«Наша Парафія»

Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів

 
БібліотекаСвятоотцівські твориСвятитель Іоан Золотоустий --- Повне зібрання творінь у 12 томахТворіння святого Іоана Золотоустого. Том І. Книга 2

Слово перше

Багато було в мене друзів, щирих і вірних, які знали і суворо заховували закони дружби. Однак серед них тільки один перевершує всіх любов’ю до мене, і в цьому настільки зміг випередити інших, наскільки вони людей байдужих до мене. Він завжди був моїм нерозлучним супутником: ми вивчали однакові науки і мали спільних учителів; з однаковою охотою і ревністю займалися красномовством і мали спільні бажання, що спричинялися спільними заняттями. І не тільки в той час, коли ми ходили до вчителів, але й після закінчення училища, коли треба було радитись, яким нам краще вибрати життєвий шлях. І тоді в нас проявилися спільні думки.

2. Крім цих, ще й інші причини зберегли нашу єдність нерозривною й міцною. Ми не могли виставлятись один перед одним особливістю свого походження, не було й того, щоб у мене був надмір багатства, а він жив у крайній убогості. Однаковість у майні була такою ж, як і в наших почуттях. За походженням ми були рівними, тому все сприяло нашій злагоді.

3. Але коли випало йому, блаженному, перейти до чернечого життя і до істинної любові, тоді між нами порушилася рівновага: його чаша, як більш легка, піднеслась, а я, ще зв’язаний світськими поривами, принизив свою чашу і нахилив додолу, обтяживши її юнацькими мріями. Хоча при цьому дружба наша і залишалась такою ж міцною, як і до цього, однак єдність розірвалася, бо неможливо було бути разом тим, котрі займаються різними справами. Коли ж і я трохи звільнився від життєвої бурі, то він прийняв мене до себе із простертими руками. Але повернути попередньої рівності ми вже не змогли. Випередивши мене і часом, і проявленою великою ревністю, він стояв вище від мене і сягав великої висоти.

4. Однак, будучи людиною доброю і такою, що високо цінує дружбу, він, відмовившись від інших, ділив зі мною весь час, чого і раніше бажав, але через мою безпечність зустрічав перепони задля цього. Хто був прив’язаний до судилища і ганявся за сценічними веселощами, той не міг часто проводити час з людиною, яка була прив’язана до книг і ніколи не виходила на площу. Але коли минулися попередні перепони, він притягнув мене до того ж способу життя, яким жив він, і тоді виразив бажання, яке давно таїв у собі. Він уже не покидав мене ні на мить, не перестаючи переконувати, щоб ми, залишивши свої доми, проживали разом. У чому переконав мене і це вже було близьким до звершення.

5. Але безперестанні умовляння матері перешкодили мені зробити для нього таке задоволення, чи вірніше, прийняти від нього цей дар. Коли вона довідалася про мій намір, взяла мене за руку і, увівши до свого помешкання, посадила біля ліжка, на якому народила мене, і почала проливати сльози і говорити слова, що були гіркіші від сліз.

Ридаючи, вона говорила мені так: «Сину мій, мені випало не довго насолоджуватися спільним життям з твоїм доброчесним батьком: така була воля Божа1. Його смерть, що настала відразу після твого народження, принесла тобі сирітство, а мені передчасне вдівство і прикрощі вдівства, які можуть знати тільки ті, хто пережив їх. Жодними словами неможливо передати ту бурю і ті переживання, які падають на дівчину, що недавно вийшла із батьківського дому, ще недосвідчену. Раптом поражена невимовною скорботою вона вимушена прийняти на себе турботи, що перевершують її вік і природу. Вона, зазвичай, повинна виправляти недбальство слуг, слідкувати за їхніми провинами, застерігатися від підступності рідні, мужньо переносити гніт тих, що збирають громадську повинність, та їхні строгі вимоги під час збирання податків. А коли ще після своєї смерті чоловік залишить дитя, то, хоч би це була і дочка, і вона додасть матері багато турбот, хоч не поєднаних із витратами і страхом. А син накладає на неї численні переживання кожен день і неабиякі турботи. Я вже не говорю про ті грошові витрати, які вона повинна витрачати, коли хоче дати йому добру освіту.

Однак, не дивлячись не це, ніщо не заставило мене вдруге вийти заміж і ввести іншого чоловіка в дім твого батька. Але серед прикрощів і турбот я терпіла і не уникала жорстокої печі вдівства. Мене, найперше, укріплювала поміч звище, а крім того, чималу розраду в цих прикрощах мені давало те, що я постійно дивилася на твоє обличчя і бачила в ньому живий і чистий образ покійного. Тому, будучи ще немовлям і ледь уміючи говорити, коли діти є особливо приємними для батьків, ти приносив мені чимало розради. Ти не можеш говорити і докоряти мені і за те, що я, мужньо переносячи вдівство, розтратила на потреби вдівства твоє майно, що залишилося від батька, бо від цього, я знаю, постраждало чимало нещасних сиріт. Я зберегла неушкодженим все це майно, не жаліючи при цьому витрат, що були необхідні для твого найкращого виховання, використовуючи для цього свої власні гроші, з якими я вийшла з батьківського дому.

Не думай, що я говорю це тепер, щоб тобі докоряти, я прошу в тебе однієї милості: не вводи мене у друге вдівство і скорботу, не розпалюй знову те, що вже заспокоїлося, почекай до моєї смерті. Може у скорому часі я помру. Молоді надіються досягнути глибокої старості, а ми, котрі вже постарілися, нічого, крім смерті, не очікуємо. Коли моє тіло віддаси землі і приєднаєш до останків батька твого, тоді вирушай у далекі подорожі і перепливай моря, які хочеш. Тоді вже ніхто не буде перешкоджати. А поки я ще дихаю, потерпи пожити зі мною, не гніви Бога даремно, накладаючи такі прикрощі на мене, що не заподіяла тобі ніякого зла.

Якщо ти можеш звинуватити мене в тому, що я втягую тебе у життєві турботи і заставляю піклуватися твоїми справами, то тікай від мене як від недоброзичливців і ворогів, не соромлячись ні законів природи, ні виховання, ні звичаїв, ні нічого іншого. А коли я роблю все, щоб дати тобі цілковитий спокій упродовж життя, то, в крайньому разі, нехай хоч ці узи утримають тебе біля мене. Хоч ти й говориш, що в тебе багато друзів, однак ніхто з них не дасть тобі такого спокою, бо немає нікого, хто б так піклувався про твоє щастя як я».

6. Це і ще більше говорила мені мати, і я все передав благородному другові. Однак ці слова не переконали його — він із ще більшою запопадливістю переконував мене сповнити свій попередній намір. Коли ми були в такому стані, — він переконував, а я не погоджувався, — раптом появилась чутка, яка збентежила нас обох. Пронісся слух, ніби хочуть піднести нас до сану єпископства.

Як тільки я почув цю вістку, мене охопили страх і подив. Страх, щоб не взяли мене проти моєї волі; подив, бо часто роздумував, звідки в людей появилася така думка про мене, бо, заглиблюючись у самого себе, я не знаходив у собі нічого гідного такої честі. А благородний (друг мій), прийшовши до мене і наодинці сповістивши мені цю вістку, ніби я не чув про неї, як і раніше, просив мене і тепер думати і діяти спільно, запевняючи, що, який би шлях я не обрав, він зі свого боку готовий іти за мною, — тікати чи бути обраним. Тоді я, побачивши його готовність, подумав, що завдам шкоди всій церковній громаді, коли через свою немічність позбавлю Христове стадо прекрасного і здібного юнака як пастиря народу. Але цього не відкрив перед ним, хоч раніше ніколи не скривав від нього жодної своєї думки, а сказав, що порадимося про це пізніше, позаяк тепер немає необхідності спішити. І легко переконав його не турбуватися цим, а якщо це насправді станеться з нами, непохитно надіятися на мене як на свого однодумця.

Через деякий час, коли прибув той, хто мав рукоположити нас, я заховався, а друг мій, нічого не відаючи про це, відводиться під деяким іншим приводом і приймає цю ношу, надіючись, за моєю обіцянкою, що і я неодмінно піду за ним, чи навіть, що він уже іде за мною. Деякі із присутніх, побачивши, як він ремствував на те, що взяли його, з неабияким подивом говорили: «Чи справедливо буде, що той, кого всі вважають людиною більш сміливою, — маючи на увазі мене, — з великим смирення підкорився суду отців, а цей більш розумний і скромний стане противитися і марнословити, упиратися, відмовлятися і сперечатися». І він прислухався до цих слів.

Коли ж він почув, що я втік, прийшов до мене у великій скорботі, сів біля мене і хотів щось сказати. Але через надзвичайне хвилювання не міг виразити словами ту скорботу, що ним опанувала. Як тільки пробував говорити, затинався, печаль переривала його слова ще до того, як вони мали вийти з його уст. Бачачи його надто збентеженим і в сльозах і знаючи причину цього, я, сміючись, виразив своє неабияке здивування. Взявши за руку, я спішив його розцілувати і славив Бога за те, що моя хитрість досягла того доброго завершення, якого я бажав. Він же, побачивши моє задоволення і захоплення і довідавшись, що з мого боку це була наперед продумана хитрість, ще більше бентежився і тужив.

7. Коли хвилювання його душі трохи уляглося, він сказав: «Якщо ти вже зневажив мене і не звертаєш на мене жодної уваги, хоч не знаю за що, то в крайньому разі тобі необхідно би потурбуватися про свою честь. Тепер ти всім відкрив уста: всі говорять, що ти через марнославство відмовився від цього служіння, і немає жодного, хто би захистив тебе перед таким звинуваченням. А я не можу навіть на площу вийти: так багато приходять до мене і кожного дня докоряють мені. Знайомі, побачивши мене де-небудь у місті, відводять у бік і здебільшого закидають докорами: «Ти, — говорять вони, — знаючи його думки, бо він не таїв від тебе нічого, не повинен би їх скривати, а мав би повідомити нас, і ми, звичайно, вжили б заходів, щоб його впіймати». А я червонію, бо соромно сказати їм, щоб не подумали, що дружба наша була лицемірною, що я нічого не знав про твій попередній намір.

Якщо це так, — а це дійсно так, від чого ти тепер після свого поступку зі мною не відречешся, — то від сторонніх людей, які в деякій мірі знають нас, треба скрити наші недобрі взаємини. Сказати правду, що було між нами, я не наважуюсь, тому вимушений мовчати, опускати очі в землю, ухилятися й уникати зустрічних. Але коли я навіть уникну першого нарікання (у нещирості дружби), то неодмінно будуть докоряти мені за неправду. Вони ніколи не повірити мені, що ти і Василія прирівняв до тих, котрим не слід знати твоїх таїн.

Однак я надто не клопочусь про це: ти цього хотів. Але як ми перенесемо ганьбу інших звинувачень? Одні приписують тобі гордість, інші — шанолюбність; а котрі ще більш безжалісні, осуджують нас за те і друге і добавляють, що ми образили тих, хто нас обрав, і говорять про них: «Справедливо вони потерпіли; а хоч би й ще більшому безчестю підпали за те, що відкинувши багатьох поважних мужів, вибрали юнаків, які, так би мовити, ще вчора перебували у життєвих турботах і тільки на якийсь час прийняли поважний вигляд, одягнули сіре вбрання і прикинулися смиренними. І їх раптом піднесли до такої гідності, про яку вони навіть уві сні не мріяли. А ті, котрі від початків і до глибокої старості несуть свій подвиг, залишаються в числі підвладних. Ними управляють їхні діти, котрі навіть не чули про ті закони, якими необхідно керуватися в управлінні». З такими, а то й більшими доріканнями вони постійно приступають до мене, а я не знаю як захищатися.

Прошу тебе, скажи мені, бо думаю, що ти не просто так, не без причини втік і відкрито об’явив ворожнечу проти таких великих мужів, але, звичайно, відважився на це з якоюсь продуманою і визначеною метою. Тому я вважаю, що в тебе готове слово і для виправдання. Скажи ж, яку достовірну причину ми можемо показати нашим обвинувачам. За те, що ти несправедливо поступив зі мною, не звинувачую тебе: ні за твій обман, ні за твою зраду, ні за ту прихильність, яку ти мав від мене досі. Я, можна сказати, душу свою приніс і віддав у твої руки, а ти так хитро поступив зі мною, ніби тебе підстерігали якісь неприємності. Якщо ти визнавав корисним цей намір (обрання на єпископа), то тобі непотрібно було позбавляти цієї користі себе. А коли шкідливим, то треба було застерегти від цієї шкоди і мене, — того, кому ти, за твоїми ж словами, надавав перевагу перед усіма. А ти вчинив усе, щоб я попався, і не опустив жодного підступу і лицемірства проти того, хто звик говорити і бути з тобою просто і без підступності.

Але, як уже було сказано, я ніскільки не виню тебе за це і не докоряю за те, що ти покинув мене самого, розірвавши те спілкування, від якого ми часто отримували задоволення і чималу користь. Все це я опускаю і переношу мовчки зі смиренням. Але не тому, що ти поступив зі мною недобре, а тому, що з того дня, коли подружився з тобою, я поставив собі за правило — ніколи не примушувати тебе виправдовуватися в тому, в чому ти хотів би заподіяти мені прикрість. Те, що ти завдав мені немало шкоди, це ти і сам знаєш, коли пам’ятаєш, що завжди говорили про нас ми та сторонні, а саме, — що особливо корисно бути нам однодумцями і берегти себе у взаємній любові. Деякі навіть говорили, що наша єдність принесе немало користі іншим. Хоч я зі свого боку ніколи не думав про те, що зможу принести користь іншим, але говорив, що від цього, у крайньому разі, чималу користь отримаємо ми, бо станемо неприступними для тих, котрі захочуть нападати на нас. Про це я ніколи не переставав нагадувати тобі.

Тепер тяжкий час. Напасників багато. Щира любов пропала. Її місце зайняла згубна ненависть. Ми ходимо «посеред сітей» і проходимо «зубцями міського муру» (Сир. 9, 18). Людей, які готові тішитися нещастям, що спіткало нас, багато, вони довкола нас. А співчуваючих — нема нікого або дуже мало. Дивися, щоб ми, розлучившись, у свій час не накликали на себе великий посміх і ще більшу шкоду. «Розлючений брат більш неприступний, ніж укріплене місто, а сварка — немов засуви замку» (Притч. 18, 19). Не розривай же цієї єдності, не руйнуй цієї твердині. Я завжди говорив тобі це і більше цього, нічого не підозрюючи, вважаючи тебе абсолютно здоровим у ставленні до мене, і тільки від переповнення почуттями хотів подавати ліки здоровому. А, виявляється, я не знав, що подавав ліки хворому.

Так я нещасний нічого не досяг, і нема мені ніякої користі від такої турботи. Ти раптом відкинув все це і не подумав, що пустив мене, як незавантажений корабель у безмежне море, не подумав про люті хвилі, з якими мені треба боротися. Якщо станеться, що звідкись упадуть на мене обмови, чи ганьба, чи якась інша образа і прикрість (а це не раз станеться), то до кого тоді я прийду? Кому розповім про свій смуток? Хто захоче допомогти мені відігнати тих, що ображають, і заставить їх не ображати, а мене утішить і допоможе витерпіти злобу інших? Немає нікого, бо ти віддалився від цієї жорстокої боротьби і не можеш навіть почути мого голосу. Чи хоч знаєш, яке велике зло ти вчинив? Чи визнаєш, хоча б після поразки, який смертельний удар ти наніс мені?

Але облишмо це. Того, що сталося, поправити неможливо, як із безвихідного становища — знайти вихід. Але що ми скажемо стороннім? Чим будемо захищатися перед їхніми звинуваченнями?».

8. Златоуст. «Заспокійся, — відповів я, — не тільки про це я готовий відзвітувати, але й у тому, що ти мені прощаєш, наскільки зможу, постараюся виправдатись. І, коли хочеш, з цього і почну свій захист. Я був би дуже необачним і невдячним, якби, переймаючись думками сторонніх людей і вживаючи всіх заходів, щоби припинити їхні дорікання на нашу адресу, не зміг би переконати у своїй невинності того, хто для мене наймиліший, і хто так жаліє мене, що не хоче звинувачувати навіть у тому, в чому, за його словами, я винуватий перед ним, і, не піклуючись про себе, продовжує піклуватися мною, — я б до такої людини проявив більше зневаги, аніж він проявив піклування щодо мене.

Отже, чим я тебе образив? Саме з цього я маю намір відправитися в море захисту. Чи тим, що використав хитрість перед тобою і скрив свій намір? Але це послужило для користі і твоєї, коли ти обманувся; і тих, кому я, укрившись, видав тебе. Якщо укривання є злом у всіх відношеннях, і його ніколи не можна використовувати навіть задля користі, тоді я готовий прийняти те покарання, яке ти забажаєш. Але позаяк ти ніколи не погодишся мене покарати, я сам покараю себе так, як судді карають злочинців, викритих обвинувачами. А якщо воно не завжди буває шкідливим, а стає поганим або добрим в залежності від того, хто це робить, то перестань звинувачувати мене за те, що ти обманувся, а докажи, що ця хитрість була використана на зло. А поки це не буде доказано, то не тільки непотрібно дорікати й звинувачувати, а було б більш справедливо, коли б ті, що хочуть бути вдячними, похвалили того, хто вдався до хитрості.

Хитрість вжита в добрий час і з добрим наміром приносить таку користь, що навіть деякі були покарані за те, що не скористалися нею. Пригадай, коли хочеш, найкращих із воєначальників, починаючи з глибокої давнини, і ти побачиш, що їхні трофеї у більшій мірі були наслідком хитрості. Тому такі більше прославилися, ніж ті, що перемагали відкритою силою. Останні отримують перемогу з великою тратою грошей і людей, не отримуючи від перемоги ніякої користі, через що переможці перебувають у не меншій скруті, ніж переможені і щодо втрати війська, і щодо спустошення казни. До того ж вони не можуть уповні насолоджуватися славою перемоги, позаяк часом чимала її частина належить переможеним, які, будучи здолані тілесно, перемагають душами. Бо коли б було для них можливим не падати від ударів і смерть не разила їх, то вони ніколи б не втратили мужності. А той, хто перемагає хитрістю, завдає ворогові не тільки прикрощів, але й ганьби. Там обидва (і переможець, і переможений) отримують однакову похвалу за мужність; а тут — щодо розсудливості — ні; однак трофеї уповні належать переможцям і, що не маловажно, вони завдяки перемозі приносять місту безумовну радість. Багатство грошей для безлічі людей ще не є мудрістю душі. Вони витрачаються, коли їх постійно використовують для війни, і ті, що їх використовують, залишаються без них. А мудрість, чим більше її використовують для справи, тим більше, за звичай, вона примножується.

І не тільки на війні, але й у мирний час можна отримати велику і необхідну користь від хитрості. І не тільки у справах суспільних, але й у домашніх: чоловік у взаєминах з дружиною, дружина у взаєминах з чоловіком, батько з дітьми, товариш з товаришем і навіть діти з батьками. Так дочка Саула не змогла б врятувати свого чоловіка від руки батька, якщо б не скористалася хитрістю. І її брат (Іонафан), бажаючи врятованого нею врятувати від нової небезпеки, скористався тим же засобом, що й дружина (Давида) (1 Цар. 19–20 розд.)».

Василій сказав: «Все це мене не стосується. Я не ворог чи неприятель і не з тих, що бажають образити, а зовсім навпаки. Усіма своїми думками віддаючись на твій розсуд, я поступав так, як ти бажав».

9. Златоуст. Але, найдостойніший і найдобріший, для того я і сказав перед цим, що не тільки на війні і перед ворогами корисно використовувати хитрість, але і в мирний час, і стосовно приятелів. А що це насправді корисно не тільки для того, хто використовує хитрість, але й для того, стосовно кого вона використана, то підійди до будь-якого лікаря і спитай, як він лікує хворого. І ти почуєш, що він не завжди використовує тільки своє мистецтво, але інколи використовує і хитрість і з її допомогою повертає хворим здоров’я. Коли впертість хворих і жорстокість самої хвороби зводять нанівець поради лікарів, тоді через необхідність вони застосовують хитрість, щоб, як на сцені, можна було прикрити істину. Якщо хочеш, я розповім тобі одну хитрість із безлічі, які, як я чув, застосовують лікарі.

Одного чоловіка охопила сильна гарячка, жар зростав, однак усі засоби, якими можна було б пригасити вогонь, хворий відкидав, а хотів, і то настирливо вимагав, благаючи всіх, хто приходив до нього, принести йому багато вина, щоб він утамував безжалісну спрагу. Однак хто погодився б зробити йому таке задоволення, той не тільки збільшив би гарячку, але довів би нещасного до втрати свідомості. І коли мистецтво, не маючи тут жодних засобів, виявилося безсильним і було повністю відкинуте, застосована хитрість виявила таку силу, про яку зараз почуєш від мене. Лікар бере глиняну посудину щойно вийняту із печі, умокає її у вино і наповнює водою. Кімнату, де лежав хворий, наказує затемнити фіранками, щоби світло не видало його хитрості, і дає хворому напитися із посудини, ніби наповненої вином. Той, ще до того, як узяв посудину в руки, відчув запах вина. І вже не розбираючи, що йому подали, упевнений через запах, обманутий сутінком і спонуканий сильною спрагою, із надзвичайним запалом випив те, що йому подали. А, напившись, тут же отримав полегшення й уникнув тієї небезпеки, яка йому загрожувала.

Чи бачиш користь від хитрості? Коли б перерахувати всі хитрості лікарів, то словам не було б кінці. І треба сказати, що не тільки ті, хто лікує тіло, але й ті що піклуються про зцілення душевних немочей, часто використовують такі ж ліки. Так блаженний (Павло) привів до Христа багато тисяч юдеїв (Діян. 21, 20–26). Задля цього він обрізав Тимофія, хоч до галатів писав, що для тих, хто обрізується, не буде «ніякої користі від Христа» (Діян. 16, 3; Гал. 5, 2). Задля того він показав себе під законом, хоч вважав виправдання законом марнотою перед вірою в Христа (Флп. 3, 7–9).

Велика сила такої хитрості, тільки б вона використовувалася не зловмисно. Тому краще її називати не хитрістю, а деякою передбачливістю, мудрістю і мистецтвом, що допомагає знаходити багато виходів із безвихідного становища, і вправляти душевні недостатки. Через це я не можу назвати Фінеєса (Пінхаса) убивцею, хоч він одним ударом заколов двох людей (Числ. 25, 8); а також Іллю за убитих сто (воїнів) з їхніми воєначальниками, і за великі потоки крові, пролитої ним під час винищення жреців демонських (4 Цар. 1; 3 Цар. 18). Якщо ми випустимо це з виду, і коли хтось буде брати до уваги тільки одні діла, не звертаючи уваги на намір тих, хто їх звершував, той може звинуватити й Авраама у вбивстві сина, а його онука і нащадка звинуватити у злочинстві та підступності. Бо один (Яків) заволодів первородством (свого брата), а другий (Мойсей) переніс єгипетські скарби до ізраїльського війська (Бут. 27; Вих. 12, 35–36).

Але ні, ні! Не допустимо такого зухвальства! Ми не тільки не звинувачуємо їх, а прославляємо, позаяк Сам Бог похвалив їх за це. Обманщиком справедливо має називатися той, хто використовує ці засоби зловмисно, а не той, хто поступає розсудливо. Часто буває так, що хитрість необхідно використати для того, щоб через її мистецтво отримати чималу користь. Однак нерідко той, хто йде прямим шляхом, завдає великої шкоди тому, від кого не скривав своїх намірів.

  1. Анфуса (Анфіса), мати св. Іоана Золотоуста, повдовіла, коли їй було 20 років. []

Можете використовувати такі теґи: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <s> <strike> <strong>

Будь ласка, не коментуйте з доменів mail.ru, yandex.ua/yandex.ru тощо. Ви не будете отримувати сповіщення про відповіді на відгуки. Не користуйтеся послугами країни-окупанта.


Пошук

Сторінки

Важливе

Останні відгуки

Канали RSS

Нагору