«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 1

Бог, Який багаторазово й різноманітно говорив
здавна отцям через пророків, в останні ці дні говорив
нам через Сина, Якого поставив спадкоємцем усього,
що Ним і віки створив» (Євр. 1, 1-2)

1. Справді, «коли примножився гріх, стало більше благодаті» (Рим. 5, 20). Це говорить блаженний Павло і тут, на початку послання до євреїв. Оскільки вони, ймовірно, були засмучені і виснажені прикрощами і, судячи з цього, вважали себе нижчими за всіх інших (людей), то (Апостол) говорить їм, що вони отримали набагато більшу й чудову благодать, і так підбадьорює слухачів самим початком послання. Тому й каже: «Бог, Який багаторазово й різноманітно говорив здавна отцям через пророків, в останні ці дні говорив нам через Сина».

Чому він не протиставляє пророкам себе? Він був настільки більшим за них, наскільки більше йому було довірено, однак він цього не робить. А чому? По-перше, він не хотів говорити про себе чогось великого, по-друге, слухачі ще не були досконалими, а по-третє, він хотів більше прославити їх і вказати на велику перевагу (Нового Завіту перед Старим). Він ніби так говорить: що великого в тому, що Бог посилав до наших отців пророків? До нас Він послав Єдинородного Сина Свого. Добре він почав розмову словами: «Багаторазово й різноманітно», висловлюючи, що пророки не бачили Бога, а Син бачив. Слова «багаторазово й різноманітно» означають — всіляко. «Я, — говорить (Бог), — примножував видіння, і через пророків уживав притчі» (Ос. 12, 10). Отже, перевага (Нового Завіту перед Старим) не тільки в тому, що до тих посилалися пророки, а до нас Син, але й у тому, що ніхто з них не бачив Бога, а Єдинородний Син бачив. Однак (Апостол) не відразу висловлює це, а пояснює далі словами, коли говорить про (Його) людську природу: «Бо кому коли з ангелів сказав Бог: «Ти — Син Мій?» І далі: «Сиди праворуч Мене» (Євр. 1, 5.13).

І зверни увагу на його велику мудрість: він насамперед доводить цю перевагу пророцтвами, а потім, коли зробив таку істину незаперечною, сам пояснює, що їм Бог говорив через пророків, а нам — через Єдинородного. А коли їм (Бог говорив) і через ангелів, — адже й ангели розмовляли з юдеями, — то і в цьому ми маємо перевагу, бо з нами говорив Владика, а з ними раби, оскільки й ангели, і пророки є рабами.

Добре він сказав: «В останні ці дні». Це підбадьорює їх і втішає тих, що зневірилися. Як в інших місцях він каже: «Господь близько. Не піклуйтесь ні про що» (Флп. 4, 5-6); і ще: «Бо нині ближче до нас спасіння, ніж коли ми увірували» (Рим. 13, 11), — так і тут. А що означають слова його? Те, що кожен, хто виснажений подвигами, почувши про кінець подвигів, трохи підбадьорюється, оскільки бачить, що настає кінець трудів і початок відпочинку. «В останні ці дні говорив нам через Сина». Ось знову говорить: «Через Сина», — всупереч тим, які стверджують, що це належить Духові. А слова «здавна» і «в останні дні означають ще дещо інше. Що саме? Те, що після завершення тривалого часу, коли ми терпіли покарання, коли були вбогими (духовні) дари, коли не було надії на спасіння, коли звідусіль чекали гіршого, тоді й отримали краще. І дивися, як мудро він висловив це, оскільки не сказав: говорив Христос, хоча саме Він і говорив, та оскільки душі слухачів були ще немічними й не могли чути про Христа, тому й каже: «Говорив нам через Сина».

Що ти кажеш? Бог говорив через Сина? Так. То в чому ж перевага? Тут ти вказуєш, що й Новий, і Старий Завіти належали одному й тому ж (Богові), отже, між ними немає важливої переваги. Тому далі він і пояснює ці слова, кажучи: «Говорив нам через Сина». Зверни увагу, як Павло узагальнює це і прирівнює себе до учнів: «Говорив, — каже, — нам». Хоча Він говорив не йому, але апостолам і через них іншим, але Павло прославляє юдеїв і повчає, що Бог говорив і до них, а водночас певною мірою і дорікає їм, бо майже всі, кому говорили пророки, були грішниками і розпусниками. Однак тепер він ще не висловлює цього, а насамперед говорить про дари, послані від Бога. Тому й продовжує: «Якого поставив спадкоємцем усього». Тут він указує на втілення (Христове), подібно, як і Давид у другому псалмі говорить: «Проси у Мене, і дам Тобі народи у спадщину Твою» (Пс. 2, 8). Тепер уже не Яків частина Господня, і не Ізраїль — спадщина Його, а всі. Що означає: «Якого поставив спадкоємцем усього»? Тобто зробив Його Господом для всіх, як і в Діяннях сказав Петро: «Бог учинив Господом і Христом цього Ісуса» (Діян. 2, 36). А найменування «Спадкоємець» (Апостол) вживає для того, щоби висловити два поняття: істинність синівства і незмінність панування Його. «Спадкоємцем усього», тобто всього світу. Далі він знову звертається до попереднього: «Що Ним і віки створив». Де ті, які кажуть, що був (час), коли (Його) не було?

2. Далі (Апостол) поступово висловлює про Нього набагато важливіше. «Цей — каже, — будучи сяйвом слави і образом іпостасі Його і тримаючи все словом сили Своєї, здійснивши Собою очищення гріхів наших, сів праворуч престолу величі на висоті, ставши настільки кращим від ангелів, наскільки славніше від них успадкував ім’я» (Євр. 1, 3-4). О мудрість апостольська! Або, точніше, треба дивуватися тут не мудрості Павла, а благодаті Духа, бо він сказав це не від власного розуму і не від себе висловив таку премудрість, — як чекати цього від інструментів (якими обробляють шкіру), від шкіри, від майстерні, — такі висловлювання від Божественної сили. Так, такі думки не від його розуму, який раніше був таким мізерним і безсилим, що нічим не перевершував (розуму) простолюдинів. Як чекати чогось від того, хто був заклопотаний турботами про торгівлю і шкіри? Усе від благодаті Духа, яка через кого хоче, через того й виявляє свою силу. Подібно, як би хтось захотів вивести мале дитя на якесь високе місце, що сягає аж до небесної висоти, то робить це поступово й повільно веде його з нижчих сходинок на вищі. А потім, поставивши його вгорі і наказавши подивитися вниз, коли побачить, що воно бентежиться, боїться й відчуває запаморочення, то бере його і знову веде нижче, даючи йому можливість відпочити. А після того, коли воно відпочине, знову веде вище, потім знову вниз. Саме так скрізь робить і блаженний Павло з євреями, навчившись цього від свого Вчителя. Адже й Сам (Христос) чинив так само: то підносив слухачів вгору, то зводив їх, не допускаючи їм довго залишатися на одному і тому ж ступені.

Тож поглянь, як тут (Апостол), провівши слухачів кількома сходинками і поставивши їх на самій горі благочестя, перш ніж вони зніяковіли й відчули запаморочення, знову зводить їх нижче і дає відпочити: «Говорив, — продовжує, — нам через Сина, — і далі, — Якого поставив спадкоємцем усього». Найменування «Сина» — загальне (найменування), але коли має на увазі Істинного (Сина Божого), то воно вище за всіх. Як би там не було, тут (Апостол) повчає і доводить, що Він — високий.

Але поглянь, як він спочатку ставить їх на нижчій сходинці, кажучи: «Якого поставив спадкоємцем усього», оскільки «поставив спадкоємцем» — означає не високу справу, а далі підносить на вищу, додаючи: «Що Ним і віки створив», і далі на найвищу, після чого вже іншої нема: «Цей, будучи сяйвом слави й образом іпостасі Його». Тут він підносить їх справді до неприступного Світла, до самого сяйва. Але раніше, ніж (їхній розум) затьмарився, поглянь, як він знову поступово підносить їх: «І тримаючи все, — каже, — словом сили Своєї, здійснивши Собою очищення гріхів наших, сів праворуч престолу величі на висоті». Не сказав просто: «сів», але «сів» після «очищення». Нагадує про втілення і знову говорить про принижене. Далі знову, висловивши дещо високе словами: Праворуч престолу величі на висоті», — знову говорить дещо приземлено, додаючи: «…ставши настільки кращим від ангелів, наскільки славніше від них успадкував ім’я».

Тут він говорить про домобудівництво у плоті, бо слова ставши настільки кращим» указують не на єство, єдине з єством Отця, — його не було, воно народилося, — а на єство плоті, воно було. Але тепер він говорить не про походження єства, але, як говорив Іоан, що «Той, Хто йде за мною, став попереду мене, бо раніше від мене був» (Ін. 1, 15), вказуючи, що Він більший і славніший, так і Павло тут словами, «ставши настільки кращим від ангелів», указує, що Він вищий і славніший: «…наскільки славніше від них успадкував ім’я». Бачиш, що це сказано про плоть (Христову)? Найменування Бог-Слово Він мав завжди, а не успадковував згодом, і не тоді Він став славнішим за ангелів, коли звершив очищення наших гріхів, а завжди був славнішим і незрівнянно славнішим. Отже, це сказано про плоть. Так і ми зазвичай, роздумуючи про людину, говоримо про неї і низьке, і високе. Коли, наприклад, ми говоримо: людина — ніщо, людина — земля, людина — попіл, то все це стосується її низького начала; а коли говоримо: людина — істота безсмертна, людина — розумна, близька до небесних (сил), то відносимо все це до її високого призначення. Так і Павло про Христа говорить іноді приземлено, а іноді піднесено, бажаючи пояснити домобудівництво і сказати про Його нетлінне єство.

3. Отже, якщо Він звершив очищення наших гріхів, то постараймося залишатися чистими і не приймати ніякої нечистоти, а ту красу й ту величність, що Він подав нам, будемо старанно берегти непошкодженими і недоторканними, щоби в нас не було ніякої скверни, або нечистоти, або чогось іншого такого. Адже і малі гріхи — це нечистота і скверна, як наприклад, лихослів’я, хула, обман, а точніше, і ці гріхи не малі — вони дуже великі, такі великі, що позбавляють Царства Небесного. Як і яким чином? «Я ж кажу вам, — говорить (Господь), — хто скаже на брата свого: «рака», підлягає синедріону; а хто скаже: «потвора», підлягає геєні вогненній» (Мф. 5, 22). А коли настільки винним є той, хто називає свого брата безумним, — а це здається зовсім незначним і властивим дитячій бесіді, — то, хто називає його негідником, злочинцем, заздрісником та обсипає іншими незліченними образами, якого суду й покарання він зазнає? Що може бути жахливіше від цього? Але прошу вас: будьте уважними до моїх слів. Коли, «зробивши це одному з цих братів Моїх менших», робить Йому, і хто, «не зробивши цього одному з менших цих», не робить Йому (Мф. 25, 40.45), то чи не те ж саме буває і з лихослів’ям, і хулою? Хто лихословить брата свого, той лихословить Бога, і хто віддає честь братові своєму, віддає честь Богові.

4. Тож будемо привчати свої вуста говорити добре: «Стримуй, — каже (Псалмоспівець), — язик свій від зла» (Пс. 33, 14). Бог не для того нам дав його, щоб ми лихословили, щоб хулили, щоб обмовляли один одного, а щоби прославляли Бога, щоб говорили те, що подає слухачам благодать, що є для повчання, для користі. Ти сказав про когось щось зле, то яку користь ти отримаєш, завдаючи шкоди водночас і собі? Адже ти заслуговуєш назви ганьбителя. Ні, справді немає жодного зла, яке зупинялося б тільки на тому, хто зазнає його, і не поверталося проти того, хто заподіює зло. Наприклад, заздрісник вочевидь влаштовує підступи іншому, однак насамперед сам пожинає плоди злоби, бо, віддавшись загальній ненависті, мучиться і виснажує себе. Користолюбний позбавляє майна інших, але водночас і себе позбавляє любові або, точніше, заслуговує загального осуду.

Добра слава набагато краща за багатство, бо її позбутися нелегко, а втратити багатство легко. Або, краще сказати, коли його нема, то той, що не має, і не терпить ніякої шкоди, а коли немає її (слави), то людина зазнає осуду й насмішок, стає ворогом і ненависною для всіх. Так само гнівливий насамперед карає себе, мучиться в самому собі, а вже потім того, на кого гнівається. Так само і лихослівний насамперед осоромлює себе, а вже потім того, про кого говорити погано, або й навіть цього не може досягти, а сам заслуговує найменування людини негідної і ненависної, а того робить ще більш улюбленим. Справді, коли той, про кого говорить негідно, не відплачує йому тим самим, а хвалить і звеличує його, то віддає похвалу не йому, а собі. Як ганьба ближніх насамперед повертається, як я раніше сказав, на самих ганьбителів, так і добро, вчинене ближнім, насамперед приносить радість тим, що його чинять. Хто робить добро чи зло, той неодмінно сам перший відчуває наслідки. Як вода, що витікає з джерела, або гірка, або смачна, і наповнює посудини тих, що приходять по неї, не зменшується в джерелі, з якого витікає, так зло й добро тішить або губить того, від кого виходить. Так буває і тут.

А яке там добро чи зло, хто може висловити це словом? Ніхто не може. (Майбутні) блага перевищують усякий розум, а не тільки слово. А протилежне їм, хоча висловлюється звичайними для нас словами, бо там ідеться про вогонь, темряву, пута, черв яка, що не вмирає, однак вони мають не тільки пряме значення, а дещо інше, набагато жахливіше. Щоб ти переконався в цьому, то зверни тепер увагу насамперед на таке. Якщо (там) вогонь, то скажи мені, звідки (так само) і темрява? Чи бачиш, що той вогонь набагато жахливіший від земного? Він не має світла. Якщо (там) вогонь, то як він невпинно спалює? Чи бачиш, що він набагато жахливіший за цей? Він не вгасає, а тому й називається невгасаючим. Тож уявімо, яка мука бути спалюваним невпинно, знаходитись у темряві, видавати незліченні волання, скреготіти зубами і не бути почутим. Якщо тут людина, добре вихована, потрапить до темниці, і для неї тільки відчувати сморід, знаходитись у темряві й перебувати разом з убивцями є жахливішим за будь-яку смерть, то уяви, як бути спалюваним разом з убивцями світу, нічого не бачити і не бути видимим, але серед такої безлічі людей вважати себе самотнім. Так, морок і відсутність світла не дозволить нам розпізнавати навіть ближніх, кожен буде в такому стані, начебто страждає один. А коли морок сам собою обтяжує і бентежить наші душі, то що буде, коли до мороку приєднаються такі муки і вогонь?

Тому прошу: будемо постійно тримати це у своїй пам’яті й відчувати скорботу від слів, щоб не зазнати покарання насправді. А все це неодмінно звершиться, і тих, хто вчинить щось гідне майбутніх покарань, не врятує ніхто: ані батько, ані мати, ані брат, — хоч би хтось мав і велику відвагу, і велику силу перед Богом. «Людина ніколи не викупить брата свого, — говорить (Писання), — не дасть Богові викупу» (Пс. 48, 8). Сам (Бог) віддасть кожному за його діла, бо тільки через них можна або спастися, або бути відданим на муки. «І Я кажу вам: здобувайте собі друзів з багатства неправедного» (Лк. 16, 9). Тож будемо підкорятися — це заповідь Господня. Будемо розділяти надлишки багатства для вбогих, будемо творити милостиню, поки це в нашій владі, — це й означає здобувати «собі друзів з багатства». Будемо витрачати багатство для бідних, щоб упокорити майбутній вогонь, щоб загасити його, щоб там мати відвагу. Там не вони (друзі) приймуть нас, а наші справи. А що спасти нас може не тільки придбання друзів, це видно із самих слів. Чому, справді, (Господь) не сказав: ти заслуговуєш назви ганьбителя. Ні, справді немає жодного зла, яке зупинялося б тільки на тому, хто зазнає його, і не поверталося проти того, хто заподіює зло. Наприклад, заздрісник вочевидь влаштовує підступи іншому, однак насамперед сам пожинає плоди злоби, бо, віддавшись загальній ненависті, мучиться і виснажує себе. Користолюбний позбавляє майна інших, але водночас і себе позбавляє любові або, точніше, заслуговує загального осуду.

Добра слава набагато краща за багатство, бо її позбутися нелегко, а втратити багатство легко. Або, краще сказати, коли його нема, то той, що не має, і не терпить ніякої шкоди, а коли немає її (слави), то людина зазнає осуду й насмішок, стає ворогом і ненависною для всіх. Так само гнівливий насамперед карає себе, мучиться в самому собі, а вже потім того, на кого гнівається. Так само і лихослівний насамперед осоромлює себе, а вже потім того, про кого говорити погано, або й навіть цього не може досягти, а сам заслуговує найменування людини негідної і ненависної, а того робить ще більш улюбленим. Справді, коли той, про кого говорить негідно, не відплачує йому тим самим, а хвалить і звеличує його, то віддає похвалу не йому, а собі. Як ганьба ближніх насамперед повертається, як я раніше сказав, на самих ганьбителів, так і добро, вчинене ближнім, насамперед приносить радість тим, що його чинять. Хто робить добро чи зло, той неодмінно сам перший відчуває наслідки. Як вода, що витікає з джерела, або гірка, або смачна, і наповнює посудини тих, що приходять по неї, не зменшується в джерелі, з якого витікає, так зло й добро тішить або губить того, від кого виходить. Так буває і тут.

А яке там добро чи зло, хто може висловити це словом? Ніхто не може. (Майбутні) блага перевищують усякий розум, а не тільки слово. А протилежне їм, хоча висловлюється звичайними для нас словами, бо там ідеться про вогонь, темряву, пута, черв яка, що не вмирає, однак вони мають не тільки пряме значення, а дещо інше, набагато жахливіше. Щоб ти переконався в цьому, то зверни тепер увагу насамперед на таке. Якщо (там) вогонь, то скажи мені, звідки (так само) і темрява? Чи бачиш, що той вогонь набагато жахливіший від земного? Він не має світла. Якщо (там) вогонь, то як він невпинно спалює? Чи бачиш, що він набагато жахливіший за цей? Він не вгасає, а тому й називається невгасаючим. Тож уявімо, яка мука бути спалюваним невпинно, знаходитись у темряві, видавати незліченні волання, скреготіти зубами і не бути почутим. Якщо тут людина, добре вихована, потрапить до темниці, і для неї тільки відчувати сморід, знаходитись у темряві й перебувати разом з убивцями є жахливішим за будь-яку смерть, то уяви, як бути спалюваним разом з убивцями світу, нічого не бачити і не бути видимим, але серед такої безлічі людей вважати себе самотнім. Так, морок і відсутність світла не дозволить нам розпізнавати навіть ближніх, кожен буде в такому стані, начебто страждає один. А коли морок сам собою обтяжує і бентежить наші душі, то що буде, коли до мороку приєднаються такі муки і вогонь?

Тому прошу: будемо постійно тримати це у своїй пам’яті й відчувати скорботу від слів, щоб не зазнати покарання насправді. А все це неодмінно звершиться, і тих, хто вчинить щось гідне майбутніх покарань, не врятує ніхто: ані батько, ані мати, ані брат, — хоч би хтось мав і велику відвагу, і велику силу перед Богом. «Людина ніколи не викупить брата свого, — говорить (Писання), — не дасть Богові викупу» (Пс. 48, 8). Сам (Бог) віддасть кожному за його діла, бо тільки через них можна або спастися, або бути відданим на муки. «І Я кажу вам: здобувайте собі друзів з багатства неправедного» (Лк. 16, 9). Тож будемо підкорятися — це заповідь Господня. Будемо розділяти надлишки багатства для вбогих, будемо творити милостиню, поки це в нашій владі, — це й означає здобувати «собі друзів з багатства». Будемо витрачати багатство для бідних, щоб упокорити майбутній вогонь, щоб загасити його, щоб там мати відвагу. Там не вони (друзі) приймуть нас, а наші справи. А що спасти нас може не тільки придбання друзів, це видно із самих слів. Чому, справді, (Господь) не сказав: «Здобувайте собі друзів.., щоб вони прийняли вас у вічні обителі», але додав і те, як саме (це зробити)? Сказавши: «З багатства неправедного», Він указав, що потрібно здобувати друзів за допомогою майна, і повчає, що тільки сама дружба не захистить нас, коли не будемо мати добрих справ, коли не розтратимо праведно багатство, зібране неправедно.

Така заповідь про милостиню стосується не тільки багатих, але й бідних. Хоч би хто харчувався, випрошуючи в інших, то і його стосується ця заповідь, бо немає, справді немає жодного такого бідняка, хоч би яким він був бідним, щоб у нього не знайшлося «дві лепти» (Мк. 12, 42). Отже, може і той, що дає з малого мале, перевершити тих, що мають багато і дають багато, як це було з тою вдовою. Величина милостині вимірюється не мірою поданого, а щирістю і старанністю того, хто подає. Так, скрізь необхідне бажання, скрізь необхідна любов до Бога. Коли ми будемо все робити, керуючись нею, то, хоч би давали трохи, маючи трохи, Бог не відверне Свого обличчя, а прийме і мале, як велике і надзвичайне. Він дивиться на бажання, а не на те, що дається. Коли бачить, що воно велике, то звертає на нього Свою увагу, виносить Свій вирок і робить (тих, що подають) учасниками вічних благ, яких щоби сподобитися отримати всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Передмова | Зміст | Бесіда 2


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору