«Наша Парафія»

Серед угодників Божих, прославлених Православною Церквою, є святі, які не залишили після себе жодних писемних творів, земне життя їхнє майже не висвітлене в історичних джерелах, але пам’ять церковна зберігає і прославляє їхнє життя як зразок для наслідування. Нетлінні мощі таких святих дають непорушні благодатні свідчення, які цілком замінюють недостатність історичних відомостей про них.[1]

До таких угодників Божих належить і священномученик Макарій, митрополит Київський і всієї Русі архієпископ. Про його особистість і життя ми можемо говорити лише за скупими свідченнями історичних умов і подій, у яких святитель жив, брав або міг брати участь. У світлі історичних обставин, які раніше замовчувались або невірно тлумачились згідно з вимогами цензури Російської імперії та СРСР, постать св. митрополита Макарія виглядає по-новому.

За життя святого митрополита Макарія (XV ст.) Русь-Україна і Московія-Росія були різними державами, а Київська Церква-митрополія існувала цілком окремо від невизнаної Московської, на яку Константинополем було накладено анафему.

Невипадково за якимсь дивним, незбагненним промислом Божим невідомий автор молитви до цього святого включив до неї прохання про допомогу в збереженні правдивої історичної пам’яті нашого народу: «Укріпи нас, розслаблених духом, отцівські передання зберігати та про минулі напасті пам’ять спасительну мати».

Частина 1. Історичні обставини Литвин руського роду

Час життя священномученика Макарія належить до XV сторіччя.

Політичне становище різних українських земель тоді дуже різнилося між собою. Західні землі, що в минулому становили основу Галицько-Волинського князівства (Червона Русь1 ), в середині XIV ст. підпали під владу королівства Польського, у якому державною релігією було католицтво. На Закарпатті ще в ІІ половині XIІІ ст. закріпилася влада Угорського короля. Землі під Польщею та Угорщиною опинилися в становищі окупованих, значних утисків зазнавали як українські селяни, так і православні знать і духовенство.

Митрополит Київський Макарій жив і здійснював свою архіпастирську діяльність у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському — спільній державі литовців (жемайти — одне з литовських племен, що жило на західних землях сучасної Литви) та русинів (себто українців і білорусів), що проіснувала більше 250 років (1320-1569). Ця держава утворилась внаслідок розвитку відносин галицько-волинських руських князів із литовськими князями (відомий волинсько-литовський договір ще від 1219 р.) та подальшої спільної визвольної боротьби литовців і русинів проти Золотої (Волзької) Орди. У 1267-1269 роках великим князем Литовським навіть був Шварно, син короля усієї Русі Данила Галицького.[2]

Язичники-литовці знайшли на Русі муровані храми і монастирі, розвинене церковне мистецтво, писемність, високу освіченість знаті, що дозволяло конкурувати з найрозвиненішими державами Західної Європи. Багато литовських князів одружувались на русинських княжнах, приймали православну віру та переймали мову й культуру підлеглих. Поряд з різними родинами литовської династії Ґедиміновичів, котрі українізувались, у князівській верхівці феодалів були родини, які вели свої лінії від Рюриковичів: Хотетовські, Друцькі, Заславські, Мосальські, Звенигородські, Четвертинські, Городецькі, Несвіжські, Острозькі та інші.

Панівне становище Православ’я в Литовсько-Руському князівстві тривало до Кревської унії 1385 р., коли великий князь Ягайло Ольґердович одружився з польською королівною Ядвігою та став водночас і королем Польщі, прийняв римо-католицтво, зобов’язався запровадити в Литовсько-Руському князівстві католицтво і об’єднати його з Польщею в єдину державу. Тоді більшість етнічних литвинів західних земель, багато з яких ще сповідували поганство, були охрещені за римо-католицьким обрядом («хрещення Литви» 1387 р.).

Таким намірам об’єднання з Польщею виявили збройний спротив православні князі і знать Литовсько-Руського князівства, і врешті поставили великим князем Литовським у 1392 р. Вітовта Кейстутовича. Цей, хоч був католиком і сприяв Римо-католицькій Церкві в розбудові структур, але провадив політику віротерпимості, зважаючи на те, що більшість громадян його держави, у тому числі й князі литовських династій, залишалися православними.

Формально Велике князівство Литовське і Руське перебувало з 1385 р. об’єднаним з королівством Польщею, але це була специфічна форма правління — династична унія (союз). Хоча двома державами керували кровні родичі, а іноді навіть одна й та сама особа (наприклад, Казимир Ягелончик), але це все ж були дві різні держави, з різними державними мовами, окремими арміями. Звичайно, велику роль відігравала в цьому позиція знаті обох держав, та все одно, це була настільки особлива форма правління, що її суті не розуміли навіть деякі історики, говорячи про єдину Литовсько-Польську державу в цей період. Однак справжнє об’єднання Литовського-Руського князівства і Польщі в єдину державу Річ Посполиту відбудеться за Люблінською унією в 1569 р., а до цього Велике князівство Литовське і Руське було цілком незалежним, і то була українсько-білорусько-литовська могутня європейська держава, яка навіть воювала з Польщею за володіння українськими землями в XIV ст. і в першій половині XV ст.

Етнічні литовці у Великому князівстві Литовському і Руському становили 1/10 населення. Частка ж православних русинів (українців і білорусів) була переважаючою. Але всі піддані великого князя Литовського звалися литвинами, особливо ж у розмовах з іноземцями. Так, литвином руського роду називав себе і український князь із роду Рюриковичів К.І. Острозький (старший). Це пов’язано з тим, що сучасного поняття держави тоді не існувало. Підпорядкованість визначали титули, визнання права правителя розпоряджатись майном і землями, сплата підлеглими  податків, обов’язок нести військову службу. Оскільки великим (головним) князем був князь племені «литва» (це самоназва, етнонім), то і всі його підлеглі вважались «литвинами» (це політонім).

Мовою офіційних документів і літературної творчості у Великому князівстві Литовському і Руському була розмовно-літературна русинська (староукраїнська). У XV ст. в ній уже помітні два відгалуження: староукраїнської та старобілоруської мов, що живилися народною розмовною мовою відповідних територій. Мовою богослужіння Православної Церкви залишалася так звана церковнослов’янська (насправді староболгарська) мова, яка від початку запровадження християнства як державної релігії Русі відрізнялася від розмовної мови русинів, але поступово змінювалась під її впливом.

Саме Литовська доба була вирішальною для формування сучасних російської, білоруської та української мов і народностей: у Московському князівстві державно-офіційною мовою була мова Церкви — староболгарська,[3] яка змінювалась під впливом фінських мов корінних народів тих земель (характерне а-а-кання та інше). У Московії слов’янську літеру «ять» читали як «є», тоді як на Русі-Україні її читали як «і». Невипадково й сучасна болгарська мова значно ближча до російської за звучанням, ніж українська.

Велике князівство Литовське і Руське стало спадкоємцем державності Київської Русі й Галицько-Волинського князівства: литовці перейняли форми політичної організації руських князівств і навіть судочинство спочатку провадили за Руською Правдою св. князя Ярослава Мудрого, на основі якої в XVI ст. були укладені власні закони — Литовські статути (з включенням до них також норм римського й німецького права). Не випадково, мабуть, і герб великого князя Литовського Ґедиміна «коломни» схожий на «тризуб» великих князів Київських.

На початку XV ст. це було найбільше державне утворення в Східній Європі: сюди входили землі сучасних Литви, Білорусі, України, а також частина земель Польщі, Молдови й Росії: Смоленщина, Брянщина, верхівські князівства (міста Козельськ, Воротинськ, Одоїв, Новосиль, Любутськ, Рильськ та ін. на території нинішньої Росії), деяка частина Дикого Поля (південь і схід сучасної України, землі навколо Курська, Осколу, Бєлгорода в сучасній Росії).

Сусідні держави

Римо-католицька Церква поводилась у ті середньовічні часи агресивно, була ніби наддержавою: папа Римський намагався керувати правителями європейських країн. У Західній Європі палали вогнища інквізиції. Німецькі воєнізовані чернечі ордени — Лівонський і Тевтонський — навіть утворили власні держави поряд з Литвою. У 1409-1411 рр. відбулась Велика війна між Тевтонським орденом і об’єднаними силами Королівства Польського та Великого князівства Литовського і Руського. Унаслідок знаменитої Грюнвальдської битви 1410 р. нашим військам вдалося зупинити просування на схід переможеного в ній Тевтонського ордену.

У ІІ половині XV ст. Золота Орда втратила могутність через внутрішні міжусобиці, але натомість набрало сили Кримське Ханство, що здобуло незалежність від Золотої Орди в 1430-40-х роках.

У 1453 р. турки завоювали м. Константинополь (нині м. Стамбул у Туреччині), і замість Візантії постала могутня імперія династії Османів. У 1475 р. кримський хан змушений був визнати себе васалом Турецького султанату. Відчувши могутню підтримку, кримські татари в останній чверті XV ст. перетворили напади на Україну та південну Білорусь у грабіжницький промисел, найціннішою здобиччю в якому були люди. Вбивали тільки тих, хто чинив збройний опір, усіх інших забирали в полон і продавали на невільницьких ринках Криму. Найбільше страждав від того простий народ.

Але незважаючи на всі небезпеки, широкого розмаху набув у Великому князівстві Литовському і Руському чумацький промисел, що існував ще за доби Київської Русі. За один сезон українські чумаки — попередники сучасних транспортувальників — перевозили кілька мільйонів пудів риби й солі, а до порту у фортеці Кацюбіїв (нині м. Одеса) з українських сіл перевозилось майже п’ятдесят мільйонів пудів хліба. І все це — возами, запряженими парою волів, визначаючи шлях по зорях, зі зброєю в руках.[4]

У цей же час серед угро-фінських улусів Золотої Орди2 почало набирати силу Велике князівство Московське, яке тоді називали також Московією або Залешанською Ордою (залешанська, бо за лісом).[5] Московські князі поступово підпорядкували собі навколишні землі та з допомогою Кримської Орди остаточно визволилися з-під влади Орди Волзької, внаслідок чого на політичній мапі Європи з’явилась Московська держава. Велике князівство Московське в складі Золотої Орди було невеликим за територією: лише в другій половині XV ст. великому князеві Іоану ІІІ вдалося його трохи розширити шляхом завоювання Великого князівства Рязанського, Великого Новгорода (1478-1488), Великого князівства Тверського (1485), а після цього князі Ярославля й Ростова «добровільно» передали йому свої спадкові права на княжіння. Його сину князю Василію вдалося відірвати від Литовсько-Руської держави в наступному XVІ ст. Чернігово-Сіверщину (1500-1503), Смоленщину (1514) і завоювати Великий Псков (1507).

За життя священномученика Макарія відносини між Московським і Литовсько-Руським князівствами були дуже напруженими, війни між ними велися майже безперервно в ІІ пол. XV ст. — І пол. XVI ст., причому Московські князі намагалися захопити землі, які їм ніколи не належали, мріяли про заволодіння древнім Києвом. Через те, що литовсько-руським військам доводилось обороняти Вітчизну на двох фронтах одночасно — від кримчаків і московитів — Литовсько-Руська держава здебільшого програвала в цих війнах, хоч були й славні перемоги (Оршанська битва 1514 р.). Русини, які мешкали на завойованих Москвою землях, опинялися в державі, де панували зовсім інші звичаї та закони.

Відмінності між Московським і Литовсько-Руським князівствами

Хоч історики все ще сперечаються про те, чи припинили великі князі Литовські  Ґедимін (+1341) і Ольґерд (+1377) виплату данини Золотій Орді (хоча жоден з них до стольного м. Сараю за ярликом хана не їздив особисто), загальновизнаним є те, що в 1390-тих роках великий князь Литовський Вітовт був правителем уже повністю незалежної і могутньої держави, що володіла узбережжям Чорного моря (м. Дашів).

А в Московському кремлі ще і в 1477 р. у власній резиденції сидів ханський баскак, функціями якого, як відомо, був контроль за збиранням податків-данини і за діяльністю князів. Це є незаперечним доказом того, що Куликовська битва 1380 р. насправді не призвела до визволення Московщини з-під влади ханів-царів Золотої Орди, як стверджували історики Російської імперії. Куликовська битва була лише епізодом боротьби за владу в Золотій Орді: князі-союзники Тохтамиша, нащадка Чингис-хана, виступили проти його ворога Мамая, який захопив ханський престол. Насправді відділитись від Золотої Орди допоміг Московії хан Кримської Орди наприкінці XV ст. після того, як великий князь Московський Іоан ІІІ визнав себе його васалом і зобов’язався платити данину.[6]

У Литовсько-Руському князівстві для русинів майже все залишалося згідно традицій Київської Русі, лише правляча династія змінилась із Рюриковичів на литовських Ґедиміновичів. Зберігалось давнє право бояр і воїнів князівської дружини переходити на службу до іншого князя, зберігалося віче (загальні народні збори) як найвищий орган самоуправління в містах і селах, ради знатних і шанованих людей при князях (райці), виборність певних управлінських посад, тобто, ознаки демократії, притаманної здавна слов’янам, що зафіксовано в грамотах XIV-XV століть.

У Московському князівстві нічого подібного не було, не існувало жодного законного способу противитися князеві. Князі Московії поверталися з м. Сараю — столиці Золотої Орди — з ярликами (письмовими дозволами на княжіння), поводячись як грізні володарі, бо наказували іменем царя (хана) верховного, і за непокору карали катуванням чи смертю.[7] Це було християнізоване фіно-татарське князівство, бо більшість його знаті належала до татарської народності.[8]

Багатьом містам Великого князівства Литовського і Руського в XV ст. було надано Магдебурзьке право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодала, воно закріплювало права міських станів — купців, міщан, ремісників, регулювало порядок виборів і функції органів міського самоуправління, суду, діяльність купецьких об’єднань, ремісничих цехів, питання торгівлі, оподаткування, визначало покарання за різні види злочинів тощо.

А в Московському князівстві від свавілля князя ніхто не був захищений: близько 1493 р. за наказом великого князя Іоана ІІІ у підкореному ним Великому Новгороді на озері Ільмені (нині Ленінградська область Росії) було арештовано й дощенту пограбовано всіх німецьких купців з торгового Ганзейського союзу. Більше року купців тримали у в’язницях, потім відпустили тих, хто залишився ще в живих, але майна не повернули. Відтоді німецькі купці, які з давніх часів торгували у Великому Новгороді, більше там не з’являлись.[9]

Селяни Великого князівства Литовського і Руського мали індивідуальні приватні земельні наділи, торгували своєю нехитрою продукцією на ярмарках; були вільними громадянами, що платили податки. Традиційне вічеве самоуправління й виборні посади в українських сільських громадах зберігалися аж до початку ХХ ст.

Натомість, у Московському князівстві серед селян практикувалося колективне (общинне) землеволодіння,[10] а вічових традицій ніколи не було ні серед корінних угро-фінських народів, ні серед поселенців татарського походження.

Суттєво відрізнялися також і порядки церковні, взаємовідносини між владою й Православною Церквою, але про це мова піде далі.

Розділення Київської митрополії

На момент поставлення сщмч. Макарія митрополитом Київським у 1495 р. Московська і Київська Церкви-митрополії існували й розвивалися вже цілком окремо одна від одної. У 1448 р. відбувся остаточний поділ єдиної Київської митрополії, яка від часу «хрещення Русі» входила до складу Константинопольського патріархату, між великими Литовсько-Руським і Московським князівствами, внаслідок чого відокремилася незалежна від Константинополя (автокефальна) Московська митрополія. Передували цьому такі події…

Ще в 1320-тих роках єдина Київська митрополія Константинопольського патріархату розділилась на умовно Московську (Золотоординську) і умовно Київську (Литовсько-Руську) частини. Це було пов’язано з тим, що Московське князівство входило до складу імперії Золотої Орди, тоді як Київщина й Волинь були визволені литовсько-білорусько-українськими військами під проводом князя Литовського Ґедиміна ще близько 1323 р. (можливо, Ґедимін став васалом Золотої Орди, але це вже була менша залежність). З того часу «Сарайсько-Московські» митрополити, які були в Золотій Орді невід’ємною частиною державного апарату ханів, стали небезпечними для Литовсько-Руського князівства з міркувань державної безпеки, адже навіть у храмах «Сарайсько-Московської» митрополії молилися за великого хана-царя.

Великі князі Литовські Ґедимін, Ольґерд і Вітовт просили Константинопольського патріарха створити окрему «Києво-Литовську» митрополію. Це прагнення також відповідало правилам святих Апостолів та Вселенських Соборів (церковним канонам), згідно з якими, помісна (місцева) Церква в окремій державі має бути автокефальна, тобто незалежна в управлінні (17-те правило Четвертого та 38-ме правило Шостого Вселенських Соборів), а єпископам усякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його як главу (34-те Апостольське правило).[11]

У XIV ст., у зв’язку з утворенням Литовсько-Руського князівства й проханнями його князів про відокремлення Києво-Литовської Церкви від Золотоординської, Константинопольський патріархат для позначення земель Київського митрополичого престолу вперше запровадив поняття «Мала Русь» —  колишні землі Великого князівства Київського (нинішні Україна й Білорусь), і «Велика Русь» — більш віддалені православні землі угро-фінських народів (нині Російська Федерація). Терміни «Мала Русь» і «Велика Русь» є грецькими за походженням. Значення їхнє подібне до термінів «Мала Греція» — власне Греція, і «Велика Греція» — розкидані по світу грецькі міста-колонії. У 1347 р. вперше запроваджено титул «митрополит Київський (і) всієї Русі».[12]

Однак політика Константинополя в цьому питанні була непослідовною: митрополію то створювали, то ліквідовували, називали її то Київською, то Литовською, то Галицькою. На це дуже великий вплив мала Золота Орда: ще в 1269-1271 рр. великий хан Менгу-Тимур воював з Візантією й здобув для себе право визначати кандидатуру митрополита (надавав ярлик на митрополію), а в 1312 р. великим ханом став мусульманин Узбек, який одружився з дочкою православного візантійського імператора. Щоб мати вплив на Литовсько-Руське князівство, царі (хани) Орди й князі Московські хотіли, щоб зберігалась єдина митрополія і щоб митрополит жив на території Орди.[13] Бувало, іноді на чолі двох частин митрополії стояли різні митрополити, які одночасно називалися «Київський і всієї Русі».

Можна собі уявити, наскільки складно було князям Литовським боротися за визволення з-під влади ханів Орди «Києво-Литовської» Православної Церкви. Це було також однією з причин того, що з кінця XІV ст. великі князі Литовські перейшли в католицтво і були прихильниками Унії.

Не добившись у Константинополі поставлення окремого митрополита для Церкви в його державі, великий князь Вітовт навіть скликав у 1415 р. в місті Новогрудку помісний (місцевий) собор литовсько-руського духівництва й представників політичної еліти, на якому митрополитом Київським і всієї Русі поставили добре освіченого ігумена Дечанського монастиря, небожа колишнього митрополита Кіпріана, Григорія Цамблака. У соборній грамоті однією з причин поставлення Григорія зазначалося те, що митрополит Фотій (грек за походженням), який жив у Москві, зневажав Київську Церкву й піклувався тільки про збір церковних податків (як і багато хто з його попередників). Підставою для проведення такого собору назвали приклади поставлення митрополита Київського Клима Смолятича в 1147 р. та проголошення автокефальних патріархатів у Болгарії (919, 1235 рр.) та Сербії (1346 р.).

У 1439 р. відбувся Ферраро-Флорентійський собор, на якому було прийнято рішення про Унію (об’єднання) Римо-католицької та Православної Церков під владою папи Римського — то була спроба подолати церковний розкол між християнами, що тривав з 1054 року. Цікаво, що ідея скликання такого собору була запропонована ще митрополитом Київським Григорієм Цамблаком, за підтримки князем Вітовтом.[14] Константинопольський патріархат погодився на Унію під тиском світської влади, бо правлячі кола ослаблої Візантійської імперії, на яку посунули турецькі завойовники, шукали проти них військових союзників у Західній Європі.

Оскільки сподівання на військову допомогу Заходу не виправдалися, вже в 1451 р. Константинопольський патріархат зібрав православний помісний собор і скасував Флорентійську Унію. У 1453 р. турки завоювали м. Константинополь. Софійський собор перетворили на мечеть. Константинопольський патріархат продовжив своє існування під владою султана-мусульманина, однак збіднів і зазнавав утисків.

Але кількома роками раніше, у грудні 1448 р. за наказом великого князя Московського Василія Васильовича в Москві скликали помісний собор єпископів, архімандритів, ігуменів і всього православного священства Золотої Орди (Велике князівство Московське тоді ще було підвладним великому хану). На ньому єпископа Рязанського Іону поставили митрополитом «Київським і всієї Русі» (фактично Московським). Це відбулося без благословення Константинопольського патріарха, тобто, з порушенням діючої на той час процедури.

Усе духовенство Московського князівства перебувало тоді під анафемою (відлучення від Церкви) Константинопольського патріархату за те, що великий князь Московський у 1441 р. відмовився визнавати надалі владу свого законного митрополита-уніата Ісидора й ув’язнив його. Ця анафема була залишена в силі й після того, як Константинополь скасував Флорентійську Унію в 1451 році та повернувся до «чистоти» православної віри.[15]

Константинопольський патріархат не визнавав автокефалію Московської митрополії з того часу протягом майже 140 років (до 1589 р., коли цар Борис Годунов ув’язнив патріарха Константинопольського Єремію та примусив його надати митрополії статус патріархату).

Прийнято вважати, що великий князь Литовський Казимир визнав владу невизнаного митрополита Іони над Києво-Литовськими єпархіями. Однак інформація з цього питання є суперечливою, що може свідчити про перекручення історії на користь Москви. Якщо Казимир і визнавав владу Московського митрополита, то лише з 1451 року — коли Константинопольський патріархат розірвав Унію. Адже, на відміну від Москви, влада Литовсько-Руського князівства виявилась після Ферраро-Флорентійського собору більш слухняною своєму патріарху: митрополита-уніата Ісидора визнав і православний князь Олелько в Києві, і влада у Вільні; саме сюди він утік у 1442  р. після арештів у Москві і Твері. Однак з якихось причин Ісидор виїхав до Риму (у широких верств суспільства Унія не знайшла розуміння), хоча продовжував виконувати обов’язки митрополита: звершив хіротонію єпископа Володимирського Данила.

Стосовно ж визнання в Русько-Литовській державі влади Московського митрополита, то «влада» його була якась обмежена: єпископські кафедри заміщали без його згоди, єпископ Полоцький називав Іону братом, а не отцем, як прийнято за церковним етикетом називати свого митрополита.[16] Отже, факти свідчать на користь того, що митрополит Московський Іона ніколи не мав влади над Києво-Литовськими єпархіями, які залишались формально підвладними уніату Ісидору.

А незабаром папа Римський Каліст III на прохання Ісидора поставив на православні єпархії в Литовсько-Руському князівстві нового митрополита-уніата, владу якого визнав князь Казимир і всі єпископи. У 1458 р. в Римі митрополитом Київським поставили настоятеля константинопольського Дмитрівського монастиря Григорія Болгарина. Йому надали титул архієпископа Київського, Литовського і всієї Малої Русі (тобто України). Побачивши несприйняття Унії народними масами в підлеглих йому єпархіях, митрополит Григорій не виявляв жодної «унійної» активності, а в 1467 р. патріарх Константинопольський Діонісій приєднав його до Православ’я й надав благословення на Київську митрополію.

Патріарх Діонісій тоді також звернувся до «всієї Руської землі й до Великого Новгорода» з вимогою визнавати законність тільки цього митрополита — Григорія Болгарина, але послів з його грамотами не пустили навіть у межі Московського князівства, де після кончини св. митрополита Іони ставили митрополитів зовсім незалежно від Константинополя.[17]

Київська ж митрополія так і залишалася в складі Константинопольського патріархату (своєї Церкви-матері) до 1685 р. (більше 200 років), коли її з порушенням церковних канонів було приєднано до Московського патріархату. Уже через два роки після того патріарха Константинопольського Діонісія IV зняли з посади за неканонічну передачу Київської митрополії за хабар, а в 1924 р. спеціальним церковним документом ­— Томосом патріарха Константинопольського — це приєднання ще раз визнано неканонічним.

З 1461 р. предстоятелі Московської митрополії взяли собі титул «митрополит Московський і всієї Русі», хоча претендувати на «всю Русь» вони не мали жодних підстав, адже всі етнічні руські землі в цей час (XV ст.) входили до Великого князівства Литовського і Руського. Такий титул митрополитів виражав завойовницькі плани Московських князів, оскільки Православна Церква була для них інструментом зміцнення своєї влади та ведення міжнародної політики. Захоплюючи війною землі Великого князівства Литовського і Руського, місцеві єпархії та парафії підпорядковували митрополиту Московському, і таким чином, силою відбирали їх у Київської митрополії.

Саме в XV ст. у Московії визріла ідея про Москву як третій Рим, тобто про створення нової імперії з державною релігією, наступницю завойованої турками Візантії (другим Римом до того називали Константинополь). Ця теорія за самою суттю своєю суперечить словам Господа Ісуса: «Кесареве — кесарю, а Боже — Богу»; «князі народів володарюють над ними,.. але між вами нехай не буде так», «Царство Боже всередині вас є» (Мф. 22: 21; 20: 25-26). Багато святих Отців Церкви були проти з’єднання держави з Церквою ще за часів існування Візантійської імперії.[18]

З часу остаточного розділення розвиток Києво-Литовської і Московської церков пішов зовсім різними шляхами. Московська Церква спочатку самоізолювалася, проголосивши себе «хранителькою чистоти віри», і оскільки вона була ще в Золотій Орді своєрідним державним органом, це призвело до того, що там панували церковний фанатизм (гордовите презирство, а іноді й ненависть до будь-яких інославних християн і переслідування власних богословів), ворожнеча до всякої науки й освіти, у тому числі духовної,[19] рабська покора простих людей священикам.

Намагання Московського князівства заявити себе світові як найбільшого захисника «істинного Православ’я» виглядали досить дивно на тлі того, що наприкінці XV ст. сам великий князь Іоан ІІІ, його родичі та оточення, бояри, велика частина архієреїв і духівництва й навіть митрополити Московські (!) Геронтій (1473-1489) і Зосима (1490-1494) впали в «єресь юдействуючих», що тривало протягом кількох десятиліть.[20]

А Литовсько-Руська Православна Церква (Київська митрополія) змушена була протистояти войовничому римо-католицизму, але водночас і берегти міжконфесійний мир у країні. Православні взялися за ту ж зброю, якою їх намагалися побороти: богослови вивчали латинську мову (яка в ті часи була розмовною мовою науковців, юристів і богослужбовою мовою Римо-католицької Церкви), створювали богословську літературу, братства й школи. Майже всюди в українських землях парафіяни обирали собі священиків (рукопокладав їх єпископ, звісно), тому тут відносини між пастирями й паствою були зовсім інакшими, ніж на Московщині, більш близькими до ідеалу перших християнських громад.

Релігійна ситуація в Литовсько-Руському князівстві

Великим князівством Литовським і Руським керували з 1385 р. князі-католики, які під тиском Риму змушені були нав’язувати латинство своїм підлеглим, переважна більшість яких здавна трималась православної віри, особливо населення земель нинішніх України та Білорусі.[21] Католицьке духовенство називало православних розкольниками, єретиками і навіть нехрещеними, не визнавало благодатними таїнства Православної Церкви, хоча це суперечило навіть тогочасному католицькому богослів’ю. Городельський декрет 1413 р. заборонив православним займати державні посади, але його не виконували й самі правителі, зважаючи більше на особисті якості людини, а не на віру. А з 1483 р. православним заборонялось не тільки будувати нові церкви свого обряду, але й ремонтувати вже існуючі, якщо вони занепадали. Більшість храмів тоді були дерев’яні, то ж можна собі уявити, які наслідки міг мати такий закон в умовах частих татарських набігів. На щастя, сучасники священномученика Макарія великі князі Литовські Казимир Ягелончик та його син Олександр (династія Ольґердовичів) не були релігійними фанатиками й дивились на порушення цих законів «крізь пальці».[22]

І взагалі, у Великому князівстві Литовському і Руському не було гонінь ані на православних, ані на представників інших релігійних конфесій (мусульман, юдеїв, караїмів, вірменських християн, антитринітаріїв-аріан чи ін.).  Незважаючи на офіційну позицію Римо-католицької Церкви, у суспільстві князівства панувала атмосфера віротерпимості, унікальна для тогочасної Європи. Серед знаті нерідко укладалися шлюби католиків з православними. У таких випадках таїнство шлюбу могли звершувати представники духовенс­тва обох конфесій разом.[23]

А православний народ був відданий своїй вірі: наприкінці XV ст. навіть у столиці м. Вільні, де знаходилась головна єпископська кафедра римо-католиків, більше половини мешканців були православними. Заможні люди, серед яких було чимало представників давніх княжих родів, у тому числі й литовських, відписували монастирям і церквам села й землі, робили внески на поминання душі й цим підтримували Православ’я в боротьбі за існування.

Однак у Литовсько-Руській державі в ті часи було внутрішнє протистояння в Православній Церкві: частина знаті була за Унію з Римо-католицькою Церквою й підпорядкування папі Римському, інші — за збереження Київської митрополії в підпорядкуванні православному патріарху Константинопольському. Це було пов’язано з тим, що після того як у 1451 р. Константинополь скасував рішення Фераро-Флорентійського собору 1439 р. про Унію, Рим поставив собі за мету приєднати велику Київську митрополію, і проводив відповідну агітаційну роботу з православними єпископами та князями, обіцяючи офіційно зрівняти в правах католиків і православних-уніатів.

Місцеві ж католицькі пани не хотіли Унії, бо могли на підставі законів вимагати державних посад для себе.[24] Їм підігрували місцеві католицькі єпископи. Їхні інтереси співпадали з позицією могутніх православних князів, які бажали зберегти єдність із вселенською Православною Церквою. Тобто, ситуація була досить заплутаною і сприяла віротерпимості на рівні побутового спілкування і співжиття.

Усі ці історичні обставини викладені так докладно для кращого розуміння того часу, коли жив священномученик Макарій, і через це — його особистості.

Частина 2. Життєпис Монах-подвижник і здібний керівник

Про дитинство священномученика Макарія відомо лише те, що він походив від заможних православних батьків, які жили в західних українських землях, що входили до Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Коли і де саме народився, виховувався і вчився святий Макарій, — про це нам нічого не відомо. Напевно, батьки виховали його в істинах православної віри та за правилами церковного благочестя, як це було в більшості українських родин того часу.

Майбутній митрополит з дитинства міг мати схильність до чернецтва, тому що прийняв постриг у молодому віці[25] з нареченням імені «Макарій» (грецькою мовою означає «блаженний», «щасливий»), на честь преподобного Макарія Великого (Єгипетського). Невідомо, у якому саме монастирі почав сщмч. Макарій свій присвячений Богові шлях. У історичних джерелах він з’являється як монах віленського Троїцького монастиря (м. Вільно нині є м. Вільнюсом, столицею Литви).

Цей монастир, заснований у другій половині  XIV ст. на місці мученицької кончини трьох віленських мучеників Антонія, Іоана і Євстафія (+1347),  був у ті часи найшанованішим у литовських землях, на його потреби щедро жертвували православні князі та інші заможні люди.[26] Монастир виник був на горі за містом, але біля нього одразу стали селитися православні русини (тобто українці і білоруси), так що виріс великий квартал, який отримав назву «Руський кінець»3.

Троїцький монастир був тоді такою собі фортецею Православ’я у Вільні та навколишніх землях, мав хорошу бібліотеку, дав чудову духовну освіту й досвід багатьом видатним церковним діячам того часу. Архімандрити цієї обителі, як і архімандрити Києво-Печерського монастиря, вважалися найпершими кандидатами на заміщення єпископських кафедр Київської митрополії.[27] Святинями Троїцького монастиря були мощі святих віленських мучеників Антонія, Іоана і Євстафія, які зберігалися в дерев’яній Троїцькій церкві (нині їхні мощі знаходяться в православному Свято-Духовому монастирі м. Вільнюса).

Священномученик Макарій, «муж святого життя», вирізнявся серед чернечої братії подвижництвом, любов’ю до храмових богослужінь, непохитною відданістю православній вірі і старанним виконанням покладених на нього обов’язків. Саме тому ченці монастиря висунули його кандидатуру на посаду архімандрита. Невідомо, скільки років було цьому достойному монаху, коли митрополит Київський і всієї Русі Симеон поставив його архімандритом віленського Троїцького монастиря, однак знаємо, що сталося це між 1481 і 1488 роками (період, коли Симеон був митрополитом).[28]

Святий Макарій з Божою допомогою перетворив стан дорученої його турботам обителі на квітучий: заснував при монастирі будинок для прочан (паломників), сприяв розвитку подвижництва серед чернечої братії, виявив високі здібності в управлінні.[29] На посаді архімандрита він здобув у суспільстві славу видатного захисника Православ’я, непоступливого перед католиками, і став шанованим і впливовим церковним діячем.[30]

Обрання митрополитом

У 1494 р. помер митрополит Київський і всієї Русі архієпископ Іона Глезна, і з дозволу великого князя Литовського Олександра православні розпочали процедуру обрання нового митрополита. Після заколотницького поставлення в Константинополі митрополита Київського Спиридона та розкриття в 1481 р. змови деяких православних князів з метою усунення великого князя Казимира від влади було дозволено православним обирати Київського митрополита самостійно (до того схвалення кандидатури, визнання чи невизнання влади митрополита залежали від волі великого князя, навіть якщо митрополита присилали з Константинополя).[31]

Отже, внутрішній устрій Православної Церкви у Великому князівстві Литовському і Руському тоді був демократичним: вищу ієрархію обирали елекційні (виборчі) собори духовенства при широкій участі мирян, серед яких вагому роль мали православні князі й княгині. Єпископів обирали єпархіальними соборами (потім обраного кандидата рукопокладали), кандидатів у митрополити обговорювали в єпархіях і лише потім скликався елекційний собор усієї Київської митрополії.

Участь світських людей у виборах церковного кліру своїм корінням сягає апостольських часів (Діяння 1:15-26; 6:2-6). Демократизм перших християнських громад органічно прижився на Україні часів Великого князівства Литовського і Руського, де зберігалися давньоруські традиції громадського самоуправління — народного віча. При виборах вільними голосами кандидат, який був обраний багатьма, нікому конкретно не був зобов’язаний. Такі принципи формування  ієрархічної структури Київської Церкви докорінно відрізнялись від організації в Константинопольсь­кій і Московській Церквах. Комплектування єпископату шляхом виборів мало своїм наслідком те, що кожен єпископ виконував своє служіння як свій поміж своїми. Між ним і народом встановлювався міцний живий зв’язок.[32]

Для обраного на елекційному соборі кандидата — «нарeченого» митрополита — отримували благословення Константинопольського патріарха, і лише потім звершувався чин поставлення помісним (місцевим) собором єпископів за участю представників патріарха або кандидат їхав до Константинополя, де здійснювалось поставлення митрополитом. Після завоювання Константинополя турками-мусульманами в 1453 р. Київська митрополія стала, фактично, автокефальною (тобто повністю незалежною в управлінні), і благословення патріарха мало скоріше формальний характер. Про автокефальний статус помісної Київської Церкви свідчить і повний титул митрополита: «митрополит Київський і всієї Русі архієпископ» (додатковий титул «архієпископ», що вказує на автокефалію, був закріплений за митрополитами Києво-Литовської митрополії Константинопольським патріархом Діонісієм у 1467 р.).[33]

На початку 1495 р. у віленському кафедральному Пречистенському соборному храмі зібрався собор (збори) православних єпископів, який під час Божественної літургії не тільки рукоположив архімандрита віленського Троїцького монастиря Макарія в сан єпископа, але й поставив його митрополитом без попереднього погодження з Константинополем. Певно, ті єпископи та святий Макарій чудово знали церковні канони (правила), якщо вони наважилися порушити традиційну процедуру.

Супрасльський літопис розповідає дуже стисло: «Зібралися тоді єпископи: Володимирський Вассіан, Полоцький Лука, Туровський Вассіан, Луцький Іона і поставили Троїцького архімандрита Макарія, на прізвисько Чорт, митрополитом Києва і всієї Русі; а до патріарха по благословення послали старця Діонісія і Германа диякона-ченця»[34].

Як бачимо з літопису, на момент поставлення митрополитом архімандрит Макарій був прозваний «чортом». Цілком може бути, що він мав якесь відношення до міста Чорторийська на Волині або навіть походив з роду волинських православних князів Чорторийських (литовська династія Ольґердовичів): історикам нічого невідомо про долю князів Михайла та Володимира, синів Олександра Васильовича Чорторийського (помер після 1477 р.); невідомо також, чи мав дітей його брат Іван Васильович (помер близько 1460 р.).[35]

Однак таке образливе для християнина прізвисько могли дати і недоброзичливці, і свідчить воно про їхню безсилу злість на активну й плідну діяльність святого Макарія, про його енергійний характер. Один з його попередників митрополит Київський Спиридон теж отримав був від своїх супротивників прізвисько «сатана», з яким і увійшов до історії. Про суспільний і церковний авторитет Троїцького архімандрита говорить і те, що митрополитом обрали саме Макарія, який до собору навіть не був єпископом.

Послані до Константинополя ченці Діонісій і Герман повернулися до Вільна аж через півтора роки, восени 1496 р., «і принесли, — як говорить літопис, — від патріарха Никифора благословенні листи, під великою печаткою олов’яною, великому князю й великій княгині, і митрополитові, і єпископам, і князям, і боярам, і всім православним християнам». Проте патріарший посол старець Іоасаф, який прибув разом з ними, висловив зауваження щодо порушення традиційної процедури: «Надалі не ставте митрополита раніше ніж будете мати від нас благословення, хіба що трапиться велика потреба». «Ось така потреба й була, — відповіли йому, — то ми й зробили це, як і раніше вчинили так наші брати-єпископи за великого князя Вітовта… Та й у правилах св. Апостолів і св. отців написано: два чи три єпископи без усякого сумніву нехай ставлять єпископа.» Посол визнав: «Ви вчинили добре. За потреби й зміна закону буває.»[36]

Що то була за потреба, яка спричинила поспішне поставлення митрополита, не відомо. Існує версія, що православні боялися того, що прихильники Унії і великий князь проситимуть у Константинополя затвердження проунійного кандидата.[37] Однак собор відбувся в столиці, а це означає, що великий князь Литовський Олександр знав про нього і навіть міг бути присутній; отже, він не протидіяв кандидатурі архімандрита Троїцького Макарія і дав послам до патріарха свого супровідного листа (грамоту). Крім того, якби Віленський собор 1495 р. був заколотницьким, то він викликав би обурення прихильників Унії, якусь протидію, але історичні документи не зафіксували нічого подібного. Більш імовірним здається припущення, що поспішне поставлення митрополита Київського і всієї Русі було викликане наближенням весілля великого князя Олександра.

Захисник великої княгині Олени

Десь через місяць після поставлення св. Макарія митрополитом відбулась визначна подія в житті Литовсько-Руської держави: одруження великого князя Олександра Казимировича з Оленою, дочкою Московського великого князя Іоана III. Шлюб цей влаштовувався обома сторонами з міркувань державних: заради закріплення «Вічного миру», укладеного для закінчення Прикордонної війни між Московським та Литовсько-Руським великими князівствами.

У 1487 р. військами Московського князя Іоана ІІІ було пограбовано верхівське місто Мізецьк, що й розв’язало ту війну. Спочатку князі дрібних верхівських князівств (прикордонні зeмлі Великого князівства Литовського і Руського на північному сході від Чернігівсько-Сіверської землі) боронилися власними силами. Однак після облоги московитами м. Воротинська в 1489 р. у підпорядкування Іоану ІІІ перейшли п’ятеро верхівських князів. Наскільки «добровільно» мешканці верхівських міст хотіли під владу Московського князя, свідчать події тієї війни: Серпейськ, Опаков і Городечно були московитами збройно захоплені й спалені, Мезецьк і Вязьма здалися після облоги.[38] Війська Іоана ІІІ, ударною силою яких була татарська кіннота, відрізнялись особливою жорстокістю: по-звірячому вбивали місцевих жителів на околицях міст, що оборонялися, не було милості ні селянам, ні жінкам, полоненим відрізали носи й губи, грабували купців і православні храми.[39]

У 1492 р. помер великий князь Литовський Казимир Ягелончик, і поки його наступник-син Олександр ознайомлювався зі справами, війська московитів захопили всі верхівські князівства (включно з м. Козельськом, біля якого нині знаходиться відомий монастир «Оптина пустинь»). Великий князь Олександр зібрав військо й спробував відбити ті землі назад у 1493 р. Однак московити переважали чисельністю, і литовсько-руським силам довелось відступити до Смоленська.

Великий князь Литовський Олександр був змушений у 1494 р. укласти «Вічний мир» з великим князем Іоаном ІІІ, за умовами якого Москва залишила за собою більшу частину верхівських земель, але повернула Литві Любутськ, Мосальськ, знищені вщент Серпейськ і Опаков, і відмовилась від претензій на Смоленськ і Брянськ. Домовились також, що надалі при переході удільних князів на той чи інший бік їхні землі не переходитимуть разом з ними. При укладанні миру князі за давнім звичаєм присягалися, цілуючи хрест4.

Переговори щодо шлюбу тривали майже рік. Московський князь Іоан III вимагав для своєї дочки певних релігійних пільг. Так, у розмові з послами Олександра Іоан III підкреслив, що він згоден віддати дочку за Олександра, тільки якщо «неволі їй у вірі не буде». Великий князь Московський вимагав, щоб Олександр стосовно цього дав стверджувальну грамоту в такій формі: «Нам його дочку до римського закону не примушувати, вона тримає свій грецький закон».[40] Князь Олександр не відмовився дати таку грамоту, але повелів написати її в іншій формі: «Олександр не примушуватиме дружину до зміни закону, але якщо вона сама захоче прийняти римський закон, — то її воля». Однак князь Іоан III наполягав на своїй редакції: «Скажіть від нас братові і зятеві нашому, великому князю Олександру: «Про що він з нами домовився й листа дав, на тому він і стояв би, щоб нашої дочки жодним чином до римського закону не примушував; якби навіть наша дочка сама захотіла перейти до римського закону, то ми волі їй на те не даємо, і князь великий Олександр на те волі їй щоб також не давав». Самій же Олені батько дав такий наказ: «До латинської божниці не ходити, а ходити до своєї церкви, а захоче подивитися латинську божницю або монастир, то може подивитися один раз або двічі».[41]

Ці вимоги князя Іоана ІІІ свідчать про те, наскільки відрізнялося ставлення до жінок та їх правове положення в Московському та Литовсько-Руському князівствах. Є і прямі свідчення цього. У ході переговорів про шлюб посли Іоана ІІІ просили видати їм дружину князя Федора Бєльського, який брав участь у змові князів проти великого князя Литовського Казимира й отримав політичний притулок у Москві. На це прохання великий князь Олександр відповів: «Нам її силою не можна послати; а коли захоче до чоловіка свого їхати, і ми їй не забороняємо. Брат наш (князь Іоан ІІІ — авт.) сказав нам, що за їхнім законом, хоч і не захоче дружина до чоловіка, але її слід силою видати чоловікові. Але в нашому законі того нема, силою вільних людей у неволю віддавати не можна.»[42]

Було також узгоджено спеціальний чин вінчання: одночасне звершення таїнства шлюбу римо-католицьким і православним єпископами. Посли Олександра, за висловом князя Іоана III, «домовилися з нашими боярами, що коли дочка наша приїде до нього у Вільно, то вінчати її — митрополитові, а не буде митрополита, то владиці нашого, грецького закону.» Римо-католицька сторона отримала перевагу щодо звершення таїнства у своєму храмі та за чином латинського обряду.[43]

Досягнення рівноправного статусу католиків і православних, спільні богослужіння в певних випадках — це позбавило би прихильників Унії аргументів, зняло б певну суспільну напругу. Православний люд Литовсько-Руського князівства і митрополит Київський Макарій, у першу чергу, сподівався на посилення позицій Православ’я з появою православної великої княгині. Так воно й сталося з часом, але спочатку ці надії не справджувалися.

Коли княжна Олена приїхала до Вільна 15 лютого 1495 р. і наблизилася до церкви Різдва Богородиці (Пречистенського кафедрального собору5 ), тут разом із сонмом православного духівництва та народом її зустрів митрополит Макарій і відправив урочистий молебень.

Але коли з православної церкви княжну Олену урочисто повели для вінчання до костелу св. Станіслава, перед нею з усього православного духівництва з хрестом у руках дозволено було йти одному священикові Хомі, що супроводжував її з Москви. Митрополит Макарій в службі таїнства шлюбу участі не брав, хоча й був присутнім. Порушивши надане в Москві литовськими послами слово, князь Олександр не дозволив митрополитові Макарію вінчати княжну Олену. Молитви під час вінчання для нареченого виголошував латинською мовою римо-католицький єпископ Войтех Табор, а для нареченої священик Хома промовляв церковно-слов’янською молитви православного обряду. Єпископ Войтех благословляв хрестом лише великого князя, а княжну Олену благословляв священик Хома.[44]

Очевидно, католицьке духовенство, бажаючи принизити православних, вимагало цього від князя Олександра. Як аргумент могли використати те, що митрополит Макарій ще не отримав благословенної грамоти з Константинополя. Сам же великий князь зовсім не був ревним фанатиком Римо-католицької Церкви, тим більше що більшість його підлеглих, у тому числі впливові й багаті князі з давніх родів, були православними. Більше того, Олександр до деяких православних князів, своїх ровесників, мав особливу довіру: відомий покровитель Православної Церкви князь К.І. Острозький-старший обіймав посаду воєводи Віленського, а з 1497 р. — посаду великого (тобто найвищого) гетьмана Великого князівства Литовського і Руського (гетьман — від нім. Hauptmann — головнокомандувач, воєвода, міністр оборони, під час війни повинен був очолювати військо замість великого князя).

Відпускаючи свою дочку до Литовсько-Руської держави, князь Іоан III висловив ще одну вимогу: щоб Олександр побудував для неї недалеко від палацу православний храм. Однак великий князь Олександр і цього не виконав. На всі нагадування він відповідав, що «князі наші й пани, вся земля мають права й записи від предків наших і від отця нашого, і від нас, а в правах написано, що церков грецького закону більше не додавати; тому нам тих прав предків наших, і отця нашого, і наших порушувати не годиться. А для нашої княгині церква грецького закону є в місті близько: якщо її милість захоче до церкви, — ми їй не забороняємо»[45]. І дійсно, велика княгиня Олена в подальшому часто відвідувала богослужіння в кафедральному Пречистенському соборі, а ще безперешкодно молилася вдома, у княжому палаці, перед старовинною іконою Богородиці типу «Єрусалимська», якою благословили її на шлюб батьки[46] (згодом отримала назву «Віленська Одигітрія»6.

Розпочалося сімейне життя. Невдовзі після весілля великий князь Олександр відіслав з Вільна всіх московських бояр з почту княгині Олени, залишивши тільки священика Хому (до речі, не дуже доброзичливого до неї), двох співців і кухарів. Мабуть, не хотів мати зайвих шпигунів у своєму домі.

Олені було дев’ятнадцять років, Олександрові — тридцять п’ять. Обоє мали привабливу зовнішність, славетний родовід, адже Олена була донькою від другого шлюбу Московського князя Іоана ІІІ з племінницею останнього Візантійського імператора грекинею Софією-Зоєю Палеолог. Невдовзі між Оленою та Олександром виникло взаємне кохання: великий князь брав княгиню з собою в тривалі подорожі країною, не бажаючи розлучатися з нею. І хоч простий народ завжди називав її княгинею «Оленою-московитянкою», з часом Литовсько-Руське князівство стало для неї другою Батьківщиною, яку вона любила та про яку щиро піклувалась.

Однак були й труднощі: княгиню Олену одразу почали всіляко умовляти перейти в римо-католицтво. Переконували навіть, що їхній з Олександром син (коли народиться) не зможе стати спадкоємцем великокняжої влади через те, що його мати — православна. Через свій статус великої княгині вона зазнавала такого тиску католицького духовенства, якого не було відносно місцевих, литовсько-руських православних князів і княгинь.

У кого ж знаходила для себе підтримку й розраду княгиня Олена, живучи в католицькому оточенні, при постійному прагненні привести її до «римської віри»?

Головним її утішителем, радником і охоронцем став святий митрополит Макарій. Як верховний архіпастир усього православного народу в Литовсько-Руській державі він, звичайно, мав доступ до православної княгині. І хоча основним місцем перебування митрополита Київського було м. Новогрудок (нині м. Наваградак Гродненьської області в Білорусі), святитель кілька разів на рік приїздив до Вільна (його попередники робили це лише раз на рік).[47] Він постійно переконував княгиню Олену бути твердою в православній вірі, пояснював незрозумілі богословські питання, захищав перед католицьким духівництвом.

Окрім того, довкола православних митрополита й великої княгині згуртувались впливові й багаті православні князі Великого князівства Литовського і Руського, зокрема, князі К.І. Острозький-старший, М.Н. Головчинський,[48] княгиня Анна Слуцька та інша знать.

Одному Богу відомо, що було б тоді з православними в Литовсько-Руській державі та з великою княгинею Оленою, якби вони не мали такого щирого молитвеника, мудрого церковно-суспільного діяча іревного поборника Православ’я, яким був святий Макарій.

У 1497 р. велика княгиня Олена носила в утробі дитину. Стурбований правами свого нащадка, навіть коханий чоловік — князь Олександр — умовляв її змінити віросповідання, але вона вистояла.

Спілкування з митрополитом Макарієм протягом двох років настільки вплинуло на княгиню Олену, що і після його кончини вона мужньо опиралася умовлянням перейти в католицизм або Унію, не піддавалася погрозам римо-католицького єпископа Войтеха Табора судити її церковним судом як єретичку, примусово розірвати шлюб чи позбавити майна.

Коли великий князь Олександр у 1501 р. став королем Польщі, перед княгинею Оленою поставили вибір: титул королеви або православна віра. Вона обрала віру, через що не була коронована. Усюди, де вона подорожувала, для неї здійснювалось православне богослужіння, навіть у Польщі. Завжди з нею були священик, диякони і співці чисельністю до 24 осіб.

Священнослужителям помічник і суворий наставник

Часті війни, набіги кримських татар, внутрішні княжі чвари, утиски з боку феодалів — усе це робило тяжким життя простого люду в ті часи. Православному духівництву Великого князівства Литовського і Руського доводилося, з одного боку, оберігати православну віру й паству від римо-католиків і прихильників Унії, викорінювати в народі залишки язичницького марновірства, різні помилки в розумінні православного віровчення, а з іншого боку, виправляти моральні вади багатих і бідних, утішати принижених і ображених, утримувати сильних світу цього від свавілля і насильства.

Митрополит Київський і всієї Русі архієпископ Макарій багато сил віддавав на благоустрій[49] Литовсько-Руської Православної Церкви: щоб у православних храмах панували висока побожність і належний порядок, щоб зберігалися канони і обряди Православної Церкви, а храми Божі щоб перебували в можливій красі.

У безпосередньому управлінні митрополита тоді перебували Київська єпархія і міста Новогрудок (колишня столиця Литовського князівства, де знаходилась головна резиденція Київських митрополитів з часів князя Вітовта Великого), столиця держави — Вільно (де митрополити мали ще одну резиденцію), Слуцьк, Городно, Мінськ (де митрополити також мали резиденцію), Галичина.[50]

Постійною турботою владики було поліпшення побуту священства, яке в ті часи вело дуже скромне життя: у багатьох церквах навіть чаша й ложечка для звершення таїнства Євхаристії були дерев’яними. Турботами святителя було приведено до ладу багато храмів і монастирів за кошти пожертв для митрополичої кафедри7.

У Великому князівстві Литовському і Руському духовенство значною мірою залежало від світської влади й мирян. У південних і західних землях (українських) парафіяни на зборах обирали кандидатів у священики і весь церковний причет.[51] Ці демократичні традиції України-Русі також стимулювали пастирів жити доброчесним життям, створювали тісний зв’язок низового священства зі своєю паствою і допомогли Київській Церкві зберегти Православ’я, коли католицька Польща після Люблінської Унії в 1569 р. отримала владу над українськими землями та після Берестейської Унії 1596 р. розпочала жорстокі гоніння на православних.

У Литовсько-Руській державі князь вважався власником усіх підвладних йому територій і міг давати землю в користування різним особам. Ці особи повинні були виставляти для оборонних потреб князівства певну кількість озброєних людей. Таким чином, повноцінних власників землі (крім князів) не існувало. Вони вважалися власниками тільки до кінця свого життя (довічно), а нащадки, якщо бажали володіти спадком, повинні були просити нову грамоту в князя на своє володіння. На таких же правах надавалися у володіння й монастирі, причому відповідальною особою виступав ігумен, а іноді стороння світська людина, так званий опікун (патрон), яка брала на себе відповідні зобов’язання щодо оборонних потреб князівства[52].

Іноді високі церковні посади віддавали «на годування» світським людям за військові або державні заслуги, ігноруючи вибір ченців монастиря. Ці священні місця подавалися, бувало, людям абсолютно невідповідним, без жодної уваги до здібностей і моральних достоїнств, і вони привласнювали церковне майно і пожертви. Траплялося, що монастирями керували люди, навіть ворожі до правил і статутів чернечого життя. Деякі свавільні пани без будь-яких підстав виганяли священиків та ченців з парафій і монастирів.

Звичайно, такий стан речей не був повсюдним і загальним, щиро віруючі князі й бояри обирали достойних церковнослужителів, щедро жертвували на церковні потреби, але ці недоліки існували, і з ними вів рішучу боротьбу святий Макарій. Втручання мирян у церковно-парафіяльні справи він обмежував церковними канонами (правилами) і стримував усяке свавілля, звертаючись у разі потреби до великого князя Литовського Олександра та діючи через княгиню Олену й православних князів, які мали на нього вплив. Призначати священнослужителів на вільні місця Київської єпархії без згоди й благословення митрополита Макарія світським людям не дозволялося. Завідувати церковним і монастирським майном владика доручав людям побожним, відданим Церкві, враховував думку братії монастирів. Усе це сприяло збереженню монастирського й церковного надбання.

Щойно звільнилося місце архімандрита у віленському Троїцькому монастирі, де сам святитель раніше був архімандритом, святий Макарій, не чекаючи згоди так званих церковних опікунів, передав управління монастирем ігуменові Зосимі, якого, вочевидь, обрала братія обителі. Міщанам, що зібралися, він сказав: «Діти улюблені! Я той монастир отримав від Симеона митрополита, а не від вас. А нині той монастир даю Зосимі, а вам, діти мої, пошану віддаю, — дайте йому ключі зі своїх рук».

Коли в 1495 р. помер через епідемію єпископ Луцький Іона, митрополит Макарій разом з кимось із єпископів, імен яких Волинський короткий літопис не згадує, рукоположив на цю єпископську кафедру архімандрита Кирила.[53]

У 1496 р. воєвода Київський віддав Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві якомусь Івану Смолянину, але, очевидно, без погодження з єпархіальним архієреєм — митрополитом Макарієм. І вже в тому ж році великий князь Олександр, користуючись своєю верховною владою в Литовсько-Руській державі, передав цей монастир киянину Григорію Поповичу в довічне утримання з умовою його постригу в ченці. Цей вибір був дуже вдалим. Григорій після постригу став ігуменом Іоною, який твердо взявся привести справи Михайлівського монастиря до ладу: розшукував старі документи на маєтності й землі обителі, що були втрачені внаслідок татарських погромів і пожеж, вів судові процеси за повернення майна монастирю[54].

Авторитет митрополита Макарія зростав з дня у день, православні покладали на нього великі надії. У Софійському соборі Києва зберігся напис-графіті тих часів, розташований у вівтарі над жертовником: «Господи, допоможи рабу Своєму Макарію.» Цей напис свідчить про підтримку святителя київським духовенством.[55]

Однак серед столичного віленського духовенства деякі дії св. Макарія викликали невдоволення. Задля того, щоб зібрати кошти на благоустрій усієї митрополії, митрополит Макарій збільшив майже вдвічі внутрішньоцерковні податки з духовенства м. Вільна. Образились на нього й за те, що він призначив своїм намісником у Вільні архімандрита Троїцького монастиря Зосиму (якому він, очевидно, більше довіряв), тоді як раніше намісників митрополита традиційно призначали з числа віленських крилошан (архієрейський крилос — дорадчий і водночас виконавчий орган при єпископі, куди входили всі священики парафій кафедрального міста певної єпархії).[56]

Святитель також уживав заходів до того, щоб православне духівництво перебувало на висоті свого покликання і подавало добрий приклад життя для пастви. Коли митрополит Макарій бачив, що священик ігнорує його зауваження і не виконує свого пастирського обов’язку, він суворо карав за таку поведінку. Наприклад, він покарав священика Микільської (Миколаївської) церкви у Вільні за те, що той недостойно поводився і цим принижував свій сан і звичайну людську гідність. Владика позбавив цього священика парафії і заборонив йому священнослужіння, незважаючи на заступництво й прохання вельможних парафіян. Так само чинив святитель Божий і в інших подібних випадках.

Наміри відродити Київське князівство

Упорядковуючи церковні справи з Новогрудка й стольного Вільна, святий Макарій серцем перебував у Києві.

Після повного знищення ханом Батиєм у 1240 р. це місто (Київ) втратило політичне значення, але вже через п’ять років відродилося[57] й завжди зберігало свій формальний статус найголовнішого з-поміж усіх міст і країв Русі-України. Софія Київська залишалась головним діючим храмом міста навіть за часів перебування київських земель у складі татарської імперії Золотої (Волзької) Орди. При соборі існував митрополичий двір (резиденція), де мешкали митрополити під час перебування в Києві.[58]

У Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському Київ, як і раніше, шанувався як релігійно-духовна «матір градів руських», був релігійним центром. Навіть гербом Київських князів династії Ольґердовичів (а отже, гербом Київського князівства) було схематичне зображення християнського храму. А в суспільній свідомості русинів-українців Київ залишався столицею колись незалежної Києво-Руської держави, і вони ніколи не полишали надій на її відновлення, прирівнюючи Київ за значенням до Риму часів Римської імперії, як засвідчив середньовічний поет С. Кльонович: «Знайте всі люди, що Київ на Русі значить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись.» («Роксоланія», 1584.)[59]

Вигідне географічне розташування та розміри Київського князівства за Литовської доби (від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні) давали можливість контролювати значну частину торговельного шляху, що проходив вздовж Дніпра і з’єднував північ і захід Великого князівства Литовського і Руського, а також Московське князівство, з Кримом і країнами Сходу. Київські князі непогано поповнювали скарбницю збиранням мита з купців, чумаків і козаків-промисловців. У другій половині XIV ст. Київський князь Володимир Ольґердович навіть карбував власні монети, що свідчить про економічні можливості князівства та його певну політичну незалежність від великого князя Литовського.[60]

З того часу розпочалось століття «воскресіння» Київського князівства й самого Києва та його храмів і монастирів. Зокрема, у XV ст. були проведені ремонтні роботи в Софійському соборі, у 1470 р. князем Семеном Олельковичем збудовано нову заміську князівську дерев’яну резиденцію-замок з оборонними валами на місці давньоруського літописного м. Городця (на р. Гнилуші біля с. Вигурівщина, нині житловий масив «Троєщина»), відремонтовано, розкішно оздоблено та щедро обдаровано в Києво-Печерському монастирі Успенський собор, який був усипальницею Київських князів литовської доби8.

У 1440-60-ті роки православні князі Київські Олелько і його син Семен (як нащадки старшого сина великого князя Литовського Ольґерда — Володимира) неодноразово висувалися  певними політичними силами як претенденти на великокняжий Литовський престол і були тоді наймогутнішими покровителями Православної Церкви в Литовсько-Руській державі.[61] Київський князь Семен Олелькович вважав себе князем «свого Великого князівства Київського», а в молдавських літописах його назвали «царем Київським». Після його смерті (1470 р.) великий князь Литовський Казимир узяв Київське князівство під своє управління, змінивши його статус на воєводство, що викликало спротив як киян, так і князів Олельковичів, які таким чином втратили право на спадкування київського престолу. Київські бояри з народом двічі зі зброєю в руках не впустили до міста призначеного Казимиром воєводу, вимагаючи для Києва князя, якщо не Олельковича, то іншого, хоч би й католика. Але Казимир пообіцяв військову розправу над містом, і вони підкорилися.[62] Та все ж наприкінці XV ст., за життя святого митрополита Макарія, ідея відновлення Київського князівства «літала в повітрі».

Однак життя в Києві стало дуже неспокійним через напади кримських татар. У 1480 р. великий князь Московський Іоан ІІІ визнав себе васалом Кримського хана-царя Менглі-Гірея9). Було домовлено разом воювати проти Великого князівства Литовського і Руського та ослаблої Золотої Орди, у тому числі й дипломатичними та шпигунськими засобами, і діяти в усіх випадках як єдина держава.[63]

1(14) вересня 1482 р. на прохання Москви хан Менглі-Гірей з багаточисельним турецько-татарським військом спалив Київ дотла, пограбував його храми й монастирі і надіслав Московському князю Іоану ІІІ як доказ успішного походу золоті чашу й дискос із Софійського собору (посудини, що використовуються для звершення таїнства Євхаристії). Кілька тисяч киян згоріли заживо в оборонному дерев’яному замку на Замковій горі, багатьох узяли в полон. Бранцями стали і воєвода Київський Іван Ходкевич з родиною, і деякі ченці та ігумен Печерського монастиря.[64]

Болем у серці кожного жителя Великого князівства Литовського і Руського відгукнулася звістка про нове знищення духовної столиці та про велике горе людське: Київ та подніпровські поселення на південь від нього було пограбовано та зруйновано до такого ступеню, як це було в 1240 р. під час погрому хана Батия. Менглі-Гірей захопив десятки тисяч «ясиру» — живого товару. Після цього спустошення кілька десятиріч поспіль люди боялися селитися на південь від Києва. Лише декілька оборонних замків-міст на Дніпрі скоро відновили (Черкаси, Канів і сам Київ).

Зважаючи на особливе символічне значення Києва для обороноздатності держави та його стратегічні торговельні можливості, до відбудови духовної столиці Русі-України були докладені особливі зусилля. За наказом тодішнього великого князя Литовського Казимира зібрали велике військо з усього великого князівства чисельністю більше 40 тисяч кінноти. Під надійною охороною цього війська близько 20 тисяч робітників, мобілізованих з усіх земель держави, відбудували на Замковій горі оборонний «град» (зaмок) з дубових колод. Новим гербом тогочасного Києва став щит із зображенням самостріла — різновиду лука, який з давньоруських часів використовувався городянами для захисту під час облоги.

Отже, через чотири роки після погрому Менглі-Гіреєм життя в Києві потроху відновилося, але місто ще не було відновлене так, «як би мало бути». Також потребували реставрації вцілілі муровані київські храми. Софійський собор залишився майже непошкодженим: лише зовнішня галерея завалилася, і подекуди протікав дах. У ньому навіть звершували богослужіння.[65]

А напади кримських татар на землі нинішніх України й південної Білорусі почастішали. Оборонялися, як могли, місцеві князі, воєводи та місцеве населення й козаки, і була то справжня партизанська війна, звична для українців ще з часів хана Батия. Селяни навіть на польові роботи ходили озброєними10).

У Великому князівстві Литовському і Руському козаками називали тоді степових промисловців незалежно від національності й віросповідання (були серед них і татари литовського підданства[66]), які ловили рибу, звірів і птахів, збирали мед диких бджіл і торгували цим у містах. Ці люди  завжди мали із собою зброю, і також виконували функцію вартових, сповіщаючи замки про наближення ворога та наймаючись супроводжувати купецькі каравани (первісне значення тюрксько-половецького слова «козак» — «вартовий»). Час від часу багаті паничі й воєводи південних міст-замків наймали степових козаків відбивати полонених та у військові походи на татарські улуси (володіння). Але попри ці тоді ще незначні військові успіхи, втрати України від татарських набігів були відчутними.

Чи міг митрополит Макарій не знати стану справ на Русі-Україні, не чути про цю боротьбу?

О ні, ще й як чув! У 1492 р. Кримський цар висловив претензії великому князю Литовському Олександру, що кияни й «черкаси» (від тюркського «чири кисі», що значить «люди армії») погромили татарський корабель біля м. Тягиня в низов’ях Дніпра (недалеко від нинішнього м. Херсона), і князь Олександр обіцяв пошукати серед козаків на Україні. А наступного року князь Богдан Глинський, староста м. Черкаси, розгромив турецьку фортецю Узу-Кале (нині м. Очаків), і хан знову дуже скаржився на козаків.[67]

У 1495-96 роках, саме тоді, коли митрополитом Київським і всієї Русі архієпископом став святий Макарій, у правлячих колах Литовсько-Руської держави активно обговорювався план великого князя Олександра Казимировича відновити Київське князівство й віддати його своєму молодшому братові Сигізмунду (католику) з наданням йому статусу співправителя в межах Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Королем католицької Польщі був на той час їхній брат Ян-Ольбрехт. По суті, йшлося про перспективу утворення федерації Польщі, Литви-Білорусі та Києво-Руського князівства, і про відновлення політичного значення Києва.[68] Напевно, підтримувала цю ідею й частина українських православних князів.

За стародавньою традицією, обряд посадження на княжий престол (коронація) мав би відбутися саме в Софії Київській, яка в свідомості народу була не лише головним храмом князів і митрополитів, але й символом могутності Київської держави11. У соборі відбувалися найважливіші державні й церковні події Київської Русі: обряд посадження на великокняжий київський престол, собори руських єпископів,  поставлення митрополита Київського, укладання політичних угод, прийняття послів, звершення молебнів перед битвами і подячних на честь перемог.

За таких обставин митрополитові Київському і всієї Русі можливо і навіть необхідно було їхати до Києва або й назовсім переїхати до свого титульного міста. Попередники святого Макарія з різних причин вже більше ста років не жили постійно в Києві (митрополит Ісидор відвідав Київ у 1441 р.). Перенесення фактичного центру православної митрополії з Новогрудка до Києва могло б сприяти швидшому відродженню політичного впливу Київського князівства. Це також позитивно вплинуло б на економічний розвиток Києва та зміцнило б дух русинів-українців у боротьбі з татарами. Керований почуттям архіпастирського обов’язку й любов’ю до Вітчизни, владика Макарій, зібравши деякі кошти для відновлення пограбованих татарами Менглі-Гірея кафедрального Софійського собору та інших київських святинь, вирішив їхати до Києва навесні 1497 року.

Цілком очевидно, що митрополит Макарій отримав дозвіл великого князя Олександра на порушення формально діючого на той час закону про заборону ремонтувати православні храми.

Можна також припустити, що митрополит Макарій як духовний лідер православних, яких у Київському князівстві була переважна більшість, мав би зустріти з народом нового князя Київського Сигізмунда та разом з католицьким духовенством звершити обряд коронації. Процедура спільного богослужіння була вироблена ще для шлюбу великого князя Олександра з княжною Оленою, але цього разу моральна перевага могла бути на боці православних.

Звичайно, подорож до Києва в ті часи була небезпечною. Протягом 1491-1496 років кримські татари здійснювали набіги на Україну щороку. У березні й квітні 1497 р. вони напали на Волинь, Поділля й Мозирщину (що належала тоді Київському воєводству), однак князі Михайло й Костянтин Острозькі з військом відбили полонених і вбили всіх нападників.[69] Тому вважалося, що шлях до Києва, який пролягав через Мозирщину, є вільним. Та все ж друзі й прихильники святого Макарія радили йому ще трохи зачекати, знаючи, що татари мали звичай розділятися на кілька загонів. Але по-християнськи стійкий у своїх рішеннях, які він напевно приймав лише після молитви, владика сказав, що він є митрополитом Київським і повинен бути в Києві, тим більше тоді, коли це місто живе в постійній небезпеці. «Я хочу виконати мій святий обов’язок як архіпастир. Нехай буде на мені воля Божа!»

Мученицька кончина

Отже, наприкінці квітня 1497 р. митрополит Макарій у супроводі кількох духовних осіб та нечисленної охорони вирушив до Києва. Проїжджаючи вздовж річки Прип’яті, святитель зупинився на відпочинок у селі Скриголов (Стриголов), що знаходилось неподалік від міста-фортеці Мозиря на річці Бчичі (нині це село Скригалов Мозирського району Гомельської області в Білорусі). У ті часи це могло бути не просте село, а укріплене містечко на перехресті торгових і військових шляхів. Скриголов існував серед непрохідних лісів і боліт ще з XII ст., з часів Київської Русі. Це одне з найдавніших поселень Мозирщини, археологи знайшли тут оборонні вали і рови.[70]

У селі була церква, і святий Макарій побажав звершити в ній Божественну літургію. Митрополит і його супутники переночували в Скриголові.

На світанку 1(14) травня біля церкви на владику Макарія чекали скриголовці: чоловіки, жінки, діти. У їхньому селі вже давно або й ніколи не було богослужіння за архієрейським чином, яке завжди створює відчуття свята…

Під час літургії вартові з околиці повідомили, що наближаються татари. Митрополитові порадили сховатися в лісі, у місцевій схованці, але він вийшов на амвон і звернувся до богомольців і свого причту: «Рятуйтеся, діти, а мені не можна. Я віддаю себе волі Божій!» Скриголовці розбіглися.

Збережені переданням слова архієрея про те, що йому не можна зараз тікати, можна тлумачити як передбачений богослужбовим статутом обов’язок спожити Святі Дари, які вже знаходились у чаші, щоб уберегти їх від осквернення, а потім ще омити чашу водою й випити її. Напевно, митрополит встиг коротко помолитися. Можливо, пригадалося святому Макарію, як вісім днів тому один прозорливець попередив його про близьку кончину. Мабуть, як будь-який християнин, він востаннє попросив у Бога прощення своїх гріхів…

А біля церкви малочисельні супутники митрополита разом з найвідчайдушнішими скриголовцями вступили з татарами в бій. Деяких з них було вбито, деяких полонили.

Увірвавшись до храму, татари схопили служителя Божого, який стояв у вівтарі перед святим престолом. Подробиці його мученицької загибелі не відомі, але красномовно промовляють до нас нетлінні останки святителя.

Оскільки при святих мощах митрополита Макарія немає лівої руки, є підстави для припущення, що він міцно тримав нею чашу зі Святими Дарами, і нападники, неспроможні відняти коштовну річ, відрубали руку разом з нею. Також святителю відсікли ступню правої ноги й голову. Відомо, що з метою деморалізації тих, хто чинив збройний опір, татари й турки мали звичай напоказ жорстоко мучити й убивати полонених та знущатися над тілами вже мертвих.[71] 

З таким істинно християнським самозреченням і апостольською відданістю своєму обов’язку прийняв кончину священномученик Макарій. Волинський короткий літопис про цю подію говорить так: «Року 1497, травня 1-го, на шостій седмиці після Великодня, у понеділок безбожні перекопські татари вбили преосвященного митрополита Київського і всієї Русі архієпископа Макарія, на прізвисько Чорта. Вони увірвалися в нашу землю крадькома й наздогнали його в селі Скриголові на річці Бчичі, за п’ять миль від Мозиря, і людей, які були з ним, одних повбивали, а інших узяли в полон. І, пограбувавши й спаливши багато інших волостей й міст, і людей безліч полонивши, пішли в свою землю. Але я сподіваюся на Господа Бога, що така смерть призначена була архієреєві Божому для більшої йому нагороди; а нам (це) для покарання, бо їхав він до Києва, бажаючи допомогти церкві Божій Софії, розграбованій раніше тими ж агарянами. І тому Бог таке попустив йому, бо знає долі Свої, і долі Його — безодня велика. Перед кончиною, за вісім днів, хтось відкрив йому близьке розлучення душі його з тілом; але він, як людина, дещо сумнівався… Жахливо, браття, коли таке трапляється з архієреєм Божим, за попущенням Божим: як же ми уникнемо гніву Божого за наші діла? Але Господи, Господи, потерпи ще нас, не вчини нам як Єрусалиму, що відступив від Тебе й не ходив шляхами Твоїми…»[72]

Як і літописець, сучасники оплакували святителя. Загибель митрополита Макарія стала, можливо, однією з причин того, що відновлення Київського князівства тоді не відбулося. Князь Сигізмунд Казимирович задовольнився грошовою компенсацією.[73]

Священномученик Макарій гідно виконав настанову Ісуса Христа про те, що «пастир добрий покладає життя своє за овець» (Іоана 10:11). З любові до своєї країни12 митрополит вирушив до Києва, до русинів-українців, не боячись жодних перешкод і небезпек, і перетерпів страждання за віру в Христа Сина Божого.

Недовго визначив Бог святому Макарію керувати Києво-Литовською митрополією, але й за два роки він приніс багато користі Церкві та православним людям України, Білорусі й Литви. Святитель став взірцем для багатьох своїх наступників на Київській митрополичій кафедрі. З нього розпочався період зміцнення позицій Православної Церкви у Великому князівстві Литовському і Руському. Уже в 1499 р. великий князь Олександр видав грамоту про недоторканність православних церковних судів та майна від світської влади, а в 1511 р. великий князь Сигізмунд І (той, що був претендентом на Київський престол) офіційно відмінив заборону будувати й ремонтувати православні храми.[74]

Продовженням діяльності св. митрополита Макарія щодо досягнення рівноправності католиків і православних можна вважати й будівництво в Супрасльському монастирі знаменитого Благовіщенського собору (1503-1511), пристосованого для одночасного звершення літургії за римським та грецьким обрядом. Монастир цей був заснований для монахів, що прибули з Києво-Печерського монастиря в 1498 році, православним новогрудським воєводою Олександром Ходкевичем (Ходковичем), який напевно особисто знав сщмч. Макарія. Будівництво Благовіщенського собору розпочалось у 1503 р. за митрополита Київського Іони ІІ, який був кандидатурою великої княгині Литовської Олени й вихованцем того ж віленського Троїцького монастиря, де був архімандритом і сщмч. Макарій.[75] Сама княгиня Олена теж була жертводавцем Супрасльського монастиря[76] (обитель і нині є православною, знаходиться в Підляському воєводстві Польщі).

Митрополит Макарій смиренно й водночас сміливо прийняв доручене йому архіпастирське служіння та здійснив його, і це привело його до спасіння душі. Його мученицька кончина прославлена самим Богом, Якому він присвятив усе своє життя, через нетління тіла та чудеса.

1. Для кращого розуміння тих часів слід знати також, що землі навколо Новогрудка, Слоніма, Гродна тоді називали Чорною Руссю (нині це землі Білорусі); землі Київщини, Середнього Подніпров’я і частково Поділля — просто Руссю, Малою Руссю та Україною.

   Слово «Україна» вперше зустрічається в літописі Руському під 1187 роком (часи Київської Русі). Коли помер князь Переяславський Володимир Глібович, літописець записав: «За ним же Україна багато потужила.» Це слово за своїм прадавнім значенням не є синонімом російського «окраина», якому в українській мові відповідає «околиця». Найдавніший зміст слова «Україна» близький до: «Батьківщина», «наша земля». [↩]

2. Землі навколо Москви, Володимира-на-Клязьмі, Суздалі, Ростова, Мурома, Рязані за часів Київської Русі називали Заліссям, а не Руссю, там з прадавніх часів жили племена угро-фінської групи (не слов’янські), а за доби Золотої Орди додалися татари. У XV ст. і аж до епохи царя Петра І (XVIII ст.) ті землі називали Московією, а їхнє населення — московитами.
   Новгородські землі (нині Ленінградська обл. Росії) теж ніколи не називалися Руссю, бо Великий Новгород, як і Великий Псков, завжди був автономним містом-республікою (тому й називався Великим і вольним), і князі київської династії правили там лише з доброї волі новгородського народного віча. У літописах писали, що їдуть з Новгорода на Русь (тобто до Києва) або з Русі до Новгорода.
   Терміни «Київська Русь», «Московська Русь», «Північно-Східна Русь» або «Північно-Західна Русь», «Південна Русь» та більшість інших подібних політичних прикметників до слова «Русь» вигадали імперські  історики ХІХ століття, щоб історію України-Русі видати за історію Московії. [↩]
3. З XVI ст. «Руський кінець» м. Вільна перейменували на «Острий кінець»: на честь українського православного князя К.І. Острозького-старшого, гетьмана (воєводи) всього Великого князівства Литовського і Руського, який побудував у тому кварталі багато споруд з каменю, що збереглися у Вільнюсі й донині, серед яких і нова мурована Троїцька церква в Троїцькому монастирі, зведена замість занепалої дерев’яної. Дозвіл великого князя Литовського на будівництво цього та інших православних храмів князь К.І. Острозький отримав за видатну перемогу над московськими військами в битві під м. Оршею 1514 р., у якій московити значно переважали чисельністю. [↩]
4. Але вже в 1500 р. Московський князь Іоан ІІІ легко стане клятвопорушником і почне нову війну з державою власної доньки. Деякі історики ті дії Іоана ІІІ і захоплення Чернігово-Сіверських земель виправдовують добровільним переходом під Москву удільних князів Сіверщини. Але ті князі були московитами, втікачами з московських земель, бо ворогували з Іоаном ІІІ. Вони ще в 1450-х роках попросили у великого князя Литовського Казимира політичного притулку і отримали Чернігово-Сіверські землі від нього.
   Починаючи нові війни з Литовсько-Руським князівством у 1500, 1508, 1512 рр., Московські князі Іоан ІІІ і його син Василій формальним приводом для цього називали утиски православних у Литві (яких насправді майже не було) і примушування великої княгині Олени Іоанівни перейти в латинську віру. Насправді ж після смерті її чоловіка великого князя Олександра в 1506 р. католицький тиск на неї припинився, бо був пов’язаний лише з її статусом великої княгині. У своїх листах княгиня Олена щиро шкодувала, що «замість миру принесла цій державі війну». [↩]
5. Собор на честь Пречистої Діви Марії в м. Вільні був зведений з каменю в І половині XIV ст. за велінням православного великого князя Литовського Ольґерда (Альгердаса) для його другої дружини княжни Тверської Юліанії київськими майстрами-будівничими за зразком Софії Київської. Першою пожертвою великої княгині Олени Православній Церкві Литовсько-Руського князівства була саме пожертва Пречистенському собору: у 1496 р. вона придбала в Трокському воєводстві маєток Жагори й подарувала його храму. Імовірно, ця пожертва була пов’язана з її молитвами про те, щоб завагітніти. У цьому соборі було поховано велику княгиню Олену після її кончини в 1513 р. Там же поховано і княгиню Литовську Юліанію, і князя Ольґерда. [↩]
6. У серпні 1915 р. у зв’язку з початком Першої Світової війни чудотворну ікону «Віленська Одигітрія» було вивезено до Московського Донського монастиря для зберігання, але внаслідок революції 1917 р. вона безслідно зникла. Вшановується ця ікона в день пам’яті віленських (литовських) мучеників Антонія, Іоана та Євстафія 14/27 квітня. [↩]
7. У деяких версіях Житія св. митрополита Макарія зазначається, що він на особисті кошти впорядкував і прикрасив багато храмів і монастирів. Однак монах, за правилами Православної Церкви, не міг мати так багато власних коштів. Скоріше за все, малися на увазі пожертви та збори для митрополичої кафедри, якими митрополит Макарій міг розпоряджатися на користь Церкви.
   Помилковою виявилась інформація, що св. Макарій освячував храм віленського Свято-Духового монастиря, оскільки за життя владики ще не існувало ні цього монастиря, ні його найпершого Свято-Духового храму, збудованого віленським Троїцьким братством лише через 100 років, у 1597 р. [↩]
8. В Успенському соборі Києво-Печерського монастиря були поховані Володимир Ольґердович, його брат Скиргайло Ольґердович, онуки Володимира Семен Олелькович, Михайло Олелькович; великий гетьман князь К.І. Острозький (старший), св. княжна Юліанія Гольшанська; св. митр. Київський Петро Могила, архімандрит Єлисей Плетенецький, черниця Нектарія (світське ім’я Наталія Долгорука, графиня). На думку митр. Іларіона Огієнка, там же спочивала тілом колишня імператорка Німеччини Євпраксія Всеволодівна — онука князя Ярослава Мудрого, що померла в 1109 р. Ці поховання були знищені разом із собором, який замінували за наказом радянської влади під час відступу з Києва в 1941 р. Нині храм відновлено. [↩]
9. Сучасний український дослідник В. Білінський довів на основі аналізу творів істориків Російської імперії М. Карамзіна, В. Ключевського та ін., що союз 1480 р. був переходом Москви у васальне підпорядкування Кримському хану, який, у свою чергу, з 1475 р. був васалом Турецького султана. Згідно умов договору, великий князь Московський зобов’язався виплачувати Криму щорічну данину і визнавати Кримського хана як царя Верховного (а титули в ті часи свідчили про підпорядкованість). На відміну від ханів Золотої Орди, які надавали ярлик (дозвіл) на князювання особисто кожному новому князю, Кримський хан погодився на спадковість влади Московського князя Іоана ІІІ: союз цей було укладено «навіки», і Москва платила данину Криму аж до часів царя Петра І (XVIII ст.), коли українські козаки допомогли йому виграти Кримську війну. (Білінський В.  Країна Моксель або відкриття Великоросії. У 2-х кн. — К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. — Книга 1. — С. 264 [↩]
10. У 1245 р. італійський посол Плано де Карпіні їхав через українські землі до «країни монголів» і детально описав наскоки тодішніх козацьких загонів на татар. Народом «черкаси» (від тюркського «чири кисі», що значить «люди армії») називали українців кримські татари й московити аж до часів Богдана Хмельницького, що зафіксовано й у листах Московського царя до гетьмана. (Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. — К.: Молодь, 1989. — С. 284. [↩]
11. Київський Софійський собор був закладений у 1011 р. св. рівноапостольним князем Володимиром, який прагнув побудувати в Києві храм, подібний до Софійського собору в Константинополі. (Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. — К.: Горобець, 2010.) Одразу після завершення будівництва в 1018 р. за св. князя Ярослава Мудрого Софію Київську було визначено кафедральним храмом митрополитів Київських. У соборі та біля нього поховано великих князів Київських Ярослава Мудрого, його сина Всеволода, синів Всеволода Ростислава й Володимира Мономаха, В’ячеслава Володимировича; митрополитів Київських Кирила ІІ (+1280), сщмч. Макарія Чорта (+1497), Сильвестра Косова (+1657). Біля Софійської дзвіниці на Софійській площі поховано другого патріарха Київського (УПЦ КП) Володимира Романюка (+1995). [↩]
12. Любов до Вітчизни є одним зі способів виконання заповіді Бога про любов до ближнього. Сам Ісус Христос показав нам, що патріотизм не є гріхом. Коли хананеянка просила Його про зцілення дочки, Він відповів: «Я прийшов тільки до загиблих овець дому Ізраїлевого» (Мф. 15:24), хоч потім все одно зцілив дитину. Ісус плакав, говорячи про те, що Єрусалим буде зруйновано (Лк. 19:41), бо Він по-людськи особливо любив це місто – духовну й політичну столицю Ізраїлю. І св. апостол Павло говорив (Рим. 9:3), що він з любові до рідного єврейського народу бажав би бути навіть відлученим від Христа, якби це допомогло євреям спастись! (Краткий устав жизни православного христианина. Репринт видання 1915 р. – М.: Лествица, 2007. – С. 160. [↩]

Опубліковано: 27.05.2014; востаннє змінено: 30.05.2014.