«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том XІІ. Книга 1

Бесіда 2

«Цей, будучи сяєвом слави й образом іпостасі Його
і тримаючи все словом сили Своєї, здійснивши
Собою очищення гріхів наших» (Євр. 1, 3)

1. Завжди необхідно мати благоговійний духовний настрій, а особливо тоді, коли говоримо або слухаємо щось про Бога, бо ані язик висловити, ані вухо почути не може нічого, що відповідало б (величі) Божій. Але що я кажу: язик і вухо? Сам розум, який багато перевершує їх, не може в усій повноті осягнути всього, коли ми хочемо сказати щось про Бога. Бо коли «мир Божий перевищує всякий розум» (Флп. 4, 7) і коли «на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9), то тим більше сам Бог миру, Творець усього, незрівнянно перевершує наше розуміння. Тому необхідно сприймати все з вірою і благоговінням, а коли слово стає слабким і не може чітко висловити те, що хочемо, то саме тоді й прославляймо Бога за те, що ми маємо такого Бога, Який перевершує наш розум і слово. Багато чого з того, що ми думаємо про Бога, не можемо висловити словом, і багато такого, що висловлюємо, не можемо осягнути розумом. Наприклад, ми знаємо, що Бог (присутній) скрізь, але як саме, цього не розуміємо. Ми знаємо, що існує якась безтілесна сила, винуватиця всіх благ, але як саме вона існує, не знаємо. Це ми говоримо, але не розуміємо. Я кажу, що Бог скрізь, але не розумію. Кажу, що Він неосяжний, але не осягаю. Кажу, що Він народжує з Себе Самого, але знову не знаю, як це зрозуміти. А інше неможливо й висловити, тобто розум уявляє, а язик висловити не може.

А щоб ти знав, як і сам Павло не в змозі був (висловити), і порівняння, які він наводить, не точні, і щоб ти після цього жахнувся і нічого не шукав більш належного, то послухай. Сказавши про Сина і назвавши Його Творцем, що він додає? «Цей, будучи сяєвом слави й образом іпостасі Його». Це потрібно сприймати з благоговінням, а безглузді думки відкидати. «Сяєвом, — каже, — слави». Поглянь, у якому значенні він сприймає це, і сам сприймай саме так, тобто, що з Нього (Син — з Отця), безпристрасно, без зменшення чи приниження. Однак є люди, які на підставі цієї подібності вигадують деяке безглуздя. «Сяєвом», кажуть вони, тобто не самостійно, а має (основу) буття в іншому.

Але ти, людино, не сприймай цього, не впадай у хворобу Маркелла і Фотіна. (Апостол) відразу подає тобі ліки й не дозволяє прийняти таку думу і впасти в таку згубну хворобу. Що він каже? «Й образом іпостасі Його». Додаючи ці слова, він указує, що як Отець самостійний і не має ні в кому потреби, щоби бути самостійним, так само й Син. Тут він доводить їхню самостійність (єством) і, вказуючи тобі на відповідний образ Першообразу, повчає, що і Син Сам по Собі самостійний. Сказавши попередньо, що Ним Бог створив усе, тут приписує владу Йому Самому. Що ж він каже? «Тримаючи все словом сили Своєї». Звідси ми повчаємося, що (Син) не тільки є образом Іпостасі (Отця), але й усім управляє з владою. Бачиш, як те, що властиво Отцеві, належить і Синові. Тому він не просто сказав: тримаючи все, не сказав так само: Своєю силою, але: «Словом сили Своєї».

Як раніше (Апостол) поступово то піднімався з нами, то опускався, так і тепер, начебто по сходинках, то піднімається на висоту, то знову сходить, коли каже: «Ним і віки створив». Поглянь, як він і тут прокладає два шляхи: застерігаючи нас від нововведень Савелія й Арія, серед яких перший відкидав одне (відмінність осіб) в єстві Божому, а другий розривав єдине єство нерівністю (Сина з Отцем), — тож він неабияк спростовує те й інше. Як же він Це робить? Почергово говорить і те, й інше: щоб не думали, що (Син) безначальний або далекий для Бога. Не дивуйся сказаному, улюблений, бо коли й після таких доказів знаходяться люди, які вважають (Сина) далеким (для Отця), дають Йому іншого отця і навіть кажуть, що Він протидіє (Отцеві), то що ще сказали б вони, якби він не сказав цього? Коли необхідно лікувати тих, що помиляються, то він вважає за необхідне сказати щось принижене, а саме: «Якого, — каже, — поставив спадкоємцем усього», і далі: «… що Ним і віки створив». А потім, щоб не завдати шкоди в іншому, він переходить від слів, що означають приниження, до слів, що означають владу, і вказує, що (Син) рівний Отцеві, і настільки рівний, що багато хто сприймав Його за Отця. І поглянь на велику мудрість (Апостола): спочатку він висловлює перше і непохитно доводить це. А коли довів, що Він є Син Божий і не чужий для Отця, тоді вже без побоювання подає і все високе, що хотів запропонувати. Оскільки, пропонуючи про Нього високе вчення, можна було навести багатьох на вищевказану думку, то (Апостол) спочатку висловлює принижене, а потім без побоювання піднімається на ту висоту, на яку хотів. Сказавши: «Якого поставив спадкоємцем усього», і далі: «…що Ним і віки створив», після цього додає: «…тримаючи все словом сили Своєї». Хто одним словом управляє всім, Той не може мати потреби в комусь, щоби звершити все.

2. А що це справді так, то поглянь, як (Апостол) наступними словами приписує Йому владу і вже не говорить, «що Ним». Сказавши, що (Бог) Ним створив усе, що хотів, далі залишає цей вислів і говорить: «На початку Ти, Господи, заснував землю, і небеса — діло рук Твоїх» (Євр. 1, іо). Уже не каже, «що Ним», тобто, що через Нього створив віки. Але що, хіба не Ним вони створені? Правда, але не так, як ти говориш, не так, як ти уявляєш, не як через знаряддя і не так, що Він не створив би їх, якби Отець не подав Йому руку допомоги. Як (Отець) не судить нікого, а судить, сказано, через Сина (Ін. 5, 22), оскільки народив Його Суддею, так і творить через Нього, оскільки народив Його Творцем. Якщо Отець є початком Його, то тим більше (початком) створеного Ним.

Отже, коли (Апостол) хоче показати, що (Син) від Нього, то через необхідність говорить приземлено, а коли хоче говорити про високе, то завдає удару Маркелові та Савелію. Але Церква уникнула крайнощів тих та інших і йде середнім шляхом. Не зупиняється на приниженому, щоб не знайшов притулку Павло Самосатський, і не обмежується тільки високим, але водночас указує на велику близькість (Сина й Отця), щоб не заперечував Савелій. Коли він сказав: «Сина», то відразу повстає Павло Самосатський і каже, що Він такий самий Син, як і багато хто. Але (Апостол) завдав йому смертельної рани, додавши: «…спадкоємцем усього». Але той все ще залишається безсоромним разом з Арієм, бо саме слова: «Якого поставив спадкоємцем усього», вони обидва сприймають: перший стверджуючи, що (ці слова) означають безсилля, а другий хоче перетлумачити й наступні (слова). Павло сказав: «Що Ним і віки створив», і цим рішуче відкинув безсоромного Павла Самосатського, але Арій, вочевидь, ще тримається міцно. Тож поглянь, як (Апостол) відкинув і його, сказавши далі: «Цей, будучи сяєвом слави». Але ще повстають Савелій, Маркел і Фотін. Усім їм (Апостол) завдав одного удару, сказавши: «Й образом іпостасі Його і тримаючи все словом сили Своєї». Тут він водночас уражає Маркіона, хоча не дуже сильно, однак уражає.

І взагалі він спростовує їх у всьому посланні. Він назвав Сина, як я сказав, «сяєвом слави», і добре. Послухай, що говорить про Себе сам Христос: «Я — Світло для світу» (Ін. 8, 12). Тому (й Апостол) назвав Його сяєвом, щоби показати, що й там сказано те ж саме, тобто, що (Син від Отця) як світло від світла. Але не тільки на це тут указується, а ще й на те, що Він просвітив наші душі. Словом «сяєво» (Апостол) висловлює рівність за єством і близькість до Отця. Поглянь, яка витонченість у словах: іменуючи єдину Особу, названу Іпостассю, він доводить, що (Син і Отець), — дві Іпостасі, як це робить і стосовно Духа. Як він говорив, що одне знання в Отця і Духа (1 Кор. 12, 4-5), яке справді є одним і ніскільки не відрізняється між собою, так і тут вживає одне слово для доказу двох Іпостасей. Водночас додає: «Й образом». Образ — це щось відмінне від першообразу, однак відмінне не зовсім, а щодо самостійності. Так і тут «образ» означає незалежність від Того, Чий образ має, і схожість з Ним у всьому. А коли Він називається подібністю й образом, то що скажуть на це (єретики)?

І людина, скажуть, називається образом Божим (Бут. 1, 26). Але чи так, як Син? Ні, скажуть, але (звідси й видно), що образ не означає схожості. Навпаки, коли людина називається образом (εΐχών), то це означає схожість (її з Богом), наскільки це можливо для людини. Ким є Бог на небі, тим є людина на землі, тобто владою, — як вона володіє всім на землі, так Бог володіє всім на небі і на землі. А з іншого боку, людина не називається таким самим образом (χορακτήρ), не називається такою ж подібністю (μορφή), не називається «сяєвом», чим ознаменовується єство або схожість за єством. Як «образ раба» (Флп. 2, 7) означає не що інше, як досконалу людину, так і образ Бога означає не що інше, як Бога. «Цей, будучи — каже, — сяєвом слави». Зверни увагу, як чинить Павло. Сказавши: «Цей, будучи сяєвом слави, — він далі додає: — …сів праворуч престолу величі». Зі всіх найменувань, які використовуються, він не знаходить жодного, яке висловлювало б саму Особу (Божу). Так, ані «велич», ані «слава» не висловлюють того, що він хоче сказати, — він узагалі не знаходить найменування. Тому я і сказав на початку, що одне ми уявляємо в думці, однак не можемо висловити. І саме найменування «Бог» — це не Його ім’я, отож абсолютно неможливо знайти найменування, щоби визначити Його єство.

Однак, що дивного тут стосовно Бога, коли й ангелові неможливо знайти найменування, яке б виражало його єство, і можливо, навіть душі, бо мені здається, що це найменування (душа) означає не саму її сутність, а здатність дихати. Ось тому називають її і душею, і серцем, і розумом. «Серце чисте, — каже (Псалмоспівець), — створи в мені, Боже» (Пс. 50, 12). І не тільки так, але часто називається вона і духом.

3. «І тримаючи все словом сили Своєї». Чи бачиш, що говорить (Апостол)? Скажи мені, єретику, як же ти, вказуючи на слова Писання: «І сказав Бог: нехай буде світло» (Бут. 1, 3), говориш, що Отець наказує, а Син підкоряється? Ось і тут Він сам творить словом: «Тримаючи, — каже (Апостол), — усе», тобто управляючи, утримуючи те, що може розпастися. Тримати світ — це не менше, ніж створити світ, або, якщо можна сказати щось дивне, навіть більше. Створити — означає привести щось із небуття до буття, а тримати вже існуюче, яке готове перетворитися на ніщо, поєднувати між собою протилежне, — це справа велика й дивна, це ознака великої сили. Словом «тримаючи» він водночас висловлює легкість цієї справи (для Господа). Не сказав: управляючи, але використав переносний вислів, запозичений від тих, що рухають і обертають щось одним пальцем. Водночас указує на неосяжну величину створіння й на те, що ця величина для Нього нічого не означає.

Далі знову говорить, що (для Господа) ця справа не виявляє труднощів: «Тримаючи все словом сили Своєї». Добре сказав: «словом». У нас слово безсиле, а в Бога, каже, воно не безсиле. Сказавши: «Тримаючи все словом», він, однак, не додав, як саме тримає словом, бо знати це неможливо. Далі говорить про Його велич. Так зробив і Іоан, сказавши, що Він Бог, додав і те, що Він Творець створінь. Що (Іоан) сказав: «Споконвіку було Слово», і далі: «Все через Нього сталось» (Ін. 1, 1.3), те ж саме і Павло висловлює, кажучи: «Словом», і далі: «Що Ним і віки створив», — висловлює саме те, що Він і Творець, і існує раніше всіх віків. Отже, якщо про Отця пророк говорить: «Від віку й до віку Ти є» (Пс. 89, 2), і про Сина сказано, що Він є раніше всіх віків і є Творцем усього, то що можуть сказати (єретики)? Або, точніше, коли про Отця сказано, що Він є Сущий раніше віків, і про Сина сказано те ж саме? Як (Іоан) сказав: «У Ньому було життя» (Ін. 1, 4), вказуючи, що Він береже створіння, що Він є життям усього, так і (Павло) каже: «І тримаючи все словом сили Своєї», а не так, як говорять язичники, які позбавляють Його, наскільки можуть, і творчості, і провидіння, і обмежують Його силу місяцем.

«Здійснивши Собою, — каже, — очищення гріхів наших». Сказавши про справи дивні, великі й найвищі, (Апостол) говорить далі й про Його піклування над людьми. Хоч і вище наведені слова «тримаючи все» стосуються всіх, однак ці означають набагато більше. Вони так само стосуються всіх, бо, наскільки залежало від Нього, Він спас усіх. Так і Іоан, сказавши: «У Ньому було життя», і цим указавши на Його піклування, ще каже: «І світло» (Ін. 1, 5), висловлюючи те ж саме. «Здійснивши Собою, — каже, — очищення гріхів наших, сів праворуч престолу величі на висоті». Тут він подає два найбільші докази Його піклування: один, що Він очистив гріхи наші, а другий, що вчинив це Собою. І часто можеш бачити, як (Апостол) захоплюється не тільки тим, що звершилося примирення з Богом, але й тим, що воно вчинене Сином. Справді, цей великий дар став ще більшим, оскільки (даний) Сином. Сказавши: «Сів праворуч», і далі: «Здійснивши Собою очищення гріхів наших», і нагадавши про Хрест, (Апостол) водночас додає про воскресіння і вознесіння.

І поглянь на його невимовну мудрість. Не сказав: наказано Йому сісти, але «сів», а далі, щоб ти не подумав, начебто Він стояв, додав: «Кому коли з ангелів сказав Бог: «Сиди праворуч Мене?» (Євр. 1, 13). «Сів, — каже, — праворуч престолу величі на висоті». Що означає «на висоті»? Чи не обмежує він Бога якимсь місцем? Ні, він сказав це не для навіювання нам такої думки, але як словом «праворуч» указує не на зовнішній Його вигляд, а вказує на Його рівність з Отцем, так і словами «на висоті» не обмежує Його, а вказує, що Він вище за всіх і перевершив усе, і говорить мовби так: Він досяг до самого престолу Отця. Як Отець «на висоті», так і Він. Сидіти разом означає не що інше, як рівність. А коли (єретики) будуть заперечувати, оскільки Бог сказав Йому: «Сиди», то ми спитаємо їх: а що, Бог сказав Йому це тоді, коли Він стояв? Це неможливо довести. А з іншого боку, (Апостол) не каже, що Бог звелів або наказав, але: «Сказав Бог: «Сиди», і це для того, щоб ти не подумав, що Він не має початку й причини (в Богові Отці). А що це справді так, то про це свідчить місце сидіння: якби потрібно було вказати на приниження, то було б сказане не праворуч, а ліворуч.

«Ставши, — каже, — настільки кращим від ангелів, наскільки славніше від них успадкував ім’я» (Євр. 1, 4). Слово «ставши» тут використано замість «з’явившись», а ще інакше можна сказати: «Є». Далі (Апостол) підтверджує це. Чим? Найменуванням. Чи бачиш, що найменування «Син» завжди означає Його істинне синівство? Так, якби Він не був істинним Сином, то не було б так сказано. Чому? Бо бути істинним (Сином) — це не що інше, як отримати буття із Самого (Отця). Тому (Апостол) і подає таке підтвердження. А якби Він був Сином за благодаттю, то не тільки не був би вищим за ангелів, а був би навіть нижчим за них. Чому? Бо й праведні люди називаються синами (Божими). Найменування «Син», якщо воно не означає істинного (Сина), не може свідчити про перевагу. Водночас (Апостол), бажаючи довести, що є деяка відмінність між створінням і Творцем, послухай, що каже: «Бо кому коли з ангелів сказав Бог: «Ти — Син Мій, Я нині породив Тебе?» І ще: «Я буду Йому Отцем, і Він буде Мені Сином?» (Євр. 1, 5). Тут одне сказано про плоть (Христову), а саме слова: «Я буду Йому Отцем, і Він буде Мені Сином», — це означає Його втілення; а інше: «Ти Син Мій», — означає не що інше, як те, що Він від Самого (Отця). Як вислів «Сущий» вживається стосовно Бога в теперішньому часі, бо саме це найбільш відповідає Йому, так слово «нині» сказано тут, мені здається, про плоть. Коли Він прийняв її, тоді вже можна сміливо говорити про Нього й усе інше. Плоть може отримувати піднесення, як Божество — приниження. Бо коли Бог не погидував стати людиною, не відрікся від справи, то чи стане Він відрікатися від найменувань?

4. Знаючи це, не будемо соромитися, не будемо й величатися. Коли Він, будучи Богом, Владикою і Сином Божим, не відрікся прийняти «образ раба» (Флп. 2, 7), то тим більше ми повинні робити все, хоч би то було найбільше приниження. І чим, скажи мені, людино, ти величаєшся? Може, земними благами? Але вони, як тільки появляються, так негайно зникають. Може, духовними? Але те і є одним із духовних благ, щоб не величатися. То чим ти величаєшся? Може тим, що робиш добрі справи? Але послухай Христа, Який каже: «Коли виконаєте все, що вам наказувалося, кажіть: ми раби нікчемні; бо зробили тільки те, що повинні були зробити» (Лк. 17, 10). Може, величаєшся багатством? Але скажи мені, чому? Хіба ти не чув, що ми нагими ввійшли до життя, нагими й відійдемо (Іов. 1, 21)? Або, краще сказати, хіба ти не бачиш, як інші відходять раніше за тебе нагими й позбавленими всього? Хто величається тим, що у нього є чуже? А хто хоче користуватися цим тільки заради власної насолоди, той утрачає все й мимо волі, і часто ще раніше смерті, а під час смерті — неодмінно.

Але скажуть: поки ми живі, користуємося цим так, як хочемо. Ні, не швидко знайдеш людину, яка б користувалася майном так, як того хоче. А коли хтось і користувався ним так, як хоче, то й це є неважливим, бо теперішній час короткий у порівнянні з нескінченними віками. Може, величаєшся, чоловіче, тим, що ти багатий? А навіщо? Багатство буває і в розбійників, і в злодіїв, і в убивць, і в розпусників, і в перелюбників, і в усіх грішних людей. То навіщо ти величаєшся? Коли ти використовуєш його належно, то тобі не слід величатися, щоб не порушити заповіді (Господньої). А коли не належно, то тобі слід швидше засмучуватися, що ти став рабом майна і багатства, яке володіє тобою. Скажи мені: якби хтось, страждаючи лихоманкою, випив багато води, яка на деякий час утамує спрагу, а потім запалює вогонь, то хіба може він цим величатися? Або якби хтось клопотав про багато чого даремно, то чи може він цим величатися? То чим саме, скажи мені (ти величаєшся)? Чи тим, що маєш над собою багато господарів? Чи тим, що у тебе незліченна безліч турбот? Чи тим, що багато хто лестить тобі? Але це не що інше, як рабство.

А щоб ти переконався, що (в такому випадку) стаєш рабом, вислухай уважно таке. Деякі наші пристрасті інколи бувають корисними. Так, часто корисний гнів: «Не може, — каже (Премудрий), — бути виправданий несправедливий гнів» (Сир. 1, 22). Отже, можна гніватись і справедливо. І ще (Господь каже): «Всякий, хто гнівається на брата свого даремно, підлягає суду» (Мф. 5, 22). Так само ревнощі й похіть бувають добром. Остання тоді, коли служить продовженню роду, а перша, коли спрямована для досягнення добрих справ, як і Павло каже: «Добре пильнувати в доброму завжди» (Гал. 4, 18), і ще: «Дбайте про дари більші» (1 Кор. 12, 31). Отже, те й інше корисне. А гордість ніколи не буває добром, але завжди даремна й шкідлива. І коли можна чимсь гордитися, то швидше бідністю, ніж багатством. Чому? Бо хто може задовольнятися малим, той набагато кращий і вищий за того, хто не може.

5. Скажи мені: якби якісь люди були запрошені до столичного міста, і одні з них не вимагали б ані коней, ані рабів, ані наметів, ані готелів, ані одягу, ані посудин, а задовольнялися б тільки хлібом і водою з джерел, тоді як інші стали б говорити: коли не дасте нам колісниці та м’які ліжка, то ми не можемо прибути, якщо в нас не буде безлічі поводирів, коли нам не буде дозволено часто відпочивати і знаходитися в дорозі тільки нетривалу частину дня, коли не подасте нам коней і багато іншого необхідного для нас, то ми не зможемо (відправитися). Скажи: які з них гідні нашої пошани, перші чи другі? Очевидно, що ті, які ні в чому не мають потреби. Так само й тут: одні для проходження цього життєвого шляху вимагають багато чого, а інші — нічого. Тому й величатися слід би швидше тим, які живуть у бідності, якщо тільки слід би величати. Але, скажеш, бідний часто терпить зневагу. Ні, не він (гідний цього), а ті, які зневажають його. Як я можу насправді не зневажати людей, які не хочуть поважати те, що необхідно (поважати)? Живописець сміється над усіма тими, які, будучи самі неуками, сміються над ним, і не зважає на їхні слова, а задовольняється власною думкою. То чому ми ставимо себе в залежність від думки інших? Чи має це якесь виправдання?

Ми тоді заслуговуємо зневаги, коли не нехтуємо тими, хто зневажає нас через бідність, і не вважаємо нещасними саме їх. Не згадую вже про те, які гріхи бувають від багатства і які блага від бідності, або, краще сказати, ані багатство, ані бідність саме собою не є добром, а буває таким у залежності від тих, хто ним користується. Добрий християнин виявляється більше в бідності, ніж у багатстві. Чому? Бо в бідності він стає не гордим, більш цнотливим, чесним, смиренним, розсудливим, а в багатстві зустрічається чимало перешкод для цього. Пригадаймо, що робить багатий, або, точніше, той, хто зловживає своїм багатством. Він привласнює чуже, бере хабарі, гнобить.

І звідки беруться злочинні схильності, незаконні зв’язки, ворожба, чародійства та всі інші види зла, як не від багатства? Чи бачиш, що в бідності набагато легше бути благодійним, ніж у багатстві? Не думай, що коли багаті тут не отримують покарання, то вони й не грішні. Ні, якби можна було безперешкодно карати багатих, то темниці були б наповнені ними. Крім того, багатство містить у собі ще те зло, що той, хто неправедно придбав його, чинячи гріхи безкарно, ніколи не перестає чинити їх, отримує невиліковні рани, і ніхто не накладає на нього вузди. А бідність, коли хочеш, може приносити нам набагато більше причин для задоволення. Чому? Бо вона вільна від турбот, ненависті, ворожнечі, заздрості, сварки та безлічі зла.

Отже, не будемо намагатися стати багатими і не будемо постійно заздрити тим, які мають багато. Коли маємо багатство, то будемо використовувати його належно, а коли не маємо, не будемо сумувати, а будемо дякувати Господу за все, і за те, що Він дарував нам можливість за малу працю отримати нагороду таку саму, як багаті, а коли захочемо, то навіть більшу, — за мале отримаємо великі плоди. Той, що приніс два таланти, отримав похвалу й удостоєний такої ж нагороди, як і той, що приніс п’ять талантів. Чому? Бо хоча йому було довірено два таланти, але він зі свого боку виконав усе належне і повернув довірене в подвійній кількості. То навіщо нам прагнути отримати багато, коли можна і за допомогою малого придбати те ж саме або навіть більше, коли при малій праці можна сподобитися нагороди набагато більшої (ніж виявлені труди). Бідний набагато легше розлучиться із власністю, ніж багатий, який володіє багато чим. Хіба ви не знаєте, що чим більше хто має, тим ще більшого бажає?

Тому, щоб нам не зазнати цього, не будемо шукати багатства, не будемо нарікати на бідність, не будемо прагнути стати багатими, але, навіть маючи (багатство), будемо користуватися ним так, як заповідав Павло: «Ті, що мають, — каже він, — нехай будуть так, ніби не мають..; і хто користується світом цим, наче не користується» (1 Кор. 7, 29.31), щоб нам отримати обіцяні блага, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.


Бесіда 1 | Зміст | Бесіда 3


Пошук

Допомога ЗСУ

Сторінки

Останні відгуки

Канали RSS


Українська Церковна Архітектура














Нагору