«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том V. Книга 2

Бесіда на псалом 95. Заспівайте Господу пісню нову. Заспівайте Господу, вся земле

1. Справді, прекрасну і дивну пісню заспівав нам піснеспівець Давид на своїй духовній лірі, пророчою мовою передуючи євангельському слову і старими словами описуючи нові діла. Що ж він висловив? Те, що ми щойно чули: «Заспівайте Господу пісню нову. Заспівайте Господу, вся земле» (Пс. 95, 1). Поглянь, улюблений, і благоговійно подумай, як він, поєднуючи пророцтво зі словами благовістя, підтверджує достовірність догматів. «Заспівайте, — говорить він, — Господу пісню нову». Ми знаємо, браття, що нова пісня протиставляється старій. Отже, необхідно визначити, що містить у собі стара пісня і що нова, і тоді, визначивши відмінності змісту, ми зможемо зрозуміти їхнє істинне значення.

Звичайно, що перша і найстародавніша пісня прозвучала біля Червоного моря, коли дивний Мойсей божественною силою зробив море кам’яним, морське дно перетворив на сушу і, заспівавши пісню, промовляв: «Співаю Господу, бо Він високо звеличився; коня і вершника його ввергнув у море» (Вих. 15, 1). Іншу стародавню пісню заспівала блаженна Девора, коли після поразки ворогів ознаменувала перемогу найбільшим, яким тільки могла, торжеством — переможною піснею (Суд. 5, 2-31). І ще знайдеш стародавню пісню, яку співали в пустелі подібно до першої, коли сини Ізраїлеві знайшли колодязь і насолоджувалися новим благодіянням Божим (Числ. 21, 17-20). І взагалі багато слідів стародавньої пісні відкриється для тих, які близько і з чистим наміром вникають у Священне Писання.

А нам слід тепер визначити, який зміст і яке призначення має ця недавня і нова пісня. Будь особливо уважним до моїх слів. Стародавня пісня була призначена для одного народу й обмежена однією країною, тобто Палестиною, і поза межами цієї країни народові не дозволялося вживати стародавню пісню, але як народ був один і мова одна, тому до одного місця й однієї країни були приурочені в давнину і служіння Богові, і пісні. Про це свідчить блаженний Давид, вкладаючи в уста євреїв, полонених у Вавилоні, такі слова: «Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?» (Пс. 136, 4). Бачиш, що не дозволено було стародавній пісні розповсюджуватися по всій піднебесній, її спів був привласнений одному народові. А далі пригадаймо, що говорили ті ж вавилонські полонені: «Там-бо питали нас про слова пісень полонителі наші, що знали про наш спів: «Заспівайте нам пісень сіонських» (Пс. 136, 3). Однак, зважаючи на вимогу закону і заборону співати божественні пісні на чужій землі, вони відповідають: «Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?»

Отже, як я вже сказав, стародавня пісня була рішуче обмежена одним народом і країною, а нова пісня розповсюджується по всій піднебесній і оспівується по всьому світу. Тому і пророк, сказавши: «Заспівайте Господу пісню нову», тут же додав: «Заспівайте Господу, вся земле». Поглянь, наскільки ширшим тут є дар, якою широтою визначається богослов’я; поглянь, як він указує на введення нової пісні замість колишньої, обмеженої. І щоби будь-якими людськими міркуваннями не затьмарювалося те, що він споглядає, псалмоспівець не замовчує і про дію євангельської благодаті, але сказавши: «Заспівайте Господу, вся земле», далі додав: «Співайте Господу і благословляйте ім’я Його. Благовістіть день у день про спасіння Його» (Пс. 95, 2). Яке спасіння? Звичайно, що він має на увазі преславне домобудівництво Спасителя, має на увазі той час, коли Бог ради людинолюбства став Людиною, коли до стражденних прийшов Лікар, коли для тих, що сиділи в темряві, засяяло Світло, а для тих, що заблукали, відкрився Шлях, той Шлях, Який сьогодні виголошує в Євангелії: «Я є Путь, і Істина, і Життя» (Ін. 14, 6).

Необхідно, браття, розглянути, чому Бог у давнину обмежував Свій народ місцем і країною і чому не дозволяв йому співати божественні пісні по всій землі. Перш за все потрібно твердо запам’ятати, що Бог не вагається, не змінюється, не переходить від однієї думки до іншої: сьогодні хоче одного, а завтра іншого. Однак, будучи Сам незмінним і постійним, Він пристосовується до людської немічності. Часто Бог говорить і дає закони не так, як міг би дати, але так, як ми в змозі прийняти. Міг Він запалити світильник для народів і стародавньою піснею, але ще не були готові для проповіді благочестя носії світильників. Якщо вони не дотримувалися вчення благочестя, яке було довірене їм, то як вони могли передати закон благочестя іншим? Оскільки це був народ невірний і непостійний, легко заражався язичницькою огидою, тому він і був прив’язаний до однієї місцевості, щоби міг сам управлятися в законі благочестя.

Так нерідко чинить і кожен із тих, що є довкола нас: якщо він має підозру проти дружини, то утримує її у визначеному місці, зачиняє в домі, оточує євнухами і всякими вартовими і використовує всі заходи задля охорони цнотливості, оскільки не довіряє щирості любові та властивій для цнотливої жінки обережності, що полягає в цнотливості серця. А той, хто має цнотливу і скромну дружину, нічим не обмежує її свободу, бо цілком упевнений у її відданості. Вона виходить на площу, а причини для ревнощів нема, вона зустрічається з багатьма чоловіками, а недуга ревнощів не має поживи, бо з нею її нерозлучний наставник й охоронець — її вдача. Отже, як буває у нас, людей, так чинить і Бог.

2. Але нехай ніхто не вважає таке порівняння непристойним: між Богом і народом такі ж взаємини, як між чоловіком і дружиною, звичайно, не в розумінні тілесного спілкування, а в розумінні взаємної прихильності й любові. Сам Бог, звертаючись через пророка до стародавньої синагоги, прямо говорив: «І заручу тебе Мені повік, і заручу тебе Мені у правді і суді, у благості й милосерді. І заручу тебе Мені у вірності, і ти пізнаєш Господа» (Ос. 2, 19-20). Ось так розтлумачений тут шлюбний союз з Богом. У чому ж полягає цей союз? У пізнанні. У людському шлюбі відбувається єднання тіл, а в шлюбі з Богом поєднується з Богом душа. І як про це сказано: «Пристане до жінки своєї, і будуть двоє одна плоть» (Еф. 5, 31), так і душа, яка знаходиться в єднанні з Богом-Словом, волає: «Припала душа моя до Тебе, і правиця Твоя підтримує мене» (Пс. 62, 9). Отже, стародавня синагога мала чоловіка в особі закону, як свідчить сьогодні Ісая вустами Апостола, оскільки Павло скористався словами пророка і сказав: «Бо написано: …в одинокої значно більше дітей, ніж у тієї, що має чоловіка» (Гал. 4, 27; Іс. 54, 11).

Тож закон був для неї чоловіком (я повертаюся до свого порівняння), але вона була під підозрою, бо постійно заплямовувала любов до Бога своїм потягом до ідолів, у чому й викриває її Бог, кажучи: «Перелюбствувала з каменем і деревом… і не навернулася до Мене, — говорить Господь» (Єр. 3, 9-10). А оскільки синагога накликала на себе підозру, тому справедливо Він прив’язує її до певного місця й замикає, наче в теремі, в храмі, не дозволяючи в іншому місці ставити навіть жертовника, тому для всього населення Юдеї та Палестини було визначене одне місце, де був жертовник.

Тому і Мойсей, не маючи довір’я до дружини (Писання все ж таки називає синагогу дружиною), тобто знаючи непостійність синагоги, попереджає її, кажучи: «Бережися приносити жертви всепалення твої на всякому місці, яке ти побачиш; але на тому тільки місці, яке обере Господь, Бог твій» (Втор. 12, 13-14). Бачиш, як вона обмежена? І це справедливо, браття, бо коли, маючи (згідно із законом) жертовника тільки в одному місці, вона всякі місця наповнила ідолопоклонством, як голосно свідчить Єремія: «Бо скільки в тебе міст, стільки і богів у тебе, Юдо, і скільки вулиць у Єрусалимі, стільки ви наставили жертовників для кадіння Ваалу» (Єр. 11, 13), — якщо, отримавши одне місце, вона всю землю наповнила розпустою, то подумай, до якої б надзвичайної неприборканості дійшла вона, якби отримала повну свободу?

Тому, браття, і спів, і жертви, і народ цей — усе було прив’язано до однієї місцевості. А Церква цнотлива, непорочна, вона всюди носить у собі Христа і має незліченних свідків своєї відданості Нареченому, не обмежується місцем, але на всякому місці у неї жертовники, у всякому місці повчання. Це передбачає Бог через пророка. Порівнюючи процвітання Церкви і невдячність народу, пророк говорить до юдеїв: «Немає Мого благовоління до вас, — говорить Господь Саваоф, — і приношення з рук ваших не благоугодне Мені. Бо від сходу сонця до заходу велике буде ім’я Моє між народами, на всякому місці будуть приносити фіміам імені Моєму, чисту жертву» (Мал. 1, 10-11).

Бачиш, як чітко й відкрито він указав на таємну Трапезу —  безкровну Жертву? А чистим фіміамом він називає святу молитву, що підноситься при жертвопринесенні, бо таким приємним є фіміам для Бога, але не той, що добувається із земного коріння, а фіміам, який підноситься до Бога від чистого серця. «Нехай стане молитва моя, як кадило перед Тобою» (Пс. 140, 2). Бачиш, як всюди допускається сяйво Божественної літургії? Як не обмежується місцем ані жертовник, ані спів? «На всякому місці будуть приносити фіміам імені Моєму». Отже, чистою жертвою є, по-перше, таємна Трапеза, небесна, мирна Жертва. Адже й у нас є багато різних жертв. У Старому Завіті закон розрізняв багато видів жертв: жертва за гріх, так звана жертва всепалення, жертва хвали, жертва спасіння, жертва з нагоди очищення від прокази та багато інших різних жертв для тих, що очищаються від усякого виду нечистоти, і взагалі, відповідно до закону, великою та безмірною була кількість жертв. А нова благодать, явившись, в одній поєднує все і встановлює єдину істинну Жертву.

3. Однак і в нас є різні жертви, тільки вони беруть початок не із закону, а із духу євангельської благодаті. Хочеш знати про ті жертви, які має Церква? (Хочеш знати), як без крові, без жертовника та всього іншого підноситься Богу євангельський дар, жертва чиста і нескверна? Звернися до Священного Писання, і воно яскраво представить тобі відмінність (між нашими жертвами) та їхню різноманітність.

Отже, перша жертва є та, про яку я сказав вище, — той духовний і таємничий дар, про який говорить Павло: «Наслідуйте Бога, як діти улюблені, і живіть у любові, як і Христос полюбив нас і віддав Себе за нас у приношення і жертву Богові, на пахощі приємні» (Еф. 5, 1-2). Друга жертва — це жертва мучеників. Послухай Павла, як він свідчить про це: «Благаю вас, браття: представте ваші тіла в жертву живу, святу, благоугодну Богові (Рим. 12, 1). Отже, перша жертва — це жертва спасіння, друга — мучеників, третя — жертва молитви: «Нехай стане молитва моя, як кадило перед Тобою; піднесення рук моїх — як жертва вечірня» (Пс. 140, 2). Четверта — жертва хвали, яка складається із хвалебних пісень: «Принеси Богу жертву хвали» (Пс. 49, 14). П’ята — жертва правди: «Тоді буде угодна Тобі жертва правди» (Пс. 50, 21). Шоста — жертва милостині: «Чиста і непорочна побожність перед Богом і Отцем є в тому, щоби піклуватися про сиріт і вдів у їхніх скорботах» (Як. 1, 27). Сьома — жертва славослів’я. Заклик славослів’я — це військовий переможний клич. Заклик — це не крик. Коли на війні після перемоги кричать воїни, — це і є славослів’я, радісний клич і знак перемоги. Тому пророк ублажає майбутніх свідків перемоги Христової, які співають переможний гімн; він говорить: «Блаженні люди, що знають глас святковий» (Пс. 88, 16).

Тож славослів’я — це переможний клич й окрик на війні. Після того, як Спаситель отримав перемогу над усіма Своїми ворогами і сказав: «Мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16, 33), ми, оспівуючи гімн на честь Переможця, звершуємо той переможний клич, який звеличує пророк словами: «Принесу в домі Його жертву хвали. Буду співати й прославляти Господа» (Пс. 26, 6). Восьма жертва Богу — це смиренний дух: «Жертва Богові — це дух упокорений, серцем скорботним і смиренним Ти не погордуєш» (Пс. 50, 19). Бачиш, які в нас існують жертви? Є ще особлива жертва, яка звершується під час євангельської проповіді — слово повчання, про яке апостол Павло говорить: «Виконувати священнодійство благовістя Божого, щоб ця жертва язичників, освячена Духом Святим, була благоприємна Богові» (Рим. 15, 16). Бачиш, як він показав, що і проповідь підноситься перед Богом як жертва?

Отже, маєш першу жертву — дар спасіння, другу — жертву мучеників, третю — молитви, четверту — славослів’я, п’яту — праведності, шосту — милостині, сьому — хвали, восьму — смирення й упокорення, дев’яту — проповіді. Чи не опустив я чогось? І справді, я нарахував дев’ять, а мав на увазі сказати про десять. Тож яка жертва пропущена? Так, є і десятий вид жертви — це жертва доброчинності, про яку говорить Павло: «Одержав від Епафродита надіслане вами, як запашне куріння, жертву приємну» (Флп. 4, 18). Бачиш, що і благодійність для святих Павло називає жертвою? Ось якими різноманітними є наші жертви. «Принеси Богу жертву хвали».

А я похвалив, браття, всіх вас або, краще сказати, ми все похвалили, а насамперед Бог за жертву, яку ви звершили: я маю на увазі саме благодійність бідним. Ви виявили милість для тих, які ходять площею: вони волали до Бога, і були почуті вами. Ви наслідували людинолюбство Боже, ви вигнали з площі ганьбу бідності. З’явилася милостиня ваша і погасила сором, бо соромом для імущих були крики бідних. Ви зібрали скарб життя, зібрали скарб праведного багатства. Саме цього багатства потрібно прагнути — багатства істини, багатства праведності, багатства любові до бідних.

Адже є, браття, два скарби: один збирається у злих, а інший зберігається для добрих. Скарб злих — це неслухняність, спротив, беззаконня, про що говорить Павло: «Не розумієш, що милосердя Боже веде тебе до покаяння? Але через жорстокість твою і нерозкаяність серця ти сам собі збираєш гнів на день гніву й об’явлення праведного суду від Бога» (Рим. 2, 4-5). Бачиш скарб гріхів, що нагромаджується у тих, які чинять беззаконня? Поглянь і на скарб, який збирає для тих, що живе праведно, їхня любов до вбогих, послухай, що Павло пише Тимофієві: «Багатих у нинішньому віці наставляй, щоб вони не були високої думки про себе і надіялись не на багатство непевне, а на Бога Живого… Щоб вони благодіяли, багатіли добрими ділами, були щедрі і радо ділилися, збираючи собі скарб, добру основу для майбутнього, щоб досягли вічного життя» (1 Тим. 6, 17-19). Бачиш скарб добрих? Бачиш скарб злих? А у кого скарб зберігається? Звичайно, у Бога: Він і скарб злих береже у Себе для відплати, і одних карає, а інших (нагороджує).

4. Хочеш бачити, як Він добре пам’ятає про ці скарби й оберігає їх? Ось що говорить Він про тих, які віддалися злу, вустами Мойсея: «Виноград їх від виноградної лози содомської і з полів гоморрських; ягоди їх — ягоди отруйні, грона їх гіркі; вино їх отрута драконів і згубна отрута аспидів» (Втор. 32, 32-33). І коли перерахував ці справи беззаконня, то далі додав: «Чи не приховано це в Мене? Чи не запечатано у сховищах Моїх? У Мене помста і нагорода, коли похитнеться нога їх» (Втор. 32, 34-35). Так збирає Він у Себе скарби беззаконня для тих, котрі чинять неправду. А для тих, які живуть праведно, Він береже у Себе скарби Царства (Небесного), про які говорить Ісая: «І настануть безпечні часи твої, повнота спасіння, мудрості і відання; страх Господній буде скарбом твоїм» (Іс. 33, 6). Ось це скарби правди, про які і Спаситель говорив святим Своїм учням: «Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать» (Мф. 6, 20; Лк. 12, 33). Він же у розмові з багачем сказав: «Іди слідом за Мною і матимеш скарб на небесах» (Мф. 19, 21). Тож будемо уникати скарбів гріха, а будемо збирати собі скарби милостині, добрі діла, які здатні загасити всякий гріх і звільнити від усякого беззаконня. А щоби твердо знати, яку силу має милостиня, то уважно розглянемо те, що було сказано.

Серед гріхів одні проти людей, інші — проти Бога. Наприклад, бути нечестивим, хулити, сквернити храм Божий або переслідувати Церкву Божу, або безчестити священиків — усе це повстання проти Бога. А розпуста, крадіжка, образи — це проти рабів, подібних до нас. Однак велика різниця між тими, хто грішить проти Бога, і хто грішить проти людей. Немає гіршого безчестя, немає нічого більш ганебного за беззаконня проти Бога, немає нічого більш нечестивого за зневагу Бога. Але й таке беззаконня може загладити милостиня, якщо грішник не продовжує своєї хули, а виправляє свій гріх покаянням. Але нехай ніхто не засуджує мене, неуважно слухаючи мої слова: я звертаюся не до нерозсудливості безрозсудних, а до вас, вірних, вихованих в істині. Немає нічого більш жахливого за безчестя, немає нічого більш тяжкого за хулу. Однак і таке зло загладжується милостинею, якщо тільки той, хто чинив таке, щиро навернеться до істини.

Для прикладу візьмемо стародавню історію Даниїла. Валтасар, син Навуходоносора, який колись зневажив божественні постанови й осквернив святиню, наважився під час загального бенкету, серед пияцтва, нечестя і хули принести туди і ті священні посудини, які він узяв із Єрусалима, і використати їх для пияцтва. «Тоді принесли, — сказано, — золоті посудини, які взяті були зі святилища дому Божого в Єрусалимі; і пили з них цар і вельможі його, і дружини його, і наложниці його» (Дан. 5, 3). Священним речам завдавалася образа не тільки через їхнє використання на звичайному бенкеті, але й непомірністю бенкетуючих. Ось таке зло — і Бог виявляє довготерпіння, глибину незлобливості, багатство милості, невичерпне людинолюбство, очікуючи нашого покаяння і відкладаючи покарання. Бог терпить осквернителя святині й виголошує йому застереження.

І коли це відбувалося, сталося так, що на штукатурці стіни, тобто на її тлі з’явилася мовби кисть руки, від кисті до пальців, і написала на стіні: «Мене, текел, перес» (Дан. 5, 5, 25). Це були єврейські слова. Несподіваність чуда збентежила царя та його гостей. Стали шукати розгадки і не могли знайти. Цар покликав багато тлумачів, але всі вони виявилися безсилими, щоби пояснити це явище. Тоді кличуть Даниїла.

Однак необхідно було, щоби спершу омана виявила своє безсилля, а вже потім засяяла істина. І як у Єгипті віщуни та мудреці виявилися безсилими, і аж тоді Йосиф відкрив і пояснив істину, так й у Вавилоні, коли було викрите безсилля всякої людської мудрості, тоді засяяла мудрість Божа через Його вірного служителя. Був покликаний Даниїл, з’явився провісник святих слів, духовна книга Писань, тлумач великого Царя. І щоб ти побачив різницю між звичайною людиною і людиною Божою, звичайною за природою, але із безсмертною душею, пророк, увійшовши до цього нечестивого бенкету, запрошується главою бенкетуючих, тобто царем, який говорить йому: «Я чув про тебе, що Дух Божий у тобі» (Дан. 5, 14); — поясни нам, що означає цей напис.

Ти віддаєш честь слузі, а Владику ображаєш? Ти вшановуєш людину, а Бога ганьбиш? Визнаєш Духа Святим, а святе поганиш?

 — Знаю, що Дух Божий Святий в тобі. Ще за батька мого був у тобі щедро Дух Божий. То ось, коли розтлумачиш, — каже, — цю загадку, то будеш одягатися в порфіру і золотий ланцюг надінеш на свою шию.

Однак цей блаженний і великий пророк за ніщо мав людські дари, а вище за все ставив істину, тому говорить: «Дари твої нехай залишаться в тебе, і почесті віддай іншому; а написане я прочитаю цареві і значення поясню йому» (Дан. 5, 17).

 —  Але якою має бути для тебе нагорода за тлумачення?

Подяка від Бога або, краще сказати — це і є для мене істинна нагорода — тлумачити істину та відплачувати за благочестя, яке зазнає наруги.

5. Гідний подиву вчинок праведника. Не пояснює відразу напис (на стіні), а насамперед викриває думки царя. І що говорить? «Царю! Всевишній Бог дарував батькові твоєму Навуходоносору царство, велич, честь і славу». Те ж саме дав і тобі (передаю слова стисло). І дав тобі Бог царство і могутність, а ти забув про Бога, «і посудини дому Його принесли до тебе, і ти, і вельможі твої, і дружини твої, і наложниці твої пили з них вино… А Бога, у руці Якого дихання твоє, ти не прославив. За це і послана від Нього кисть руки, і накреслено це писання… Ось і значення слів: мене — обчислив Бог царство Твоє і поклав кінець йому (таким є значення слова і сирійською, і єврейською мовами); текел — ти зважений на терезах і знайдений дуже легким; перес — розділене царство твоє і дане мідянам і персам (до того часу було тільки царство Вавилонське)» (Дан. 5, 18-28).

Зверни тут увагу на те, що заслуговує подиву, а саме: як показав пророк, що Бог усе чинить, зваживши і змірявши. Зважив, каже, і зміряв. У Нього нічого не буває без міри чи без зваженості, чи без порядку, але і суд Він наводить справедливою мірою, і, караючи, накладає покарання, відповідне гріху, не перевершуючи гріх, а відповідне. Тому колись після зруйнування і знищення Самарії Бог, так само погрожуючи Юдеї, говорив: «І простягну на Єрусалим мірчу мотузку Самарії і те-рези дому Ахаава» (4 Цар. 21, 13), — замість того, щоб сказати: звершу над тобою такий же суд, який учинив над тими, оскільки Божественний суд звершується не без міри, але визначається мірою, числом і вагою, як і Спаситель сказав у Євангелії: «Якою мірою міряєте, такою відміряється й вам» (Мф. 7, 2).

Отже, Бог зміряв, і зважив, і розділив, і завершилося число царства твого, говорить пророк цареві. Що ж сталося після цього вироку? Вирок негайно спричинив за собою його звершення.

«Тому, царю, нехай буде благоугодною тобі порада моя: відкупи гріхи твої правдою і беззаконня твої милосердям до бідних; ось чим може продовжитися мир твій» (Дан. 4, 24). Бачиш, яка сила милостині, яким сильним є людинолюбство, як сприяє виправданню милосердя до бідних? Пророк обіцяв, що як тільки грішник послухається, то за обіцянкою прийде і помилування. Але помилування наблизилося, а виправлення душі не прийшло. Таку силу має людинолюбство до бідних.

Як милостиня очистила площу від полонених, так і розв’яже пута неволі на всій землі. Ти побачив площу, заповнену невільниками, і це видовище засмутило тебе. Але пошле Бог суд помсти, якої заслуговують злочинства (винуватців цього видовища), адже Бог не є несправедливим, щоб забути душі, неправедно занапащені, або кров, неправедно пролиту. Так, загинули святі, але вони померли за благочестя. Не вказуй мені на вигляд полону і війни, а зверни увагу на те, що багато хто, зважившись боротися за цнотливість, зазнавав смерті, багато дів у мирний час увінчалися так, ніби під час переслідування, і багато душ наражалося на небезпеку. І не думай, що ті, чия кров була пролита, були негідними Бога. Подібні приклади відомі й із історії старовини. Бог постійно допускає святим наражатися на небезпеку, щоб цим явити силу їхньої побожності.

Нехай ніхто не говорить мені: якщо вони були святими, то чому загинули? Чому вони зазнавали таких прикрощів, якщо Бог опікувався ними? Послухай, як Давид під покровом старовини оспівує недавні події: «Боже, прийшли язичники в насліддя Твоє, осквернили храм». І не просто «храм», але «святий храм Твій. Єрусалим обернули на руїну. Кинули трупи рабів Твоїх на поживу птахам небесним, тіла святих Твоїх — звірам земним» (Пс. 78, 1-2). Якщо ці були віддані як негідні благочестя, то чому страждали ті? Якщо деякі тепер терплять подібне, будучи негідними, то чому те ж саме терпіли раніше і святі? Отже, коли Він Сам допускає це, влаштовуючи все задля користі, і через святих утримує натиск гріха, то немає нічого несправедливого в тому, що допускається силою Божою. Бог попускає це для того, щоби виховувати наше терпіння. Так само часто праведні піддаються смерті за неправедних. Пояснення цього тобі відоме із стародавньої історії. Бог засуджує Адама, кажучи: «Бо порох ти і до пороху повернешся» (Бут. 3, 19). Однак той, хто заслужив цього вироку, залишається живим, а ні в чому невинний Авель убитий, — засуджений насолоджується життям, а праведний зазнає смерті. Але й це не без користі.

6. Хоча Бог попередив Адама, що «в той день, коли ти з’їси від нього (дерева пізнання добра і зла), смертю помреш» (Бут. 2, 17), однак не віддав грішника відразу під владу смерті, щоб смерть не отримала повної і безмежної влади над людським родом. Якби вона відразу захопила тих, що згрішили, то покарання не супроводжувалось би виправленням і покаянням. Але як неправда відкрила їй шлях до людей, так правдою вона повинна бути вигнана. Померли праведні, але вони не загинули: «Пам’ять праведникові буде вічна» (Пс. 111, 7). Пролита кров праведних, але їх, постраждалих у своїй немічності, Бог приймає як Своїх синів і як за синів мстить. Те, що ті, які так легко винищені ворогами, називаються синами Божими і як сини будуть помщені, то цю думку мені підказує блаженний Мойсей. Що він говорить у своїй пісні? «Веселіться, язичники, з народом Його, і поклоніться Йому, всі ангели Божі. Бо Він відомстить за кров рабів Своїх» (Втор. 32, 43). Якщо сини Божі, то як вони вбиті ворогами? Бачиш, як Бог допускає гинути праведним задля слави благочестя і не перешкоджає цьому, щоб утвердити віру? «Веселіться, небеса… Бо Він відомстить за кров рабів Своїх». Віддані як чужі, а відомщення за них, як за синів.

Те, що боротьба за благочестя є мучеництвом — це очевидно і загальновизнано. А як саме: слухай і роздумуй, вникаючи глибше думкою в почуте. Що ще пропонується кожному мученикові на суді, як не відречення від Бога? І озброюючись саме проти цього, він приймає неодмінний і незаперечний вінець мучеництва. Над святими, загиблими нині, не звершувалося суду і не було судді, однак місце судді зайняла совість. Багатьом (я говорю, звичайно, не для осуду, а для з’ясування людських думок) приходить думка, яку може дехто і висловити під час скорботи: де Бог, Якому я служив? Де Бог, Якого я сповідував? Тут було хвилювання і буря, і корабель наражався на небезпеку. Однак дехто серед цих випробувань схаменувся і сказав собі: хіба я обмежений тільки цим життям? Хіба земних благ я бажав? Чи не шукав я Царства Небесного? Чи не чекав я воскресіння мертвих і життя ангельського, вічного? Якої шкоди завдасть мені смерть, коли я маю вічні блага? Я не бентежуся нічим тимчасовим, я чекаю вічного.

Для того, хто в душі своїй пережив такі думки, суддею буде Бог, захисником — благочестя, судилищем — страх, свідком — совість, яка сплітає йому вінець правди, а раніше совісті — Бог, Який звище нагороджує подвижників благочестя, бо Той, Хто бачить таємне, увінчує явно. «Помолись, — сказано, — Отцю твоєму, Який у таїні, і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно» (Мф. 6, 6). Отже, той, що помолився у таїні, увінчується, а той, хто вчинив таємне сповідання у своїй душі, не буде увінчаний?

У мучеництві, браття, цінується не тільки кінець, але й намір. Мученик стає мучеником не після того, як потерпів усікновення, але він уже є мучеником саме з того часу, як виявив готовність (померти за) сповідання, хоч би й не зазнав мученицької смерті. Хто свідчить про це? Блаженний Павло: зазнавши смерті тільки раз, він уявляв себе вмираючим щодня. Справді, як він говорить? «Я щодня вмираю: тому свідок ваша похвала мені, браття, яку я маю в Христі Ісусі» (1 Кор. 15, 31). «Я щодня вмираю». Як же ти вмираєш, коли ти живий?

 — Я помер наміром, але спасенний благодаттю. Наскільки це можливо для людини і в моїй владі, то коли я віддав самого себе, я вмираю щодня; а що я як учитель збережений для Церкви, то це вже справа Божественної благодаті.

Бог усе влаштовує задля користі: одних віддає (смерті), щоб випробувати думки вірних, а інших утримує, щоб зберегти закваску для Церков. Неоскверненими були діви, бо їхні наміри були чистими і думки незаплямованими. І зверни на це увагу, брате: дівство отримує вінець сповідання. Яке дівство? Те, яке виникло добровільно чи вимушене? Хіба ти не знаєш, що тисячі дів залишають це життя, зберігши непорочність тіла? Хіба не зазнавали викрадення багато дочок язичників, беззаконних і нечестивих, які готувалися до одруження? Хіба мало юнаків, непорочних тілом, ще до шлюбу і подружжя було віддано смерті? Я маю на увазі юнаків — синів язичників, юдеїв, нечестивих єретиків: адже незліченна кількість їх перейшла в інше життя, зберігши тілесне дівство. Чи удостоюється на суді Христовому таке дівоцтво вінців, чи отримує вінець дівування ця безліч? Ні, не отримує. Справді, якщо воно отримує, тоді необхідність є заслугою; а коли необхідність не є заслугою, а нагорода цілком залежить від вільної волі, тоді ті діви та юнаки, які зберегли непорочність, однак не мали бажання для цього, залишаються неувінчаними.

7. Бог не приймає того, що робиться через необхідність, а тільки те, що звершується вільною волею. Отже, якщо тим тисячам дівство не зараховується дівством, тоді й тим, які були осквернені проти волі, втрата дівоцтва не зараховується. Оскверняється тіло, але храм душі не оскверняється; зганьблене тіло, але не викоренений намір.

Отже, нехай ніхто не дорікає, що багато святих зазнали насилля і поневолення. Святим зазвичай властиво страждати заради нечестивих. Спаситель, будучи непричетним до жодного гріха, віддається на смерть за грішників. Ісая волає: «Усі ми блукали, як вівці, зведені були кожен на свою дорогу: і Господь поклав на Нього гріхи усіх нас» (Іс. 53, 6). І знову він же: «Не вчинив гріха і не було неправди в Ньому… І Господь поклав на Нього гріхи усіх нас… За злочини народу Мого перетерпів страту» (Іс. 53, 9, 6, 8). Бачиш? Ті, що наслідують Христа, вони страждають за неправедних.

Трапляється, браття, й інакше (я беру тепер цю подію в широкому значенні), трапляється, що деякі із потерпілих є залежними від гріхів, і Господь за допомогою цих тимчасових страждань виправляє гріх і тілесними ударами зціляє душевні рани. І смерть буває покаранням. І хвороба буває покаранням для тих із благочестивих, які грішать. Хто свідчить про це? Павло. Звичайно, що нічого не потрібно говорити без підтвердження, на підставі самих думок. Коли дещо говориться не від Писання, тоді думки слухачів кульгають: то погоджуються, то сумніваються, то відкидають сказане як неможливе, то приймають як переконливе. А коли вказується відповідне письмове свідчення Божественного голосу, тоді і слова того, хто говорить, й увага слухачів мають непохитну основу.

Отже, яке слово свідчить нам, що є нещастя та покарання, які падають на людей за гріхи? Послухай, що говорить блаженний Павло про тих, які негідно приступають до таємної Трапези: «Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є на осудження собі» (1 Кор. 11, 29). І що додав далі за цим? «Через це (тобто через те, що негідно приступають до Трапези), багато з вас немічних і недужих і чимало вмирає» (1 Кор. 11, 30), — оскільки і смерть падає за гріх. І далі продовжує: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі (від Господа)» (1 Кор. 11, 31). Хіба хвороба і смерть не є судом Божим? Але яка користь мені від цього суду, коли я помираю? Яка вигода, якщо кара супроводжується смертю? «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом» (1 Кор. 11, 31-32).

Бог визнав справедливим не губити праведних разом із нечестивими, не засуджувати святих разом із беззаконними, і це дуже справедливо. Адже немає підстави шанувальника Христа карати разом із ганьбителем, так само благочестивого і побожного віддавати однаковій карі з тими, що хулять і безчестять істину. Тому Бог прихованими і невидимими шляхами порізно карає тих із благочестивих, що грішать, щоб на великий Суд вони явилися чистими, щоб, покаравши їх тут, там удостоїти нагороди. Ще раз пригадайте апостольські слова: «Бо коли б ми судили самі себе, то не були б судимі. Будучи ж судимі, караємося від Господа, щоб не бути засудженими зі світом». Відповідно до цього говорить і блаженний Давид: «Блаженна, — каже, — та людина, яку врозумляєш Ти, Господи, і навчаєш закону Твого, щоб у тяжкі дні вона мала спокій» (Пс. 93, 12-13).

Покараний тут, там буде у спокої й отримає більш милостивий суд Божий. І не дивуйся тому, що благочестивого, який отримав покарання тут, Бог у майбутньому житті звільняє (від покарання). У Божественному Писанні ти знайдеш для цього тверду основу. Не було нікого більш грішного за содомлян і більш нечестивого за жителів Гоморри. Та оскільки вони вже отримали покарання тут, то Спаситель обіцяє їм порівняно легку долю: «І ти, Капернауме, що до небес піднісся, до пекла зійдеш; бо якби в Содомі сталися чудеса, що явлені були в тобі, то зостався б він до сьогоднішнього дня. Але кажу вам, що землі Содомській відрадніше буде в день судний, ніж тобі» (Мф. 11, 23-24). Отже, якщо для содомлян отримана тут кара пом’якшує майбутній Суд, то подумай, наскільки уникають майбутнього Суду благочестиві, які зазнають покарання тут? Нехай подасть Бог і всім нам, уникнувши того Суду, з відвагою стати перед престолом Христовим, Якому слава і держава навіки-віків. Амінь.


Бесіда на псалом 94 | Зміст | Бесіда на псалом 96


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору