«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Передмова

1. У посланні до римлян блаженний Павло каже: «Як апостол язичників, я прославляю служіння моє. Чи не збуджу ревнощів у моїх рідних по плоті?» (Рим. 11, 13-14). І так само (говорить) в іншому місці: «Той, Хто сприяв Петрові в апостольстві в обрізаних, сприяв і мені у язичників» (Гал. 2, 8). Отже, якщо (Павло) був апостолом язичників, як і в Діяннях Бог говорить йому: «Йди; Я пошлю тебе далеко до язичників» (Діян. 22, 21), то що спільного було в нього з євреями? Навіщо він написав до них послання? Крім того, (євреї) відчували до нього ворожнечу, і це можна бачити з багатьох місць. Так, послухай, що говорить йому Яків: «Бачиш, брате, скільки тисяч юдеїв [які] увірували… Вони ж наслухались про тебе, що ти всіх юдеїв, які живуть між язичниками, навчаєш відступництва від Мойсея» (Діян. 21, 20-21). І через це часто виникало багато спокус щодо нього. То чому, запитає хтось, (чоловіка), що добре знався на законі, — а він вивчав закон біля ніг Гамалиїла і мав до цього велику ревність, — а тому мав можливість з особливою силою спростовувати (виступи супротивників), Бог не послав до юдеїв? Бо вони саме через це і стали би противитися йому. Тому Бог, передбачаючи, що юдеї не приймуть його, каже йому: йди до язичників, бо (юдеї) не приймуть твого свідчення про Мене 1. І він відповідає: «Господи, їм відомо, що я тих, хто вірував у Тебе, ув’язнював у темниці і бив у синагогах, і коли проливалася кров Стефана, свідка Твого, я стояв там, схвалюючи вбивство його, і стеріг одежу тих, хто вбивав його» (Діян. 22, 19-20). Саме це, (каже), є свідченням і доказом, що вони не повірять йому.

І справді, так зазвичай буває: коли хтось відступає від якогось народу, то коли він низький за походженням і нічим не знаменитий, це не дуже ображало тих, від кого він відступив, а коли він з людей знатних, особливо ревних і однодумних з ними, це дуже засмучує і надзвичайно дратує їх, оскільки той, що відступив від них, своїм приєднанням до інших нехтує їхнім вченням. Крім того, була й інша причина невір’я. Яка? Та, що Петро та інші (апостоли) спілкувалися з Христом, бачили знамення й чудеса (Його), а він не був свідком нічого такого, але, перебуваючи на боці юдеїв, раптом відступив від них і став одним з апостолів. Це було особливим доказом переваги нашого вчення. Про тих могли думати, що вони свідчать упереджено, і дехто міг сказати, що вони так проповідують з любові до Вчителя, а він чув тільки голос (Господа) і свідчить про воскресіння.

Тому, як бачиш, (юдеї) так сильно і ворогували проти нього, обурювалися і використовували всі засоби для того, щоб убити його. Але через це ворогували з ним невірні, а чому й ті (з юдеїв), що увірували? Бо він проповідував чисте християнство, будучи зобов’язаним проповідувати язичникам, але й чинив так само тоді, коли йому траплялося бути в Юдеї. Петро та інші апостоли, що проповідували в Єрусалимі, де була велика ревність (щодо закону), були вимушені заповідати, щоб дотримувалися закону, а він був абсолютно вільний. Більшість його (учнів) були з язичників, а не з юдеїв, оскільки знаходилися поза (Юдеєю), тому вони й послаблювали закон, не відчували до нього такого благоговіння, оскільки (Павло) в усьому проповідував чисте (вчення). Так, за це, як видно, його й осуджували перед народом, коли говорили: «Бачиш, скільки тисяч юдеїв [які] увірували». Тому вони і ненавидять, і відвертаються, що «наслухались про тебе, що ти навчаєш відступництва від Мойсея» (Діян. 21, 20-21).

То чому він, не будучи вчителем юдеїв, пише до них послання? І де були ті, до кого він пише? Мені здається, що в Єрусалимі й Палестині. Як же він пише? Саме так, як і хрестив, не отримавши заповіді хрестити: я, каже він, не був посланий хрестити (1 Кор. 1, 17), однак не було й заборонено, тому він робив це понад належне. Та й як він не став би писати до тих, за яких бажав бути відлученим (Рим. 9, 3)? Тому і говорить їм: «Знайте, що брат наш Тимофій визволений, і я разом із ним (якщо він скоро прийде) побачу вас» (Євр. 13, 23), — адже тоді він ще не був узятий під варту. Два роки він прожив у Римі в кайданах, потім був відпущений, після того ходив до Іспанії, далі подорожував по Юдеї, де і бачився з юдеями. Після того знову прийшов до Рима, де й був позбавлений життя за наказом Нерона.

Отже це послання було написане раніше за послання до Тимофія, оскільки там він каже: «Бо я вже стаю жертвою», і далі говорить: «При першій моїй відповіді нікого не було зі мною» (2 Тим. 4, 6.16). Він часто розділяв з ними страждання. Так у посланні до солунян він каже: «Бо ви, браття, стали наслідувачами церков Божих у Христі Ісусі, які знаходяться в Юдеї» (1 Сол. 2, 14). І в посланні вже до них каже: «Розграбування майна вашого прийняли з радістю» (Євр. 10, 34). Бачиш, як вони страждали? Якщо юдеї так чинили з апостолами не тільки в Юдеї, але й тоді, коли вони перебували між язичниками, то що вони чинили з (іншими) віруючими? Ось тому, як бачиш, він особливо піклувався про цих віруючих. Коли він каже: «Я йду до Єрусалима, щоби послужити святим» (Рим. 15, 25), так само коли переконує коринф’ян виявляти благодійність, повідомляючи, що македоняни вже зібрали подаяння (2 Кор. 8, 4), і коли каже: «Якщо ж буде пристойно і мені піти» (1 Кор. 16, 4), — цим висловлює це саме. Те ж саме висловлює і коли каже: «Тільки щоб ми пам’ятали про вбогих, що я і намагався виконувати ретельно» (Гал. 2, 10), і коли говорить: «Подали мені й Варнаві руку єднання, щоб нам іти до язичників, а їм до обрізаних» (Гал. 2, 9), — те ж саме каже.

І не даремно він говорить це про бідних, які були там, а щоб і ми брали участь у благодійності. Ми, каже, розділили між собою проповідь, щоб нам йти до язичників, а їм до обрізаних, але не розділили таким же чином піклування про бідних. І скрізь видно, що Павло дуже про них піклувався, — це і справедливо. Серед інших народів, де були і юдеї, і язичники, нічого такого не було. А там, де (юдеї) думали ще мати владу та самостійність і багато чого виконували за власними законами, оскільки правління ще не утвердилося і ще не все перейшло до рук римлян, — не дивно, що вони дозволяли собі чинити великі утиски. Якщо і в інших містах, як наприклад, у Коринфі вони били начальника синагоги перед судилищем проконсула і Галліон ніскільки цим не переймався (Діян. 8, 17), то що (чинили вони) в Юдеї?

2. В інших містах, як бачиш, вони приводили (віруючих) до начальників і були вимушені звертатися за їхньою допомогою та народу, а тут зовсім не піклувалися про це, але самі збирали синедріон і вбивали, кого хотіли. Так вони вбили Стефана, так віддавали на катування апостолів, не відводячи їх до начальників, так вони хотіли вбити й Павла, якби не заступився тисяцький (Діян. 22, 29-30). Це було тому, що ще були священики, ще був цілий храм з богослужінням і жертвами. Сам Павло, поглянь, підкоряється суду первосвященика й говорить: «Я не знав, браття, що він первосвященик» (Діян. 22, 5), і це в присутності начальника, бо тоді вони ще мали велику владу. Тож уяви, які гоніння мусили терпіти (віруючі), що жили в Єрусалимі та Юдеї.

Отже, хіба дивним є те, що той, хто бажав бути відлученим заради (юдеїв), які ще не увірували, і так служив віруючим, що й сам готовий був іти, коли виникне потреба, і завжди виявляв про них велике піклування, наставляє й утішає їх за допомогою писання, а падаючих і лежачих виправляє? А вони вже справді знемагали і зневірялися через безліч скорботи. Це він висловлює в кінці (послання), коли каже: «Отже, зміцніть опущені руки та ослаблені коліна» (Євр. 12, 12); і ще: Бо ще небагато, зовсім небагато, і Грядущий прийде і не забариться» (Євр. 10, 37); і далі: «Коли залишаєтеся без покарання, для всіх загального, то ви діти незаконні, а не сини» (Євр. 12, 8). Оскільки вони були юдеями й від своїх батьків навчилися чекати доброго і злого негайно, в цьому житті, а тоді було навпаки: добре в надії після смерті, а зле — в цій дійсності, і чимало з них, зазнаючи багато чого, неминуче впадали в легкодухість, от він і виявляє про них велике піклування.

Однак про це ми скажемо більше згодом, а тепер тільки зауважимо, що йому необхідно було писати до тих, про кого виявляє таке піклування. Причина, чому він не був посланий до них, — очевидна, але вона не перешкоджала йому писати до них. А що вони впадали в легкодухість, це він висловлює, коли каже: «Отже, зміцніть опущені руки та ослаблені коліна і ходіть просто ногами вашими, щоб кульгаве не збочило, а краще виправилося» (Євр. 12, 12-13); і ще: «Бо Бог не є неправедний, щоб забув діло ваше і труд любові» (Євр. 6, 10). Душа, яка терпить багато спокус, часто відпадає від віри. Тому він наставляє їх бути уважними до почутого і не мати серця злого й невірного. Саме тому в цьому посланні він і говорить багато про віру, а в кінці наводить багато прикладів того, що й тим (предкам) обіцяні блага не були даровані негайно. Крім того, щоб вони не вважали себе відкинутими, подає їм дві настанови: перша — мужньо переносити те, що трапляється, а друга — без сумнівів чекати нагороди, оскільки Бог не відкине Авеля та інших праведників, які не отримали нагороди.

Утішає їх трьома способами: по-перше, тим, що зазнав Христос, оскільки Він сам каже: «Раб не більший за господаря свого» (Ін. 15, 20); по-друге, благами, які уготовані віруючим; по-третє, прикрощами. І підтверджує це не тільки майбутнім, що було не надто переконливим, але й минулим, тим, що трапилося з їхніми отцями. Так чинить і Христос, повчаючи: «Раб не більший за господаря свого»; і ще: «В домі Отця Мого осель багато» (Ін. 14, 2). І погрожує невіруючим незліченними прикрощами. Водночас (Апостол) багато говорить про Новий і Старий Завіт, оскільки це було вкрай необхідно для нього, щоби переконати їх в істинності воскресіння. Щоб вони, почувши про страждання (Господа), не сумнівалися у воскресінні, він підтверджує це пророцтвами і доводить, що заслуговує пошани не юдейське вчення, а наше. І оскільки тоді ще й храм стояв, і були жертви, тому він каже: «Отже, вийдемо до Нього за табір, несучи Його наругу» (Євр. 13, 13). Але й це не допомагало йому, бо дехто міг справедливо сказати: якщо це тінь, якщо це образ, то чому не відійшло й не припинилося при появі істини, а ще продовжується? Тож він повчає, що у визначений час і це звершиться. А що вони вже давно прийняли віру й терплять скорботи, це він висловив такими словами: «Бо, зважаючи на вік, вам належало бути вчителями (Євр. 5, 12); і ще: «Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного» (Євр. 3, 12); і далі: Щоб ви не розлінились, а наслідували тих, які вірою та довготерпінням успадковують обітниці» (Євр. 6, 12).


| Зміст | Бесіда 1

  1. Відповідно до слів: «Поспіши і скоріше вийди з Єрусалима, бо тут не приймуть твого свідчення про Мене» (Діян. 22, 18). []

Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору