«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 

Національна капела бандуристів України ім. Г. Майбороди

«Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство — це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво… І так довго, як житиме в Україні кобзарство, не страшні для українського народу ні Соловки, ні Колими, ні тюрми, ні тортури, ні самі розстріли новітніх лицарів-кобзарів» (Василь Ємець, засновник і перший диригент Капели бандуристів).

Історія цього славнозвісного та унікального колективу розпочалася 1902 року, коли в Харкові відбувся XII археологічний з’їзд, на якому Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. І вдалася вона надзвичайно: «Зал не можна було впізнати. У всіх якісь радісні обличчя, усі товпляться біля сліпих кобзарів та лірників, тиснуть їм руки, запрошують до себе». Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура (навіть ще не вдосконалена, як тепер) — не примітивна деревина зі струнами, вона має широкі можливості, може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.

Нащадок запорозьких козаків Василь Ємець, дуже талановита, високоосвічена людина, 1918 року створив у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців. Саме від цього колективу веде свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України.

Вже до 10-річного ювілею (1928-й) капела виконала більше двох тисяч концертів. Тодішня преса засвідчувала: коли київські кобзарі співають, у залі нерідко всі встають і співають разом із ними. Така була сила впливу на глядачів.

Змінювалися покоління співаків, приходили інші керівники й диригенти, але одне залишилося й залишиться незмінним: капела бандуристів — це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі.

Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла існування та знов відроджувалася. 1923 року колектив відновив свою діяльність під орудою Георгія Копана, а згодом, 1925 року — Михайла Полотая. На рекламі концерту 1923 року подано 6 учасників. 1925 року колектив збільшився до 8 учасників з приходом М. Полотая та В. Потапенка. 1927 року вже було 10 учасників. Колектив розширив свою діяльність численними концертами в Україні, і це сприяло популяризації капели та колективного кобзарства.

У 1930-х, одному з перших періодів тотального наступу московсько-більшовицького режиму на Україну, нашому національному інструментові як віснику історичної правди оголошено справжню війну, організовано цькування кобзарства та облави сліпих кобзарів — носіїв правічних традицій кобзарського мистецтва. Що пережила в ті часи капела бандуристів, можна лише здогадуватися зі спогадів очевидців.

Проте з волі Божої кобзарське мистецтво не загинуло: знаходилися люди, які боронили, допомагали, підтримували, відроджували…

1930 року керування колективом перейшло на руки Миколи Опришка, а з 1933 р. ним керував Борис Данилевський. У січні 1934 р. припинили артистам платити зарплати, а в жовтні 1934 р. колектив був зліквідований.

У березні 1935 р. на основі учасників колишньої Київської та Полтавської капели був створений об’єднаний колектив, який проіснував аж до проголошення другої світової війни в 1941 р.

Під керівництвом Миколи Михайлова капела записала декілька платівок у 1937 р., які стали зразковими. Після М. Михайлова мистецьке керівництво часто змінювалося. Деякі керівники працювали з колективом тільки по два тижні, до арешту.

1939 року після анексії Західної України Радянським Союзом Капела об’їхала всю Західну Україну з концертами «Слово Тараса» відзначаючи 125-ліття народження великого кобзаря.

Після німецького нападу 22 червня 1941 на Радянський Союз колектив, який був на гастролях у Кіровограді, було розформовано, а учасників одразу ж мобілізовано.

Під час німецької окупації в 1942 р. 17 учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її «Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка». Нею керували спочатку Григорій Назаренко, а потім Григорій Китастий. Капела короткий час концертувала Україною, але її було вивезено в Німеччину для концертування в таборах для Остарбайтерів. Після війни капела емігрувала в США, оскільки повернення було рівнозначне тортурам і страті.

1946 року колектив відновив Олександр Захарович Міньківський. За керування Міньківського капела набуває надзвичайно високого рівня культури хорового співу. Після О. Міньківського керівництво капели перебрав Григорій Куляба, а після нього Микола Петрович Гвоздь, який очолював капелу 33 роки (з 1977 до 2010). Саме за його керування колектив отримав теперішню назву: Національна Заслужена Капела Бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.

По смерті Миколи Гвоздя капелу взяв під оруду його заступник — Андрій Миколайович Козачок. З 2011 місце художнього керівника та головного диригента посів Віктор Петрович Скоромний.

Оригінальне, самобутнє мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках нашої України та за її межами. З великим успіхом проходили концерти капели у Болгарії, Польщі, Німеччині, Югославії, Канаді, Японії, Франції, Іспанії, Англії, Швейцарії, Аргентині, Росії.

У репертуарі прославленого колективу — українські народні пісні, старовинні та сучасні думи, твори українських та зарубіжних композиторів, духовна музика.

У концертній програмі капели беруть участь ансамблі малих форм: квартет бандуристів, фольклорний гурт «Козаки», солісти-бандуристи.

З колективом співпрацювали та співпрацюють відомі співаки: Іван Козловський, Борис Гмиря, Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Діана Петриненко, Марія Стеф’юк, Ольга Нагорна.

Хоровий спів у супроводі ніжного сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє враження, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України.

Читайте чудову статтю про походження та історію національного українського інструменту «Взяв би я бандуру…», а також змістовну й докладну статтю на Вікіпедії: Кобзар.

Диригенти та мистецькі керівники Київської Капели бандуристів

Василь Ємець (1918–1919)

Георгій Копан (1923–1925)

Михайло Полотай (1925–1928)

Дмитро Андрусенко (1928–1930)

Микола Опришко (1930–1933)

Борис Данилевський (1933–1934)

Микола Михайлов (1935–1936)

Данило Піка (1937–1941)

Григорій Китастий — заступник диригента (1937–1941)

Дмитро Балацький (1937)

Юрій Барташевський — заступник диригента

Олександер Міньківський (1946–1974)

Олександер Незовибатько — заступник диригента

Іван Антоновський — заступник диригента

Григорій Куляба (1974–1977)

Микола Гвоздь (1978–2010)

Григорій Верета — заступник диригента (1978–1988, 1994–2000)

Андрій Козачок — заступник диригента (з 1990), диригент (2010)

Віктор Скоромний — 2011

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору