Бесіда 6
«Тому, як говорить Дух Святий: «Нині, коли почуєте
голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших,
як під час нарікань, у день спокуси в пустелі, де
спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене
і бачили діла Мої сорок років. Тому Я розгнівався на
той рід і сказав: «Постійно вони блудять серцем, не
пізнали вони шляхів Моїх; тому Я поклявся в гніві Моїм,
що вони не ввійдуть до спокою Мого» (Євр. 3, 7-11)
1. Згадавши про надію і сказавши, що «дім Його — ми, якщо тільки сміливість і надію, якою хвалимося, твердо збережемо до кінця», Павло далі доводить, що необхідно мати тверду надію, і запевняє в цьому свідченням Писання. Тож будьте уважні, бо він висловив це дещо не чітко й незрозуміло. Тому, сказавши, з нашого боку, спочатку все потрібне і коротко висловивши вам усю суть, далі ми звернемося до того, що написано. І як тільки ви усвідомите намір Апостола, то для вас уже не потрібні будемо ми. Він говорив про надію і про те, що необхідно чекати майбутнього, що для того, хто трудився тут, неодмінно буде певна нагорода, відплата і заспокоєння. Тепер він доводить це свідченням пророка. Що ж він каже? «Тому, як говорить Дух Святий: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань, у день спокуси в пустелі, де спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене і бачили діла Мої сорок років. Тому Я розгнівався на той рід і сказав: «Постійно вони блудять серцем, не пізнали вони шляхів Моїх; тому Я поклявся в гніві Моїм, що вони не ввійдуть до спокою Мого». Він каже, що є три види спокою: перший — спокій суботи, коли Бог заспокоївся від Своїх трудів; другий — спокій палестинський, коли юдеї (вступивши до Палестини) повинні були заспокоїтися від багатьох прикрощів і трудів; третій істинний спокій — це Царство Небесне, і хто досягне його, той істинно заспокоюється від трудів і скорботи.
Отже, він згадує тут про три (види спокою). А навіщо, розмірковуючи про одне, він згадав про три? Щоби показати, що пророк сказав про останнє. Не про перший сказав він, оскільки той був давно, і не про другий, що був у Палестині, оскільки і цей уже завершився, бо він каже: «Не ввійдуть до спокою Мого». Залишається третій, про який він і говорить. Але потрібно розповісти про ці історичні події, щоби мої слова були більш зрозумілими.
(Юдеї) вийшовши з Єгипту, звершивши довгий шлях і отримавши тисячі знамень сили Божої в Єгипті, на Червоному морі, в пустелі, захотіли послати вивідувачів для огляду властивостей (обітованої) землі. І коли посланці повернулися, вони висловили своє захоплення цією землею і сказали, що вона щедро приносить прекрасні плоди, однак нею володіють люди сильні й непереможні. Тоді невдячні й бездушні юдеї замість того, щоби пригадати про попередні благодіяння Божі й про те, як Він не тільки врятував їх від небезпеки, коли вони були оточені єгипетськими військами, але й дав їм можливість заволодіти здобиччю, а водночас про те, як у пустелі Він розітнув камінь і дарував щедрі потоки води, як посилав манну, і, пригадавши про всі ці та інші чудеса, які Він учинив, після чого мали б вірити в Бога, однак не подумали ні про що, начебто нічого не було, і, віддавшись страху, хотіли повернутися знову до Єгипту, кажучи: Бог вивів нас сюди, щоби погубити разом із дітьми та жінками (Вих. 17, 3; Числ. 20, 4). Тому Бог, розгнівавшись через те, що вони так швидко забули про минуле, присягнувся, що покоління, яке говорило це, не досягне спокою. І справді, всі вони загинули в пустелі. А коли Давид згодом, уже після цього покоління, говорив: Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань». А навіщо? Щоб ви не зазнали того, чого зазнали ваші прабатьки, і не втратили спокою. Тому зрозуміло, що він указував своїми словами на якийсь інший спокій. Якби він говорив про досягнутий ними спокій, то навіщо став би знову говорити їм: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань»?
Який же це інший спокій, крім Царства Небесного, образом і подібністю якого є субота? Висловивши все свідчення, яке полягає ось у чому: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань, у день спокуси в пустелі, де спокушали Мене батьки ваші, випробовували Мене і бачили діла Мої сорок років. Тому Я розгнівався на той рід і сказав: «Постійно вони блудять серцем, не пізнали вони шляхів Моїх; тому Я поклявся в гніві Моїм, що вони не ввійдуть до спокою Мого», (Апостол) далі каже: «Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного, аби вам не відступити від Бога Живого» (Євр. 3, 12). Невір’я буває через жорстокість. Як отверділі й грубі тіла не піддаються зусиллям лікарів, так і душі, що стали жорстокими, не підкоряються слову Божому. Ймовірно, між ними були такі, що не вірили в істинність сказаного, тому він і говорить: «Глядіть, браття, щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного, аби вам не відступити від Бога Живого». Оскільки слова про майбутнє сприймаються не з таким переконанням, як про те, що минуло, то він нагадує їм про історичні події, коли так само бракувало віри. Якщо, каже, батьки ваші, не надіялися так, як необхідно було надіятися, через що зазнали таких лих, то тим більше (зазнаєте) ви, бо й вас стосується сказане. Слово «нині» означає «завжди», поки існує світ. «Але наставляйте один одного щодня, доки можна говорити «нині», тобто повчайте один одного, виправляйте себе, щоб (1 з вами) не трапилося такого ж. «Щоб хто з вас не розлютився, звабившись гріхом» (Євр. 3, 13).
2. Чи бачиш, що гріх веде до невір’я? А невір’я стає причиною нечестивого життя. Коли душа опускається в глибину зла, тоді вона стає неслухняною, а ставши неслухняною, не хоче вірити, щоб заглушити в собі страх. «І кажуть, — говорить (Писання), — не побачить Господь, не дізнається Бог Якова» (Пс. 93, 7); і ще: «Вуста наші з нами, хто нам є Господь?» (Пс. 11, 5); і ще: «Чому нечестивий зневажає Бога?» (Пс. 9, 34); і далі: «Сказав безумний у серці своїм: «Бога нема». Впали в розпусту, опоганилися в ділах своїх» (Пс. 13, 1); і далі: «Нема страху Божого перед очима його. Сам себе він обманює в очах своїх, ніби шукає гріхів своїх, щоб зненавидіти їх» (Пс. 35, 2-3). І Христос висловлює те ж саме, коли говорить: «Бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла» (Ін. 3, 20).
Далі (Апостол) продовжує: «Бо ми зробилися причасниками Христа» (Євр. 3, 14). Що означає «зробилися причасниками Христа»? Ми, каже, поєдналися з Ним, ми і Він стали єдиним: Він — Голова, а ми — тіло Його, співспадкоємці і єдині тілом, ми одне тіло з Ним, від плоті Його і від кісток Його. «Якщо тільки розпочате життя твердо збережемо до кінця». Що означає «розпочате життя»? Тут говорить про віру, якою ми існуємо, і народжені, і стали, так би мовити, єдиним єством (з Ним). Далі додає: «Доки говориться: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань!» (Євр. 3, 15). Тут він робить перехід, а далі говорить так: «Тому біймося, щоб, коли ще лишається обітниця увійти до спокою Його, хтось із вас не запізнився. Бо і нам воно сповіщено, як і тим; але не принесло їм користі почуте слово, не з’єднане з вірою тих, що слухали» (Євр. 4, 1-2). «Доки говориться: «Нині, коли почуєте голос Його». Тут «нині» означає «завжди». Далі додає: «Але не принесло їм користі почуте слово, не з’єднане з вірою тих, що слухали» (Євр. 4, 2), пояснюючи, чому слово не принесло їм користі: вони не отримали користі саме тому, що не мали (своєї віри).
Далі, бажаючи налякати їх, висловлює те ж саме такими словами: Бо деякі з тих, які чули, почали нарікати, але не всі, що вийшли з Єгипту з Мойсеєм. На кого ж гнівався Він сорок років? Чи не на тих, які згрішили, чиї кістки лягли в пустелі? Кому ж клявся, що не ввійдуть до спокою Його, як не тим, що спротивлялися? Отже, бачимо, що вони не могли ввійти через невіру (Євр. 3, 16—19). Повторивши свідчення, він приєднує питання, щоб зробити свої слова зрозумілими. «Доки говориться, — каже, — нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань!» Про які жорстокості він нагадує, про яких невіруючих? Чи не про юдеїв? Значення його слів таке: і ті чули, каже, як ми чуємо, але це не дало їм ніякої користі. Отже, не думайте, що отримаєте користь тільки від слухання проповіді, бо й ті чули, але не отримали ніякої користі через те, що не вірували. А Халев та Ісус (Навин), які не приєдналися до невіруючих, тобто не були згодні з ними, уникнули покарання, яке спіткало тих. І ось, що прекрасно: не сказано, що не погодилися, але не приєдналися, тобто не взяли участі в наріканнях, тоді як інші повстали одноголосно. Тут, мені здається, (Апостол) натякає на якесь сум’яття.
«А входимо, — каже, — до спокою ми, що увірували» (Євр. 4, 3). Далі підтверджує це, додаючи: «Бо Він сказав: «Я поклявся в гніві Моїм, що вони не ввійдуть до спокою Мого», хоч діла Його були завершені ще на початку світу». Оскільки хтось міг сказати, що ці (слова) вказують не на те, що ми ввійдемо, а що вони не ввійшли, то що робить (Апостол)? Спочатку хоче показати, що як перший спокій не перешкоджав другому називатися спокоєм, так і цей не перешкоджає спокою небесному. А далі хоче вказати, що (юдеї) не досягли спокою. А що він справді так говорить, видно з наступних слів: «Бо десь сказано про сьомий день так: «І спочив Бог у день сьомий від усіх діл Своїх». І ще тут: «Не ввійдуть до спокою Мого» (Євр. 4, 4-5). Бачиш, як перший спокій не перешкоджав бути другому? «Отже, — каже, — як деяким залишається ввійти до нього, а ті, яким раніше благозвіщено, не ввійшли до нього за непокірність, то Він призначає ще якийсь день, «нині», кажучи через Давида, що після такого довгого часу, як раніше сказано: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших» (Євр. 4, 6-7). Що означають ці слова? Оскільки, каже, хтось неодмінно повинен увійти, а ті не ввійшли, то (Бог) визначає іншій, третій спокій.
А що хтось повинен ввійти й неодмінно ввійде, то послухаймо, які він це доводить. (Доводить) тим, що «після такого довгого часу» Давид знову говорить: «Нині, коли почуєте голос Його, не зробіть жорстокими сердець ваших». Бо коли б Ісус Навин дав їм спочинок, то не було б сказано після того про інший день» (Євр. 4, 7-8). Очевидно, він говорить так тому, що хтось отримає майбутню нагороду. «Тому для народу Божого залишена ще субота» (Євр. 4, 9). Звідки це видно? Із заповіді: «Не зробіть жорстокими сердець ваших». Якби не було іншої суботи і якби їх не чекала така ж доля, то не було б їм заповідано і наказано не чинити такого, щоб не зазнати того самого. А як могли зазнати такої ж долю ті, що володіли Палестиною, якби не було ніякого іншого спокою?
3. Добре висловився (Апостол), не сказав: спокій, але «субота», використав саме таку назву, яка тішила його слухачів і подобалася їм. А під суботою він розуміє Царство. Як у суботу наказано утримуватися від усіх злих справ і займатися тільки справами служіння Богові, які звершувалися священиками і приносили користь душі, і більше нічим, так і тоді. Але він сказав не так, а як? «Бо, хто ввійшов до спокою Його, той і сам заспокоївся від діл своїх, як і Бог від Своїх» (Євр. 4, 10). Як Бог, каже, відпочив від справ Своїх, так і той, хто ввійде до Його спокою. Оскільки він говорив їм про спокій, а вони дуже хотіли почути, коли буде цей спокій, то він і завершує мову таким способом.
Слово «нині» сказав він для того, щоб вони ніколи не втрачали надії. Але наставляйте, — каже, — один одного щодня, доки можна говорити «нині», тобто, хоча хтось згрішить, нехай має надію, доки є нині». Нехай ніхто не зневіряється, поки знаходиться серед живих. А насамперед, каже, «щоб не було в кого з вас серця лукавого і невірного». А коли й буде, то нехай ніхто не зневіряється, а виправляє себе, бо, поки ми знаходимося в цьому світі, має місце «нині». Тут він говорить не тільки про невіру, але й про нарікання. «Чиї кістки, — каже, — лягли в пустелі». Далі, щоби хтось не подумав, що тоді тільки не буде даровано спокою, він додає і покарання, кажучи: «Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі й духу, суглобів і мізків, і судить помисли й наміри сердечні» (Євр. 4, 12). Тут говорить про геєну і покарання. Слово Боже, каже, проходить до сокровенних (тайників) нашого серця і проникає в душу. Тут буде вже не падіння кісток, не позбавлення землі, як там, а (втрата) Царства Небесного і віддання вічній геєні, нескінченному покаранню і мукам.
«Але наставляйте (втішайте) один одного». Зверни увагу на його лагідність і доброту. Не сказав: дорікайте, але «наставляйте (втішайте)». Так ми повинні ставитися до пригнічених скорботою! Те ж саме він говорить і в посланні до солунян: «Наставляйте на розум безчинних»; а щодо малодушних не так. А як? «Утішайте малодушних, підтримуйте немічних, будьте довготерпеливі до всіх» (1 Сол. 5, 14). Що означає «втішайте»? Тобто укріплюйте в надії, не доводьте до відчаю, бо хто не втішає пригніченого скорботою, той доводить його до більшого озлоблення. «Щоб хто з вас не розлютився, звабившись гріхом». Тут він розуміє або зваблювання від диявола, оскільки не чекати нічого в майбутньому, думати, що наші справи не підлягають звіту, що ми не отримаємо покарання за теперішні свої справи і що не буде воскресіння, — це справді зваблювання; або ж зваблювання означає тут байдужість чи відчай, бо, справді, зваблювання говорить: а що мені ще залишається, я згрішив і не маю надії на виправлення.
Далі (Апостол) подає їм надію: «Бо ми, — каже, — зробилися причасниками Христа». Ніби так говорить: Хто так полюбив нас, удостоїв таких благ, що зробив своїм тілом, Той не знехтує тими, що гинуть. Подумаймо, каже, чого ми сподобилися: ми і Христос — єдині. Тож не будемо відчувати невір’я до Нього. Тут він знову натякає на те, що сказав в іншому місці: «Коли терпимо, то з Ним і царювати будемо» (2 Тим. 2, 12). Саме це означають слова «зробилися причасниками», тобто ми маємо участь у тому, що належить Христові. Він переконує то через речі приємні: «Зробилися, — каже — причасниками Христа», то через сумні: «Біймося, щоб, коли ще лишається обітниця увійти до спокою Його, хтось із вас не запізнився», — бо це є істинним і відомим. «Випробовували Мене, — каже, — і бачили діла Мої сорок років». Бачиш, що не можна вимагати звіту від Бога, а вірити Йому, чи спасає Він від бід, чи ні? І тепер він дорікає їм за те, що вони спокушали Бога. Бо хто хоче отримати докази сили, або провидіння, або піклування (Божого), той ще не вірує, що Він всемогутній і людинолюбний. На це (Апостол) натякає і в цьому посланні, оскільки вони, вочевидь, хотіли отримати свідчення і доказ Його сили та піклування про них у їхніх спокусах.
Бачиш, як від невір’я завжди народжується роздратування і гнів? То що він говорить (далі)? «Тому для народу Божого залишена ще субота». Поглянь, який порядок у всіх його словах. (Бог) поклявся, каже, стародавнім, що вони не ввійдуть до спокою, і вони не ввійшли. Потім, через тривалий час після них, звертаючись до юдеїв, сказав: «Не зробіть жорстокими сердець ваших, як під час нарікань, у день спокуси в пустелі, де спокушали Мене батьки ваші». Звідси видно, що є інший спокій, бо не про Палестину тут ідеться, — вони вже володіли нею, і не про сьомий день, ідеться не про цей день, який був уже давно. Отже, він указує на якийсь інший, істинний спокій.
4. Справді, це такий спокій, в якому немає ані хвороби, ані плачу, ані зітхання, в якому немає ані турбот, ані трудів, ані скорботи, ані страху, що уражає і пригнічує душу, а є тільки страх Божий, наповнений радістю. Там не чують слів: «У поті лиця твого будеш їсти хліб», і: «Терня й осот буде родити вона тобі» (Бут. 3, 19.18), — немає там терня й осоту. Не буде чутно: «У болях будеш народжувати дітей; і до чоловіка твого жадання твоє, і він буде панувати над тобою» (Бут. 3, 16). Там усе — мир, радість, веселість, насолода, доброта, лагідність, правда, любов. Немає там ані заздрості, ані ненависті, ані хвороби, ані цієї тілесної смерті, ані тієї душевної, ані мороку, ані ночі. Там усе день, усе — світло, все — насолода. Немає ані втоми, ані пересичення, але буде постійне бажання тих же благ. Хочете, щоб я показав вам деяке зображення тамошнього стану? Це неможливо, однак постараюся зобразити вам його, наскільки зможу.
Погляньмо на небо, коли воно не затьмарене ніякою хмарою і являє нам свій вінець. Потім, після тривалого споглядання на його красу, уявімо, що під нами буде не така земля, яка є тепер, а настільки краща, наскільки золотий дах кращий від глиняного. Далі уявімо ще вищий дах, потім ангелів, архангелів, незліченні сонми безтілесних сил, саму Царську оселю Бога, престол Отця. Але неможливо, як я сказав, зобразити все словом. Потрібно відчути й пізнати досвідом. Скажіть мені, як ви вважаєте, жив Адам у раю? А те життя буде настільки краще, ніж це життя, наскільки небо краще за землю. Але пошукаємо іншого порівняння. Якби трапилося царюючому нині оволодіти всім світом, після чого не мати турбот ані від воєн, ані від прикрощів, а тільки приймати почесті й усім насолоджуватися, оточувати себе безліччю списоносців, звідусіль одержувати потоки золота і бути в славі, то в якому стані, думаєте, була б його душа, якби він побачив, що війни припинилися на всій землі? Щось таке буде й тоді. Хоча і це ще не дає нам достатньої картини (майбутнього життя), тому потрібно пошукати інше (порівняння).
Уяви, що царському дитяти, яке, знаходячись в утробі, ще нічого не відчуває, однак сталося б так, що воно, щойно вийшовши звідти, раптово вступило б на царський престол, і не поступово, а раптом отримало все. Таким буде і тодішній стан. Або (це буде подібне до стану) в’язня, який, перетерпівши незліченні лиха, раптом був би зведений на царський престол.
Але й так ми ще не представляємо чіткого зображення, бо тут, хоч би які блага хтось отримав, хоч би саме царство, — першого дня відчуває живу радість, і другого, і третього, а з плином часу, хоча радість ще залишається, однак уже не така, бо від звички вона завжди зменшується, хоч би якою була. А там (радість) не тільки не зменшується, а ще збільшується. Тож подумай, якою вона буде, коли душа, відійшовши звідси, не стане чекати ані припинення, ані зміни тих благ, а навпаки — примноження, і буде (насолоджуватися) життям, яке не має кінця, вільним від усякої небезпеки, від усякої турботи і скорботи, наповненим задоволеннями й незліченними благами. Якщо ми, вийшовши в поле і побачивши там намети воїнів, одягнених покривалами, і списи, і шоломи, опуклості щитів, сяючі блиском, і від такого видовища відчуваємо захоплення, а коли ще й сподобимося побачити царя, що ходить посеред них або скаче на коні із золотою зброєю, і думаємо, що ми досягли всього, то що, думаєш, буде тоді, коли побачиш вічні оселі святих, поставлені на небі, бо сказано: «Прийняли вас у вічні обителі» (Лк. 16, 9); коли побачиш, що кожен сяє світліше за сонячне проміння, не від міді чи заліза, а від тієї вічної слави, блиску якої не може бачити людське око? І це буде з людьми. А що сказати про тьми ангелів, архангелів, херувимів, серафимів, престолів, господств, начал, властей, краса яких неосяжна і перевершує всяку уяву?
Втім, доки буду намагатися зображати незбагненне? «Не бачило око, — каже (Апостол), — і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його» (1 Кор. 2, 9). Тому немає більш жалюгідних за тих, які позбавляються цих благ, і більш блаженних за тих, які одержують їх. Отже, щоби сподобитись і нам бути серед цих блаженних, щоб і нам отримати вічні блага з Христом Ісусом, Господом нашим, з Яким Отцеві зі Святим Духом слава, держава, честь нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.
Бесіда 5 | Зміст | Бесіда 7
