасирського полку, аз 1791 року він вступає на військову службу сержантом в лейб-гвардію Семенівського полку в Петербурзі. Перед ним відкривається шлях діда й батька до військової кар“єри. Проте хлопця вабила наука. Він відвідує лекції у гірничому училищі, де удосконалює знання в ділянці математики, фізики, хімії, медицини. Врешті-решт молодий юнак задумується над реаліями життя і під впливом французької революції доходить думки, що саме простий народ є істинним творцем життя, історії. Тому восени 1795 року він приймає рішення залишити військову службу і повернутися на Україну до свого маєтку в Кручик. Наступного року, всупереч рідним, одружується з чотирнадцятирічною кріпачкою Домною, вихованкою матері.
Завершувалося XVIII століття, наступили значні переміни на російському престолі після Петра та Катерини. Спочатку престол зайняв син Катерини Павло, який почав провадити політику гоніння на ліберальні думки. Запроваджувалася жорстока цензура на видання, заборонялися поїздки за кордон, перейменовувалися міста. Як сприйняв ці переміни молодий Василь Каразин? Каразин настільки був обурений свавіллям сорокадвохрічного царя Павла, що надумав виїхати за кордон. З молодою дружиною при надії і ще одним кріпаком відправився він через Псков до кордону. На березі Німану їх було схоплено та ув’язнено спочатку у Віленській фортеці, а пізніше перевезено до Санкт-Петербурга. Не перенісши стресів, у фортеці помирає його молода дружина під час пологів. Василь Каразин пише листа цареві, в якому вказує на його жорстокість. І все ж, незважаючи на це, Павло І призначає молоду людину в канцелярію державного скарбника і директора медичної колегії колежським перекладачем. За короткий час Василь Каразин написав фундаментальну працю «Історія медицини в Росії» та історико-політичний трактат «Про причини поступового падіння курсу (рубля) і про заходи підняття його».
Але влада на царському престолі знову міняється. Імператора Павла І було задушено, а престол посідає його син Олександр І, який виказує ліберальні настрої. Як же складалися взаємини Василя Каразина з новим імператором?
Каразин подає йому спершу програму реформ в державному керуванні, господарюванні, культурі, пише про необхідність поступового скасування кріпацтва, про дозвіл на приватну власність, поліпшення умов розвитку сільського господарства, промисловості, зовнішньої та внутрішньої торгівлі. Відповідь імператора при першому побаченні була непередбачуваною:
«Говоріть зі мною і надалі так відверто». Каразину дозволено писати імператору в обхід канцелярії. Цар присвоює йому чин колєжського радника, їхні стосунки стають дружніми.
Це надихає Каразина і він поринає з головою у справу організації народної освіти. Так, за його ініціативою у вересні 1802 року було створено Міністерство народної освіти, аналогів якому не мала жодна країна Європи.
«Народна освіта», — який прекрасний вислів! — писав він у захваті, доводячи, що тільки народна освіта приведе російську імперію до процвітання. Ставши державним чиновником, живучи турботами про освіту, культуру і економічний розвій Росії, чи не забував Василь Каразин своєї Батьківщини — Слобожанщини?
Адже ж він певно добре знав, що населений працьовитим і талановитим народом південний край Росії, себто Україна, мав лише Києво-Могилянську академію (1631 рік) та Харківський Колегіюм (1726 рік).
Зрештою, в усій Російській Імперії було всього три університети: Московський (1755 p.), Віленський (1579 p., реорганізований в 1803 р.) та Дерптський (1632 р. реорганізований в 1802 p.). Питання про запровадження в Росії нових університетів справді було на той час актуальним, і Олександр І погодився з рішенням Комісії училищ про відкриття ще двох університетів — у Києві і Казані. Але несподівано рішення комісії було змінене: замість Києва вирішено було відкрити університет у Харкові. Саме завдяки Василю Каразину. Це унікальний приклад того, що може зробити воля однієї людини. Неймовірно уявити, скільки зусиль доклав Каразин, щоб подолати всі труднощі: це насамперед, відсутність в першу чергу коштів, кадрів, матеріальної бази, до того ж змінюється милість імператора Олександра І на зневагу до нього, та й дворяни не вірять у можливість реалізації цих планів. І все-таки 24 січня 1803 року було дозволено відкрити університет в Харкові.
Але Василь Каразин 1804 року був усунений від університетських справ, звільнений і з Міністерства освіти. І це попри те, що він ставив перед собою високу мету: «Блажен вже стократно, коли випадок дав мені можливість зробити найменше добро моїй милій Україні, вигоди якої так міцно у розумінні моєму пов’язані з вигодами велетенської Росії».
Та зусилля вченого не залишилися марними. Його справу продовжили вихованці Києво-Могилянської академії, професори Ілля Тимківський та Іван Рижський (саме він стане згодом першим ректором університету). І от 29 січня 1805 року відбулося урочисте відкриття університету в Харкові. Самого Василя Каразина на відкритті не було. Не взялося до уваги і те, що він сам збирав кошти, залазив у шалені борги, закладав свій маєток, переймався усім — від чорнильниці до місць в студентському гуртожитку, а також подарував університету свою бібліотеку.
Очевидець тих урочистостей, товариш і соратник Василя Каразина, Фотієв писав йому в Кручик: «Велике зібрання дворян і громадян із сусідніх губерній були невимовно задоволені і радісні; самі зоїли у захваті запитували і визнавали, що цим щастям, поза всіма сумнівами, Україна Вам одному зобов’язана. Ті, хто Вам були віддані, кому сердечні почуття і наміри Ваші були відомі, захоплено благословляли Ваше ім’я».
Університет було відкрито. Ім’я Василя Каразина на урочистостях не згадувалося. А чи згадувалося ще одне ім’я, що було і є символом слави науки, культури, мистецтв України XIX століття, ім’я Григорія Сковороди? Не знаємо. Але університет в Харкові без впливу та зусиль Сковороди не міг з’явитися. Ось як пише про це видатний фольклорист, етнограф і літературознавець, дійсний член ВУАН (з 1919 року) Микола Сумцов: «Не зшитки його творів, що пересилалися від автора до мирних приходських священиків і друзів його поміщиків, а життя і усне слово Сковороди діяли потужно. Найліпшим доказом сили Сковороди є те, що без нього, певною мірою, ще довго не було б засновано першого в Україні університету. Заходи Каразина щодо відкриття його у Харкові були успішними й тому, що у 1803 році перші з тих поміщиків, які підписалися на нечувану суму у 618 тисяч карбованців сріблом для заснування його, були здебільшого непомітно підготовлені до цього: всі вони були або учні, або знайомі та друзі Сковороди».
(Цікава деталь, що Микола Сумцов був не лише видатним вченим, етнографом, істориком, який працював над створенням систематичної історії української літератури XVII віку, а й відомим популяризатором української культури. Сумцов першим серед харківської професури почав читати 1906 року лекції українською мовою, аж поки влада не заборонила. Він був одним із перших засновників Харківської громадської бібліотеки, написав близько 800 наукових праць.)
А опальний Василь Каразин перебуває з 1804 року у своєму запущеному маєтку в Кручику. Тут він побудував першу школу для селян, звільнив своїх кріпаків від визискувань духовенства, передав селянам у спадкове володіння землю. Тут вдруге одружується. Його дружиною стає Олександра Василівна Бланкеннагель, дідом якої був історик Іван Голиков. Згодом його велика бібліотека, що налічувала близько півтисячі друкованих і рукописних книг, перейшла до Василя Каразина. А ще він передплачує багато наукових журналів. Впродовж усього життя його захоплювала наука, а найбільше наукові досягнення в різних ділянках природознавства. Найбільш перспективними і цікавими він вважав хімію і метеорологію. Він вперше обґрунтовує створення мережі метеорологічних станцій по всій Росії. І лише через півстоліття ця думка була повторена французьким астрономом Левер“є і сприйнята науковим світом. 1814 року Каразин звертається до царя з проханням допомогти у реалізації дослідження атмосферної електрики, у своїй праці «Про можливість прикласти електричну силу верхніх шарів атмосфери до застосування людиною» він пише: «Людина може примусити собі підкоритися і електричну силу, подібно тому, як підкоряються їй тварини, вода, повітря і вогонь. О, як бажав би я, аби доля саме Росії дозволила зробити цей важливий крок задля науки і користі роду людського».
Прикро, але жодної підтримки винахідник від царя не отримав. Не знайшла підтримки його ідея парового двигуна, яка була реалізована лише через тридцять три роки в Англії. Василь Каразін робить другий винахід — парове опалення. І знову-той самий результат: 1841 року якийсь собі німецький інженер Кіпферлінг отримує авторське свідоцтво на парову систему опалення.
Наукова діяльність вченого була багатогранною. Ось лише перелік його наукових зацікавлень та отриманих результатів винахідництва: 1814 року розробляє спосіб отримання селітри на добриво за допомогою електролізу, в Кручанській лабораторії Василь Каразин виготовляв такі лікарські засоби і хімікалії, як скипидар, соду, крохмаль, нашатир, мідний купорос, есенції трав, желатин; і удосконалив засоби топлення сала, виготовлення свічок із воску, добування вапна, добування рослинної олії, виготовлення мила і цементу. Каразин запропонував новий спосіб вичинення шкіри, виведення нових сортів пшениці, ячменю, жита; одержання спирту з картоплі; розробив нові способи консервування та сушки плодів; спосіб бальзамування тварин.
Навдивовиж багато працював Василь Каразин. Недарма його визнало наукове співтовариство країни. Він був почесним і дійсним членом семи наукових товариств Росії, обирався в різні роки членом колегій Московського та Харківського університетів, Московського товариства природознавців, Товариства любителів російської словесності при Московському університеті, Товариства історії та старожитностей та багатьох, багатьох інших. Був він жалуваний і «ласкою» царя. 26 листопада 1820 року його було ув’язнено на 6 місяців у Шліссельбурзькій фортеці, а потім заслано у село Кручик. До самої смерті йому було заборонено проживати у Москві та Санкт-Петербурзі через бурхливу діяльність, через поради царям не втручатися у життя чужих країн і через реформаторські ідеї щодо суспільного устрою Росії. Насамкінець життя Каразина, Леонтій Дубельт — управитель третього відділу царської канцелярії, той самий, що виявляв особливу ненависть супроти Шевченка у справі розслідування Кирило-Мефодіївського братства, напише у доповідній записці царю, що Каразин «вже за віком своїм не може бути шкідливим».
Хотілося б розповісти про ще одну ділянку діяльності Василя Каразина. Його наукові інтереси поширювалися і на гуманітарні галузі. Він написав ряд оригінальних праць з історії рідного краю. Таких як. «Про давнину Слобідсько-Української губернії», «Погляди на українську старовину» тощо.
Найбільш влучну характеристику діяльності Каразина дав його біограф, письменник українського походження Григорій Данилевський в книзі «Українська старовина. Матеріали з історії, української літератури і народної освіти», що була видана у Харкові в 1866 році, назвавши Василя Каразина «палким українським Ломоносовим», людиною, яка все своє життя сповідувала одну мету — творити для процвітання рідного краю.
1811 року Василь Каразин засновує у Харкові філотехнічне товариство, до якого входили землевласники багатьох губерній України. Мета товариства — об’єднати діяльність землевласників, щоби спільними зусиллями берегти природу, раціонально вести господарство, розвивати промисловість. До 1918 року з 19 тисяч карбованців, витрачених цим товариством, 10 було з коштів Каразина. Для популяризації діяльності товариства Каразин видавав щомісячний журнал «Об’яви громаді від філотехнічного товариства».
Український вчений і письменник, професор історії техніки, академік Академії наук УРСР Віктор Данилевський, відзначаючи роль Каразина і його однодумців, зазначав: «Розвиток цих починань привів у другій половині XIX століття до створення Російського технічного товариства, Товариства технологів, Політехнічного товариства, Товариства цивільних інженерів, Електротехнічного та інших технічних товариств, на чолі яких стояли видатні російські діячі в галузі техніки та технічних наук».
В останні роки перебування в Кручику вчений зайнявся виноградарством та виноробством. І тут він започаткував кілька методик отримання високоякісного вина. За пропозицією Міністра державного майна Каразину було дозволено перевірити свої методики на Тавриді, в Криму. Восени, повертаючись додому із численних експедицій, Василь Каразин добре промок і застудився. То ж хворим прибув до Миколаєва, де служив при головнокомандуючому чорноморського флоту адміралові Лазареву його улюблений син Філадельф. Василь Каразин думав, що скоро видужає і повернеться до Харкова. Але хвороба не відступала. Йому ще вдалося дописати звіт про кримську поїздку «Неупереджений погляд на південний берег Тавриди і на його вироби».
4 жовтня 1842 року Василь Каразин у присутності сина Філадельфа помер. Поховано його на цивільному цвинтарі в Миколаєві, а ім’я генія надовго було забуте.
Доля не була надто прихильною до Василя Назаровича Каразина. А був він людиною видатною в усіх вимірах своїми унікальними здібностями, людиною, яка на століття випередила свій час, взірцем незвичайної моральної висоти, сміливості і прямоти, людиною, яка мала право сказати: «Я тішусь тим, щоби принести і колись, може, уже не раніше, як після моєї смерті, користь дорогій моїй Вітчизні. І тоді сподіваюся бути виправданим».
Цей час настав. Хай не згасає пам’ять про славетного сина двох великих народів — українського і грецького — Василя Назаровича Каразина. То наша слава.
Література:
- Енциклопедія Українознавства / Гол. ред. д-р Володимир Кубійович. — Молоде життя. — 1959. — Т. 3. — С. 958.
- Бублик С., Шматко О. «…Був людиною всесвітньою». // Світ. — 1998. — №19.
- Узбек Е. Василий Каразин из рода Караджи. — Харків: ООО «Майдан». — 2002. — 132 с.
- Передача прозвучала в ефірі 21 вересня 2002 року. [↩]
