Бесіда 7
«Отже, постараймось увійти до цього спокою, щоб
хто за тим самим прикладом не впав у непокірність.
Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого
меча двосічного: воно проникає до розділення душі
й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри
сердечні. І немає створіння, схованого від Нього,
але все оголене і відкрите перед очима Його:
Йому дамо звіт» (Євр. 4, 11-13)
1. Велика і спасенна справа — віра. Без неї спастися неможливо. Але вона не може подати (спасіння) сама собою, а потрібне ще праведне життя. Тому Павло і пропонує людям, які вже сподобилися Таїнств, таке повчання: «Отже, постараймось увійти до цього спокою». «Постараймось», — каже, бо (самої) віри недостатньо, а потрібно приєднати і (добре) життя, потрібно мати велике старання. Так, нам потрібне велике старання, щоби зійти на небо. Бо коли не сподобилися (обітованої) землі ті, що терпіли стільки бід у пустелі, якщо вони не змогли отримати землю, бо нарікали і віддавалися блуду, то як зможемо ми сподобитися небес, живучи неуважно і безтурботно? Тому нам необхідне велике старання. І зверни увагу, що (Апостол) указує не тільки на ту небезпеку, що ми не ввійдемо (до спокою), не тільки сказав: «Постараймось увійти до спокою», щоб не втратити таких благ, але додав те, що особливо пробуджує людей. Що ж саме? «Щоб хто за тим самим прикладом не впав у непокірність», тобто ми повинні спрямовувати туди свідомість, надію, очікування, щоб не впасти так само. Приклад (юдеїв) показує, що ми можемо впасти. «За тим самим прикладом», — каже він.
А далі, щоб ти, почувши вислів «за тим самим», не подумав, ніби й покарання для нас буде таке ж саме, то послухай, що він додає: «Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні». Тут він повчає, що й (колись) діяло те ж саме слово Боже, що воно живе і не загинуло. Тому, коли чуєш сказане про слово, не думай про просте слово: воно «гостріше, — каже, — від усякого меча». Поглянь, яке він робить порівняння, і звідси повчися, навіщо й пророкам потрібно було говорити про зброю, про лук і меч. «Коли ж хто не кається, — говорить (Псалмоспівець), — Він гострить меч Свій, готує зброю Свою» (Пс. 7, 13). Якщо тепер, після такого тривалого часу й при такій допомозі, (Апостол) не може зворушити тільки самим найменуванням, але, щоби сильніше висловити порівняння, має потребу в цих словах, то тим більше вони були потрібні тоді. «Воно проникає, — каже, — до розділення душі й духу». Що це означає? Він висловлює щось страшне: або те, що воно відділяє дух від душі, або те, що воно проникає навіть через безтілесне єство, — не так, як меч, який (пронизує) тільки тіло. Він указує тут, що воно і душу карає, і досліджує все, що є всередині, і пронизує абсолютно всю людину. «І судить помисли й наміри сердечні. І немає створіння, схованого від Нього». Цим він особливо лякає їх. А значення його слів таке: коли, каже, ви стоїте у вірі, але ще не з повним переконанням, то не заспокоюйтесь, бо воно судить сокровенне в серці, оскільки проходить і туди, щоб випробовувати і карати.
— Але що я кажу про людей, — продовжує він. — Хоч би ти вказав на ангелів, архангелів, херувимів, серафимів і на будь-які створені істоти, все відкрите перед Його очима, все явне і видиме, ніщо не може заховатися від Нього. «Але все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт» (τετραχηλισμένα), — сказав він, запозичивши цей переносний вислів від шкіри, що знімається із заколених жертв.
Коли хтось, заколовши жертву, знімає з тварини шкіру, тоді всі нутрощі відкриваються і стають видимими для наших очей, так і перед Богом відкрите все. Поглянь, як часто (Апостол) вживає природні образи, оскільки це залежало від немочі слухачів. А що вони були немічними, на це він указав, коли назвав їх «нездатними слухати» (Євр. 5, 11), що для них потрібне молоко, а не тверда їжа. «Все оголене і відкрите перед очима Його: Йому дамо звіт». А що означає, «щоб хто за тим самим прикладом не впав у непокірність»? Тут він мовби пояснює причину, чому (юдеї) не побачили землю. Вони, каже, отримали запоруку сили Божої, Однак, коли слід було вірити, віддалися більше страху, не подумали нічого високого про Бога, віддалися легкодухості й тому загинули. Можна сказати й дещо інше, а саме: вони, звершивши більшу частину шляху і будучи вже біля самих воріт, біля самої пристані, зазнали корабельної аварії. Цього ж, каже (Апостол), я побоююсь і за вас. Ось що означають слова: «Щоб хто за тим самим прикладом не впав у непокірність». А що й вони багато терпіли, про це він свідчить далі, коли говорить їм: «Згадайте попередні дні ваші, коли ви, бувши просвічені, витримали великий подвиг страждань» (Євр. 10, 32).
Отже, нехай ніхто не віддається легкодухості, не зневіряється перед кінцем подвигу і не падає. А є, справді є такі люди, які спочатку з живою ревністю спрямовуються на подвиги, а потім, не бажаючи прикласти до них ще трохи сили, втрачають усе. Предки ваші, каже, можуть достатньо навчити вас не впадати в те ж саме, щоб не зазнати того, чого зазнали вони. Це означають слова: «Щоб хто за тим самим прикладом не впав у непокірність». Отже, каже, не будемо розслаблятися. Про це говорить їм і в кінці: «Зміцніть опущені руки та ослаблені коліна» (Євр. 12, 12). «Щоб хто, — каже, — за тим самим прикладом не впав у непокірність», — а це справді означає впасти.
Далі, щоб ти, почувши: «За тим самим прикладом не впав у непокірність», не подумав тут про ту саму смерть, якої зазнали ті (юдеї), то поглянь, що він каже: «Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного». Слово уражає душі таких людей сильніше за всякий меч, завдає важкого удару, заподіює смертельні рани. І для (Апостола), який представляє такі яскраві події, не має потреби ані доводити це, ані підтверджувати. Яка насправді війна, каже, який меч погубив тих (юдеїв)? Хіба вони не впали просто самі собою? Отже, не будемо віддаватися безпечності через те, що ми ще не зазнали такого ж, — «доки можна говорити «нині», нам потрібно бути обережними. Але, вказавши на такі (дії слова) на душу, щоби слухачі не залишилися байдужими, він додає і (його дії) на тіло. Як цар чинить з начальниками, які вчинили важливі злочини, тобто спочатку позбавляє їх начальства, потім знімає з них пояс та звання і нарешті, покликавши глашатая, карає їх, — саме так діє і духовний меч. Після цього, щоб зробити свої слова більш вражаючими, говорить про Сина й каже: «Йому дамо звіт», тобто Йому ми віддамо звіт за свої діла. Отже, не будемо падати й віддаватися легкодухості. Сказаного достатньо для напоумлення, однак він не задовольняється цим, а додає ще таке: «Отже, маючи Первосвященика Великого, Який перейшов небеса, Ісуса Сина Божого, будемо твердо триматися сповідання нашого» (Євр. 4, 14).
2. А що він справді висловився з такою метою, це видно далі: «Бо ми маємо, — додає він, — не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших» (Євр. 4, 15). Саме тому він і сказав попередньо: «Бо оскільки Сам Він перетерпів, бувши спокушеним, то може й спокушуваним допомогти» (Євр. 2, 18). Зверни увагу, як і тут він робить те ж саме. Значення його слів таке: (Христос) пройшов тим же шляхом, яким ідемо тепер ми, і навіть набагато важчим. Він пережив усе людське. Коли (Апостол) сказав: «І немає створіння, схованого від Нього», то цим указав на Божество, а коли став говорити про Його плоть, то знову говорить дещо приземлено: «Отже, маючи, — каже, — Первосвященика Великого, Який перейшов небеса», — вказує на Його велике піклування (про людей), про яких Він піклується, як про Своїх, і не хоче, щоб вони падали. Мойсей, каже, не ввійшов до спокою, а Він увійшов, а як саме, це я поясню. Але не дивно, що (Апостол) ніде прямо про це не висловився: він включив (Мойсея) до інших або для того, щоб (євреї) не думали шукати для себе виправдання, або не висловився чітко для того, щоб не подумали, ніби він осуджує цього мужа. Бо якщо вони звинувачували його, ніби він говорить проти Мойсея і закону, хоч він нічого такого не сказав, то набагато більше стали б звинувачувати, якби він сказав, що (спокій — це) не Палестина, а небо.
Однак він не все приписує Первосвященикові, а вимагає деякої діяльності й від нас, а саме: сповідання. «Отже, маючи, — каже, — Первосвященика Великого, Який перейшов небеса, Ісуса Сина Божого, будемо твердо триматися сповідання нашого». Про яке сповідання він говорить? (Про сповідання того), що є воскресіння, відплата й незліченні блага, що Христос є Бог, що (наша) віра права, — це ми повинні сповідувати, цього триматися. Істинність цього очевидна, оскільки Первосвященик увійшов (до неба) (Євр. 9, 24). Отже, будемо сповідувати, щоб нам не відпасти. Хоча цих благ (тут) і нема, але ми будемо сповідувати. Якби вони вже були тепер, то це був би обман. Істинним є те, що вони відкладені, бо Первосвященик наш великий: «Бо ми маємо не такого первосвященика, який не може страждати з нами в немочах наших». Він знає наш стан, а не так, як чимало первосвящеників, які не знають (не тільки) тих, що страждають, але й того, що таке страждання. Людина не може знати страждання того, хто страждає, якщо вона сама не відчула цього й не пережила. А наш Первосвященик пережив усе, — Він для того і пережив наперед усе, а потім вознісся, щоби міг співстраждати. «Який, подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха». Як перед цим (Апостол) сказав: «Також» (Євр. 2, 14), так і тут: «Подібно до нас», тобто Він терпів гоніння, оплювання, ганьбу, осміяння, наклепи, вигнання і нарешті розп’яття. «Подібно до нас, зазнав спокуси в усьому, крім гріха». Тут повчає і дещо іншого, а саме: що і той, хто перебуває у скорботі, може бути без гріха. Коли він говорить про подібність за плоттю, то говорить не в тому значенні, ніби (Христос прийняв) подібність плоті, а в тому, що Він прийняв плоть. А чому говорить: «Подібно»? Бо має на увазі гріховну плоть. Його плоть була подібна до нашої плоті, єством вона була однакова з нашою, а щодо гріха, — не однакова.
«Тому з дерзновенням приступаймо до престолу благодаті, щоб одержати милість і знайти благодать для своєчасної допомоги» (Євр. 4, 16). Про який престол благодаті він говорить? Про Царський престол, про який сказано: «Сказав Господь Господу моєму: «Сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх» (Пс. 109, 1). Він ніби так говорить: будемо приступати з відвагою, оскільки маємо безгрішного Первосвященика, Який перемагає світ: «Мужайтесь, — сказав Він, — Я переміг світ» (Ін. 16, 33). Це означає перетерпіти все і бути чистим від гріхів. Але, скажете, коли ми знаходимося під гріхом, а Він безгрішний, то як будемо приступати до Нього з відвагою? Так, що (престол Його) тепер є престолом благодаті, а не суду.
Тому й будемо приступати з відвагою, щоб отримати милість, якої ми бажаємо. А це (бажане нами) — є саме Його милість і царський дар. «І знайти благодать для своєчасної допомоги». Добре сказав: «Для своєчасної допомоги». Якщо, каже, приступиш тепер, то отримаєш і благодать, і милість, бо приступиш своєчасно. А якщо приступиш тоді, то вже не отримаєш, бо тоді приступати буде несвоєчасно, тоді (Його престол) уже не буде престолом благодаті. Престол благодаті існує доти, поки сидить на ньому Цар, Який подає благодать. А коли прийде кінець, тоді Він стане на суд, бо сказано: «Воскресни, Боже, суди землю» (Пс. 81, 8). Можна (тут) сказати і щось інше: «Тому з дерзновенням, — каже, — приступаймо», тобто, не маючи на совісті нічого поганого, не віддаючись сумніву, бо той (що сумнівається) не може приступати з відвагою. Тому і в іншому місці сказано: «У час благоприємний Я почув Тебе, й у день спасіння допоміг Тобі» (Іс. 49, 8). І тепер (прощення через) покаяння, яке отримують ті, що грішать після купелі, є справою благодаті.
А щоб ти, почувши, що Він — Первосвященик, не подумав, ніби Він стоїть (перед Богом, Апостол) тут же показує Його таким, що сидить на престолі, тоді як священик не сидить, а стоїть. Чи бачиш, що Його первосвященство — це не властивість Його Особи, а благодать, поблажливість і приниження? Саме час сказати тепер і нам: будемо приступати і просити з відвагою, принесімо тільки віру, і Він подасть нам усе. Тепер час дарів, тож нехай ніхто не зневіряється. Час відчаю настане тоді, коли чертог зачиниться, коли Цар увійде подивитися на присутніх, коли лоно патріарха вміщатиме тих, які будуть того гідні. А тепер ще ні, бо подвиги ще не закінчилися, боротьба ще продовжується, нагорода ще чекає.
3. Тож поспішімо. І Павло каже: «Тому я біжу не так, як на непевне» (1 Кор. 9, 26). Потрібно бігти й неослабно бігти. Хто біжить, той не дивиться ні на що: чи зустрічає він луги, чи місця безплідні. Хто біжить, той звертає увагу не на глядачів, а на нагороду: чи багаті вони, чи бідні, чи сміється хто, чи хвалить, чи ганьбить, чи кидає каміння, чи розкрадає його дім, чи побачить він дітей, чи дружину, чи що б там не було, — він ніколи не повертається назад, а піклується тільки про одне, — бігти, щоб отримати нагороду. Хто біжить, той не зупиняється ніде, бо, коли виявить хоча незначну байдужість, то втратить усе. Хто біжить, той не тільки не розслабляється перед кінцем (перегонів), а саме тоді намагається бігти з особливою силою.
Це я сказав проти тих, які кажуть: в юності ми трудилися, в юності ми постили, а тепер постаріли. Саме тепер і потрібно особливо підсилити благочестя. Не перераховуй мені свої старі подвиги, а саме тепер будь юним і квітучим. Хто займається тілесними подвигами, той справді, доживши до сивини, вже не може бігти так, як раніше, тому що весь подвиг його був тілесний. Але навіщо ти зменшуєш подвиги? Тут потрібна душа, бадьора душа, а душа зміцнюється саме в старості, — тоді вона більше квітне, тоді більше підноситься. Як тіло, коли охоплене лихоманкою та іншими хворобами, хоч би воно й було міцним, виснажується, а коли звільниться від цієї напасті, то знову отримує свою силу, так і душа:в юності одержима лихоманкою, тоді нею особливо володіє любов до слави, до пересичення, до похітливої насолоди та багатьох інших зваблювань. А коли приходить до неї старість, тоді всі ці пристрасті відходять: одні завдяки часу, інші завдяки мудрості. Старість, ослаблюючи сили тіла, перешкоджає і душі (старців) віддаватися пристрастям, хоч би вона і бажала. Вона, приборкуючи їх, наче якихось ворогів, ставить душу на місце, вільне від хвилювань, подає їй велику тишу і вселяє великий страх, бо коли не хтось інший, то старші знають, що вони помруть і стоять недалеко від смерті. Отже, коли з одного боку виникають світські бажання, а з іншою є очікування судилища, яке приборкує непокірність душі, то вона стає більш уважною, коли захоче.
Але, скажеш ти, хіба ми не бачимо старих, які гірші за юнаків? Ти вказуєш мені на надзвичайне безчестя: адже й біснуватих ми бачимо, як вони самі, без жодного (стороннього) поштовху кидаються у прірву. Так само є надзвичайним безчестя, коли старий страждає хворобами юнаків, — він уже не має виправдання у (посиланні на) юність, не може сказати: «Гріхів юності моєї і несвідомості моєї не поминай» (Пс. 24, 7). Залишаючись нечестивим у старості, він показує, що в юності був таким не через необізнаність, не через недосвідченість, не через (молодість) віку, а через байдужість. Тільки той може сказати: «Гріхів юності моєї і несвідомості моєї не поминай , хто чинить те, що пристойне старцеві, хто в старості виправився. А хто і в старості безчинствує так, як і раніше, то чи можна такій людині називатися старцем, коли він не шанує навіть свого віку? Адже той, хто каже: «Гріхів юності моєї і несвідомості моєї не поминай», говорить це, як людина, яка живе в старості правильно.
Тому ділами старості не позбавляй себе прощення за гріхи юності. Справді, хіба не безглуздо, хіба не виходить поза межі прощення те, що чиниться? Старець упивається, сидячи в корчмі, старець поспішає на кінські іподроми, старець приходить на видовища, бігаючи з юрбою, наче дитя! Справді соромно і смішно — зовнішньо прикрашатися сивиною, а всередині мати дитячу свідомість. Коли якийсь юнак образить його, то він відразу показує своє сиве волосся. Ти насамперед присоромся його, а коли, будучи старцем, не соромишся своєї сивини, то як вимагаєш, щоб юнак соромився твого сивого волосся? Ти не шануєш свого сивого волосся, а ганьбиш його. Бог ушанував тебе сивиною, дарував тобі важливу перевагу, то чому сам нехтуєш своєю честю? Як стане поважати тебе юнак, коли ти більше за нього віддаєшся похітливості? Сивина тоді поважна, коли прикрашений нею діє так, як пасує сивині. А коли займається безчинством, подібно до юнака, тоді він смішніший за юнаків. Як можете наставляти юнаків ви, старці, які впиваєтеся до безчинства? Кажу це не для того, щоб дорікати старцям, — зовсім ні! Це для того (щоб виправити) юнаків, бо хто так чинить, здається мені, є дітьми, хоч би їм була вже сотня років. Так само і юнаки: хоч би вони були молодими дітьми, однак коли поводяться цнотливо, то набагато кращі за старців. Це не мої слова, а Писання визначає між ними таку відмінність: «Бо не в довговічності, — говорить воно, — чесна старість, і не кількістю років вимірюється» (Прем. 4, 8).
4. Ми поважаємо сивину не тому, що віддаємо перевагу білому кольору перед чорним, а тому, що вона є ознакою благочестивого життя. Дивлячись на неї, ми через неї споглядаємо на сивину внутрішню. Тому ті, які чинять справи, негідні сивини, стають ще більш смішними. Ми поважаємо царя, його багряницю і діадему, бо вони є ознаками влади. А коли побачимо, що він разом із багряницею віддається безчестю, ображається зброєносцями, зневажається, його вкидають до темниці, катують, то скажи мені, чи будемо шанувати його багряницю та діадему? Чи, навпаки, не будемо оплакувати ці його прикраси? Так і ти не вимагай для себе пошани заради сивини, коли сам ганьбиш її, бо вона так само може зажадати від тебе звіту за те, що ти ганьбиш таку світлу і поважну прикрасу.
Не про всіх ми говоримо це і не просто проти старості спрямовуємо свої слова, — я не забувся настільки, — а проти юних душ, які ганьблять старість. Не про старців ми говоримо це зі скорботою, а про тих, що ганьблять свою сивину. Старець може бути царем, коли захоче бути ним, і навіть вищим за царя одягнутого в багряницю, коли управляє пристрастями, коли ставить свої пристрасті в ряд зброєносців. А коли він поневолюється і позбавляється влади, коли стає рабом користолюбства, пихи, франтівства, пересичення, пияцтва, гніву та похітливості, коли намащує своє волосся єлеєм і явно ганьбить свій вік примхами, то якої кари заслуговує такий (старець)? Але не будьте такими і ви, юнаки, бо й для вас не буде прощення, коли грішите. Чому? Як старець може опинитися в юності, бо ті, що перебувають у старості, бувають юнаками, так і навпаки. Як там убілене волосся не спасає нікого, так і тут чорне волосся не може бути перешкодою. Якщо старця ганьблять діла, про які я сказав, то тим більше юнака, — і для юнака вони не можуть мати прощення.
Юнак може отримати прощення, коли, будучи поставленим управляти справами, виявиться недосвідченим, бо для нього ще необхідний час та досвід, але не тоді, коли він повинен виявляти цнотливість і мужність або коли повинен утримуватися від користолюбства. Є справи, в яких юнак осуджується більше, ніж старець. Цей потребує більшого піклування про себе, оскільки старість ослаблює його сили, а той, маючи силу, хіба може отримати прощення, коли хоче задовольняти свої потреби, коли краде більше за старця, коли злопам’ятний, зневажає (інших), не піклується (про них) більше за старця, говорить багато непотрібного, кривдить, лихословить, упивається? Коли він думає, що не може бути осуджений за порушення цнотливості, то й тут поглянь, як багато засобів він має (для збереження цього), коли захоче. Хоча похіть у ньому збуджується сильніше, ніж у старця, однак є чимало такого, що він може виконувати легше за старця, і приборкувати цього звіра. Що це ж таке? Праця, читання, цілонічні моління, пости.
Але (скажете): навіщо ти говориш це нам, які не є ченцями? Це ви мені кажете? Скажіть краще Павлові, який говорить: «Будьте постійні в молитві, пильнуючи в ній» (Кол. 4, 2), який говорить: «Піклування про плоть не обертайте на похоті» (Рим. 13, 14). А він писав це не тільки ченцям, але всім, що живуть у містах. Мирянин не повинен нічим відрізнятися від ченця, крім тільки співжиття з дружиною. На це він має дозвіл, а на все інше ні, тож у всьому має чинити однаково з ченцем. І блаженства Христові проголошені не тільки ченцям, бо інакше все у світі загинуло б і ми могли б дорікати Богові за жорстокість. Якщо блаженства проголошені тільки для ченців і мирянин осягнути їх не може, тоді як (Бог) дозволив шлюб, то Він сам погубив би всіх.
Якщо в подружньому житті неможливо виконувати властиве ченцям, то все спотворилось і загинуло, коло чеснот стало тісним. Як «шлюб у всіх буде чесний» (Євр. 13, 4), коли він для нас є такою перешкодою для побожності? То що слід сказати? Можливо, дуже можливо і для тих, що мають дружин, бути благочестивими, коли забажають. Як саме? Коли вони, маючи дружин, будуть жити так, «ніби не мають їх», коли не будуть радіти тим, що щось здобувають, коли будуть користуватися світом так, ніби не користуються (1 Кор. 7, 29-31). А коли деякі бачать у шлюбі перешкоду (для благочестя), то нехай знають, що не шлюб є перешкодою, а воля, яка зловживає шлюбом, як і не вино породило пияцтво, а зла воля і непомірне його вживання. Користуйся шлюбом виважено, і будеш першим у Царстві Небесному, і сподобишся всіх благ, яких щоби сподобитися всім нам, за благодаттю і людинолюбством Господа нашого Ісуса Христа, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 6 | Зміст | Бесіда 8
