«Наша Парафія»

Богда́н (Федір) Олекса́ндрович Кістяко́вський (4 (16) листопада 1868, Київ — 16 квітня 1920, Єкатеринодар) — правознавець, громадський діяч, український філософ права і соціолог неокантіанської орієнтації, один з організаторів Академії наук України. Наукові праці присвячені теорії права і соціології. Писав на політичні теми в російських журналах: обороняв правопорядок і демократичні принципи, обстоював конечність конституції, критикував «убожество правової свідомости» російської інтелігенції. Завзятий драгомановець. За гетьманської держави член юридичної комісії для громадянства.

У нас сьогодні нелегка задача — розповісти1 про дивовижно талановиту українську родину Кістяківських, з якої вийшли відомі юристи, хіміки, біологи, фізики, культурні і державні діячі. Сьогодні далеко не всі знають, що наш співвітчизник Джордж (або Георгій) Кістяківський — вчений хімік зі світовим ім’ям, професор Гарвардського університету, який був радником президента Ейзенхауера з питань науки і техніки, співтворцем американської атомної бомби, а потім борцем проти неї — також виходець із цієї славетної родини.

Сподіваємося, що ми підготуємо передачу про Георгія Кістяківського і про його братів. А сьогодні наша розповідь про його батька — Богдана Кістяківського. Почну ось з чого. В кінці минулого року мені з групою колег пощастило бути в Бостоні, в Массачусетському технологічному інституті. Мета — створення відеофільму про визначного українського вченого — фізика Олексу Смакулу. Довелося нам побувати і в Українському науковому інституті Гарвардського університету. Теперішній директор інституту професор Роман Шпорлюк в обмін на книгу про Івана Пулюя подарував нам книгу асоціативного професора історії Сюзани Хойман «Кістяківські». Саме ця книга і відкрила історію роду і постать Богдана Кістяківського.

Ім’я Богдана Кістяківського не знайдемо в жодному енциклопедичному виданні чи персоналіях Академії наук УРСР. Це при тому, що певно немає іншої такої славетної родини в Україні, яка б впродовж століття дала цілу плеяду талановитих вчених. І лише в наш час з’явилася книга Лариси Депенчук «Богдан Кістяківський», у 1995 році у видавництві «Основи». В анотації до книги читаємо: «Богдан Кістяківський — філософ, правознавець, публіцист, дійсний член Академії наук України, обраний до її складу в 1919 році. Учений належить до числа тих подвижників, які зробили чималий внесок у розвиток науки, але згодом були викреслені з радянської офіційної історії. Син відомого українського правознавця Олександра Кістяківського, спадкоємець політичних поглядів Михайла Драгоманова, послідовник неокантіанської філософії, Богдан Кістяківський займає визначне місце в історії світової та української філософії і політології».

Знову трохи історії…

У списку реєстрових козаків значився український рід Безбородьків. Найвідоміші представники роду: Андрій — генеральний писар; Олександр — «світлійший князь Російської імперії» XVIII століття та Ілля — генерал, учасник турецької війни 1787-1791 років.

Саме його стараннями 1820 року відкрито у Ніжині ліцей імені князя Олександра Безбородька. Це він, граф Безбородько, дав вільну кільком хазяйновитим, письменним кріпакам. Серед відпущених на волю був і Омелян Васильович Кістяківський, управитель родового маєтку графа Іллі Безбородька у Стольному на Чернігівщині. Від Омеляна Кістяківського й пішла ця славетна гілка роду Кістяківських. Так, син Омеляна Федір закінчив Чернігівське духовне училище, став священиком у селі Городище, тепер Бахмацького району. Чернігівської області. Мав семеро синів, які отримали також духовну освіту. Найвідомішим серед синів отця Федора став Олександр — «український історик права, вчений-криміналіст. В 1857 році Олександр закінчив юридичний факультет Київського університету. З 1864 року — приват-доцент, а з 1869 року і до кінця життя (помер 1885) — професор кримінального права та процесу. Досліджував українське звичаєве право, судовий устрій Гетьманщини. Дослідив і видав збірник законів «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1879 рік)…

У Києві Олександр близько затоваришував з Володимиром Антоновичем — істориком, професором Київського університету та з етнографом і громадським діячем Павлом Чубинським. Стає активним учасником «Старої Громади», історичного товариства Нестора-літописця.

У 1884 році, за рік до смерті, Олександр Кістяківський занотовує у щоденнику таку думку про головний напрям розвитку світового українства 1870-1880-х років: «… Драгоманов мріяв створити соціалістичне радикальне українофільство, я ж думаю про створення українофільства як національної свідомості. Українофілом повинен бути практично кожен житель Малоросії… Українофільство повинно бути практичним, кожен, працюючи у своїй галузі на своєму терені, на який поставила його доля, повинен бути національним, — це так звана мала політика, на відміну від великої, так званої драгоманівської політики».

Олександр Кістяківський обстоював погляд на спадкоємність між політичними ідеями Кирило-Мефодіївського товариства та діяльністю громад. Він зокрема писав: «Українська Громада мала своєю програмою-мінімумом яскраву конституційну організацію і відігравала видатну роль у загальноросійському конституційному русі».

До речі, його книга «Дослідження про смертну кару» принесла йому велику славу. Навіть Лев Толстой був у захваті й використав її у пізніших своїх творах.

В сім’ї Олександра Кістяківського було четверо синів. Троє з них стали юристами, а один — Богдан — успадкував від батька нахил до філософського дослідження проблем права і порівняльно-історичний підхід до їхніх розв’язань.

Ігор став приват-доцентом Київського, а потім Московського університетів, міністром внутрішніх справ в уряді гетьмана Скоропадського, емігрував до Парижа і закінчив життя як діяч російської еміграції.

Старший син Володимир служив лише науці і в політику не втручався. Це про нього можна знайти статті у різних наших та зарубіжних довідниках та енциклопедіях. Зокрема, в Українській Радянській Енциклопедії читаємо: «Володимир Кістяківський — радянський фізико-хімік,… закінчив 1889 року Петербурзький університет. У 1903-34 — професор Петербурзького, потім Ленінградського політехнічного інституту, 1934-39 — директор Колоїдно-електрохімічного інституту АН СРСР (тепер це Інститут фізичної хімії). Він — засновник сучасної вітчизняної електрохімії, творець плівкової теорії корозії металів. Вважав себе учнем Дмитра Менделєєва. В буремні часи революції Володимир Кістяківський з великими труднощами дістається до Києва і вже на початку 1919 року його обирають дійсним членом Української Академії наук. Але в Києві він не затримався довго. У травні 1922 року він погоджується зайняти залишену посаду у Ленінградському політехнічному…

***

Другий син Олександра Богдан, про якого наша сьогоднішня передача, народився 16 листопада (за новим стилем) 1868 року. Мати, Олександра Іванівна, була донькою російського офіцера, за походженням з остзейських німців. Її мати належала до родини Чубинських. Павло Чубинський, автор слів гімну «Ще не вмерла Україна», був її двоюрідним братом. Хрещеним батьком Богдана був Володимир Антонович — представник народництва в українській історіографії, творець «київської школи» істориків. З хрещеником у Антоновича в майбутньому склалися гарні стосунки. Він, на відміну від свого старшого брата Володимира, постійно тягнувся до громадсько-політичних подій. Так, навчаючись у гімназії, Богдан організував гурток «саморозвитку», в якому читали українську нелегальну літературу. Це призвело до виключення хлопця з гімназії.

Коли Богданові виповнилися 17 років, помирає його батько. Слід сказати, що він на все життя зберіг повагу до свого батька, став згодом видавцем однієї з найзначніших праць Олександра Федоровича «Дослідження про смертну кару».

Після смерті батька Богдан багато часу проводив у домі своєї тітки Варвари Іванівни та хрещеного батька Володимира Антоновича.

На прохання матері, у 1886 році Богдана прийняли до Чернігівської гімназії. Він багато вчиться, маючи на меті вступити до університету. 1888 року він екстерном складає випускні іспити у гімназії в Ревелі і вступає на історико-філологічний факультет Київського університету Святого Володимира.

Відомо добре, що юнацькі роки є важливим періодом у формуванні світогляду людини. Згодом Богдан Кістяківський напише про цей період свого життя так: «Я народився в одному з найбільших, а, значить, зрусифікованих міст України, …походжу з дуже інтелігентної родини… до цього часу я проклинаю свою долю за те, що виховувався не в рідній школі, що в дитинстві мало слухав рідні пісні, що моєю фантазією володіли не рідні казки, що з літературою познайомився не на рідній мові і що я ріс чужий тому народові, серед якого жив, чужий моєму рідному народові. Лише в юнацькі роки я почав серйозно вивчати українську мову, познайомився з українською поезією, піснею, літературою, полюбив український театр, і вважаю, та й завжди вважав, що лише з цього часу я почав ставати особистістю, культурною людиною. Ті душевні переживання, що пов’язані з цим періодом мого життя, надзвичайно посилили мої здатності сприймання, на мене стала справляти глибоке враження російська і європейська лірика, тоді ж я раптом зрозумів суть драми, і в мене створився зовсім новий погляд на літературу». Це цитата зі статті Кістяківського «До питання про самостійність української культури», надрукованої в журналі «Русская мысль» в 1911 році, коли Богдан став справжнім українофілом.

Окрім згаданого професора Володимира Антоновича, сильний вплив на Богдана справили Михайло Драгоманов і галицькі радикали — Іван Франко та Михайло Павлик. На початку червня 1889 року він три дні перебував у Львові, де його гостинно приймала родина Франка. Він навіть хрестив сина Франка, Тараса. Дружина поета, Ольга Федорівна, запропонувала йому відпочити у Карпатах — у рідному селі Франка Нагуєвичах. Цілий місяць він жив там, ходив пішки до Борислава, їздив до Угорщини, у Чернівці, Брав участь у розповсюдженні літератури, яка проповідувала вільнодумство. Але все закінчилося арештом. У жандармському донесенні, зокрема, йшлося: «За повідомленнями австрійських властей, у названих студентів (Кістяківський, Маршинський, Деген) знайдено листи з Києва, Парижа, Женеви і Болгарії, між іншим, від емігрантів, зміст яких явно свідчить про участь цих осіб у революційному русі».

Наслідки: виключення з університету. Далі був Харків — знову виключення, потім — Дерпт (Юр“єв, тепер Тарту), юридичний факультет. Тут він серйозно займається наукою, відвідує лекції професора Бодуена де Куртене, вивчає німецьку, сербську, французьку, англійську, естонську, польську, болгарську, чеську. Має намір перевидати дисертацію свого батька (цю ідею подала мати Олександра Іванівна). Але полонить Богдана нове захоплення. Польські студенти знайомлять його з марксизмом. Він так захопився цією ідеологією, що переклав російською мовою «Ерфуртську програму», яка вперше була опублікована в Коломиї зусиллям Михайла Павлика. І знову — арешт, і знову — виключення.

І не дивно. За спогадами сучасників, якщо Богдан звертав свою увагу на якесь явище в суспільному житті, він прагнув оволодіти ним всебічно, вивчаючи, аналізуючи, узагальнюючи. Вже тоді помітні були в ньому задатки наукового мислення, які так виразно проявилися пізніше в його наукових працях. Захоплення марксизмом та соціал-демократичним рухом, зв’язки з нелегальними діячами не могли бути не поміченими. То ж зазнав він і переслідувань, і Лукянівську в’язницю звідав. Під час обшуку у нього знайшли 50 номерів журналу «Народ» і заборонену марксистську літературу. Відсидів 6 місяців і на два роки був позбавлений права навчатися в російських університетах. Отож, Богдан Кістяківський вирішує поїхати до Берліна для завершення навчання. 1895 року вступає на філософський факультет, де навчається під керівництвом професора Зіммеля, відомого філософа і соціолога, згодом продовжує навчання в Страсбурзькому та Гейдельберзькому університетах. В 1899 році Кістяківський захищає дисертацію і стає доктором філософії. Цього ж року він повертається до Росії, у Петербург, де його чекає наречена — донька відомого українського педагога, діяча «Старої Громади» Вільяма Беренштама, який був організатором порівняно повного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, автором спогадів про Костомарова. Марія, ставши дружиною Богдана, також провадила національно-просвітницьку роботу серед селян, допомагала видавати просвітницькі книги. До речі, за цю діяльність вона також була засуджена і на три роки відправлена до Вологди, незважаючи на те, що у них уже було немовля (отой син Георгій, який став радником Президента США). Була в їхньому житті й така гірка сторінка. Після захисту дисертації марксизм повністю вивітрився з голови Кістяківського. Він стає одним з найпереконливіших критиків насильницької суті цієї теорії. «Не треба сприяти заміні самовладдя Романових Божою милістю самовладдям Леніна в ім’я самодержавного народу», — писав згодом Богдан Кістяківський.

Але на 1902 рік припадає його тісна співпраця з Петром Струве у штудґардському виданні «Визволення» і у «Проблемах ідеалізму».

(Петро Струве — російський буржуазний економіст, філософ, представник «легального марксизму». Згодом став супротивником революційного марксизму, особливо вчення про соціалістичну революцію і диктатуру пролетаріату. З низки питань приставав до вульгарної політичної економії, заперечуючи існування об’єктивних економічних законів. Один з теоретиків і організаторів буржуазного «Союзу визволення».)

На цей час припадає найяскравіший період науково-творчої роботи Богдана Кістяківського. Він викладає в Москві, де обіймає посаду приват-доцента в університеті. Пише книгу «Соціальні науки і право», бере участь у підготовці книги «Віхи» (збірник статей визначних російських мислителів). Ця невелика книга містила статті семи відомих філософів, яких сьогодні ми можемо назвати великими: Бердяева, Булгакова, Струве, Гершензона, Ізгоєва, Франка і Богдана Кістяківського. Вони були непримиренними ворогами насильства, доводили хибність революцій для людського прогресу, обстоювали зверхність духовних цінностей над політичною боротьбою. Богдан Кістяківський опублікував у цій книзі свою статтю «На захист права» («Інтелігенція і правосвідомість»).

«Правовий устрій являє собою складний механізм, в якому частина сил діє суто механічно, — писав Кістяківський. — Проте для приведення в дію цього апарату і правильної його роботи необхідна неперервна духовна активність усіх членів суспільства. Кожна особа повинна постійно внутрішньо і вочевидь працювати над здійсненням і творенням права. Напружена духовна діяльність особи перетворює в суспільному житті необхідне в потрібне. Тут здійснюється правдива творчість».

З часом сталося ідейне розходження з Петром Струве. Причиною було ставлення Струве до українського питання: він заперечував необхідність вирішення цього питання навіть в царині мови й освіти. Струве доходить висновку, що гегемонія російської культури в Росії є продуктом всього історичного розвитку країни і фактом цілком природнім, а українська культура створюється купкою інтелігентів штучно.

Кістяківський відповів Струве статтею, підписаною «Українець». У ній він стверджував, що «головна риса, яка характеризує ставлення російської громадськості до українства, продиктована не цензурними умовами та іншими зовнішніми обставинами, а чітко окресленим егоїзмом». Ще одна цитата: «Залишається визнати, що народу українському властива особлива воля чи якась містична сила, що спонукає відстоювати його самобутню національну індивідуальність. Отже, прагнення України до своєї самобутньої культури — Божа справа, то жодні земні сили його не поборють. Всякий істинно культурний рух є вияв духу Божого у людині і тому він святий, а насилля над ним є гріх».

У лютому 1917 року Богдан Кістяківський захищає докторську дисертацію в Києві. Його запрошують обійняти кафедру права, він з радістю погоджується, згодом стає деканом юридичного факультету.

Революційні події зустрів без ентузіазму, але з надією. В ці роки він з ентузіазмом сприйняв пропозицію Вернадського і Василенка включитися у розробку статуту та організації Української Академії наук. Плідно працює над здійсненням реформ вищої освіти та наукових закладів України, стає членом Українського Наукового Товариства. В січні 1919 року відділ УАН, на основі рекомендації голови відділу Туган-Барановського, висуває кандидатуру Кістяківського в дійсні члени Академії.

У відгуку академіка Федора Тарановського (цього вченого також не знайдете в академічних довідниках, один з перших 12 дійсних членів УАН, затверджених Скоропадським) вказувалося зокрема: «В його працях ми знаходимо не лише методологічні вказівки, а й зразки їхнього пристосування до найважливіших питань про право і про державу. Особливо багато зроблено Кістяківським для виявлення культурної цінності права і пристосування його як до політичного, так і до соціяльного устрою… В особі Кістяківського ми маємо визначного представника наукового філософського напряму в суспільних науках, зокрема у плані про державу, й глибокого знавця державного права».

25 січня 1919 року Кістяківського було обрано до складу УАН на кафедру державного, адміністративного та міжнародного права, а вже 8 березня Академія надає йому право зайняти посаду штатного академіка на кафедрі соціологи. В цьому ж році він має відрядження від УАН до Ростова для переговорів з Денікіним про умови збереження УАН. Але відповідь Денікіна була: «Украинской академии не существует».

Наступного року Кістяківський іде до Катеринодара, де обіймає посаду професора політехнічного інституту. До Києва повернутися він уже не зміг. На той час його здоров’я було підірване. У квітні він змушений був погодитися на операцію з приводу жовчокам’яної хвороби. Хоча операція минула вдало, проте серце не витримало навантажень, і 29 квітня 1920 року Богдан Кістяківський помирає.

У некролозі по смерті Богдана Кістяківського академік Микола Василенко напише: «Коли переглядаємо зшитки і виписки, які, у великому порядку, залишив після себе Богдан Кістяківський, такий сум бере: стільки невимовлених думок, стільки намічених планів для наукових робіт, стільки свідоцтв упертої творчої наукової праці, яка не задовольнялась старим, а шукала нового, нових шляхів і нових наукових досягнень».

Прикро, але відразу після його смерті ідеї про правову державу були надовго забуті, як було забуто багатьох зі славетної родини Кістяківських. Обставини змусили багатьох з них працювати поза межами України. Доля розкидала їх в різні куточки Землі, а іноді й по різні ідеологічні сторони. Сьогодні, переосмислюючи минуле, маємо повернути славу кращих синів України, відродити славу династії Кістяківських, видати їхні наукові праці, встановити меморіальні дошки, іменні премії та стипендії Олександра (батька) та Богдана Кістяківських.

Література:

1. Депенчук Л. Богдан Кістяківський. — К.: Основи. — 1995. — 174 с.
2. Линник В. Блиск і затемнення Кістяківських. 11 Голос України. — 1994. — №230. — 3 грудня.
3. Кистяковский Б. В защиту права (Интеллигенция и правосознание). // Наше наследие. IV. — М.: Искусство. — 1990. — С. 3-12.
4. Депенчук Л. П. Богдан Александрович Кистяковский. // Очерки истории естествознания и техники. — 1989 — №37. — С. 107-109.

1. Передача прозвучала в ефірі 1 квітня 2001 року. [↩]