«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаЖиття святих і подвижниківСвященномученик Макарій, митрополит Київський --- святий України, Білорусі та Литви

Розділ ІІ. Життя після життя

Кончина сщмч. Макарія в легендах і версіях істориків

Оскільки Волинський короткий літопис не повідомляє жодних подробиць загибелі митрополита, останні хвилини життя святого Макарія за 500 років обросли легендами й різноманітними версіями істориків.

Версія 1. У тих редакціях Житія священномученика Макарія, які були написані до святкування в XIX ст. 400-ліття його мученицької кончини, говориться, що його вбили в храмі під час звершення літургії. Власне, саме ця обставина й була головною підставою для прославлення митрополита в чині священномучеників, адже він постраждав через свою вірність християнській вірі.

Оскільки при нетлінних мощах святого немає лівої руки, дослідниками було висунуте припущення, що святитель міцно тримав нею чашу зі Святими Дарами, і татари, неспроможні відняти коштовну річ, відсікли йому руку, а тоді голову й ступню правої ноги.

На певні роздуми наводить повідомлення церковного передання, що нетлінне тіло митрополита Макарія було знайдене в болотистій місцевості між річками Прип’ять і Бчича. Як воно там опинилося, якщо святителя вбили в храмі, який потім був підпалений татарами? Утім, цілком можливо, що тіло й голову вбитого святителя нападники демонстративно витягли з церкви, щоб деморалізувати тих, хто все ще чинив опір.

Версія 2. Існує легенда, яку було використано в фільмі про сщмч. Макарія, відзнятому православним телеканалом «Глас» (УПЦ (МП)), що татари хотіли познущатися з відрубаної голови святителя, але не змогли знайти, бо земля сховала її, і через це, мовляв, село називається Скригалов (рос. «Скрытая голова»). Однак голова, точніше, частина черепу святителя, при мощах є й зберігається нині у Володимирському соборі Києва. А назва поселення Скриголов зустрічається в історичних документах ще в 1240, 1387 роках.[77]

Існує також кілька легенд про те, чого вимагали від митрополита татари і якою відповіддю він ніби-то «спровокував» свою смерть,[78] — але ми не вважаємо їх вартими уваги, згідно із заповітом Апостола цуратися «негідних басень» (1 Тим. 4:7).

Версія 3. Білоруський православний журнал «Ступени» опублікував у 2007 р. версію, згідно з якою, татари вивели митрополита з церкви на берег річки Бчичі. Там святому Макарію запропонували угоду, досить звичайну для тих часів: в обмін на збереження власного життя він мав переконати захисників Мозирської фортеці, що перебувала в татарській облозі, заплатити відкуп. Святитель відмовився, і тоді йому відсікли голову.[79] — Правда, зовсім не згадується про відрубані ліву руку й ступню правої ноги митрополита.

Очевидно, на таку версію білорусів наштовхнуло те, що місцеве передання села Скригалов зберегло пам’ять про місце кончини священномученика Макарія, і в XIX ст. його навіть позначили мурованою стелою на березі річки Бчича. Однак на цій стелі в 1997 р. було встановлено пам’ятну дошку, на якій зазначається, що митрополита Київського Макарія вбито на цьому місці під час відправлення літургії. Це означає, що в XV ст. саме на цьому місці мала знаходитись церква.

Крім того, недоведеним є факт перебування Мозирської фортеці в облозі під час перебування в Скригалові святого Макарія. Ми знаємо з Волинського короткого літопису, що кількома тижнями раніше, у квітні того ж року, інші татарські загони вже були на Мозирщині, звідки були вигнані військом князя Михайла Острозького. Можливо, Мозирська фортеця побувала в облозі ще тоді. Вважається, що її укріплення не витримали облоги 1497 р. і були зруйновані.[80] —

Версія 4. Дехто з сучасних українських істориків є прихильниками версії, що трагічна загибель св. Макарія має ознаки замовного політичного вбивства (В.Ульяновський, митр. Димитрій Рудюк з УПЦ КП). За прадавнім звичаєм, голову, а інколи й руку, виконавці вбивства надавали замовнику як доказ.[81]

Однак голова, точніше, частина черепу святителя, при його нетлінних мощах є й зберігається нині у Володимирському соборі Києва. Наявність голови при мощах сщмч. Макарія ще в 1594 р. засвідчив у своєму щоденнику посол німецького імператора Рудольфа ІІ до козаків-запорожців Еріх Лясота.[82] — Очевидно, через відсутність детального опису мощей святителя в ХХ ст. про це було відомо не всім, що й спричинило виникнення різноманітних версій. Питання про те, чому священномученику Макарію відрубали ліву руку та де вона поділася, з точки зору об’єктивної науки залишається загадкою.

Прихильником версії про політичне замовлення був і російський церковний історик ХХ ст. А.Карташев. Він намагався звинуватити в організації вбивства католиків та прихильників Унії. На його думку, за спиною митрополита Макарія шляхом листування велися переговори з новим Константинопольським патріархом Нифонтом. І нібито ще за місяць до трагічної загибелі св. Макарія прихильники Унії отримали лист від патріарха Нифонта, у якому він звертався як до митрополита Київського не до Макарія, а до Смоленського єпископа-прихильника Унії Іосифа Болгариновича.[83]

Однак ця версія суперечить більш раннім дослідженням авторитетного церковного історика митр. Макарія Булгакова (кінець ХІХ ст.), який, по-перше,  сумнівався в достовірності зазначеного листа патріарха Нифонта, а по-друге, припускаючи його існування, переконливо доводив, що в листі зазначено (чи підроблено) неправильну дату, і насправді він міг бути написаний лише через рік після загибелі митрополита Макарія, оскільки в 1497 р. і сам Нифонт ще не був Константинопольським патріархом, та й Іосиф Болгаринович був наречений митрополитом Київським і всієї Русі 30 травня 1498 р, а поставлений аж у 1500 р.[84]

Якщо когось і можна запідозрити в зацікавленості щодо вбивства сщмч. Макарія, то не католиків. Наміри князів Литовсько-Руської держави і митрополита Київського Макарія щодо піднесення ролі Києва на політичній шахівниці напевно не влаштовували Московського великого князя і Московського митрополита. Відновлення стародавнього Києва як політично впливового православного духовного центру було для Іоана ІІІ вкрай невигідним, адже тоді Москву не можна було б називати третім Римом, бо з Римом і Константинополем ще з часів св. князя Ярослава Мудрого на Русі-Україні порівнювали Київ. Вбивці св. Макарія — кримські татари — були союзниками саме Московського князя Іоана ІІІ, і в 1482 р. вони на його прохання вже намагалися знищити Київ.

Та оскільки з опису турецького мандрівника Евлії Челебі відомо, що з метою деморалізації тих, хто чинив збройний опір, татари й турки мали звичай напоказ жорстоко мучити й убивати полонених та знущатися над тілами вже мертвих,[85] — то для вбивства митрополита Макарія їм не потрібні були жодні замовлення. Але з іншого боку, кримські татари розглядали тоді полонених як товар, який можна було або продати, або, якщо бранець знатний — отримати за нього чималий викуп. Якщо згадати, що навіть при зруйнуванні Києва в 1482 р. військами Менглі-Гірея воєводу Київського Івана Ходкевича, його родину, Печерського ігумена було взято в полон, а не вбито, то виглядає досить-таки підозрілим убивство особи такого рангу й державного значення як митрополит Київський і всієї Русі архієпископ. Хоча, на війні як на війні, буває все.

Версія 5. Беручи до уваги сукупність усіх обставин, що призвели до загибелі митрополита Макарія, неможливо не погодитись із літописцем: така смерть призначена була йому для більшої нагороди на Небесах, за промислом Бога. Подібно до багатьох християнських мучеників і праведників, св. Макарія було попереджено якимсь прозорливим угодником Божим про наближення кончини, щоб він міг мужньо здійснити мученицький подвиг.

Історія мощей святителя та їх опис

Свята душа владики в супроводі янголів полинула до Небесного Єрусалима, а тіло його й відрубана голова були знайдені в болотистій місцевості між річками Прип’ять і Вжища (Бчича) значно пізніше, після повернення скриголовців до своїх пограбованих і спалених осель. Незважаючи на спеку й заболочену місцевість, де знайшли митрополита Макарія, тіло його залишилося нетлінним.

Тоді ж скриголовці доправили нетлінні останки священномученика по річках Прип’яті й Дніпру до Києва, де ченці Печерського монастиря поклали їх у дерев’яному гробі біля південної (правої) стіни Софійського собору перед іконостасом вівтаря Архістратига Божого Михаїла: до Софії Київської прагнув святитель Божий, і саме тут останки його знайшли своє пристановище. Тут же зберігався й кипарисовий напрестольний хрест митрополита.

Чому нетлінні мощі св. Макарія не перевезли до Вільна, тодішньої столиці? Могли ж їх покласти у віленському Троїцькому монастирі, де він був архімандритом? Але ні, мощі митрополита потрапили саме до Києва й залишилися тут назавжди. Цей факт красномовно свідчить про те, що сучасникам були добре відомі прагнення св. Макарія відродити державну й церковну велич Києва.

Протягом близько 430 років нетлінні мощі священномученика Макарія спочивали в Софії Київській.

Найперше письмове свідчення про раку (гріб) та мощі св. Макарія в Софійському соборі міститься в щоденнику посла німецького імператора Рудольфа ІІ до козаків-запорожців Еріха Лясоти, який відвідав Київ у 1594 р.: «Там само в одному дерев’яному ящику показують тіло митрополита, котрий був обезглавлений татарами; тіло це й досі перебуває нетлінним, у чому я особисто переконався, доторкнувшись до його руки й голови крізь полотняне покривало, що покриває тіло.[86]

У 30-тих роках XX ст. Софійський собор перетворений радянською владою на музей, було заборонено здійснювати в ньому богослужіння. Віруючі перевезли мощі священномученика Макарія до Києво-Печерської лаври для зберігання[87].

Після закінчення Другої Світової війни, у 1947 (або 1946) році чесні мощі святого перенесли з Лаври до Володимирського собору м. Києва,[88] — який з 1944 р. став кафедральним храмом новопризначеного з Москви патріаршого екзарха всієї України від Російської Православної Церкви митрополита Київського Іоана Соколова. На вимогу радянської влади перенесення мощей відбувалося тихо, без хресного ходу.

Знаменним є те, що будівництво Володимирського собору планували завершити до святкування умовного 900-ліття хрещення Русі в 1888 р., однак не встигли, і освятили собор лише в 1896 р., за рік до масштабного святкування 400-ліття мученицької кончини святого митрополита Київського Макарія. Схоже, за таємничим промислом Божим Володимирський собор був призначений для того, щоб через 50 років прийняти святі останки священномученика.

Рака з мощами св. Макарія і сьогодні знаходиться у Володимирському соборі м. Києва, який з 1992 р. є патріаршим кафедральним храмом Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Різьблений кипарисовий напрестольний хрест у срібній оправі, що належав св. митрополиту Макарію, тепер знаходиться в фондах Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, як і покров на його мощі, виготовлений у XVIII ст.[89]

Опис мощей. Святі мощі священномученика Макарія — це цілісне висохле людське тіло, у якого відсутні ліва рука та ступня правої ноги (відрубані), але наявна відокремлена верхня частина черепу без щелепів, які теж, найімовірніше, були відрубані. Мощі вже понад 500 років зберігаються нетлінними лише силою Божої благодаті (благодать — це енергія, сила Святого Духу, що подається з волі Бога).

Чудеса за молитвами сщмч. Макарія

Через нетлінні мощі святителя Макарія Бог творив чудеса з самого початку. Спогади свідчать, що коли скриголовці плили Дніпром до Києва, то здійнялася буря, і хвилі були такі великі, що люди боялися потонути. Але навколо човна з останками св. Макарія було тихо, так що всі дивувалися й раділи милості Божій.

Святитель Макарій не перестав бути захисником своєї пастви та київських святинь і після смерті. 6 вересня 1625 р., за правління польського короля Сигізмунда III і Київського воєводи Фоми Замойського, коли митрополитом Київським був св. Іов Борецький, пани Андрій Борецький і Степан Шимонович — перший із Глевахи, другий з Юрівки — їхали до Києва. До сходу сонця прибули до воріт міста, званих Золотими, і як проїхали їх, побачили в Софії Київській велике освітлення у вікнах і почули приємний спів. Вони здивувалися, що в порожній церкві так рано звершується служба Божа. Коли ж вони захотіли увійти крізь двері, то не змогли цього зробити, тому що двері було завалено камінням і сміттям. Крізь проломи в стінах, що залишилися після ворожого руйнуван­ня, вони побачили на хорах співців, одягнених у білі ризи, і злякані побігли повідомити про це митрополита. Тоді св. Іов, замислившись, розповів їм, що й сам він таке не раз бачив. «Ось незадовго перед вашим приїздом, якось після ранішньої молитви, вийшов я походити садом, — розповів він, — коли дивлюсь на святу Софійську церкву, і раптом бачу — у великому куполі вогонь горить. Послав я служку до сторожа, щоб запитав, хто там зранку з вогнем ходить. Сторож сказав йому, що нікого до церкви не пускав». Тоді ж святитель сказав прибулим: «Запам’ятайте, діти, слова мої, — я вже старий і, напевно, не дочекаюся, але при моїх наступниках повернеться до вас церква з рук її загарбників (уніатів — авт.)».

Це й відбулося 2 червня 1633 р. за розпорядженням нового польського короля Владислава IV, стараннями св. митрополита Київського Петра Могили та православного сенатора-шляхтича Адама Киселя,[90] — Софію Київську було повернуто православним.

Коли в 1635 р. св. митрополит Петро Могила запровадив службу Божу у відреставрованому Софійському соборі, ще більше почали славитися святі мощі сщмч. Макарія серед благочестивого православного люду. Так, у 1636 р. на свято Введення Пречистої Діви Марії до храму перед іконостасом рукою і вогнем Небесним було запалено свічку, яка горіла всю ніч на диво всім благочестивим отцям і братії монастиря (заснованого при Софії Київській митр. Петром Могилою).

Декілька разів бачили в ті часи «золотої Могилянської доби» в Софійському соборі видіння чудесного вогню й світла, які виходили від мощей святителя[91], ніби засвідчуючи молільникам і всій відродженій Українській Церкві Православній — Київській митрополії Константинопольського патріархату — його підтримку та благословення Боже.

16 січня 1654 p., у день приїзду до Києва боярина В. Бутурліна, посланця Московського царя для участі в Переяславській раді козацької старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, на якій було прийнято рішення про визнання Війська Запорозького васалом царя Московського, митрополит Київський Сильвестр Косів правив молебень у Софійському соборі, де спочивали мощі сщмч. Макарія, і сказав промову, від якої плакало духовенство. Архієреї української Церкви були проти цього політичного рішення, бо передбачали недобрі наслідки для Київської митрополії й українців[92]. Категорично проти переходу під царя Московського були також полковник Іван Богун, козацькі полки Полтавський, Брацлавський, Уманський, Кропивненський. Сам митрополит Сильвестр, архімандрит Києво-Печерського монастиря Йосип Тризна та інше духовенство відмовилися присягати на вірність Московському цареві. Звісно, посилено просили тоді єпископи молитов заступника землі української священномученика Макарія. І він не залишив їх беззахисними. Доки митрополит Сильвестр був живий, не відбулось приєднання Київської митрополії до Московського патріархату, хоча такі наміри з’явились в Москви задовго до Переяславської ради.

Коли після цього до Києва було направлено московських стрільців як символ військової допомоги Русі-Україні, вони одразу ж стали поводитися мов господарі. Російський історик С. Соловйов писав, що московські воєводи хотіли взяти ділянку монастирської землі біля Святої Софії на Старокиївській горі, щоб будувати тут фортецю (бо стару фортецю на Замковій горі спалили козаки в 1651 р. в ході антипольської війни), та митрополит Сильвестр рішуче відмовився відступити цю землю. Довго й погрозливо воєводи умовляли митрополита, але він усе стояв на своєму, оголосивши їм, що то земля Софійського, Архангельського і Микільського монастирів, і Десятинної церкви. «Якщо бажаєте, — казав він, — черкас (так московити й татари називали тоді українців — авт.) оберігати, то оберігайте від Києва верст за 20 і більше.» А далі, як повідомляв у Москву воєвода князь Куракін у березні 1654 р., «митрополит почав сердитися й говорив: а якщо почнете на тому місці ставити городище, то я буду з вами битися; хоча гетьман (Богдан Хмельницький — авт.) з Військом Запорозьким і пішов під государеву руку, але я, митрополит, з усім собором про те бити чолом до государя не посилав, і живемо ми з духовними людьми самі по собі, ні під чиєю владою». Дуже ризикував митрополит Сильвестр, але московські бояри відступили[93]. Вочевидь, знову Небесний митрополит Київський Макарій захистив молитвою до Господа Софійський собор, святині Києва та українське духовенство

1756 року у Введенському жіночому монастирі м. Ніжина в Чернігівській області внаслідок пожежі згоріли обидві церкви й усі келії. Однак на попелищі знайшли непошкодженими три ікони, які особливо шанувалися і були найбільшими святинями монастиря: Господа Ісуса Христа, св. пророка Іллі та Печерську Богородиці, до якої були прикріплені в складаних хрестиках частки мощей священномученика Макарія і великомучениці Параскеви.[94]

У ХІХ столітті священики Микола Флоринський і Микола Оглоблін вели спеціальні книги, де фіксували розповіді про чудеса, що відбувалися в Софії Київській.[95] Серед іншого наводяться такі свідоцтва:

«Ієромонах монастиря Казанської єпархії, що приїхав до Києва на прощу, повідав, що від мощей св. Макарія відчув незвичайні пахощі. Коли про цей випадок розповіли одному зі служителів собору, той підтвердив, що й сам вранці натщесерце теж відчуває пахощі від мощей, особливо, якщо перед тим добре поговіє.»

У тому ж джерелі розповідається про благочестиву вдову, яку Господь по молитвах св. Макарія врятував від смерті, а її сина — від хвороби. На знак подяки хлопець вишив шовком молитву святому й приніс свою працю до його раки.

Деякі випадки молитовної допомоги священномученика Макарія в ХХ ст. згадуються в книзі спогадів про спочилого протоієрея Георгія Єдлінського (+1988), настоятеля київської Макаріївської церкви. Так, сина однієї віруючої жінки, незважаючи на наявність медичних протипоказань, військкомат вирішив узяти до армії. Вона у відчаї прибігла до отця Георгія, а він негайно відчинив зачинений вже храм і став служити молебень до священномученика Макарія. Незважаючи на великі труднощі в армії, дідівщину, через яку хлопець навіть лікувався в шпиталі, повернувся він до матері живим.

У 1960-ті роки Церква відчула нові утиски, розпочаті керівником СРСР М. Хрущовим: закрили Києво-Печерську лавру й тисячі храмів під приводом зниження чисельності парафіян (багато людей просто боялись бути звільненими з роботи через відвідування церкви). Посилилась ідеологічна боротьба з християнством, активних віруючих навіть закривали в психіатричних лікарнях. Влада мала намір закрити й Макаріївську церкву, але не закрила. З цього приводу тодішній настоятель храму прот. Георгій часто повторював: «Ви знаєте, владика охороняє наш «дім». Владикою він називав св. митрополита Макарія, як живого архієрея.[96] —

У ті непрості часи сталося справжнє диво: у 1966 р. у день священномученика Макарія вперше за 160 років на Київську митрополичу кафедру призначили в Москві етнічного українця — 37-річного єпископа Філарета Денисенка, уродженця Донеччини, сина шахтаря. Йому вдалося з Божою допомогою зупинити хвилю закриття церков на Україні, у тому числі відвернути закриття Володимирського собору, Флорівського монастиря і поступово навіть збільшити кількість парафій; видавався журнал «Православний вісник» українською мовою. Хоча митрополит Київський Філарет тоді, за часів СРСР, напевне не міг собі навіть уявити, що йому призначено Господом стати свідком і активним учасником доленосних подій, про які, імовірно, молився на Небесах священномученик Макарій: відродження в 1991-1992 роках Києво-Руської держави — України та Київської Церкви, незалежної від Москви, — Української Православної Церкви Київського Патріархату.

Було це так… Разом з відродженням державності України (Божою милістю без кровопролиття!) в Українському Екзархаті Російської Православної Церкви почався рух за автокефалію (незалежність). Сприяла цьому поява Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви, які за часів СРСР існували в діаспорі й відновили свою діяльність в Україні з 1990 р.

Згідно з історичною традицією та канонами (правилами, внутрішніми законами) Православної Церкви, кожен народ у своїй незалежній державі має право мати незалежну Церкву (34-те Апостольське правило).

У листопаді 1991 р. в Україні в Києво-Печерській лаврі відбувся помісний собор Української Православної Церкви (УПЦ), підпорядкованої Московському патріархату, який одноголосно прийняв постанову про автокефалію УПЦ, тобто, про відокремлення від Москви. У Московському патріархаті про той собор УПЦ намагаються не згадувати, ніби його й не було. Хоча його рішення ніким не скасовані дотепер. Синод Російської Православної Церкви проігнорував звернення цього собору про визнання автокефалії УПЦ, і став вимагати від митрополита Філарета піти з посади «за власним бажанням», що суворо заборонено канонами. Знаючи це, він так і не подав письмову заяву.

Тоді в травні 1992 р. скликали майже таємний Архієрейський собор УПЦ в Харкові, організований, як вважають свідки тих подій, російськими спецслужбами, на якому усунули митрополита Філарета Денисенка з посади, заборонили його в священнослужінні на підставі брехливих свідчень і обрали замість нього митрополита Володимира Сабодана, чим порушили статут УПЦ, бо він до обрання був російським єпископом, а не українським, як того вимагав статут. Порушення канонів Церкви було і в тому, що скликав той собор Харківський єпископ Никодим, тоді як виключне право скликати собор УПЦ належало митрополитові Філарету. Більше того, єпископи УПЦ — учасники тих зборів — зрадили рішення Києво-Печерського помісного собору УПЦ 1991 р. про автокефалію, яке самі ж і приймали.

Патріотично налаштована частина УПЦ (Московського патріархату) не визнала ні Харківського собору, ні «заборони» митрополита Філарета, і в червні 1992 р. відбувся ще один, тепер вже об’єднавчий собор УПЦ та УАПЦ. Цей собор керувався рішеннями Києво-Печерського собору 1991 р.  і не бачив іншого виходу в тій історичній ситуації, як засвоїти об’єднаній Церкві нову назву «Українська Православна Церква Київського патріархату». Першим патріархом Київським був поставлений Мстислав Скрипник, який на момент обрання вже мав цей титул в УАПЦ. Наступним був патріарх Володимир Романюк, і лише після нього з 1995 р. митрополит Філарет став третім патріархом Київським. Нині існуюча окрема Українська Автокефальна Православна Церква фактично утворилась із тієї частини духовенства УАПЦ, хто з недовірою ставився до митрополита Філарета.

Незважаючи на всі перешкоди, Церква Київського патріархату стрімко збільшувала свою чисельність. І тоді в лютому 1997 р. на патріарха Київського Філарета було накладено анафему Російською Православною Церквою. У історії Церкви подібні політичні анафеми вважались недійсними. Нагадаємо, що митрополита Московського Іону, який під анафемою Константинополя утверджував невизнану Церкву Московії, канонізовано як святого.1

Хто зна, може, саме за молитвами святого Макарія у буремні 90-ті роки XXст. залишився Володимирський собор саме за УПЦ Київського патріархату, а не Московського, і це теж можна назвати чудом. І зберігаються відтоді нетлінні мощі сщмч. Макарія в УПЦ Київського патріархату не за попущенням Божим, як проповідує дехто, а навпаки, як знамення благословення Божого для української незалежної (автокефальної) Церкви, як це вже було в XVII столітті за часів святих митрополитів Київських Іова Борецького і Петра Могили.

Священномученик Макарій не залишає без свого заступництва перед Богом нікого, хто щиро шанує його й радо до нього прихиляється у своїх молитвах. Він, як за свого життя тут, на землі, так і нині в Царстві Небесному вболіває за кожну душу — щоб міцно трималася віри християнської. А чудеса відбуваються й нині, аби тільки ми мали очі, щоб бачити, і вуха, щоб чути. Амінь.

Вшанування священномученика Макарія (канонізація, храми, ікони)

Знаменно, що сщмч. Макарій спочив у день, коли Православна Церква згадує старозавітного св. пророка Єремію, якого Бог покликав на пророче служіння у віці 15 років і який також піклувався про долю своєї Батьківщини та пережив руйнування її столиці м. Єрусалима іноземними завойовниками, які забрали в полон багато людей. Прп. Варсонофій Оптинський казав, що люди високого духовного життя (молитвеники, подвижники) відходять від цього земного світу зазвичай у день пам’яті такого святого, який свого часу здійснював подібний подвиг або мав такий же дар Святого Духу.[97]

Після кончини священномученика Макарія його нетлінні мощі покладено було в Архангело-Михайлівському приділі Софійського собору в Києві. Незабаром звістка про те, що трапилося, облетіла все Велике князівство Литовське і Руське. Смерть митрополита спричинила велику тугу в усій Київській митрополії. Сучасники одразу почали шанувати його як святого, задовго до офіційної канонізації.

XVI ст. Велика княгиня Литовська Олена Іоанівна в 1510 р. домоглася отримання грамоти на довічне володіння віленським Троїцьким монастирем з правом обирати архімандритів на свій розсуд, що свідчить про її особливу любов до цієї обителі, пов’язаної зі святим митрополитом Макарієм.

У 1594 р. посол німецького імператора Рудольфа ІІ до козаків-запорожців Еріх Лясота відвідав Київ і засвідчив у своєму щоденнику, що тоді сщмч. Макарія шанували як святого, і до дерев’яної раки (гробу) з його нетлінними мощами приходили прочани.[98]

XVIІ ст. На початку цього століття померли обидва православні єпископи, які не погодились на Берестейську Унію з Римо-католицькою Церквою 1596 р., а поставити нових перешкоджала польська влада. Спочив у Бозі й могутній покровитель Православної Церкви в Речі Посполитій — воєвода Київський св. князь Костянтин Костянтинович Острозький (+1608). На парафіях помирали старі священики, нових нікому було рукоположити. Скориставшись проїздом через Україну патріарха Єрусалимського Феофана, гетьман Війська Запорозького Петро Сагайдачний упросив його поставити нових єпископів і митрополита для Української Церкви. Було отримано письмовий дозвіл від Константинопольського патріарха (оскільки це була його канонічна територія), і в 1620 р., перебуваючи під охороною козаків, патріарх Феофан разом із супроводжуючими його архієреями рукоположив кількох єпископів та поставив Київським митрополитом попередньо обраного українським духівництвом св. Іова Борецького.

Першим святим, якого канонізувала Українська Православна Церква після відродження свого єпископату в 1620 р., був священномученик Макарій, митрополит Київський і всієї Русі архієпископ. За клопотанням братії Києво-Печерського монастиря та з благословення св. митрополита Іова Борецькогов 1621-1622 роках його зарахували до сонму святих.[99] — Оскільки ієрархію 1620 р. польський король не визнав, і діяти ті єпископи могли лише на території, захищеній козаками, то прославлення св. митрополита Макарія Чорта — поборника рівності прав православних з католиками — напевне мало велике символічне й психологічне значення для православних.

Інформація про те, що священномученика Макарія було канонізовано в 1547 р., є помилковою. У 1547 р. відбувся собор духовенства Московської митрополії з канонізації святих Московії. Св. митрополита Київського і всієї Русі Макарія в переліку прославлених тоді святих немає та й не могло бути, оскільки він жив у іншій державі й очолював Київську Церкву. Російська Православна Церква аж у 1762 р. включила до свого переліку святих імена тих, кого канонізували в Українській Церкві — Київській митрополії за час окремого існування (у тому числі всіх святих Києво-Печерських, канонізованих за часів св. митр. Петра Могили).[100]

Пам’ять св. митрополита Київського Макарія спочатку святкувалася в день преподобного Макарія Єгипетського, його Небесного покровителя, а саме 19 січня за старим стилем, але з 1827 р. святкується 1 травня за ст. ст. (14 травня за нов. ст.) — у день його мученицької кончини, а також у день пам’яті Всіх святих землі Української, — у другу неділю після свята П’ятидесятниці.

Іноді, щоб не називати повністю довгий титул «митрополит Київський і всієї Русі архієпископ», святителя Макарія іноді також іменують «священномученик Макарій Київський».

Іконографія

На іконах сщмч. Макарія, митрополита Київського зображують так:

1) він стоїть на березі річки, а позаду видніється церква в селі Скриголові,
2) він молиться у вівтарі церкви, а позаду видніється святий престол (під час звершення Божественної літургії),
3) подібно до всіх святителів, зображується на повний зріст чи до пояса, при цьому в лівій руці він тримає архієрейський жезл, а правою рукою благословляє, стискаючи хрест — символ мученицького подвигу.

У 1632 р. королем Речі Посполитої став Владислав IV, який забезпечив свободу віри, бо потребував військової допомоги запорозьких козаків проти татар і турків. Коли св. митрополит Петро Могила добився повернення в 1633 р. Софійського собору в Києві від уніатів православним і заснував при ньому чоловічий монастир, постарілу раку сщмч. Макарія замінили на нову, теж дерев’яну, але закриту металевим ґратчастим віком, що замикалося, крізь яке можна було бачити накриті покривалом мощі. Тоді ж на стіні Михайлівського приділу над ракою художник зобразив постать архангела в архієрейському вбранні, який стоїть у вратах вівтаря із сувоєм в руці, що, за припущеннями дослідників, символізувало служіння св. митрополита Макарія в Церкві Небесній (як молитвеника-охоронця України й Київської Церкви). Цей настінний розпис зберігся й донині.

Готуючись до Київського помісного собору 1640 р., на якому мав бути обговорений і затверджений знаменитий новий «Катехізис» («Православне сповідання віри»), який пізніше був схвалений усіма помісними Православними Церквами Сходу, св. Петро Могила організував будівництво каплиці-усипальні для раки з мощами сщмч. Макарія в східному торці південної зовнішньої галереї Софійського собору. Туди й перенесли з Михайлівського приділу раку св. Макарія, встановивши її на незвичайному постаменті — мармуровому гробі князя Володимира Мономаха.[101]

Усипальня сщмч. Макарія була побудована дзеркально-симетрично до каплиці-усипальні св. рівноапостольного князя Володимира, де покладено було частину від чесних мощей князя, а саме кисть правої руки. Мощі св. Володимира були знайдені тодішніми археологами під час розкопок Десятинної церкви, проведених у 1630-х роках з благословення митрополита Петра Могили. Обидві каплиці були пристосовані для заупокійних відправ — панахид.

Створення в Софійському соборі каплиць-усипалень святих князя Володимира й митрополита Макарія було символом підтримуваної св. Петром Могилою концепції про спільне служіння народу Церкви й державної влади, очолювати яку має справжній християнин, а духовний лідер має бути його соратником у зміцненні країни і піклуватись про духовне здоров’я суспільства. То були часи усвідомлення українцями себе як вільного козацького народу, а Русі-України як землі Козацької, і гетьман Запорозький, якого козаки обирали голосуванням, поступово набував значення керманича неіснуючої офіційно русинської держави. Україна вважалася спадкоємицею державності княжої Київської Русі, і кафедральний Софійський собор у Києві, за задумом св. Петра Могили, мав красномовно про це свідчити.

Св. Петро Могила шукав шляхи до відновлення єдності з тією частиною Православної Церкви, що перейшла в Унію, мріяв про об’єднану помісну Українську Церкву. Саме за часів могилянської доби трапилися чудесні духовні видіння благодатного вогню й світла від раки священномученика Макарія, що стали свідченням Божого благословення для діяльності митр. Петра Могили та Української Православної Церкви.

Приблизно через 200 років після кончини св. Макарія, у 1680 році, неподалік від місця його загибелі, біля міста Мозир, що в сучасній Білорусі, було влаштовано скит Київського Видубицького Михайлівського монастиря в одному з належних обителі маєтків. (Скит — це підрозділ монастиря, що розташовується у віддаленому безлюдному місці, щоб миряни не заважали ченцям всю свою увагу присвячувати спілкуванню з Господом.) Намісником скита поставили одного із суворих подвижників Видубицької обителі ієромонаха Іова Опалінського.

Не випадково, певно, обрав це місце для скита тодішній ігумен Видубицького монастиря святий Феодосій Чернігівський. Святого митрополита Макарія дуже шанували тоді як молитвеника за Київ, Русь-Україну та захисника Київської Православної Церкви в складні для неї часи. А то були саме такі часи: Московський патріархат намагався всупереч канонам підпорядкувати собі Київську митрополію Константинопольського патріархату та знищити демократичний український звичай виборності митрополита, єпископів, парафіяльних священиків. У 1666 році св. Феодосій Чернігівський разом із шістьма іншими київськими ігуменами підписав листа на ім’я Московського царя з проханням дозволити українському духовенству, як і раніше, обирати митрополита.[102] — Може, саме завдяки молитовному заступництву сщмч. Макарія св. Феодосій, як прихильник збереження Київською митрополією самоуправління (автокефалії), згодом не був висланий з України до Росії подібно до свт. Димитрія Ростовського та свт. Іоана Тобольського, а лише переведений з Києва підіймати занепалі монастирі Чернігівщини.

Скит цей вже давно не існує, але у відродженому нині Видубицькому Михайлівському монастирі (УПЦ Київського патріархату) пам’ять сщмч. Макарія вшанували сучасним настінним розписом у храмі великомученика Юрія (Георгія) Переможця, де св. митрополит зображений на повний зріст[103].

XVIII ст. Під час реставрації Софії Київської коштом великого патріота України й щедрого жертводавця Православної Церкви гетьмана Івана Мазепи на зламі XVII-XVIII сторіч відкриті галереї собору було перебудовано на закриті приміщення, а на місці каплиць  Могилянської доби влаштовано нові приділи: Благовіщенський — у північній (лівій) галереї, а в південній (правій), на місці Макаріївської каплиці — Успенський. Раку з мощами сщмч. Макарія повернули на її первинне місце в Михайлівському приділі, де вона, як і раніше, стояла на древній мармуровій князівській гробниці. Раку обклали сріблом і облаштували над нею сінь (балдахін), а на пілоні ствопа біля раки олійними фарбами намалювали архангела Єгудиїла (служителя слави Божої) із сувоєм і вінцем у руках — як натяк на Небесний вінець сщмч. Макарія (це зображення архангела збереглось до наших днів).

Тоді ж на стіні Апостольського вівтаря Софійського собору було зображено напівпостать св. митрополита Макарія (цей олійний розпис теж зберігся донині) разом зі св. митрополитом Київським Михаїлом та святими великими князями Київськими Володимиром і Ольгою. Дослідники вважають, що за задумом гетьмана Івана Мазепи (подібним до задуму св. Петра Могили), розміщення зображень цих угодників Божих разом мало складати пантеон київських святих, що символізував правонаступництво України та Київської митрополії від Великого князівства Київського (Київської Русі).

Давню дерев’яну раку сщмч. Макарія, з якої його мощі переклали до нової за митр. Петра Могили, встановили в цьому ж вівтарі приділу Дванадцятьох Апостолів, де вона зберігалась пустою як реліквія (її перебування там зафіксоване й у середині ХІХ ст.).[104] —

ХІХ ст. У вільнюському кафедральному Пречистенському соборі — головному на сьогодні православному храмі Литовської єпархії Російської Православної Церкви — і донині існує приділ, освячений на честь священномученика Макарія в 1871 р. (тоді Литва теж була під владою Російської імперії). Віднедавна там є ікона сщмч. Макарія з часткою його мощей, подарована українською делегацією УПЦ (МП) в 2004 р.

Нетлінні мощі священномученика Макарія спочивали тоді, як і в попередні 400 років, у Софії Київській. У день пам’яті святителя його мощі зі співом тропаря урочисто обносились навколо собору в присутності великої кількості прочан. Щочетверга в соборі звершувалася служба з акафістом сщмч. Макарію.

У 1833 р. за митрополита Київського Євгенія Болховітінова мощі сщмч. Макарія було перекладено до нової раки, обкладеної сріблом. Під час ремонтних робіт у Софійському соборі в середині ХІХ ст. мармурову гробницю князя Володимира Мономаха прибрали з-під раки св. Макарія, а саму раку перемістили ближче до іконостасу Михайлівського вівтаря, встановивши її біля південної стіни.[105] —

У 1897 році було урочисто відзначено 400-річчя мученицької кончини св. митрополита Макарія. Тоді вийшло друком кілька версій його Житія (автори: прот. І. Орловський, проф. Ф. Тітов, прот. Н. Стеллецький, сщмч. М. Єдлінський, прот. І. Корольков), про нього писали в церковних вісниках і вносили статті до енциклопедій. Звичайно, все, що тоді видавалося, відповідало вимогам цензури Російської імперії, згідно з якими історія Великого Русько-Литовського князівства подавалась як історія завоювання й утисків православних русинів литовцями і поляками.

На честь цієї річниці з ініціативи Київського релігійно-просвітницького товариства збудували в Києві дерев’яну Макаріївську церкву, яка стоїть і понині на горі Юрковиці, у місцевості під назвою «Татарка» (парафія УПЦ Московського патріархату). Знаменним є те, що для будівництва Макаріївської церкви було використано будівельні матеріали та іконостас вже розібраної тоді на Байковому кладовищі церкви свт. Димитрія, митрополита Ростовського[106] — , молодого «українського Золотоуста», який, подібно до свт. Макарія, був палким захисником православної віри, суворим наставником священнослужителів, милосердним до бідних людей і перетерпів різні скорботи лише за те, що був українцем у епоху царя Петра І. Св. Димитрій був сучасником неканонічного підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату в ХVII ст., тоді як св. Макарій жив у часи відокремлення автокефальної Московської митрополії від Київської митрополії Константинопольського патріархату. У 1947 р. видатним українським художником І.С. Їжакевичем спеціально для Макаріївського храму було написано низку великих за розміром ікон. Серед них і зображення сщмч. Макарія на повний зріст, яке й нині є частиною вівтарного іконостасу, де він стоїть на березі річки, а на задньому плані видно с. Скриголов. Однією з найбільших святинь Макаріївської церкви є ікона сщмч. Макарія, до якої приєднано частку мощей святого.

ХХ ст. У 1905 р. в білоруському селі Скригалов, що в Мозирському районі на Гомельщині, де сщмч. Макарій прийняв мученицьку кончину, біля місцевої дерев’яної Микільської церкви звели кам’яну каплицю на його честь. У каплиці встановили стародавню ікону святого митрополита Макарія в розкішному кіоті, який пожертвувала Києво-Печерська лавра. Тоді ж на місці вбивства святителя татарами, відомого з давніх часів за місцевими переказами, — за версту від села в урочищі під назвою «Гричина», на березі Прип’яті — встановили високого кам’яного стовпа з нішею, у якій теж розмістили невелику ікону священномученика Макарія.

Цю святу справу звершили настоятелі скригалівського храму прот. Василій Завитневич і його наступник-онук ієрей Іоан Пашин, який згодом постраждав від репресій богоборчої радянської влади і канонізований нині РПЦ як священномученик Іоан, єпископ Рильський (+1938). Гроші на будівництво каплиці збирали не лише в Скригалові, але й у Києві, де збиранню пожертв сприяв проф. Київської Духовної Академії В.З. Завитневич, їхній родич.[107] —

Освячення каплиці відбулось 1/14 травня 1905 р., у день пам’яті священномученика Макарія. Відтоді щороку в цей день приїжджали до села сотні віруючих з Вільнюса, Мінська, Києва, Гомеля. У храмі служили урочисту Божественну літургію, потім біля каплиці відбувався молебень до сщмч. Макарія, після чого великий натовп хресним ходом рухався берегами Прип’яті на місце загибелі мученика (де в 1497 р. стояла церква), яке й донині позначене стовпом.

У листопаді 1907 р. скригалівці урочисто зустрічали частку від нетлінних мощей св. митрополита Макарія, що мала стати новою святинею їхнього храму. Хресним ходом від залізничної станції до села супроводжував народ святі мощі, які в спеціальній скриньці привіз із Києва свящ. Іоан Пашин. У той же день після богослужіння було освячено приміщення парафіяльної жіночої школи, заснованої на честь сщмч. Макарія. Дах будівлі школи прикрашала арка з хрестом, у якій було розміщено ікону святого. Тоді ж було засновано в Скригалові Макаріївське православне братство.

Така активна діяльність свящ. Іоана Пашина мала великі позитивні наслідки. Маловідоме до того село стало місцем паломництва тисяч людей. Наступного 1908 р. святкування пам’яті сщмч. Макарія пройшло надзвичайно урочисто. У хресному ході взяло участь до десяти тисяч прочан.

Однак ця традиція перервалась зі встановленням радянської влади на території Західної Білорусії. У 1939 році каплицю було понівечено, а церкву перероблено під клуб. Тільки в 2003 році стараннями заможного вихідця із села реставровано Макаріївську каплицю, де в різьбленому кіоті встановлено нову ікону святителя. Нині повернуто віруючим і храм[108].

У квітні-червні 1917 р. в Києві було проголошено незалежну Українську Народну Республіку, яку очолив голова Центральної Ради, згодом Президент УНР  Михайло Грушевський. Після створення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) Софійський собор став її кафедральним храмом. У жовтні 1921 р. тут був скликаний Всеукраїнський православний церковний собор, на якому протоієрея Василя Липківського поставлено митрополитом Київським шляхом всенародної висвяти. Значну частину діячів УАПЦ було репресовано радянською владою, у тому числі й митр. Василя Липківського, якого органи НКВС розстріляли в 1937 р. Історія зберегла для нас його палку проповідь у день пам’яті священномученика Макарія.

За часів СРСР день пам’яті святителя Макарія в Києві святкували так: зранку урочистості проходили в кафедральному Володимирському соборі, куди перенесли його нетлінні мощі в 1947 р., а ввечері в Макаріївській церкві на Татарці митрополит Київський (екзарх Московського патріархату) служив акафіст на честь святого в присутності досить великої кількості духовенства та віруючих людей.

Коли в 1990-1991 рр. воскресли незалежні від Москви Литва, Україна, Білорусь, а Українська Православна Церква почала боротьбу за повернення й визнання своєї автокефалії (незалежності в управлінні), засновано Київський патріархат, — почалась нова хвиля вшанування священномученика Макарія.

У багатьох відновлених храмах на Україні можна побачити настінні розписи із його зображенням. Наприклад, у згаданій Юріївській церкві київського Видубицького Михайлівського монастиря, у київському Михайлівському Золотоверхому соборі (у приділі вмц. Катерини), у вівтарі Хресто-Воздвиженського храму манявського Хресто-Воздвиженського монастиря на Івано-Франківщині.

В Успенському соборі УПЦ КП у м. Полтава є велика ікона сщмч. Макарія з прикріпленою часткою мощей.

У 1997 році в Києві було урочисто відзначено 500-ліття мученицького подвигу св. митрополита Макарія. Це був ювілей загально-українського значення. Окремі святкування цієї події провела як УПЦ Київського патріархату, так і УПЦ (Московського патріархату), і, таким чином, обидві частини розділеної Української Церкви молилися до святителя-патріота про примирення і об’єднання, про захист української землі й народу від зовнішніх ворогів та про те, щоб отцівські передання зберігати та про минулі напасті пам’ять (історичну) спасительну мати (див. текст молитви до сщмч. Макарія).

Дуже символічно, що головний храм колишнього віленського Троїцького монастиря, де священномученик Макарій у сані архімандрита вийшов на арену історії, з 1991 р. належить релігійній громаді Української Греко-Католицької Церкви. Троїцький собор є єдиним храмом у сучасному Вільнюсі, де богослужіння за грецьким (православним) обрядом здійснюється українською мовою, через що литовці вже називають його «українським».[109] — Російська Православна Церква, якій у Вільнюсі належить більше десяти храмів, вимагає від уряду Литви та міста, щоб Троїцький собор було забрано в УГКЦ, якій надано у Вільнюсі лише цей один-єдиний храм, та «повернуто православним», і в цій боротьбі використовується також ім’я св. Макарія як противника Унії.[110] — Однак, як ми знаємо, він був митрополитом Київської  митрополії в часи, коли Московська митрополія вже була зовсім окремою й незалежною Церквою держави, ворожої до Русько-Литовського князівства. Отже, на думку авторки цих рядків, якщо й повертати монастир православним, то не Московському патріархату, а незалежній Литовській Православній Церкві, якої наразі не існує. І хоча в історичних умовах XV ст. священномученик Макарій був противником Унії, але він з Небес протягом 500 років уболівав за помісну Церкву українського народу, про що засвідчував Господь чудесними знаменнями. Слід згадати й те, що цей мурований Троїцький собор був збудований замість занепалої дерев’яної Троїцької церкви в 1514 р. коштом українського православного князя К.І. Острозького-старшого, гетьмана Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, після видатної перемоги очолюваної ним армії над московськими військами в битві під м. Оршею (нині місто у Вітебській області Білорусі).

ХХІ ст. У 2002 р. священномученика Макарія було включено до Собору Білоруських святих (вшановуються в третю неділю після П’ятидесятниці). З 2007 р. в середній школі № 15 м. Мозиря з метою громадянсько-патріотичного виховання дітей щороку проводяться Макаріївські гуманітарно-педагогічні читання та історичні конференції, названі на честь сщмч. Макарія як палкого патріота, який загинув на землях Мозирщини[111].

Щороку в день пам’яті сщмч. Макарія до Володимирського кафедрального собору в Києві, де нині спочивають його мощі, на святкові богослужіння збирається весь архієрейський собор УПЦ Київського патріархату, багато духовенства та мирян з різних куточків нашої держави, щоб вшанувати Небесного заступника України та Української Церкви. Урочистості починаються ще напередодні ввечері, коли служиться всенічне бдіння, а 14 травня (за новим стилем) після Божественної літургії відправляється молебень до святого митрополита Київського Макарія перед ракою з його мощами. Усі ці богослужіння традиційно очолює предстоятель Київського патріархату.

У 2008 р. святкування пам’яті священномученика Макарія стало особливим: напередодні його святі мощі було перекладено до нової срібної раки, виготовленої на Київському ювелірному заводі за кошти, виділені за вказівкою патріарха Філарета з пожертв для Київського патріархату. 14 травня після Божественної літургії та заамвонної молитви, звершених патріархом Філаретом у співслужінні сонму духовенства, відбувся урочистий хресний хід навколо Володимирського собору з мощами св. митрополита Макарія. Наступного 2009 року до дня пам’яті святителя було оновлено також і балдахін над ракою з його мощами.

У старій раці сщмч. Макарія тепер зберігаються мощі іншого святого — канонізованого Київським патріархатом у 2011 р. преподобного Меркурія Бригинецького, місцевого святого Чернігівщини.

Щочетверга у Володимирському соборі під час вечірнього богослужіння (початок о 17 годині) перед ракою з мощами виголошується акафіст сщмч. Макарію українською мовою, і всі присутні мають можливість прикластися до відкритих мощей святого.

Служіння святих на Небесах

Передання Православної Церкви (тобто досвід християн, накопичений протягом більш як двох тисяч років) свідчить, що Церква земна (воююча за спасіння душ) і Церква Небесна (торжествуюча, бо вже спасенна), які разом є єдиною Церквою Христовою, знаходяться в нерозривному зв’язку та постійному взаємному спілкуванні[112]. Церква Небесна є сукупністю святих угодників Божих усіх часів та усіх народів, як відомих нам і канонізованих земною Церквою, так і відомих одному лише Богові. У вічному житті святі люди не залишаються бездіяльними, вони живуть певним чином відповідно до законів Небесного Царства (невидимого янгольського світу — Неба), перебуваючи в благодаті Духу Святого. Нам, земним, не все відкрито Богом про їхнє життя й різноманітну діяльність там, а лише дещо корисне для спасіння наших душ.

Св. апостол Павло зазначає, що кожен має особливий духовний дар від Бога, властивий лише йому, несе особливе служіння (1 Кор. 12:1,4,8-9). Св. апостол Іоан Богослов бачив у видінні, як «двадцять чотири старці впали перед Агнцем, маючи кожен гуслі й золоті чаші, повні фіміаму, які є молитви святих» (Апок. 5:8). І протягом віків зібрано безліч інших свідчень, з яких нам точно відомо, що святі на Небесах моляться до Бога. Саме тому ми, православні християни, просимо їх, щоб вони у своїх молитвах до Бога згадували й нас, грішних, щоб разом з нами молилися до Господа про вирішення наших проблем, «бо багато може посилена молитва праведного» (Іакова 5:16). Звичай молитися до святих існував ще серед християн перших віків: так, у житіях угодників Божих IV століття ми зустрічаємо описи того, як вони вшановували святих, що жили раніше чи були їхніми сучасниками, і як молилися до них.

Крім того, можливість звернутися по допомогу до Сил Небесних встановлена премудрістю Божою для того, щоб оберігати нас від особливої духовної спокуси —  «гордості молитвеника». Коли милостивий Бог виконує прохання, майже не знайдеться людини, яка б не почала потім думати, що це вона «вимолила», чимось заслужила на це. Саме тому молитви деяких з нас залишаються безплідними, бо ми духовно не готові прийняти те, що просимо. Св. Іоан Ліствичник говорив про таке марнославство, що Бог, бачачи його в людині, подає необхідне, випереджуючи прохання. Однак Господь Ісус Христос навчав Своїх учнів: «Просіть, і дасться вам.» (Мф. 7:7-8). І св. Димитрій Ростовський пояснював, що ми повинні просити Бога про те, що нам необхідне, хоча Він і сам знає потреби й серця наші, але це є таємничий закон духовного світу[113]. Звернення ж до святих допомагає виконання прохання пояснювати не своїми заслугами чи зусиллями, а силою спільних молитов та любов’ю Господа до нас.

Молитись можна вдома або в храмі; можна своїми словами, можна  молитвою, що рекомендована Церквою, або читати акафіст до святого (це довга молитва-гімн, у якій прославляються святий та Господь). Особливим видом молитви за православною традицією є молебень до святого, що звершується священиком на прохання віруючого. Але не слід забувати, що Ісус Христос попереджав бути обережними з проханнями: «Не знаєте, чого просите.» (Мф. 20:22).

Передання Церкви повідомляє нам і про особливі Небесні служіння деяких святих. Підставами для того, щоб Церква прославляла угодників Божих як помічників і заступників у конкретних обставинах, є:
1) їхні земні життя — те, що вони самі пережили, про що турбувалися і що/кого любили, як були спокушувані, у тому й нам можуть допомогти, тому що у вічному райському житті зберігається пам’ять про прожите життя і любов духовна; а деякі святі ще за життя отримали від Бога дар чудотворної молитви й прославилися серед сучасників зціленням хвороб, вигнанням бісів з людей, допомогою в певних життєвих обставинах;
2) реальні випадки допомоги по молитвах до святих, які здавна записували чи переповідали[114].

Як дізнатися про Небесне служіння конкретного святого? Існують спеціально складені православні молитовники-довідники, є відповідна інформація в мережі Інтернет.

Але найбільш корисно особисто знайомитися зі святими, читаючи їхні «житія», і відчути серцем, що ось вона, ця людина, яка була в подібних обставинах, яка зрозуміє мене краще, ніж друзі, рідні чи священик, бо з нею в мене багато спільного. Крім того, за словом св. Варсонофія Оптинського (жив на початку ХХ ст.), коли людина читає життєпис святого, то він/вона вже починає молитися за цю людину перед престолом Божим[115]. Цей таємничий зв’язок можливий завдяки Духу Святому, Який є всюди і все Собою пронизує.

Часто сам Бог посилає інформацію про святого, і буває, життєпис угодника Божого дається (або нагадується дією благодаті) як дороговказ на життєвому шляху чи зразок того, як у певній ситуації слід учинити по-християнськи. Життя святого — це справжній навчальний посібник, якщо тільки уважно аналізувати обставини та його поведінку, і намагатися наслідувати святих найперше в покаянні (боротьбі зі своїми гріхами), молитві, довірі Богові та виконанні Його заповідей.

При цьому важливо також розуміти, що питання політичні, які зустрічаються в життєписах, не слід сприймати як одкровення Божі, з двох причин: 1) святість у православ’ї не є синонімом безгрішності, і святі також є людьми свого часу, виховані в певних умовах, що і формує їхні політичні погляди; 2) житія святих писали й пишуть не безгрішні письменники, на яких ще тисне церковна чи державна цензура, яка переслідує певні політичні цілі, так що в житіях іноді зустрічаються й відверті фальсифікації (так було в Російській імперії, СРСР і навіть нині).

Яскраво ілюструє це приклад нещодавно канонізованих святих ХХ ст. Так, прп. Амфілохій Почаївський говорив: «Є народ український, і значить, має бути держава українська». А прп. Лаврентію Чернігівському приписують слова «Росія, Україна, Білорусь — то є свята Русь», і на цій підставі деякі діячі певного патріархату агітують, фактично, проти української державності, поширюючи міф про триєдиний народ, вигаданий ще в Російській імперії. Якщо навіть не звертати уваги на те, що люди, які знали св. Лаврентія, стверджують, що він би підтримав незалежність України, бо любив її, то скажіть, слова якого з цих старців слід вважати виразом волі Божої?

Особливе служіння сщмч. Макарія

Ось яким, імовірно, є на Небесах молитовне служіння священномученика Макарія, митрополита Київського…
Прохайте його про навернення близьких до віри християнської, бо він є мучеником за віру.
Захисником буде він жінкам, які виходять заміж за іноземців чи іновірців, бо православну велику княгиню Олену, що вийшла заміж за римо-католика, він всіляко підтримував у незнайомій для неї державі.
Приходьте вшанувати його нетлінні мощі, мешканці Києва, бо він прагнув відродити його красу й державну велич, підтримати киян духовно і мученицьки загинув заради цього, і в акафісті читаємо: «Радуйся, міста Києва Небесний покровителю.»
Помічником буде він у відносинах з державними органами, бо за життя свого він багато справ вирішував із тодішніми можновладцями.
Просіть зцілення від хвороб, порятунку від смертельної небезпеки,бо такими чудесами вже прославив його сам Бог.
Звертайтесь по допомогу, керівники й менеджери, бо в управлінні монастирем та всією Київською митрополією він виявив великі здібності.
Він є покровителем захисників Вітчизни й молитвеником про мир у всьому світі, бо й у тропарі йому сказано: «Його ж (Бога) моли, просимо тебе, щоб пролив гнів на народи, що хочуть війни.»
Звертайтеся до нього, служителі Церкви, у будь-якій потребі своїй чи церковній, бо він і за життя свого був помічником і наставником священнослужителям.
Просіть його молитися за священиків наших, бо він ревно слідкував за тим, щоб православні пастирі перебували на висоті свого покликання й подавали добрий приклад життя християнського.
Молімося разом з ним за Україну, про примирення та об’єднання українських православних церков/конфесій у єдину й незалежну помісну (тобто місцеву, нашого народу) Українську Православну Церкву Київського патріархату, бо йому довелося керувати Київською митрополією в часи, дуже подібні до нинішніх, коли відбувалося становлення нових держав (Московського князівства, Османської імперії турків), а Московська і Київська митрополії вже були повністю незалежні одна від одної;
бо він життя свого не пошкодував, прагнучи повернути Києву його велич як духовно-політичного центру Київської митрополії та підняти дух українського народу, підтримати оборонців рідної землі в боротьбі з чужоземними завойовниками, утвердити постраждалих у вірі й надії на поміч Господа;
бо від нетлінних мощей його Бог подавав чудесні знамення — видіння благодатного світла й вогню — саме в ті часи, коли на Україні, яка входила в ХVІІ ст. до литовсько-польської держави Речі Посполитої, Православна Церква відродилася й розквітла завдяки захисту козацького Війська Запорозького;
бо не випадково (тому що в справах Бога не буває нічого випадкового) опинилися в ХХ столітті мощі сщмч. Макарія саме у Володимирському соборі, який з промислу Божого став у 1992 р. патріаршим кафедральним собором Української Православної Церкви саме Київського патріархату.

Святий священномученику Макарію, моли Бога за нас!

  1. Детальніше про всі ті події можна прочитати в Історико-канонічній декларації — УПЦ КП 1997 р. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору