Слово 28

Про богослів’я друге

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

Про богослів’я друге

1. У попередньому слові ми очистили поняття про богослова, пояснивши, яким він має бути, перед ким, коли і скільки любомудрувати. А саме йому треба бути, наскільки можна, чистим, аби світло було прийняте світлом, любомудрувати перед людьми старанними, щоб слово, падаючи на безплідну землю, не залишалося безплідним; любомудрувати, коли всередині нас тиша і не кружляємо по зовнішніх предметах, щоб не переривався подих, як в тих, що схлипують; до того ж любомудрувати, скільки самі пізнаємо і, можливо, про те, що пізнається. Після таких пояснень, коли ми «розорали собі нові ниви, щоб і не сіяти між терням» (Єр. 4, 3), і зрівняли лице землі, самі удосконалились і інших удосконалили за зразком Писання, приступимо вже до викладу богослів’я. Управляти ж словом надамо Отцю, і Синові, і Святому Духові, про Яких у нас слово, — Отцю, нехай благоволить про нього, Синові, нехай сприяє йому, Духові, нехай надихне його; краще ж сказати, нехай буде на ньому єдиного Божества єдине осяяння, з’єднане розділене і роздільно з’єднане, що і є вище розуміння!

2. Але тепер, коли охоче піднімаюсь на гору або, правильніше сказати, бажаю і водночас боюся (бажаю через надію, боюся через неміч) вступити всередину хмари і розмовляти з Богом (тому що це наказує Бог), — тепер, хто з вас Аарон, той зійди зі мною і стань поблизу, але будь задоволений тим, що потрібно йому залишитися поза хмарою; а хто Надав, або Авіуд, або один зі старійшин, той піднімись також, але стань здалеку, згідно зі своїм очищенням; хто ж належить до народу і до невартих такої висоти і споглядання, той, якщо він нечистий, зовсім не приступай (бо це небезпечно), а якщо очищений на час, залишся внизу; і слухай тільки голос і трубу, тобто голі слова благочестя, на димлячу і блискаючу гору дивися, як на погрозу і заразом на чудо для тих, які не здатні піднятися; але хто злий і неприборканий звір, зовсім не здатний вмістити в собі пропонованого в умоспогляданні і богослів’ї, той не ховайся в лісі, з тим злим наміром, щоб, напавши ненавмисно, піймати який-небудь догмат або яке-небудь слово і своїми хулами розтерзати здорове вчення, але стань ще дальше, відступи від гори, інакше «будеш побитий камінням або уражений стрілою» і розтрощений (Євр. 12, 20), бо лиходій злою смертю загине (Мф. 21, 41), тому що істинні і тверді вчення для звіроподібних є каміння, хоча «він барс», який помре з пістрявістю своєю (Єр. 13, 23); або «як лев, що шукає поживи й рикає» (Пс. 21, 14), який шукає або наших душ, або наших висловів, щоб обернути їх собі на поживу; або як свиня, яка зневажає прекрасний і блискучий бісер істини (Мф. 7, 6), або як аравійської і іншої породи вовк, навіть «швидший за вовків» усвоїх лжемудруваннях (Авв. 1, 8); або як лисиця, тобто хитра і невірна душа, яка, дивлячись за часом і потребою, приймає на себе різні вигляди, живиться мертвими і смердючими тілами, також дрібним виноградом (тому що не дістати їй крупного); або інша тварина, заборонена Законом, нечиста для їжі і вживання! Тому що слово, відсторонюючись від таких, хоче бути написаним на скрижалях твердих і кам’яних, і притім з обох боків скрижалей, через відкритий і таємничий зміст у Законі, — відкритий, який потрібний для багатьох, що перебувають долу і таємний, який зрозумілий для деяких, які підносяться вгору.

3. Але що зі мною сталося, друзі, свідки таємниці і подібні до мене любителі істини? Я йшов для того, щоб пізнавати Бога; з цією думкою, зрікшись від матерії і матеріального, заглибившись, наскільки міг, сам у себе, піднімався я на гору. Але коли кинув погляд, ледь побачив позаду Бога (див.: Вих. 33, 22-23) і то покритого «каменем» (1 Кор. 10, 4), тобто Словом, Яке втілилося заради нас. І припавши трохи, споглядаю не перше і чисте єство, яке пізнається Ним Самим, тобто самою Тройцею; споглядаю не те, що перебуває всередині першої завіси і закривається херувимами, але тільки крайнє і до нас простягнуте. А це, наскільки знаю, є та велич, або, як називає божественний Давид, те «величне ім’я Твоє» (Пс. 8, 2), яке видиме в тваринах, Богом і створених, і керованих. Бо Бог позаду, і все, що після Бога, дає нам пізнання про Нього, подібне до того, як відбиття і зображення сонця у водах показує сонце тим, які мають слабкий зір і не можуть дивитися на нього, бо яскравість світла вражає відчуття. Так богословствуй і ти, хоча будеш Мойсеєм і богом фараонові, хоча з Павлом зійдеш до третього неба й почуєш «невимовні слова» (2 Кор. 12, 4), хоча станеш і вище за них, удостоївшись ангельського або архангельського лику і чину! Бо все небесне, а інше і наднебесне, хоча в порівнянні з нами набагато вище єством і ближче до Бога, однак далі стоїть від Бога і від досконалого Його пізнання, хоча і вище нашого складного, низького і долу тяжіючого складу.

4. Отже, знову треба звернутися до початку. «Пізнати Бога важко, а висловити неможливо», — так любомудрував один з еллінських богословів1, і, думаю, не без хитрої думки; щоб вважали його тим, хто пізнав, Він сказав: важко, і щоб уникнути викриття, назвав це невимовним. Але як я думаю, висловити неможливо, а зрозуміти ще неможливіше. Бо те, що пізнане розумом, можливо пояснити тому, хто має не зовсім пошкоджений слух і тупий розум, і слово, якщо не цілком достатньо, то, принаймні, слабко. Але обійняти думкою настільки великий предмет зовсім не мають ні сил, ні засобів не тільки люди заціпенілі і схилені долу, але навіть достатньо піднесені і боголюбиві, так само як і всяке народжене єство, для якого цей морок — ця груба плоть, є на перешкоді до розуміння істини. Не знаю, чи можливо це природам вищим і духовним, які, будучи ближче до Бога й просвітлюючись повним світлом, можливо, бачать Його, якщо не цілком, то досконаліше і точніше за нас, і притім, у міру свого чину, одні більше, а інші менше. Але про це не розповідатиму далі. 5. Що ж стосується нас, то не тільки «мир Божий перевищує всякий розум і розуміння» (Флп. 4, 7), не тільки приготовлений за обітуванням (див.: 1 Кор. 2, 9; Іс. 64, 4) Для праведних, не можуть бачити ні очі, ні вуха чути, ні думка уявити, але навряд чи можливе для нас точне пізнання творіння. Тому що й тут у тебе лиш тіні, в чому запевняє той, хто сказав: «коли погляну на небо — діло рук Твоїх, на місяць і зорі, які Ти поставив» (Пс. 8, 4), і постійний в них закон; бо говорить, не як бачить тепер, а як сподівається колись побачити. Але в порівнянні із тваринами набагато невмістиміше й незбагненніше для розуму те єство, яке вище за них і від якого вони походять.

6. Незбагненним же називаю не те, що Бог існує, але те, що Він таке. Тому що не марна проповідь наша, не суєтна віра наша, і не про те ми викладаємо вчення. Не обертай нашої щирості на привід для безбожництва і для наклепу, не звеличуйся над нами, які зізнаються в невіданні! Дуже велика різниця бути впевненим у бутті чого-небудь і знати, що́ воно таке. Є Бог — творча і змістовна причина всього; в цьому наші вчителі і зір2, і природній закон: зір, звернений до видимого, яке прекрасно утверджене і звершує свій шлях, або, скажу так, нерухомо рухається і несеться; природній закон, від видимого і благовлаштованого розумом робить висновок про Началовожді його. Бо як би міг скластися і стояти всесвіт, якби не Бог все створив і утримував? Хто бачить красиво оздоблені гуслі, їхню чудову будову і розташування або чує саму гру на гуслях, той нічого іншого не уявляє, крім того, хто зробив гуслі, або того, хто грає на них, і до нього підноситься думкою, хоча, можливо, і не знає його особисто. Так і для нас явна творча сила, що рухає і зберігає створене, хоча вона не пізнається думкою. І той вкрай нерозумний, хто, дотримуючись природніх вказівок, не піднімається до цього пізнання сам собою.

Втім, не Бог ще те, що ми уявили собі під поняттям Бога, або чим ми Його зобразили, або чим описало Його слово. А якщо хтось коли-небудь і скільки-небудь обіймав Його розумом, то чим це доведе? Хто досягав останньої межі мудрості? Хто удостоювався коли-небудь такого дарування? Хто «відкрив Того, Який усе досліджує, і глибини Божі» (1 Кор. 2, 10), він пізнав Бога, і вже йому не потрібно простягатися далі, тому що володіє останнім з бажаного, до чого прагнуть все життя всі думки високого розуму? 7. Але яке поняття про Бога складеш ти, який ставиш себе вище за всіх філософів і богословів і хвалишся без міри, якщо ти довіришся будь-якому шляху умоспоглядання? До чого приведе тебе допитливий розум?

Чи назвеш Божество тілом? Але як же назвеш нескінченним те, що не має ні меж, ні окреслення, недотичним, невидимим? Невже є такі тіла? Яка довільність! Єство тіл не таке. Чи Божество — тіло і заразом не безкінечне, не безмежне та інше, так що Воно ні в чому не має переваг перед нами? Яке грубе поняття! Як же Божество величне, якщо Воно має окреслення? Або як уникне Воно того, щоб не складатися із стихій, знову на них не розкладатися і зовсім не руйнуватися? Тому що складність є початок боротьби, боротьба — розділення, розділення — руйнування, а руйнування зовсім не властиве Богові і першому єству. Отже, у Ньому немає розділення, інакше було б руйнування; немає боротьби, інакше було б розділення; немає складності, інакше була б боротьба. Тому Божество не тіло, інакше б в Ньому була складність. На цьому зупиняється слово, сходячи від останнього до першого. 8. Притім Божа властивість — все пронизувати і все наповнювати, за сказаним «чи не наповнюю Я небо і землю? — говорить Господь» (Єр. 23, 24), і «Дух Господа наповнює всесвіт» (Прем. 1, 7), — як збережеться, якщо Бог інше обмежує Собою, а іншим Сам обмежується? Чи буде Він пронизувати нічим не наповнений світ, і в нас усе знищиться за хулу Бога, Який зробиться тілом і втратить все, Ним створене; чи буде Він тілом в числі інших тіл, що неможливо; чи прийде як до з’єднання, так і до протилежності з тілами; або змішається з ними, як рідина, й одне буде розділяти, а другим ділитися, що безглуздіше за Епікурові атоми; а таким способом розпадеться в нас вчення про тілесність Бога і не матиме ні щільності, ні зв’язаності.

Якщо ж скажемо, що Бог є тіло нематеріальне, і притім, як думають деякі, п’яте і колообертаюче (нехай буде допущено і нематеріальне, і п’яте, а якщо завгодно, навіть безтілесне тіло; тому що в них слова носяться і складаються довільно, а в мене тепер заперечення не через це), то до якого роду рушійних і переносних належатиме це тіло? Не кажу, яке образливе припущення, що нібито Той, Хто створив і все носить, однаково рухається і з створеним, із Тим, Хто носить, — носиться, якщо тільки вони це припускають. Але що ж знову Його рухає? Чим рухається все? Чим приводиться у рух і те, від чого все рухається? А потім, що рухає і це саме? — і так далі до безкінечності. Притім, як же Йому не знаходитися з необхідності в місці, якщо тільки є щось таке, що переноситься?

9. Але якщо скажуть, що Бог є інше яке-небудь тіло, крім п’ятого, хоча, наприклад, ангельське, то звідки відомо, що ангели тілесні, які в них тіла, і чим вище за ангела буде Бог, Якому служить ангел? А якщо тіло вище за ангельське, то знову введе незлічимий рій тіл і така глибина марнослів’я, у якій ніде не можна буде зупинитися. Із цього видно, що Бог не є тіло. Та цього не говорив і не допускав ніхто із мужів богонатхненних, таке вчення не нашого двору. А тому залишається припустити, що Бог не тілесний.

Але якщо не тілесний, то це не зображає й не обіймає сутності, так само як не обіймають сутності слова: ненароджений, безначальний, незмінний, нетлінний, і що ще говориться про Бога і про приналежне Богові. Бо в Ньому — Сущому — чи виражає єство і самостійність те, що Він не має начала, не змінюється, не обмежується? Навпаки, хто має істинно розум Божий і удосконалився в умоспогляданні, тому залишається ще продовжити свої міркування і дослідження й осягнути все буття. Для зображення і пояснення того чи того із предметів твого міркування недостатньо сказати: це тіло або це народжене; навпаки, якщо хочеш зовсім і задовільно визначити мислиме, то треба назвати підмет цих присудків (тому що це тілесне і народжене, і тлінне є або людина, або віл, або кінь). Так і тут, хто пізнає єство Сущого, той не зупиниться, сказавши, чим Він не є, а навпаки до того, чим Він не є, додати й те, що Він є (тим більше, що легше обійняти розумом що-небудь одне, ніж заперечувати поодинці все); додати, щоб через виключення того, чим не є, і через положення того, що́ є, мислиме зробилося зрозумілим. А хто, сказавши, чим не є, замовчує про те, що є, той робить майже так же, як якби на запитання: скільки буде двічі по п’ять — відповість: не буде ні два, ні три, ні чотири, ні п’ять, ні двадцять, ні тридцять, стисліше ж сказати, ні одне із чисел, що знаходиться в десятці або в десятках, а між іншим не скаже: це буде десять, тобто не зупинить думки того, хто запитує, на самому шуканому. Бо, як кожний ясно бачить, що набагато легше і швидше за допомогою того, що́ є, пояснити про предмет і те, чим він не є, ніж, виключаючи те, чим він не є, показати, що́ він є.

10. Оскільки ж Божество в нас не тілесне, то продовжимо трохи своє дослідження. Ніде чи де-небудь Бог існує? Коли ніде, то дехто дуже допитливий запитає: як же може й існувати? Бо як того, що́ не існує, ніде немає, то, можливо, й те, що́ ніде, зовсім не існує. А якщо Бог де-небудь, то тому вже, що існує, без сумніву, Він або в світі, або вище світу. Але якщо в світі, то або в чому-небудь, або всюди. І якщо в чому-небудь, то обмежуватиметься малим чим-небудь. Якщо ж всюди, то більше, ніж чим-небудь, а й іншим багато чим, тобто як вміщуване вміщуючим, так що весь Бог усім світом буде обмежуватися, і жодне місце в Ньому не залишиться вільним від обмеження. Такі складнощі, якщо Бог у світі! І ще питання: де Він був раніше, до того як виник світ? А й це також викликає чимало труднощів. Якщо ж Бог вище світу, то невже немає нічого, що відокремлювало б його від світу? Де це щось вище світу? Як уявити собі перевищуюче, і те, що перевищується, якщо немає межі, яка б розділяла і розмежовувала те й інше? Або обов’язково має бути середовище, яким би обмежувався світ і те, що вище світу? А це не що інше, як місце, якого ми уникали? Не говорю ще про те, що Божество з необхідності буде обмежене, якщо Воно осягається думкою. Тому що і поняття є вид обмеження.

11. Для чого ж я роздумував про це, можливо, зайве, ніж скільки потрібно чути народу, і тримаючись стилю мови, що нині утвердилася, у якій відкинуто шляхетне й просте, а введено заплутане й загадкове, щоб дерево можна було узнати по плодах, тобто через темряву висловів — ту темряву, яка вселяє подібне вчення? Не з наміром подати про себе думку, нібито говорю надзвичайне і повне мудрості, зв’язуючи «загадкове і розв’язую вузли», що складало велике чудо в Даниїлові (Дан. 5, 12), але бажаючи пояснити те саме, що передбачалося сказати моїм словом на самому початку. Що ж саме? Те, що Божество незбагненне для людської думки і ми не можемо уявити Його у всій повноті.

І Воно перебуває незбагненним не через заздрість. Бо заздрість далека від Божого єства, безпристрасного, єдиного благого й володарюючого, особливо заздрість до творіння, яке для Бога дорогоцінніше за інших, тому що для Слова що́ важливіше за словесних тварин? Притім і саме творіння є вершина благості. А також причина цьому не власна честь і слава Того, «Хто наповнений» (Іс. 1, 11), начебто б незбагненність може додати Йому слави і величі. Бо прокладати собі шлях до першості тим, щоб перешкоджати іншим досягти її, властиве тільки софістові, чуже ж не тільки Богові, але й людині хоч трохи вихованій. 12. Але коли на це є інші причини, то, можливо, знають їх найбільш наближені до Бога, які пронизують і заглиблюються розумом у недослідимі путі провидіння Його, якщо тільки знайдуться люди, які настільки удосконалились в чесноті і, за сказаним, «ходять на дні безодні» (Іов. 38, 16). Скільки ж можемо осягати ми, які не незбагненне вимірюємо малими мірками, це потрібно, можливо, для того, щоб можливість придбання не робила можливою і втрату придбаного. Бо, як те, що з труднощами придбане, легше у себе утримуємо, так тим, що легко придбане, більше нехтуємо, через саму можливість придбати знову. А тому ті, що мають розум, вважають благодіянням самі труднощі одержати благодіяння. Можливо, потрібно це й для того, щоб не отримати нам одну долю з упалим ангелом, щоб, прийнявши в себе повне світло, «не простягати проти Бога руку свою і противитися Вседержителю» (Іов. 15, 25), і не впасти через звеличування найбільш жалюгідним падінням. А можливо, потрібно й для того, щоб тим, що тут очистилися, терпляче очікували сповнення бажаного і там залишалося щось в нагороду за труд і світле життя. Тому між нами й Богом стоїть ця тілесна імла, як у давнину хмара між єгиптянами і євреями. Тому що це, можливо, означає «зробив темряву покровом своїм» (Пс. 17, 19? слов’янський переклад), тобто нашу дебелість, через яку прозрівають деякі і небагато.

Але хто турбується про це, той нехай і любомудрує, нехай і піднімається на вершину роздумів. А нам, в’язням земним, як говорить божественний Єремія (див.: Плач. 3, 34), нам, покритим цієї грубою плоттю, відомо те, що як неможливо обігнати свою тінь, хоч як би поспішав, тому що вона настільки ж піднімається вгору, наскільки буває захоплена; або як зір не може зблизитися з видимими предметами без посередництва світла й повітря, або як породи плаваючих у воді не можуть жити поза водою, так і той, хто перебуває в тілі, немає жодної можливості бути в спілкуванні з тим, хто умоспоглядається без посередництва чого-небудь тілесного. Тому що завжди перевершить що-небудь наше, хоч скільки б намагався розум долучитися до спорідненого й невидимого, якомога більше віддаляючись від видимого і усамітнюючись сам у себе. І це побачимо з наступного. 13. Дух, вогонь, світло, любов, мудрість, розум, слово й подібне до цього — чи не найменування першого єства? І що ж? Чи уявляєш ти собі дух без руху й розлиття, чи вогонь не в речовині, без руху вгору, без властивого йому кольору й окреслення, чи світло не в змішанні з повітрям, окремо від того, що його ніби народжує, тобто те, що світить? А яким уявляєш розум? Чи не таким, що перебуває в чомусь іншому? І думки, що знаходяться в стані спокою або виявляються, на твою думку, чи це не рух? Чи уявляєш якесь слово, крім того, що безмовне в нас або таке, що виливається (не говоритиму таке, що зникає)? Та й мудрість, у твоєму розумінні, що являє собою, крім навички роздумувати про предмети Божественні або про людські? А також правда й любов чи не похвальні налаштування, які протидіють — одне неправді, а друге ненависті, і як вони самі бувають то напруженіші, то слабкіші, з’являються і зникають, так подібними і нас роблять і змінюють, роблячи в нас те ж, що фарби в тілах? Чи потрібно розглядати Божество, скільки можливо, Саме в Собі, відступивши від цих образів і зібравши з них якесь єдине уявлення? Але що ж це за побудова розуму, яка із цих образів зібрана, і не те, що вони? Але як єдине, за своїм єством не складне й незобразиме, міститиме в собі всі ці образи і кожний у повноті? Так нашому розуму тяжко вийти з кола тілесності, доки він, при своїй немочі, розглядає те, що перевищує його сили!

Оскільки кожна розумна природа, хоча прагне до Бога і до першопричини, однак не може осягнути її, згідно з моїм поясненням, то, маючи бажання, перебуваючи ніби в передсмертних муках і не терплячи цих мук, вона пускається в нове плавання, щоб або звернути погляд на видиме і з цього зробити що-небудь богом (через поганий розрахунок, бо видиме вище й богоподібніше за того, хто бачить, і притім в такій мірі, щоб той, хто бачить, поклонявся, а видиме приймало поклоніння?), або через красу і благоустрій видимого пізнати Бога, зробити зір керівником для невидимого, але у величі видимого не випустити Бога з очей.

14. Через це почали поклонятися хто сонцю, хто місяцю, хто безлічі зірок, хто самому небу разом зі світилами, яким дали правити світом і якістю, і кількістю руху; а хто стихіям: землі, воді, повітрю, вогню, бо вони для всього необхідні і без них не може тривати життя людське; інші ж — що кому зустрілося в ряді видимих речей, визнаючи богом все, що вони вважали прекрасним. Деякі почали поклонятися навіть мистецьким зображенням і статуям, спочатку рідних, — і це були люди, які без міри віддавалися горю і чуттєвості, які бажали вшанувати пам’ятниками померлих, а потім і чужих, — і це зробили нащадки перших, віддалені від них часом, зробили тому, що вони не знали першого єства, і вшановування, що дійшло до них у переказах, стало ніби законним, коли звичай, утверджений часом, обернувся на закон. Але думаю, що інші, бажаючи догодити володарям, прославити силу, виявити подив красі, шанованого ними зробили згодом богом, а для сприяння омані додавалася ще яка-небудь вигадка. 15. Ті ж з них, які були більш віддані пристрастям, визнали богами пристрасті, почали шанувати як богів гнів, убивство, хтивість, пияцтво, не знаю, можливо, і ще що-небудь близьке до цього, бо в цьому знаходили (звичайно, не добре й не справедливе) виправдання своїх гріхів. І одних богів залишили на землі, інших (що одне і благорозумно) сховали під землею, а інших (смішне розділення!) звели на небо. Потім, підкорившись свавіллю і примхам блукаючої уяви, дали кожному вимислу ім’я якого-небудь бога або демона й, спорудивши кумирів, які приваблювали до себе своєю коштовністю, узаконили вшановувати їх кров’ю і жиром, а інші — навіть наймерзотнішими ділами і навіженством, і людиновбивством. Тому що таким богам пристойні були такі й почесті! Навіть ганьбили себе тим, що привласнювали Божу славу морським чудовиськам, чотириногим плазунам, бо в цих породах найбільше мерзенного й смішного, тож важко визначити, чи ті, що поклонялися, були гідні більшої зневаги, чи те, чому поклонялися. Але більш ймовірно, що презирливіші служителі таких богів, і ще найбільше через те, що, будучи від природи розумними й одержавши Божу благодать, вони віддали перевагу гіршому. І це одне з хитрувань лукавого, який добро обернув на зло, як є багато й інших прикладів його злотворності. Він, щоб взяти людей під свою владу, скористався їх неправильно спрямованим прагненням знайти Бога й, обдуривши в бажаному, водячи як сліпого, який шукає собі шляхи, розсіяв їх по різних стромовинах і скинув в одну безодню смерті й погибелі.

16. Так було з ними, але наш керівник — розум. І оскільки ми, хоча також шукаємо Бога, втім, не допускаємо, щоб що-небудь могло бути без вождя і правителя, то розум, розглянувши видиме, оглянувши все, що було від початку, не зупиняється на цьому. Тому що немає підстави приписувати панування тому, що за свідченням почуттів рівночесне. А тому через видиме він веде до того, що вище видимого і що дає видимому буття. Бо чим було влаштоване небесне й земне, що знаходиться в повітрі і під водою, краще ж сказати, те, що й цього першочерговіше — небо, земля, повітря і водне єство? Хто змішав і розділив це? Хто тримає у взаємному спілкуванні, спорідненості й згоді (хвалю того, хто сказав це, хоча він і не наш!)? Хто привів це в рух і веде в безперервному й безперешкодному плині? Чи не художник усього, чи не той, хто все вклав у закон, за яким усе рухається й управляється? Хто ж художник цього? Чи не той, хто створив і привів у буття? Тому що не випадку треба приписувати таку силу. Припустимо, що буття від випадку; від кого ж порядок? Якщо завгодно, і то віддамо випадку; хто ж дотримує і зберігає ті закони, за якими відбулося все спочатку? Чи інший хто, чи випадок? Звичайно, інший, а не випадок. Хто ж цей інший, крім Бога? Так від видимого привів нас до Бога богодарований і всім уроджений розум — цей первісний у нас і всім даний закон!

17. Повторимо ж сказане спочатку. Бога, що Він за єством і сутністю, ніхто з людей ніколи не знаходив і, звісно, не знайде. А якщо й знайде коли-небудь, то нехай розшукують і любомудрують про це ті, що бажають. Знайде ж, як я міркую, коли це богоподібне й божественне, тобто наш розум і наше слово, з’єднається зі спорідненим собі, коли образ зійде до Першо-образу, до Якого тепер прагне. І це, як думаю, знаходиться в тому досить любомудрому вченні, за яким пізнаємо колись, наскільки самі пізнані (див.: 1 Кор. 13, 12). А те, що в нинішньому житті досягає до нас, є тонкий струмінь і ніби малий відблиск великого світла.

Тому, якщо хто пізнав Бога, і засвідчено, що він пізнав, то пізнання це приписується йому в тому сенсі, що, порівняно з іншим, не стільки освіченим, він виявився причасником більшого світла. І така перевага визнана досконалою, не як дійсно досконала, але як вимірювана силами ближнього. 18. Тому «Енох почав призивати ім’я Господа [Бога))» (Бут. 4, 26), і заслугу його становило уповання, і уповання не стосовно відання, а закликання. Енох же взятий (Бут. 5, 24), але чи пізнав єство Боже, чи ще пізнає, — це невідомо. І в Ноя, якому довірено було цілий світ, або сім’я світу врятувати від вод малим деревом, щоб уникнути потопу, одна перевага — богоугодність (Бут. 6, 5). І великий патріарх Авраам, хоча виправдався вірою і приніс надзвичайну жертву — образ великої Жертви, однак Бога бачив не як Бога, але наситив як людину і був похвалений за те, що вшанував, скільки пізнав. Яків бачив уві сні високі сходинки і сходження ангелів; він таємно помазує стовп (можливо, знаменуючи помазаний за нас Камінь), дає місцю на честь Того, Хто явився на ньому, найменування: «дім Божий» (Бут. 28, 17), бореться з Богом як з людиною (чи дійсна ця боротьба Бога з людиною, чи нею означається, можливо, прирівняння людської чесноти до Бога), носить на тілі знамення боротьби, які показують, що створене єство поступилося перемозі, і в нагороду за благочестя отримує інше ім’я, з Якова перейменований на Ізраїля (дійсно велике й досточесне ім’я!); але ні він, ні хто інший з дванадцяти колін, яким він був батьком, хоча б стояв вище самого Якова, досі не похвалився, що цілком пізнав єство Боже або образ Божий. 19. І Іллі не вітер сильний, не вогонь, не землетрус, як знаємо з історії (3 Цар. 19, 12), а невелика прохолодь була знаменням Божої присутності, і тільки присутності, а не єства. Якому ж Іллі? Якого вогненна колісниця підносить до неба, засвідчуючи цим у праведнику щось надлюдське. Чи не дивні для тебе спочатку суддя Маноє, а потім ученик Петро? Але один не витримує явлення йому Бога й говорить: загинули ми, дружино, тому що бачили Бога (Суд. 13, 22), чим показує, що для людини не вмістиме навіть явлення Боже, не тільки єство; а Петро не пускав на корабель Христа, Який явився, і відсилав від себе (Лук. 5, 3-8), хоча був завзятішим за інших у пізнанні Христа, за що найменований блаженним і визнаний гідним найважливіших доручень (див.: Мф. 16, 16-19). Що скажемо про Ісаю, про Єзекиїля, глядача найбільших таємниць, і про інших пророків? Один з них бачив Господа Саваофа, Який сидить на престолі слави, оточеного, славимого серафимами шестикрилими, що закривали лиця свої, бачив, як його самого очищали вугіллям і готували до пророцтва (Іс. 6, 1-7). Другий описує колісницю Божу — херувимів і над ними престол, і над престолом твердь, і над твердю Той, Хто з’явився, а також якісь голоси, рухи й дії (див.: Єз. 1, 22-27), і не вмію сказати, чи було це денне явище, яке умоспоглядається одними святими, чи нічне правдиве видіння, чи уявлення владичного в нас, яким і майбутнє пізнається, як сьогодення, чи інший невідомий вид пророцтва — це відомо тільки Богові пророків і причасникам подібних натхнень. Принаймні, ні ті, про яких у нас слово, ні інші після них не були, за Писанням, у раді3 й сутності «Господній» (Єр. 23, 18); ніхто не бачив і не повідав єства Божого. 20. Якби Павло міг висловити, що містило в собі третє небо і шестя до нього (або поступове сходження, або миттєве захоплення), то, можливо, ми довідалися б про Бога трохи більше (якщо тільки цього стосувалася таємниця Павлового захолення). Але оскільки це було невимовно, то й ми вшануємо мовчанням, вислухавши ж самого Павла, який каже: «Бо ми частинно знаємо і частинно пророкуємо» (1 Кор. 13, 9). Так і подібно до цього зізнається той, хто «не невіглас розумом» (2 Кор. 11, 6), хто готовий надати доказ, що говорить у ньому Христос (2 Кор. 13, 3), так зізнається великий поборник і вчитель істини. А тому все дольнє знання, яке торкається малої подоби істини, він ставить не вище за дзеркала і гадання (див.: 1 Кор. 13, 12). А якби я не боявся висловити іншим про себе думку щодо надмірності й без необхідності займатися такими дослідженнями, то сказав би, що про це ж саме, а не про що інше можна сказати: «Ще багато чого маю сказати вам, але ви тепер не можете вмістити» (Ін. 16, 12), чим саме Слово давало зрозуміти, що згодом зможемо вмістити й усвідомити це. І це ж саме Іоан, Предтеча Слова, великий голос істини, визнав неможливим. «Багато й іншого сотворив Ісус; але, коли б написати про те докладно, то, думаю, і сам світ не вмістив би написаних книг» (Ін. 21, 25).

21. Отже, усяка істина й усяке слово для нас недомисли-мі й темні. Ми ніби будуємо величезні будинки малим інструментом, коли людською мудрістю уловлюємо знання сущого, коли до духовних предметів приступаємо зі своїми почуттями або не без почуттів, які змушують нас кружляти й блукати, і не можемо недоторканним розумом торкатися недоторканних предметів, підійти хоч трохи ближче до істини й уявити розумом чисте його пізнання. А слово про Бога чим досконаліше, тим незбагненніше, веде до більшої кількості заперечень і дуже важких розв’язок. Тому що будь-яка перешкода, і найнезначніша, зупиняє й ускладнює хід думок, і не дає їм іти вперед, подібно до того як вудилами раптом стримують коней, які несуться, і через раптовість потрясіння звертають убік. Так Соломон, який до надмірності був мудрішим за всіх, що жили до нього і його сучасників, одержав у дар від Бога широту серця і повноту споглядання більше, ніж піску (3 Цар. 4, 29), чим більше заглиблюється в глибини, тим більше відчуває крутіння і майже метою мудрості вважає знайти, наскільки вона відійшла від нього (див.: Еккл. 7, 24). А Павло намагається, щоправда, досліджувати, не кажу єство Боже (він знає, що це зовсім неможливо), а тільки провидіння Боже, але оскільки не знаходить кінця і відпочинку в сходженні, оскільки любомудрість розуму явно не досягає остаточної межі, а завжди залишається для нього щось ще не звідане (дивна справа! о, якби й зі мною було те ж!), то завершує промову здивуванням, називає все подібне «глибиною багатства, і премудрости, і розуму Божого!» (Рим. 11, 33) і сповідує незбагненність провидінь Божих, висловлюючись майже так само, як і Давид, коли він те називає «присуди Божі безоднею великою» (Пс. 35, 7), у якій не можна дістати основи ні мірою, ні почуттям, то говорить: «Дивне для мене всевідання [Твоє)); високе воно для мене, і я не можу збагнути його» більше, ніж наскільки простягаються його сили і його обсяг (Пс. 138, 6).

22. Залишивши все інше, Давид роздумує: звернуся до себе самого, розгляну взагалі людське єство й людську будову. Що це за змішання у нас? Що за рух? Як безсмертне з’єднане зі смертним? Як я опускаюся долі й підношуся вгору? Як обертається в мені душа, дає життя і сама бере участь у стражданнях? Як думка обмежена, і необмежена, і в нас перебуває, і все обходить зі швидкістю свого прагнення і плину? Як повідомляється і передається зі словом, проходить крізь повітря, входить із самими предметами? Як зв’язана з почуттями і відлучається від почуттів? І ще раніше цього, як у художницькій храмині природи звершується і первісне наше творення і з’єднання, і остаточне влаштування і удосконалення? Яке це побажання і розділення у нас їжі? Хто, не примушуючи, привів нас до перших джерел і засобів життя? Як тіло годується стравами, а душа — словом? Що за потяг природи, що за взаємний нахил у батьків і дітей, який зв’язується їхньою любов’ю? Як види (тварин) постійні і в той же час не сходяться у відмітних ознаках? Як при такій їх безлічі їхні особливості нероздільні і невловимі? Як одна і та ж жива істота разом смертна й безсмертна: смертна, тому що припиняється її життя, і безсмертна, тому що вона народжує інші живі істоти? Одне відходить, інше приходить, як у ріці, яка не стоїть на місці й завжди повна.

Багато ще можемо любомудрувати про члени й частини тіла, про взаємну їхню стрункість, тоді як вони, за законом і гармонією природи, згідно з потребами і для краси, одні зближені, інші віддалені між собою, одні виступають, інші заглибилися, одні з’єднані, інші розділені, одні охоплюють інших, інші самі охоплені; багато про звуки й слух, про те, як звуки переносяться від звучних пристроїв, і слух приймає їх і входить з ними у взаємне спілкування внаслідок ударів і відображень через посередництво повітря; багато про зір, який незрозумілим чином поєднується з видимими предметами, починає рухатися за одним помахом волі і у той же з ними час, — в якому співвідношенні він уподібнюється думці, тому що з однаковою швидкістю і думка сходиться з предметом мислення, і погляд з предметом зору; багато про інші почуття, які служать як щось неспоглядальне для розуму, як замінник зовнішнього; багато про заспокоєння під час сну, про сновидіння, про пам’ять і спогади, про розум, дратівливість і побажання, стисло кажучи, про все, що населяє цей малий світ — людину.

23. Чи хочеш, перелічу тобі відмінність інших тварин щодо нас і один до одного, тобто природу кожного, спосіб народження і виховання, місцеперебування, вдачі і ніби закони спільного життя. Чому одні живуть стадом, інші самітно; одні травоїдні, інші м’ясоїдні; одні люті, інші лагідні; одні прив’язані до людини й біля неї годуються, інші неприборкані й люблять волю; одні ніби близькі до розумності й здатні вчитися, інші зовсім недоумкуваті й не сприймають; одні мають більше почуттів, інші менше; одні нерухливі, інші переходять із одного місця на інше, а інші досить швидкі; одні вирізняються і величиною, і красою або чим-небудь одним, а інші або дуже малі, або дуже потворні, або те й інше; одні міцні, інші малосилі; одні мстиві, інші підозрілі й підступні, інші необережні; одні працьовиті й домобудівничні, інші зовсім не діяльні й безтурботні? І ще крім цього, одні плазують по землі, інші ходять прямо; одні люблять сушу, інші сушу й воду; одні охайні, інші неохайні; одні живуть попарно, інші ні; одні цнотливі, інші похітливі; одні багатоплодні, інші неплідні; одні довговічні, інші маловічні? Вичерпалося б у мене слово, якби описувати все докладно.

24. Розглянь природу тих, що плавають у воді, які ковзають і ніби літають по вологій стихії, дихають власним повітрям, а в нашім повітрі піддаються тій же небезпеці, як ми у воді; розглянь їхні вдачі, пристрасті, народження, величину, красу, прив’язаність до місця, схильність до мандрів, збіговиськ і нарізності, мають властивості майже близькі до властивостей тварин земних, а інші навіть спільні, і властивості протилежні як у родах, так і в простих.

Розглянь також зграї птахів, які співають і не співають, різноманітність у їхньому виді й кольорі. Яка причина солодкоспіву у птахів співучих, і від кого це? Хто дав коникові цівницю на грудях? Хто дає птахам ці пісні й щебетання на віттях дерев, коли, розбуджені опівдні сонцем, вони наповнюють звуками ліс і супроводжують співом подорожнього? Хто складає пісню лебедеві, коли він простягає крила в повітрі і ними змахує, виводить ніби мірний вірш? Не говоритиму про змішані звуки й про те, в чому ухитряється мистецтво, наслідуючи дійсність. Чому павич, чванливий мідійський птах, так любить шати й честь, що, помітивши того, хто підходить, або, як кажуть, з наміром подобатися жіночій статі (тому що відчуває свою красу), з величною ходою, витягнувши шию і розгорнувши колом блискуче золотом і засіяне зірками пір“я, виставляє свою вроду напоказ любителям? Божественне Писання хвалить мудрість жінок у тканинах, кажучи: «Хто вклав мудрість жінкам ткати, або хто дав сенс розуму?» (Іов. 38, 36)? Але це природно для тварини розумної, яка наповнена мудрістю і простягається навіть до небесного. 25. Подивуйся краще природній тямовитості безсловесних і, якщо можеш, дай цьому свої пояснення. Як у птахів гнізда (чи буде це каміння, дерева або покрівлі) влаштовані безпечно й заразом красиво, з усіма зручностями для пташенят? Звідки в бджіл і павуків стільки працьовитості й мистецтва? В одних стільник складений із шестикутних чашечок, обернених одна до одної й скріплені перегородками, які в кожних двох чашечках перетинаються під прямим кутом. І все це з таким мистецтвом роблять бджоли в темних вуликах, коли їх будівлі невидимі. А павуки з тонких і майже повітряних ниток, протягнених у різних напрямках, і з речовин непримітних для зору тчуть хитроплетені тканини, які б служили їм чесним житлом і ловили немічних комах для їжі. Чи робив щось подібне якийсь Евклід, який любомудрує про неіснуючі риси й трудиться над доказами? У якого Паламіда знайдеш такі рухи й шикування військ, хоча й вони, як кажуть, перейняті в журавлів, які літають строєм і урізноманітнюють свій політ? Чи робили щось подібне фідії, зевксиси, полігноти, парразії, аглаофони, які вміють чудово живописати й ліпити красу? Порівнюючи Кноський хор танцівників, який так прекрасно вироблений Дедалом як дарунок нареченій, або Критський лабіринт, з якого неможливо вийти, кажучи віршем, лабіринт, який не розпутати, який через хитрощі мистецтва неодноразово повертається на попередній слід. Промовчу про скарбниці й скарбохранителів у мурах, про запас їжі, відповідно до часу, і про те, що ще, як відомо, розповідають про їхні подорожі, проводирів і про суворий порядок справ.

26. А якщо доступні тобі причини цього і ти пізнав, скільки в цьому розуму, то розглянь різницю рослин до тонкощів, які спостерігаються в листках, через які вони найприємніші для зору і корисніші для плодів. Розглянь різноманітність і багатство самих плодів, особливо ж неперевершену красу найбільш необхідних. Розглянь силу коріння, соків, квітів, пахощів не тільки найприємніших, але й здорових, привабливість і якість фарб. Розглянь також коштовність і прозорість самоцвітів. Природа, як на спільному бенкеті, запропонувала тобі все, і що потрібно для тебе, і що служить для твого задоволення, щоб ти, понад усе, із самих благодіянь пізнав Бога, і зі своїх потреб придбав більше знань про себе самого.

Після цього пройди широту й довготу спільної для всіх матері — землі, обійди морські затоки, з’єднані одна з одною і з сушею, красу лісів, рік, повні і невичерпні джерела не тільки холодних і гідних для пиття вод, що течуть поверх землі, але і тих, які під землею прокрадаються якимись щілинами, і чи від того, що їх гонить і виштовхує сильний вітер, чи від того, що розпалює сильна боротьба і спротив, вони потроху прориваються, де тільки можуть, і для нашого вживання у багатьох місцях приносять різних властивостей теплі бані — це безоплатне й самостійне лікування. Скажи, як і звідки це? Що значить ця велика й витончена тканина? Тут усе достохвальне. Чи будемо розглядати це у взаємному співвідношенні, чи окремо. Чому стоїть земля твердо й непохитно? Що підтримує її? Яка в неї опора? Тому що розум не знаходить, на чому б утверджуватися цьому, крім Божої волі. Тому земля то піднята на вершини гір, то понижена до рівнини, притім так різноманітно, часто й поступово змінює свої положення, і тим багатше задовольняє наші потреби і зачаровує нас своїм розмаїттям? І чи відділена вона для людського житла, чи ненаселена, оскільки перерізується хребтами гір або іншим чим відсікається і відходить для іншого призначення, — скрізь служить найяскравішим доказом Божої всемогутності! 27. А в морі, хоч якби дивувала мене величина, я б дивувався лагідності, як воно нічим не зв’язане і стоїть у своїх межах. І як би воно не дивувало мене лагідністю, я б дивувався його величині. Оскільки ж дивує тим і іншим, то похвалю силу, яка видна в тому й іншому. Що зібрало в нього води? Що зв’язало їх? Чому море й здіймається, і стоїть на своєму місці, ніби соромлячись суміжної суші? Чому й приймає в себе всі ріки, і не прибуває, через збільшення кількості води, або, не знаю, яку ще назвати на це причину? Чому для нього — настільки величезної стихії, межею є пісок? Що можуть про це сказати природознавці, мудрі в порожньому, які дійсно міряють море малою чашею, тобто великий предмет — своїми поняттями? Чи не краще мені коротко полюбомудрувати про це з Писання, бо це й переконливіше, і точніше довгих міркувань? «Межу провів над поверхнею води, до кордонів світла з темрявою» (Іов. 26, 10). Ось межі для вологого єства! Але чи не дивуєшся думкою, дивлячись, як воно на малому дереві вітром несе земного плавця, щоб для його потреб і сполучення були зв’язані й суша, й море, щоб віддалене між собою за природою великими просторами збиралося в єдине для людини? А із джерел, які первісні джерела? Розшукуй, людино, якщо можеш щось досліджувати й знайти! Хто прорив ріки на рівнинах і в горах? Хто дав їм безперешкодну течію? Яке диво протилежностей — і море не переповнюється, й ріки не зупиняються! Що життєдайного у водах? Від чого ця різниця, що одні рослини зрошуються зверху, інші одержують воду через коріння? Нехай і я насолоджуся трохи словом, роздумуючи про втіхи, що посилаються Богом!

28. Тепер, залишивши землю і земне, щоб моє слово йшло порядком, піднімись на крилах думки в повітря; звідти я поведу тебе до небесного, на саме небо, вище неба і так далі. Не насмілюється, щоправда, словом підніматися високо, але піднімається, не понад дозволене. Хто розлив повітря — це велике і невичерпне багатство, яким користуються не за достойністю і випадково, яке не утримується межами, роздається не за віком, подібно до манни приймається не понад потреби, тим і чесно, що надається кожному в рівній мірі, і повітря — цю колісницю птахів, це сідалище вітрів, повітря, яке дає життєдайність порам року, одухотворює тварин, краще ж сказати, зберігає душу в тілі; повітря, в якому тіла, і з яким слово, в якому світло і те, що освітлюється, а також і зір, що через нього проходить? Розглянь і те, що далі від повітря? Тому що не погоджуся надати повітрю таку область, яка йому приписується. Де сховища вітрів? Де скарбниці снігу? «Хто ж, за Писанням, народжує краплі роси? З чиєї утроби виходить лід та іній небесний, — хто народжує його?» (Іов. 38, 28-29)? Хто містить воду в хмарах (Іов. 26, 28)? Хто частину її зупинив на хмарах (чи не дивно бачити текучу речовину, що тримається словом!) й іншу виливає на обличчя землі і сіє своєчасно і належною мірою, не залишаючи всієї вологої сутності вільною і нестримною (достатньо і за Ноя було очищення! Притім Правдивий не забуває Свого завіту), і не втримуючи її зовсім (щоб знову не мати нам потреби в Іллі, який припиняє посуху)? Сказано, якщо зачинить небо, хто відкриє (Іов. 12, 14), і якщо відкриє отвори небесні (Мал. 3, 10), хто утримає? Хто стерпить безмірність того й іншого, якщо Той, Хто посилає дощ, не розподілить усього по Своїх мірах і вагах? Яке любомудре вчення про блискавки й громи запропонуєш мені ти, що гримиш із землі, хоча не блищиш і малими іскрами істини? Причиною цього чи назвеш випари, що виходять із землі і утворюють хмари чи яке-небудь згущення повітря, чи стиснення і зіткнення рідких хмар, так що стиснення зробить у тебе блискавку, а розірвання — грім? Чи назвеш який-небудь стислий вітер, що потім не знаходить собі виходу, який, будучи стиснутим, блищить блискавкою і, вириваючись, викликає грім?

Але якщо ти пройшов розумом повітря і все, що в повітрі, то вже доторкнися зі мною неба й небесного? Але тут нехай водить нас більше віра, ніж розум, якщо тільки ти зрозумів свою неміч, коли розглядав найближче до тебе й пізнав спосіб узнати те, що вище розуму, а не залишитися зовсім земним і відданим земному, які не знають навіть і цього самого — свого незнання? Хто округлив небо, розставив зірки? 29. Краще ж сказати, що таке саме небо й зірки? Чи можеш сказати це ти, людина пишномовна, яка не знає й того, що в неї під ногами, не може привести в міру себе саму, а цікавиться тим, що вище її природи, і бажала б осягнути незмірне? Припустимо, що пізнані тобою кола, колообертання, наближення і віддалення, сходження зірок і сонця, якісь частини і їх підрозділи, й усе те, за що ти звеличуєш свою дивну науку; але це ще не розуміння сущого, а тільки спостереження за якимось рухом, підтверджене довготривалою вправою, що об’єднує спостереження багатьох, а потім придумано закон і звеличине ім’ям науки; так зміни місяця стали відомими для багатьох, і зір4 прийнятий за початок пізнання! Але якщо ти багато знаєш у цьому й хочеш, щоб дивувалися тобою по праву, скажи, яка причина такої побудови і руху? Чому сонце поставлене знаменням цілого всесвіту? Перед очима кожного, як вождь сонму, своїм світлом сонце затьмарює інші зірки більше, ніж скільки вони затьмарюються деякими з них самих. Доказом цього служить те, що хоча зірки й самі світять, однак сонце перевершує їх світлом, і зірки стають невидимі, якщо сходять разом із сонцем. Воно прекрасне, «як жених», швидке й велике, як велетень (не можу позичити йому похвали з іншого писання, крім мого (Пс. 18, 6); така його сила, що від краю до краю все обіймає своєю теплотою, і ніщо не може не відчувати його, навпаки, все ним наповнюється, і зір — світлом, і тілесне єство — теплотою, тим часом як воно зігріває, але не спалює, через свій лагідний життєдайний і стрункий рух. Воно для всіх відкрите й усіх рівно обіймає. Але чи думав ти про це? 30. Сонце в чуттєвому те ж, що Бог у мисленному, сказав один з не наших. Воно освічує зір, як Бог розум, і прекрасніше за все видиме, як Бог в умоспоглядальному. Але чим спочатку приведене сонце в рух? Чим безперестанно рухається й обертається, воно — незмінне у своєму законі, в дійсності — нерухливе, невтомне, життєдайне і, як справедливо оспівують віршотворці, живородяче, що ніколи не припиняє ні руху, ні своїх благодіянь? Як творить воно день на землі й ніч під землею? Не знаю, як ще потрібно висловитися, дивлячись на сонце. Що означає цей додаток і зменшення дня і ночі, ця (використаю трохи дивний вислів) рівність у нерівності? Як сонце робить і розділяє пори року, які чинно наближаються і віддаляються і начебто в хороводі одна з одною то сходяться, то розходяться, сходяться за законом любові, розходяться за законом благочиння, навіть поступово між собою зливаються і непримітно наближаються, подібно до того, як настає день і ніч, щоб своєю раптовістю не викликати скорботного відчуття? Але залишимо сонце. Чи пізнав ти природу і видозміни місяця, міру світла його і шляхи? І як сонце володарює над днем, а він начальствує над ніччю? Одна дає сміливість звірам, другий відновлює людину на діло, що коли найбільше корисно, то піднімаючись, то знижуючись? Чи «пізнав ти союз пліад і огорожу Оріона» (Іов. 36, 31), і як обчислити безліч зірок і всіх їх іменами назвати (Пс. 146, 4), як той, хто знає відмінність кожної зірки й чин її руху, щоб я міг повірити тобі, коли по зірках визначаєш нашу долю і творіння озброюєш на Творця?

Що скажемо? Чи зупинити нам слово тут — на речовині й видимому? Чи оскільки Мойсеєва скинія названа в Слові «відповідно до образу» цілого світу, тобто сукупності видимого й невидимого (Євр. 9, 24), то, ввійшовши за першу завісу й зійшовши вище чуттєвого, увійти нам у святеє — у мисленне й небесне єство? Але і його, хоча воно й не тілесне, не можемо бачити нетілесним образом, тому воно називається вогнем і духом, чи й дійсно таке. Тому що говориться, що творить Ангелами «Своїми духів і Своїми слугами вогняне полум’я» (Пс. 106, 4), хіба творити значить тут не більше, як зберігати в підпорядкуванні закону, за яким створені. Духом же й вогнем називається не єство, частково як мисленне, а частково як очищувальне; тому що й Перша Сутність приймає ті ж найменування. Втім, нехай буде воно в нас не тілесне, або, скільки можна, близько до того. Бачиш, як кружляємося в слові і не можемо рухатися далі! Хіба піднімемося до тієї міри, у якій знаємо, що є якісь ангели, архангели, престоли, господства, начала, влади, світлості, сходження, розумні сили або розуми, природи чисті, без домішки, непохитні або несхильні до зла, які безперестанно славословлять навколо Першої Причини. Ці природи, як заспівав би про них інший, або від Першої Причини осяюються найчистішим осяянням, або, в міру єства й чину, іншим способом приймають інше осяяння. Вони так зобразили і накреслили в собі Благо, що зробилися вторинними світлами й за допомогою виливання і передавання Першого Світла можуть просвіщати інших. Вони служителі Божої волі, сильні як за своєю природою, так і за придбаною ними силою, все обходять, всім і скрізь із готовністю з’являються, через ретельність у служінні і через легкість єства. Ці розуми прийняли кожний одну яку-небудь частину всесвіту, або приставлені до чого-небудь одного у світі, як було відомо це Тому, Хто все влаштував і розподілив, і вони все ведуть до одного кінця за повелінням Сотворителя всього. Вони оспівують Божу велич, споглядають вічну славу й до того ж вічно, не для того, щоб прославився Бог (немає нічого, що можна було б додати до Наповненого, Який і для інших є податель благ), але щоб не переставали одержувати благодіяння навіть перші після Бога природи.

І якщо це оспіване достойно, то подяка Тройці і єдиному в Трьох Божеству! А якщо не достатньо бажання, то і в цьому випадку перемогло моє слово, тому що воно трудилося довести те, що незбагненне єство навіть вторинних істот, а не тільки Першого і Єдиного, Превищого за всіх.

« Слово 27 | Зміст | Слово 29 »