«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСлова

Слово 29

Про богослів’я третє, про Бога Сина перше

Святитель Григорій Богослов Архієпископ Константинопольський

1. Це ж сказав би хтось, бажаючи зупинити їхню готовність до слова, їх поспішність і спотикання від поспішності у всякій справі, а ще більш у вченні про Бога. Але накласти заборону не головне — це без зусиль зробить кожний, хто захоче; від людини ж благочестивої й розумної потрібно, щоб вона замінила те, що забороняється, власним міркуванням. Тому в упованні на Святого Духа, Якого вони не шанують і Якому ми поклоняємося, я виведу на світло, як деякий шляхетний і зрілий плід, свої думки про Божество, хоч які б вони були. Я не мовчав і в інший час; а навпаки, на це одне й мав відважність і присутність духу. Тим більше тепер насмілюся стати за істину, щоб сумнівом за судом Божим, як написано, не накликати на себе «неблаговоління» (Авв. 2, 4). Оскільки ж мова буває двоякого роду, — нею або підтверджується власна думка, або спростовується думка супротивна, то і я, запропонувавши спочатку власне вчення, потім спробую спростувати вчення супротивників; але в тому й іншому дотримаюсь можливої стислості, щоб усе сказане зручно було обійняти одним поглядом (тому що й вони для зваби людей найбільш простих і недоумкуватих, склали слово під ім’ям керівників) і щоб довгі промови не розсіювали думку, як воду, яка не закрита в трубі, але ллється і розтікається по рівнині.

2. Три найдавніші думки про Бога: безначальність, багатоначальність і єдиноначальність. Дві перші були (і нехай залишаються!) грою розуму синів еллінських. Тому що безначаліє є безладдя, а багатоначальність обурливо; внаслідок же цього вона безначальна і безладна. Те й інше веде до одного кінця — до безладу, а безлад — до руйнування; тому що безлад є вправа у руйнуванні. Але ми шануємо єдиноначальність; втім, не ту єдиноначальність, яка визначається єдиною особою (і одне, якщо воно в розбраті із самим собою, складає множину), але ту, яка становить рівночесність єдності, єдність волі, тотожність руху й напрямку до єдиного у Тих, Які з Єдиного (що неможливо в єстві створеному), так що Вони, хоча різняться числом, але не розділяються владою1. Тому Єдиниця, Яка від початку перейшла в подвійність, зупинилася на троїчності. І це в нас — Отець, і Син, і Святий Дух. Отець — народжує і зводить безпристрасно, поза часом і безтілесно; Син — народжений; Дух — сходить або, не знаю, як назвав би це той, хто відволікає від усього видимого. Тому що не насмілюємося найменувати цього найбільшим виливанням благості, як насмілився назвати один з філософів еллінів, який, філософствуючи про першого й другого Винуватця, ясно висловився: «Як чаша ллється через краї2». Не насмілюємося через побоювання, щоб не ввести мимовільного народження і ніби природнього й нестримного виверження, що найменше узгоджується з поняттями про Божество. Тому, не виходячи з даних нам меж, вводимо Ненародженого, Народженого «і від Отця сходячого», як говорить в одному місці Сам Бог — Слово (Ін. 15, 26).

3. «Але коли це народження і сходження?»  — Раніше самого коли. Якщо ж потрібно висловитися трохи сміливіше: тоді ж, як і Отець. — Але коли Отець? — Ніколи не було, щоб не був Отець. А також ніколи не було, щоб не був Син і не був Дух Святий. Ще запитаєш у мене, і знову відповім тобі. — Коли народився Син? — Коли не народився Отець. — Коли зійшов Дух? — Коли не зійшов Син, але народився поза часом і невимовно, хоча не можемо уявити собі того, що вище часу, навіть бажаючи уникнути висловів, що позначають час, тому що слова коли, колись, після, спершу не виключають часу, хоч як намагаємося в цьому; хіба візьмемо вічність, тобто продовження, яке простягається нарівні з вічним, а не ділиться на частини й не вимірюється ніяким рухом, ні плином сонця, що властиве часу.

«Але якщо Син і Дух співвічні Отцеві, то чому ж не співбезначальні»? Тому що вони від Отця, хоча не після Отця. Правда, що безначальне вічне; але вічному немає необхідності бути безначальним, як тільки зводиться до Отця, як до начала. Отже, Син і Дух не безначальні щодо Винуватця. Відомо ж, що Винуватцеві немає необхідності бути першопочатковішим за Тих, для Кого він Винуватець, тому що й сонце не першопочатковіше за світло. І разом Син і Дух безпочаткові щодо часу, хоча ти й лякаєш цим людей простодушних. Тому що не під часом Ті, від Яких час.

4. «Яким же чином народження безпристрасне?» — Таким, що воно, не тілесне. Бо якщо тілесне народження пристрасне, то безтілесне — безпристрасне. Але і я запитаю в тебе: яким чином Син є Бог, якщо Він творіння? Тому що те, що твориться — не Бог. Не кажу вже, що й у творінні, якщо воно береться тілесно, має місце страждання, як-ось: час, бажання, утворення, турбота, надія, скорбота, небезпека, невдача, виправлення, — усе це, і ще багато чого іншого, як кожному відомо, буває при творінні. Але дивуюсь, що ти не наважуєшся придумати яких-небудь комбінацій, терміну черевоношення, небезпек передчасного народження і навіть визнати народження неможливим, якби Бог народжував інакше, або ще, перелічивши способи народження птахів на суші й на воді, підкорити якому-небудь із цих народжень народження Божеське й невимовне або, внаслідок нового свого припущення, зовсім знищити Сина? І ти не можеш помітити того, що Хто по плоті має відмінне народження (тому що де знайшов ти в своїх началах Богородицю Діву?), для Того інше й духовне народження. Краще ж сказати, Хто має не таке ж буття, Той має й відмінне народження.

5. «Який отець не починав бути отцем?» — Той, Якого буття не починалося. А у кого почалося буття, той почав бути й батьком. Бог Отець не згодом став Отцем, бо не починав бути Отцем. Він у власному сенсі Отець, тому що не є разом і Син; так само як і Бог Син у власному сенсі Син, тому що не є разом і Отець. Бо в нас батьки й сини не у власному сенсі, але кожний і батько, і син, і не в більшій мірі батько, ніж син, і ми походимо не тільки від батька, а від батька, який водночас і син, а тому й самі ділимося, поступово стаємо людьми, але якими не бажали б, і народжуючі і народжувані, так що в нас залишаються одні стосунки, позбавлені дійсності.

Але ти кажеш: «Самі слова: народив і народився, що вводять інше, як не початок народження?» Що ж, якщо не скажемо: «народився», але «народжений від початку», щоб зручніше було уникнути твоїх тонких заперечень, у яких ти скрізь відшукуєш час? Невже звинувачуватимеш нас, що перетлумачуємо дещо Писання й істину? Але кожний може побачити, що у висловах про час нерідко ставлять час один замість іншого, особливо це вживається в Божественному Писанні, і не тільки стосовно часу минулого або теперішнього, але й майбутнього. Наприклад, сказано: «Навіщо бунтуються народи і люди замишляють марне?» (Пс. 2, 1), коли ще не бунтувалися; і ще: «річку пройдуть ногами» (Пс. 65, 6), коли вже пройшли. Довго було б перераховувати всі подібні вислови, які зауважили люди трудолюбиві.

6. Таке розглянуте нами їх заперечення. Яке ж наступне? Чи не до крайнощів нав’язливе і безсоромне? Вони кажуть: «Отець, чи хотів народити Сина, чи не хотів?» Потім обидва випадки, як уявляється їм, зав’язують у вузол, втім не міцний, а слабкий, і продовжують: «Якщо не бажаючи, то з примусу. Хто ж примусив і як може бути примушений Бог? А якщо завдяки бажанню, то Син є син хотіння. Як же Він від Отця?» І замість Отця видумують якусь нову матір — хотіння. У тих, що думають так, приємно чути одне, а саме, що, відступившись від страждання, вдаються до волі, але воля вже не страждання. Подивимося ж потім, наскільки стійке їх міркування. І найкраще наперед зійтися з ними якомога ближче. Ти, який без перешкод говориш про все, що тобі захочеться, сам від якого народився батька, від того, що хотів, чи від того, що не хотів? Якщо від того, що хотів, то йому вчинене насилля! Яке насилля! І хто його примусив? Мабуть, не скажеш, що природа, тому що в природі — бути й цнотливим. А якщо від того, що хотів, то за кілька складів пропав у тебе батько: ти став сином бажання, а не батька. Але переходжу до Бога до тварин, і твоє питання передаю на суд твоєї мудрості. Бог створив світ через бажання чи вимушено? Якщо вимушено, то й тут насилля і насильно діючий. А якщо через бажання, то позбавлені Бога як інші тварини, так більше за всіх ти, винахідник таких умовисновків, що вдаєшся до подібних мудрувань; тому що між тваринами й Творцем стає перешкодою посередник — бажання. Але думаю, що інше є той, хто бажає, і інше — бажання; інше той, хто народжує, й інше — народження; інше — той, хто говорить, і інше — слово; якщо тільки ми при здоровому глузді. Перший є рушій, а останнє — рід руху. Тому те, чого хотілося, не від хотіння, бо не завжди іде за хотінням, і народжене — не від народження, і почуте — не від вимови, але від того, хто хоче, народжує, говорить. А те, що в Бозі, те вище й цього всього. У Ньому хотіння народжувати вже є, можливо, саме народження, а не що-небудь посереднє, якщо тільки цілком віддамо місце хотінню, а не скажемо, що народження вище за хотіння. 7. Чи хочеш, застосую це до Бога Отця? У тебе позичу таку зухвалість. Отець — бажаючий чи небажаючий Бог? І як уникнути обопільного твого доказу! Якщо бажаючий, то коли почав бажати? Не раніше, ніж існувати. Бо раніше нічого не було. Чи в Ньому одне бажало, а інше визначалося бажанням; і тому складається Він із частин. Чи не буде й Він, по-твоєму, плодом бажання? А якщо Він не бажаючий, то що змусило Його бути (Богом)? І як Він Бог, якщо примушений, і примушений не до чого іншого, а до того самого, щоб бути Богом?

Питаєш: «Як Син народжений?». Але як Він і створений, якщо, по-твоєму, створений? І тут теж труднощі. Скажеш, можливо, що створений волею і словом. Але ти не усе ще сказав, бо залишається додати одне: звідки воля і слово мають силу виконання, тому що людей не так творить. 8. Як же Син народжений? Не важливим було б Його народження, якщо б воно пізнавалося і тобою, який не знає свого народження, або й пізнає в ньому щось, але небагато чого й таке, що про це соромно й говорити, а потім вважає себе всезнаючим. Тобі потрібно докласти багато зусиль, перш ніж відкриєш закони отвердіння, утворення, явлення на світ, союз душі з тілом, розуму з душею, слова з розумом, рух, зростання, перетворення їжі в плоть, почуття, пам’ять, згадування та інше, із чого складаєшся ти, а також перш ніж знайдеш, що належить обом — душі й тілу, що розділене між ними і що вони позичають одне в одного. Тому що в народженні закладені основи всього того, що удосконалиться згодом. Скажи ж, що це за основи? Але й після цього не філософствуй про народження Бога, бо це небезпечно. Тому що якщо знаєш про своє народження, то із цього не випливає, що знаєш і про Боже. А якщо не знаєш свого, то як тобі знати Боже? Бо наскільки Бог незбагненний у порівнянні з людиною, настільки й небесне народження незбагненніше за твоє народження. Якщо ж Син не народився тільки тому, що для тебе це незбагненно, то, до речі, ти можеш виключити з ряду істот багато чого, чого ти не пізнаєш, і притім насамперед самого Бога. Бо при всій своїй зухвалості, хоч як сміливо ти пускаєшся в зайві дослідження, ти не скажеш, що таке Бог. Відкинь свої течії, відділення, перетини й що ще уявляєш про нетілесне єство, як про тіло, і тоді, можливо, уявиш щось гідне Божого народження. Як народився? Знову з обуренням скажу те ж: Боже народження нехай буде вшановане мовчанням! Для тебе важливо взнати й те, що Син народився. А як? Не погодимося, щоб це розуміли й Ангели, не тільки ти. Чи хочеш, поясню тобі, як народився? Як відають про це Отець, що народив, і народжений Син. А що крім цього, закрите хмарою і недоступне твоїй короткозорості.

9. «Чи існуючого Сина народив Отець, чи неіснуючого?» Яке марнослів’я! Таке питання йде до мене й до тебе, які, хоча були чимсь, як Левій «в стегнах Авраама» (Євр. 7, 10), однак народилися, а тому склалися деяким чином із сущого й несущого. Протилежне цьому треба сказати про первісну матерію, яка явно створена з несущого, хоча деякі й уявляють її такою, що не почала буття. Але тут3 народження зливається з буттям, і воно «від початку» (1 Ін. 1, 1). А тому, де знайде собі місце твоє звідусіль стрімчасте питання? Чи є щось старше цього «від початку», щоб нам у цьому найстаршому покласти буття або небуття Сина? Тому що в обох випадках знищиться в нас від початку, якщо тільки, коли запитаємо й про Отця: із сущих Він чи з несущих? І тобі не загрожує небезпека погодитися, що чи два Отці, один передіснуючий та інший існуючий, чи Отець терпить одне із Сином, тобто Сам з несущих, внаслідок твоїх дитячих питань і цих будівель із піску, яким не встояти й при слабкому вітрі. А я не приймаю ні того, ні іншого4, і кажу, що безглузде питання, а не відповідь важка. Якщо ж тобі, за правилами твоєї діалектики, здасться необхідним у всякому разі одне із двох визнавати дійсним, то дай місце й моєму неважливому питанню: у чому час — у часі чи поза часом? Якщо в часі, то в якому? Що це за час понад час і як містить у собі час? А якщо не в часі, що за надмірна мудрість вводити нечасовий час? І в цій пропозиції: «Я тепер кажу неправду» — поступися чим-небудь тільки одним, тобто визнай його або істинним, або неістинним (а того й іншого разом ми не сприймемо). Але це неможливо, тому що з усієї необхідності або той, хто бреше, скаже правду, або той, хто говорить правду, збреше. Що ж дивного: як тут сходяться протилежності, так і там обом положенням бути неправильними? Таким чином і твоє мудре виявиться дурним. Але розв’яжи мені ще одне загадкове питання. Чи перебував ти сам при собі, коли народжувався, чи перебуваєш при собі й тепер, чи й тоді не перебував і тепер не перебуваєш? Але якщо перебував і перебуваєш, то хто той, що перебуває і при кому перебуває? Як один став тим і іншим? А якщо не перебував і не перебуваєш, то як відділяєшся від самого себе? І яка причина цього відділення? Скажеш: нерозумно й допитуватися про те, чи перебуває він при собі, чи ні; так можна говорити про інших, а не про себе. То знай же, що ще безглуздіше дошукуватися про Народженого «від початку», чи існував Він, чи не існував до народження. Оскільки так можна говорити про речі, розділені часом!

10. Але ти кажеш: «Ненароджене й Народжене не те саме. А якщо так, то й Син не одне з Отцем». Чи потрібно казати, що через це міркування явно відніметься божество у Сина або у Отця? Бо якщо ненародженість є сутність Божа, то народженість уже не сутність, а якщо остання є сутність, то перша — не сутність. Хто заперечить це? Отже, новий богослове, вибирай, яке завгодно із двох нечестивих положень, якщо маєш неодмінну думку не вшановувати. Потім і я запитаю, у якому сенсі, взявши ненароджене й народжене, називаєш їх нетотожними? Якщо в сенсі нествореного й створеного, то і я згодний, тому що безначальне і те, що твориться, нетотожні за єством. А якщо називаєш нетотожними того, хто народив, і народженого, то положення неправильне, бо вони по всій необхідності тотожні. Саме єство батька і його народження вимагають, щоб народження за єством було тотожне з тими, хто народив. Або ще так: у якому сенсі береш ненароджене й народжене? Якщо маєш на увазі саму ненародженість і народженість, то вони нетотожні. А якщо тих, кому належить ненародженість і народженість, то чому ж їм не бути тотожними? Дурість і мудрість не тотожні між собою, однак бувають в одній людині, і сутність ними не ділиться, але самі вони діляться в тій же сутності. Невже й безсмертя, і непорочність, і незмінюваність становлять сутність Божу? Але якщо так, то в Бозі сутностей багато, а не одна, або Божество складене з них, тому що не без складання вони в Бозі, якщо тільки становлять Його сутності. 11. Але цього не називають сутністю Божою, бо вона буває приналежністю й інших істот. Сутність же Божа є те, що єдиному Богові належить і Йому властиве Правда, що ненародженість приписувати Єдиному Богові не погодилися б ті, які вводять і ненароджену матерію, і ненароджену ідею (а маніхейська темрява нехай не наближається й до думки нашої!); втім, нехай вона буде приналежністю одного Бога. Що ж скажеш про Адама? Чи не він один Боже творіння? Без сумніву, так. Але чи він один людина? Зовсім ні. Чому ж? Тому що створення не єдиний спосіб походження людини; і народжене є також людина. Подібно до цього не одне ненароджене є Бог, хоча ненародженість і належить єдиному Отцеві. Навпаки, хоча ти й надмірний любитель ненародженості, допусти, що й Народжене є Бог, тому що й Воно від Бога. Крім того, чому називаєш сутністю Божою не положення існуючого, а заперечення неіснуючого? Тому що слово «ненароджений» показує тільки, що в Бозі немає народження, а не пояснює, що́ таке Він за єством, не каже, що таке той, хто не має народження. Отже, що ж є сутність Божа? Твоїй зарозумілості відповідати на це, тому що ти цікавишся народженням. А для нас велике, якщо дізнаємося про це й згодом, коли, за обітницею «Вірного і Істинного» (Тит. 1, 2), розсіється в нас імла й дебелість. Про це нехай помишляють, на це нехай сподіваються ті, що очистилися до такої міри. Ми ж насмілимося сказати одне: якщо велике для Отця ні від кого не походити, то для Сина важливо походити від такого Отця; тому що, як Той, Хто походить від Безпричинного, Він бере участь у славі Безпричинного, але до цього додається і народження, яке саме по собі велике й достоповажне для розумів не зовсім плазуючих по землі й заземлених.

12. Але кажуть: «Якщо Син тотожний з Отцем в сутності, а Отець ненароджений, то й Син буде ненароджений». Це справедливо, якщо ненародженість є сутність Божа. Тоді Син буде нове змішання — нарождено-ненароджене. Але коли ця різниця не в самій сутності, то чому ти видаєш свій умовисновок за беззаперечний? Невже й ти батько своєму батькові, щоб тобі, будучи тотожним з ним в сутності, ні в чому не відставати від свого батька? Чи не очевидно краще нам шукати, що таке сутність Божа (якщо тільки знайдемо), залишаючи неперехідними особисті властивості? Ще й так можеш впевнитися, що ненародженість і Бог нетотожні. Якби вони були тотожні, то варто було б, оскільки Бог є Бог деяких, і ненародженості бути ненародженістю деяких, або, оскільки ненародженість не є ненародженість деяких, і Богові не бути Богом деяких; тому що про зовсім тотожне і говориться подібно. Але ненародженість не є ненародженість деяких. Отже, чия вона? А Бог не є Бог деяких, тому що Він Бог усіх. Отже, як же Богові й ненародженості бути тотожними? І ще: оскільки ненародженість і народженість протилежні між собою, як володіння і втрачання, то необхідно буде ввести й протилежні між собою сутності; а цього ніхто не допускає. Або ще: оскільки володіння раніше за втрачання, а втратою знищується володіння, то сутність Сина, внаслідок твоїх припущень, не тільки раніше за сутність Отця, але навіть знищується нею.

13. Який же є ще в них незаперечний доказ, до якого, можливо, вони звернуться на закінчення всього? «Якщо Бог не перестав народжувати, то народження недосконале. І коли Він перестане? А якщо перестав, то, без сумніву, і почав». Знову плотські говорять про плотське. А я не кажу, що вічно або не вічно народжується Син, поки не вникну ретельніше в сказане: раніше всіх пагорбів народжує Мене (Притч. 8, 25), так не бачу необхідного наслідку в доказі. Бо, якщо те, що має припинитися, за їх словами, почалося, то те, що не має припинитися, без сумніву, не починалося. А тому, що скажуть про душу або про ангельську природу? Якщо вони почалися, то й припиняться. А якщо не припиняться, то, як видно з їхнього положення, і не починалися. Але вони й почалися, й не припиняться. Отже, неправильне їх положення, що те, що має припинитися, почалося.

Наше вчення таке: як для коня, вола, людини й для кожної речі одного роду одне є поняття, і що підходить під це поняття, про те воно говориться у власному сенсі, а те, що не підходить, про те або не говориться, або говориться невласне, так одна є Божа сутність, одне Боже єство, одне Боже іменування (хоча імена й різняться внаслідок різних деяких уявлень розуму), і що у власному сенсі називається Богом, те дійсно є Бог; як і те, що за єством є Бог, то істинно називається Богом; якщо тільки істина не в іменах, а в речах. Але вони, ніби побоюючись, щоб вже не все направити проти істини, коли бувають примушені до того розумом і свідченнями, сповідують Сина Богом, але Богом через співіменність, тобто через присутність в одному найменуванні. Коли ж заперечуємо їм: а що? 14. Невже Син не у власному сенсі Бог, подібно до того, як тварина на картині власне не тварина? І як Він Бог, якщо не у власному сенсі Бог? — тоді вони відповідають: що ж перешкоджає, щоб ті самі були й співіменні, і іменувалися кожний у власному сенсі? При цьому наводять як приклад пса, що живе на суші, і пса морського, які співіменні, і іменуються кожний псом у власному сенсі. Правда, що між співіменними становить деякий рід як подібне до цього, так і інше що-небудь, якщо воно, хоча й різне за єством, втім, має те ж ім’я і рівно в ньому присутнє. Але там, підводячи під одне найменування два єства, ти не стверджуєш, щоб одне було краще за інше, щоб одне передувало, а інше в меншій мірі було тим, чим воно називається. З ними не поєднується нічого такого, що робило б це необхідним. Перший пес не більше, а другий не менше за першого є пес, тобто й морський пес — за того, що живе на суші, і навпаки, за того, що живе на суші — морського (та й чому, або на якій підставі було б це?); навпаки, загальне найменування мають предмети рівночесні й різні. Але тут, з поняттям про Бога поєднуючи досточтимість і перевагу над всякою сутністю і єством (що належить єдиному Богові й становить ніби єство Божества), а потім приписавши це Отцеві й віднявши у Сина (через що ставиш Його нижче й віддаєш Йому другорядне шанування і поклоніння), хоча на словах надаєш Йому Богоподобність, насправді ж відсікаєш у Нього Божество, і від співіменності, що містить у собі рівність, зі злим наміром переходиш до співіменності, якою поєднуються речі нерівні. Таким чином, з твоїх умовисновків, люди на картині й люди живі ближче зображують Божество, ніж представлені на прикладі пси. Або поступися Обом як спілкування в найменуванні, так і рівночесність природ, хоча й визнаєш їх різними, тоді знищаться в тебе пси, яких ти придумав для пояснення нерівності. Та й яка користь у співіменності, якщо розділені тобою не матимуть рівночесності? Тому що не на доказ рівночесності, але на доказ нерівночесності ти звернувся до співіменності і до псів. Чи можна ще більше викрити в собі й протиріччя із самим собою, і противлення Божеству?

15. Якщо ж до сказаного нами: Отець більше Сина, як Причина, додавши положення, але Причина за єством, вони роблять висновок: Отець більше Сина за єством, то не знаю, чи вони самих себе більше обманюють, чи тих, до кого звертають слово. Тому що не безумовно все те, що говориться про що-небудь, має бути присудком і його підмета, перешкоджає й мені, зробивши таке положення: Отець більше за єством, і потім додавши, а що за єством, те не завжди більше, і не завжди Отець, зробити із цього висновок: більше не завжди більше, або батько не завжди батько. А якщо хочете, думатиму так: Бог є сутність, але сутність не завжди Бог, звідси сам зроби висновок: Бог не завжди Бог. Але думаю, що це неправильний умовисновок, навчальною мовою звичайно те, що називається від відносного до безумовного. Тому що коли застосовуємо поняття про більшість винуватця за єством, вони вводять поняття про більшість за єством. Тут те ж, як якби ми сказали: відома людина мертва, а вони сказали б просто: людина мертва.

16. Але як промовчати нам про те, що не менше від попереднього варте бути згаданим? Вони кажуть: Отець є ім’я Боже по сутності чи по дії — і в обох випадках прагнуть зав’язати нас. Якщо скажемо, що ім’я Боже по сутності, то з цим допустимо іншу сутність Сина; тому що сутність Божа одна, і її, як говорять вони, наперед отримав уже Отець. А якщо ім’я по дії, то очевидно визнаємо Сина творінням, а не народженням. Тому що де діючий, там неодмінно й творіння. І чи може створене бути тотожним з Тим, Хто створив? — запитають вони з подивом. Я і сам прийняв би ваше розділення, якби необхідно було прийняти одне із двох. Але справедливіше буде, уникнувши того й іншого, зробити третє положення, а саме сказати вам, премудрі, що Отець є ім’я Боже, не по сутності й не по дії, але по відношенню, яке мають Отець до Сина або Син до Отця. Тому що ці найменування як у нас показують близькість і спорідненість, так і там означають співприродність Того, Хто народив, з Народженим. Але нехай слово Отець, на догоду вам, означатиме й деяку сутність, тоді згідно із загальними поняттями і через ці найменування, Він введе з Собою й Сина, а не відлучить Його. А якщо хочете, нехай буде іменем по дії, і в цьому випадку не подолаєте нас. Ми стверджуємо, що це саме, тобто єдиносущність, і була дією Отця, бо інакше поняття про таку дію містило б у собі безглуздість.

Чи бачиш, що ми уникаємо ваших хитрувань, хоч як вам хотілося подолати нас? Але оскільки ми вже довідалися, наскільки незборимі твої умовисновки й хитрі докази, то подивимося, яка міцність твоїх доказів зі слова Божого, якщо переконуватимеш нас і ними.

17. Бо ми й пізнали, і проповідуємо Божество Сина, керуючись великими й високими словами. Якими ж? Такими: Бог, Слово, на початку, з початком початок («Споконвіку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог»; Ін. 1, 1; і: «з Тобою начало» (Пс. 103, 4); і ще: «від початку5 Хто зробив і звершив це? Той, Хто від початку викликає роди» (Іс. 41, 4). А також найменування: Син Єдинородний (Єдинородний Син, Який у лоні Отця, Він явив»; Ін. 1, 18). Путь, Істина, Життя, Світло («Я є путь, і істина, і життя; ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14, 6); і ще: «Я — Світло для світу» (Ін. 8, 12), Премудрість, Сила «Христос, Божа сила і Божа премудрість»; 1 Кор. 1, 24), Сяйво, Образ (χαρακτήρ, είκών), Печатка (цей, будучи сяйво слави й образ (χαρακτήρ) іпостасі Його; Євр. 1, 3; і ще: образ (είκών) доброти; Прем. 27, 6 і ще: «Син Людський, бо назнаменував Його Отець, Богом»; Ін. 6, 27); Господь, Цар, Сущий, Вседержитель «і пролив Господь вогонь від Господа з неба»; Бут. 19, 24; і ще: «Престіл Твій, Боже, повік віку, жезл правоти — жезл Царства Твого»; Пс. 44, 75 і ще: «Я є Альфа й Омега, початок і кінець, говорить Господь, Який є і був, і гряде, Вседержитель»; Одкр. 1, 8) ясно приписуються Синові, так само як і інші, що мають з цими однакову силу й належать до тих, з яких жодне не є придбане й згодом привласнене Синові або Духові, так само як і самому Отцю, бо Він досконалий не через збільшення, і не було, коли б Він був без Слова, не було, коли б Він був не Отець, не було, коли б Він був не істинний, або не премудрий, або не всемогутній, або позбавлений життя, або світлості, або благості.

18. Перелічи ж і ти на противагу цим словам ті, які відшукає твоя невдячність! Такі суть: «Бог Мій» і «Бог ваш» (Ін. 20, 17), «Отець Мій більший за Мене» (Ін. 14, 28), «створив» (Притч. 8, 22),«Бог учинив Господом і Христом цього Ісуса, Якого ви розп’яли» (Діян. 2, 36), «Якого Отець освятив і послав у світ» (Ін. 10, 36). А якщо завгодно, і таке: «Ти раб Мій» (Іс. 49, 3), «але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за ніщо» (Флп. 3, 7), «суд віддав Синові» (Ін. 5, 22; 10, 29), «звик допослуху» (Євр. 5, 8), «заповів Мені Отець» (Ін. 14, 31), «Отець освятив і послав у світ» (Ін. 10, 36; 17, 3), «Я нічого не можу творити Сам від Себе» (Ін. 5, 30), або «Я говорив не від Себе» (Ін. 12, 49), або «Я не суджу його, бо Я прийшов не судити світ» (Ін.12, 47), або «і говорить їм: чашу Мою будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, будете хреститися; дати сісти від Мене праворуч і ліворуч не від Мене залежить, а кому уготоване Отцем Моїм» (Мф. 20, 23), або «Отче Мій! Якщо можливо, нехай обійде Мене чаша ця; втім, не як Я хочу, а як Ти» (Мф. 26, 39). А ще й ті, у яких приписується Синові «про день же той або про годину ніхто не знає: ні ангели небесні, ні Син, а тільки Отець» (Мк. 13, 32), «Коли ж упокорить Йому все, тоді і Сам Син підкориться Тому, Хто впокорив Йому все, щоб Бог був у всьому все» (1 Кор. 15, 28), «Ісус зійшов на гору помолитися і пробув усю ніч у молитві до Бога» (Лк. 6, 12), «і сказав: де ви поклали його?» (Ін. 11, 34), «Ісус же зростав у премудрості і віком, в любові у Бога і людей» (Лк. 2, 52), «і, вдосконалившись, став для всіх слухняних Йому» (Євр. 5, 9). Додай, якщо хочеш, і більше від цих принизливі вислови, наприклад: «Він же спав» (Мф. 8, 24), «зголоднів» (Мф. 4, 7), «Ісус, утомившись з дороги, сів біля криниці» (Ін. 4, 6), «заплакав Ісус» (Ін. 11, 35), «і перебував у борінні» (Лк. 22, 44), «Ісус сховався і вийшов з храму» (Ін. 8, 59). А можливо, ти обернеш на докір навіть смерть і хрест. Бо ти торкнешся, як думаю, воскресіння і вознесіння, тому що в них знайдеться щось і на нашу користь. Але й, крім цього, можеш зібрати багато чого, якщо ти захочеш скласти собі співіменного й співпричетного Бога, коли в нас є Бог, істинний і рівночесний Отцю.

Якщо й кожен із цих висловів розглядати окремо, то неважко буде пояснити тобі їх у сенсі благочесному, усунувши все, що в Писаннях служить для тебе спотиканням; коли тільки ти дійсно спотикаєшся, а не з наміром перекручуєш. Взагалі ж вислови більш піднесені віднось до Божества й до природи, яка вища за страждане тіло, а вислови більш принизливі — до Того, Хто складний, Хто за тебе виснажив Себе й втілився, а не гірше сказати, і став людиною, потім же звеличений, щоб ти, знищивши в своїх догматах усе плотське й плазуюче по землі, навчився бути піднесеним і підніматися розумом до Божества, а не зупинятися на видимому, підносився до мисленого і знав, де мова про єство Боже і де про Його домобудівництво. 19. Бо було, коли Цей, нині тобою зневажений, був вище за тебе. Нині він людина, а був і нескладений. Хоча залишився і тим, чим був Він, однак сприйняв і те, чим не був. Спочатку був Він без причини, бо що може бути причиною Бога? Але згодом почав буття через причину, і причиною було спасти тебе — хулителя, який нехтує Божество за те, що Воно прийняло на Себе твою грубість і за допомогою розуму вступило в спілкування із плоттю; і земна людина стала Богом, після того, як з’єдналася з Богом і стала з Ним єдиним; тому що перемогло краще, щоб і мені бути богом, оскільки Він став людиною. Він народився, але й раніше був народжений, — народився від жони, але й від Діви, — народився по-людському, народжений Божеськи; тут без отця, але й там без матері; а все це є знак Божества. Він, Який носився в утробі, але впізнаний пророком, який сам був ще в утробі, і «бо, коли голос вітання Твого дійшов, заграло дитя радісно» перед Словом, для Якого отримав буття (Лк. 1, 44). Він був повитий пеленами, але, воскреснувши, скинув із Себе гробні пелени. Він був покладений у яслах, але прославлений ангелами, визначений зіркою, вшанований поклонінням від волхвів. Як же ти знаходиш спотикання у видимому, не звертаючи уваги на умоспоглядання? Він спасався втечею в Єгипет, але й усе єгипетське змусив втекти. Для іудеїв «не мав ні вигляду, ні величі» (Іс. 53, 2), але для Давида «прекрасніший за синів людських» (Пс. 44, 3), але на горі блискучий і світлосяйніший за сонце, чим і тайноводствує до майбутнього. 20. Він хрещений як людина, але відпускав гріхи як Бог; хрещений не тому, що Сам мав потребу в очищенні, але щоб освятити води. Він спокушався як людина, але переміг як Бог, і наказує бути сміливими, «бо Він переміг» (Ін. 16, 23). Зголоднів, але наситив тисячі, бо Сам є хліб життя і небесний (див.: Ін. 6, 33-35). Був спраглим, але виголосив: «Якщо хто спраглий, нехай іде до Мене і п’є» (Ін. 7, 37), і обіцяв, що віруючі виточуватимуть воду живу (Ін. 7, 39). Він втомлювався, але Сам є запокоєнням струджених і обтяжених (див.: Мф. 11, 28). Його обтяжував сон, але Він легкий на морі, і Він забороняє вітрам, Він підніме потопаючого Петра. Дає данину, але з риби, і царює над тими, що збирають данину. Його називають самарянином і тим, що має біса, однак Він рятує «чоловіка, який ішов з Єрусалима до Єрихона і потрапив до рук розбійників» (Лк 10, 30), однак Він пізнається бісами, виганяє бісів, посилає в безодню легіон духів і бачить вождя бісівського, «який, як блискавка, впав з неба» (Лк. 10, 18). У Нього кидають камінням, але не можуть взяти Його. Він молиться, але й слухає молитви. Плаче, але й припиняє плач. Запитує, де покладений Лазар, тому що був людиною, але й воскрешає Лазаря, тому що був Бог. Він продається, і за найнижчу ціну — за тридцять срібників, але викупає світ, і високою ціною — Своєю кров’ю. «Він був ведений як агнець на заколення» (Іс. 53, 7), але Він — Слово, «сповіщене волаючим в пустелі» (Іс. 40, 3). Був «мучимий і уранений» (Іс. 59, 5), але «зціляв всяку недугу і всяку неміч у людях» (Мф. 4, 23). Підноситься на дерево й прицвяхується, але відновлює нас деревом життя і спасає розп’ятого з Ним розбійника, і затьмарює все видиме. Напувається оцтом, споживає жовч, але хто ж Він? Хто перетворив воду на вино, знищив гірку споживу, «солодкість, і весь — люб’язність» (Пісн. 5, 16). Віддає душу, але «владу віддати її і владу маю знову прийняти її» (Ін. 10, 18), і роздирається завіса, тому що небесне стає відкритим; і розривається каміння, і встають мертві. Умирає, але животворить і руйнує смертю смерть. Погрібається, але встає. Сходить у пекло, але виводить із нього душі, і здіймається на небеса, і прийде судити живих і мертвих і піддати засудженню подібні до твоїх слів. Якщо одні вислови слугують для тебе приводом для омани, то інші нехай розсіють твою оману!

21. Таку даємо відповідь тим, що говорять загадково, — даємо неохоче (тому що для вірних неприємно базікати й сперечатися словами — для них досить і одного супротивника (див.: 1 Тим. 5, 14), однак даємо з необхідності, для тих, що нападають (бо й ліки існують для недуг), аби вони знали, що не у всьому вони мудрі і незборимі у своїх зайвих мудруваннях, які знищують Євангеліє. Бо коли, залишивши віру, віддаємо перевагу силі слова, і безсумнівність Духа знищимо своїми питаннями, а потім наше слово буде переможене величчю предметів (це ж виходить, коли словом рухає немічне знаряддя — наша думка), тоді що буває? Неміч слова стає для нас недостатньою для самого таїнства, і таким чином, краса слова обертається на знищення Христа, як думає про це й Павло (див.: 1 Кор. 1, 17). Тому що наповненням нашого вчення є віра.

Але Ти, що «здатний пояснювати загадкове розв’язувати вузли» (Дан. 5, 12), що наводиш і нас на розум, як зрізати нарости вчень, що насильно вриваються, найбільше їх змінивши, зроби з хитрословів вірними і з тих, які називаються нині — християнами! До цього й переконуємо вас, про це й «від імені Христового просимо: примиріться з Богом» (2 Кор. 5, 20), «Духа не вгашайте» (1 Сол. 5, 19), краще ж сказати, так примириться з вами Христос, і хоча пізно, нехай засіяє вам Дух! Якщо ж ви дуже вперті, то принаймні для себе самих спасемо ми Тройцю і спасаймося Тройцею, перебуваючи «чистими і тими, що не спіткнулися в день Христа» (Флп. 1, 10) до повного явлення того, що для нас жаданне, в самому Христі Господеві нашому, Якому слава повік. Амінь.

  1. У деяких списках, як зауважує Ілля, замість слова владою (τή έξουσια), читалося сутністю (τή γε ούσια). []
  2.  Плотін. Еннеади, V, кн. 2, гл. 1. []
  3. У народженні Бога Сина. []
  4. Тобто, що Син народжений чи як існуючий, чи як неіснуючий. []
  5. Ілля після цих слів читав ще так. «Тому що пророк уводить самого Бога й Отця, Який набагато раніше описує послання до нас Єдинородного Сина, звершене з Божої ради, і говорить так: «Хто воздвиг від сходу мужа правди, закликав його йти за собою, віддав йому народи і підкорив царів? Він обернув їх мечем своїм на порох, луком своїм на солому, яку розносить вітер. Він жене їх, іде спокійно дорогою, якою ніколи не ходив ногами своїми. Хто зробив і звершив це? Той, Хто від початку викликає пологи; Я — Господь перший, і в останніх — Я той самий (Іс. 41, 2-4)». []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору